Проблеми формування та розвитку управлінської еліти

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. Сучасні політичні процеси, що відбуваються в Україні, вимагають по-новому підійти до розгляду такого феномену суспільства, як еліта. У всі часи - в дні швидких соціальних змін і в періоди відносної стабільності - еліти відіграють вирішальну роль у соціальному житті. До еліти ми, як правило, відносимо тих, хто має найбільший вплив на життя країни. Для нас зараз не є важливим, як ці еліти звуться, оскільки в них більшою чи меншою мірою можна знайти риси, що притаманні аристократії, а також онтократії, ет- нократії, теократії, тимократії, меритократії, медіа- кратії, клептократії, нетократії, креократії та ін., аж до олігархії включно. До еліти (за визначенням) мають бути віднесені й ті політичні діячі, і ті державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, від яких суттєво залежить ефективність роботи органів влади та соціально-економічні процеси в країні. У руках в цієї управлінської еліти зосереджені потужні владні важелі, які дають змогу багаторазово посилювати ефект від усіх їхніх дій. Зрозуміло, що потенціал цього управлінського ресурсу має бути використаний найефективніше.

Але зрозуміло, що це лише потенціал, який може привести не тільки до великих здобутків, а й до великих втрат, якщо управлінські дії будуть хибними. Дієвим запобіжником прийняття помилкових управлінських рішень має стати впровадження таких принципів і механізмів формування та розвитку управлінської еліти, що дають можливість досягти покращення її якості на системному рівні. Саме тому в Указі Президента України «Про Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації», йдеться про необхідність створення механізму добору до Президентського кадрового резерву найбільш обдарованих громадян України, залучення їх до впровадження реформ у сферах державного управління.

Метою статті є дослідження та розвиток механізмів формування управлінської еліти в Україні.

Аналіз останніх публікацій за проблематикою та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Увага до питання формування та розвитку еліт турбує людство вже не одну тисячу років. Їй присвячували свої праці Піфагор та Платон, М.Макіавеллі та Ф.Ніцше. У сучасному розумінні теорії еліти були сформульовані в ХХ ст.

В.Парето, Г.Москою, Ч.Міллсом та ін.

Останнім часом до проблеми формування та розвитку еліт в українській науці зверталися Л.Кравчук, О.Крюков, М.Пірен, В.Ребкало, М.Ру- дакевич, В.Скуратівський, Ю.Сурмін, В.Табачник та ін. [3].

Проте, попри значну кількість наукових праць із зазначеної тематики, проблема формування національної політико-управлінської еліти ще не є достатньо розробленою і впровадженою в практику державного управління в Україні [6].

Зокрема, наголошується на потребі в людях, які володіють глибокими знаннями в галузі права, еко - номіки, менеджменту, державного управління, політології, а також мають державне бачення проблем і професійні навички управління в нових умовах. Розвиток демократичних інститутів потребує докорінного перетворення політичної культури управлінських кадрів. Сформувалася нагальна потреба в адаптації державних управлінських кадрів до потреб нової соціально-економічної і політико-правової систем [1]. Існує також розуміння того, що сьогодні на порядку денному постає завдання створити такі політико -правові умови, які б прискорили демократичні перетворення в політичній сфері, забезпечили ефективність державного управління в нових ринкових умовах і, таким чином, змогли б припинити прогресуючі негативні настрої щодо державної влади. Над цією проблемою слід ретельно працювати урядові, партіям, громадянам. Тому важливою цінністю ідеології модернізації українського суспільства має стати визнання того, що економічне зростання повинно проводитися в інтересах усіх верств населення, а не сприяти матеріальному розшаруванню суспільства [7]. Механізми добору осіб, які відповідали б зазначеним вище вимогам, ще не визначені. А це, як відомо, надскладна проблема, навіть у концептуальному плані.

Але, як зазначає Е.Фромм, «Труднощі не в тому, щоб знайти відповідних людей, а в тому, як провести процедуру відбору» [8, с. 293].

Не викликає сумніву той факт, що необхідний відповідний механізм виявлення неординарних, видатних, «просунутих» людей, які б склали еліту. Зрозуміло, що тестування, яке зараз проводиться скрізь, дає змогу виявити лише людей, які легко психологічно адаптуються, але загалом є досить посередніми в усіх інших відношеннях [4]. А конкурси, як зазначає А.Зіновьєв, це один із засобів маніпулювання масами і введення їх в оману, а також джерело наживи для незліченних паразитів і шахраїв [5, с. 52].

Формулювання цілей дослідження. Формування управлінської еліти в Україні.

Мета дослідження - виявлення відповідного механізму забезпечення процесу свідомого, цілеспрямованого формування та розвитку еліт.

Виклад основних результатів та їх обґрунтування. Для того щоб запропонувати механізми формування та розвитку еліт, необхідно визначити головні чинники цього процесу. Більшість дослідників, які вивчають процеси формування еліт, концентрують свою увагу на джерелах її рекрутування й на процедурах та механізмах її оновлення і змін. Але, на наш погляд, великий та, на жаль, ще не до кінця використаний потенціал формування й підвищення якості еліти лежить у сфері освіти, оскільки, якщо погодитися, що еліти є своєрідним інструментом (механізмом) структуруван- ня та розвитку суспільства, то передусім слід потурбуватися про якість цього інструменту.

Зараз багато соціальних наук звертаються до етології - науки про поведінку тварин. Її вивчення дає змогу більш виразно, більш контрастно виявити ті тенденції та закономірності, що у світі людей можуть бути замасковані, згладжені культурними, моральними та іншими чинниками.

Розглянемо результати одного дуже показового експерименту: у вольєр до зграї мавп, в якій склалася певна ієрархія, ставлять досить складну клітку-годівницю з їжею. Відкрити складний засув не виходить, крізь прути не дістати: мавпи спочатку цим дратуються, а потім перестають звертати на клітку увагу.

Згодом дослідники вилучають одну «низько- рангову» мавпу і окремо вчать її відкривати такий самий засув. Показують, повторюють. Урешті- решт, мавпа навчається діставати їжу з такої годівниці. Її повертають до всіх. І продовжують спостереження. Повернена мавпа наближається до годівниці, маніпулює із замком і дістає їжу. Уся зграя, яка давно переконалася, що засув не відкривається, звертає на неї увагу. Мавпа дістає другу порцію, зграя збирається навколо. Вожак б'є її і відбирає їжу. Навчена мавпа дістає третю порцію, і вже другий за рангом після ватажка самець відбирає її.

Плануючи цей експеримент, учені очікували, що мавпи, які швидко навчаються методом наслідування, навчаться відкривати засув. Але замість того, щоб навчитися самим діставати їжу, вони б'ють навченого товариша і відбирають у нього їжу, коли той її дістає. Цікаво, що навчена мавпа не отримує ніякого підвищення в ієрархії, незважаючи на те, що частина мавп отримує їжу завдяки її вмінням. (Історія науки і техніки знає багато подібних випадків. Коли Роберт Фултон створив свій пароплав «Причуда Фултона», він перетворився на об'єкт постійних глузувань, жодного разу не відчув жодного підбадьорення, не почув ні слова надії, ні доброго побажання [9, с. 392].)

Учені змінили умови експерименту. Тепер вони відсаджують ватажка. Вчать його відкривати засув, а потім повертають назад до зграї. Тепер уже вожак підходить до годівниці і дістає їжу. Мавпи збираються колом і дивляться, як ватажок їсть. Потім самець нижчого рангу, переконавшись, що ватажок не жене його від годівниці, намагається повторити маніпуляції із замком. Не виходить. Усі розходяться. Через деякий час ситуація повторюється. Інший наполегливий самець крутить засув. І з чергової спроби відкриває та дістає їжу. Усі зацікавлено спостерігають.

Через деякий час і вся зграя, починаючи з верхівки ієрархії і далі, спускаючись до соціального низу, опановує технологію відкривання годівниці. На першу навчену мавпу ніхто не зважає. Вчаться у вожака, потім - у вищих. Слабких б'ють і відбирають здобич. Низькорангова мавпа може отримати їжу не раніше, ніж усі, хто головніші, також навчаться її діставати [2].

Осмислення цього повчального експерименту приводить до таких висновків.

Вчитися та наслідувати почали тільки після того, як навчився лідер. Поведінка в соціумі матрицюється згори донизу. Неважко здогадатися, що чим вищий соціальний статус людини, тим більше помітно її вплив. Навпаки, іноді люди навмисно намагаються не солідаризуватися з тими, чий соціальний статус невисокий, або з тими, хто належить до маргінальних груп [9, с. 190].

Особа, у якої головні необхідні якості виражені максимально та в оптимальній пропорції: сила, хоробрість, розум, пасіонарність, є лідером. Поведінка лідера є ідеалом поведінки. І кожен, як може, тягнеться, щоб наблизитися до цього ідеалу. Поводитися як лідер - означає: я знаю, як потрібно поводитися можновладцю, і я поводжуся, як значна особа, я теж є значний, - поважайте мене, підкоряйтеся мені. Таким чином, влада проявляє себе як системоутворюючий фактор. Соціум струк- турується, координується та зорганізовується навколо влади. З цього випливає те, що конкретна користь вторинна - первинне соціальне становище. Конкретна користь - непринципова, невирі- шальна, зрештою, може бути навіть небезпечною. А соціальний устрій - соціальна система - це життєво необхідно, первинно, засадниче, обов'язково. Тому не можна допустити, щоб особа із соціальних низів користувалася тим, що пасує, відповідає установленим правилам для осіб високого статусу. Не можна наслідувати того, хто нижче тебе. Це складна дилема: інколи жебрак заробляє більше, але в усьому іншому він нижчий, і потрібен неабиякий стрибок через моральні кордони, щоб приєднатися до жебрака в його справі. Наслідування нижчестоящих - протиприродно. Це соціально неможливо. Це суперечить об'єктивним законам формування та існування соціуму. І саме тому в програми деяких тренінгів для топ-мене- джерів включено вправи із жебракування як один із механізмів навчання шляхам виходу за рамки припустимо-можливого.

Дилема між власним статусом і можливістю задоволення власної потреби вирішується за стандартним алгоритмом: свій статус зберегти, носія чогось корисного залишити на місці, а корисність відібрати собі, привласнити, пристосувати. Це означає, що хоч би в яких прошарках соціуму винаходилось і здійснювалося щось корисне, воно присвоюється соціальними верхами і працює на їхню користь і на їхній розсуд. Це один із проявів системності суспільства. Існування таких соціальних законів, такий розподіл благ стимулює кожного підвищувати свій соціальний статус - роблячи для цього все можливе, напружуючи сили і наслідуючи в усьому лідерів. Розподіл благ згори мультиплікує патерни лідерської поведінки в усіх прошарках суспільства і, врешті-решт, структурує суспільство.

Соціальна адаптація у вигляді конформізму підсвідомо відчувається людиною більш важливою, ніж індивідуальні потреби. Тобто людина може відмовлятися від явно корисної і доброї справи заради збереження соціальної структури. Але, розглядаючи цю дилему на системному рівні, відмова від пізнання і навчання перестає виглядати протиприродно, а сліпе дотримання соціальних правил і навіть слідування моральним забобонам перестає виглядати безглуздо. управлінський еліта соціум політичний

У цьому аспекті стають зрозумілими й інші дослідження конформізму. За даними Мілгрема, в його експериментах випробовувані з високим соціальним статусом менш охоче підпорядковувалися наказам експериментатора, ніж люди з невисоким статусом [10]. Завдавши жертві удару струмом напругою 450 вольт, 37-річний зварювальник повернувся до експериментатора і шанобливо запитав: «Що далі, професоре?». Інший випробуваний, професор-богослов, який відмовився коритися експериментатору, коли напруження досягло 150 вольт, сказав: «Мені незрозуміло, як експеримент може бути важливіше людського життя», після чого замучив експериментатора питаннями про те, «чи етично те, що відбувається».

Дев'ять попереджених випробовуваних називають більш короткий відрізок лінії з двох - більш довгим. І десятий, непопереджений піддослідний, перестає вірити власним очам, вагається, і у 80% випадків погоджується з усіма: довгий називає коротким, а короткий - довгим. Він не осліп. І він не просто вірить іншим більше, ніж власним очам. Глибинний, що став вже підсвідомим, соціальний інстинкт наказує йому дотримуватися тих самих поглядів на реальність, що і вся група. Він - людина соціальна, він живе в системі і є частиною системи, тому діє узгоджено із системою. Саме в цьому проявляється його соціальна сутність.

Чому б'ють і вбивають пророків? Пророк - це людина, чия думка нова. Вона суперечить відомому і тому розколює узгодженість соціуму. Вона суперечить думці лідера. А це порушує соціальну ієрархію. Він зламує сталу структуру системи. Більшість до нього навіть не прислухається. Йому заперечують раніше, ніж зможуть зрозуміти. Думка людини нижчого статусу - хибна думка. А тому той, хто наполягає на своїй «хибній» думці, викликає роздратування. Зневага народу до пророків і несприйняття народом пророка за життя є результатом дії соціальних законів, має соціальний характер у більшості виключаючи можливість застосування інтелектуального підходу. І навпаки, якщо думки пророка висловлював би правитель, вони з легкістю були б сприйняті суспільством.

Таким чином, бачимо два головних прояви конформізму. Наслідування вищестоящих, навіть на шкоду собі, та несприйняття власної користі, якщо вона виходить від тих, кого зневажаєш. Високо- посадовець наділяється навіть тими чеснотами, яких у нього немає. Але тут є застереження: статусна особа повинна володіти реальним авторитетом (чого зазвичай може не бути у багатьох сьогоднішніх лідерів, «розпіарених» політтехнолога- ми і ЗМІ). Вчитися будуть у того, кого спочатку визнають вище себе. Це визнання можна здобути владою, грошима, силою. Спочатку повинні поважати тебе - потім будуть поважати твою думку. Більш того, її можуть навіть і не зрозуміти - але візьмуть до уваги і засвоять, будуть повторювати. Підсвідомий конформізм маси - необхідна умова існування соціуму.

Висновки

Відповідно до дії соціальних законів люди намагаються наслідувати еліту. Для успішного, прогресивного розвитку суспільства еліта має втілювати в собі найкращі людські якості, які варто наслідувати та мультиплікувати в усьому соціумі.

Зрозуміло, що крім природних здібностей, якість еліти ще пропорційна й здобутому досвіду та отриманим під час навчання знанням і навичкам.

Швидкі зміни навколишнього світу зумовили виникнення та необхідність упровадження концепції «Lifelong learning» («навчання протягом усього життя») в усіх суспільно значущих сферах. Наука управління як одна з наук, що розвиваються найбільш швидко, потребує постійного включення фахівців до процесу опанування її новітніх здобутків. Але високий статус представників управлінських еліт «звужує» можливе коло носіїв знань, до якого ці представники можуть реально прислухатися.

Для подолання цієї суперечності необхідно вжити низку заходів, одним із яких має стати програма підвищення статусу викладачів, які залучаються до роботи з високопосадовцями.

Перспективи подальших досліджень полягають у розробці комплексу заходів щодо підвищення статусу викладачів та залученні до процесу

Список використаних джерел