Особливості менеджменту в сфері культури: українознавчий підхід

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Перш за все під менеджментом необхідно розуміти систему управлінської діяльності, яка забезпечує успішне функціонування різних соціальних інститутів організацій, призначених здійснювати певну соціально важливу діяльність. Менеджмент має місце практично в усіх сферах життєдіяльності та життєтворення суспільства (в комерційному і некомерційному бізнесі, політиці, науці й освіті, культурі, конфесійній активності). Технологія, тобто конкретні способи здійснення менеджменту, залежить від соціально-економічного розвитку суспільства та конкретної сфери, інформаційного забезпечення, чинного законодавства та низки інших факторів. Водночас одним із завдань системи українознавства є виявлення та висвітлення місця і ролі культури в розвитку української нації, держави та суспільства, а тим самим як культура відбиває і творить образ України та світового українства. Зміст українознавства як науки та навчальної дисципліни ґрунтується на засадах української культури, всотуючи в себе найбільш актуальні традиції українського народу.

У широкому розумінні культура (лат. cultura виховання, освіта, розвиток) сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично хід, особливості розвитку та досягнутий рівень поступу суспільства й людини, а також втілюються в результатах продуктивної діяльності. У вузькому розумінні культура це сфера сім'ї і побуту, виробництва, взаємодія з природою, соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства, що охоплює як систему виховання, освіти, духовно-мистецької творчості, так і діяльність установ і організацій, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, музеї, театри, творчі спілки, товариства, міністерства тощо). А за тим усім розуміють культуру особистості, культуру професійної діяльності (культура виробництва, культура праці), культуру мови, культуру побуту, правову, моральну, естетичну, політичну культуру тощо. Джерелом культури є суспільна праця, здатна практично й духовно перетворювати дійсність і саму людину.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Культура як продукт суспільної практики є і наслідком дії поколінь, і здійснює активний вплив на людей, на їх буття та свідомість, а також на процеси націєтворення та державотворення. Культура займає чільне місце в системі українознавства, що підкреслює професор Я. Калакура у своїх працях: «Українознавство це не просто система знань; це уроки (історичні, державно-політичні, соціально-економічні, етнонаціональні, міждержавні, культурно-мистецькі, релігійно-філософські, морально-етичні) досвіду віків; аналіз причин і характеру проблем сучасності; прогноз тенденцій і проектування шляхів майбутнього».

Якщо аналізувати культурно-мистецький аспект українознавства не за «компонентним» (матеріальним чи духовним) принципом, а за його належністю до тієї чи іншої сфери життєдіяльності людини і суспільства, то, маючи за основу усталений поділ суспільства на чотири основні сфери матеріальне виробництво, суспільно-політичні відносини, духовне життя і побут, можливо умовно виділити такі основні види культури: екологічна культура; виробнича (економічна) культура суспільства (культура праці, матеріального виробництва); мовна культура; культура почуттів, мислення, життєдіяльності; політична культура; духовна культура (художньо-естетична культура і мистецтво, моральна і релігійна культура, інтелектуальна та інформаційна культура тощо); культура спілкування та побуту (культура споживання, життєоблаштування, відпочинку, дозвілля тощо).

Поширеним є також підхід до структурування культури за її суб'єктом, у ролі якого постають такі спільності, як народ, нація, інтелігенція, робітники та селяни, молодь, діти та ін. Відповідно розглядаються «національна культура», «народна культура», «молодіжна культура», «дитяча культура» та ін. Матеріальне й духовне, моральне й естетичне, виробниче й інформаційне в ній постають як своєрідні аспекти, взаємодія між якими створює синтез якісної визначеності і спрямованості.

Традиційно специфіку менеджменту в сфері культури пов'язують з особливостями «духовного продукту» та «духовного виробництва». Продукти такої діяльності мають не речовий характер, а, перш за все, пов'язані з феноменами свідомості (сприйняття, розуміння, мислення, усвідомлення і т.п.), тому не піддаються безпосередньо фінансово-економічному підрахунку прибутку. Більше того, на відміну від продуктів матеріального виробництва, культурні цінності у процесі споживання нарощують, підвищують свою соціальну значимість. Як, наприклад, існує і діє прямий внесок сфери культури в економіку? Так, державні заклади культури, освіти і науки, некомерційні організації, творчі колективи та індивіди, працюючи в сфері культури та мистецтва, створюють конкретні робочі місця відповідно до ринку послуг, який володіє суттєвим інвестиційним потенціалом. Тобто здійснюється безпосередній внесок у розвиток економіки конкретного регіону. Це не лише проблема працевлаштування й трудової зайнятості, але й система оподаткування та відрахунків до державного бюджету, соціальне та медичне страхування тощо.

Також сфера культури та мистецтва виступає базою та інфраструктурою розвитку низки інших галузей, перш за все освіти і науки, ЗМІ, видавничої діяльності, туризму, індустрії розваг. Відповідно до загальносвітових стандартів понад 75% об'єму туризму є т. зв. «культурний туризм» (cultural tourism), коли туристи відвідують інші регіони та країни з метою ознайомитися з культурно-історичною спадщиною. Тому зазначені вище сфери життєдіяльності передбачають сферу культури як інфраструктуру свого розвитку та існування її взагалі. Забезпечуючи відповідні послуги для працівників інших галузей і сфер діяльності, заклади й установи сфери культури здійснюють їх повноцінну соціалізацію. До того ж сфера культури має прямий соціальний вплив. Це пояснюється тим, що культурні традиції й символи, мова, освіта і наука складають зміст культурної ідентичності, національної самосвідомості громадян. Це створює певну суспільну консолідацію, усвідомлення спільності щодо здійснення економічних і політичних реформ, розвитку суспільства в цілому. Культура та мистецтво завжди соціально вагомі і навіть прибуткові, оскільки виступають в ролі соціальних інвестицій. Вони акумулюють і транслюють певні базові цінності суспільства, образи, національні символи, які використовуються в комерційній і некомерційній діяльності. Культура і мистецтво забезпечують соціально важливі види діяльності, організацію виховання й освіти, що сприяють професійному і духовному розвитку особистості й суспільства в цілому, а також розкриттю їх творчого потенціалу. Крім того, в елітарній, масовій культурах виробляється і пропонується різноманіття можливих образів і моделювань соціальної поведінки. Таким чином, культура і мистецтво збагачують соціальну сферу й образ життя змістовними подіями.

Важливим аспектом впливу сфери культури на економічні чинники є такі сучасні технології шоу-бізнесу і менеджменту, як реклама, public relations, просування товарів, включаючи акції зі стимулювання й організації продажі, в роботу з персоналом, формування корпоративної культури і фірмового стилю ці компоненти неможливі без використання традиційних форм соціально-культурної діяльності, співробітництва із закладами й установами освіти, науки, культури та мистецтва. Як відомо, сфера культури і мистецтва створює інфраструктуру ділових контактів, місць, умов і чинників для їх реалізації. Заклади культури здійснюють корпоративні послуги: інформаційне та науково-технічне забезпечення і т.д. Культура та мистецтво підвищують цінність навколишнього середовища, матеріальної бази виробництва й відпочинку. Змістовна й активна культурна діяльність (життєтворення) впливає на формування й розвиток особливого іміджу регіону, місцевості, в тому числі серед потенційних інвесторів.

Особливості сучасного підприємництва і менеджменту формують особливий тип менеджера. Інноваційний характер сучасного менеджменту дедалі більше залежить від персоналу, благоприємного соціального середовища, виводить на перший план (окрім маркетингової, фінансової, організаційної компетентності) вміння особливого виду. Так, сучасний менеджер має знати організацію, фінансовий контроль, маркетинг, роботу з персоналом, а також методики здійснення сучасного менеджменту. До таких належать: вміння вирішувати слабкоструктуровані проблеми за фактичної відсутності мети та умов; вміння ризикувати та здійснювати проведення інноваційних технологій (методик). Отже, сучасний менеджер стає, перш за все, медіатором. До традиційних вимог щодо знання технологій, організації фінансового контролю і маркетингу в сучасних умовах доповнюються вимоги культурологічного і гуманітарного характеру. Сучасний менеджер, незалежно від напрямку діяльності його фірми (установи, закладу, громади), має бути теоретично і практично орієнтованим у питаннях загальної та прикладної культурології, соціальної психології, ознайомленим із сучасними культурними процесами. Збільшення гуманітарного змісту сучасного менеджменту проявляється практично у всіх векторах практики менеджменту. Відомо, що маркетингові стратегії враховують аналіз образу життя споживачів, включаючи національно-етнічні, вікові, професійні, соціально-психологічні та інші соціально-культурні фактори, обставини й особливості. Це означає, що маркетинг набуває характеристики технології соціально-культурного нововведення. Такий підхід констатує особливі активність і значення технології менеджменту в сфері культури, з одного боку, а з другого досвід сучасного менеджменту має прикладне значення в сфері культури.

В умовах сучасного інформаційного простору України початку XXI ст. менеджмент у сфері культури вперше постав як провідний етнокультурологічний та філософсько-українознавчий напрям та, відповідно, теоретико-методологічний підхід гуманітарної науки та навчальної дисципліни, де об'єктом дослідження (вивчення) виступає культура та етнокультура як феномен цивілізації та людської діяльності. Висвітлення актуальних питань менеджменту в системі сучасної науки та освіти потребує концептуалізації філософсько-методологічних принципів цього процесу на основі досягнень сучасної філософії культури. Сутнісна специфіка менеджменту як навчальної дисципліни полягає в тому, що вивчення національних традицій в царині різних наук (історії, філології, фольклористики, історії філософії, культурології, мистецтвознавства тощо) має відбуватися методом певного світоглядного синтезу, спрямованого на свідоме освоєння і відтворення загальнолюдських смислів та універсалій культури у специфічних формах національного буття.

Підхід до менеджменту в сфері культури чітко відрізняється від галузевих культурологічних дисциплін. Перш за все, українознавство як інтегративна культурологічна дисципліна визначає свій предмет і завдання це світоглядний синтез на основі вивчення конкретних галузей національної культури. У сучасних теоретико-світоглядних дослідженнях актуальною постає проблема перегляду та переосмислення суб'єкт-об'єктної схеми традиційної гносеології і створення нової концептуально-філософської моделі світу, котра передбачає «ціннісно-смисловий універсум культури, де ідея є невідривною від буття». Так, у зрілих формах культури під час спроб філософсько-світоглядної рефлексії менеджменту власного суспільного буття та принципового окреслення контурів загальної картини світу суб'єкт вирішує дилему матеріального чи духовного, оскільки в межах самої культури загалом чи культури філософського мислення зокрема буття відтворюється та твориться за законами духу та світобудови матерії, що відповідають принципам об'єктивної світоорганізації або не відповідають (спотворюють, руйнують, деформують, трансформують).

Найхарактернішою рисою культурно-освітнього простору України XX початку XXI ст. є наукове пізнання як об'єктивний розвиток інтегративних і комплексних досліджень в системі культурології та українознавства. Утвердження сучасного українознавства як інтегративної системи знань про Україну та українство відбувається в епоху становлення постнеокласичної науки, якій властиві тенденції щодо переходу від дисциплінарної диференціації до міждисциплінарної інтеграції. Саме українознавство як філософськоінтегративна парадигма покликане дати відповідь на сукупність питань менеджменту, пов'язаних з виникненням, розвитком та формами буття українства, розкрити його внутрішню єдність і перш за все чинники його формування, цілісності, безперервності у часі, підстави та способи трансформації національної свідомості, культури, державності, перспективи розвитку українства у світі. Нині українознавство перебуває на шляху від об'єктно орієнтованої сукупності міждисциплінарних досліджень до окремої науки, яка має свій предмет і об'єкт дослідження, а також систему теоретико-методологічного інструментарію.

Основне питання, яке вирішують культурологи та українознавці на початку XI ст. щодо особистості в контексті націєтворення, це необхідність повноцінного функціонування і самовідтворення сучасної нації саме засобами і методами менеджменту. На їхню думку, визначальним у цьому процесі є національна самосвідомість. Із світоглядної позиції національна самосвідомість являє собою сукупність соціальних, політичних, екологічних, просвітницьких, естетичних, філософських, релігійних та інших поглядів, що відбивають зміст, рівень і особливості духовного розвитку «особистості» та різних національних спільнот. Це засвідчує, що національна свідомість віддзеркалює соціально-економічну, політичну і духовну сторони життєдіяльності нації. Визначаючи національну самосвідомість як усвідомлення державно-політичної, громадянсько-територіальної соборності, духовної єдності, етнічної та історичної спорідненості, психологічної, культурної самобутності, вона виконує такі основні функції: адаптаційну (виявляється у звиканні індивіда до національних особливостей життєдіяльності, мови, культури; історико-культурна пам'ять; входження у середовище національної культури, науки, освіти; сприяє єдності національної спільноти); пізнавальну (сприяє пізнанню і самопізнанню традицій духовної та матеріальної культури, передачі історичної пам'яті); захисну (збереження культурних цінностей, захист інтересів національно-культурного функціонування і розвитку, збереження національної гідності; об'єктом захисту виступають соціально та національно значущі цінності духовного життя); самоконтролю та відповідальності (зміна основ самосвідомості здійснює регулятивний вплив на соціальну поведінку особистості; зворотна реакція залежить від рівня внутрішньої культури поведінки особистості). Особливе значення має розвиток науки, національної культури та формування національної інтелігенції носія ідей національної самосвідомості. Національна самосвідомість і духовна культура взаємопов'язані та взаємообумовлені. Як національна самосвідомість впливає на духовну культуру нації, людини (особистості), так і духовна культура впливає на формування, розвиток національної самосвідомості. Через національну самосвідомість нація оцінює свою історію, природні ресурси, культуру, мову, міжнародні зв'язки, а також у певних умовах консолідується та інтегрується через механізми культурологічної рефлексії. Водночас культура, матеріалізуючи свідомість нації, об'єднує матеріальні і духовні сторони її життя, створюючи духовний уклад нації. Останній включає в себе соціальний досвід нації, її норми і традиції, програми поведінки та спілкування. Духовний устрій нації у формі національної культури у своїй цілісності становить основний зміст освітньо-виховного потенціалу нації. Адже освіта і виховання визначаються культурою, а культура визначається свідомістю нації.

В умовах сьогодення менеджмент у сфері культури через самосвідомість людини виступає необхідним компонентом як структури особистості в цілому, так і її свідомості зокрема, що є цінним для українознавчої науки. Специфіка самосвідомості полягає в тому, що вона виражає сутність внутрішнього світу особистості, опосередковане ставлення суб'єкта до об'єктивного світу через безпосереднє ставлення його до самого себе. Особистість у самосвідомості сприймає себе як суспільно значущу цілісність, неповторну індивідуальність, як носія і творця суспільних відносин. У цьому контексті пріоритетними є такі українознавчі вектори: стан проблеми «особистості» та виховання духовності в сучасних гуманітарних дослідженнях; висвітлення українознавчого змісту основних категорій дослідження, а саме «особистість», «духовність», «духовні основи особистості», «виховання особистості», та визначення їх сучасних смислів і значення; розкрити українознавчий контекст поняття «духовні основи особистості» та виявити сучасні сутнісні характеристики таких духовних основ, як добро, істина, любов, свобода, творчість і краса; визначити основні методологічні заходи до виховання духовних основ сучасної особистості, а також виявити методологічні принципи формування духовних основ особистості і методичні аспекти їх застосування [15, 208; 16, 59-63]. Все це потребує подальших теоретико-методологічних досліджень на засадах культурологічної та українознавчої науки.

Насамперед менеджмент у сфері культури органічно пов'язаний з етнокультурознавством, яке є інтегративною гуманітарною наукою та навчальною дисципліною, де об'єктом дослідження (вивчення) виступає етнокультура як феномен цивілізації та людської діяльності. В цьому контексті характеризується менеджмент в сфері культури як: 1) комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномену; 2) сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань міждисциплінарних зв'язків, а також з позиції культурології, національних, регіональних особливостей в їх історичному розвитку; 3) самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань; 4) наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи.

У науковому пізнанні, зокрема актуальних питань менеджменту в сфері культури, розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта, а також цілями, методами досягнення та способами вираження знань. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єкта, фіксуються факти (події культурно-мистецького життя), проводяться експерименти (соціологічні дослідження, анкетування, запити, тестування тощо), встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються також і тим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином отримують основний зміст знання. На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, доступних переважно живому спогляданню. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку наукового знання, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, тому іноді неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На цьому рівні наукового пізнання осягаються лише явища, а не сутність. На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються через обробку даних емпіричного знання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання.

Отже, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання менеджменту відрізняються, по-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень (вивчень). На емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових («видимих») зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та відношення. На теоретичному рівні головним гносеологічним завданням є розкриття сутнісних причин та зв'язків між ними. По-друге пізнавальними функціями. Головною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного їх пояснення. По-третє характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного рівня є наукові факти, закономірні взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем. По-четверте методами одержання знань. Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізації, єдність логічного та історичного, сходження від абстрактного до конкретного. По-п'яте співвідношення чуттєвого (він домінує на емпіричному рівні) та раціонального (на теоретичному) компонентів у пізнанні.

Враховуючи викладене вище, необхідно визначити роль менеджменту в сфері культури як методологічної основи щодо вивчення культурознавства як наукової та навчальної парадигми. Українознавча специфіка вивчення (дослідження) об'єкта, предмета та змісту менеджменту в системі культурознавства зумовлює вибір відповідних принципів, методологічних підходів та методів. Перш за все загальнонауковими принципами розгляду українознавчих проблем культурознавства мають стати відомі загальні принципи: історизму, джерельної мотивації, об'єктивності, всебічності розгляду, наступності та дослідницької повноти. Вони забезпечують науковість та повноту вивчення (дослідження) актуальних проблем менеджменту та основ національної культури в цілому.

1. Богуцький Ю.П. Основні дилеми логіко-філософської рефлексії еволюції культури та ідея «онтології доцільності» // В кн.: Богуцький Ю.П. Самоорганізація культури: онтологія, динаміка, перспективи: [монографія] / Інститут культурології АМУ / Богуцький Юрій Петрович. К.: Веселка, 2008. С. 26-44: [іл.]. [Бібліогр.: С. 185-197].

2. Горенко Л.І. Культурологія як наука та навчальна дисципліна / Горенко Лариса Іванівна // Культурна трансформація сучасного українського суспільства: зб. наук. матеріалів VII Культурологічних читань пам'яті Володимира Подкопаєва, м. Київ, Український центр культурних досліджень, 4-5 червня 2009 р. К.: ДАКККіМ, 2009. С. 51-55.

3. Горенко Л.І. Культура як українознавство: методичний посібник для самостійної роботи студентів очної, заочної та дистанційної форми навчання, аспірантів, докторантів, слухачів курсів (факультету) підвищення кваліфікації з українознавства / Горенко Лариса Іванівна. К.: МЕФ, 2003. 156 с.

4. Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців XIX початку ХХ століття [Текст]: историческая литература / М.В. Гримич; Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка. - К.: Арістей, 2006. 560 с.

5. Історія держави і права України: підручник / А.С. Чайковський (кер. авт. кол.), В.І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін.; за ред. А.С. Чайковського. К.: Юрінком Інтер, 2003. 512 с. Бібліографія: с. 506-510.

6. Історія українознавства: навчальний посібник / Упорядники: Токар Л.К., Кононенко П.П. К.: Академія, 2010. 550 с.

7. Калакура Я.С. Методологічний інструментарій українознавця / Калакура Ярослав Степанович / В кн. Калакура Я.С. Історичні засади українознавства. К.: НДІУ 2007. С. 21-30.

8. Калакура Я. Методика опрацювання джерел і літератури в українознавчому дослідженні // Українознавство. 2012. № 2 (43). С. 54-63.

9. Культура: філософський словник / [за ред. В.І. Шинкарука]. 2-ге вид., перероб. і доповнене. К.: Гол. ред. УРЕ, 1986. С. 320-321.

10. Культура. Ідеологія. Особистість: методолого-світоглядний аналіз / В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко. К.: Знання України, 2002. 345 с.

11. Олексюк О.М. Формування духовного потенціалу студентської молоді в процесі професійної підготовки [текст]: дис. ... д-ра пед. наук: 13.00.04; 13.00.01 / Олексюк Ольга Миколаївна; Київський держ. ін-т культури. К., 1997. 333 с.

12. Сапенько Р Искусство рекламы в современной культуре: монография / Роман Сапенько. К.: Международный Фонд В. Горовица, 2005. 295 с.

13. Сапенько Р Моральні проблеми культури і етика реклами / Роман Сапенько // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: зб. наук. праць: у 2-х частинах. К.: дАКККіМ, 2001. Вип. VII. - Ч. II. С. 58-64.

14. Сапенько Р Искусство рекламы как феномен культуры / Роман Сапенько // Київське музикознавство: зб. статей. К.: Київське державне вище музичне училище імені Р. М. Глієра, 2001. Вип. 6. С. 304-312.

15. Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко, Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько; за ред. Ю.П. Богуцького. К.: Знання, 2007. 679 с.

16. Шкляр Л.Є. Особа в етногенезі / Шкляр Леонід Євдокимович // Життя етносу: соціокультурні нариси: навч. посібник / [Б. Попов (керівник автор. колективу), В. Ігнатов, М. Степико та ін.]. К.: Либідь, 1997. С. 55-70.

Размещено на Allbest.ru