Організаційні зміни в системі управління інноваціями на підприємстві як шлях виходу із кризи

Размещено на http://www.allbest.ru//

178

Механізм регулювання економіки, 2007, № 3

Размещено на http://www.allbest.ru//

Організаційні зміни в системі управління інноваціями на підприємстві як шлях виходу із кризи

О.О. Карпіщенко

У даній статті обґрунтовується необхідність широкого впровадження інновацій на промислових підприємствах, спираючись на зарубіжний досвід. Аналізуються причини, що заважають впровадженню інновацій, та розглядаються шляхи їх вирішення.

На сьогодні на промислових підприємствах України склалася ситуація, коли більшість з них не мають можливості конкурувати на світовому ринку у галузі високотехнологічної продукції.

У даний час Україна має значне відставання від розвинених країн світу за темпами розвитку науково-технічної сфери і освоєнням наукомісткої продукції. У рейтингу конкурентоспроможності, складеному по 117 країнах світу, що було опубліковано у 2005 р., Давоським всесвітнім економічним форумом Україна опинилася на 84-му місці, залишившись позаду усієї Центральної та Східної Європи та більшої частини країн СНД та як і раніше знаходиться у кінці світової табелі конкурентоспроможності. Вперше у 2005 р. до глобального рейтингу було включено Молдову та Вірменію, які опинилися попереду України [1]. Хоча в таких галузях, як авіаційна та ракетно-космічна, Україна посідає відповідно восьме і п'яте місця серед країн світу.

В інвестиційній сфері економіки України триває затяжна криза, що не дає змоги підприємствам вирішити поточні виробничі проблеми та виконувати програми реалізації інноваційних проектів. Без суттєвого покращання інвестиційного клімату в Україні активізація інноваційної діяльності промислових підприємств, а разом з нею і перехід економіки на інноваційну модель розвитку не можливі [2].

Проблемам інноваційного розвитку підприємств присвячені праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених, як В.М. Геєцья, Л.І. Федулова, І. Ансофф, І.А. Коршунова, А.А. Тріфілова, Г.Я. Гольдштейна та ін.

У фундаментальній праці М. Портера [3] прямо зазначається: "Кожна успішна компанія застосовує свою власну стратегію. Однак характер та еволюція усіх успішних компаній виявляються у своїй основі однаковими. Компанія досягає конкурентних переваг завдяки інноваціям. Вони підходять до нововведень у найбільш широкому змісті, використовуючи як нові технології, так і нові методи роботи… Після того як компанія досягає конкурентних переваг завдяки нововведенням, вона може утримати їх тільки за допомогою постійних удосконалень… Конкуренти відразу ж і обов'язково обійдуть будь-яку компанію, яка припинить удосконалення та впровадження інновацій".

Якщо компанія припинить впровадження інновацій, конкуренти досить швидко її наздоженуть. Наприклад, корейські компанії освоїли масовий випуск складної електроніки та побутової техніки, майже наздогнавши японських виробників. У свою чергу, бразильські виробники шкіряного взуття зараз складають потужну конкуренцію італійським товарам.

У своїй праці [4] Г. Гольдштейн зазначає, що інноваційна діяльність (НДДКР та впровадження їх результатів у виробництво) є однією з основних сфер діяльності будь-якої фірми. Завданням НДДКР є створення нових виробів чи послуг, що будуть основою виробничої діяльності підприємства у майбутньому. Найважливішою обставиною є те, що НДДКР як діяльність спрямована у майбутнє, тісно пов'язана та взаємно визначає стратегічний менеджмент підприємства.

Метою даного дослідження є визначення шляхів виходу інноваційної сфери економіки України із тривалої кризи.

У результаті тривалої кризи 90-х років XX ст. на підприємствах майже не оновлювався парк технологічного обладнання, на сьогоднішній день більше 60% виробничих фондів фізично зношені. Через те що велика кількість підприємств по кілька разів змінювала власників, при формування асортименту продукції перевага віддавалася випуску затребуваного на ринку товару, навіть високоліквідних напівфабрикатів, у той час коли перспективним інноваційним розробкам не приділялося належної уваги. Результатом недостатнього фінансування сектору науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) став відтік висококваліфікованих кадрів та закриття або згортання діяльності підрозділів, що займалися інноваційними розробками на підприємствах, та науково-дослідних організацій. Підтримка науки державою також бажала бути кращою.

У розрахунку на 1 млн. населення в Україні кількість вчених-дослідників складає близько 2 тис. чол., у той час як в Японії - 5,5 тис. чол., Росії - 3,5 тис. чол., Канаді - близько 3 тис., Швеції більше 5 тис., у Фінляндії, яка у рейтингах конкурентоспроможності посідає перше місце, більше 7 тис. чоловік [5].

Також характерною ознакою розвитку науково-технічної сфери у світі є високий рівень витрат на НДДКР.

інновація криза управління

Таблиця 1 - Внутрішні витрати на НДДКР у країнах «вісімки» і в Україні [6]

За даними, наведеними у табл. 1, можна зробити висновок про незадовільний стан з фінансуванням НДДКР в Україні. Навіть Росії, за розрахунком витрат на душу населення, наша країна поступається у 7,3 разу. Якщо ж брати у відсотках до ВВП, то за цим показником Україна знаходиться на приблизно однаковому рівні з Росією та Італією. Це свідчить про відносно незначний обсяг ВВП, що є причиною недофінансування наукових розробок. Значний відрив Росії можна пояснити тим, що значна частина російського бюджету формується за рахунок надходжень від експорту енергетичних ресурсів, нафти і газу, а також через те, що останнім часом там значно покращилося фінансування науково-дослідних робіт військового призначення.

Глобальною світовою тенденцією останніх 10 років було поступове збільшення наукових витрат як державою, так і корпораціями, викликане загальним зростанням наукомісткості продукції. Одночасно зростала і наукомісткість ВВП. Так, за період з 1992 по 2002 рік загальні витрати на НДДКР у розвинених країнах (27 країн ОЕСР) збільшилися з 416 до 552 млрд дол. США, що привело до зростання середньої наукомісткості ВВП з 2,04 до 2,24%. За експертними оцінками, ця тенденція збережеться у найближчі роки. У США та Японії його рівень перевищить 3%, а в країнах, де він зараз дорівнює 2,5%, він може перевищити 3% через 10-15 років. Зараз лідером за показником наукомісткості ВВП є Швеція, де цей показник найвищий у світі - 3,7% у 2002 р., тоді як у США у цей період він становив - 2,7%, в Японії - 3%, а в ЄС в середньому - 1,9% [6, 7].

Хоча Україна і залишилась осторонь світових тенденцій, останнім часом спостерігається збільшення фінансування науково-технічної сфери. За даними Держкомстату частка загальних асигнувань на наукову діяльність у ВВП зросла і в 2004 р. становила 1,37% (у 2003 р. - 1,35%, у 2002 р. - 1,16%).

Що стосується вітчизняних підприємств-інноваторів, то за статистичними даними [8] інноваційною діяльністю у 2003 р. займалися 1496 промислових підприємств, або 15,1%, у 2004 р. - 1359, що становить 13,7% від загальної кількості, у 2005 р. їхня кількість зменшилася до 1193, або 11,9%. На фоні скорочення інноваційної активності актуальним стає питання якості та швидкості впровадження інновацій.

У 2005 р. науковими організаціями подано 6555 заявок на видачу охоронних документів на об'єкти права інтелектуальної власності, що більше на 4,5% проти 2004р., з яких 176 заявок подано до патентних відомств інших країн. Разом з тим ними отримано на 8,4% менше охоронних документів, кількість яких склала 6359 патентів, 174 отримано в інших країнах світу. Науковими організаціями у 2005 р. продано 393 ліцензії на використання об'єктів інтелектуальної власності, у тому числі 13 - в інші країни світу [8].

Розподіл інноваційної активності промислових підприємств за напрямками наведено у табл. 2.

Спираючись на дані [8], факторами, які перш за все впливали на здійснення інновацій (а саме - перешкоджали підприємствам) станом на 2005 рік, були:

нестача власних коштів - 79,5%;

великі витрати на нововведення - 57,1%;

недостатня фінансова підтримка держави - 54,3%;

високий економічний ризик - 40,7%;

недосконалість законодавчої бази - 38,7%;

тривалий термін окупності нововведень - 38,2%;

відсутність коштів у замовників - 32,1%;

відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями - 19,7%;

нестача інформації про нові технології - 18,4%;

нестача інформації про ринки збуту - 18,3%;

відсутність кваліфікованого персоналу - 16,7%;

несприйнятливість підприємств до нововведень - 16,6%;

відсутність попиту на продукцію - 15,3%.

Таблиця 2 - Інноваційна активність промислових підприємств

за напрямами проведених інновацій [8]

Дію такого негативного чинника, як слабкий попит на інноваційну продукцію в Україні. компенсує попит іноземних покупців. Згідно з даними статистики протягом 2005 р. за межі України реалізовано інноваційної продукції на суму 2,5 млрд грн (50% від загального обсягу реалізованої інноваційної продукції) [9].

Аналізуючи структуру факторів негативного впливу, слід зазначити, що більшість з них складають економічні. Це є непрямим підтвердженням нестабільного стану економіки країни. Також хочеться відмітити брак кваліфікованого персоналу через перепрофілювання спеціалістів та відтік інтелекту за кордон, що стало результатом тривалої кризи у секторі науково-дослідних розробок. На недосконалість законодавчої бази скаржиться 38,7% підприємств, що має бути тривожним знаком для законотворців.

Інноваційна діяльність в Україні регулюється рядом законів та постанов Верховної Ради, указами та розпорядженнями Президента, постановами Кабінету міністрів, а також наказами міністерств.

Однак, як зазначається у [10], в інноваційній сфері, як і в інших сферах діяльності, набула поширення практика ігнорування законодавства або призупинення дії статей законів, які стосуються фінансування інноваційної діяльності. Це значною мірою нівелює позитивні напрацювання в цьому напрямку та не заохочує корпоративний сектор економіки здійснювати інноваційні проекти.

Сучасною академічною наукою доведено, що вихід економіки України на траєкторію випереджального розвитку має відбуватися не лише при підвищенні темпів економічного зростання, а й при докорінні структурнні перебудов, збільшення частки високотехнологічних галузей [11].

Фактори, що негативно впливають на впровадження інновацій, можна поділити на дві великі групи: ті, на які можна впливати на рівні підприємства, та ті, вплив на які можливий лише на державному рівні (рис. 1).

Размещено на http://www.allbest.ru//

178

Механізм регулювання економіки, 2007, № 3

Размещено на http://www.allbest.ru//

Рис. 1. Розподіл факторів, що негативно впливають на впровадження інновацій

Проблематика даного дослідження стосується лише першої групи факторів, на якій ми зупинимося більш докладно. Якщо поглянути на перелічені проблеми дещо ширше, то можна відзначити, що всі вони так чи інакшепов'язані з якістю управлінських структур підприємства взагалі та організаційного забезпечення впровадження інновацій зокрема.

Багато вчених [4, 12, 13, 14, 15] вважають ефективне впровадження інновацій у виробництві неможливим без добре побудованої ефективної організаційної системи управління їх впровадженням, яка відповідає найсуворішим вимогам з огляду на її роль у процесі стратегічного управління підприємством.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити такі висновки:

інноваційна діяльність є визначальною у досягненні країною успіху;

українська промисловість гостро потребує масштабного та швидкого впровадження інновацій;

при цьому державна допомога зводиться до мінімуму через недосконалу законодавчу базу та брак бюджетних коштів;

підприємства змушені самостійно займатися пошуком коштів на розробку та впровадження нововведень;

на заваді розвитку підприємств стоїть застаріла система менеджменту, яка не відповідає вимогам стратегічного управління;

необхідним є удосконалення організаційних систем управління та підготовка професійних кадрів з прогресивним міркуванням.

Література

Полунеев Ю. Обнищание политикума как фактор неконкурентоспособности страны // Зеркало недели. - 2005. - (8 октября), - № 39 (567). - С. 8.

Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика / За ред. д-ра. екон. наук Л.І. Федулової. - К.: Основа, 2005. - 552 с.

Портер М.Е. Конкуренция. - СПб., М., Киев: Изд. дом «Вильямс», 2000.

Гольдштейн Г.Я. Стратегический инновационный менеджмент: Учебное пособие. - Таганрог: Изд-во ТРТУ, 2004.

Шнипко О. Нагромадження основного капіталу як фактор конкурентоспроможності економіки // Економіка України. - 2005. - № 7. - С. 24-32.

Глушко О.О. Активізація НДДКР у корпораціях: світовий досвід і Україна // Економіка і прогнозування. - 2005. - № 4. - С. 67-80.

Гневко В.А. Формирование инновационной экономики в России // Экономика и управление. - 2004. - №2. - С. 100.

Статистичний збірник. Наукова та інноваційна діяльність в Україні 2005.

Литвиненко Є.О. Податкове стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств // Проблеми науки. - 2007. - № 4. - С. 42-47.

Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України: наукова доповідь / За ред. канд. екон. наук Я. Жаліло. - К.: НІСД, 2005. - 24 с.

Роль держави у довгостроковому економічному зростанні: Монографія / За ред. д-ра екон. наук Б.Є. Кваснюка. - К.: ІЕП НАНУ, 2003. - 424 с.

Ансофф И. Стратегическое управление / Под ред. Л.И. Евенко / Пер. с англ.. - М.: Экономика, 1989.

Тычинский А.В. Управление инновационной деятельностью компаний: современные подходы, алгоритмы, опыт. - Таганрог: ТРТУ, 2006.

Коршунов И.А., Трифилова А.А. Современный инновационный менеджмент // Инновации. - № 2-3. - 2003.

Гольдштейн Г.Я. Стратегический инновационный менеджмент: тенденции, технологии, практика. - Таганрог: Изд-во ТРТУ, 2002.

Размещено на Allbest.ru