Зовнішні та внутрішні виклики у фокусі проблем менеджменту освітнього процесу у вищих навчальних закладах культури України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішні та внутрішні виклики у фокусі проблем менеджменту освітнього процесу у вищих навчальних закладах культури України

В.А. Сіверс, доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, м. Київ

С.П. Азізов, доктор економічних наук, професор, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, м. Київ

У статті розглядаються деякі аспекти організації освітнього процесу в Україні в контексті тенденцій світового розвитку освіти та причини, що призвели до накопичення проблем у цій сфері. У зв'язку з радикальними соціально-культурними змінами, що відбуваються в українському суспільстві, пропонується визначити стратегічні напрями трансформації освіти, зокрема, переглянути підходи до принципів її організації та фінансування, приділити увагу розвиткові мови та принципу гармонізації особистості як ціннісному ядру освітньої діяльності.

Ключові слова: менеджмент освіти, освітня діяльність, мова, гармонійний розвиток особистості, інститути організації освіти, науково-технічний прогрес, демократичні цінності.

В.А. Сиверс, С.П. Азизов. Внешние и внутренние вызовы в фокусе проблем менеджмента образовательного процесса в высших учебных заведениях культуры Украины

В статье рассматриваются некоторые аспекты организации образовательного процесса в Украине в контексте тенденций мирового развития образования и причины, приведшие к накоплению проблем в этой сфере. В связи с радикальными социально-культурными изменениями, которые происходят в украинском обществе, предлагается определить стратегические направления трансформации образования, в частности, пересмотреть подходы к принципам его организации и финансирования, уделить внимание развитию языка и принципа гармонизации личности как ценностному ядру образовательной деятельности.

Ключевые слова: менеджмент образования, образовательная деятельность, речь, гармоничное развитие личности, институты организации образования, научно-технический прогресс, демократические ценности.

V. Sivers, S. Azizov. External and internal challenges in focus management problems of the educational process in higher education culture Ukraine

Some aspects oforganization ofeducational process in Ukraine in the context ofworld progress ofeducation trends and reasons which resulted in the accumulation of problems in this sphere are examined in the article. In connection with radical social and cultural changesno which take place in Ukrainian society it is suggested to define strategic directions of transformation ofeducation, in particular, revise going near principles ofits organization andfinancing, to spare attention development of language and principle of harmonization ofpersonality as to the valued kernel ofeducational activity.

Keywords: management of education, educational activity, language, harmonious development of personality, institutes of organization of education, scientific and technical progress, democratic values.

Початок ХХІ ст. ознаменувався зростанням науково-технічного поступу у всіх сферах людської діяльності. У його русі підтверджується попередньо визначена тенденція: у країнах з орієнтацією на демократичні цінності зростає роль знань та інтелекту, а освіта як процес передачі культурної спадщини від покоління до покоління стає найважливішим чинником економічного та соціального піднесення. Україна є частиною світових процесів, і тому стратегічним національним завданням є забезпечення ефективних шляхів рівноправного входження країни у світовий освітній простір. В умовах доленосних історичних зрушень, що можуть бути прологом докорінних змін в архітектурі не тільки європейської, але й світової безпеки, Україна, волею історичної долі, швидко, майже на очах перетворюється на центр принципового протистояння та боротьби ціннісних систем. Дана ситуація, а її потрібно розглядати як потенційно продуктивну для подальшого національного розвитку і, водночас, актуально небезпечну для існування самої держави Україна, потребує прийняття кардинальних, але виважених і розрахованих на тривалу перспективу рішень. У процесі їхнього втілення у визначальних напрямках суспільної діяльності, сфера освіти, за критерієм розкриття національного творчого потенціалу, виконання безпосередніх соціальних функцій та забезпечення довгострокових перспективних цілей суспільного поступу, постає чи не найважливішою. Тому визначення деяких проблемних аспектів розвитку й організації освітнього процесу в Україні вбачаються достатньо актуальними.

Вочевидь, що за такої постановки тема передбачає окреслення та врахування досить широкого кола питань, які включають як загальне осмислення місця освіти у способі передачі культурних цінностей, так і ефективність її організації на рівні найбільшого узагальнення та поступове звужування кола питань, що розглядаються мірою проходження основної теми до її більш конкретної й актуальної для України постановки. Оскільки обсяг даної статті, а також сутність означеної проблеми не дозволяють перетворити її на реферування неосяжної кількості матеріалу з кожного з означених її структурних елементів, зазначимо тільки принципові напрямки та позиції, що окреслюють широкий методологічний коридор означеної теми, що природно звужується у перехресті конкретного історичного, соціокультурного та методико-технологічного аспектів організації освітнього процесу в Україні.

Коли в середині минулого століття на Заході було констатовано відставання функціонуючих систем освіти від вимог науково-технічної революції, то це сприяло усталенню розгляду освіти в контексті функціоналістського підходу, яким вона визначається як соціальний інститут суспільства, а його провідну функцію визначено як підтримання зв'язку між особою та суспільством заради цілісності останнього [1]. Функціоналістський підхід сприяв формуванню та домінуванню поглядів, згідно з якими організація освітнього процесу, його менеджмент, як переважно управлінська й економічна категорія, дозволяє впоратися з тим колом завдань, які уявний «архітектор» суспільного розвитку обирає як інструментарій та методологію дослідження, формування та керування процесами в освіті. Тобто, це була модель, яка значно тяжіла у бік раціональної, схематично формалізованої моделі управління освітніми процесами. Відпрацювання саме моментів централізації управління, узгодженої взаємодії та координації структурних елементів навчального процесу в межах наближеної до реалій, але в будь-якому разі штучної моделі освітньої системи, розглядалось як основна запорука досягнення успішних результатів управління цими процесами, а в більш широкому масштабі - як забезпечення виконання означених функцій освіти як суспільного інституту. Водночас, створення царини вільного за своїм статусом і диверсифікованого за структурою, традиціями, джерелами фінансування та рівнем підготовленості викладачів і учнів (студентів) поля, в якому освіта виконувала б свою основну функцію - слугувати каналом збереження, передачі, відтворення та розвитку інформації ціннісного характеру (власне самих цінностей), не була насправді проблемою для Заходу, оскільки всі названі чинники її вільного розвитку зберігались і відтворювалися самою системою демократичних інститутів Заходу, а також соціокультурних, поличних та економічних засад функціонування суспільства.

Водночас, механічне запозичення цих «новітніх тенденцій» для України стало непосильним випробуванням. Освіта в умовах «дармового» отримання незалежності фактично стала заручницею двох негативних чинників: по-перше, вона продовжувала «дрейфувати» в руслі напрацьованих і відтворюваних в освітній практиці організаційних та ідеологічних стереотипів навчальної підготовки в дусі радянських часів; по-друге, ставала перманентною жертвою низки недоведених до кінця та непродуманих насправді в своїх основних концептуальних та ціннісних засадах освітянських експериментах, які стали досить закономірною реакцією на цілеспрямовано культивовану за радянських часів централізацію управління та відірваність розвитку від світових тенденцій у галузі, несамостійність, а головне - суттєві вади самої соціалістичної системи виробництва матеріальних і духовних цінностей.

Така ситуація породила паразитичну практику створення чисельних структур та інституцій з організації й управління освітніми процесами, діяльність яких, здається, переважно підпорядкована одному прихованому мотиву: забезпечувати самозбереження цих систем шляхом посилення бюрократично-управлінських функцій адміністративному апарату, що за законами самих управлінських систем має природну тенденцію до самодостатнього зростання [2]. Самозахисна функція цих структур реалізувалася також ззовні - для підтримки міжнародного іміджу - в участі у низці проектів міжнародного співробітництва, які водночас мали очевидні ознаки «анти- елітарності»: відсутність гласності в умовах організації, непрозорість проведення, закритість і «немасовість» результатів, що влаштовувало, не зважаючи на незбіг мотивації проведення, врешті-решт усі сторони даного процесу в прийнятних і відпрацьованих формах звітності. В результаті сама система освіти в умовах девальвації моральної основи її забезпечення стала розглядатись як позбавлений будь-якого ціннісного підґрунтя «бізнес-проект» [3].

Головною суспільною проблемою в сфері організації освітнього процесу, яка випливає з принципу самозбереження бюрократичних структур, які опиняються під тиском внутрішньої конкуренції інших управлінських структур, що утворюються на цьому полі та примножують як самі себе, так і свої функції, є не раціональне, а фактично приховане привласнення їх на різних рівнях системи та у різних обсягах [4]. Система постійно множить кількісний показник схем управління нею, регламентації діяльності та форм звітності, які є універсальною формою діяльності самих цих структур. Фактично, тут ми маємо справу з рекурсивною властивістю системи, однак вивчення закономірностей поширення її у такий спосіб з точки зору особливостей втілення цієї фундаментальної онтологічної властивості в соціальних системах, зокрема у сфері освіти, не стало предметом її самовивчення. Про це свідчить той факт, що прийнята як стратегічний документ 7 квітня 2002 р. Доктрина розвитку освіти, у якій зазначається, що «... можна констатувати, що створено фундаментальні основи розвитку освіти в Україні на першу чверть XXI ст., не була жодним чином реалізована чи перевірена на етапи свого виконання, а натомість змінюється відпрацьованою освітньо-бюрократичною технологією - прийняттям нового глобального документа, де про «попередників» згадується побіжно одним реченням» [5]. менеджмент освітній заклад культура

Фактично на сьогодні освіта (начебто вона одиничний правозахищений і свідомий суб'єкт діяльності) не знає, на якій моделі потрібно зупинитись і чи взагалі визначення моделі можливе, з одного боку, в умовах швидких науково-технічних та соціальних змін, а з другого - в ситуації серйозної кризи правових, моральних та організаційних принципів саме в сфері управління системою. Тому можна вважати, що завдання менеджменту в освіті - не організація, а розумна дезорганізація, яка має вивільнити ті справжні творчі та придушені до цього творчі сили суспільства й одиничних спільнот - у кожному окремому освітньому осередку, які були задавлені надмірною та мертвою централізацією, що виконувала дві функції - по-перше була засобом фальшування та приховування відсутності змісту, справжнього суттєвого зв'язку з роботою педагога, по-друге - слугувала способом розпорошування енергії та ідеологічно- бюрократичного контролю за діяльністю осередків освіти. На підтвердження цієї думки можна навести тільки один приклад: під тиском перетворень, які викликала «революція гідності», було прийнято фактично новий закон про вищу освіту, яким скасовано значну більшість тих штучних і давно вже мертвих утворень, які десятиліттями нашаровувались у всіх ланках освітнього системи в Україні і гальмували її вільний розвиток та поступ [6]. Духом його є рух до максимального спрощення, продуктивної редукції всієї системи освітянського менеджменту. Отже, питання відпрацювання Україною власних підходів з урахуванням умов сьогодення є не тільки актуальною соціально-практичною, але й теоретичною справою, яка тим більше є вдячною для освітянської сфери.

Чи можна застосувати однакові положення та принципи розгляду некритично до будь-якої етнічної спільноти, держави, країни, що сьогодні утворюють строкату картину мультикультур- ного життя на планеті? Правомірним за такої постановки буде й інше питання-контртеза: а чи можна ці спільноти відірвати від єдиного глобального зв'язку людських співтовариств у будь-якому вигляді та на будь-якому рівні? Яким же чином будувати стратегію галузі чи сфери діяльності в окремій країні?

Суспільство оновлюється завдяки гігантському поштовху, який створює бурхливий розвиток науки і техніки, хоча сьогодні важко сказати, до яких неочікуваних наслідків приведуть найближчим часом накопичення революційних змін, що торкаються самих основ біологічної структури та соціальної організації людини як виду. Сьогодні перед суспільствами, що відносяться до найбільш технологічно розвинутих у «повний зріст», постає проблема деантропологізації людини як виду: тривожать і манять своїми можливостями досліди зі зміни генетичного коду, комп'ютерного моделювання свідомості, кіборгізації. Частка людей із різних суспільств, під дією незвіданих і непрогнозованих для людського наукового передбачення закономірностей, стають «обраними», незалежно від країни, рівня попередньої освіти і єдиних чи різних, поганих чи гарних принципів виховання. Вони перетворюються на авангард людства, який має сміливість і можливість стати поселенцями на інших планетах, розробниками пошукової програми «Гул» чи принципу спілкування у соціальних мережах, пристроїв, що безпосередньо з'єднують людину з комп'ютером і роблять її живою частиною глобальної мережі Інтернет, або незвіданою силою пристрасті та здібностей дозволяють уже на ранніх стадіях розвитку робити такі відкриття, які відкривають їм шлях у престижні університети Європи та США, або роблять молодими але повноправними насельниками Силіконової Долини. Це обрана частина людства, що підкоряється у траєкторії свого життя закономірностям, недосяжним для розрахунку потужним інститутам з менеджменту освіти в Україні.

Водночас для значних суспільних прошарків таких суспільств, так само як і для багатьох типів планетарних людських спільнот, такі проблеми не постають актуальними через значне технологічне, економічне та культурно-ментальне відставання: це людські спільноти та суспільні групи, що начебто законсервовані в іншому типі та на іншому рівні культури.

Кожна країна і кожний регіон мають свою індивідуальну історію й унікальні особливості шляху до створення суспільства соціальної справедливості та економічного процвітання. Новітня історія нашої держави пройшла під знаком політико-економічної та фактично етно-географічної, а фактично силової залежності від диктату однієї ідеології й однієї країни.

Протягом тривалого часу, як було зазначено, ми знаходилися під впливом суттєво противної нам ідеології і, хоча «очажковий» спротив іншій культурно-ідеологічній експансії ніколи не зникав і не затухав, загальна картина «радянськості» України відома багатьом не з чужих вуст, а з власного досвіду. Якщо умовно поділити ментальний психодуховний простір середньо- статистичного (тобто неіснуючого, але придатного для уявних операцій з ним) українця на суперечливі складові, то одна з них прийматиме і недалеку минувшину як стан, до якого не тільки призвичаїлась основна маса «людності» (адже громадянами на той час українці наразі не стали), але й знайшла у ньому певні переваги і навіть приємність. Справа у тому, що коли кількість тих, хто призвичаївся і почав діяти без будь-якого озирання на принципи, норми, цінності та мораль, а тільки з огляду на свої власницькі інстинкти, досягла граничної відмітки, межа була перетнута і революція гідності, хоча і поетапно, все ж таки відбулася.

Наслідки цієї тривалої ментальної та психодуховної деформації не можуть бути подолані за короткий час і взагалі не можуть бути подолані без свідомого формулювання основних позицій, які розрізняють ментальні структури насправді різних, як ми нарешті остаточно усвідомили, етносів, але, водночас, мають єдину основу не тільки у викривленій і насильницьки нав'язаній спільній історії, але й у певній компліментарності українського менталітету російському, як за принципом «віктимності» першого (від якого йде активне вивільнення), так і за принципом комплексу меншовартості, однією з онтологічних та соціокультурних основ якого є, як це не дивно на перший погляд, недостатня гносео-імперативна потужність української мови, а значить, недостатньо реалізована в національних культурних практиках здатність всотувати, асимілювати та використовувати на своє зростання потенціал інших мов та культурних практик, а також забезпечення цієї функції в освітньому процесі. Власне, центральною тезою і положенням статті є те, що самостійної та самодостатньої, орієнтованої на справді усвідомлені й артикульо- вані національні цінності системи національної освіти у нас в Україні ніколи не існувало. У зв'язку з цим виникає необхідність усвідомлення обов'язку здійснення подальшого послідовного суспільного поступу і прогресу системи національної освіти та розвитку мови в ній.

Та частина носіїв української ментальності, що погодилася на жевріння у затінку «старшого брата», була вихована та випестувана масованим ідеологічним тиском і впливом, який здійснювався шляхом активного та вмілого створення умов для панування російської мови. Як би там не було, слід зрозуміти: російська мова, на відміну від української, більш гнучка і потужна, вона надає можливості більш вільного і точного висловлення думки, вона володіє багатющим і розвинутим арсеналом порів-нянь, дрібних і влучних уточнень і деталізацій, які не тільки надають їй силу і красу, але й створюють оту гносеологічно-імперативну міць і спрямованість на привласнення об'єкта мови, які не були не тільки сильною стороною української мови, але й штучно чи природно не розвивалися тривалий час. І виною, якщо казати про формальні та суттєві причини такого стану у цьому положенні справ, є освіта. Ми можемо скільки завгодно говорити про пригноблення української культури за радянських часів, про політику русифікації та ідеологічний тиск, навіть про відсутність знань із менеджменту та організації освіти, що базується на світовому досвіді та перевірених методиках, але фактом зали-шається те, що спілкування на рівні середніх та мікрогруп, неформальних і формальних колективів та у побуті відбувається (за невеликими винятками, до яких переважно входять професійна прина-лежність, необхідність «показових елементів» у спілкуванні для певних груп, та історична прина-лежність до традиційного регіону чи родини з україномовною традицією спілкування) російською мовою. На жаль, причина тут і в тому, що, крім безпосередньої вади освіти, як системи виховання і навчання, народ або громада не розвиває і не використовує (хай це буде названо результатом історич-ної культурної практики) саме потенціал мови. Його, дійсно, важко використати у середовищі, яке не підтримує цю ініціативу як природну, проте, є два принципові зауваження: природно українською не створено видатних (як це не прикро), рівня світового визнання, а не хворобливого патріотичного запалення, пам'яток літературно філософського характеру, а також, це друге, у існуючих перекладах філософської та духовної літератури основний словниковий запас є досить пласким і калькованим, а не таким, що вільно виростає із закону утворення понятійно-категоріальних комбінацій і образних ансамблів, які в процесі вільного та природного використання самі рухають і розвивають мову. Причиною і наслідком, тобто суттєвою вадою та рисою є нерозвиненість традиції рефлективного та саморефлективного мислення й опису психологічного боку душевної та особистої діяльності, не має, таким чином природного матеріалу для навчання та розвитку такої навички і в прийдешніх поколінь українців. Чому це так, якщо не кидатися «з місця в кар'єр» у радикальне заперечення висловлених міркувань, має бути досліджено та зрозуміло (або «зрозумілим»: знову обмеженість і викривлення висловлювання) в ході окремого дослідження.

Отже, це безпосереднє завдання освітньої системи сьогодення: зосередитися на розробці та послідовному впровадженні нових гнучких мовних норм не тільки академічної зміни правил та норм мовотворення, а вивільнити в осередках освіти на всіх рівнях особистісну ініціативу всіх суб'єктів процесу щодо активізації та активної безпосередньої участі у процесах мовотворення й осмислення феноменів духовного розвитку та подолання саме в категоріях української мови [7, 272] Гайдеггера.

Нарешті останнє: тривалий період залежності від названої вище ідеології не має минути дарма. Протягом тривалого часу українська ментальність і духовність вишикувалася під ідеологами та принципи вчення, яке було народжено європейською демократичною соціальною та політичною думкою і дуже довго, хай у викривленому чи неповному вигляді, становило серцевину прагнень і зусиль мільйонів людей. Можна бути абсолютно впевненим, що раціональні зерна цього вчення недаремно пустили пагони на теренах, які охоплюють і українську землю. Саме тому слід уважніше розглянути той доробок, від якого свого часу застерігав В. Ленін, запитуючи, від якої спадщини ми відмовляємося. Тобто, потрібно зрозуміти, яку частину ми, насправді, приймаємо.

Не зважаючи на, наразі, незаздрісну долю марксизму як вчення про радикальну соціальну перебудову та його пророцтв щодо майбутнього та доволі швидкого краху капіталістичної системи, окремі положення цієї теорії залишаються актуальними в умовах сьогодення. Серед них - теза, що наука виростає у безпосередню продуктивну силу суспільства, а освіта, яка являє собою наріжний камінь науково-технічного прогресу, має закладати підвалини універсального розвитку особистості. Водночас науковий прогрес не є самоціллю, а освіта не є його допоміжним інструментом. Метою будь-якого типу суспільства і суспільного виробництва у ньому творці доктрини завжди розглядали виробництво людини, відтворення її світоглядно культурного ядра, яке складається зі спільних (але не нівельованих) гуманістичних цінностей. Останнє твердження може бути одними сприйнято як аксіома, а для інших постати як теза, що потребує захисту. Тобто, це твердження, що одними приймається, а для інших може бути проблемним. У будь-якому разі проблема освіти як виховання, формування та створення механізму успадкування цінностей, а також їхньої реалізації як таких, що мають сутнісну, незмінну, ціннісно-нерозчинну природу, постає як постійно актуальне суспільне завдання взагалі, мета і конкретне завдання організації освітньої системи кожної країни зокрема. У новому суспільстві, писав Маркс, «... кожна працездатна доросла людина має підкорятися загальному закону природи, а саме, вона повинна працювати, і працювати не тільки головою, але й руками...» [8]. Така форма організації освіти розглядалася мислителями як «...єдиний засіб для виробництва всебічно розвинених людей» [9]. Дане положення становить принципову методологічну установку, в межах якої слід розглянути деякі аспекти розвитку освітніх процесів як взагалі, з точки зору здійснення освітньої функції як необхідної та невід'ємної для підтримки життєзабезпечення суспільства, так і з точки зору конкретного її втілення з урахуванням національних особливостей українського суспільства та тенденцій розвитку його освітньої системи.

Щодо всебічності розвитку, то вона починається і закінчується не у зв'язку «тільки з...», чи «винятково з...» умов політехнічної освіти, яка дійсно сприяє всебічному розвиткові навичок осо-бистості як природної, соціальної та духовної істоти, але насправді більш широко - зі створення умов гармонійного розвитку. Якщо звернутися до етимології цього поняття, то Гармонія - дочка Афродіти - богині краси і Ареса - бога війни [10, 181]. Отже гармонія - це не стільки всебічний розвиток, скільки здатність осягати і воля утримувати і збалансовувати протилежності. Тобто необхідно формувати особистість, здатну самостійно і творчо вирішувати нові і непередбачені ніякими освітніми системами і менеджментом завдання. В українському варіанті, як нам здається, це - пріоритет щодо розвитку мови, який має спиратися на свідоме приділення уваги конструктам понятійного мислення, збагачення словникового запасу на фундаменті рідної мови, використання потенціалу образного мислення як скриньки українського менталітету та вивільнення освітньої системи від чар і пут минулої залежності від власних комплексів і навіювань, від комплексу меншовартості також і в цій сфері.

Використані джерела

1. Социология_образования [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/. - Заголовок з екрана.

2. Освіта України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: /www.mon.gov.ua/images/files/rephorma- osv/2011/4.doC). - Заголовок з екрана.

3. Освіта [Електронний ресурс]. - Режим доступу: UA /NEWS /43101/ ).

4. Проблеми моніторингу якості освіти [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.timo.com.ua/ node/7213). - Заголовок з екрана.?

5. О Национальной стратегии развития образования в Украине на период до 2021 года : Указ Президента Украины № 344/2013 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/ru/documents/15828. html. - Заголовок з екрана.

6. У новому законі про вищу освіту [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/2984-14; www.mon.gov.ua/ua/. - Заголовок з екрана.

7. М. Гайдеггер. Путь к языку / М. Гайдеггер ; сост., пер., вступ. статья, ком. и указатели В.В. Бибихина // Время и бытие : статьи и выступления. - М. : Республика, 1993. - 447 с.

8. Маркс К. и Енгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т.16. - М., 1960. - С. 197.

9. Там само. - Т 23. - С. 494.

10. Тахо-Годи А. Греческая мифология / А. Тахо-Годи. - М. : Искусство, 1989. - 304 с.

Размещено на Allbest.ru