Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Міжрегіональна академія управління персоналом

Курсова робота

з дисципліни: Міжнародні відносини та світова політика

на тему:

Японія у міжвоєнний період

Константінова Д.В.

Група МВ-10-15-Б1КЄС(4,6з)

науковий керівник: доцент,

к. політ. н. Боринська О.Л

Київ 2019

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Японія після першої світової війни
• 1.1 Суперництво зі США та Великобританією. Вашингтонська конференція
• 1.2 Демократичний рух
• Розділ 2. Повернення японії до агресивної зовнішньої політики
• 2.1 Зростання впливу японських військових
• 2.2 Зростання агресивності Японії, напад на Китай
• 2.3 Мілітаризація економіки Японії
• Розділ 3. Внутрішня та зовнішня політика країни
• Висновки
• Список Використаної Літератури


Вступ

Актуальність: У сучасному світі, не зважаючи на те, що правлячими є демократичні цінності, все ж у багатьох країнах не закінчуються військові дії. За останніми новинами на 2019 рік, у 23 країнах не припиняються воєнні конфлікти. На жаль, історично склалося так, що наша Україна також опинилась у епіцентрі цих подій. Внаслідок зміни правління розпочалися збройні повстання і згодом і війна Росією.

Зрозуміло, що ці події не залишили байдужими громадян нашої країни. Наразі тема війни та миру у всьому світі є досить актуальною.

Відомо, щоб уникнути важких наслідків збройних конфліктів у сучасному житті, слід згадувати передумови, причини та наслідки війн минулого. Необхідно проаналізовувати помилки, щоб не повторювати їх у майбутньому.

Вивчення історії Японії, її загальних закономірностей і особливостей соціально-економічного і політичного її розвитку для нас і на сьогодні набуває важливого політичного й теоретичного значення. Досліджуючи і аналізуючи історичне минуле даної країни у міжвоєнний період ми зможемо дізнатися які наслідки принесла Перша світова війна, та якими методами не слід користуватися адже війна, не засіб розв'язання конфліктів.

Виходячи з цього, ставляться конкретні дослідницькі завдання:

1. Які цілі переслідували японські правлячі кола, вступаючи у Першу світову війну на боці Антанти?

2. Яке місце займала Японія в системі міжнародних відносин?

3. Які були наслідки Першої світової війни для японської економіки?

4. Які фактори спричиняли ріст соціальної напруженості в країні?

Мета: аналізуючи історичне минуле, виявити специфіку розвитку Японії, визначити роль і місце країни в минулу епоху всесвітньої історії: з'ясувати наслідки Першої світової війни для Японії: визначити причини мілітаризації та її наслідки: схарактеризувати демократичний рух у країні.

Об'єктом дослідження є азіатська країна Японія в міжвоєнний період (1920-1930-ті роки)

Предметом дослідження є післявоєнний стан у «країні висхідного сонця» її внутрішні та зовнішні відносини з іншими країнами у міжвоєнний період.

Методи дослідження: Відповідно до предмету і завдань досліджуваної теми використовуються такі методи: синхронний, порівняльний, хронологічний, історичний, статистичний, а також метод аналізу та узагальнення.

Практичне значення роботи полягає у доцільності використання її матеріалів для розробки лекційних курсів, використання її на семінарських заняттях. Необхідність переосмислення подій Другої світової війни (окрема участі Японії у ній), а також жахливі наслідки втрат, аби не повторювати помилок минулого.

Структура досліджуваної роботи: Курсова робота складається з вступу, 2 розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на сторінках комп`ютерного тексту. Список літератури складає джерела.

Розділ 1. Японія після Першої світової війни

Оголошуючи у серпні 1914 р. війну Німеччині, Японська імперія плекала плани розширення зони свого впливу в Китаї, на Далекому Сході й отримання німецьких володінь у зоні Тихого океану. На другому році війни Японія пред'явила Китаю так звану «21 вимогу», задоволення яких фактично перетворили б цю країну у вотчину Японії. Власне, щодо Китаю й Тихого океану, то тут японці частково д осягли мети. Щодо далекосхідного регіону Росії, то реалізувати задумане через невдалу інтервенцію в цю країну, охоплену громадянською війною, не вдалося. [16]

У роки Першої світової війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилась окупацією німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія максимально використала ситуацію, що склалася, для нарощування свого військового потенціалу, особливо флоту. Посилення військової могутності сплачувало населення. У серпні-вересні 1918 р. країною прокотилася хвиля "рисових бунтів" -- стихійних виступів населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Не встиг уряд придушити ці виступи, як 1919 р. країну охопив страйковий рух робітників, а в головній колонії Японії -- Кореї вибухнуло антияпонське повстання. [20]

Економічна нестабільність в післявоєнній Японії послужила причиною соціальних хвилювань, найбільшими з яких були «рисові бунти» 1918 р., Коли близько 10 млн людей протестували проти спекулятивних цін на рис - головний продукт харчування японців.

Як і в більшості азіатських держав, армія в Японії належала до еліти суспільства, мала значний авторитет і певну автономію щодо парламенту. Вища армійське командування використовувало акції невдоволення з метою пробудження «самурайського духу» і мілітаристських настроїв, поширюючи серед японців думку, що післявоєнні труднощі викликані несправедливим ставленням до Японії її колишніх партнерів по антинімецької коаліції.

Хірохіто - регент, а з 1926 р. імператор Японії - після поїздки до Європи (1921) в політичному житті країни бачив себе в ролі конституційного монарха за взірцем Великої Британії, Бельгії, Голландії та Італії. Він вважав за краще не втручатися у відносини армійської верхівки і парламенту, балансуючи між цими двома силами.

Тягар післявоєнних труднощів лягло на плечі уряду прем'єр-міністра Такаші Хари (1856-1921). Своєю головною метою він бачив позбавлення впливу олігархів, надмірно посилилися в епоху «реставрації Мейдзі», і зміцнення ролі політичних партій у суспільному житті. Будучи неперевершеним майстром партійного будівництва і знавцем бюрократичного партійного механізму, Т. Хара зумів заручитися підтримкою впливових японських бізнесменів. За допомогою вміло вибудуваних політичних інтриг, він створював всі умови для того, щоб партії змогли стати наступниками влади бюрократії і старої політичної еліти.

Незважаючи на несприятливі внутрішні і зовнішні фактори, Т. Харе вдалося стабілізувати економіку, демократизувати суспільство, забезпечити розквіт інтелектуальної та культурного життя країни. Однак зазіхання на владу бюрократії не зійшло йому з рук - в листопаді 1921 р. Т. Хара був убитий правим терористом.[2]

1.1 Суперництво зі США та Великобританією. Вашингтонська конференція

За давньою японською традицією, колону солдатів, що відправлялися на війну, очолював вояк, який ніс на плечі списану ієрогліфами двометрову збільшену копію «самодзі» - круглої лопатки, якою в японській сім'ї розкладають рис у тарілки. Такими лопатами японські генерали сподівалися «черпати» багаті трофеї на полях битв Першої світової війни.[13]

Але після Першої світової війни загострилася боротьба великих держав за вплив у районі Тихого океану. Ні США, ні Велико­британія не хотіли миритися з тим, що Японія під час війни зміцнила свої позиції на Далекому Сході. Японія контролювала половину зовнішньої торгівлі Китаю‚ захопила німецькі колонії та залежні території в цьому регіоні‚ претендувала на далекосхідні райони Росії. На початку 1920-х рр. відносини між Японією‚ Великобританією і США загострилися, особливо щодо контролю над Китаєм. З метою подолання назріваючого конфлікту у Вашингтоні 12 листопада 1921 р. -- 6 лютого 1922 р. було проведено конференцію. На цій конференції Японії та Великобританії довелося піти на серйозні поступки США. Великобританія відмовилася від союзу з Японією‚ укладеного в 1902 р. Японія підписала "договір дев'яти держав"‚ за яким визнавалася територіальна цілісність Китаю і проголошувався принцип "рівних можливостей" і "відкритих дверей" стосовно Китаю. Отже‚ Японія на певний час відмовилася від її прагнення домінувати в Китаї.[16]

1.2 Демократичний рух

Повоєнна нестабільність і гостра політична боротьба стали підґрунтям для розгортання могутнього демократичного руху. Серйозною причиною демократичного піднесення були зміни в економіці й соціальній структурі країни. В Японії зросла частка кваліфікованих робітників, що розгорнули боротьбу за покращення свого становища.

Репресії проти страйкарів підштовхнули робітників до створення профспілок. Профспілки почали висувати не тільки економічні вимоги, а й політичні гасла. Зростання робітничих орга­нізацій та утворення в 1920 р. єдиного профспілкового центру вимагали об'єднання соціалістичних організацій Японії. Наприкінці 1920 р. було створено Соціалістичну лігу -- штучне об'єднання ідеологічно різних груп соціалістів, комуністів, анархістів. Попри відсутність єдності та сильний вплив анархізму й синдикалізму, уряд убачав у Лізі небезпечну організацію, і в травні 1921 р. її було розпущено. [13]

Природно, що в країнах з тоталітарним чи авторитарним пристроєм демократичні сили змушені діяти у вкрай складних умовах. У подібній ситуації були і демократично орієнтовані громадяни міжвоєнної Японії. Коли офіційна пропаганда з усіх сил намагалася прищепити нації войовничий дух, а слова «самурай» і «патріот» вживалися як синоніми, необхідно була велика громадянська мужність, щоб протистояти цьому. Особливість Японії, як, обстоювання, і Німеччини, і Італії, полягала в тому, що тут до демократичного табору належали всі, хто виступав проти диктатури мілітаристів всередині країни і проти агресивної зовнішньої політики на міжнародній арені. Таким чином, демократичний табір складали досить різношерсті ідеологічно сили: інтелектуали, що віддавали собі звіт в неминучих згубні наслідки для народу політики режиму військових; комуністи, які розцінюють встановилися в Японії порядки як «імперіалізм»; пацифісти, що протестували проти будь-якої війни як протиприродного явища; окремі чиновники і військові. Слід, однак, відзначити, що останніх було на диво мало.

Демократичний рух у Японії страждав від того, що його учасники були розрізненими і не мали загальнонаціональних центрів. Зокрема, на відміну від Великої Британії з її Британським конгресом тред-юніонів, в Японії не було єдиного профспілкового центру, який би спрямовував боротьбу найманих працівників за їхні соціальні права. Це, наприклад, чітко проявилося під час страйку токійських залізничників на початку 20-х років, так і не переросла в загальнонаціональну.[22]

У січні-лютому 1922 р. у Москві відбувся з'їзд, на якому були присутні Сен Катаяма, Токуда Кюїті та інші відомі японські революціонери. Делегати з'їзду висловилися за необхідність об'єднання всіх революційних сил Японії. Влітку 1922 р. в Токіо представники соціалістичних груп проголосили утворення Комуністичної партії Японії. Незабаром було створено й комуністичний союз молоді.

Ліві організації та групи, зокрема «Танемаку хіто» («Сівач») на чолі з Омі Комакі або створена в липні 1922 р. Комуністична партія Японії (КПЯ), внаслідок нечисленності і захоплення теорією на шкоду конкретним діям не надавали вирішального впливу на політику японського уряду і громадську думку. КПЯ, що утворилася внаслідок розколу в анархо-синдикалістський русі з активістів профспілок, перш за все соціалістів і радикалів, була не стільки серйозною політичною силою, скільки зборами інтелектуалів, які сповідували комуністичну ідеологію. Навіть її лідери (наприклад, Хітоші Ямакава) займалися швидше словесної підтримкою комунізму в СРСР, ніж розраховували на його поширення в Японії.[21]

Розгортання демократичного руху сприяло становленню багатопартійності й парламентської системи. У 1925 р. демократичні сили домоглися введення в країні загального виборчого права для чоловіків‚ системи соціального забезпечення. Проте ці закони мали вступити в силу лише в 1928 р.[5]

Протягом 20-30-х років партійні активісти КПЯ неодноразово переслідувалися владою; не додала партії авторитету і незнищенна боротьба між різними фракціями в ній. У тактиці КПЯ переважали маніфестації та мітинги, її політична лінія досить часто змінювалася або відповідно до вказівок Комінтерну, або в залежності від того, яка фракція перемагала в партійних дискусіях. Починаючи з 1933 р. в результаті поліцейських акцій більшість керівників партії були заарештовані чи емігрували.

Передбачуючи загрозливі нації наслідки мілітаризації Японії, намагалися протидіяти скачуванню країни до війни. Так, в листопаді 1930 р. противники мілітаризації розповсюдили серед японських військових моряків у Шанхайському порту антивоєнні листівки. У тому ж році було організовано «Суспільство супротивників японо-китайської війни».

У цілому ж демократичний рух існувало в надзвичайно складних умовах, оскільки урядові кола намагалися в зародку придушити будь-яку діяльність, що йде врозріз з їх політикою. Так, наприклад, сталося з святкуванням 1 травня 1935 р. Міжнародного дня солідарності трудящих, яке одразу ж було заборонено.

Зростання агресивності Японії та домінування у правлячих колах шовіністичних настроїв не дали змоги розвинутися демократичним процесам‚ які повністю припинились наприкінці 1930-х рр. [13]

Отже, ми побачили, що участь Японії у першій світовій війні була номінальною. Декларуючи свою приналежність до держав Антанти, вона скористалася воєнною ситуацією в Європі і в 1914 р. захопила німецькі колоніальні володіння в Китаї. Сповідуючи принцип «Азія для азіатів», Японія прагнула зміцнити свої економічні й політичні позиції в країнах басейну Тихого океану.

У роки війни японські промислово-монополістичні об'єднання (дзайбацу), особливо концерни «Міцуї», «Міцубісі», «Ясуда», «Сумітомо», отримуючи максимальні прибутки, значно розширили промислове виробництво. Так, протягом 1914-1919 pp. за вартістю продукції (у млн. єн) текстильна промисловість Японії виросла на 431%, металургія - на 600%, машинобудування - на 550%. Швидкими темпами розвивався флот. Для суднобудівних компаній настав «золотий період».

Проте сприятлива кон'юнктура негативно позначилася на життєвому рівні японського народу. Зростання цін, соціальні обмеження, мілітаризація країни, значне погіршення умов праці викликали незадоволення широких верств суспільства.

Розділ 2. Повернення Японії до агресивної зовнішньої політики

Відмова Японії під тиском великих держав від домінування у Китаї і поразка її агресії проти радянської Росії на початку 20-х років, шовиністично налаштованими верстви японського суспільства сприймали це як приниження національної гідності. Найрадикальнішими виразниками шовіністичних ідей було угруповання «молодих офіцерів» ("старими" в армії вважалися вихідці з самураїв, учасники російсько-японської війни 1904-1905 рр.). Вони вимагали скасування багатопартійності і відповідальності уряду перед парламентом, встановлення воєнної диктатури і повернення до традиційної експансіоністської політики. Під їх впливом у квітні 1927 р. до влади прийшов уряд генерала Танаки, одного з організаторів японської інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході. Новий уряд одразу перейнявся розробленням планів війни проти Китаю та Радянського Союзу. 27 червня -- 7 липня 1927 р. в Токіо під головуванням Танаки відбулася Східна конференція, в якій брали участь представники Міністерства закордонних справ, Військового та Морського міністерств і генерального штабу. На конференції розглядалася запропонована урядом програма "позитивних", себто відверто агресивних, дій у Китаї -- "основи" японської політики в Китаї. Як найближче завдання пропонувалося захопити Північно-Східний і Північний Китай, а також Монголію. Рішення конференції визначили сутність таємного меморандуму Танаки, що мав розгорнутий план агресії та встановлення панування Японії в Південно-Східній Азії та в басейні Тихого океану.[20]

2.1 Зростання впливу японських військових

Все почалося ще раніше, наприкінці травня 1927 р., Японія‚ скориставшись громадянською війною в Китаї‚ спрямувала свої війська до провінції Шаньдун, захопила Циндао і Цзінань. Мета цієї збройної інтервенції полягала в тому, щоб затримати наступ гомінданівських військ на північ і в такий спосіб перешкодити об'єднанню країни. Внаслідок широкого антияпонського руху та бойкоту японських товарів у Китаї Японія змушена була відкликати свої війська. У квітні 1928 р. японські війська під приводом "захисту життєвих інтересів і власності японських резидентів" знов увійшли до провінції Шаньдун‚ окупували найважливіші стратегічні пункти і в ультимативній формі зажадали виводу китайських військ із цієї провінції. Рух бойкоту японських товарів, що відновився в Китаї, рішучий виступ світової спільноти проти нового акту агресії змусили Японію знову відступити.

У 1929 р. Японію охопила глибока економічна криза. На 30% зменшився обсяг виробництва у ключових галузях - металургійній, машинобудівній, ткацькій. Значних втрат зазнло сільське господарство, особливо шевководство. Різко впав вивіз товарів на світовий ринок.

Головним політичним наслідком кризи було ослаблення позицій лібералів, які виступали проти завойовницької політики. Імператорське ж оточення, правлячі кола, а також найбільші японські корпорації бачили вихід лише у посиленні мілітаризації країни, згортанні демократичних свобод і створенні колоніальної імперії. Але їх поступове просування у цьому напрямі не задовольняло «молодих офіцерів», які хотіли всього і негайно. Крім невдоволення зовнішньополітичним курсом, вони виступали проти старої бюрократії та генералітету, що був з нею пов'язаний. У них вони вбачали гальмо на шляху свого просування військово-службовими щаблями. «Молоді офіцери» починають готувати державний переворот, щоб кардинально змінити політику країни. Перша така їх змова була викрита у 1931 р.

На початку травня 1932 р. «Національна федерація молодих офіцерів» розповсюдила листівки з демагогічними випадами проти монополій. У листівках зазначалось, що „молоді офіцери” допоможуть народові в „боротьбі проти комерційних спекулятивних кіл, політиканів і любителів легкої наживи”. Після цього змовники вторглись до резиденції прем'єра Імукаї та вбили його. У будинок правління правлячої партії і концерну Міцубісі було кинуто бомби.

Ця спроба встановити військову диктатуру успіху теж не мала. Соціальна демагогія змовників панівним класам видалася небезпечною. Тому уряд ужив заходів проти змовників: їх було роззброєно, а частину заарештовано. Щоправда, керівник змови генерал Аракі не був заарештований і навіть зберіг свою посаду військового міністра в новому коаліційному кабінеті "національної єдності". За реалізацію гасел молодих шовіністів взялась правляча верхівка. З цього часу і до 1945 р. в Японії при владі знаходились лише офіцери: у 1932-1934 рр. Японський уряд очолював адмірал Сайто, у 1934-1936 рр. - адмірал Окада і т.д. [13]

2.2 Зростання агресивності Японії, напад на Китай

Незважаючи на укладення Вашингтонських угод, де за­кріплювався суверенітет Китаю, а великі держави зобов'язувалися не ділити його на сфери впливу, безсоромне пограбування країни тривало.

Під час економічної кризи 30-х рр. Японія, США та Англія прагнули якомога ширше забезпечити собі присутність на китайському ринку. Політика "відкритих дверей" і "рівних можливостей" давала перевагу США у боротьбі за китайський ринок.

У 1931 р. у США було розроблено проект надання "срібного" займу для викупу в Японії китайських залізниць. Американський банк у Шанхаї вирішив заснувати кількадесят своїх відділень у Північно-Східному Китаї з центральною конторою в Харбіні. Того ж року Сполучені Штати випередили інші країни в торгівлі з Китаєм, відтрутивши Японію на друге місце, а Англію -- на третє. Японія не бажала миритися з тим, що найважливіші позиції в Китаї, якого вона вирішила перетворити на свою колонію, переходять до рук американців. Зазнавши поразки в економічній конкуренції, вона почала шукати вихід у зовнішньополітичних авантюрах. Японія вирішила напасти на Північно-Східний Китай, економічні багатства і стратегічне розташування якого приваблювали японських мілітаристів. Після цього планувались агресія в Центральному Китаї і проти Монгольської Народної Республіки.

Виступаючи з планом створення "Великої Японії" -- могутньої колоніальної імперії, японські правлячі кола розраховували використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів Сполучених Штатів, Англії, Франції та інших держав і подава­ли свою агресію як боротьбу проти "комуністичної загрози". Ра­дянська політика на Далекому Сході давала привід для цього. Після провалу спроб розпалити пожежу світової революції в Європі, лідери Комінтерну звернули свою увагу на Азію.

Японська дипломатія розгорнула в цьому напрямі велику активність, а японський генеральний штаб тим часом закінчував розроблення оперативного плану загарбання Північно-Східного Китаю -- Маньчжурії.

Влітку 1931 р. Японія завершила підготовку нападу на Китай. Обраний момент здавався їй дуже вигідним. Суперники Японії переймалися внутрішніми проблемами‚ викликаними світовою економічною кризою. У самому Китаї точилася громадянська війна.

18 вересня 1931 р. японські війська почали вторгнення в Північно-Східний Китай. Протягом п'яти днів Японія захопила всі важливі населені пункти і до лютого 1932 р. підкорила весь Північно-Східний Китай. На захопленій території японці утворили маріонеткову державу Манчжоу-Го на чолі з останнім представником маньчжурської династії в Китаї Пу І. Також у 1932 р. японські війська висадилися і поблизу Шанхая, намагаючись оволодіти найбільшим містом Китаю. Проте тут легкої перемоги не вийшло, китайська армія і мешканці міста вчинили запеклий опір. Світова громадськість засудила агресію. У 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй.

Для продовження реалізації своїх агресивних планів у басейні Тихого океану було не можливо без могутнього океанського флоту, проте його створення стримували домовленості Вашингтонської конференції (1922). У 1934 р. Японія заявила, що відмовляється від обмежень Договору п`яти. На 1936 р. Японія вже мала 200 авіаносців, лінкорів, крейсерів і розгорнула будівництво нових, ще могутніших кораблів.

Незважаючи на відверто агресивну політику, найрадикальніші кола були невдоволені повільними темпами її здійснення. 26 лютого 1936 р. у Токіо знову стався путч, організований “молодими офіцерами”. Хоча він був придушений, вимоги “молодих офіцерів” не залишилися поза увагою. Влітку відбулась таємна нарада правлячих кіл, на якій обговорювалося питання про перспективи “колоніального розширення” у Східній Азії. 27 листопада 1936 р. між Японією і Німеччиною було підписано Антикомінтернівський пакт.[13]

У липні 1937 р. почалось японське збройне вторгнення до Північного і Центрального Китаю. Приводом до війни став конфлікт між японськими і китайськими солдатами на мості Марко Поло, що знаходився на нейтральній полосі. Згодом воєнні дії були поширені на всю територію цієї країни. Активні наступальні операції японської армії проти Китаю тривали до 1939 р. Японці спромоглись оволодіти найбільш розвиненими районами Китаю і‚ отримавши значні сировинні та людські ресурси‚ частково вирішити власні економічні проблеми.[19]

міжвоєнний японія мілітаризація економіка

2.3 Мілітаризація економіки Японії

Після загибелі Т. Хари активізувалися мілітаристські партії та організації Японії. Спекулюючи на самурайських традиціях, вони ставили за мету відновлення зовнішньої експансії імперії. У 1927 р. прем'єр-міністр Танака надіслав імператорові таємний план («меморандум Танаки») витіснення США з Тихого океану і експансії на Далекий Схід.

Мілітаристські настрої вельми вдало для їх організаторів накладалися на прояви в Японії світової економічної кризи, ще в 1927 р. охопила фінансову систему країни. До поневірянь та злиднях більшості населення, особливо сільського, додався небачений раніше крах банків, що зруйнував нормальну діяльність всієї економіки. Період поступового зміцнення економіки змінився інфляцією, зниженням цін на сільськогосподарську продукцію, руйнуванням товарного ринку, безробіттям.

Економічна криза істотно загострив політичні суперечності в суспільстві. Японські військові, особливо після підписання в 1930 р. Лондонського морського договору, доповнення рішення Вашингтонської конференції, спекулювали на ті часи, коли безпека японських інтересів і колоніальних військ в заморських володіннях була беззастережною.

Тепер же, переконували вони співгромадян, в умовах нав'язування Японії «несправедливих» договорів слід нарощувати військові сили для «відновлення справедливості» і дезорієнтувати західну дипломатію щодо дійсних намірів Японії на міжнародній арені.

У 1928 р. майже одночасно з прийняттям «Закону про загальні виборах», згідно з яким кількість виборців, що складало 3 млн, збільшилася до 12,5 млн осіб, було прийнято «Закон про охорону громадського порядку», що передбачав до десяти років тюремного ув'язнення за «антимонархічну» і « антидержавну »діяльність. Під ці формулювання можна було підвести будь-які прояви невдоволення офіційної урядовою політикою.

Ідеологічним прикриттям нагнітання мілітаристських настрої-ний служила ідея божественного походження Японії. Школярам розповідали, що їх батьківщина - священна земля, якою споконвіку керують нащадки міфічного імператора Дзімму. На шкільній карті «Сусіди Японії» столицю Токіо оперізували п'ять кіл, що позначають етапи експансії Японії. Перше коло охоплював власне Японію, другий - тихоокеанські острови, Корею, Маньчжурію і частина Монголії, третій - Північний Китай і частина російського Сибіру, четвертий - залишок Китаю, Індокитай, Борнео і Гавайські острови, п'ятий - західне узбережжя США і Канади, Австралії. [18]

Політика уряду представника партії Мінсейто Осаші Хамагучі (1929-1931), спрямована на виведення економіки з кризи, не відрізнялася оригінальністю. Її дії обмежувалися закликами економити, вести аскетичний спосіб життя і т. п. Нездатність уряду впоратися з проблемами внутрішнього життя країни і безпорадність прем'єра викликали обурення громадськості. Активізувалися на цьому тлі вкрай праві партії з їх закликами до встановлення «сильної» влади і наступальної зовнішньої політики завоювали симпатії в середовищі молодих офіцерів, політиків, учнівської та студентської молоді, вихованої на самурайському романтизмі, а також кримінальних елементів.

Спекуляція соціальними проблемами, звернення до самурайського минулого і терор стали невід'ємною складовою дій мілітаристів. У 1932 р. група молодих офіцерів організувала заколот з метою встановлення в країні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, однак сприяла збільшенню фінансової допомоги мілітаристам з боку великого японського бізнесу, перш за все пов'язаного з виробництвом зброї. Особливим розташуванням вони користувалися у керівників дзайбацу - великих трестів і концернів, які контролювали такі ключові сектори економіки, як важка промисловість, транспорт, торгівля, фінанси. Об'єднання «Міцуї», «Міцубісі», «Ніссан», розраховуючи на прибутки від майбутніх колоніальних завоювань, не шкодували коштів на підтримку мілітаристських націоналістичних організацій і груп.

Претендують на роль об'єднувальної ланки всіх азіатів проти Заходу мілітаристські сили Японії докладали зусилля для пропаганди ідеї переваги азійської раси у закордонному частині Азії. У 1934 р. в Японії було засновано об'єднання «Дай-Айя-Кіотай», головними завданнями якого стали пропаганда японської культури та мови на Азіатському континенті, поширення торгового впливу Японії, «звільнення» інших азіатських народів під протекторатом Токіо. Особливе значення організація надавала ідеологічному вихованню молоді, об'єднаної в окремий союз «Молода Азія».

Мілітаризація політичного клімату 30-х років досягла кульмінації в 1936 р. під час так званого інциденту 26 березня. У цей день група молодих офіцерів здійснила спробу знищити урядовий кабінет і захопити владу в країні. Заколот був пригнічений, однак відтепер в Японії існував могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням. Це були люди, які користувалися підтримкою ділових кіл, засобів масової інформації, чиновників. Вони готували націю до експансії в Азію і тотальною (загальною) війні проти Заходу, свідченням чого став вихід Японії з Ліги Націй і агресивні акції на міжнародній арені.[5]

Економіка Японії була поставлена на службу війні. Воєнні витрати поглинали 70-80% бюджетних коштів. Це було причиною падіння у 1937-1941 рр. життєвого рівня населення. Постійна потреба у військово-стратегічній сировині спонукала японський уряд вдатися до значного збільшення імпорту за рахунок зменшення золотого запасу та посиленого експорту товарів за демпінговими цінами.

Підготовка економіки до широкомасштабної війни йшла під гаслом створення "нової економічної структури". Вона передбачала концентрацію виробництва, активний розвиток важкої, особливо військової, промисловості на шкоду галузям, що працювали на внутрішній ринок для підвищення життєвого рівня населення. "Нова економічна структура" означала встановлення воєнно-державного контролю над економікою країни. В якості контролюючих державних органів створювалися асоціації виробників в різних галузях господарювання. На чолі асоціацій ставали представники найбільших корпорацій, що фактично означало передачу їм регулювання всіма процесами в економіці. Таким чином в Японії була створена така економічна модель, яка була притаманна тоталітарним і авторитарним режимам 1920-30-х років.

Ріст військової промисловості, мобілізації в армію дещо скоротили безробіття. Основну частину людей‚ які приходили на підприємства важкої промисловості, складали тимчасові робітники. В умовах військового режиму власники під­приємств тримали їх під страхом звільнення. Для шаленої експлуатації промисловці використовували й безправ'я постійних робітників. Офіційно встановлений робочий день тривалістю 12-14 годин зазвичай тривав 14-16 годин, зросла інтенсивність праці.

Тяжким було становище селянства. Мобілізація до армії позбавляла село найбільш працездатного населення. Гостра нестача промислових товарів для потреб сільського господарства призвела до різкого падіння рівня виробництва сільськогосподарської продукції. Зростали податки у зв'язку з мілітаризацією країни. Вигнання орендаторів з їхніх ділянок перетворювало село на арену постійних соціальних конфліктів.

Розпочавши війну в Китаї, кабінет принца Коноє посилив боротьбу проти антифашистських і антивоєнних настроїв у країні. Офі­ційно це називалося "рухом за мобілізацію національного духу". Всі демократичні організації, які напередодні японо-китайської війни виступали з антифашистськими гаслами, було роз­громлено. 15 грудня 1937 р. поліція провела масові арешти комуністів, профспілкових діячів і представників прогресивної інтелігенції. Наприкінці грудня було заборонено діяльність демократичних партій‚ профспілкових федерацій. До березня 1938 р. кількість заарештованих за політичними мотивами перевищила 10 тис. чол. Незабаром на заміну розпущених політичних партій була створена Асоіація допомоги трону, а на заміну профспілок - Патріотична промислова асоціація великої Японії.

З метою створення сприятливих умов для компаній, що працювали на війну, і мобілізації всіх сил і коштів у 1938 р. було видано закони про мобілізацію військової промисловості, про загальну мобілізацію нації, про інвестиції, зміст яких повинен був сприяти всебічному розвиткові компаній, що обслуговували воєнне виробництво. Спеціальний закон обмежував споживання сировини, а також сталі, кольорових металів для мирної продукції. Було заборонено вивіз золота за межі країни. Метою Японії проголошувалося "створення Великої східно-азійської сфери спільного процвітання", тобто встановлення японського панування в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні шляхом колоніальних загарбань.[13]

Розділ 3. Внутрішня та зовнішня політика країни

Після Першої світової війни головним для Японії у зовнішній політиці стає участь її в інтервенції на Далекому Сході проти Радянської Росії і забезпечення своїх національно-державних інтересів на міжнародному рівні.

Цілі Японії щодо радянського Далекого Сходу, вплив на них політичних змін у Росії. За кількістю окупаційних військ Японія займала перше місце (в 1920 р. - 175 тис. чол.).

Розвиток партизанського руху у відповідь на крайню жорстокість окупантів у поєднанні з результативними діями Червоної Армії дозволили вигнати японців з Примор'я (1922), в 1925 р. з Північного Сахаліну після підписання радянсько-японської конвенції та встановлення дипломатичних відносин. Навесні 1922 р. міжнародні позиції Японії погіршилися. [20]

На розвиток внутрішньої ситуації в Японії помітний вплив зробили політичні події в Росії 1917-1918 рр.., Інформація про які досить активно проникала в країну. Перш за все це значне зростання промисловості (військової, суднобудівної) та торгівлі Японії на нових ринках, доходів монополістичних компаній (дзайбацу), що дозволяє назвати цей час «золотим століттям» Японії, хронічну кризу сільського господарства. При цьому посилення експлуатації населення, зростання цін на рис і свавілля лихварів загострювали класову боротьбу, що проявилося в рості політичної активності мас. Будучи стихійними і першими революційними виступами трудящих на Сході, вони за короткий час охопили дві третини території країни з населенням 10 млн. чол., Поширилися на робочих і шахтарів, переростаючи іноді в збройні повстання. Структурні зрушення в японській економіці призвели до змін у японському пролетаріат.

Повоєнна економічна криза 1920-1921 рр.., Репресії проти страйкарів прискорили згуртування профспілок і розвиток соціалістичного руху. Що нового з'явилося в японському соціалістичному русі початку 20-х років ХХ ст.? З'явилися перші організації-Соціалістична ліга (кінець 1920) і Комуністична партія (липень 1922). Oсобливості умов, в яких протікала робота останньої, вплинули в подальшому на політичну долю партії/ Спроби її відновлення восени 1925 р., Незважаючи на репресії, що послідували після землетрусу 1923 р., cвідчили про зміцнення лівої течії в японському загальнодемократичному русі.

Утворився новий напрям у загальнодемократичному русі цього періоду - рух проти інтервенції Японії на Далекому Сході і на підтримку Радянської Росії (літо 1922). Чим же пояснюється «миролюбність» японської буржуазії? Розглядаючи внутрішньополітичну ситуацію в Японії, підкреслимо вплив на неї розгорнувся народного руху, що призвело до усунення мілітаристських кіл і допуск вперше в історії Японії до влади представників фінансової олігархії (уряд Хара, вересень 1918).[5]

З 1924 р. в Японії настав період відносної стабілізації капіталізму, який тривав до 1926 р. Економічний підйом був викликаний почасти й відновлювальними роботами після землетрусу 1923 р.

Говорячи про соціальні наслідки «раціоналізації» виробництва в умовах фінансової слабкості японського капіталізму та нові риси робітничого руху в1924-1926 рр. можемо назвати тривалість, завзятість і численність учасників, актуальність проблеми єдності і боротьби проти реформізму в робочому середовищі. Певним успіхом у цій роботі слід вважати створення легальних організацій і партій трудящих. До кінця 1926 р. їх було три: Роното (більше 15 тис.), Соціал-демократична партія (88 тис.) і Японська робітничо-селянська партія (близько 20 тис.).

Говорячи про те, у чому полягали значення відтворення КПЯ (грудень 1926) і суть боротьби правого і лівого її ухилів та який внесок у розвиток робітничого руху вніс Катаяма Сен і як він контактував з міжнародним комуністичним рухом, як у в внутрішній політиці правлячий табір використовував тактику політичного маневрування, чим це було викликано, ми можемо сказати, що з'явилася нова риса в політичному житті Японії - з 1924 р. Країна керувалася тільки партійними кабінетами (аж до 1932). [1]

Цей процес наближення Японії до норм політичного життя західних держав проявився і в практиці призначення членів палати перів імператором, а не урядовими організаціями, нейтралізації впливу Таємної ради. При цьому новий процес посилення ролі партій у державному житті супроводжувався злиттям їх верхівки з бюрократією, що здійснювалося шляхом переходу відставних чиновників у партійне керівництво.

А тепер роблячи висновки про політику і економіку країни, можна сказати, що фінансова криза 1927 р. викликала істотні зміни в розстановці політичних сил - у кабінетах посилився вплив вояччини і намічалося її зближення з політичними партіями буржуазії.

Для того щоб прослідкувати політику кабінету генерала Танака (квітень 1927), що проявилася у відвертому посилення реакції як у внутрішній, так і в зовнішній політиці Японії, можна розглянути робочу політику кабінету, курс на підтримку національного капіталу, яка наростала аргументацію розширення колоніальної політики Японії щодо Китаю і Монголії.

Особливу увагу звернемо на події лютого-березня 1928 р., Пов'язані з парламентськими виборами за новим виборчим законом 1925 р. Будучи яскравим прикладом гострої політичної боротьби демократичних у цілому і консервативних сил, вони відбили зростаючий вплив лівих партій, в тому числі і в парламенті. Помітна активність Роното у співпраці з КПЯ спровокувала репресивні дії влади, які вилилися в «інцидент КПЯ» і «бурю 15 березня».

Зміст «позитивної лінії» Танака («меморандум Танака», липень 1927) можна розкрити як програми завоювання світового панування, що передбачала підпорядкування вже не тільки Китаю, але й Індії, країн Південно-Східної Азії, Росії та Європи. Розгляд економіки Японії в період світової економічної кризи 1929 - 1933 рр.. слід провести з урахуванням його особливої гостроти для цієї країни з-за її тісному зв'язку з американським ринком. [7]

Найбільшого напруження він досяг у 1930-1931 рр.. Наступне загострення соціальної обстановки внесло зміни в загальний напрямок політики і тактики правлячого табору. Новий уряд Хамагуті (липень 1929) діяло більш гнучкими методами, відмовившись від прямого використання збройної сіли. Вплив світової економічної кризи на посилення тоталітарно-мілітаристських тенденцій. Найбільш суттєвою тенденцією першої половини 30-х років ХХ ст. була фашизація правлячої верхівки і державного ладу Японії як прояв загострилися в результаті економічної кризи протиріч всередині правлячого табору. [3]

Складалися протиборчі угрупування і їх соціальні опори. Одна з них відображала інтереси дрібної та середньої буржуазії, що сильно постраждала в умовах кризи, власників «нових» концернів і «молодого офіцерства». У них є суттєві відмінності з «старими концернами» (Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда) і представляли їх урядами, генералітетом, пов'язаних як з тими, так і з іншими. Важливу роль зіграв зовнішній фактор - погіршення міжнародного становища Японії на початку 30-х років ХХ ст. [20]

Конкретними цілями «нових концернів» були зміцнення політичних позицій і використання державного апарату в своїх інтересах, представників "молодого офіцерства»-поліпшення свого матеріального становища та політичної ваги в армійських колах.

Якщо провести порівняння з розвитком фашизму в післявоєнній Німеччині, можна виявити подібні риси і відмінності - войовничий радикалізм соціальних груп, які робили ставку на силу і агресію, на культ винятковості і вседозволеності, на війну як засіб досягнення своїх цілей; наявність єдиної і добре структурованої партії і ідеї вождизму.

Активний вплив прихильників фашизму на політику правлячих кіл відзначається з грудня 1931 р. з приходом кабінету Інукаі. У цілому його курс на розв'язання військово-інфляційної кон'юнктури дозволила Японії вийти з економічної кризи і добитися промислового зростання. Разом з тим зростаюча інфляція в умовах початку територіальних захоплень Японії на материку (вторгнення в Маньчжурію у вересні 1931 р.) загострила соціальне невдоволення в країні.

Відзначимо діяльність КПЯ по захисту інтересів трудящих і спрямовану проти неї репресивну політику влади в 1932-1934 рр.., Розмах антивоєнного руху. Державно-монополістичні тенденції закріплювали роль фінансової олігархії в державному апараті, котра потребувала для цього у встановленні військово-поліцейського режиму. Наслідками цих переворотів для суспільства і державної влади були: мілітаризація, створення надпартійних кабінетів, різке падіння значення політичних партій, помітна участь військово-бюрократичних кіл у формуванні урядів (кабінети Сайто в травні 1932 - липні 1934 р. і Окада в липні 1934 - лютому 1936 р.) [1]

Посилилися репресії проти демократичних сил в країні. У середині 30-х років мала велике місце криза японського буржуазного лібералізму і торжество реакційної доктрини імператорської системи.

Після 1936 р. вийшовши із внутрішньої кризи правлячий табір все більше бачив у нарощуванні свого агресивного зовнішнього курсу. Згадаємо найважливіші етапи цього процесу починаючи з 1931 р.: Агресія в Північному Китаї, вихід Японії з Ліги націй (1933), загострення відносин з Англією (1935), провокації на кордоні з СРСР і відмова підписати пакт про ненапад (1931-1935).

План прем'єра Хирота, прийнятому влітку 1936 р.: «Курс на колоніальне розширення» у Східній Азії, передбачав агресію проти Китаю і СРСР. Під тиском найбільш агресивних кіл він отримав свій розвиток в ув'язненні з Німеччиною Антикомінтернівського пакту (листопад 1936). Спрямований проти СРСР і національно-визвольного руху в Китаї, він міг бути використаний також проти США і Великобританії. [3]

Підготовка до «великої війни» у Китаї здійснювалася в ході реалізації комплексу реформ фашистського характеру, що одержали назву «нової економічної» і «нової політичної структури». Однак зростаюча в країні невдоволення виборців призвело до поразки цього уряду на парламентських виборах 1936 і 1937 рр.. Засобом вирішення внутрішніх протиріч стало протиставлення демократичній процедурі в країні сильного авторитарного режиму і війна в Китаї.

Рубіж 20 - 30-х років ХХ ст. характеризується найвищим піднесенням робітничого і національного руху. З 1931 р. висуваються політичні вимоги, розширюється рух в селі. Новим напрямком у загальнодемократичному русі стає антивоєнна кампанія, що проводиться під керівництвом КПЯ. З 1934 р. прогресивні організації виступають за створення антифашистського народного фронту, створюють Всеяпонський федерацію праці (січень 1936), робітничо-селянські ради як організації Єдиного фронту.

У першому півріччі 1937 р. був відзначений найвищий підйом робітничого руху, який тривав до 1945 р., Що проявилося в політичній активності трудящих на виборах.

З нападу на Китай (7 липня 1937) Японія вступила в період реалізації китайського етапу своєї експансіоністської програми. Його здійснював кабінет князя Коное (1937-1939). Основні напрямки в курсі Коное - встановлення фашистської диктатури («нова національна структура») і поворот до доктрини «Великої Східно-Азіатської сфери спільного процвітання».

Найбільш повно політика Коное проявилася влітку 1940 р. під час вторинного приходу до влади. Відбувалися реорганізація державного устрою країни і перебудова політичної системи. Також почався «рух за нову партію», ініціаторами якого були лідери військово-фашистських організацій, праві соціал-демократи, бюрократичні кола, фашистські лідери армії і фінансова олігархія.

На відміну від Німеччини та Італії, в Японії так і не була створена єдина фашистська партія. Ідеологічним центром фашистських перетворень стала реакційна монархія. «Асоціація допомоги трону» створена у вересні 1940 р виконувала деякі функції: будучи організаційним оформленням «нової політичної структури», вона стверджувала авторитарні принципи, культивувала монархізм, здійснювала ідеологічний контроль за населенням і перебувала на держбюджеті.

Щодо зовнішньої політики Японії після початку війни в Китаї та її відносин з державами, США і Англія зайняли нейтральну позицію, а з весни 1938 р. виявився можливим курс на активне використання англійської імперіалізму для захоплення Китаю.

Значення військової агресії Японії в о. Хасан (липень-серпень 1938) і р. Халхін-Гол (травень-серпень 1939) для підготовки Японії до нападу на СРСР. Своїм вторгненням Японія передбачала не тільки захоплення монгольської території, але і вторгнення в Уссурійську, Хабаровського та Амурську область з метою відрізати їх від СРСР. Крім того, порушувалася б зв'язок СРСР із борються Китаєм. Поразки Квантунської армії свідчили про кризу японської зовнішньої політики, викликали новий підйом опору в Китаї, що ускладнило їй ведення затяжної війни, підштовхнули розвиток антивоєнного руху в країні. Черговим ударом по зовнішньополітичному курсу Японії був висновок в момент її військової поразки радянсько-німецького пакту про ненапад (23 серпня 1939) всупереч антикомінтернівський коаліції. Тим не менше в опублікованих 13 вересня 1939 р. «Основах політики держави» були названі такі найважливіші цілі її зовнішньої політики: незалежна позиція, врегулювання «китайського» інциденту, підготовка до війни з СРСР (до середини 1941 р.).

Можна проаналізувати дипломатичні, економічні та внутрішньополітичні аспекти підготовки до війни в Тихому океані, розглянувши наступні обставини: очевидна небезпека війни з СРСР, не вдалося ліквідувати сировинну залежність від США і Англії шляхом пограбування Китаю, наростання проблеми енергоносіїв в результаті ембарго США, тиск агресивно налаштованих військово -морських кіл, намір захопити французькі та голландські колонії в умовах успіхів Німеччини.

Троїстий пакт (27 вересня 1940) військовий союз - відкривав можливості для Японії укладений з Німеччиною та Італією - Японії вдалося домогтися збереження свого контролю над колишніми німецькими володіннями в Тихому океані, переданими їй після Першої світової війни. Відображаючи переділ світу, пакт був спрямований як проти СРСР, так і проти США, Англії та Франції.

Німеччина відводила Японії роль відвернути сили Англії на Далекому Сході і утримати США від активної участі у війні в Європі. Головним, що робить Америку-японські відносини непримиренними, було все більше порушення американських інтересів Японією. Конкретні ж розбіжності стосувалися «пакту трьох», перебування японських військ в Китаї і Індокитаї, здійснення принципу рівних можливостей у Китаї та ін. [21]

Висновки

Між Японією і СРСР виникали численні інциденти. Найсерйозніший із них - збройний конфлікт біля озера Хасан у 1938 р. Весною 1939 р. стався новий збройний конфлікт на кордоні Монголії та Маньчжурії в районі річки Халхин-Гол. Воєнні дії тривали до Другої світової війни. У вересні 1939 р. Японія і СРСР уклали перемир'я.

Список використаної літератури

1. Архипов Д.Б. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. С. Пб.: Наука, 1999. 189 с.

2. Баландин Р.К.. Всемирная история: 500 биогр.: Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р.К. Баландин. - М.: Современник, 1998. - 315 с.

3. Библиография Японии: лит. изд. в России с 1734 по 1917 г. / сост.: Н.Ф. Лещенко, М.В. Сутягина; АН СССР, Ин-т народов Азии; М-во культуры СССР, ВГБИЛ. - М.: Наука, 1965. - 379 с.

4. Воллан Г.В Стране восходящего солнца. - М.; СПб.: Товарищество М.О. Вольфа, 1906. - 232 с.

5. Всесвітня історія. Новітній період (від початку Другої світової війни). 11 клас: підручник для загальноосвіт. закладів / Кучер В.І, Майборода О.М. - Київ: Генеза, 2004. - 415 с. : іл. - На укр. яз.