Муніципальне управління в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Міжрегіональна Академія Управління Персоналом»

Контрольна робота

з дисципліни: Організація і управління

студента 1 курсу

заочного відділення

ВШБпд-12-19-БІУБ(4,6з)

Костова Петра Олександровича

Ізмаїл 2020

Зміст

1. Становлення та розвиток муніципального управління в сучасній Україні

2. Поняття та види муніципальних установ у сучасній Україні

3. Джерела фінансування муніципальних установ

Список використаної літератури

1. Становлення та розвиток муніципального управління в сучасній Україні

Муніципальне управління - це управління муніципальними утвореннями, що здійснюється як органами державного управління, так і органами місцевого самоврядування

З наведеного трактування зрозуміло, що ключову роль у муніципальному управлінні відіграють органи місцевого самоврядування, які, проте, взаємодіючи з місцевими державними адміністраціями, є лише одним із суб'єктів муніципальної влади. Іншими суб'єктами виступають територіальні підрозділи виконавчих органів влади, громадські організації, а також окремі громадяни.

Місцеве самоврядування -- це така система організації влади на місцях, за якої місцеві громади мають реальну можливість через різні форми самостійно, незалежно від держави розв'язувати проблеми, що стосуються організації їх життя. Основу місцевого самоврядування складає територіальна громада, що є його первинним суб'єктом. Місцеве самоврядування -- складне соціально-політичне явище. Виділяють три основні теорії місцевого самоврядування, які намагаються дати відповідь на питання про характер влади, яку територіальна громада здійснює самостійно і безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, а саме: 1) державницьку теорію; 2) громадівську теорію; 3) теорію муніципального дуалізму. муніципальний управління фінансування самоврядування

Місцеве самоврядування є складовою організації управління суспільством. На відміну від місцевого управління, місцеве самоврядування є діяльністю, спрямованою на забезпечення потреб та інтересів місцевого населення. У політичному аспекті місцеве самоврядування розглядається як інститут парламентського режиму, специфічна форма реалізації публічної влади, відмінної як від держави, так і від об'єднань громадян.

Нормативне регулювання організації та діяльності місцевого самоврядування здійснюється внутрішнім правом кожної держави, а також відповідними актами міжнародного рівня, зокрема Європейською Хартією місцевого самоврядування. Ця хартія визначила принципи, основні напрями місцевого самоврядування, його співвідношення з місцевим управлінням. Правовою основою місцевого самоврядування в Україні є Конституція України, яка закріпила систему місцевого самоврядування, його фінансову та матеріальну базу, роль територіальної громади, фінансові гарантії місцевого самоврядування з боку держави та роль місцевого самоврядування як гаранта прав і свобод. Усі організаційні питання щодо діяльності органів місцевого самоврядування та їх повноважень врегульовуються Законом Про місцеве самоврядування в Україні (від 21 травня 1997 р.).

Основними рисами місцевого самоврядування в Україні є: демократичний характер, здійснення на всіх щаблях адміністративно-територіального устрою держави, відсутність ієрархії між територіальними громадами, їх органами і посадовими особами, характер соціальної служби, фінансово-економічний, політичний характер, специфічний правовий статус.

Хоча місцеве самоврядування, його органи згідно з Конституцією України не входять до механізму державної влади, це не означає його повної автономності від державної влади, державного управління. Місце та роль органів місцевого самоврядування в системі державного управління визначаються структурою їх повноважень, що включають: 1) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, наданням громадських послуг населенню; 2) делеговані повноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади, надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Становлення громадянського суспільства, демократизація суспільних відносин є відправними основними розвитку публічної сфери, яка зорієнтована на задоволення суспільних інтересів і складається із: суспільного сектору економіки, системи перерозподілу доходів для задоволення суспільних потреб, державних і недержавних установ соціальної сфери, громадських організацій, інституцій духовної сфери. Саме на забезпечення умов ефективної реалізації функцій публічною сферою має бути зорієнтована взаємоузгоджена діяльність інститутів державного- управління і місцевого самоврядування в межах формування єдиної системи публічного адміністрування.

Конституція України, визначивши місцеве самоврядування як одну із засад конституційного ладу, поклала на державу конституційний обов'язок будувати систему державного управління на демократичних засадах, що обов'язково має супроводжуватись створенням відповідних організаційно-правових механізмів залучення громадян до участі в управлінні державними справами на всіх рівнях територіальної організації державної влади. І в цьому відношенні одним чи не найважливішим способом залучення їх до управління державними справами, зазначає В. І. Борденюк, має бути створення на місцях такої системи державного управління, за якої громадяни, об'єднані спільним проживанням у межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць, наділяються конституцією та законом правом самостійно вирішувати безпосередньо або через обрані ними органи певну частину державних справ, які випливають з їх колективних потреб та запитів. Така характеристика місцевого самоврядування відображена і в Європейській хартії місцевого самоврядування, яка, пов'язуючи його з правом громадян на участь в управлінні державними справами, визначає місцеве самоврядування однією з головних підвалин демократичного ладу.

2. Поняття та види муніципальних установ у сучасній Україні

Муніципальними називаються ті установи, власником яких є муніципальне освіту і які фінансуються з місцевих бюджетів.

Муніципальна установа повинна мати затверджений засновником і зареєстрований в установленому порядку статут, бюджетну кошторис або план фінансово-господарської діяльності, самостійний баланс, а також майно в оперативному управлінні.

Як орган місцевого самоврядування муніципалітет становить собою утворені у визначеному порядку органи (установи), через які територіальна громада здійснює своє право на місцеве самоврядування.

Органи місцевого самоврядування є суб'єктами управління, а не господарювання. Вони є частиною механізму публічної влади в державі.

Види органів місцевого самоврядування:

-- Представницькі органи -- сформовані на місцевих виборах шляхом голосування членів територіальної громади;

-- Виконавчі органи -- призначені або обрані в іншому порядку.

Серед найважливіших ознак органів місцевого самоврядування виділяють їх правову, організаційну, матеріальну та фінансову автономії.

Правова автономія означає, що органи місцевого самоврядування наділені своїми власними повноваженнями, передбаченими законодавством. У межах цих повноважень органи місцевого самоврядування мають повну свободу дій.

Організаційна автономія органів місцевого самоврядування проявляється в їх можливості самостійно визначати та будувати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам та забезпечувала ефективне управління. Діючи в межах закону, органи місцевого самоврядування не підпорядковуються іншим органам. Контроль за органами місцевого самоврядування здійснюється лише для забезпечення законності їх дій.

Матеріальна та фінансова автономія органів місцевого самоврядування проявляється в їх праві володіти і розпоряджатися коштами і майном для здійснення своїх функцій та повноважень.

1) Орган місцевого самоврядування насамперед у ряді країн. У республіканську епоху римської історії так називали міста, які користувалися правом самоврядування. У деяких країнах (США, Велика Британія) Муніципалітетами іменуються лише органи міського управління. Вони обираються населенням відповідних адм.-терит. одиниць і розглядаються у конституційному праві як публічно-правові корпорації. Муніципалітет складається з виборчої колегії на чолі з мером, бургомістром та чиновницького виконавчого апарату. Муніципалітети можуть бути власниками муніципальних підприємств, житлового фонду та ін. майна; вони відають державними шкільними та позашкільними дитячими установами, санітарними службами, місцевою поліцією; у ряді країн управляють різноманітними установами мед. обслуговування та соціального забезпечення. Головне джерело доходів Муніципалітетів -- місцеві податки з населення. 2) Самоврядна громада з правами юридичної особи. Фактично, в різних країнах світу муніципалітетами називають два типи адміністративних одиниць:

Міські муніципалітети -- адміністративні одиниці, що включають в основному територію (зазвичай великого) міста та співіснуючі з адміністративними одиницями того ж рівня, що включають переважно сільські райони. У такому випадку органами управління зазвичай є мер та міська рада (або муніципальна рада).

В деяких країнах муніципалітет є єдиною адміністративною одиницею певного рівня (звичайно 2-го або 3-го), незалежно від наявності та кількості в них міст. У багатьох з таких країн муніципалітет -- найменша адміністративна одиниця, керована виборними органами. У такому випадку поняття муніципалітет є синонімом понять громада, комуна і волость. При цьому слід мати на увазі, що в деяких мовах відповідне слово (наприклад, англ. municipality ) є основним словом для передачі адміністративних одиниць місцевого рівня і зокрема для перекладу слів «комуна» і «община»

3. Джерела фінансування муніципальних установ

Муніципальні витрати здійснюються через фінансування - безоплатне й безповоротне виділення коштів з державних або муніципальних фінансових фондів на задоволення публічних потреб [1].

Фінансування має різні джерела - державний та місцевий бюджети; державні цільові фонди; власні кошти державних та комунальних підприємств. А тому залежно від джерел фінансування буває таких видів: бюджетне фінансування, самофінансування; державне кредитування.

Державні або комунальні підприємства, установи, організації, видатки яких повністю фінансуються з бюджету, називаються бюджетними, а їх фінансування - бюджетним.

Основним змістом бюджетного фінансування є те, що за допомогою цього механізму налагоджуються грошові відносини, які виникають між державою з одного боку, і підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та фізичними особами - з іншого. Ці відносини важливі з точки зору спрямування та використання коштів централізованого фонду на розширене відтворення, підвищення рівня життя, задоволення суспільних потреб і забезпечення інших державних заходів. Обсяг, своєчасність і повнота фінансування залежить від дотримання фінансової дисципліни окремими платниками податків при мобілізації коштів до державного бюджету і від рівня виконання дохідної частини державного бюджету [2].

Бюджетне фінансування здійснюється у двох формах:

фінансування бюджетних установ, якими є орган, установа чи організація, створені у встановленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування, які повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів;

фінансування державних і муніципальних підприємств та організацій, які мають економічну та фінансову самостійність. Ці господарюючі суб'єкти мають основні та оборотні кошти, завдяки яким фінансують виробничі та соціальні витрати. Для цього вони залучають також кредити комерційних банків, а в окремих передбачених законодавством випадках використовують бюджетні асигнування.

Отже, поняття бюджетного фінансування можна визначити як:

безповоротний, безвідплатний відпуск коштів із державного та місцевих бюджетів для виконання державою та органами місцевого самоврядування своїх функцій;

фінансування за рахунок бюджетних коштів;

виділення коштів із бюджету відповідного рівня.

Бюджетне фінансування будується на загальних принципах фінансування:

плановості - означає, що витрати з державного бюджету визначаються законом про державний бюджет України на відповідний бюджетний рік;

безповоротності та безвідплатності - виділення коштів без прямого їх повернення державі (непряме відшкодування полягає в матеріальному прирості основних фондів для виробничої та невиробничої сфер, перспективній підготовці кадрів для суспільства тощо) та без внесення до державних фондів коштів будь-якої плати за отримання цих коштів;

цільового спрямування фінансування полягає в тому, що витрати плануються, кошти на них відпускаються та використовуються на чітко визначені нормативними й індивідуально-плановими фінансовими актами цілі та заходи (виплата заробітної плати, поточні видатки, видатки розвитку тощо);

ефективного використання коштів - досягнення максимального суспільно необхідного позитивного результату за умови мінімальних витрат фінансових ресурсів;

фінансування в міру виконання планів - кошти виділяються не автоматично, а відповідно до фактичного виконання робіт, кількісних і якісних показників, які зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби в наданні коштів. Завдяки цьому принципу грошові ресурси можуть постійно перебувати в обігу;

оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування спочатку береться до уваги наявність і можливість використання власних коштів або скорочення власних видатків, а потім враховується можливість отримання банківських кредитів. Лише за умови неможливості покрити видатки із зазначених вище джерел вирішується питання про виділення бюджетного чи відомчого фінансування;

дотримання режиму економії - застосовується як при плануванні видатків, так і при використанні виділених коштів та виявляється в раціональному використанні трудових і матеріальних ресурсів, використанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо;

дотримання фінансової дисципліни - є умовою законного, цільового та ефективного використання грошових коштів шляхом організації належного фінансового контролю на всіх стадіях фінансування.

та спеціальних принципах:

кошти на покриття витрат відпускаються тільки з одного бюджету за підпорядкованістю підприємства, установи, за винятком фінансування загальнодержавних заходів (епідемії, епізоотії, ліквідація втрат від катастроф, стихійного лиха тощо);

розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, й ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значущості та підпорядкування. Так, із державного бюджету отримують фінансування національні установи, підприємства, організації та заклади, що підпорядковуються безпосередньо міністерствам і відомствам. Інші бюджетні установи фінансуються переважно з відповідних місцевих бюджетів;

фінансування бюджетних установ здійснюється на основі встановлених економічних нормативів залежно від сфери діяльності.

Суб'єкти бюджетного фінансування - державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форм власності видатки яких повністю фінансуються з бюджету. До них відносяться:

- розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення витрат бюджету.

За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які визначаються відповідно до частини другої статті 22 Бюджетного кодексу України та затверджуються законом про державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього.

Одержувачі бюджетних коштів - це суб'єкт господарювання, громадська та інша організація, яка не мають статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує для їх здійснення кошти бюджету.

Одержувач використовує бюджетні кошти на підставі плану використання бюджетних коштів, що містить розподіл бюджетних асигнувань, затверджених у кошторисі відповідного розпорядника бюджетних коштів.

Список використаної літератури

1. Біленчук П. Д., Качур П. С., Кравченко В. В. та ін. Соціальне партнерство та муніципальний розвиток: перші кроки. К.: Влад і Влада, 1999. 198 с.

2. Бойко М. Д. Право соціального забезпечення України: Навч. посіб. К.: Атіка, 2006. 380 с.

3. Борецька Н. П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і перспективи. Донецьк, 2001. 351 с

4. Бланк И. А. Торговый менеджмент. К.: УФИМБ, 1997. 408 с.

5. Житлово-комунальні послуги в Україні. Нормативно-правове регулювання: [зб. законодав. актів] / О.М. Роїна (упоряд.). К.: Скіф; КНТ, 2008. 565 с.

6. Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991 р. № 1060 - XII // ВВР України. 1991. № 34. Ст. 451.

7. Закон України “Основи законодавства про охорону здоров'я” від 19 листопада 1992 р. № 2801. ХІІ // ВВР України. 1993. № 4. Ст. 19

8. Закон України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р. № 651. XIV // ВВР України. 1999. № 28. Ст. 230.

9. Закон України “Про вищу освіту” від 13 травня 1999 р. від 17 січня 2002 р. // ВВР України. 2002. № 20. Ст. 134.

10. Закон України “Про житлово-комунальні послуги” від 21 червня 2004 р. № 1875 - ІV // http:// ВВР України. 2004. № 47. Ст. 514.

11. Законодавство України про соціальний захист населення: Зб. законів, станом на 5 липня 2003 р. / Верховна Рада України. Офіц. вид. К.: Парлам. вид-во, 2003. 380 с.

12. Злупко С. М., Радецький Й. І. Людський потенціал, зайнятість і соціальний захист населення в Україні: Навч. посіб. Л.: Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. 192 с.

13. Карамушка Л. М. Психологія управління закладами середньої освіти. К.: Ніка-Центр, 2000. 332 с.

14. Клюшниченко Є. Є. Управління містом: Навч. посіб. К.: КНУБА, 2003. 260 с.

15. Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. К.: Знання, 1999. 487 с.

Размещено на Allbest.ru