Мистецтво вимірювання у візуальній культурі: еволюційний контекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мистецтво вимірювання у візуальній культурі: еволюційний контекст

Храмова-Баранова О.Л., Черкаський державний технологічний університет)

Вступ

В період донаукової метрології остання являла собою набір окремих прийомів і правил вимірювання, відповідних вимірювальних пристроїв та одиниць вимірювання. Вже в епоху ранніх цивілізацій (Давньоєгипетській, Шумеро- Аккадській, Давньоіндійській та Давньокитайській) існували поняття рік, місяць, доба (день), методи вимірювання лінійних розмірів, ваги, часу, кутів та відповідні пристрої, зокрема найпростіші ваги-терези. Спочатку як міри обирали параметри людського тіла, але точність їх була невисокою через неоднакові антропометричні дані людини. Тоді ж було започатковано і перші календарі (єгипетський, вавилонський), створено сонячний та водяний годинники. Виникли зародки стандартизації (контроль за розмірами цегли) та сертифікації (фірмові знаки на кам'яних плитах). На цьому етапі, як і в наступних, метрологічні знання розвивалися в рамках фізичних і мали виключно практичну спрямованість. Відомості, що дійшли до наших часів, свідчать про високий рівень культури народів Месопотамії і Єгипту III- I тис. до н.е., коли з'явилися перші фізичні і метрологічні уявлення, хоч прямих вказівок у пам'ятниках цих цивілізацій (клинопис шумерів, єгипетські папіруси) не знайдено.

Виклад основного матеріалу

Розвиток вчення про міри привело до еволюції предмета і завдань метрології. Завданням прикладної метрології є забезпечення єдиних вимірів у країні (і в усьому світі). Прикладна метрологія займається не тільки еталонами, а також іншими видами еталонних-зразкових мір, допомагає законодавчий метрології розробляти норми, акти для підтримки цієї галузі. Теоретична метрологія досліджує і створює нові методи вимірювання. Існують математичні, астрономічні, архітектурні пам'ятники, вироби культурно- побутового призначення, побутовий живопис, де зображено прикладні математичні рецепти і вправи. Наприклад, у Вавилоні винайдені сонячний (гномон) і водяний годинник, за допомогою останнього визначалася одиниця часу, яка дорівнювала 1/6 доби (суссу). Одиниця ваги (міна) дорівнювала масі води, що витікає за 1 суссу, а також впроваджувалися ваги і гирі. Єгипетські піраміди і храми засвідчують про застосування при їх будівництві простих механізмів, а саме: блоків, нахиленої площини, вимірювача кутів, різних технологічних прийомів, знань про властивості матеріалів, вимірювання [1; 2, С.25]. У III- I тис. до н. е. відбулося виникнення емпіричної фізики як сукупності фрагментарних відомостей з фізики, технологічних прийомів і правил та відповідного інструментарію, зокрема методів вимірювання часу, ваги, лінійних розмірів, кутів, формування поглядів про навколишній світ (Шумер, Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Китай). Виникли поняття «рік», «місяць», «день», поява найпростіших терезів (рівноплечове коромисло з приєднаними до нього шальками). Перші зміни пройшли на стадії становлення ранніх цивілізацій - Давньоєгипетської і Шумеро- Аккадської, які виникли в IV-ІІІ тис. до н. е. В основі цих цивілізацій було землеробство, яке важко уявити без точного календаря, а також металообробка, що неможлива без інженерно-математичного досвіду і вимірювання. Визначена система мір існувала у Вавилоні і М. Бек вказував на те, що ця система розповсюдилась через фінікійців у інші країни. Вавилонський лікоть (525 мм) за Ф. Гульчем, дорівнював давньому єврейському, персидському, царському єгипетському ліктю і знаходився в простих співвідношеннях з деякими мірами Греції і Риму. У Вавилоні використовували систему одиниць, де кожна одиниця вищого ґатунку у 60 разів була більше попередньої і отримувала особливу назву. Ця система стала відомою завдяки геологу В. Лофтусу, який у 1854 р. у Зенкері біля місця давнього Вавилону знайшов дві глиняні таблички на яких було зображено всі лінійні, квадратні і кубічні міри Вавилону і Ассирії. Таблиці були складені і проаналізовані І. Оппертом у 1874 р [3; 4, Т.37, С.129; 5, С.505]. З давнини до нас дійшли наступні одиниці ваги:

а) одиниця ваги дорогоцінного каменю - карат в перекладі означає горошину;

б) одиниця аптекарської ваги - грани в перекладі з латини, французької, англійської, іспанської означає зерно [6].

Походження з давнини мають і «природні» міри. Першими з них, що одержали повсюдне поширення, стали міри часу. 1/86400 частина середнього періоду обертання Землі навколо своєї осі стала називатися секундою. Поряд із цим уже на зорі цивілізації люди прийшли до розуміння цінності так званих речовинних мір і одиниць вимірів. Так, у Вавилоні в XI ст. до н.е. вимірювання часу відбувалося в мінах, що дорівнювали часу, за який виливалася міна води (приблизно 500 год) [7].

У VI ст. до н. е. у Стародавній Греції виникли перші теоретичні системи. Цей період, коли відбувся переворот у громадській свідомості, можна назвати інтелектуальною революцією (науковою революцією). Вчений, який став проводити дослідження природи був Фалес з Мілету (Мілетський). Він розпочав наукову діяльність на рубежі VII-VI ст. до н. е. У Фалеса Мілетського вперше зустрічаються докази теорем з математики, створюються прилади, за допомогою яких він передбачив затемнення Сонця 28 травня 584 р. до н. е. і основний метод цих досягнень - вимірювання. У Стародавній Греції період бурхливого розвитку математики, як вже відзначалось, пов'язаний з 300 літнім її удосконаленням від Піфагора (580-500 до н.е.) до Евкліда (356-300 до н.е.) [7-8].

Найбільш виразною рисою науки раннього періоду Стародавньої Греції була її цілісність, тому до кінця V ст. до н.е. вона називалася наукою «Про Природу». Основне її покликання було у поясненні виникнення та будови Всесвіту. Її вплив видно у науковій діяльності Арістотеля (384 - 322 до н. е.), думка і логіка якого стали впливовими в європейській науці. Творчість Арістотеля проходила в період розвитку еллінської культури і її зміст найкраще дав можливість побачити зв'язок між культурою античності і сучасністю [8].

Ще одним типовим прикладом античної епохи була діяльність видатного вченого Архімеда. В історію Архімед увійшов як математик, астроном, фізик, інженер. Архімед був автором багатьох винаходів і відкриттів, зокрема, ним сконструйовані машини для зрошування угідь, водопідйомний гвинт, ваги і блоки для підняття великих вантажів, багатоступінчастий редуктор. Елліністичні міста запроваджували класичні традиції, розвивали культове і світське будівництво. Зводилися храми, палаци, а саме: Серапеум в Александрії, запроектований Парменіском у III ст. до н. е., храм Аполлона у Дідимі (ІІІ-ІІ ст. до н. е.), храм Зевса в Афінах (170 до н. е.), храм Артеміди в Магнезії (129 до н. е.) тощо [7; 9].

Вивчення історії розвитку наукових уявлень епохи Античності дало нам можливість побачити помітну різницю між двома напрямками розвитку знань - емпіричним (вимірювання, землеробство, будівництво, мореплавство, медицина тощо) і абстрактно-теоретичним, яке виражається у філософських оглядах і абстрактних математичних побудовах. У період з VI ст. до н. е. до V ст. н. е. в країнах, що знаходились під культурним впливом Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, виникли і почали розвиватися вчення, які стали зародженням науки.

Для епохи Стародавньої Греко-Римської культури, коли високого рівня досягли філософія, література, мистецтво, архітектура характерно систематичне накопичення фактів і спроби їх пояснити, слабкий емпіричний фундамент і велика кількість здогадок, загальних гіпотез і положень, в яких наукова думка прогнозувала багато наукових відкриттів, що з'явилися пізніше. В Стародавньому Римі в будівництві використовували стандартні елементи, своєрідні еталони, тут сформувалася так звана Гіпподамова система планування міст з прямокутною сіткою вулиць та основні типи споруд (базиліки, амфітеатри, акведуки, мости, склади тощо); побудовано водяний годинник (ІІ ст. до н. е., Ктесибій), який був прототипом годинника, що використовувався в багатьох європейських країнах аж до ХУІІІ ст.; винайдено гідрометр (ІУ ст., Гіпатія). Архітектура Риму відзначалася масовим використанням стандартних елементів при будівництві доріг, міцних стін, водопровідних каналів тощо. Найдавнішою кам'яною дорогою став Аппіїв шлях (Аппій Клавдій, 312 р. до н. е.). Розбудовувалися міста, використовувався новий матеріал бетон. Складалися найважливіші особливості планування давньоримських архітектурних комплексів: тяжіння до симетричності, осьова побудова, акцентування фасаду головної будівлі. З ІІ ст. до н. е. застосування бетону спростило кладку несучих конструкцій і створило можливість для зведення критих, стандартних приміщень. У І ст. до н. е. завдяки розвиненій метрологічній системі склалися типи архітектури: базиліки, терми, видовищні споруди у тому числі амфітеатри, акведуки, мости, склади тощо [10].

Тоді ж міри та еталони розроблялися і в Стародавньому Китаї, де було винайдено компас. В Індії і Китаї самостійний цивілізаційний розвиток продовжувався до Середньовіччя і за цей час були накопичені вагомі емпіричні знання [2, С.19]. Про здобутки в Стародавньому Китаї стало відомо тільки в середині ХХ ст., коли вийшло фундаментальне дослідження англійського вченого Дж. Нідхема «Наука і цивілізація в Китаї» в 7 томах. Удосконалювалася техніка виготовлення бронзових дзеркал різної форми і вивчалося віддзеркалення світла від них. У I--III ст. у літературних пам'ятках цей пристрій фігурує в якості загальновідомого [2, С.505].

У кінці III - на початку II тис. до н. е. з індоєвропейської групи виділилася балтійсько-слов'янська група, яка і стала початком слов'янської історії. У І тис. до н. е. в Причорномор'я і Крим прийшов іраномовний народ, який не мав особливих культурних здобутків та писемності, але засобами декоративно-прикладного і образотворчого мистецтва зробили певний внесок у розвиток земель України, і в становлення метрологічних уявлень. До цих народів належали кіммерійці, скіфи і сармати. Одним з перших народів, культуру якого зберегла на своїх теренах Україна, були кіммерійці, які з'явилися в українських степах у кінці бронзового віку (приблизно 2800-1200 рр. до н. е.). За кіммерійських часів в Україні у вжиток увійшло залізо, яке витіснило бронзу (XII ст. до н.е.-IV ст.). Спостерігалося удосконалення виробництва, збудовано численні городища з ровами навколо них. В образотворчому мистецтві кіммерійців простежувалося дві складові - прикладне мистецтво і різьбярство. Перше репрезентовано художньою ливарною справою з бронзи і металів, мистецтвом різьби по кістці, друге - монументальною скульптурою. Скіфська кераміка виготовлена без допомоги гончарного круга. Скіфський посуд був різноманітної форми, поширення набули бронзові казани, висота яких становила приблизно 1 м, вони також мали тонку ніжку і дві непропорційні ручки. Мистецтво Скіфії відомо завдяки археологічним розкопкам, під час яких знайдено предмети зі скіфських курганів (VII- III ст. до н. е.). У південних частинах Правобережної і Лівобережної України знайдено великі кургани, де поховано скіфських царів (Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Братолюбівський, Товста і Гайманова Могили, а також могильники Полтавщини, Київщини, Херсонщини) [6; 11, С.84].

Близько II ст. до н. е. скіфський народ витіснили сармати до Кримського півострова і Північного Причорномор'я. Сарматам, які мешкали між Доном і Уралом, автори Античності приділяли більше уваги. За Геродотом, сармати розмовляли мовою, схожою на скіфську, тому можна вважати їх іраномовними. Сарматське мистецтво і технології подібні до скіфських. Сармати і скіфи дотримувалися в мистецтві «звіриного» стилю з властивими йому особливими рисами. Сармати володіли ковальським, шкіряним, деревообробним і бронзоливарним виробництвом, але вони не досягли рівня ремесла, хоч і мали деякі метрологічні уявлення і примітивні вимірювальні пристрої. Культура сарматів (II ст. до н. е.-IV ст. н. е.) пов'язана зі стародавньою культурою України і є її складовою, оскільки була не ізольованою і з часом пов'язалася з традиціями та культурою племен, що жили на території України.

В період Античності архітектурні стандарти існували практично ціле тисячоліття. Вони найкраще проявилися у ранньосередньовічних містах Кримського півострова, де існував культурний шар від залишків архітектури до рештки скульптури, монет тощо. Наприклад, керченське зібрання нараховує понад двох тисяч предметів і є одним з найвідоміших і великих у світі. Особливістю античного будівництва стала унікальна розробка стандартного прямокутного планування міста, де споруди об'єднувалися в квартали, вулиці перетиналися тільки під прямим кутом. В містах, дороги викладали дрібним камінням приблизно однакового розміру, а вздовж доріг були водостоки. В містобудуванні однією з помітних рис була ордерна система, велика кількість колон, портиків, капітелей. Практично всі міста оточувалися фортецями та муром. Площі мали чітку квартальну структуру, де зводили адміністративні та громадські споруди - гімназії, театри, бібліотеки тощо. Для великих міст типовою була тридольна схема розташування, а саме: низ з житловими кварталами, схили з торгівельними рядами і верхнє місто з храмом. Верхнє місто не завжди мало акрополь, такими містами були Ольвія, Херсонес, а в Пантікапеї акрополь був добре укріплений. Херсонес засновано наприкінці IV ст. до н. е. як самостійне місто- державу з демократичними нормами управління. Народні збори, що складалися з вільних громадян, вирішували питання війни й миру та затверджували закони. Міська рада, яка щорічно обиралася, готувала проекти законодавчих актів і контролювала діяльність виконавчих органів. Наприклад, організована колегія стратегів контролювала обороноздатність, номофілаки (контроль закону), а також зберігала документи. У Херсонесі існували метрологічні «інститути», які здійснювали контроль за дотриманням норм у метрологічній системі. В місті з кінця IV ст. до н. е. існував «інститут» магістратів, який здійснював періодичний контроль за дотриманням мір і їх регулюванням, а також регулював грошовий обіг у Херсонесі [6].

Існував також «інститут» агораномів - ринкових наглядачів, які повинні були стежити за правильним уживанням ринкових мір торговцями й визначали міри покарання для шахраїв. В Стародавній Греції та її колоніях для контролю використовували еталони мір. Наприклад, у Херсонесі еталони були для амфор, черепиці з мармуру і каменю. Гончарі постійно знімали з них розмірні параметри для відтворення в своїх виробах. Існували також зразкові гирі - кам'яні, залізні, бронзові, різноманітного призначення, наприклад, гирі з бронзи, які акуратно виготовлені з рівною поверхнею та клеймом на ній. Зразкові, еталонні, гирі використовували для перевірки ваги. Бронзові, залізні, свинцеві гирі з невеликою вагою часто застосовувалися в торгівлі. Наприклад, кам'яними гирями зважували оптовий товар. На деяких металевих гирях були напівсферичні тиснення. Вважається, що в такий спосіб проводилося таврування гир після перевірки ваги. Як результат діяльності «інституту» магістратів стало те, що на території Херсонеса використовувалася єдина монетно-вагова система, а також керамічна тара й черепиця, виготовлені за стандартними еталонами [12].

Забудова Херсонеса велася із застосуванням стандартних мір довжини. Основний джерельний матеріал для реконструкції знань про архітектуру Херсонеса це можливість обмірювання кварталів у районах міста. Блоки для будівництва везли з Карантинної бухти, вони були однакової довжини (до 1,8 м) [13, С.30]. Обмірювання кварталів дало такі результати: перший та третій квартали мали розміри - 52,5х52,5 м, другий та четвертий з розмірами - 52,5х26,5 м. Ширина вулиць, які прилягали до кварталів становила 6 м. Проведені обмірювання дозволили зробити реконструкцію плану старовинного міста. Воно поділялося на квартали поздовжніми й поперечними магістралями за Гіпподамовою системою [13, С.101]. В результаті утворювалася мережа квадратів, які чергувалися, а також прямокутників з відповідними розмірами 52,5х26,5 м або 100х50 єгипетських ліктів. Філософ Вітрувій, вважав, що при спорудженні будинку архітектор повинен був більше уваги приділяти дотриманню пропорцій, і розміри споруд Херсонеса справді відповідали певним стандартам. Найбільша кількість будинків мали розміри за осями кладок приблизно 12,4х2,4 м [6].

Розмежування ділянок для землеробства відбувалося за такими ж стандартами. Для цього землемірами розбивалася сітка квадратів на даній місцевості, сторона квадрата становила

52,5 м. При археологічних розкопках Херсонеса на його вулицях виявлено прибудовані до стін споруд додаткові мури й стіни, які зменшували ширину вулиці. Призначення цих стін, можливо зрозуміти після вимірювання, а саме що в римський період підганяли таким чином ширину вулиць під визначені державою стандарти. В Херсонесі при будівництві використовували пус (грецький фут, що дорівнював 29,62 см). За висловлюваннями Фелона Візантійця, в Херсонесі при будівництві стін у низинах, нормою була товщина в 10 ліктів (4,6 м), а другий і третій яруси стіни мали товщину не менше 7 ліктів (3,4 м) [13, С.34-45].

У V-IV ст. до н. е. поширилося спорудження культових споруд - храмів і вівтарів. В містах-державах періоду Античності і важливих святилищах було збудовано не менше 15-20 храмів, зокрема храм Аполлона в Ольвії (V ст. до н. е.) та храм у Пантікапеї (IV ст. до н. е.), основою конструкції якого були шість колон, довжина фасаду 20 м, а площа - до 1000 м². Цей храм мав двоскатний дах з черепиці і містився на горі Митридат з багатоступеневим цоколем, тобто не руйнував ландшафту місцевості [14]. Залишилися пам'ятки таких типів у Боспорському царстві. У IV ст. до н. е. будували склепи Царського та Золотого курганів з унікальними фресковими розписами. Пам'ятками цього періоду в Україні стали склепи III ст.до н.е. (курган Васюринської гори).

Провідною галуззю слов'ян у господарстві було землеробство (орне), ділянки експлуатувалися до виснаження. Прогрес у землеробстві зумовлювався вдосконаленням знарядь праці. В I ст. до н.е.-I ст. у зарубинецькій культурі використовували дерев'яне рало, а в черняхівській - плужне рало з залізним наральником [6]. В цей період певних успіхів досягло гончарство. Керамічні вироби з чорної глини зарубинецької культури виготовляли руками, а черняхівської - за допомогою гончарного круга з сірої глини. З II ст. н. е. гончарна справа стала масовою і орієнтувалася на потреби людей. Черняхівська кераміка відзначалася високим технічним рівнем, оскільки кожна обпалювальна піч за один раз могла «пропустити» близько 100 виробів. Також важливе значення у виробництві слов'ян посідала деревообробка. За археологічними знахідками стало відомо, що прототип токарного верстату у них з'явився ще у III-IV ст. На завершальному етапі формування держави, на території Київської Русі провідними стали будівництво, різноманітні ремесла, розвивалася писемність, календарна система. Було знайдено чимало виробів з унікальними графічними орнаментами, аналіз яких (за Б. Рибаковим) показав, що це була календарна система. Завдяки їй слов'яни проводили обряди, рахували [14-15].

Черняхівська культура у II-IV ст. стала основою українського культурного ґрунту. Все це виявилося у характері й типу поселень, територія одних простягалися до кілометра, інших - до 200-300 м. Архітектурні споруди мали ознаки зарубинецької, дако-гетської і скіфо-сарматської культури. Для лісостепу України характерно будівництво землянок і напівземлянок на основі стовпової конструкції, потім відбувалася обробка цих будівель хмизом і глиною, а також було поширено зрубні конструкції. Особливістю будівництва Північного Причорномор'я було використання каменю. Найзначнішим досягненням черняхівської культури стало винайдення печі, що суттєво вплинуло на планування будинку. Традиційно піч займала центральну частину житла і не була великою. Вибудовували її з каменю - на ґрунті, а потім ставили на платформу. Це була піч без димаря і називалася «курною», тобто дим виходив через дірку в даху або в отвір зверху на зрубі. Протягом століть піч вдосконалювалася її конструкція і збільшилася у параметрах.

З кінця IV ст. почалася епоха Середньовіччя. У XII-XIII ст. Арабський халіфат втратив свою владу, внаслідок чого наукова діяльність на Сході завмерла. В той же час у Західній Європі розпочалося активне становлення науки, оскільки відбулося не тільки відтворення результатів Античності, але з'явилися нові оригінальні ідеї. Відомим дослідником Середньовіччя був Альхазен, який побудував теорію зору, провів досліди з камерою-обскурой, дослідив переломлення світла, розглянув різні види дзеркал, висловив думку про швидкість світла. Основою середньовічної фізики стала праця «Книга про терези мудрості» (Ал-Хазіні, 1121) [5, С.508]. В Середні віки в Західній Європі переважали теологія та схоластика, в арабському світі та Китаї все ж мали місце окремі відкриття. Подальший розвиток ремесла зумовив зростання ролі клейма. Такі знаки ставилися на виробах декоративно-прикладного мистецтва, зброї тощо. Після дворянських гербів з'явилися цехові знаки, на виробах почали проставляти герб цеха або один з його елементів. В джерелах є повідомлення про існування суворого контролю, аби клеймо не було поставлено на неякісному виробі, а з виробництвом паперу теж постала необхідність позначати його, щоб розрізняти того чи іншого виробника і у ХІІІ ст. з'явилися перші позначення паперовиробників - це водяні знаки, які застосовуються до сьогодення. Певна форма водяного знаку індивідуалізувала свого виробника, що, звісно, спонукало до покращення якості паперу. Наступним етапом у розвитку позначень товарів стали знаки гільдій ремісників. Ці знаки вже чітко зазначали походження товару, що знаходило закріплення у законодавстві того часу. Статути вже містили приписи, за якими клейма вносилися до державних реєстрів, користуватися такими знаками могли тільки гільдії, а підробка знаків каралася. Тому у свідомості людей постійно зростала повага до таврованої ручної і цехової продукції і праці. Інтереси торгового і промислового підприємництва привели до виникнення потреби захищати свій знак. В кінці Середньовіччя вже ставили перші клейма, які забезпечували захист праці і товару від підробки. Прикладна метрологія в кінці середніх віків проявилася і в медичному аспекті, наприклад у 1299 р. в Італії С.Арматі було виготовлено окуляри, які швидко розповсюдилися в Західній Європі, а потім до XV ст. в Азії [2, С.37].

Можна припустити, що потреба у вимірюваннях виникла, коли у людини з'явилася необхідність і потреба визначити розміри своєї ділянки, відстань до об'єкту, розміри при будівництві житла та ін. Тіло людини використовувалося для визначення мір довжини, наприклад, великий палець - дюйм, стопа - фут тощо. Основна частина мір мала антропометричне походження. В Київській Русі у побуті було запроваджено:

а) вершок «верх перста» як довжина вказівного пальця;

б) п'ядь від «п'ять», «п'ятірня» - відстань між великим та вказівним пальцями;

в) лікоть - міра довжини від ліктя до середнього пальця;

г) сажень - від «досягати», діставати;

д) коса сажень - відстань від ступні лівої ноги до середнього пальця витягнутої уверх правої руки;

ж) верста від «верти», «повертай» плуг назад, довжина борозни [7; 16].

За ці еталони-зразки правили господарські, побутові предмети, наприклад, коса, відро, весло, бочка тощо. В деяких місцях існували вельми оригінальні міри для вимірювання відстані - кидь (Харківщина), довержай (Закарпаття), палку закинути (Полісся). На Полтавщині була одиниця - приг (сажень), що утворювався при стрибанні за допомогою палиці. Розповсюдженою мірою була гона: добра гона (120 сажень), середня гона (80 сажень), мала гона (60 сажень). Для точного вимірювання землі до одиниць вимірювання додавали гаки [17].

Поширеними народними способами вимірювання площі земельних ділянок українських селян були площі прямокутника 30 на 80 сажень або 40 на 60 сажень. Побутували такі народні міри, як десятина, морг, день, опруг, лан, півланок, обріз, клітка [17, С.37].

В Київській Русі використовувалася і давньоєгипетська система мір. Відповідність системи давньоруських мір довжини давньоєгипетській показав М. Бєляєв. Він визначив, що система мір довжини заснована на давньоєгипетській системі мір ІІІ ст. до н.е., її основа - лікоть (давній у Києві - 538,5 мм, давньоєгипетський - 540 мм), міра площі - квадрат з ребром у лікоть. Наприклад, сажень Київської Русі - 2154 мм, а давньоєгипетська - 2160 мм, аршин - 718 мм, а давньоєгипетський - 720 мм [7].

Вважали, що давні архітектори будували без розрахунків, але зодчі Русі знали пропорції, а з розрахунками їм допомагали графіки-вавилони. Б. Рибаков представив міри як єдину систему і показав, що сажні - це геометричні лінії розрахункової таблиці зодчих (вавилони). Вавилони - дощечки із зображеною на них схемою пропорційних співвідношень. При порівнянні знайдених в Київській Русі вавилонів з обміром архітектурних пам'ятників, виявилося, що всі міри укладалися в графік вавилона зі стороною в мірну сажень [18, С.13]. Отже, знаючи властивості вавилона, можна швидко дати кілька пропорційних рядів тощо. Документи Х ст. засвідчують про існування державного нагляду за мірами. З 1134 р. зберігалися еталони - пуд медовий, гривенка рубльова, лікоть єванський [19, С.63].

Точні вимірювання й розрахунки дали можливість досягти зодчим гармонійності в створенні архітектурних пам'ятників. Наприклад, Десятинна церква, збудована у 989-996 рр [20, С.59]. При розкопках Десятинної церкви було знайдено три печі для випалу плінфи (вид цегли). Біля однієї з них знайдено зображення тринефного храму, що являє собою фасад церкви, його масштаб - 1/75 справжнього розміру центральної частини церкви. Це було перше креслення, знайдене на місці будівельної площадки [7].

Для визначення сажні визначну роль відіграла знахідка каменя в р. Тмутаракані біля Керченської протоки, на якому було висічено напис, що князь Гліб у 1068 р. виміряв море по льоду в саженях (10000 і 4000 саженей). [15]. У Київській Русі міри площі були необхідні в основному для визначення розмірів земельних ділянок. Проте вимоги до точності цих визначень були невеликі через невизначеність меж земельних ділянок, які не завжди стикалися одна з одною. Існували такі назви земельних мір, як «будинок» (сім'я) або «дим», «рало», «соха». Аналогічні міри застосовували і в інших державах, наприклад, римський югер - земельна ділянка, що оброблялася на двох волах протягом дня. Такі міри використовували, коли точному визначенню площі перешкоджало слабке знання основ геометрії.

Первинними мірами об'єму були звичайні для господарської практики посудини, які почали використовувати як міру кількості зерна, борошна при товарообміні. Міри об'єму існували для сипких і рідких тіл. Наприклад, відомий історик давньої метрології Ф. Гульч писав: «...З найдавніших часів міри об'єму почали розрізнятися залежно від того, чи призначалися вони для вимірювання рідин або сухих предметів.» [7]. Використовували також великі міри об'єму, про що відомо з X ст. за літописними джерелами, де вказувалося, що в 996 р. Київський князь Володимир Великий влаштував велике свято, де наварили 300 провар меду. «Провар» (вару) - велика міра для меду. Аналіз новгородських книг та берестяних грамот показав, що одна бочка та 20 відер дорівнюють трьом бочкам, тому одна бочка дорівнювала 10 відрам [21].

Міри ваги використовувалися в основному в торгівлі. Наприкінці X ст. у Києві переважала торгівля товарами на вагу, в подальшому вона поширилася у Новгороді, Володимирі. У пам'ятках XI-XV ст. згадувалися пуд, гривна та ін. Але ці джерела не дають точних співвідношень мір, тому доводиться орієнтуватися на джерела XVI-XVII ст., коли мали місце наступні співвідношення: 1 берковець=10 пудів= 400 гривен (великі гривни)=600 гривен; 1 гривна=2 напівгривни= 48 золотників=4800 пирогів. У цей час найбільша міра ваги - берковець дорівнювала 163,8 кг, пуд 16,38 кг, що повністю збігається з мірами до 1917 р.: 1 гривна = 204,8 г; 1 почка = 171 міліграм; 1 золотник = 4,27 г; 1 пиріг = 43 мг [7].

Слово «гривна» використовували для позначення як вагової, так і грошової одиниці (міра цінності), зустрічалася в «Правді Руській» [22]. Гривна була найпоширенішою мірою ваги в торгівлі і ремеслі. Її застосовували при зважуванні золота й срібла. Термін «золотник» спочатку означав золоту монету. Саме в цьому сенсі він використаний у договорі 911 р. київського князя Олега з Візантією. Як назва мір ваги в Стародавній Русі зустрічалося в Статуті про церковні суди князя Володимира Великого 996 р. В подальшому почали уживати не лише слово «ваги», але і «дзвони» (договір Полоцька з Лівонією 1406 р.). На думку Д. Прозоровського, поява такої назви пов'язана з схожістю зовнішнього вигляду гир і дзвонів і з наявністю внутрішніх порожнеч у гирях (для заповнення цих порожнеч дрібними гирями), що додатково збільшувало їх схожість з дзвонами [23]. Діапазон вагових значень зважувальних предметів в період Київської Русі був широкий від золотих монет до частин воску і металу. Результати археологічних знахідок показали, що давні міри монетної ваги в Стародавній Русі є і «торговельною вагою». Основою монетної системи була срібна гривня, вага якої була приблизно 204,8 г. При зважуванні 600 злитків, середня вага (XI-XIII ст.) дорівнювала 198 г. Таким чином встановлено, що монетна і торговельна вага тісно пов'язані. Було виявлено надзвичайно широкий асортимент мір монетної ваги. Ця система мір отримала в Київській Русі значно більший розвиток, ніж система мір торговельної ваги, її номенклатура мір була багатшою. В період Київської Русі застосовували гирі різної ваги, переважно залізні з бронзовим покриттям (від іржі), інколи - бронзові, мідні та ін. Використання цих гир пов'язано з грошима. Стародавня Русь імпортувала з VIII ст. велику кількість срібла, переважно у вигляді монет. Срібло використовували і для виготовлення посуду, прикрас та ін. З появою карбованої монети грошовий рахунок стали вести на основі так званої монетної стопи, за яку приймали відношення між вагою монетного металу й кількістю монет, які чеканили зі злитка певної ваги. Монетну стопу можна або поліпшити, тобто чеканити з тієї ж кількості металу менше грошей, або погіршити, зробивши з тієї ж самої кількості металу їх більше. Вивченням монет займається нумізматика, зокрема метрологічна, коли встановлюється вага монет, їх проба тощо.

Щодо мір часу, їх неможна відтворити в простих речових формах, оскільки їх метрологічна основа подвійна. Такі одиниці часу, як рік, місяць, доба, надаються нам самою природою (природні одиниці), інші, дрібніші, вводяться людиною. Природні одиниці є зручними перш за все тому, що тривалість їх практично незмінна, однакова майже для всіх місць земної кулі. Тривалість року і місяців почали встановлювати для потреб повсякденного життя штучно. Доба поділена на світлий і темний час, тобто день і ніч. Частини доби - годину і хвилину запровадили штучно. Тому не дивно, що доба поділялася в різних країнах на різну кількість годин. Відтворювали час за допомогою штучних пристроїв, які фіксували різні його моменти. За початок світлого часу (дня) і темного (ночі) обрали моменти сходу та заходу Сонця. Одиницями часу в Київській Русі були година, доба (точніше, день і ніч), тиждень, місяць, рік. Рік починався у березні, це зберігалося до кінця XV ст., потім початок року лічили з вересня. З прийняттям хрещення порядок років (літочислення) почали вести від «створення світу». Рік містив 12 місяців, назви яких відрізнялися від прийнятих в подальшому, відображаючи відповідні періодичні зміни в житті природи і в господарській практиці. Наприклад, січень спочатку називали «просинець» (це характеризувало збільшення світлого часу доби), лютий - «сечень» (сезон рубки лісу), березень - «сухий» (суха земля). Проте, вже в Лаврентівському літописі 1091 р. і в літописі Нестора 1117 р. зустрічаються сучасні назви місяців (травень, березень, серпень тощо). Слово «тиждень» спочатку вживали для позначення воскресіння як дня, що не зайнятий справами. На відміну від сьогодення, початок доби не лише розходився з умовно прийнятим у подальшому (12 годин ночі), але і був змінним, оскільки за початок доби обирали схід сонця. В XII ст. слово «доба» було відсутнє, а вживали слово «день» [24-25].

Київська Русь вела торгівлю і з далекими країнами. Найдавніші судна - човни-однодеревки, зроблені з суцільних стовбурів, відомі з X ст. Вони були невеликі і вміщували не більше трьох чоловік і тільки деякі з них досягали 20 м у довжину. У 1949 р. Б. Рибаков, аналізуючи архітектурні споруди, переглянув середньовічну метрологію Київської Русі. Виявилося, що на Русі з ХІ по ХУІІ ст. існувало сім видів сажень: велика сажень - 1494,6 мм, сажень без чоти - 1972 мм, мірна сажень - 1764 мм, коса сажень - 2160 мм, пряма сажень - 1527,6 мм, трубна сажень - 1870,8 мм, морська сажень - 1830 мм [14]. Для будівництва храмів в післямонгольський період впроваджено косу сажень, для якої запроваджено зручні антропометричні методи. Сажень визначено як відстань між витягнутими по боках рукам. У XIV-XV ст. коса сажень вийшла з використання вузького кола будівельників і до XVI ст. застосовувалася в інших галузях, де витіснила пряму сажень. У XVI ст. коса сажень розпалася на кілька типів: трубна сажень, місткова, мостова, що закріплювалися металевими еталонами.

Міри використано і при будівництві козацьких «чайок». Військовий спеціаліст О. Гваньїні в «Хроніці Європейської Сарматії» (1578). Їх описав військовий інженер-мапограф Г. де Боплан [26, С. 98]. Встановлення фізичних розмірів мір довжини, які об'єднувалися загальною назвою «сажень», відносяться до найбільш спірних питань метрології. Відомо, що в Київській Русі з XI до XVII ст. існувало кілька видів саженей, але ні фактична довжина більшості з них, ні їх взаємозв'язок не можуть вважатися повністю вивченими. Аналізуючи, Б. Рибаков вказував, що виникають сумніви щодо запропонованого розриву мір Київської Русі, без пояснень також залишилося існування одночасно різних мір XVI-XVII ст. [15]. В XVI-XVII ст. виявлено сажні кількох розмірів, які поділялися за регіональними або функціональними ознаками. Б. Рибаков наблизив трубну сажень до мірної та махової. Довжина мірної сажні, згідно з описом Софійського собору в Новгороді XVI ст., становила 176 см. Аналогічну довжину повинна мати махова сажень, яка визначалася з розмаху рук. Результати вимірювань дали можливість встановити, що міри довжини та їх класифікація пов'язані певними співвідношеннями мір, тобто були впорядкованими системами. Б. Рибаков дійшов висновку, що міри, використовувані давніми зодчими можна об'єднати в дві групи, перша з яких опиралася на сажень, що дорівнювала 152 см (проста, або пряма), друга - на сажень, що дорівнювала 176 см (махова, або мірна). З точністю до 0,5% виражаються співвідношення між мірами: коса сажень (216 см), коса велика сажень (248 см), сажень без четі (197 см), трубна сажень (186 см), морська сажень (183 см).

Відзначимо універсальний характер таких геометричних побудов. Підтвердженням гіпотези Б. Рибакова стала знахідка Новгородської архітектурної експедиції (1972), коли в центральній частині Новгорода знайшли уламки мірного жезла (мірила), на якому було нанесено три різні шкали, що свідчило про одночасне застосування трьох різних сажень. Однак зарубки на жезлі, розміщені через 6, 7 і 8 см, не збігалися з відомим поділом сажень (п'ядь, вершок). Зіставлення із західноєвропейськими і візантійськими мірами теж не дало результатів. Однак перевірка пропорційності співвідношень цих зарубок показала, що вона точно збігається з пропорційними співвідношеннями вже відомих нам сажень - прямої, мірної і великої. Отже, треба було знайти, якою часткою сажні є ці зарубки на мірилі. З'ясувалося, що вони відповідають 1/21 прямої сажні, 1/21 мірної сажні і 1/21 половини великої сажні. Такий збіг не міг бути випадковим і Б. Рибаков припустив, що ці зарубки пов'язані з відношенням довжини кола і діаметра кола. І справді, якщо взяти за діаметр кола сажень, складену з 21 зарубки мірила, коло буде дорівнювати 66 зарубкам. Отже, це відношення дорівнює 66/21 = 3,14285. Тобто ми отримаємо наближення до числа п = 3,1416. Мабуть, це дало можливість архітекторам робити кружала для арок, кривих поверхонь церков, храмів та інших споруд [15].

Подальший розвиток ремесла і торгівлі прискорили зростання ролі та значення клейм на товарах і позначення послуг. Цій події почала сприяти поява дворянських гербів як родових позначок, такі знаки ставилися на зброї, одязі та інших предметах. Наступними за дворянськими гербами стали клейма цехів, замість клейма на виробах почали проставляти герб або клеймо цеху чи його елемент. У такий спосіб прибуток ремісників було поставлено у залежність від збуту продукції, яка вироблялася ними, а збут зумовлювався якістю. Відомо, що існував суворий контроль, аби клеймо не було поставлено на неякісному виробі. З виробництвом паперу постала нагальна необхідність певним чином позначати і сам папір того чи іншого виробника. У XIII ст. ставилися перші позначення паперовиробників, це були водяні знаки, які застосовуються і до сьогодення. Певна форма водяного знаку індивідуалізувала виробника і це привело до підвищення якості самого паперу [7]. Початковою формою сертифікації був екслібрис як книжковий знак, художньо виконана етикетка невеликого розміру, де обов'язково вказано, кому належить ця книжка. Попередниками екслібрисів були написи на книжках їх власників і суперекслібриси як рельєфні зображення на першій сторінці книжки (наприклад, найдавніший в Україні знак - з гербом Львова, 1545). Зародився екслібрис у Німеччині, де зберігався звичай карбувати найбільш цінні речі знаком або клеймом приналежності будь-якій особі. Друковані книжки були теж цінними речами. Спосіб друкування збігся з поширенням гравірування як різновиду мистецтва. Першим володарем екслібрису в Німеччині був рицар Бернгар фон Рорбах (1460). Одні з перших екслібрисів належать німецькому художнику Альбрехту Дюреру (початок XVI ст.). Займалися створенням унікальних екслібрисів такі художники як Лукас Кранах Старший, Ганс Гольбейн Молодший. В Україні друковані екслібриси датуються початком XVII ст. До XVIII ст. в екслібрисах домінували зображення гербів, а в ХХ ст. популярними стали екслібриси побутового жанру.

У сюжеті екслібриса переважно домінував образ книжки, а деякі з них виконані згідно з літературними і фольклорними творами. Екслібрис періоду Відродження розвивався за двома напрямами, а саме: перший у художньому напрямку, а другий як знак виробника. Наступним етапом у розвитку позначень товарів стали знаки гільдій, в які об'єднувались ремісники. Ці знаки вже чітко зазначали походження товару, що знаходило закріплення і у правових законодавчих актах того часу. Статути вже містили відомості, за якими майстри олов'яних і золотих справ повинні були застосувати особисті клейма, які вносилися до державних реєстрів. Користуватися такими знаками могли тільки гільдії, а їх підробка або зловживання суворо каралася. З моменту появи, клейма встали на охорону власності і у свідомості людей постійно зростала повага до таврованої ручної і цехової праці. Інтереси виробничого і торгового підприємництва привели до виникнення потреби захищати його знак, тому перші клейма на товари як юридичну форму захисту праці, відносяться до кінця середніх віків [6].

На зміну Середньовіччю прийшла епоха Відродження як період соціально-економічних змін у європейському суспільстві та зародження нових виробничих відношень. У цей період відбувся переворот у розвитку наукового знання і культури, а також після тисячолітнього простою в боротьбі проти поглядів Арістотеля були відроджені духовні цінності Античності і закладені прогресивні традиції. В епоху Відродження відбулися значні зрушення в розвитку культури та природничо-наукових знань. Після багатовікового застою починається відродження багатьох духовних цінностей Античності, зокрема в ХУІ ст. з'являються переклади творів давньогрецьких учених Архімеда, Евкліда, Герона Александрійського та ін., та намічається становлення нових прогресивних, антисхоластичних тенденцій, яскравими представниками яких були Леонардо да Вінчі, М. Кузанський, М. Коперник. Перший був не тільки унікальним художником, відомим більшості, але й видатним природодослідником і конструктором. Він вивчав рухи тіл, їх зіткнення, явище тертя, відкрив опір середовища рухові в ньому тіл та існування підйомної сили (звідси його проекти літальних апаратів, зокрема гелікоптера).

В епоху Відродження у результаті розвитку економічних, політичних міждержавних зв'язків почали широко використовувати методи стандартизації. Так, у ХУ ст. у Венеції будували дерев'яні галери з уніфікованих складових. Як результат, кожна галера мала одну швидкість, а також стріляла на одну відстань. На венеціанських складах зберігалися стандартні деталі: щогли, керма тощо. З XV ст. вітряк став основою водопідйомних робіт для осушення болота в Нідерландах. До кінця XIV ст. голландськими інженерами побудовано наметний вітряк (на відміну від козлового).

Видатний представник Високого Відродження Леонардо да Вінчі (1452-1519) розробив проекти «ідеального» міста, купола і купольного храму, використовуючи стандартні елементи і вимірювання, що значно вплинуло на розвиток містобудування, архітектури [27]. Леонардо да Вінчі збагатив науку того часу і став представником природознавства, що засновано на експерименті. Пристрасть до вимірювання привела його до геніальних конструктивних припущень, набагато випереджаючих епоху. Вивчав механізм тертя і його вплив на умови рівноваги, визначив коефіцієнт тертя і вивів закон тертя. Леонардо да Вінчі вивчав закони зору і описав камеру-обскуру, виконав графічну побудову руху променів у лінзах [28]. На службі у правителя Мілану Лодовіко Моро у 1482 р. Леонардо да Вінчі виконував обов'язки військового інженера, декоратора, організатора свят. Вивчаючи око, висловлював припущення про бінокулярний зір, в детальних анатомічних малюнках заклав основи сучасних наук. Науково-художнє мислення Леонардо да Вінчі - це прорив науки у XVI ст., оскільки в XV- XVI ст.ст. були невідомі ні науковість, ні естетичність з їх функціями [27]. Аналогічне мислення займало у Леонардо да Вінчі те положення, яке пізніше буде зайнято науковим (теоретичним) мисленням. Аналогія надавала можливість пояснити явище не поступаючись його конкретністю, залишаючи його на місці, що належить тільки йому.

Підхід до наукової творчості, яку виробив та дотримувався Леонардо да Вінчі, базується на таких принципах:

а) метою природознавства є дослідження законів природи. Леонардо да Вінчі писав, що наукою можна назвати розумове дійство, яке бере початок зі своїх останніх начал, після яких не може знайтися вже нічого в природі, що входило б до складу науки [28]. Термін «закон природи» ще не існував у часи Леонардо да Вінчі, але використовувалися слова «причина», «начало», «основа», «правило». «Правило» у Леонардо да Вінчі означало загальні риси;

б) закони природи незмінні. «Природа не порушує свій закон» - так формував свою думку Леонардо да Вінчі;

в) закони природи пізнаються. «Істина в кінці кінців не залишається скритою» - писав Леонардо да Вінчі;

г) закони природи повинні бути виражені мовою математики. «Ні одне людське дослідження - як писав Леонардо да Вінчі - не може називатися істинною наукою без математичного доведення». Тому Леонардо да Вінчі був першим природознавцем, який поширив принцип математи-зації наукових знань і з цих позицій оцінював строгість наукових висновків;

д) дослідження базуються на досвіді, який надає фактичний матеріал для побудови теорії. «Хоч природа починається з причин та закінчується дослідом, нам необхідно йти шляхом зворотнім, тобто починати з досліду і з ним шукати причину» - писав Леонардо да Вінчі. У Леонардо да Вінчі представлення про дослід було таке, що на першому місці знаходилися спостереження явищ у природі;

ж) досягнення в галузі теорії є основними для практичного використання науки. «Наука - полководець, а практика - солдати» - писав Леонардо да Вінчі;

з) етичний принцип: наука - для блага людей; про відкриття яке може зашкодити людству краще взагалі не казати. В Лестерському кодексі є такий запис: «...Як і чому не пишу я про свій спосіб залишатися під водою багато часу? Цього я не оприлюднюю через природу людини, яка цей спосіб може використати для вбивства на дні моря, проламуючи дно кораблів та утоплюючи людей на цих кораблях...» [27-28].

Загальна концепція науки, розвинута Леонардо да Вінчі, його науковий метод, об'єднав комплекс широких досліджень. Основна ідея естетичної системи Леонардо да Вінчі відображується в тому, що мистецтво - це особливий різновид науки, а художня творчість - особлива форма наукової творчості. Мистецтво як інструмент пізнання дійсності і Леонардо да Вінчі визначає тонке зображення, яке з філософським мисленням розглядає всі якості форм: моря, місцевості, дерев, тварин, квітів. Таким чином пізнання дійсності є загальною функцією науки.

Розвиток торговельних зв'язків вимагав не тільки уточнення мір, але й встановлення співвідношень з мірами інших держав, а також уніфікації мір і чіткішої організації контрольно- перевірочної діяльності. Ще в договорі Великого Новгорода з Готландом та німецькими містами (1269) поряд із взаємними зобов'язаннями наведено співвідношення між мірами договірних сторін. Статті Соборного статуту з 1649 р., Митного статуту з 1653 р., Новоторгового статуту з 1667 р. та інших документів встановлювали відповідність між фунтом і саженем. У рукописному словнику середини XVI ст. «Лексисъ съ толкованіємь словеснихъ мовъ просто» знайдено слово «тесля». Перший друкований український словник «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596), подавав такі назви як тесля, різник. У 1627 р. з появою «Лексикону словенороського» Памви Беринди, виникли такі назви як столяр, будівельник, майстер, коваль, цегельник. Тобто простежувалася розвиток ремесел і значить технічного оснащення. В XV- XVII ст. збільшилася кількість мір. Наприклад, аршин з часом витіснив лікоть і вершок і був офіційно запроваджений. Версту в 1000 сажень офіційно легалізовано 1649 р. Соборним статутом. Поряд з назвою «верста» продовжували вживати «терен». Версту в 1000 сажень використовували як межову міру, для вимірювання великих відстаней. В XVII ст. роботи проводили у великих масштабах, вимірювали відстані мірними мотузками і ставили верстові стовпи на дорогах. Порівняння цих результатів з сучасними дозволяє легко переконатися в тому, що ці відстані виміряні точно. Стародавню міру лікоть продовжували використовувати. За визначенням Й. Гассе 1554 р., довжина ліктя дорівнювала половині англійського ярда, тобто 18 дюймам, звідки значення ліктя становить 45,7 см, тобто дещо менше, ніж в «Торгівельній книзі» (48 см). Ймовірно, визначення Й. Гассе було наближеним, таким, що мало на меті дати лише уявлення про лікоть. П'ядь ще продовжували використовувати в цей період, проте її значення дещо змінилося (чверть аршина), а згодом і зовсім перестала використовуватися. Вершок походив від слова «верх» і згадувався в «Торгівельній книзі». У літературі XVII ст. з'являються міри - «піввершка» і «чверть вершка». У Середні віки не тільки кожна держава, але й різні міста в межах однієї країни мали свої міри. Керівництво держав мало на меті об'єднати та спростити міри в межах даної країни, але це не завжди вдавалося.

Висновки

Доведено визначне місце метрології в структурі мистецтва і культури, сучасній науковій картині світу, фундаментальне значення метрології для формування якісного і точного мислення в науці, оскільки вимірювання лежать в основі наукового пізнання, що характеризує еволюцію систем і збагачує їх новим баченням і змістом. Проаналізовано визначення і завдання метрології, виявлено, що у ранніх визначеннях метрологією називали зібранням відомостей про міри, ваги і монети. У пізніх працях переважно стверджувалося, що метрологія є наукою про вимірювання або вчення про міри. Проведений аналіз цих визначень привів нас до висновку, що поняття «метрологія» необхідно розглядати в широкому і вузькому значеннях. З урахуванням контексту світової науки відтворено передісторію метрології в Україні до XVII ст. (в межах Київської Русі, Речі Посполитої), перші еталони, клейма, вавилони.

У XVII ст. почало розвиватися мануфактурне виробництво, яке потребувало більше машин і технічних засобів. Розвиток матеріального виробництва став більше поєднаний з досягненнями науки і використанням її результатів у житті людей. Значна кількість досліджень присвячена періоду формування класичної механіки в XVII ст., коли відбулися принципові зміни, що тісно пов'язалися з новими соціально-економічними умовами. В Італії було створено Академію таємниць природи (1560), Академію дослідів (1657). На території України було організовано Острозьку колегію, Києво-братську колегію (Києво-Могилянська академія, 1632). В Англії було започатковано Лондонське товариство (1662), у Франції в Парижі створено Королівську Академію наук (1666), у Німеччині засновано Берлінську Академію наук (1672). Ці заклади проводили наукові дослідження в різних галузях науки. В цей же період (1632) була організована Києво- Могилянська колегія, яка за рівнем викладання не поступалася європейським університетам і академіям. Там отримали освіту багато відомих у майбутньому політичних і культурних діячів не тільки України, а й Молдови, Румунії, Болгарії та інших країн. Ці осередки освіти і культури вплинули на подальший розвиток держави.

Кожний, хто пов'язаний з вимірюваннями, очікує достовірних результатів, тобто результатів, які не відхиляються від значень, що отримані в більш ніж достатній кількості вимірювання. Достовірність яких залежить від кількості аспектів, пов'язаних з процесом вимірювань, а саме: калібровки, оцінки узгодженості, компетентності та досвідченості персоналу лабораторії.

Багатогранна, дивовижна і багата визначними подіями історія метрології і її еволюція пройшла шлях від перших інтуїтивних і наївних ідей щодо вимірювання до підписання багатьма країнами Міжнародної метричної конвенції (1875) і сучасних знань про квантову і прецизійну метрологію, вимірювання елементарних і субелементарних частин. Метрологічні уявлення були пов'язані в основному з будівництвом і виготовленням зброї (практична метрологія в межах розвитку техніки), а накопичення емпіричного матеріалу і його аналізу в межах фізичної науки характеризує розвиток теоретичної метрології.