Організація технічного обслуговування виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

І. Теоретична частина

1.1 Значення, склад і характеристика виробничої інфраструктури

1.2. Зміст і завдання організації технічного обслуговування виробництва

1.3 Стан і тенденції розвитку технічного обслуговування виробництва

1.4 Організація інструментального господарства підприємства

1.4.1 Значення, завдання і структура інструментального господарства

1.4.2 Класифікація й індексація оснащення

1.4.3 Планування потреб підприємства за різними видами оснащення

1.4.4 Організація роботи центрального інструментального складу й інструментально-видавальних комор

1.4.5 Організація заточування, ремонту й відновлення інструменту

1.5 Показники ефективності та шляхи вдосконалення роботи інструментального господарства

І. Теоретична частина

1.1 Значення, склад і характеристика виробничої інфраструктури

інфраструктура обслуговування ремонт інструмент

Виробнича інфраструктура -- це комплекс галузей, що обслуговують основне виробництво і забезпечують його ефективну економічну діяльність. До них належать транспорт, зв'язок, електроенергетика, кредитно-фінансові заклади, спеціалізовані галузі ділових послуг. Надаючи послуги основному виробництву, вони підвищують його ефективність, тому виробнича діяльність цих галузей суттєво збільшує результати суспільного виробництва.

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);

допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від галузі, типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виготовлення виробів, рівня спеціалізації підприємства.

Підприємство -- це не лише техніко-технологічна цілісність. Сучасний менеджмент розглядає підприємство перш за все як групу людей, які об єдналися для досягнення загальної мети. Людина на виробництві є одночасно і фактором виробництва, і джерелом його розвитку. Тому ' сучасне підприємство несе перед суспільством як економічну, так і соціальну відповідальність. Пряма соціальна дія для підприємства знаходить своє відображення у формуванні соціальної інфраструктури підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткування, інших засобів праці; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспортних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва.

У межах системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

? ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним і налагоджування;

? забезпечення робочих місць інструментом і пристосуваннями як власного виробництва, так і придбаними (купленими) у спеціалізованих виробників;

? переміщення вантажів, виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

? забезпечення підрозділів підприємства електричною й тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

? своєчасне забезпечення виробничих цехів (дільниць, окремих виробництв) сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом;

? складування і зберігання завезених (придбаних) матеріальних ресурсів, а також напівфабрикатів, окремих складальних одиниць, готових виробів.

До системи технічного обслуговування виробництва входять відповідні структурні підрозділи підприємства, що здійснюють перелічені функції (рис.1.1).



Рисинок1.1 - Структурні елементи системи технічного обслуговування підприємства.

Ремонтне господарство. Машини та устаткування складаються із багатьох конструктивних елементів, які в процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення та заміни зношених частин устаткування, яке ще придатне для дальшого використання.

Ремонт -- це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яку було втрачено в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування.

На практиці застосовують три форми організації ремонтно-профілактичних робіт залежно від масштабів виробництва. За централізованої форми весь ремонтний персонал підпорядковано головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що їх підпорядковано начальникам цехів. Змішана форма організації ремонту поєднує в собі централізацію й децентралізацію: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт, модернізацію, виготовлення запасних частин і нестандартного устаткування -- персонал ремонтно-механічного цеху.

Залежно від того, як визначаються потреби в ремонтних роботах, розрізняють систему планово-запобіжного ремонту (систему ПЗР) і систему ремонту за результатами технічної діагностики.

Суть системи ПЗР полягає в тім, що всі запобіжні заходи та ремонти здійснюються відповідно до встановлених заздалегідь нормативів. Після відпрацювання кожною фізичною одиницею устаткування (одиницею транспортного засобу) певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його конструктивних особливостей, умов експлуатації.

Визначення обсягів і видів ремонтних робіт у системі ремонту за результатами технічної діагностики здійснюється залежно від фактичної потреби в них після об'єктивного контролю технічного стану того чи того виду засобів праці.

Перша з наведених систем забезпечує більшу надійність, безперебійну експлуатацію устаткування та інших засобів праці, натомість друга є значно дешевшою.

На вітчизняних підприємствах найбільш поширеною є система ПЗР. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування конкретних засобів праці, їхніх періодичних планових ремонтів і модернізації. У процесі технічного обслуговування усуваються дрібні несправності засобів праці, проводяться огляди стану окремих вузлів та агрегатів, здійснюється заміна мастила та регулювання певних механізмів. Планові ремонти залежно від обсягу, складності й терміну проведення робіт поділяються на поточні та капітальні.

Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення нормального функціонування устаткування та інших засобів праці. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі деталі (вузли) засобів праці, проводяться регулювальні операції.

Під час проведення капітального ремонту обладнання і транспортних засобів здійснюється: повне їх розбирання; ремонт спрацьованих деталей та вузлів (в тім числі базових); заміна тих, що не підлягають ремонту; регулювання й випробовування під навантаженням. Модернізація засобів праці (передовсім технологічного устаткування) проводиться з метою підвищення їхнього технічного рівня (розширення технологічних можливостей, зростання продуктивності) способом часткових змін конструкції.

У системі ПЗР регламентація ремонтних робіт здійснюється за допомогою кількох нормативів. Головними з них є:

? ремонтний цикл -- проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;

? міжремонтний період -- проміжок часу роботи устаткування чи іншого засобу праці між двома суміжними (черговими) ремонтами;

? структура ремонтного циклу -- перелік і послідовність планових ремонтів, процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

? категорія складності ремонту -- показник, який визначає трудомісткість планового ремонту того чи того виду технологічного устаткування проти трудомісткості ремонту еталонної фізичної одиниці.

Інструментальне господарство. Інструментальне господарство -- це сукупність внутрішньовиробничих підрозділів підприємства, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця. Поняття технологічної остнастки (інструменту) поширюється на всі види різального, вимірювального та складального інструменту, а також на штампи, прес-форми, різноманітні пристрої.

Інструментальне господарство є одним з найважливіших елементів системи технічного обслуговування виробництва. Витрати на інструмент у масовому виробництві досягають 25--30%, у серійному -- 10--15%, а в дрібносерійному та одиничному -- близько 5% вартості устаткування.

Підрозділи, які входять до складу інструментального господарства підприємства, виконують відповідні конкретні функції. Інструментальний відділ займається постачанням інструментів і пристроїв, що виготовляються на спеціалізованих інструментальних заводах, а також проектуванням технологічної оснастки для власних потреб. Інструментальний цех здійснює виготовлення, ремонт і відновлення спеціальної оснастки (інструменту) загального користування. Увесь придбаний, виготовлений і відремонтований (відновлений) інструмент надходить до центрального інструментального складу. Тут здійснюється його приймання, облік, зберігання та видача цехам (дільницям, виробництвам)-споживачам. Безпосереднє обслуговування робочих місць технологічною оснасткою забезпечують цехові інструментально-роздавальні комори. Вони одержують від центрального інструментального складу технологічну оснастку, зберігають її оборотний фонд, збирають і передають до центрального складу зношений інструмент.

Керівництво інструментальним господарством здійснює головний технолог підприємства, якому підпорядковано інструментальний відділ (бюро), інструментальний цех і центральний інструментальний склад. Цехові інструментально-роздавальні комори підпорядковано начальнику відповідного цеху.

Безпосередній процес управління інструментальним господарством передбачає: визначення потреби в інструменті; організацію власного виробництва оснастки; придбання необхідного інструменту в спеціалізованих виробників (продавців); організацію належної експлуатації інструменту виробничими підрозділами підприємства.

Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють, виходячи із запланованих обсягів виробництва продукції, номенклатури потрібної для цього оснастки і норм витрат інструменту. Норму витрат інструменту встановлюють залежно від типу виробництва. У масовому виробництві її розраховують на операцію, деталь або виріб. В одиничному та дрібносерійному виробництві норма витрати інструменту встановлюється в узагальненому вигляді (наприклад, на 100 годин роботи того чи того виду технологічного устаткування).

Обсяги власного виробництва технологічної оснастки обумовлюються загальною річною потребою в інструменті та можливостями придбання певної його частини на ринку (розміщення замовлення на виготовлення інструменту на стороні). При цьому враховується, що потреба підприємства в інструменті частково покривається за рахунок його відновлення власними силами.

У комплекс робіт з експлуатації технологічної оснастки включаються: організація надходження, зберігання, видачі та обліку руху; організація заточування, ремонту та оновлення; нагляд за станом і дотриманням встановлених правил експлуатації.

Транспортне господарство. Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням певної кількості різноманітних вантажів (сировини,матеріалів, палива, відходів виробництва, готової продукції), що потребує значних витрат на транспортне обслуговування виробництва, чітка організація якого забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процесу.

Комплекс підрозділів, що займається вантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів, утворюєь транспортне господарство. Його склад залежить від характеру продукції, типу та обсягів виробництва. На підприємствах з великими обсягами перевезень вантажів організовуються спеціалізовані цехи залізничного, автомобільного та інших видів транспорту. На середніх і невеликих підприємствах створюється єдиний транспортний цех. У будь-якому разі транспортне господарство підприємства очолює начальник транспортно-технологічного відділу, до складу якого здебільшого входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба, бюро тари.

Уся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємозв'язаних видів транспорту. Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, водними та аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів. Міжцеховий транспорт використовується для перевезень вантажів по території підприємства (між цехами, службами, складами). Управління зовнішнім і міжцеховим транспортом покладається на начальника транспортного відділу чи начальника транспортного цеху. Внутрішньоцеховий транспорт виконує транспортні операції в межах окремого цеху. Він, у свою чергу, поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховимискладами, дільницями, технологічними лініями) і міжопераційний (зв'язок між окремими робочими місцями). Управління ним здійснюють керівники відповідних цехів.

У процесі управління транспортним господарством визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень вантажів, здійснюється вибір і встановлюється необхідна кількість транспортних засобів, складаються плани перевезень вантажів, виконується оперативне регулювання транспортного обслуговування виробництва.

В основу планування транспортного господарства беруть визначення вантажопотоків, тобто кількості вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщуються в заданому напрямку на певну відстань за конкретний проміжок часу. Розміри і маршрути окремих потоків вантажів розраховуються на базі виробничої програми підприємства, норм витрати матеріальних ресурсів і відстані перевезень. Сума всіх вантажопотоків, здійснюваних усіма видами транспорту, становить річний загальний обсяг перевезень вантажів.

Вибір видів транспортних засобів залежить від обсягів перевезень, габаритів і фізико-хімічних властивостей вантажів, відстані та напрямків їх переміщення. Розрахунки необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень вантажів, вантажопідйомності транспортних засобів і кількості рейсів за добу.

Планування роботи транспортного господарства полягає в розробці річних (квартальних) і календарних (місячних, добових) планів, а також у оперативному регулюванні перевезень. У річних і квартальних планах розраховуються обсяги перевезень вантажів, кількість транспортних засобів і механізмів, обсяги вантажно-розвантажувальних робіт та інші показники господарської діяльності транспортного господарства. Календарні плани містять завдання на місяць(добу, зміну) і складаються за окремими транспортними маршрутами. У них зазначаються види вантажів, пункти відправлення та прийняття, час початку й закінчення перевезень.

Енергетичне господарство. Удосконалення техніко-технологічної бази виробництва, збільшення потужності та інтенсифікація використання машин (агрегатів) об'єктивно збільшують споживання різних видів енергії. Частка витрат на енергію в структурі собівартості продукції має тенденцію до зростання. Оскільки енергія (електроенергія насамперед) не може накопичуватися, тобто процес її виробництва збігається з процесом споживання, будь-які порушення енергопостачання завдають підприємству значних збитків. Усе це підвищує значення безперешкодного функціонування енергетичного господарства підприємства.

До складу енергетичного господарства зазвичай входять такі окремі його види:

? електросилове -- знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство;

? теплосилове -- котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;

? газове -- газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки;

? пічне -- нагрівальні й термічні печі;

? слабкострумове -- власна телефонна станція, різні види зв'язку (у тім числі диспетчерського та селекторного);

? енергоремонтне -- технічне обслуговування, ремонт і модернізація різноманітного енергообладнання.

Керівництво енергетичним господарством за значних обсягів споживання енергії здійснює головний енергетик підприємства. Безпосереднє виконання функцій енергозабезпечення виробництва покладається на відділ головного енергетика, енергоцех і відповідні лабораторії. На невеликих підприємствах енергетичне господарство підпорядковується головному механіку.

В основу організації енергогосподарства покладаються розрахунки планового і звітного енергетичного балансів підприємства. Розробка планового енергетичного балансу здійснюється з метою: по-перше, визначення потреби в паливі та енергії з урахуванням допустимих втрат у внутрішніх мережах(витратна частина балансу); по-друге, обґрунтування способів забезпечення цих потреб за рахунок виробництва енергії власними генеруючими установками, проектування оптимальних режимів їхньої роботи, одержання енергії зі сторони, використання вторинних енергоресурсів (прибуткова частина балансу).

Звітний енергетичний баланс використовується для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства й контролю використання енергоресурсів. Він також служить вихідною базою для розробки стратегічних та оперативних заходів для об'єктивно необхідної економії паливно-енергетичних ресурсів.

Складське господарство. Умовою безперервного перебігу виробничих процесів на підприємствах є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів, а також міжцехових і внутрішньоцехових запасів напівфабрикатів власного виготовлення. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство.

Структура складського господарства підприємства формується під впливом низки чинників, головними з яких є: номенклатура матеріалів, що споживаються; тип, рівень спеціалізації та обсяги виробництва.

Досвід господарювання підтверджує доцільність створення трьох видів складів на підприємствах:

? матеріальних (підпорядкованих відділу матеріально-технічного постачання) -- для зберігання запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні;

? виробничих -- для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення; до них включають також центральний інструментальний склад, цехові інструментально-роздавальні комори, склади запасних частин та устаткування;

? збутових -- для зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації; їх підпорядковано відділу збуту підприємства.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Завезення матеріалів на склади підприємства здійснюється відповідно до оперативних планів відділу матеріально-технічного постачання. Матеріали, що надходять, обов'язково підлягають кількісному та якісному прийманню. Кількісне приймання означає перевірку відповідності кількості, обсягів і номенклатури матеріалів записам у супровідних документах. Якісне приймання проводиться з метою встановлення відповідності одержаних вантажів стандартам, технічним умовам, зразкам та іншим вимогам, обумовленим у договорі поставки.

Розміщення і зберігання матеріальних ресурсів на складах підприємства може здійснюватися трьома способами. Сортове розміщення передбачає закріплення за кожним видом матеріалів постійного місця його зберігання. За партіонного способу кожна партія матеріалів, що надійшла на підприємство, зберігається окремо. Комплектне розміщення є різновидом сортового та означає розміщення матеріалів комплектами, що відпускаються у виробництво.

Важливою функцією складського господарства є також підготовка матеріалів до їх виробничого використання, тобто комплектування, нарізка, розкрій тощо. Ці роботи виконують заготівельні відділення (дільниці) матеріальних складів підприємства.

Видача матеріалів зі складів здійснюється в межах ліміту, що його розраховує відділ постачання, виходячи з виробничої програми та відповідних витрат матеріальних ресурсів.

Облік руху матеріальних ресурсів ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства (кількісно-сортовий облік), так і в бухгалтерії (кількісно-вартісний облік). В окремій картці зазначаються номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марка, сорт, одиниця виміру і ціна, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалу. За картотекою допомогою розраховуються залишки матеріалів, які порівнюються з нормами запасу зберігання й лімітами.

1.2 Зміст і завдання організації технічного обслуговування виробництва

Нормальний хід виробничого процесу може протікати тільки за умов безперервного забезпечення його матеріалами, заготівками, інструментом, оснащенням, енергією, паливом, налагодження підтримки устаткування в працездатному стані тощо.

Комплекс цих робіт і становить поняття технічного обслуговування виробництва, або виробничої інфраструктури. Технічне обслуговування виробництва є найважливішою частиною системи обслуговування виробничого процесу в цілому. Воно включає функції з забезпечення технічного стану (готовності) засобів виробництва і руху предметів праці в процесі виробництва (виготовлення продукції). Для технічного обслуговування основного виробництва машинобудівні заводи мають цілий комплекс так званих допоміжних служб або господарств: ремонтне, інструментальне, енергетичне, транспортне, постачальницько-складське та ін.

Склад і масштаби цих господарств підприємства визначаються особливостями основного виробництва, типом і розмірами підприємства та його виробничих зв'язків. Інструментальні служби і цехи заводу повинні вчасно забезпечувати виробництво інструментом і оснащенням високої якості за мінімальних витрат на їх виготовлення й експлуатацію. Від роботи інструментальних цехів і служб значною мірою залежать упровадження передової технології, механізації містких робіт, підвищення якості виробів і зниження їх собівартості; ремонтні цехи і служби заводу забезпечують робочий стан технологічного устаткування шляхом його ремонту і модернізації. Якісний ремонт устаткування збільшує строк його служби, знижує втрати від простоїв і значно підвищує загальну ефективність роботи підприємства.

Енергетичні цехи і служби забезпечують підприємство всіма видами енергії й організують раціональне її використання.



Рисунок 1.2 - Принципова структура системи обслуговування виробництва

Робота цих цехів і служб сприяє зростанню енергооснащеності праці і розвитку прогресивних технологічних процесів, що базуються на використанні енергії.

Транспортні, постачальницькі і складські господарства та служби забезпечують своєчасну і комплектну доставку всіх матеріальних ресурсів, їх збереження і рух у процесі виробництва. Від їх роботи залежать ритмічність виробничого процесу й ощадливе використання матеріальних ресурсів. Усі ці цехи і служби прямо не беруть участі у створенні основної продукції заводу, але своєю діяльністю сприяють нормальній діяльності основних цехів.

1.3 Стан і тенденції розвитку технічного обслуговування виробництва

Нині на більшості машинобудівних заводів весь комплекс робіт з технічного обслуговування виконується самими підприємствами, що призводить до великих нераціональних витрат: розпорошеності коштів, устаткування, робочої сили та ін. Роздробленість допоміжних служб, низький рівень їх спеціалізації перешкоджають створенню відповідної технічної бази і прогресивних форм організації допоміжних робіт.

Для допоміжних виробництв характерні одиничний і дрібносерійний типи виробництва зі значними витратами ручної праці, а продукція, що виготовляється, значно дорожча і менш якісна, ніж на спеціалізованих підприємствах.

Недооцінка ролі допоміжних господарств призвела до істотного розриву в рівнях техніки й організації основного і допоміжного виробництва. В допоміжних цехах і на ділянках переважають малоефективне устаткування й технологія, низький рівень механізації робіт, недоліки в плануванні, нормуванні, оплаті праці та ін.

Водночас потрібно мати на увазі, що специфіка робіт з обслуговування виробництва в багатьох випадках ускладнює можливість їх механізації і регламентації. Усе це призводить до високої кількості допоміжних робітників, що сягає більше

50% від загальної кількості робітників машинобудівного підприємства, у той час як у багатьох індустріальних країнах ця цифра вдвічі нижча.

Надмірна роздробленість технічного обслуговування зумовила істотний розрив у рівнях механізації основного і допоміжного виробництва. Так, у допоміжному (обслуговуючому) виробництві обсяг механізованих робіт становить приблизно 28 %, ручних -- 72 %; в основному виробництві це співвідношення обернене.

Низький рівень механізації допоміжних робіт у підсумку знижує ефективність використання нової техніки в основному виробництві. Наприклад, на багатьох підприємствах 2/3 втрат робочого часу зумовлені незадовільною роботою допоміжних служб.

Допоміжним цехам не завжди надаються необхідна виробнича площа й устаткування, кваліфікована робоча сила, дефіцитні матеріали, фонди стимулювання та ін. Часто допоміжні цехи, особливо ремонтні й інструментальні, на ЗО--40 % завантажуються роботами основного й експериментального виробництва, що фактично дезорганізує функціональну їх діяльність і не дає змоги організувати профілактичне і регламентоване обслуговування виробництва. Підвищення технічної оснащеності на підприємстві, механізація, автоматизація основного виробництва викликають необхідність докорінного удосконалення техніки й організації допоміжних робіт наближення їх до рівня основного виробництва.

Зростання технічного рівня виробництва викликає зміни в змісті допоміжних робіт і підвищує їх роль у процесі виробництва. Підвищення ступеня безперервності виробничих процесів, упровадження комплексних систем механізації й автоматизації значно розширюють сферу застосування праці допоміжних робітників.

Одночасно підвищується і складність робіт з обслуговування виробництва, зумовлена конструктивними змінами устаткування, концентрацією технологічних операцій, застосуванням складних систем управління та ін.

Зміна ролі і змісту функцій обслуговування перетворює їх із другорядних (допоміжних) у визначальні і вимагає нового підходу до форм і методів технічного обслуговування виробництва. Це, у свою чергу, визначило необхідність підготовки нового типу працівника широкого профілю, що поєднує в рамках однієї професії функції, пов'язані з обслуговуванням об'єкта в цілому, тобто функції наладчика, ремонтного слюсаря, електрика та ін.

Під час обслуговування роботів, верстатів із ЧПУ, гнучких виробничих систем (ГВС) рівень підготовки обслуговуючого персоналу повинен бути не нижчий від рівня техніка чи інженера.

Комплексно-механізовані ділянки і цехи, як правило, обслуговуються саме таким персоналом. Під час зростання технічного оснащення виробництва частка обслуговуючого персоналу (наладчиків, ремонтників, електриків) буде збільшуватись, але загальна кількість працівників при цьому повинна зменшуватися за рахунок верстатників-операторів, контролерів, транспортно-складських працівників та ін.

Технічне обслуговування потрібно розглядати як частину єдиного процесу виробництва, а роботи з обслуговування погоджувати з технологією безпосереднього виготовлення продукту на основі єдиної комплексної технології виробничого процесу в цілому. Всі операції виробничого процесу, як основні, так і допоміжні, піддаються технологічному проробленню і нормуванню, стають рівноцінними в єдиному технологічному процесі виробництва. Це може бути забезпечено тільки на основі чіткої регламентації робіт з усіх функцій технічного обслуговування виробництва. Регламентація передбачає установлення визначеного порядку виконання функціональних обов'язків шляхом раціонального розподілу робіт серед виконавців у часі й обсягах у встановленій послідовності.

У процесі регламентації обслуговування розробляються технологічна, нормативна й організаційно-методична документація, на основі якої функції обслуговування погоджуються з режимом і графіками роботи основних виробничих підрозділів.

Вирішальна роль в удосконаленні всієї системи технічного обслуговування виробництва належить подальшій централізації та спеціалізації однорідних функцій обслуговування. Останніми роками спостерігається тенденція індустріалізації низки функцій обслуговування виробництва, тобто їх централізації в масштабі окремих галузей чи народного господарства з використанням відповідної організаційної і технічної бази.

Так, для ремонту устаткування і приладів створені об'єднання, для виготовлення інструмента функціонують інструментальні заводи. На таких заводах широко використовують прогресивну технологію і потокові методи організації робіт, що забезпечують зниження їх вартості і підвищення якості.

Відбувається і централізація транспортних послуг на основі створення великих автогосподарств.

Найбільший ефект досягнуто в централізації енергопостачання підприємств на основі створення районних і кільцевих енергосистем.

Однак потужності цих об'єднань поки не можуть задовольнити запити всіх підприємств машинобудування і переважний обсяг робіт з обслуговування доводиться виконувати підприємствам. На головних підприємствах повинні створюватися великі цехи і господарства за найважливішими функціями обслуговування. У таких цехах потрібно використовувати спеціалізоване устаткування, прогресивну технологію й оснащення, створювати умови для механізації праці, обґрунтованого планування і регламентації робіт з технічного обслуговування виробництва.

У цілому система обслуговування повинна бути спрямована на підвищення економічності виробництва -- максимальне скорочення тривалості виробничого циклу з мінімальними витратами на виконання робіт з технічного обслуговування.

1.4 Організація інструментального господарства підприємства

1.4.1 Значення, завдання і структура інструментального господарства

Значення інструментального господарства підприємства визначається тим, що його організація істотно впливає на ефективність основного виробництва. Витрати на технологічне оснащення в масовому виробництві сягають 25--ЗО % вартості устаткування, у великосерійному -- 10--15, у дрібносерійному й одиничному -- близько 5 %. Частка витрат на оснащення в собівартості продукції становить відповідно: 1, 5--4, 4--6, 6--8 і 8--15 % і більше.

Величина оборотних коштів, вкладених в інструменти (оснащення), коливається від 15 до 40 % загальної суми оборотних коштів промислового підприємства.

Від правильної організації інструментального господарства значною мірою залежать успіх і ритмічність роботи всього підприємства, якість продукції й рентабельність.

Основні завдання інструментального господарства такі:

-- своєчасне й безперервне забезпечення цехів і робочих місць основного виробництва якісним технологічним оснащенням та інструментом (оснащенням);

-- підвищення якості оснащення й організація раціональної його експлуатації; зниження витрат на виготовлення, придбання, зберігання й експлуатацію оснащення;

-- організація заточування й відновлення інструменту, ремонту оснащення й вимірювального інструменту.

Для вирішення всіх цих завдань на підприємстві створюється інструментальне господарство. Його склад визначається характером і типом основного виробництва й розмірами підприємства. В інструментальне господарство великого й середнього підприємства входять відділ інструментального господарства

(ІГ), інструментальний цех, центральний інструментальний склад (ЦІС), цехові інструментально-роздавальні комори (ІВК), ділянки складання пристосувань (ДСП), ділянки централізованого заточування різального інструменту (ЦЗІ), ділянки ремонту оснащення, ділянки відновлення (ДВ) інструменту, комора неліквідів.

Відділ інструментального господарства очолює начальник, підлеглий безпосередньо головному інженерові підприємства. На невеликих заводах організується загальнозаводське бюро інструментального господарства (БІГ), що підпорядковується безпосередньо головному інженерові або головному технологові заводу. У складі цього відділу, як правило, створюються такі функціональні підрозділи: планово-диспетчерське бюро, бюро технічного нагляду, бюро нормативів, бюро купованого інструменту, конструкторсько-технологічне бюро (прогресивної технології).

Планово-диспетчерське бюро визначає потреби підприємства в різних видах інструменту й оснащення, розробляє плани його виробництва й закупівлі, веде облік і контроль їхнього виконання, установлює ліміти відпускання інструменту цехам, а також здійснює контроль за їхнім дотриманням.

Бюро технічного нагляду здійснює контроль за зберіганням і експлуатацією інструменту, перевіряє норми стійкості та його зношування, бере участь у розробці заходів щодо вдосконалювання організації інструментального господарства. Інспектори технагляду також контролюють заточування і відновлення інструменту, ремонт оснащення, виявляють причини поломок, перевіряють умови експлуатації інструменту, а також весь зламаний інструмент перед здачею в утиль.

Бюро нормативів проводить роботу щодо класифікації й індексації інструменту, установлює норми його видачі й оборотний фонд підприємства в цілому й за цехами, контролює їхнє дотримання, розробляє інструкції й правила експлуатації інструменту й оснащення.

Бюро купованого інструменту організовує закупівлю інструменту відповідно до плану, розробленого планово-диспетчерським бюро.

Конструкторсько-технологічне бюро здійснює проектування технологічного оснащення й розробку технологій з її виготовлення.

Інструментальний цех є основною матеріальною базою інструментального господарства.

З огляду на швидку зміну асортиментів продукції, що випускається, а також більшу частку спеціального інструменту, значна частина потреб в інструменті на машинобудівних підприємствах покривається за рахунок власного виготовлення в інструментальних цехах.

Центральний інструментальний склад є основним сховищем заводських запасів оснащення. На ньому здійснюють приймання й зберігання всіх видів оснащення, що надходить з інструментального цеху й зі сторони, видачу інструменту цехам інструментально-видавальних комор, а також облік надходження, наявності й видачі.

Цехові інструментально-роздавальні комори організовуються в основних цехах заводу. Основним їхнім завданням є систематичне забезпечення робочих місць необхідним інструментом і його зберігання. У коморах здійснюють також нагляд за запасами та їхнім поновленням; комплектування інструменту перед передачею на робочі місця; його передачу на перевірку, переточування, відновлення й ремонт; облік видачі й руху інструменту в цеху.

Організація централізованого заточування інструменту значно підвищує його якість. Це пов'язане з тим, що заточувальне відділення оснащується відповідними заточувальними й доводочними верстатами, технологічними процесами й інструктивно-технологічними картами.

Організація відновлення дає змогу покривати потребу в різальному інструменті на 20--25 %.

Планово-попереджувальному ремонту підлягають, як правило, дорогий вимірювальний інструмент і технологічне оснащення.

1.4.2 Класифікація й індексація оснащення

Передумовами раціональної організації інструментального господарства є класифікація й індексація інструменту і технологічного оснащення, які дають змогу все різноманіття оснащення звести до єдиної системи угруповання за однією головною або декількома основними ознаками. У результаті цього усуваються труднощі, пов'язані зі здійсненням обліку, зберігання, видачі оснащення, а також з організацією його виробництва й придбання в потрібних кількостях.

Класифікація -- це розподіл усього різноманіття оснащення, застосовуваного на підприємстві, на певні групи за найбільш характерними ознаками.

Нині найпоширенішою є класифікація оснащення за такими ознаками, як характер використання; місце у виробничому процесі та призначення.

За характером використання виділяють:

-- оснащення загального користування, параметри якого визначені ДСТ -- "Стандартний інструмент і оснащення"; оснащення, застосовуване для виконання певних груп операцій на багатьох підприємствах певної галузі або підгалузі -- стандартизований інструмент і оснащення;

-- оснащення, використовуване для виконання певної операції під час обробки певної деталі -- спеціальний інструмент і спецоснащення.

За місцем застосування у виробничому процесі виділяють:

-- інструмент першого порядку, використовуваний для виготовлення основної продукції підприємства (в основному виробництві);

-- інструмент другого порядку, застосовуваний для виготовлення інструменту першого порядку.

За призначенням все оснащення на підприємстві звичайно поділяють на такі класи за десятковою системою класифікації (кожний клас має від п'яти до семи рівнів): різальний, абразивний, вимірювальний, слюсарно-монтажний, ковальський, допоміжний інструменти; штампи; пристосування; моделі, кокілі, прес-форми; різний інструмент.

Кожний клас включає кілька підкласів, утворених за ознакою основних різновидів оснащення всередині класу, наприклад різальний інструмент поєднує різці, довбала, свердла, фрези та ін.

Підкласи поділяють на групи, що визначають характер оснащення і його використання, наприклад фрези циліндричні, торцеві, дискові, фасонні, модельні, різьбові та ін.

Група має підгрупи, що характеризують безпосереднє технологічне призначення інструменту, наприклад токарські різці: обдирні, чистові, підрізні, відрізні, фасонні, різьбові та ін. Підгрупи поділяються на секції за конструкцією оснащення, наприклад різці токарські чистові: прямі, відігнуті, вигнуті, дискові, чашкові та ін. Секції поділяються на підсекції, а підсекції -- на види, й кожному з них присвоюється індекс.

За десяткової системи індексації індекс становить низку цифр, розташованих у порядку класифікаційних ознак: перша цифра в індексі позначає клас, друга -- підклас тощо (табл. 1.1).

З табл. 1.1 зрозуміло, що, наприклад, індекс автоматного фасонного дискового різця зі швидкорізальної сталі, діаметром 40 мм, має такий вигляд:



Індексація за цією системою забезпечує повну характеристику інструменту, що класифікується. Така система дає змогу застосовувати автоматизований облік.

1.4.3 Планування потреб підприємства за різними видами оснащення

Для визначення потреб підприємства в оснащенні на певний період часу необхідно встановити: номенклатуру (каталог) споживаного оснащення; видаток оснащення за кожним найменуванням (типорозміром); оборотний фонд оснащення (запаси) в цілому за підприємством й за цехами.

Таблиця 1.1 - Приклад індексації різців за десятковою системою

Номенклатура універсального інструменту (оснащення) у серійному й масовому виробництвах установлюється за картами застосовності (операційно-технологічними картами), а в одиничному й дрібносерійному виробництвах -- за картами типового оснащення робочих місць інструментом (на основі дослідно-статистичних даних).

Номенклатура спеціального інструменту (оснащення) визначається за картами технологічних процесів.

Потреба в інструменті (оснащенні) на плановий період часу складається з обсягу виданого інструменту й різниці між необхідним оборотним фондом і фактичною величиною його на початок планового періоду:

Для визначення потреби в оснащенні застосовують такі методи розрахунку: статистичний, за нормами оснащення та за нормами видатку (розрахунковий).

Статистичний метод розрахунку.

За звітними даними за минулий період (рік) визначається кількість фактично виданого інструменту, що припадає на 100 тис. грн валової продукції підприємства або на 1000 год роботи устаткування тієї самої групи, в якій застосовувався відповідний інструмент.

Обсяг видачі інструменту на 100 тис. грн валової продукції може бути визначений сумарно в грошовому вираженні за даними бухгалтерського обліку. Помноживши обсяг видачі на обсяг валової продукції в плановому періоді, одержимо обсяг видачі інструменту за цей період. Обсяг видачі інструменту в натуральному вираженні за кожним видом (типорозміром) визначається розподілом обсягу видачі в грошовому вираженні на собівартість або ціну інструменту певного виду.

Під час застосування статистичного методу визначення потреби в інструменті на плановий період допускаються істотні похибки, тому він застосовується лише в одиничному й дрібносерійному виробництвах і для розрахунку інструменту, для якого важко встановити строк служби (слюсарно-складальний, у деяких випадках вимірювальний).

Метод розрахунку за нормами оснащення.

Під нормою оснащення мають на увазі кількість інструментів, які одночасно перебувають на відповідному робочому місці протягом усього планового періоду. При цьому видача інструмента (К ) визначається за формулою

За цим методом в основному розраховують видачу інструмента довгострокового користування (універсальний ріжучий, вимірювальний, ковальський, ливарний та ін.)" ЩО видається робітникові за інструментальною книжкою й перебуває в нього до повного зношування, а також застосовується в допоміжному виробництві (РМЦ).

Метод розрахунку за нормами видачі.

Норма видачі -- це кількість інструментів певного типорозміру, що витрачаються під час обробки однієї деталі або одного виробу.

Для зручності розрахунку норму видачі інструменту Н , часто визначають на 100 або 1000 деталей. Розрахунок здійснюють за формулою

У масовому й серійному виробництвах видача ріжучого й абразивного інструменту розраховується за формулою

Машинний час роботи інструменту до повного зношування визначається за формулою

В одиничному й дрібносерійному виробництвах видача інструменту може бути визначена за формулою

Потреба у вимірювальному інструменті розраховується за формулою (методом норми зношування)



Розмір цехового оборотного фонду інструментів (експлуатаційного фонду) визначається за формулою

Кількість інструментів на робочих місцях за його періодичної подачі розраховується за формулою

Періодичність заміни інструмента визначається за формулою



Кількість інструментів, що заточують, розраховується за формулою

Кількість інструментів, що перебувають у запасі в ІВК, визначається за формулою

Після визначення оборотних фондів інструменту в основних і допоміжних цехах заводу розраховується оборотний фонд інструменту для заводу в цілому, що включає оборотний фонд цехів І запас інструменту в ЦІС:



Загальний запас інструменту в ЦІС і ІВК складається з перехідного (видатковогопоточного) запасу (ZB)i резервного (страхового) запасу (Zmln).

Мінімальний загальнозаводський оборотний фонд інструменту дорівнює сумі запасів інструменту на робочих місцях, у заточуванні й ремонті, плюс резервний (страховий) запас в ІВК усіх цехів і ЦІС:

Максимальний оборотний фонд дорівнює мінімальному загальнозаводському оборотному фонду плюс розмір партії поставки інструменту в ЦІС:

Середня величина загальнозаводського оборотного фонду дорівнює половині суми максимального й мінімального фондів:

Середня величина загальнозаводського фонду інструментів за місцем їх перебування розподіляється в такий спосіб, %:

1.4.4 Організація роботи центрального інструментального складу й інструментально-видавальних комор

Основними функціями ЦІС є приймання, зберігання, облік, видача інструменту й пристроїв цехам, а також планування й регулювання запасу інструменту в ЦІС.

Приймання інструменту.

У ЦІС надходить весь інструмент, виготовлений в інструментальному цеху, закуплений на стороні, а також відновлений у майстернях з відновлення й відремонтований у майстернях з ремонту інструменту й оснащення.

Інструмент, що надходить зі сторони, приймається за супровідними документами (рахунками-фактурами, накладними); під час приймання його кількість перевіряється працівниками ЦІС, а якість -- контрольним пунктом у ЦІС.

Інструмент, що надходить у ЦІС із інструментального цеху й майстерень із ремонту й відновлення, приймається за накладними без контролю якості.

Приймання поламаного й зношеного інструмента здійснюється ЦІС. Після відповідної перевірки частина інструмента направляється в майстерні з ремонту й відновлення, а частина -- на склад вторинних матеріалів (неліквіди).

Зберігання інструменту.

У кожному відділенні ЦІС зберігається оснащення певного класу (ріжучий, абразивний, вимірювальний та ін.) на стелажах і в шафах відповідної конструкції. Інструмент розкладається по стелажах у такому порядку:

-- нормалізований інструмент -- за індексами в порядку зростання;

-- спеціальний -- за номерами виробів, деталей і операцій, для яких призначений;

-- вимірювальний інструмент, що розкладається за класами точності й посадками.

В одному осередку стелажа зберігається інструмент одного типорозміру. Місця зберігання інструмента нумеруються.

Облік інструменту.

На кожний типорозмір інструменту, що зберігається у ЦІС, заводять облікову картку" в якій вказуються найменування, розмір або профіль, індекс, установлену норму запасу за системою "максимум-мінімум" і рух інструменту (надходження, видачу, залишок), а також стелаж, полицю, осередок, де знаходиться інструмент певного типорозміру.

Облік надходження здійснюється на основі документів, що надходять разом з партією інструменту, а облік видачі -- за документами видачі інструменту в цехові ІРК. Видача інструменту цехам провадиться в межах установленого для кожного цеху ліміту. Новий (відновлений або відремонтований) інструмент видається цехам в обмін на відпрацьований (зношений або поламаний) тільки через цехові ІРК на їхню вимогу.

Планування і регулювання запасу інструменту в ЦІС.

Для підтримування запасу інструменту в ЦІС не нижче мінімально допустимого застосовують дві системи планування поповнення запасів: "на замовлення" і "на склад".

Система "на замовлення" полягає в тому, що відповідно до виявленої потреби в певному інструменті заздалегідь подається замовлення на його виготовлення або придбання. Так, якщо за планом передбачено випуск продукції в другому кварталі, то оснащення потрібно замовити в першому з необхідним випередженням і в потрібній кількості. Однак, як показує практика, розрахунок потреб в інструменті, зроблений за системою "на замовлення", не завжди відповідає дійсним потребам, і, як правило, за одним типорозміром утвориться дефіцит, а іншими ЦІС затоварюється. Така система планування, зазвичай, застосовується для інструменту, що потрібен в невеликих кількостях і використовується одноразово.

Потреби підприємства в інструменті покриваються на 25-- ЗО % за рахунок відновлення й ремонту.

Система "на склад" передбачає встановлення максимальної й мінімальної величини запасу інструменту на ЦІС й розрахунок норми запасу, що відповідає точці замовлення. Ця система планування запасу на складі одержала назву системи "максимум-мінімум".

Мінімальна норма запасу (Zmіn) -- це страховий запас інструменту, що створюється, виходячи із практичних даних залежно від видачі інструменту (Кв) на випадок затримки виконання замовлення на виготовлення або купівлю інструменту чи перевикористання його цехами:

Максимальна норма запасу (Z mах) використовується для попередження створення зайвих запасів інструменту на складі й досягається в момент надходження замовлення:

Максимальний перехідний (поточний) запас (ZJ дорівнює розміру партії:

Величина Z змінюється від максимального запасу на початку періоду між надходженнями до нуля наприкінці періоду.

Норма запасу, що відповідає крапці замовлення (Z ), за якої видається замовлення на виготовлення або придбання чергової партії інструменту, визначається за формулою

За умов зниження поточного запасу на складі до крапки замовлення подається заявка в інструментульний відділ для оформлення замовлення на виготовлення або придбання чергової партії інструменту.

Основними функціями цехових інструментально-видавальних комор є: одержання інструменту з ЦІС, його зберігання, облік, видача на робочі місця й приймання з робочих місць, відправлення в майстерню централізованого заточування й у ЦІС для ремонту й відновлення, списання зношеного інструмента для його утилізації, планування й регулювання запасу оснащення в ІРК.

Одержання інструменту в ЦІС провадиться відповідно до встановленого для цехів лімітом і в загальному на відпрацьований інструмент. Зберігання інструменту в ІРК організоване аналогічне до його зберігання в ЦІС. Інструмент, якому потрібне заточування, ремонт або перевірка, зберігається в ІРК окремо від придатного до вживання (у спеціальному відділенні).

Облік інструменту в ІРК здійснюється так само, як у ЦІС, за картами обліку. Інструмент обліковується на основі вимог, накладних або лімітних карт. На видачу він списується на основі активу вибуття (зношування, поломки, втрати) інструмента, в яких вказуються причини й винуватці виходу інструмента з ладу. За цими актами інструмент передається в ЦІС.

Видача інструменту на робочі місця провадиться за різними системами. Інструмент довгострокового користування й дорогий видається робітникам з дозволу майстра ділянки й записується в інструментальну книжку, яку робітник отримує під час зарахування в цех (другий екземпляр книжки зберігається в ІРК). Видача інструмента короткострокового користування здійснюється за одно- і двомарочними системами, а також за системою письмових вимог.

За одномарочною системою робітникові видається кілька марок з його табельним номером і робиться запис в інструментальній книжці. Під час отримання інструменту робітник здає марку в ІРК, а замість неї отримує інструмент. Його марку кладуть у той осередок, з якого взято інструмент, або вішають на дошку з табельними номерами робітників.

За двомарочної системи вводяться інструментальні марки з індексом інструмента, які зберігаються разом з інструментом. Після видачі останнього марку робітника кладуть в осередок, з якої беруть інструмент, а марку з індексом інструмента вивішують на контрольній дошці з табельним номером робітника, що отримує інструмент. Двомарочна система в будь-який момент дає змогу встановити, який інструмент обліковує за тим або іншим робітником.

Система письмових вимог полягає в тому, що в робітника є книжка з відривними бланками-вимогами, в які він записує потрібний йому інструмент і передає в ІРК. Після видачі інструменту вимогу кладуть у картотеку з табельними номерами робітників. Після того, як робітник повертає інструмент, він отримує вимогу назад.

...