Система забезпечення сировиною легкої промисловості українських губерній Російської імперії в другій половині XIX – на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система забезпечення сировиною легкої промисловості українських губерній Російської імперії в другій половині XIX - на початку XX століття

Левицький В. О.,

кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри історії України, Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка (Україна, Тернопіль)

Висвітлено питання системи забезпечення сировиною легкої промисловості Наддніпрянської України в другій половині XIX -- на початку XX ст. На основі аналізу низки наукових джерел, а також осмислення наукової літератури з питань легкої промисловості зроблено спробу виділити та охарактеризувати особливості забезпечення сировиною підприємств легкої промисловості українських губерній. У процесі вивчення даної проблематики встановлено, що мережа фабрик і заводів формувалася як зусиллями державних структур, так і місцевими підприємцями. Визначено причини занепаду галузі внаслідок збільшення попиту на орні землі, зменшення сировинних ресурсів та перенесення виробництва за межі України. У дослідженні відзначено, що технічна сировина, яка використовувалася на підприємствах галузей легкої промисловості, постачалася із закордонних та вітчизняних джерел. Вказано на негативні наслідки для легкої промисловості внаслідок експорту української сировини.

Ключові слова: легка промисловість, вовняна промисловість, шкіряна промисловість, сировина, підприємство, фабрика, завод.

легкий промисловість сировина експорт

Легка промисловість українських губерній Російської імперії мала свої особливості із забезпечення підприємств сировиною. Розвиток найважливіших галузей виробництва значною мірою залежав від імпорту устаткування, сировини і матеріалів. Потреби легкої промисловості в сировині забезпечувалися насамперед за рахунок місцевого виробництва. Промисловий розвиток створив сировинні ринки, а усуспільненням виробництва і поглибленням поділу праці він усунув відокремленість місцевих ринків і поєднав їх у єдиний національний ринок. Маючи відповідну сировинну базу, суконне виробництво вже з середини XIX ст. стає одним з провідних у легкій промисловості Наддніпрянської України.

В дослідження національної економіки внесли вклад праці істориків, які вивчали окремі галузі промисловості. Велику увагу становищу російської та української легкої промисловості приділив К. Пажитнов [13; 14]. Автор у своїх працях пов'язує становлення вовняної, шовкової та льоно-конопляної промисловості з митною політикою самодержавства щодо забезпечення підприємств сировиною. Також питання митної системи Російської імперії в українських губерніях для сировинних товарів досліджував О. Морозов [10]. Проблеми забезпечення сировиною підприємств легкої промисловості України на початку XX ст. та в роки НЕПу в своїй праці порушував І. Бубін [1]. Ситуацію щодо діяльності найбільших підприємств легкої промисловості Одеси [11] та Харкова [12] вивчали місцеві автори.

Мета статті полягає у розкритті та аналізі питання системи забезпечення сировиною легкої промисловості українських губерній Російської імперії в другій половині XIX - на початку XX ст., дослідженні закордонних та вітчизняних джерел сировини, що використовувалася на підприємствах галузей легкої промисловості.

У середині XIX ст. Російська імперія з експорту вовни до Англії займала 6-е місце. Перше належало Австралії, друге - Південній Америці. При цьому австралійський експорт перевищував російський у 13 разів. Ситуація з експортом стосувалася, у першу чергу, українських губерній, що належали до другої групи виробників як сировини - вовни, так і фабричних товарів - сукна. Українські губернії від 1809 р. спеціалізувалися на виробництві тонкорунної вовни, у тому числі для експорту в Європу, але якість вовни була незадовільною, тому експортувалася за низькими цінами. Через низьку якість вовни, до європейських країн вона постачалася сирою, немитою внаслідок поганого сортування. Щоб виправити ситуацію, у Харкові за ініціативи купців створюється акціонерна компанія для торгівлі вовною. Та слабка технологічна дисципліна поміщиків у процесі підготовки вовни на продаж не дозволяла її використовувати для виготовлення тонких сукон першого розряду на англійських та німецьких фабриках, що засвідчила комісія Харківського акціонерного товариства, яка бувала на англійських фабриках. Тонкорунна вовна з українських губерній за якістю перебувала на одній позиції з вовною Угорщини та Богемії, але поступалася німецькій, тому була дешевшою від німецької на 25%. До того ж втрати під час обробки вовни становили 45%, у той час як австралійської - 30%. Це було викликано тим, що українські виробники використовували застарілу технологію промивки вовни, внаслідок чого вона втрачала свою якість. Основними споживачами російської вовни від середини XIX ст. стали країни східного Середземномор'я, Іран та головний споживач Китай. Головним стимулятором зростання вівчарства та кількості суконних фабрик у Російській імперії залишався внутрішній попит і колосальні державні замовлення сукна для армії та флоту [10, с. 124-125].

У перші роки після ліквідації кріпосного права вовняна промисловість Росії була цілком забезпечена вітчизняною сировиною, і частина вовни, в тому числі й мериносової, йшла на експорт. Надалі поголів'я простих овець росло повільно, але неухильно, а поголів'я мериносових скорочувалося. Південні чорноземні степи все більш розорювалися під пшеницю, пасовища скорочувалися. Вівчарство переміщалося в Середню Азію, на Північний Кавказ, в Прикаспійський степ. До того ж австралійська вовна на світовому ринку коштувала в той час недорого і простіше було купувати її. Ціни на експортну вовну падали, тому що мериносова вже не вивозилася - її й всередині країни не вистачало. Більшою мірою вовна вивозилася в необробленому вигляді, тому що іноземні споживачі віддавали перевагу мити й сортувати її в себе більш досконалими методами, ніж в Росії [15, с. 13].

Згідно досліджень, проведених в 1880 р. в Європейській Росії, разом з Царством Польським, нараховувалося 37 млн. простих і 11 млн. тонкорунних овець. В порівнянні з початком 70-х рр. XIX ст. кількість простих овець дещо зросла, а тонкорунних - зменшилася приблизно на 15%, особливо в південних степових та південно-західних районах. Якщо вважати щорічний збір брудної вовни по 6 фунтів з голови, то виявиться, що з простих овець отримують щорічно 5,5 млн. пудів простої вовни (за ціною 6 крб. за пуд), мериносової - по 7 фунтів з голови (за ціною 10 крб. за пуд), всього - понад 1,5 млн. пудів на суму більше 15 млн. крб. Згідно з даними Міністерства фінансів загальна кількість овець у Російській імперії вимірювалася цифрою близько 70 мли. голів, з яких на долю Європейської Росії припадало 48 мли. голів. Там вказувалося, що, за даними вовнопромисловців, в Росії виробляється щорічно не менше 3 мли. пудів брудної мериносової вовни. З них в Харківському економічному районі 800000 пудів, в Херсонському та Одеському районах - 600000 пудів [14, с. 162-163].

Найбільші Клинцівські суконні фабрики використовували вовну іспанську, шленську й просту місцеву. Вовна тонкорунна закуповувалася переважно в Харківській, Полтавській та Катеринославській губерніях. В Чернігівській закуповувалася в незначній кількості, через незначні обсяги овечих отар. Загалом, клинцівські фабрики споживали до 50 000 пудів, на суму 750 000 крб. Індиго, купоросна олива, купорос, спирт, кошениль, сандал закуповували клинцівські фабрики в Москві й Полтаві. Ворсувальні шишки завозили з-за кордону.

Сировинною базою для дунаєвецьких суконних фабрик було місцеве вівчарство. Вовну мериносів текстильники купували в поміщиків Поділля, Полтавщини, Харківщини, в Криму, а згодом її доставляли з Австралії та Іспанії; барвники індиго та кошенілі привозили з Мексики або купували, як і деяке устаткування, на ринках Бердичева та Славути. В 1840-х рр. на фабриках запровадили стриження овець машинами, в 1867 р. із Бельгії завезли першу парову машину, їх кількість у 70-х рр. зросла до 27 [2, с. 136].

Зі збільшенням обсягів суконного виробництва вовну привозять з Полтавщини, Харківщини, Бессарабії, Криму, з середини XIX ст. - з Іспанії та Австралії. Фарбу постачали з Бердичева, Славути, Прибалтики. Серед коростишівських фабрик найкращі показники демонстрували підприємства Р. Арнгольда та В. і Р. Гроссів, вартість виробленої ними продукції становила по 9800 крб. Вовну переважно купували в різних містах України: просту - у Бердичеві, Фастові, Києві, більш високої якості - у Полтаві та Харкові. Матеріали, потрібні для суконного виробництва, купувалися в Бердичеві (фарби, мило), Одесі (мило, фарби, сода), Пінську (олія), Полтаві (олія). На суконні підприємства в с. Вовнянки Луцького повіту Волинської губернії вовна для роботи скуплялася місцева [4, с. 17].

З Катеринославської губернії вивозили у вовну в інші російські регіони. Вовна переважно тонкорунна та звичайна. Більшість вовни поміщики та інші стани збувають іноземним та російським агентам на місцевих найближчих ярмарках. Невелика кількість тонкорунної вовни вивозиться за кордон через морські порти та сухопутними шляхами на фабрики Царства польського. В більшості випадків, звичайна вовна закуповується російськими промисловцями для виготовлення простого сукна. Ціна за пуд тонкорунної вовни в 60-х рр. становила 13 крб., а немитої вдвічі менше. Поміщики, які мали багато вовни, намагалися збувати більшу її частину на Харківських ярмарках, а меншу - на Катеринославському вовняному ринку [7, с. 211].

Овеча вовна надходила і на зовнішні ринки. Так, через Радивилівську митницю в 1883 р. вивезено вовни митої та немитої 5788 пудів 24 фунти, Волочиську митницю - 27 370 пудів, Мервенську митну заставу - 3,5 пуди, Волочиський перехідний пункт - 206 пудів. Овечої шкіри через Волочиську митницю - 17 451 пуд., Мервенську митну заставу - 0,25 пудів [16, арк. 61-62].

У зв'язку із розвитком суконної промисловості й зростанням вівчарства в Україні з'являються вовномийні, на яких брудну вовну сортували, запарювали, мили у холодній воді, сушили і пакували в тюки. Власники вовномиєнь або скуповували для первинної обробки вовну, щоб потім перепродати, або мили за певну плату вовну, одержану від поміщиків [3, с. ЗО].

Із заснуванням вовномиєнь, що були відкриті іноземцями, власниками величезних отар, їх приклад наслідували, як торговці, так і деякі з найбільших поміщиків Півдня України. Капітали, вкладені в ці заводи, були настільки незначні, що вовна для миття здебільшого надходила від вівчарів, які могли сплачували лише за її миття. Згодом на цих заводах милася вовна, що належала лише заводчикам, які самі скуповували її у поміщиків. На початку 60-х рр. в Херсонській губернії діяло 12 вовномиєнь і навіть одна в Одесі, де місцевість зовсім не сприяла влаштуванню подібного роду закладів, через брак в ній води. При відкритті заводів, їх засновники тільки отримували вовну від поміщиків і промисловців для миття, бо не мали достатніх капіталів для покупки вовни і ще не набули досвіду кредитування від одеських купців. Згодом власники вовномиєнь обробляли лише партії вовни, що постачалися з підприємств легкої промисловості [8, с. 457].

Крупним торговим центром з промислового обробітку вовни був Харків. На початку XX ст. його значення в цьому виробництві дещо впало внаслідок скорочення місцевого вівчарства. На початку XX ст. незначну кількість вовни на харківські вовномийні постачав місцевий ринок. Потрібно мати на увазі, що на місцеві вовномийні надходила виключно вовна з овець іспанських порід. Найбільше вовни надходило з Кавказу. Місцевої вовни в перше триріччя XX ст. намивали в рік в середньому 8933 пудів, а в останнє - 2148 пудів; тоді як кавказької намивали відповідно 72693 пуди і 64200 пудів. Таким чином, на початку десятиліття кількість місцевої вовни становило 12,3% щодо кавказької, а в кінці - лише 3,3%. В останні два роки появилася і сибірська вовна, кількість якої в 1911 р. становила 3,1% від усієї намитої вовни [12, с. 4-5].

В останні десятиріччя XIX ст. на Лівобережній Україні прибутковою справою стало вирощування конопель, оскільки на неї значно підвищилися попит як на сировину для легкої промисловості й, відповідно, ціни. Особливість цієї культури в тому, що вона вибаглива до Грунтів. А найкраще конопля росте на піщаних Грунтах та цілинних землях. Найвищі врожаї в 1900 р. отримано в Полтавській губернії - 886 тис. пудів, Чернігівській - 854 тис. пудів і Харківській -718,4 тис. пудів [13, с. 259-260].

Перш ніж попасти у виробництво, конопляні стебла нерідко по декілька разів переходили з рук в руки, причому значно зростали в ціні. В селян скуповували дрібні перекупники для перепродажу більш крупним, ті, вже після тіпання, - безпосередньо на підприємство. Великі тіпальні заклади з ЗО, 40, 50 і більшою кількістю робітників були в Новозбикові, Мглині, Стародубі, містечку Почеп, посадах Климов, Еліонка, Воронок Чернігівської губернії. Цікаво, що ціни встановлювалися лише раз на весь рік до настання врожаю. За відомостями поліції, у I860 р. в Чернігівській губернії торговцями було куплено 43 тис. пудів сирих конопель і 276 тис. пудів тіпаних [9, с. 421-425].

Зовнішня торгівля тіпаними коноплям из Чернігівської губернії проводилася через Ризький порт виключно місцевими торговцями Новозбикова, Стародуба та Почеп. За межі губернії цей товар вивозили й водними шляхами. На початку 90-х рр. XIX ст. 4% коноплі вивозилися р. Десною. Головними центрами відправки були пристані Новгород-Сіверського і Погребків. З прокладенням Поліської залізниці маршрути вивезення конопель дещо змінилися. До того ж набагато зросли обсяги виробництва конопель у губернії. У 1888 р. було вивезено з губернії від 620000 до 650000 пудів, у тому числі Поліською залізницею 507800 пудів, або 81% усієї кількості. Виділялися шість станцій цієї залізниці на які доставлявся та з яких відправлявся цей товар. Цікаво, що на чотирьох із них формувалися великі партії товару для подальшої відправки за межі Чернігівщини. Це Клинці, Новозбиків, Почеп і Злинка. Коноплі, відправлялися за межі губернії, були місцевого виробництва. Вже в 1892 р. цією Поліською залізницею було перевезено біля 700 тис. пудів конопель. Частково коноплі залишалися в губернії, потрапляючи на Клинцівську фабрику полотняних виробів з коноплі братів Баксант. Відомий земський статист Н. Петлін підрахував, що цей вид промислового сільськогосподарського виробництва приносив у середньому на одне селянське господарство від 92 до 100 крб. щороку [6, с. 106-107].

Власник Одеського канатного заводу І. Новіков сам забезпечував підприємство сировиною. В Брянській та Воронезькій губерніях конопля закуповувалася, вантажилася на баржі й по Десні та Дніпрі доставлялася в Одесу. До 1856 р. канатний завод купував конопляне прядиво в брянських фабрикантів. Але, згодом, брат Івана Яків Новіков, заснував у Брянську власне прядивне виробництво [5, с. 49].

В книзі «Пам'ять Одеської виставки 1884 року» описується участь в ній Харківської канатної фабрики та зазначається, що підприємство виставило для огляду свої вироби з конопляного прядива й трави (сизаль), що постачалася на підприємство з Австралії, Нової Зеландії та Філіппінських островів. Виробництво канатів і мотузків з цієї трави почалося ще від 1882 р. [11, с. 9].

На початку XX ст. на Харківські канатній фабриці через її оновлення, технічне переоснащення, перехід у власність до монополіста Південноросійського Товариства було освоєно обробку нової сировини - джута й почалося виготовлення з нього продукції, що потребував ринок. Джут, конопля, Маніла і навіть дріт для підприємства у великій кількості почали імпортуватися з-за кордону [12,с. 9].

Пожвавлення промислової діяльності після відміни кріпосного права помітно не відобразилася на виробництві шовку. В 1871 р. на території Європейської частини Російської імперії збиралося не більше 500 пудів шовку, а саме в Херсонській, Таврійській і Полтавській губерніях. В 1883 р. в офіційних оглядах зазначалося, що на півдні Європейської Росії шовківництво збереглося лише в деяких місцевостях і при цьому виробництво в усіх регіонах, де воно ще збереглося, не перевищувало декількох десятків пудів шовку. Так, в Київській губернії, на розвиток шовківництва на яке було затрачено багато зусиль, воно продовжувало існувати біля м-ка Трипілля, де селяни займалися ним ддя задоволення власних потреб. Не в кращому становищі перебувало шовківництво і в головному центрі цієї галузі промисловості південних українських губерній, в колоніях Катеринославської й Таврійської губерній. В першій, в колоніях Йозефетальській та Хортицькій отримували в рік до 20 мір коконів чи по 1 пуду шовку, що переважно використовувалося в місцевому споживанні, а надлишок продали за низькими цінами по 3-5 крб. за фунт. В Гальбштадтській колонії в 1881 р. очікували отримати 5 пудів шовку. Крім того, декілька осіб болгарської національності (переважно жінок) поселення Паркаси, Тираспольського повіту, займалися шовківництвом, причому добування шовку не перевищувало 1 пуда за рік і він використовується переважно ддя місцевих потреб. На основі цих даних в «Історико-статистичному огляді промисловості Російської імперії» можна зробити висновок, що шовківництво в 80-х рр. XIX ст. перебувало в занепаді і з року в рік падало все більше. Найважливішою причиною падіння шовківництва в губерніях Південної України було різке зниження цін на шовк-сирець, що спостерігалося на іноземних ринках, звідки він імпортувався в Російську імперію без всяких фіскальних митних обмежень. Так, за період від 1868 р. по 1888 р. італійський шовк-сирець суттєво знизився в ціні з 118 до 50 франків, а в 1894 р. навіть до 40 франків. Відповідно повинні були знижуватися й ціни на кокони, що викликало в населення небажання займатися промислом, який вимагав певних умінь та спеціальних навичок і знань, проте не обіцяв істотної вигоди [13, с. 364].

Шкіряні заводи в Бердичеві та Києві отримували 49% сировини з українських губерній, 33% надходило з-за кордону і 18% поступало з Росії, а інші київські шкіряні заводи використовували до 81% закордонної сировини. Шкіру для Бердичівського заводу купували в Києві, Одесі, а частину (10200 штук) отримували з-за кордону - з Лондона [1, с. 36-37].

Таким чином, у суконному та вовномийному виробництві перше десятиліття XX ст. характеризується скороченням надходжень місцевої вовни і підвищенням цін на вовну. Незважаючи на велику кількість сировини, яка б забезпечувала потреби вовняної української промисловості, лише 25% її залишалося для переробки на місцевих підприємствах. Решта української вовни надходила на фабрики Росії та Польщі, що призводило до зменшення обсягів виробництва на фабриках українських губерній.

Товарне виробництво конопель у другій половині XIX ст. все більше зростало в північних повітах Чернігівської губернії. Шовківництво, в цілому, в південних українських губерніях носило характер домашнього промислу і не мало промислового значення. За всіма показниками російський та український шкіряний сировинний ринок був набагато біднішим, ніж в інших провідних країнах. А якщо врахувати, що якість іноземної худоби за більшими розмірами та вагою була кращою, то стане очевидним, що Україна гостро потребувала та здійснювала ввезення шкір з-за кордону.

Список використаних джерел

Бубин И. В. Легкая промышленность Украины в условиях НЭПа (1921-1925 гг.): дисс. ... канд. истор. наук 07.00.02 / И. В. Бубин. - К., 1994. - 176 с.

Геринович В. Кам'янеччина. 4.2: Населення і його економічна діяльність П Записки Кам'янець-Подільського інституту народної освіти / За ред. В. Гериновича та ін. - Кам'янець на Поділлю, 1927. -Т.2.-С.134-137.IIIII

Гуржій І. О. Зародження робітничого класу України / І. О. Гуржій. - К.: Держполітвидав, 1958. - 180 с.

Дребот В. Вклад німців у розвиток суконної промисловості Правобережної України в XIX - на початку XX ст. // Матеріали VII Волинської Всеукр. історико-краєзнавчої конференції. 36. наук. праць/В. Дребот. - Житомир: Полісся, 2014. -С.15-18.

Загоруйко В. По страницам Одессы и Одещины. - Вып.2 / В. Загоруйко. - Одесса: Одесское книжное изд-во, I960. - 152 с.

Заєць О. В. Еволюція підприємництва Лівобережної України 1861-1905 рр.: дне. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / О. В. Заєць. - К., 2011.-242 с.

Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Екатеринославская губерния / Под ред. В. Павловича. - СПб., 1862. - 396 с.

Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами генерального штаба. Херсонская губерния / Под ред. А. Шмидта. - СПб., 1863. - 4.2. - 643 с.

Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Черниговская губерния / Под ред. М. Домонтовича. - СПб., 1865. - 796 с.

Морозов О. В. Митна система Російської імперії в українських губерніях XVIII - початок XX ст. [Текст]: монографія / В. Морозов. - Дніпропетровськ: АМСУ, 2011. -312 с.

Одесский канатный завод / И. В. Гречуха, В. В. Тарановский. - Одесса: Маяк, 1971. - 98 с.

Опацкий А. Н. Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих / А. Н. Опацкий. -- Харьков, 1912. - 141 с.

Пажитнов К. А. Очерки истории текстильной промышленности дореволюционной России. Хлопчатобумажная, льнопеньковая и шелковая промышленность / К. А. Пажитнов. - М.: Изд-во АН СССР, 1958. - 425 с.

Пажитнов К. А. Очерки истории текстильной промышленности дореволюционной России. Шерстяная промышленность / К. А. Пажитнов. -М.: Изд-воАНСССР, 1955.-364 с.

Савинова М. А. История шерстяной промышленности России: автореф. дисс. ... канд. экон. наук: 08.00.01 - экон. теория (экон. ист.) / М. А. Савинова. -М., 2012. - 26 с.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ. -Ф.442.-Оп.537.-Спр.183.

Размещено на Allbest.ru