Традиційні метрологічні знання жителів північно-східної частини Чернігівщини

Основна частина

Народні знання результат тривалого процесу. Вони ґрунтуються на традиційному досвіді спостереження за природними явищами в певній екологічній системі за допомогою методів, доступних носіям традиційної культури. Значний інтерес до традиційних народних знань нині зумовлений прикладним спрямуванням цієї галузі народної культури, широкими можливостями застосування її багатовікового досвіду в сучасних умовах.

Народні метрологічні знання досі не висвітлені у спеціальному дослідженні, хоча їхні окремі аспекти почали вивчати ще у другій половині ХІХ ст. [8; 12]. Протягом ХХ ст. до етнометрологічної тематики зверталися: вітчизняні етнологи, історики І. Єрофієв [6], В. Зінич [7], О. Сидоренко [10]; лінгвісти Й. Дзендзелівський [5], В. Винник [4]. Історико-етнографічні дослідження, присвячені окремим українським регіонам, також містять відомості з народної метрології [1; 9; 11]. Останніми роками, переважно на Західному Поліссі, народні метрологічні знання студіює С. Чибирак [14; 15]. Окремі аспекти метрологічних мір висвітлені нами стосовно північно-східної частини Чернігівщини [2; 3]. Наявні дослідження не розкривають повною мірою локальні особливості та трансформації народної метрології українців Східного Полісся, тож метою нашого дослідження є аналіз стану побутування традиційних метрологічних знань у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. за польовими матеріалами останніх років. Джерельною базою дослідження стали свідчення, зібрані автором у Семенівському (С.) та Новгород-Сіверському (НС.) районах Чернігівської області 2019 р. у складі комплексної історико-етнографічної експедиції, організованої Державним науковим центром захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. За польовими матеріалами буде простежено локальні особливості мір довжини, площі, часу, ваги й об'єму жителів північно-східної частини Чернігівщини.

Одиниці вимірювання довжини, площі, часу, ваги та об'єму сформувалися досить давно. У всіх етносів ці міри мають народне походження, проте з виникненням держави починається процес їх уніфікації [1, с. 202]. Оскільки застосування державних мір було обов'язковим лише в торгівлі, то в повсякденному житті поліщуки продовжували послуговуватися власними, народними. Протягом перебування Східного Полісся в складі Радянського Союзу відбувалося нищення приватної власності, тому зникала потреба у народних мірах, що призвело до уніфікації та відповідного скорочення їхнього розмаїття.

Добу традиційно поділяли на чотири частини: ранок, день, вечір, ніч. Потреби в точному визначенні часу майже не було, респонденти зрідка згадують про застосування годинників. За відсутності годинника сонце слугувало основним орієнтиром у визначенні часу вдень. Жителі досліджуваних районів слідкували за його положенням на небосхилі: «Казала мама: «Мінє нє нада вашіє ні часи, ні календарі, я вішла, гляну на сонце і скажу тябє якоє время. Гляну па сонцу і знаю, каторе время»» (Тимоновичі С.); «Пабачать, кажуть, сонце в абєди, пара на абєд. Вісока так, дівітца в абєди сонца. Нада на абєд садітца» (Бирине НС.); «Сонце на який бачок, уже часи зналі: ета в абед, ета в полудєнь ета ужо в часов три там, четирі, а абєди в час. Калісь ета била точна» (Кам'янська Слобода НС.). Інколи спостерігали за величиною тіні протягом дня: «Хадили ж ми на работу в калхоз. Так скольки уже часов, пора абедать. Падивилась стала на тєнь. А, уже час дня тєнь проста. Єслі уже чуть тєнь прадовжилась, уже больш» (Блистова НС.); «На тєнь глянуть маленькій. Ета я знаю точна. Ета абєд глядь всє садятца абєдать» (Кам'янська Слобода НС.). Частіше респонденти наголошують на важливості вимірювання довжини тіні кроками. До такого способу вдавалися обідньої пори, інколи вечірньої і ніколи вранішньої: «Часи знали. Часив не було не в кого, так ступнями стане так да сонца, намерає, уже каже час чи дванадцать. Па земні ступнями [міряли. О. В.] тєнь сваю» (Радомка С.); «Часов не було, ми як каров пасли пасля вайни так дивимось це на тєнь. Намнєтиш па якиє пори, ступнями мераєш і сходилась» (Дігтярівка НС.); «Люді стариєзналі па сонцу, па тню шагалі шагамі» (Печенюги С.). Уночі ж спостерігали за співом півнів: «Пєвєнь часи знає і ноччу, і вдєнь. Як час і сколькі там время, і он запєє» (Бирине НС.); «Пєрвиє певні запелі ета палуноч, а як утрам запелі ета утра ета нада уже вставать» (Лісконоги НС.). Хлопці, повертаючись з танців уночі, плескали у долоні, щоб побудити півнів, які починали співати безпірно і таким чином будили селян: «Ноччу первиє пєтухи, втариє, там три часа. Хатя ми кались маладиє були. Ідьом [плеще в долоні. О. В.] как начнут какарікать петухи. Шоб почудачить, падурачиться» (Орликівка С.).

У с. Дігтярівка Новгород-Сіверського району щогодинні сповіщення жителів села про час входили в обов'язки пожежних: «Хадила і я на пажарну начавать. Тут кала церкви була пажарна, таді кала бригади. Ну і був у нас начальнік Карнєй Петрович. Приходе да й каже: «Ну, дванадцять часов ночі, як ти будеш бить часи?» Ну як я?! Я неспеша пабила дванадцять. «Так, Карнєй Петрович?» «Так». Часи були. Адинадцать, двенадцать. Це так як часи. А били у дзвон. Кала церкви кались висів, такий пахабний. Як часи б'єш, так чутно па всьом селу. Через кажний час і б'єш. Тут спеціальний був чалавєк, а таді вже пожарники били. Так і я била. А може у людей часов немає дома, то вже знаєш час».

Для визначення довжини, крім метрів, послуговувалися антропологічними мірами: кроками (ступенями, сєгнями, шагами), ліктями (локтями), п'ядями (четвертями, четвернями, п'ядами), що відповідно до фізичних властивостей людини не є сталими одиницями. Для визначення певної відстані на землі користувалися кроками: «Пройдє мама шагам і зразу скаже скольки сотих» (Тимоновичі С.). Для вимірювання довжини полотна, ниток, мотузок послуговувалися саме ліктем, а у с. Бучки Новгород-Сіверського району вважали, що лікоть полотна можна було виткати за три дні: «Гета як кросни ткуть, так кажуть: «Гокать, гокать три днє локать». Локтєм мерать». Населення Чернігівщини для позначення відстані від великого пальця до вказівного або середнього найчастіше вживає термін четверть, що виглядає цілком логічно, адже це четверта частина аршина, що дорівнює приблизно 18 см: «Кались же сарочки шили, так на четверть меряли» (Блистова НС.). «Мерали матерію п'яда» (Радомка С.). У с. Орликівка Семенівського району зафіксовано вміння зіставляти різні величини, пов'язані з антропологічними особливостями людини: «Єслі штани вибираєш сабе, як памерать, не будеш же там раздеватца, бери за канци на разтяжку. Значить далжни падийти».

Для обмірювання площі поля за радянських часів послуговувалися спеціальним косовим сажнем, що відповідав двом метрам і складався з двох палиць, скріплених поперечкою у вигляді літери А. У досліджених селах такий пристрій переважно називали сажень / сажань (Костобобрів, Хотіївка, Іванівка, Леонівка, Печенюги С., Блистова, Бучки, Михальчина Слобода, Бирине, Кудлаївка, Дігтярівка, Кам'янська Слобода НС.), трапляються й інші назви: аршин (Карповичі С.), двухметровка (Хотіївка С.), дріґуль (Лісконоги НС.), метер (Орликівка, Погорільці С.), метра (Радомка, Лосівка, Архипівка С.), метровка (Янжулівка С.), мєріло (Тимоновичі С.). Вимірювання землі за допомогою косового сажня, незалежно від форми поверхні ділянки, було досить точним. Старожили зазвичай пригадують про використання косового сажня у минулому в колгоспах, нині у сільськогоподарських товариствах та на присадибних ділянках для визначення оплати праці оратаїв та комбайнерів: «Заре мерають. Напримір трахтари аруть. Землемір прийшов тей, шо мірає землю. Йаму ж нада за те, шо вон сутки праарав чим-то памерать, шо вон наарав. У полі, у таваристві. От у мене там петнадцеть сотих пшеници, комбайни тепер маленькиє наймаєтца, приходить питає: «Бабо, скоки в тебе?» Кажу, шо семнадцеть сотих. «Так перемерать?» Я кажу: «Як хочеш». Перемерав. Правильно. Вано за мною числиться, я знаю скольки яка латка. А як я приміром посєяла пшеницу, авйос чи шо і приєде камбайньор касить, вон же питає скольки в вас сотих. Я кажу, стольки, а не віриш переміряй» (Блистова НС.).

У досліджуваних районах значне поширення і застосування мають пристрої для зважування безмен, кантор / кантир, тєрєзи. Респонденти частіше згадують безмін пристрій із нерівним плечем та рухомою рамкою. Угорі було кільце, за яке тримали терези при зважуванні продуктів. Рамка пересувалася, а коли встановлювалася рівновага, можна було визначити вагу товару. Респонденти частіше ототожнюють ці ваги, проте трапляються і пояснення їхніх відмінностей: «Як пазичить, там зважив. Такіє булі кантори стариє» (Костобобрів С.); «Кантур був, безмен і кантур то одне й те саме» (Погорільці С.); «Важили дома приблізно. У каждого кантур був, кантурець, довгий. Кілаграм двадцять важив, а як і шеснадцать. Безмен був на хунти, а кантур на кілограми» (Блистова НС.). У с. Архипівка Семенівського району було зафіксовано існування власноруч виготовленого кантиря, проте важко повірити у точність зважувань на ньому: «Люді важілі кантурам. Кантури булі, но в мойой свєкрухі кантура нє було, так ана такоє сдєлала булава, ана і січас дєсь ляжіть. Копія кантура, но у нас була дєрєвянная. На кілограмі. Там напісани і хунти і кілограми, і чьортачки па палтара кілограма, палтара хунта, там всьо».

При зважуванні жителі Чернігівщини послуговувалися офіційною мірою 1 кілограм, проте пам'ятають й інші одиниці ваги: хунт (400 г), пуд (16 кг), центнєр (100 кг), тона (1000 кг). Формально міжнародні прототипи метра і кілограма утверджені на підрадянських українських землях Декретом Раднаркому РСФРР «Про запровадження міжнародної десяткової системи мір та ваги» (1918). Фактично відтерміновані до 1927 р. і введені постановами Міжурядницької метричної комісії при Українській економічній нараді при Раднаркомі УСРР (11 серпня 1927 р.), Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР (19 вересня 1927 р.), Народного комісаріату юстиції УСРР (6-18 жовтня 1927 р.) [13, с. 272]. У досліджуваних районах уміли зіставляти різні одиниці ваги: «Соракхунтав пуд, шеснадцать кілограм» (Погорільці); «Язнаю, шо сто кілограм шесть пудов» (Архипівка С.); «Шеснадцать кілограм це пуд, а ранше було сорак хунтав це пуд. Ну, паделєть. Шесть пудов центнер, а шейсят тона» (Дігтярівка НС.). Інколи одиниці ваги мали прикладне значення, тож ним послуговувалися жителі краю довгий час: «Калісь хліба нєма, ідєш к сасєду занять. Береш кантирь, пойдєш займеш там хунт чи два хунти, а завтра напякєш свєжаго атдасіш. Зважиш аддасіш сасєду» (Михальчина-Слобода НС.); «Калісь карови паслі... Тяпер па очереді пасуть, а калісь же паслі пастух. Пуд зєрна з карові» (Бирине НС.).

За відсутності вагів поліщуки вимірювали зерно, борошно, крупу, картоплю та інші сипучі продукти дерев'яними посудинами різної величини (мєрка), тобто визначали кількість через об'єм: «Мєрка, цебрик, дєжка мірки такі» (Лосівка С.). Респонденти наголошують, що ці мірки були різної місткості: «Як хлєб п'єклі так сєялі муку у ету мєрку, мєркай і називалася ана. Ана такая нєвялічка. Ну сколькі?! Булак чатири чи пять мать п'єкла» (Михальчина-Слобода НС.); «Мєрка такая адно вуха і туди ведро там. Ущерть насипаєш» (Лосівка С.). Респондент із с. Орликівка Семенівського району розповів про мерчук совок, призначений для вимірювання кількості зерна, яке віддавали мельнику за помол борошна.

Умовними мірами обрахунку збіжжя були спеціальні стіжки, які складали після збору врожаю, вони слугували певними кількісними показниками: капа (60 снопів), палукапак, падкопак, павкопа, полукапа (30 снопів), кучка (10-15 снопів), бабка (5-6 снопів). Подекуди кількість зібраного врожаю могли переводити зі стіжків-півкіп в кілограми: «Прибєрно скажу: із палукапка, називався палокапак, намалачували пудов три. Це примєрно. Жито. Кались пшеницу мало сеяли, а жито» (Іванівка С.). Проте інколи респонденти не сприймали ці одиниці за чіткі числові показники, ймовірно, це пов'язано з втратою потреби чітко обраховувати вирощений урожай. «Капа сємсят п'ять [снопів. О. В.], а палукапак, скольки астанється уже, то називався палукапак» (Тимоновичі С.).

Респонденти зазначають, що раніше власне не було потреби у вимірюванні рідини, за винятком горілки. Для вимірювання кількості рідини використовували відро (10 л), сулєю (20 л, 10 л, 5 л, 4 л, 3 л, 2,5 л), четрветьову пляшу (4 л), гладишку (2,5 л, 1 л), бутилку, пляшку, паллітру (1,0 та 0,5 л), чакушку (0,25 л). У досліджуваних районах вдалося зафіксувати різноманітні назви склянок, залежно від їх ємності: малінковскій стакан, чайний (250 мл), булганінскій стакан (220 мл), сталінський стакан, граньоний (200 мл): «Малінковськийз прутікам, а сталінський трошки менший. Тей на двєсті підісят, шо з прутикам, а цей двісті» (Лосівка С.); «Чайний стаканчик це був двісті пійсят грам, таки тоненьки, а тей граньони тей двісті грам» (Блистова НС.); «Булганінскій ані були бальшіє стакани, як вип'є, так і пад стол палєзє. Цар же наверна був Булганін, я точна нє знаю. 220, ані очень булі бальшиє» (Кам'янська Слобода НС.); «Стограмових чарачак не було, а стакан з марусіним паяском називався» (Орликівка С.). Своєрідно визначали і ємність чарки, констатуючи, що в минулому мало вживали алкогольних напоїв: «Чатирохлітрови бутилки, се людей як сем'я свая, дак чалав'єк тридцять. Чарачки, таки штопачки грам тридцять. То стограмовки так тепер уже щитається, стограмова. А кались оце чарачки були, штопка звали» (Іванівка С.). Нині жителі краю переважно послуговуються скляними банками та пластиковими пляшками різної ємності для вимірювання молока, олії, горілки тощо.

Висновок

метричний зважування чернігівщина

Отже, на народних мірах довжини, площі, вимірювання ваги та рідини позначилися різні історичні епохи, починаючи від Київської Русі й до сучасності, помітний певний вплив держави, яка диктувала кодифіковані норми метрології. Оскільки в домашніх умовах жителі краю не мали потреби в точному вимірюванні продуктів, то навіть після запровадження метричної системи вони продовжували послуговуватися досить умовними одиницями вимірювання, що призводило до різночитання у вимірах одних і тих же величин.

Джерела

1. Болтарович З.Е., Минько Л.И., Мороз Я.А., Федорив О.Р. Народные знания. Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья. Минск : Наука и техника, 1987. С. 184-232.

2. Васянович О. Використання традиційних метрологічних знань жителями Чернігівського району. Народна культура Чернігівського району (традиція та сучасний стан побутування). Житомир : Видавець О.О. Євенок, 2оі9. С. 204-211.

3. Васянович О. Традиційні метрологічні знання жителів північно-західної частини Чернігівщини. Музей просто неба в соціокультурному просторі. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 50-річчю заснування Національного музею народної архітектури та побуту України. Збірник доповідей. Київ : Видавничий дім журналу «Пам'ятки України», 2019. С. 49-54.

4. Винник В. О. Назви одиниць виміру і ваги в українській мові. Київ : Наукова думка, 1966. 151 с.

5. Дзендзелівський Й. О. Спостереження над термінологією народної метрології говірок Закарпатської області. Наукові записки Ужгородського державного університету. 1955 Т. XIV : Діалектологічний збірник. С. 81-141.

6. Єрофієв І. До питання про старі українські міри, вагу та грошовий обіг. Харків, 1927. 52 с.

7. Зінич В. Народна математика та метрологія. Народна творчість та етнографія. 1967. № 2. С. 57-63.

8. Лобко А. Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии ХVП в. Киевская старина. 1889. № 7. С. 232-233.

9. Остапик О. Одиниці виміру, народні прикмети та народний календар. Лемківщина: історико-етнографічне дослідження. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2002. Т. 2 : Духовна культура. С. 127-139.

10. Сидоренко О. Ф. Традиційна народна метрологія. Народна творчість та етнографія. 1976. № 4. С. 61-68.

11. Сявавко Є. Традиційні народні знання. Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1987. С. 260-272.

12. Ханенко А. Исторический очерк межевых учреждений в Малороссии. Чернигов, 1864. 108 с.

13. Чибирак С. В. Метрологія. Енциклопедія історії України. Київ : Наукова думка, 2018. Т. Україна і українці. Кн. 1. С. 271-280.

14. Чибирак С. Народна метрологія Волинського Полісся: традиції вимірювання довжини. Літопис Волині. 2013. Ч. 13. С. 20-24.

15. Чибирак С. Народна метрологія Правобережного Полісся (середина ХХ початок ХХІ століття). Народна творчість та етнологія. 2019. № 4. С. 56-66.

1. Boltarovich, Z.E., Min'ko, L.I., Moroz, Ja.A., Fedoriv, O.R. (1987). Narodnye znanija [Folk knowledge]. Obshhestvennyj, semejnyj byt i duhovnaja kul'tura naselenija, pp. 184-232. Minsk, Nauka i tehnika. [in Russian].

2. Vasianovych, O. (2019). Vykorystannia tradytsiinykh metrolohichnykh znan zhyteliamy Chernihivskoho raionu [Use of traditional metrological knowledge by residents of Chernihiv district]. Narodna kultura Chernihivskoho raionu (tradytsiia ta suchasnyi stan pobutuvannia), pp. 201-211. Zhytomyr: Vydavets O. O. Yevenok. [in Ukrainian].

3. Vasianovych, O. (2019) Tradytsiini metrolohichni znannia zhyteliv pivnichno-zakhidnoi chastyny Chernihivshchyny [Traditional metrological knowledge of the inhabitants of the north-western part of Chernihiv region] Muzei prosto neba v sotsiokulturnomu prostori. Materialy Mizhnarodnoi naukovoi konferentsii, prysviachenoi 50-richchiu zasnuvannia Natsionalnoho muzeiu narodnoi arkhitektury ta pobutu Ukrainy, pp. 49-54. Kyiv: Vydavnychyі dim zhurnalu «Pammtky Ukrainy». [in Ukrainian].

4. Vynnyk, V.O. (1966). Nazvy odynyts vymiru i vahy v ukrainskii movi [Names of units of measurement and weight in the Ukrainian language]. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].