Періодизація функціонування оборонно-промислового комплексу України у 1991-2021 роках

Виклад основного матеріалу дослідження

За вихідну точку було обрано з'ясування основних термінів та дефініцій за тематикою дослідження, що дозволило вільно оперувати цими поняттями в ході аналізу матеріалів за обраним питанням. Так терміни «воєнно-промисловий комплекс» та «оборонно-промисловий комплекс» нарівні зустрічаються у сучасних публікаціях, попри те, що у «Енциклопедії історії України», зазначено, що у зв'язку з неагресивним характером зовнішньої політики України поняття «воєнно-промисловий комплекс», що існувало за часів СРСР, було замінено на термін «оборонно-промисловий комплекс» (Головко, В. (ред.) 2003, с. 599). Отже, ми послуговуватимемось останнім. Цікаво, що сьогодні при наявності значної кількості нормативно-правових актів, жодний із них не надає його визначення (Потьомкіна, М. 2018, с. 60), окрім згадки у Воєнній доктрині України (від 24 вересня 2015 року), а саме: оборонно-промисловий комплекс це сукупність підприємств, установ і організацій промисловості та науки, що розробляють, виробляють, модернізують і утилізують продукцію військового призначення, виконують послуги в інтересах оборони для оснащення та матеріального забезпечення сил безпеки й оборони, а також здійснюють постачання товарів військового призначення та подвійного використання, надання послуг військового призначення під час виконання заходів військово-технічного співробітництва України з іноземними державами (Воєнна доктрина України. 2015).

Визначившись з основними теоретичними моментами, переходимо до основної проблеми дослідження. яке проводимо за хронологічним принципом.

Як відомо, 8 грудня 1991 року Україна, Білорусь та Росія у Біловезькій пущі підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), а вже після 26 грудня цього ж року СРСР припинив своє існування. Для ОПК кожної із колишніх радянських республік це був новий виклик, адже науково-дослідні установи, дослідно-конструкторські бюро і заводи опинилися на території різних країн СНД, що певним чином порушувало коопераційні зв'язки (Кулицький, С. 2018). Так, конструкторське бюро «Антонов» залишилося в Україні, а серійні заводи в Росії. Для прикладу, тоді виробництво літаків Ан-38-100 і Ан-38-200 потребувало російських двигунів ТВД-20. Отже зміна моделі економічного розвитку нашої країни почала вимагати адаптації системи управління ОПК до нових ринкових умов.

Тому успадкування Україною потужного військово-промислового потенціалу Радянського Союзу доцільно виокремити в перший етап формування вітчизняного ОПК, який тривав з другої половина 1991 року до завершення ХХ століття. Україні відійшло 18% оборонно-промислового комплексу колишнього СРСР (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 75). На той час існувало три напрями оборонної промисловості, які відповідали світовим стандартам. Це стратегічні ракетні комплекси, бронетанкові комплекси, кораблебудування (Кулицький, С. 2018). Станом на початок 90-х років ХХ ст. ОПК України володів коло 3600 підприємствами, з яких близько 700 займались виробництвом виключно військової продукції, а понад 1000 (окрім озброєння та військової техніки) виробництвом товарів подвійного призначення. Зокрема в авіаційній промисловості працювало 39 підприємств та 11 авіаремонтних заводів (Кам'янецька, О. 2015, с. 144).

Станом на 1991 рік в межах України перебувало військове угруповання, яке налічувало: 720 тис. військовослужбовців; 6500 танків; 7150 БТР і БМП; 3400 артилерійських систем; 1430 бойових літаків; 285 бойових гелікоптерів. На озброєнні також (до 1996 року) перебували 130 міжконтинентальних ядерних боєголовок та 3000 одиниць тактичної ядерної зброї (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 75).

Проте підписаний договір «Про звичайні збройні сили в Європі» від 19 листопада 1990 року (зокрема статті IV, V, VI цього документа) зобов'язав Україну переглянути свій кількісний військовий потенціал (Про звичайні збройні сили в Європі. 1990). Відповідно до умов підписаного договору надлишки озброєння і військової техніки (ОВТ) становили близько 60% від їх загальної кількості. Тому українським керівництвом було ухвалено рішення про продаж надмірних ОВТ, внаслідок чого Україна у 90-х роках ХХ ст. посіла 10 місце серед країн-експортерів у цій галузі (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 76). Зокрема 1992 року за продажами наша держава була на 7 місці в світі (після США, Росії, ФРН, Франції, Великобританії та Китаю) (Сальнікова, О. 2014).

Одним із найбільших успіхів українського ОПК стало підписання договору з Пакистаном в 1996 році на поставку 320 танків Т-80УД. Існує версія програшу Росії, що також брала участь у цьому тендері з танком Т-90, внаслідок розбіжностей з одним з найбільших замовників Індією, яка є стратегічним противником Пакистану (Митрофанов, А. 2019).

Проте, незважаючи на певні успіхи, криза охопила підприємства військової продукції, значну частину з яких була скорочена, а ті, які займались виробництвом цивільної продукції, приватизували та перетворили у корпорації. Так, форму власності змінили у середньому 15% загальної кількості підприємств ОПК (Сальнікова, О. 2014). А з 3594 підприємств оборонно-промислового комплексу України, які працювали у 1991 році, станом на 2017 рік в державній власності залишалися лише 134 (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 76; Кам'янецька, О. 2015, с. 144).

Наприкінці 1990-х років (через обмежене фінансування Міністерства оборони й ОПК України) було припинено виконання близько 90% науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, кількість яких ще у 1995 році становила майже 600. Фізичне зношення основних фондів складало понад 70%. Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів був низьким і складав не більше 2,5% на рік (Волович, О. 2014). Це свідчило про зростаюче технологічне відставання від провідних країн світу.

Як підсумок зазначимо, що економічна криза, яка паралізувала внутрішній ринок, унеможливлювала проведення реформ. В результаті ОПК зазнав глибокої кризи і поступово почав перетворюватися з передового сектору промисловості на тягар для економіки країни (Головко, В. (ред.) 2003, с. 599).

До другого етапу доцільно віднести часовий проміжок від початку ХХІ століття до 2013 року. На початку 2000-х років у керівництва нашої держави прийшло усвідомлення, що резерви зброї і техніки, які перейшли Україні після розпаду СРСР, вичерпуються. Початок етапу характеризувався зниженням науково-технічного потенціалу, відсталістю технологічних і виробничих потужностей, відтоком висококваліфікованих кадрів. Держава володіла доволі незначною частиною українських підприємств, які на той час займались виробництвом військової продукції (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 80).

Проте почались і позитивні зрушення. Указом Президента України від 5 березня 2002 року затверджено Концепцію структурної перебудови вітчизняного ОПК, що стала одним з перших державних актів, що сформулював стратегічні засади оборонно-промислової політики (Головко, В. (ред.) 2003, с. 599). А вже 19 червня 2003 року було ухвалено закон «Про основи національної безпеки України», який (у статті 7) серед іншого відзначалось, що «...небезпечне зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань загрожує зниженням їх боєздатності.» (Про основи національної безпеки України. 2003). Таким чином керівництво визнавало, що зволікання у виконанні програм реформування оборонно-промислового комплексу та їх недостатнє фінансування є загрозою національній безпеці України. А отже визріло питання цілеспрямованості у підвищенні рівня обороноздатності, одним із ключових напрямків якої визначалась розбудова ОПК.

Проте на той час нічого кардинально нового розроблено не було, а пропонувались лише проекти модернізації вже наявних зразків озброєнь і військової техніки. Але навіть й вони в більшості своїй не надходили на озброєння Збройних Сил України ще доволі тривалий час до 95% продукції оборонного значення спрямовувалось на експорт (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 76). Негативно вплинув на цю галузь й той факт, що наявні підприємства підпорядковувалися різним міністерствам і відомствам, що спричиняло неузгодженість у їх діях. Більше того, економічні, соціальні та політичні питання вкрай обмежили фінансування з державного бюджету ОПК України, що також перешкоджало його розвитку.

У 2008 році уряд затвердив «Стратегію розвитку оборонно-промислового комплексу України». Вона передбачала формування оборонної промисловості на базі спеціалізованих інтегрованих структур, які б були спроможні функціонувати в ринковому середовищі. Але через неможливість проведення радикальних реформ в умовах поглиблення кризи в економіці країни її програму реалізувати не вдалось. Державна програма розвитку озброєнь на період до 2009 року та Державна програма реформування та розвитку ОПК на період до 2010 року також не виконали свої завдання у повному обсязі (Сальнікова, О. 2014).

Рішучим кроком у напрямі реформування оборонно-промислового комплексу стало видання Указу Президента України «Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності оборонно-промислового комплексу України» від 28 грудня 2010 року №1245 (Про заходи щодо підвищення ефективності. 2010) та створення у 2010 році ДК «Укроборонпром» (Горбулін, В. & Шеховцов, В. 2013, с. 27; Книжник, К. & Голюк, В. 2021).

Основна ідея організації цього держконцерну полягала у формуванні дієвого ядра оборонної промисловості за рахунок об'єднання функціонуючих компаній, фірм і підприємств, котрі здійснювали експорт ОВТ і мали певні оборотні кошти, та підприємств ОПК, яким удалося певною мірою зберегти свій технологічний та оборонний потенціал і спроможність виробляти сучасні зразки військової техніки (Сальнікова, О. 2014). Нагадаємо, що станом на 2017 рік у складі ДК «Укроборонпром» налічувалося 134 організації. Тим не менше реальне зношування виробничих фондів підприємств і організацій оборонно-промислового комплексу становив 67%, а в деяких випадках 80% (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 79; Горбулін, В. & Шеховцов, В. 2013, с. 28). Зокрема, у державний концерн «Укроборонпром» входили Державна компанія з експорту та імпорту продукції і послуг військового й спеціального призначення «Укрспецекспорт», а також 6 її дочірніх підприємств (Книжник, К. & Голюк, В. 2021). Проте, навіть після створення ДК «Укроборонпром» гостро відчувалась неузгодженість і паперова тяганина, оскільки значна низка організацій і підприємств оборонно-промислового комплексу країни не була передана під управління концерну (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 78).

Станом на 2012 рік у складі ОПК України було 160 різних підприємств та організацій, більшість з яких під порядковувалися Державному концерну «Укроборонпром». Щоправда, до 50% з них тоді були збиткові. Низка таких підприємств мала великі борги за енергоносії, комунальні послуги тощо. В період з 2011 по 2013 роки оборонні програми з розвитку галузі фінансувалися на третину від передбаченого державними програмами. За аналітичною доповіддю Національного інституту стратегічних досліджень, інвестиції в інфраструктуру ОПК у 2006 році становили 21,6% від загального фінансування армії, у 2009-2010 роках 7%, у 2012 році 14,5% (Волович, О. 2014).

І вже у 2012 році в секторі бронета автотехніки було виконано низку вагомих експортних контрактів, реалізація яких була визначальною для ОПК (з Іраком, Ефіопією, Таїландом). Основними споживачами української оборонної продукції залишалися країни Азії (45%) і Африки (30%). У структурі поставок перше місце посідала авіатехніка (43%), друге техніка сухопутних військ (36%), третє засоби ППО (10%) (Волович, О. 2014). Для прикладу, за підсумками 2012 року (у порівнянні з 2011 роком) підприємства ДК «Укроборонпром» показали приріст виробництва на 13%, а за три квартали 2013 року зростання об'єму виготовленої продукції на 35% (в порівнянні з аналогічним періодом 2012 року) (Сальнікова, О. 2014).

Проте, навіть зважаючи на певне покращення у галузі ОПК протягом першого десятиліття ХХІ ст., загалом програма розвитку «оборонки» завершилася провалом у 2013 році, що було спричинено, перш за все, хронічним недофінансуванням. Крім того невдалим було багаторазове реформування органів управління галузі (Волович, О. 2014). Наприклад, створене у серпні 2008 року Агентство з питань оборонно-промислового комплексу (на базі Департаменту оборонно-промислової політики та військово-технічного співробітництва і Департаменту розвитку та функціонування оборонно-промислового комплексу Мінпромполітики України) через два з половиною роки було ліквідовано, оскільки не мало дієвих механізмів для реалізації заходів щодо реформування оборонної галузі (Про створення Агентства. 2008).

На думку представників Центрального науково-дослідного інституту озброєння і військової техніки Збройних Сил України (ЗСУ) помилкові уявлення про розвиток ОПК України породили дві крайнощі в справі його реформування: або відверте копіювання оборонно-промислового комплексу колишнього Союзу; або гіпертрофоване перебільшення регуляторних можливостей ринкової економіки у цій сфері (Чепков, І. 2015).

Третій етап від 2014 року і до сьогодення можна охарактеризувати як вимушена відповідь на агресію РФ. У січні 2014 року урядом України було схвалено Концепцію чергової Державної цільової програми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період 2014-2017 роки. Вона передбачала реалізацію проектів реструктуризації оборонних підприємств для приведення їх технологічних та виробничих можливостей до сучасного рівня, забезпечення конкурентоспроможності продукції та послуг, а також підвищення експортного потенціалу ОПК (Волович, О. 2014; Кам'янецька, О. 2015, с. 146).

Проте окупація Російською Федерацією у лютому-березні 2014 року Автономної Республіки Крим (АРК), та початок Антитерористичної операції (АТО) у Луганській та Донецькій областях у квітні цього ж року спонукали український тогочасний уряд до серйозної роботи над вдосконаленням функціонування вітчизняного ОПК. Адже у порівнянні з 1991 роком, кількість оборонних підприємств в Україні зменшилась у 5 разів, а кількість працюючих на них скоротилась майже у 7 разів. Українська армія змушена була реагувати на агресію східного сусіда у доволі слабкому стані, коли понад 65% ОВТ були морально застарілими і за своїми тактико-технічними і бойовими характеристиками не відповідали критеріям сучасних засобів збройної боротьби (Волович, О. 2014).

Крім того, можливості оборонно-промислового комплексу з забезпечення Збройних Сил та інших військових формувань були значно знижені тією шкодою, що завдала РФ підприємствам ОПК на Донбасі. Негативно позначилась й так звана «націоналізація» та незаконне вилучення Росією державного майна України в АРК і м. Севастополі (Хмара, О. 2017).

Тому у 2014 році ЗСУ обмежувалися поточним ремонтом наявного озброєння та військової техніки, не завжди встигаючи налагоджувати та подовжувати ресурс експлуатації тих систем радянського виробництва, що перебували на озброєнні. Зокрема, тільки ДК «Укроборонпром» протягом цього року було відремонтовано 1555 одиниць ОВТ (Сазонець, О. & Захарова, Д. 2016, с. 96).

І навіть станом на 2015 рік цілісного оборонно-промислового комплексу в Україні не існувало, як не існувало перспектив, можливостей і доцільності його створення. Тоді головною проблемою вітчизняного ОПК була відсутність ефективної державної військово-технічної політики (Момот, Т. & Аванесова, Н. 2015, с. 141). За цих умов ні централізоване, ні децентралізоване управління не могли радикально покращити ситуацію.

А тому основними реальними шляхами підтримання на початку АТО на Сході України ОВТ у боєздатному стані в основному залишалися: поетапна модернізація (підприємствами й організаціями вітчизняного ОПК); своєчасна технічна перевірка і продовження гарантійних термінів експлуатації зразків техніки та озброєння; відновлення і розвиток системи технічного обслуговування наявних ОВТ, регулярне проведення планових профілактичних робіт і своєчасного ремонту; уніфікація і скорочення номенклатури ОВТ, що знаходяться на озброєнні ЗСУ (Кам'янецька, О. 2015, с. 147). оборонний промисловий національний безпека україна

Водночас військова загроза з боку Росії сприяла розвитку новітніх напрямів українського ОПК і суміжних з ним галузей. Так, на відміну від 2014 року, у 2015-му в Україні було виготовлено 673 одиниці бронетехніки, 1830 одиниць ракетно-артилерійського озброєння, 53 одиниці авіатехніки та техніки повітряних сил, 3794 агрегати та вузли, 3 одиниці радіолокаційних станції, 275 одиниць автомобільної техніки, 30 одиниць систем захисту літаків, 59 одиниць інженерної техніки та 346 одиниць техніки зв'язку та шифрування (Сазонець, О. & Захарова, Д. 2016, с. 96).

Проте процес розробки та виробництва ОВТ значною мірою ускладнювався втратою низки базових технологій оборонної галузі, обмеженістю замкнених циклів виробництва, різким скороченням номенклатури виробів, неякісними вітчизняними комплектуючими та матеріалами, невиправданим зростанням їх вартості. Кінцеве виробництво озброєння і військової техніки тоді значною мірою залежало від імпортних постачань комплектуючих виробів та сировини. Для деяких зразків ОВТ ці постачання досягали 80% (Кам'янецька, О. 2015, с. 147).

Для вирішення нагальних проблем оборонно-промислового комплексу України 20 січня 2016 року Кабінетом Міністрів України було схвалено «Концепцію Державної цільової програми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2020 року». Метою Програми визначено створення умов для підвищення рівня функціонування ОПК, що дасть змогу задовольнити потреби армії у сучасному озброєнні та військовій техніці, а також сприяння створенню та розвитку цілісної системи оборонно-промислового комплексу на принципах збалансованості відповідно до потреб внутрішнього та зовнішнього ринку (Хмара, О. 2017).

Зауважимо, що на початку АТО на Сході, Україна самостійно виробляла близько 55% комплектуючих для військової техніки, 10% імпортували з західних країн і 35% становив імпорт з Росії. Хоча ДК «Укроборонпром» офіційно зупинив співпрацю з Росією в усіх напрямках в другій половині 2014 року (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 81). Українські зброярі розірвали багаторічні зв'язки та налагоджені лінії постачання з країною-агресором. Для вирішення цієї задачі крім пошуку виробничих можливостей на українських підприємствах (які у короткий термін змогли освоїти випуск нової продукції), було розпочато масштабну програму імпортозаміщення. Так вже у 2016 році до програми імпортозаміщення було підключено близько 400 підприємств різних форм власності по всій країні, які виробляли близько 1700 вузлів. Для прикладу, лише у танковій галузі країна самостійно виробляла 87% деталей (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 81). Більше того, кількість приватних компаній, які виробляли широку номенклатуру озброєнь, від початку Антитерористичної операції на сході України за різними оцінками станом на 2017 рік збільшилася втричі (Балуєва, О. & Ляшенко, В. 2017, с. 79). А станом на 2019 рік до складу ОПК України входило близько 300 підприємств різних форм власності: від державної (в складі ДК «Укроборонпром») до приватних, яких налічувалося близько 200. Зокрема за 2018 рік були прийняті на озброєння 16 нових зразків військової техніки, а у 2017 році 21 (Веремеєва, Т. 2019). У зв'язку з триваючими бойовими діями Міністерство оборони України не розкриває даних про кількість і типи військової техніки, що є на озброєнні ЗСУ, але ОВТ постійно поповнюється.

Водночас конфлікт на Донбасі, а також пожежі на складах боєприпасів значно скоротили запаси нашої країни. Разом з цим Україна нарощує закупівлі озброєнь за кордоном і втрачає місця в рейтингу світових торговців зброєю. Так, за підсумками 2018 року країна втратила дві позиції і опустилася на 12 місце (Веремеєва, Т 2019).

Тут варто навести думку директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння В. Бадрака, який наголошує на значущості розвитку вітчизняного збройового експорту саме за умов російської агресії та дефіцитності фінансових ресурсів державного бюджету України. Він наголошує, що Україні слід активно просуватися на ринках, де традиційно працювала Росія. Насамперед це Індія і Китай (Кулицький, С. 2018).

Варто відзначити, що український експорт озброєнь, військової техніки, а частково й продукції подвійного призначення в останні роки таки почав набувати нової якості. Сьогодні найбільшим споживачем української продукції військового призначення були, наприклад, Китай (17%), Таїланд (13%) та В'єтнам (6%). Корпоративна звітність підприємств українського ОПК свідчить, що у 2015 році з усієї продукції 93,1% було реалізовано на експорт (Оцабрик, І. 2018, с. 258).

Піком третього етапу діяльності ОПК України вважаємо затвердження Радою національної безпеки та оборони (РНБО) 18 червня 2021 року «Стратегії розвитку оборонно-промислового комплексу України». Вона була розроблена на виконання Закону України «Про національну безпеку України» (Про національну безпеку України. 2018) та рішення РНБО від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України» (Про Стратегію національної безпеки України. 2020).

РНБО затвердила на засіданні 18 червня 2021 року «Стратегію розвитку оборонно-промислового комплексу України». Серед основних напрямків приведення системи стандартизації та управління до норм НАТО. Серед пріоритетних напрямів та завдань реорганізація підприємств-учасників ДК «Укроборонпром», підприємств Міноборони, Мінстратегпрому, Державного космічного агентства України та інших органів управління (Кузнєцов, Д. 2021). Зокрема у 2021 році має відбутись реформа держконцерну «Укроборонпром». Більше сотні його підприємств, які поки що об'єднані в галузеві дивізіони, а також підприємства Державного космічного агентства мають увійти до двох новостворених холдингів: «Оборонні системи України» і «Холдинг аерокосмічний». Вони, у свою чергу, ділитимуться на субхолдинги (Реформа оборонно-промислового комплексу. 2021).

Підсумовуючи, можна діти висновку, що для комплексу ОПК за роки незалежності України, характерні форми організації та методи управління, які, з одного боку, поступово почали відзначатися експериментальністю, пом'якшенням, зміною пріоритетів з управління на користь адміністрування). А з другого супроводжуватися, на жаль, нівелюванням ОПК як утворення загальнопромислового спрямування, що, безперечно, завдало непоправної шкоди його життєздатності й обороноздатності нашої держави загалом (Полторак, С. 2017, с. 87).

Не менш важливим чинником став і вектор держави на вступ до НАТО, що характеризувався покращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні, зокрема й покращенням міжнародного інвестиційного іміджу України. Наша країна, як і держави Центрально-Східної Європи, після вступу до НАТО цілком може очікувати різкого зростання іноземних інвестицій у свою економіку, в тому числі в ОПК (Ясник 23. 2006). І як наслідок, з одного боку, потужності України у галузі ОПК можуть бути використані цими країнами, а з іншого українські зброярі отримають можливість ознайомитись з найсучаснішими світовими технологіями у військовій сфері, у ЗСУ та інших вітчизняних формуваннях з'являться на озброєнні новітні вітчизняні та зарубіжні зразки ОВТ тощо.