Текстильні матеріали, які використовуються у виготовленні взуття, включають неткані матеріали, тканини, трикотажні полотна, штучне хутро на тканинній і трикотажній основі.

Крім зазначених матеріалів, у взуттєвому виробництві використовують гуму (в основному для виготовлення деталей низу взуття - підметок, підборів, набойок, рантів та ін.). Близько 70 % усього виготовленого у промисловості взуття має гумову підошву.

Значного поширення у виробництві взуття одержали пластичні маси. їх використовують для формування підошов (із підборами, без підборів), набойок.

Для задників, устілок, простілок, галенок використовують так звані взуттєві картони. Сировиною для їхнього одержання служать шкіряні або рослинні волокна (або суміш їх), проклеєні полімерними речовинами або латексами (натуральними або штучними).

Процес виробництва шкіряного взуття є чинником, що визначає і формує два основних ринкових критерії - якість і асортимент взуття. Тому доцільно стисло розглянути основні етапи цього процесу.

Безпосередньо технологічним операціям виготовлення взуття передує розробка моделей взуття (проектування), що здійснюється з урахуванням вимог моди, звичаїв країни, кліматичних умов, асортименту і властивостей взуттєвих матеріалів, технології виробництва, потреб населення в різноманітних видах взуття.

До основних технологічних операцій виготовлення взуття належать: контроль якості взуттєвих матеріалів і добір їх у партії; збірка заготовок, формування верху взуття, скріплення деталей низу з деталями верху, оздоблювальні операції.

Розкроювання матеріалів відповідно до ескізного проекту моделі проводять після контрольної перевірки якості взуттєвих матеріалів і готових деталей, що їх комплектують у виробничі партії залежно від призначення, товщини, кольору, відтінку.

Збірка заготовок полягає в з'єднанні оброблених деталей верха взуття нитковими швами або спеціальними клеями і проводиться у визначеній послідовності залежно від виду взуття і його конструкції.

Формування верха взуття полягає в наданні деталям заготовок необхідних розмірів і об'ємної форми. Формування здійснюється шляхом натягування зібраної заготовки верху взуття на колодку. Таким чином, за рахунок витяжки матеріалів заготовки забезпечується краща формостійкість взуття.

Наступною технологічною операцією виготовлення взуття є зкріплення деталей верху і низу взуття. Слід зазначити, що цей етап суттєво впливає на зовнішній вигляд взуття, його міцність, зносостійкість, зручність у ході та інші властивості.

Для виготовлення модельного взуття і взуття масового попиту застосовують різноманітні методи кріплення. Вибір методу залежить від виду і призначення взуття, матеріалів верху і низу та ін. Усі методи кріплення можна підрозділити на такі основні групи: хімічні (клейової, пресової вулканізації, лиття); ниткові (прошивний, бортовий, виворітний, допельний, сандальний, рантовий, "парко"); гвинтово-цвяхові (цвяховий і гвинтовий); комбіновані (рантово-клейовий, допельно-клейовий, строчечно-клейовий та ін.).

При клейовому методі кріплення підошву прикріплюють до затяжної кромки за допомогою клею, витримуючи взуття на колодках під спеціальним пресом. Це найбільше поширений метод кріплення, що пояснюється його високою продуктивністю. Взуття, виготовлене цим методом кріплення легке, достатньо міцне і водостійке.

Метод пресової вулканізації базується на технології взуттєвого і гумового виробництва. Гумову підошву одержують із гумової суміші на пресах при певному тиску і температурі. Утворення підошви і її прикріплення до сліду взуття відбуваються одночасно. Для цього методу характерна висока міцність.

При використанні методу лиття під тиском деталі низу взуття відливають у прес-формах із поліуретану, полівінілхлориду, поліетилену та інших видів пластмас і одночасно прикріплюють до деталей верху взуття. Цей метод використовується для виробництва взуття з верхом із шкіри, штучних і текстильних матеріалів. Таке взуття має високу зносостійкість.

Сандальний метод використовують у виготовленні літнього взуття і взуття для дітей молодшого віку. У конструкції взуття, виготовленого цим методом, відсутні устілка і підкладка. Особливістю цього методу є розміщення затяжної кромки заготовки, яка відгинається наверх і скріплюється з виступаючим краєм підошви нитковим швом. Таке взуття відрізняється легкістю і гнучкістю.

Допельний метод використовується у виготовленні переважно літнього взуття для дорослих, а також дитячого взуття. Його відмінни ми рисами є наявність устілки і підкладки, накладний рант і вигнута наверх заготовка. Взуттю, що виготовлене цим методом, властиві висока формостійкість і міцність.

За рантового методу кріплення заготовку зкріплюють із рантом і устілкою, а потім до ранта пришивають підошву. Так виготовляють чоловіче і жіноче взуття весняно-осіннього і зимового призначення. Взуття в цьому випадку відрізняється формостійкістю і високою зносостійкістю. Проте,

рантовий метод кріплення є найбільш трудомістким серед усіх ниткових методів і тому, незважаючи на високі експлуатаційні властивості, які він забезпечує, застосовується обмежено.

Виворітний метод полягає в тому, що підошву пришивають безпосередньо до заготовки з виворітного боку, після чого зшите взуття вивертають лицьовим боком наверх і вкладають устілку. Цим методом виготовляють легке взуття на шкіряній підошві - домашні, дорожні, спортивні туфлі й ін.

Бортовий метод кріплення характеризується тим, що заготовку прикріплюють за допомогою шкіряної стрічки до борта, отриманого при формуванні підошви. Жіноче літнє взуття, виготовлене цим методом, відрізняється добрими гігієнічними властивостями, легкістю, зручністю при носінні.

Цвяховий і гвинтовий методи кріплення застосовують при виготовленні робочого і спортивного взуття. Заготовку, устілку і підошву скріплюють так, що кріплювачи (цвяхи, гвинти) проходять через усю товщину деталей, які скріплюються.

Комбіновані методи кріплення являють собою сполучення двох різноманітних методів, переважно ниткового і клейового. Найбільше поширені рантово-клейовий, допельно-клейовий, сандально-клейовий. Ці методи використовують при виготовленні взуття весняно-осіннього і зимового призначення.

Значною мірою споживання вітчизняного взуття стримується через неналежну якість виготовленої продукції, недостатнє врахування вимог споживачів підприємствами-виготовлювачами. В умовах переходу до ринку необхідно використовувати додаткові засоби підвищення якості взуття, у першу чергу за рахунок розробки нових моделей, використання кращих за своїми споживчими властивостями матеріалів.

Усе взуття, що надходить на ринок, можна умовно поділити на чотири групи: взуття вищої якості, конкурентоспроможне взуття, взуття зі зниженим рівнем якості і неконкурентоспроможне взуття.

Взуття вищої якості, як правило, перевершує за всіма або більшістю показників товари-конкуренти. У багатьох випадках - це принципово нова продукція.

Конкурентоспроможне взуття найчастіше знаходиться на середньому рівні якості для даного ринку. У цій ситуації успіх продукції залежить, головним чином, від ціни.

Взуття зі зниженим рівнем якості в цілому володіє дещо гіршими споживчими властивостями, ніж товари перших двох груп. У цьому випадку для того, щоб ринкові позиції продукції залишалися стабільними, виробник повинний удатися до деякого зниження ціни.

Неконкурентоспроможне взуття, як правило, або взагалі не знаходить збуту, або може бути реалізоване тільки за досить низькими цінами.

Ринок взуття формується і розвивається під впливом багатьох чинників, кожний із яких у визначених ситуація може як стимулювати ринок, так і стримувати його розвиток, обмежуючи його місткість. Усю сукупність чинників можна поділити на дві групи: загального і специфічного характеру.

3. Структуризація ринку взуття в Україні