Київські стежки Івана Чендея: архіви та документи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київські стежки Івана Чендея: архіви та документи

С.С. КІРАЛЬ

Увазі читача пропонується перша із циклу статей, у якій автор знайомить дослідників з архівними матеріалами про життя і творчість Івана Чендея, відомого українського письменника. У поданій статті проаналізовано та прокоментовано неопубліковану рецензію К. Волинського на рукопис збірки І. Чендея «Казка білого інею».

Ключові слова: архів, рецензія, повість, оповідання, коментар.

Видавнича історія книжок І. Чендея заслу-говує на окреме докладне вивчення в аспекті проблеми ідеологічної цензури за радянських часів. Після публічних розносів за роман «Птахи полишають гнізда» (1965) та збірку «Берез-невий сніг» (1967) І. Чендея не допускали до друку майже упродовж десяти років. «Нарешті запалено зелений вогник, - писав він у листі до 0. Гончара від 27 січня 1981 року, - і піднято загати. У 1977 [р.] вийшла збірка нарисів «Свалявські зустрічі», у 1979-му «Теплий дощ» у «Радянському] письменнику]» і «Казка біло-го інею» в «Карпатах», а оце нова книжка знову в «Карпатах» - «Кринична вода» [14,11]. Зрозу-міло, що за ці роки, будучи позбавлений робо-ти, зізнавався письменник тому ж 0. Гончареві, він «багато мучився, бідував, зазнавав злиднів, але й працював. Не чув бідності, яка прийшла б до душі або серця навіть тоді, коли був позбав-лений можливості і зовсім елементарної - ку-пити бажану книжку чи платівку» [14, 11]. Зга-дуючи з відстані літ цькування за збірку «Березневий сніг», І. Чендей визнавав, що у сво-їй поведінці тоді «не скрізь був достатньо муд-рим і поміркованим. Не в усьому, певно, був і правий», та залишався твердо переконаним у тому, що якби знову «брався за «Березневий сніг» порядком його творення, написав тільки так, як уже написав. Життя і набутий досвід довели: Каламарі живі і каламарщини стільки, що годі» [14, 11]. На жаль, у «різних проявах і видах» Каламарі живуть і понині, не зникла й «каламарщина».

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається видавнича рецензія відомого літературознавця і критика, наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України Костя-нтина Петровича Волинського(27.01.1922- 19.12.2007) на рукопис повісті І. Чендея «Казка білого інею» та двох його оповідань «Цимба- ланя» і «Теплий дощ». Як згадує вдова ученого Валентина Яківна, що із І. Чендеєм їх родина запізналася десь на початку 60-х років минуло-го століття. Буваючи в Києві, він навідувався до Волинських, гостював у них на дачі під Києвом, щиросердно приймав їх в Ужгороді. Збереглося їхнє листування, у родинній бібліотеці Волинсь-ких є книжки з оригінальними дарчими надпи-сами І. Чендея [5,84-85].

Листи І. Чендея, усні спогади Валентини Які-вни дають підстави стверджувати, що письмен-ник дорожив дружбою з К. Волинським, завжди прислухався до думки знаного критика, знавця української літератури, автора багатьох статей і монографій, академічної історії української лі-тератури у 8-ми томах. Приваблювали й чисто людські риси вдачі Костя Петровича, який похо-див із знаної родини відомого українського вче- ного-літературознавця Петра Костянтиновича Волинського(1(13). 02.1893-12.04.1982).

З 26 серпня 1941 р., тобто перших днів Дру-гої світової війни, К. Волинський пішов на фронт (командир відділення розвідки, згодом командир взводу), воював у складі військ 1-го Українського фронту. Був тричі тяжко пора- нений і один раз контужений. Закінчення вій-ни зустрів у м. Глейвіц (Сілезія), де бійці під-леглої йому батареї, як писав в автобіографії, забрали з його відома корів на одній із ферм, за що К. Волинського виключили з «канди-датів у ряди ВКП (б) (вступив у 1944 році) і віддали під суд» [архів авт. ст.]. Виправно- трудові роботи відбував як маляр і тесля на будівництві у Москві, а в грудні 1948 року йо-го достроково звільнили (засуджений на 4 роки), невдовзі зняли й судимість за амніс-тією. В автобіографії, складеній 20 квітня 2001 року, К. Волинський писав, що йому як літературознавцю та критикові доводилося за життя робити або «критичну приписку» того чи іншого митця в українській літерату-рі, наприклад, Ірини Вільде, Григорія Тютюн-ника, або «пристрасно-аргументовано захи-щати талановитого письменника (його тво-рів) від несправедливої кон'юнктурної крити-ки (скажімо, тих же високохудожніх «Сестер Річинських» Ірини Вільде, талановитішого з українських романів другої половини XX ст. - «Виру» Г. Тютюнника чи піддаваних неспра-ведливому остракізму деяких творів В. Земля-ка, І. Чендея, Б. Харчука» [архів авт. ст.]. Він зазначав, що за тих суспільних обставин на-магався не лише потвердити відданість спра-ві рідної літератури, а й задекларувати свою громадянську позицію. Вона виявлялася в то-му, що як критик прагнув «доносити до широ-кого читацького загалу краще з [...] художніх набутків, помічати й підтримувати примітні-ші, перспективні явища й тенденції [...] роз-витку», а почасти «(наскільки це було можли-вим) й національні начала» в літературі. Помі-тивши обдарованого письменника, особливо молодого, К. Волинський всіляко підтримував його не лише «на початках [...] творчого шля-ху», а й надалі постійно «критично супрово-джував у їхніх художніх пошуках». За приклад називає Б. Харчука, 0. Сизоненка, почасти й В. Земляка, І. Чендея [архів авт. ст.]. Про шля-хетність і порядність К. Волинського свідчить і його заява про вихід на пенсію, у якій клопо-тав про звільнення з роботи через неможли-вість належно писати наукові праці. Досте-менно невідомо, чи знав І. Чендей про ті штрихи біографії вченого й критика, але чуй-ність, доброзичливість, добрий гумор і людя-ність К. Волинського, про які згадують співро-бітники Інституту літератури ім. Т. Г. Шевчен-ка АН України, не могли йому не імпонувати. Ця щира дружба і взаємна симпатія - не випа-дкові, адже життя І. Чендея, про що писав ув одному із листів до К. Волинського, було теж доволі «крутим і добре приправленим гірко-тою змалку, [...] чимало дало [...] і того, що зветься бідою» [10]. чендей письменник український

Саме до К. П. Волинського І. Чендей зверну-вся за підтримкою, коли написав свій роман «Птахи полишають гнізда». Перші читачі, як писав у листі до К. Волинського від 11 квітня 1964 р., П. Лінтур, Л. Балла, М. Кречко та ін. творчі люди, що зналися на слові, прихильно оцінили твір. Та попри те він хотів почути ду-мку людини, яка «пильно стежить за літера-турним процесом на Закарпатті, на Україні в цілому», адже «випускаючи корабля на великі води (хотів би випустити!), просив би Вас ска-зати про цього корабля своє тямуще слово», яке для видавців стало би» семафором, що відкривав би роману путь до верстата, потім до читача» [10].

Своїм романом І. Чендей прагнув відкрити Закарпаття «цілому світові, чи бодай Європі [...] на весь його великий і чарівний зріст, з багатством душі людей, з деякою незвичайні-стю звичаїв», а закарпатців - людьми «без-межно щирими і довірливими, творчими сво-їм духом, працьовитими, багатими у фантазії, мудрими... ». Заради цього, зізнавався І. Чен-дей К. Волинському, був «готовий працювати до самозабуття і отупіння», адже мав намір написати «широке художнє полотно» у двох книгах «Зелена Верховина», перша із яких - роман «Птахи полишають гнізда», друга - «Нова днина».

І. Чендей відверто писав, що у процесі ро-боти над першим епічним твором зустрів не-мало труднощів, бо саме тут, наголошував він, проявляється велике вміння письменника «будувати, зв'язувати докупи, переплітати», а брак такого досвіду вплинув на те, що не всі сторінки роману досконало виписані, не всі «вдалися». Тому й звертався до київського критика з проханням, попри дружні стосунки, залишатися таким, яким знав його завжди, коли йшлося«про інтереси ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРА-ТУРИ!», бути «нещадним, безкомпромісним». І. Чендей вважав, що справжнє «мистецтво [...] не терпить поступливості, м'якості» [10]. Вод-ночас в особі К. Волинського бачив не лише принципового критика, а й щирого, тактовно-го порадника, що мав «добрий естетичний смак». У цьому контексті варто згадати мало-відомий факт, коли І. Чендеєві у 1968 році до-велося готувати видавничу рецензію на руко-пис роману Д. Бедзика «Украдені гори», на полях якого полишив чимало зауважень, які автор здебільшого врахував і прийняв без об-рази. У березні 1973 року Д. Бедзик надіслав йому цей твір, виданий «Советским писате-лем» у Москві в перекладі М. Чечановського. І. Чендей у листі до Д. Бедзика від 20 березня 1973 р. писав: «Напис на московському видан-ні дилогії мене розчулив. Певно, не багато лі-тераторів, котрі можуть пам'ятати добром причинене, здавалось би, «зло». Адже, я був прискіпливим, ба навіть дошкульним Вашим рецензентом. Думав, звичайно, про те, що сумлінний, вимогливий до себе автор завше багато ще може зробити, коли слово про під-готовку видання, коли рукопис ще на папері, не в металі» [12].

Отож, присуду про свій роман він чекав з неабияким хвилюванням, і кожного разу з нетерпінням поглядав на хвіртку, чекаючи приходу листоноші, й «розчаровано прово-джав його очима», коли той«подавав одні га-зети, журнали, а листа не подавав», бо хотіло-ся «якомога швидше почути слово людини, якій віриш, від якої чекаєш не тільки слова похвали чи схвалення, але й доброї, відвертої поради...» [10].

Невдовзі такий прихильний лист-рецензія К. Волинського надійшов адресатові (споді-ваюсь його виявити в домашньому архіві, який упорядковує дочка письменника Марія Трещак). І. Чендей у листі до К. Волинського від 19 травня 1964 р. подає розлогу відповідь- коментар на ті «прямі, переконливі, добрози-чливі критичні міркування» К. Волинського, які вважав «дорогоцінними» для подальшої своєї роботи над романом. Так, зокрема, він визнавав наявність у творі зайвої описовості, яка була «одною з основних вад твору», тому й намагався її усунути, і вже «перших 20 сто-рінок шість раз переписав (письмівка моя. - С. К.), вводячи нові деталі, викидаючи все-все, що йде від опису». Варто наголосити, що І. Че-ндей, надсилаючи роман, над яким працював 10 місяців, на рецензію К. Волинському, розу-мів: не все йому вдалося, твір ще «потрібує великої і мозільної праці», бо на те«вона і є література, щоб творити її, забуваючи блага і легкість». Критик звертав увагу й на те, що у романі, з чим погоджувався його автор, чима-ло «випадкового, що втрачене чуття міри і щодо обсягу, і щодо співвідношення» окремих частин роману [10].

Бажання І. Чендея почути авторитетну ду-мку К. Волинського було спричинене ще й тим, що здебільшого він писав новели та опо-відання, а «великих полотен не будував ще». Творення роману (І. Чендей це добре усвідом-лював) вимагає великого професійного досві-ду, адже пишучи роман «Птахи покидають гніздо» (перший варіант назви), він «багато чого не знав [...], інколи не сподівався», що на цьому шляху його «стріне, як розів'ються си-туації». Написання великих художніх полотен, твердив письменник, потребує, окрім «уміння будувати велике», ще й умілого вияву «емоційності, естетичної сторони, чуттєвості, ліризму, драматизму, виклику на думку і роз-думи, тощо, коротко кажучи - талант плюс розум». Імовірно, К. Волинський звертав ува-гу автора й на те, що у творі той подекуди «погрішив проти правди - суворої, грізної, невмолимої, десь уникав гострих кутів, сути-чок, чи то внутрішнього, чи то навіть фізич-ного характеру» (визнавав це). До того ж, І. Чендей вважав цей роман до певної міри підсумком свого «літературного досвіду, що його набув досі».

Поради К. Волинського надихнули пись-менника. Працюючи над другим варіантом роману І. Чендей «немало передумав, перева-жив, переосмислив, переоцінив», фактично почав писати новий роман, прагнув зробити все, аби «не підвести, не забрати надію од Вас - чоловіка, якого люблю, якому вірю, від якого чекаю багато і багато», та найголовні-ше - «не підвести читача», дати йому «образ Верховини, верховинця, з його радостями і болями, сумнівами і переживаннями, великим благородством і душевною красою». Він праг-нув якомога глибше «проникнути в душу» верховинця, бо до нього вже писалися твори на цю тему, але «без великого тепла і любові до героїв», для багатьох митців це «здавалося цілиною, яку можна підняти і яка обов'язково вродить, як кожна перележала і залежала зем-ля». Мав рацію І. Чендей, що такі твори без «великого проникнення в душу» закарпатців всього-на-всього «звідували тимчасовий ус-піх», бо сам час був до них безжалісним, «він то зовсім відкидав, то вкривав корозією» такі твори.

Вихід у світ цього роману І. Чендея крити-ка сприйняла загалом прихильно, у пресі з'яв-илося чимало позитивних рецензій та відгу-ків [8, 23-24]. Невдовзі твір було перекладено російською мовою й опубліковано на сторін-ках московського журналу «Дружба народов», у якому вміщено й розлогу статтю про цей твір відомого критика Г. Корабельникова під назвою «Король Лир Верховини» [6]. Канди-датуру І. Чендея як автора роману «Птахи по-лишають гнізда» за рішенням урядового рес-публіканського комітету по преміях імені Т. Г. Шевченка було включено у список номі- нантів на її здобуття у 1966 році, серед яких знані й відомі письменники - Т. Г. Масенко, П. Й. Панч, 0. 0. Сизоненко, Борис Тен, М. Том- чаній, В. Кондратенко, І. Муратов, М. Тарнов- ський [див. : «Літ. Україна» від 07 січня 1966 р.). Своє вагоме слово про роман сказав і К. Волинський у статті «Пытливым взглядом художника», опублікованій 24 лютого 1966 ро-ку на сторінках провідної ідеологічної газети «Правда Украины» у контексті обговорення творів-претендентів на цю високу нагороду.

На жаль, рідне Закарпаття в особі місцевих компатріотів та їх прислужників-критиків, на відміну від І. Чендея, на весь «великий», але далеко не «чарівний зріст» перед усім «цілим світом і Європою» показало мізерію своєї ду-ші, інтелектуальну бідність і хворобливу фан-тазію. Так, зокрема, доцент Ужгородського університету Ю. Балега 20 березня 1966 року на сторінках російськомовного випуску газе-ти «Закарпатская правда» опублікував розг-ромну статтю «Ступки, мялки и духовный мир Пригар», про що вже писали дослідники творчості І. Чендея. Як зазначає М. Жулинсь- кий, у цій статті «...убогий, непрофесійний аналіз твору переплівся з іронічним глузуван-ням над величним світом звичаїв і традицій рідного люду» [4, 5]. Закрити романові «ви-давничий семафор» горе-критики не змогли, та робили все можливе, аби завадити випуску «великого корабля» Чендея-письменника «на великі води». Так, зокрема, згадана уже «За-карпатська правда» (№ 19. - 23.01.1966. - С. 3) спромоглася лише на подачу скупої інформа-ції про висунення їх земляка на здобуття пре-мії імені Т. Г. Шевченка і вмістила невеличкий уривок із твору під оглавом «На Згариці- Пригариці». Цей підступний удар І. Чендей прийняв гідно, до своїх кривдників поставив-ся навіть із співчуттям, про що свідчить його лист до К. Волинського від 27.05.1966 року [5, 85-90].

Та попри все К. Волинський й надалі реце-нзував нові твори письменника, ставав на йо-го захист, коли компатріоти різних мастей і рангів цькували І. Чендея. Так, зокрема, він написав, як уже згадувалось вище, схвальну видавничу рецензію на рукопис збірки І. Чен-дея «Казка білого інею», яка побачила світ 1979 року в ужгородському видавництві «Карпати». Цю повість К. Волинський назвав серед кращих надбань так званого «почвен-нического» «стилістично-змістового напря-му» у тогочасній літературі. Адже його пред-ставники, зокрема В. Распутін, А. Белов, В. Шукшин, В. Астаф'єв, Є. Носов - у російській літературі, М. Стельмах, Г. Тютюнник, Гр. Тю-тюнник, Є. Гуцало, 0. Сизоненко, М. Томча- ній - в українській, прагнули, зазначає дослід-ник, «розкрити першоджерела, першовитоки духовності та моральності» [1, арк. 1]. Вір-ність тому напрямку, наголошує рецензент, зберігає й І. Чендей, який «по-своєму розроб-ляючи, осмислюючи та відображаючи його проблематику в її, так би мовити, сьогодніш-ньому переломленні (баченні, розумінні)» [1, арк. 2]. К. Волинський у цьому аспекті звертає увагу й на повість «Терен цвіте» та роман «Птахи полишають гнізда», у яких глибоке «художньо-філософське осмислення тематич-но-проблемної полоси, пов'язаної з народни-ми першоджерелами і коріннями духовності і моральності, пов'язаної з дослідженням на-родного характеру» [1, арк. 2-3]. Варто наго-лосити, що К. Волинський фактично першим ввів «Казку білого інею» та інші твори І. Чен-дея у популярне тоді коло тогочасної нова-торської «сільської» прози, а такий контекст, очевидний і цілком природний, заслуговує окремої розмови дослідників його творчого доробку.

На переконання К. Волинського, повість «Казка білого інею» «написана талановито», а «образ Матері - верховинки Василини - випи-сано справді вражаюче. Під пером письменни-ка цей образ, з одного боку, набуває великої сили узагальнення, постає як типовий народ-ний характер. [...] Нарешті, постає тут і вель-ми цікава паралель Мати - Земля, котрі дають життя всьому живому, зігрівають його своєю безмірною добротою, теплом свого сер-ця...» [1, арк. 3]. Таке проникливе і вдумливе прочитання цього твору в контексті тогочас-ної радянської багатонаціональної літератури навело К. Волинського на цілком справедливу і слушну думку, що «після «Материнського поля» Ч. Айтматова ми ще не мали з такою мистецькою силою виписаного образу Матері, котрий дав оце Чендей у своїй повісті» [1, арк. 3]. Варто зауважити, що висока оцінка К. Волинським повісті І. Чендея «Казка білого інею» з посвятою «Пам'яті матері Василини - незрівнянної у душевній красі» була об'єктив-ною і справедливою, адже згодом усі, хто пи-сав про творчість митця, зокрема І. Дзюба [2], В. Дончик [3], М. Жулинський [4], В. Марко [7], Д. Федака [9], Г. Штонь [13] та ін., відзначали цю повість як одну із кращих не лише у твор-чій спадщині письменника, але й в українсь-кій літературі загалом. Так, наприклад, І. Дзю-ба твердить, що «Казка білого інею» - це «емоційне і глибоке вдячне слово про неньку, де синівське сприйняття і розуміння матері стає художньою об'єктивністю, розгортається в сув'язь зворушливих епізодів і промовистих картин долі, завдяки чому дорогоцінні мате-рині риси не тільки возвеличені із синівською любов'ю, а й розкриті як живе й невичерпне, живлюще єство народної вдачі» [2, 516].

Ці думки критиків знаходять підтверджен-ня і в епістолярії І. Чендея. Так, зокрема, ска-зане про батьків у листах до І. Денисюка - це не лише слова вдячного сина, який свято бе-ріг традиції української родини, особливо на Закарпатті, де до батьків зверталися на Ви, а батька любляче називали «няньо» (в російсь-ких перекладах це слово подано без змін із відповідним коментарем. - С. К.)\ у цих словах і гіркота від усвідомлення неможливості реа-лізації таланту, даного Богом. Образи рідних батьків, гідних і чесних людей, І. Чендей не-стиме у своїй душі до скону літ.

Варто наголосити й на такому показовому факті: розповідь про батьків у листі від 28 черв-ня 1966 року до І. Денисюка він майже дослівно повторить в автобіографічній повісті «Луна блакитного овиду» (1968), а також 1990 року в інтерв'ю «Конче скасувати цензуру» в газеті «Літературна Україна» як кандидат у народні депутати України [11, 3]. У листі до відомого літературознавця Л. Коваленка від 21 травня 1974 року, згадуючи свій день народження, сло-во «Мама» І. Чендей свідомо напише з великої літери, тим самим виявляючи велику любов і глибоку пошану до найдорожчої у світі людини [5,139]. Від батьків І. Чендей узяв у дорогу жит-тя й науку про те, що лише чесна й віддана пра-ця може дати необхідні результати й принести душевну насолоду.

До рецензованого рукопису автор запропо-нував повість «Казка білого інею» та два опо-відання. Почну з повісті.

Десь за останні десяток-півтора років у ро-звиткові радянської багатонаціональної літе-ратури досить виразно оформився, плідно розвивається один стилістично-змістовий напрям, котрий у критиці отримав назву «почвеннический». Щоправда, термін цей на-вряд чи можна визнати достатньо вдалим, таким, що точно і досить повно передає суть, основну ідейно-естетичну ціленаправленість даної літературної течії. Заплутує справу тут і те, що в розвиткові російської (почасти й української) літератури другої половини XIX ст. ми вже мали справу з «почвенниками». Хоча сучасне «почвенничество», порівняно з отим - «класичним», - має цілий ряд принци-пово суттєвих відмінностей...

І все ж, за браком кращого, вдамося вже до цього терміну. Писалося і пишеться критикою про твори цього напрямку багато. Суперечки навколо того чи іншого з його творів часом роз-гораються вельми запальні й бурхливі (за прик-лад чого може правити хоч би та пристрасна дискусія, котра розгорілась на сторінках союз-ної преси навколо повісті В. Распутіна «Прощание с Матерой»), 3 приводу ж усього напрямку висловлювалось і чимало позитивно-го, схвального, робилися і слушні критичні за-киди. Зокрема серед позитивного відзначалося насамперед прагнення розкрити першоджере-ла, першовитоки духовності та моральності, закорінивши їх у житті, праці, побуті, внутріш-ньому світі людини села на вироблення мора-льно-етичних, психологічних параметрів якого превалюючим чином впливали «одвічна» бли-зькість до природи, землі, умов та особливос-тей праці на ній. В умовах НТР, на фоні поро-джених нею глобальних екологічних проблем, в часи стрімкої урбанізації і вся та проблематика набуває неабиякої ваги. Закономірним слід вва-жати і те, що вона привертає посилений інтерес цілої групи письменників. Адже йдеться в кін-цевому рахункові про те, що у вирішенні карди-нального завдання суспільства зрілого соціаліз-му - формуванні духовно-морального світу все-бічно розвинутої комуністичної особистості - ми ні в якому разі не повинні забувати і про ті морально-духовні народні цінності, котрі виро-блялися віками трудового спілкування з приро-дою, землею, найсуттєвішим чином позначив-шися на народній свідомості, моралі, етиці...

Чи не найбільш цікавого і результативно (в розумінні впливу на читача та й на розви-ток творчих шукань сучасної літератури) той напрям представлений нині в російській прозі. Твори тих же В. Белова, В. Шукшина, В. Астаф'є- ва, В. Распутіна, Є. Носова - переконливе свід-чення тому. В українській прозі 60-70-х років, нехай і не в такому «чистому вигляді», проте по-своєму він також проявився досить цікаво і плідно. Зокрема в творах М. Стельмаха, «Ви-рові» Г. Тютюнника, «Лебединій зграї» В. Зем-ляка, творах М. Томчанія, Тютюнника- молодшого (Григора), Є. Гуцала, 0. Сизоненка...

Постійно зберігає вірність тому напрямку, по-своєму розробляючи, осмислюючи та відо-бражаючи його проблематику в її, так би мови-ти, сьогоднішньому переломленні (бачені, розу-мінні) також Іван Чендей. Ряд його новел, а над-то - повість «Терен цвіте» і роман «Птахи поли-шають гнізда» - переконливе свідчення тому. У принципі, художньо-філософське осмислення тематично-проблемної полоси, пов'язаної з на-родними першоджерелами і коріннями духов-ності і моральності, пов'язаної з дослідженням народного характеру (в його, сказати б, тради-ційному виді), веде І. Чендей і в повісті «Казка білого інею».

Твір написано талановито. Образ Матері - верховинки Василини виписано справді вра-жаюче. Під пером письменника цей образ, з одного боку, набуває великої сили узагаль-нення, постає як типовий народний характер. Крізь життя, долю, внутрішній світ Матері виразно проглядається глибинна проекція: авторський роздум про рідну Верховину, про життя і долю народу, його душевність, життє- творчу силу, внутрішнє благородство і красу. Повіствування про Матір природно підводить нас до роздумів про смисл людського існуван-ня на Землі, про одухотворюючу силу єднання людини з природою. Нарешті, постає тут і ве-льми цікава паралель: Мати - Земля, котрі дають життя всьому живому, зігрівають його своєю безмірною добротою, теплом свого сер-ця... До речі, коли вдатися до сучасної літера-тури, то, на мій погляд, після «Материнського поля» Ч. Айтматова ми ще не мали з такою мистецькою силою виписаного образу Матері, котрий дав оце Чендей у своїй повісті.

Варто також відзначити, з другого боку, що образ Василини написано не тільки з вели-кою мірою індивідуалізації, а й з отим, як ска-зав би Довженко, високим авторським душев-ним хвилюванням, яке захоплює й читача, робить його сприйняття емоціонально-осер- деченим.

До притаманних якостей повісті слід відне-сти й те, що традиційно народне тут вводить-ся в пряме «щеплення» з новим - сучасним, радянським, в результаті чого воно отримує справді благотворні можливості і стимули для свого вже нового розвитку і збагачення. Це реалізується як через долю Василини, так і через долю її дітей.

Даючи високу загальну оцінку повісті, хо-тів би в той час звернути увагу автора і редак-тора на деякі «погрішності», дрібні недогля-ди, котрі впали мені в око при читанні тексту. Для зручності подаю їх посторінково.

На стор. 1 (і ще десь у тексті) автор пише: «уявами». Не знаю, може в карпатських діале-ктах це слово вживається і в множині. Та за нормами української мови воно має тільки одиницю. До речі, на стор. 85 зустрічаємо «два пампушки», хоча, знов же, в українській мові «пампушка» - жіночого роду.

На стор. 26-31 Олена, як на мій погляд, надто вже довго «товче» про манікюри, «мастила» і «душила» (які влучні народні тер-міни!), нинішню моду взагалі. В принципі ті її осудливі слова і на місці, так би мовити, і при-родні. Проте в даному разі, в даній ситуації це для неї другорядне, а розводиться вона про нього довгувато. Адже вона зустрілася з сест- рою-лікарем і найперше хоче, щоб та про її болячки послухала та ліків від різних хвороб вділила. Тож чи не здається авторові, що те надмірне наголошення на критиці моди і з психологічного боку невиправдане?

На стор. 93 узагальнюючий абзац про п'ят-десят літ, які для Василини «минули рікою злиднів, голоду і холоду», - неточний. Адже в ті «п'ятдесят літ» входять і радянські роки, які (в оригіналі слово «коли» виправлено на «які». - С.К.) - що і в повісті показано! - справ-ді принесли їй і дітям її, всій Верховині нове життя. Так що це місце вимагає уточнень.

На стор. 95 смерть Юлинки пояснюється тим, що народила її Василина передчасно, бо тяжку роботу нікому було за неї робити, от вона і взялася була за неї. Пояснення це природне, переконливе. Але ж раніше (див. стор. 67) вона пояснювала смерть доньки тим, що пуповину було їй відрізано ножиця-ми, взятими від мерця. Нехай це і забобон, але ж він жив у свідомості Василини. Тож чи слід отут (стор. 95) про нього «забувати»?

На стор. 101 говориться, що Ружанка при-вела первістка бичка, а раніше говорилося, що теличку.

Нарешті, в розділі-новелі «Чорний іній» отець Никодим і дячок під кінець і взагалі десь «загубилися». А це, як мені дається, таки «мінус», бо чекалося, що в розкритті теми «чорного інію» вони відіграють роль помітнішу.

Тепер про оповідання. «Цимбаланя» чита-ється з інтересом, а головне - з емоційною «віддачею». Авторові вдалося досить виразно виписати образ головної героїні твору (прав-да, Василиною я б її не назвав, зважаючи на те, що мати в повісті «Казка білого інею» теж має таке ім'я), зацікавити нас нею і - тим біль-ше душевно переживати, що таку талановиту людину загубила горілка. «Мораліте» цього оповідання, як бачимо, цілком актуальне: бо-ротьба з п'янством набуває у нас зараз масш-табу загальносуспільного. «Виручає» твір і те, що автор не збився на суто «антиалкогольну» тему, а, як би це поточніше сказати, не без успіхів спробував «переломити» її через люд-ську долю, досить рельєфно подав людські образи (Цимбаланя, кумасі), змалював шмат живого життя.

От тільки відносно Кантюженого. Чи варт його так назвати (від контуженого) і взагалі робити інвалідом? Взагалі, коли він буде і просто п'яничкою-гульвісою, в розкритті ос-новної ідеї оповідання це нічого не змінить.

Порівняно слабким видалося мені оповідан-ня «Теплий дощ». Звичайно, порівняно з інши-ми творами цієї збірки, бо як на другого якогось прозаїка, то твір цей міг би і в здобутках числи-тися. Зрештою, й сама ідея оповідання (про не-обхідність уважного, осердеченого ставлення до людини, надто молодої, ще не устояної) про необхідність «снисходительного отношения», котре, за словами Горького, є «самым разумным и справедливим отношением к человеку») не викликає сумнівів щодо своєї потрібності, акту-альності. Зрештою, й викладена в ньому історія видається життєвою, по-своєму цікавою і пов-чальною.

Однак у самому викладі її ще відчуваються певні «недотягнутості». Приміром, у «викрит-ті» батька-м'ясника помітний наліт заданості. Мабуть, трохи менше «згущуй фарби» тут ав-тор, то й сам образ став би життєвіший, пере-конливіший. Вже з іншого боку, але таке «згущення», здається мені, дещо зашкодило і Павликові. Згущення саме щодо тяжкого ста-новища в його родинні. Адже і перше (м'ясник- негідник) і друге (бідність Павлика) не може служити виправданням того, що він таки ук-рав чужі гроші. Видно, тут ще якихось нюан-сів («поворотів») пошукати б не завадило.

Резюме: рецензована збірка Івана Чендея, безперечно, заслуговує на видання, у ній має-мо талановиту повість. У ній є два непоганих оповідання. А перше з них - то й зовсім хоро-ше. Що ж до моїх зауважень і побажань, то ра-дий буду, коли вони в чомусь прислужаться авторові при остаточному «дотягуванні» ру-копису в процесі його підготовки до друку.

15 березня 1978року. Кость Волинський.

КОМЕНТАРІ

Пропонуємо читачам неопубліковану ви-давничу рецензію К. П. Волинського на руко-пис збірки «Казка білого інею». Рецензія (машинопис з деякими правками автора) да-тована 15.03.1978 р. і як свідчать видавничі позначки надійшла до видавництва «Кар-пати» 20.03.1978 року. Оригінал зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (Ф. 221. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 1-6). Подається за пер-шодруком.

...запропонував повість «Казка білого інею»... - йдеться про повість І. Чендея, яка побачила світ 1979 р. в ужгородському вид-ві «Карпати» у збірці під такою ж назвою, яка вміщувала ще й два оповідання («Цимбаланя» і «Теплий дощ»). До друку рукопис збірки під-писано 06.04.1979 р. Наклад - 65 000 примір-ників. Ціна - 70 коп. Редактор - В. Т. Дзьоба, худож. М. І. Митрик.

У домашній бібліотеці К. П. Волинського зберігається примірник цієї збірки з дарчим надписом І. Чендея:

«Дорогому і шанованому глибоко Костян-тину Петровичу з щирою вдячністю за підт-римку і допомогу в ім'я цеї невеликої книги. До-бра і щастя Вашій хаті, цілую всіх у ній!

Щиро Ваш Ів. Чендей, 31. /УІІ 79 р.».

...навколо повісті В. Распутіна «Проща-ние с Матерой»). - Йдеться про радянського російського прозаїка Валентина Григоровича Распутіна (нар. 15.03.1937), представника так званої сільської прози, автора повісті «Проща-ние с Матерой» (1976), яка одразу після її пуб-лікації на сторінках журналу «Наш современ-ник» привернула до себе увагу читача і кри-тики. Письменник порушив тут актуальні пи-тання не лише того часу, а й вічні проблеми існування людства як такого, зокрема загово-рив про негативні екологічні наслідки НТП, про дикий наступ цивілізації на уцілілі закут-ки сільського укладу життя. В. Распутін тор-кається вічної проблеми сув'язі поколінь, те-ми життя і смерті, сенсу людського буття як такого, любові до рідної землі та своєї батькі-вщини - великої і малої. Разом з В. Астаф'є- вим, Л. Леоновим, С. Залигіним, Ф. Абрамовим, В. Бєловим, Чингізом Айтматовим (відомі їх і публіцистичні виступи у пресі) В. Распутін у російській літературі, а І. Чендей - в українсь-кій своїми творами та публіцистикою домог-лися того, що не відбулося остаточної духов-но-моральної деградації суспільства, на весь голос заговорили про екологічні проблеми та бережливе ставлення до природи. В. Распутін відомий і як несхитний борець за збереження унікального природного заповідника Байка-лу. Виступи російських письменників на дис-кусіях, присвячених повороту північних і си-бірських річок на Південь, додавали цим супе-речкам, перш за все, характеру пошуку істини в його етичному заломленні. Обговорюючи «проект століття», вони звертали увагу на проблему відповідальності людини перед природою, розумного природокористування. Саме завдяки їх небайдужим голосам у 1986 році було прийнято Постанову уряду і партії «Про припинення робіт по перекиданню час-тини стоку північних і сибірських річок».

Твори тих же В. Белова,... - йдеться про Ва-силя Івановича Белова (23.10.1932-04.12.2012), російського радянського письменника, одного із родоначальників і яскравих представників так званої «селянської прози» у тогочасній літе-ратурі. Повість «Привычное лето» (1966) при-несла популярність і славу письменникові, які остаточно підтвердив виходом наступної повіс-ті «Плотницкие рассказы» (1968). На прикладі змалювання життя однієї родини письменник показав витоки народного характеру, торкнув-ся етичних проблем, тут по-новому показано морально-філософську сутність таких, здава-лось би, абстрактних понять, як обов'язок, со-вість, краса. Перед читачем через показ життя і вчинків головного героя Івана Африкановича Дринова та його родини розкривається приро-да російського національного характеру, його духовна сутність. Саме це й стало предметом критики автора, якого звинувачували у суспіль-ній пасивності, примітивізмі та інших гріхах.

1976 року побачив світ роман В. Белова «Кануны» (підзаголовок «Хроника конца 20-х годов»), у якому письменник по-новому під-ходить до зображення долі селян, зокрема показує згубність колективізації від самих її початків і переосмислює цю проблему в аспе-кті історичної пам'яті. В. Белов категорично не сприймав ідею щодо огульного заперечен-ня всього, так би мовити, віджилого і старого, твердив, що «Россия не Феникс. Если ее унич-тожить, она не сможет возродиться из пеп-ла...». Окрім життя вологодського села Шиба- нихи, у романі бачимо і робітничу Москву кін-ця 20-х років. Глибоко досліджуючи історію 20-х років XX ст., В. Белов своїм твором загля-дає в майбутнє, застерігає, змушує читача зробити морально-етичні висновки з подій минулого.

... В. Шукшина, ... - йдеться про Василя Ма-каровича Шукшина (25.07.1929-02.10.1974), видатного російського радянського письменни-ка, кінорежисера, актора, сценариста автора книги «Сельские жители» (1963), героями якої постають пересічні мешканці російського села, трудівники із своєрідними характерами, спо-стережливі та гострі на слово. Деякі із них через свою поведінку видаються диваками, дехто має непросту долю; автор зумів лаконічно, але дос-теменно показати побут села, він глибоко роз-мірковує над морально-етичними проблемами, над сутністю національних та загальнолюдсь-ких цінностей.

... В. Астаф'єва,... - йдеться про Віктора Петровича Астаф'єва (01.05.1924-29.11.2001), видатного російського радянського письмен- ника, лауреата двох Державних премій СРСР, трьох Державних премій РФ, Героя Соціалістич-ної праці. Твори В. Астаф'єва («Перевал» (1958), «Стародуб» (1960), «Звездопад» (1960-1972), «Кража» (1966), «Где-то гремит война» (1967), «Последний поклон» (1968), «Слякотная осень» (1970), «Царь-рыба» (1976)) вирізнялися коло-ритною мовою, глибокою правдою про воєнне життя та сільський побут й тому користувалися неабияким успіхом серед читачів, перекладені багатьма мовами світу та видані мільйонними тиражами. З В. Астаф'євим, своїм однокурсни-ком по Літінституту в Москві, І. Чендей, про що розповів мені Д. Федака, підтримував дружні стосунки.

... Є. Носова ... - йдеться про Євгена Івано-вича Носова (1925-2002), російського радян-ського письменника, Героя Соціалістичної Пра-ці, якого також зачисляють до письменників- «деревенщиків», тобто представників «сі-льської прози», а також авторів творів про «окопну правду»війни. Лауреат премії Олексан-дра Солженіцина (2001). Навчався на Вищих літературних курсах при Спілці письменників СРСР (1960-1962) водночас із І. Чендеєм. Автор творів «Тридцать зёрен» (1961), «Где просыпае-тся солнце?» (1965), «В чистом поле за просёл-ком» (1967), «Берега» (1971), «Красное вино победы» (1971), «Шумит луговая овсяника» (1977), «Усвятские шлемоносцы» (1977) та ін.

... в творах М. Стельмаха, ... - йдеться про Михайла Панасовича Стельмаха (11(24). 05.1912-27.09.1983), видатного укра-їнського радянського письменника, драмату-рга, фольклориста, Героя Соціалістичної Пра-ці, академіка.

... «Вирові» Г. Тютюнника, ... - йдеться про Григорія Михайловича Тютюнника (23.04.1920-29.08.1961), українського радянського пись-менника, автора широковідомого роману «Вир» (1960), вихід якого став визначною по-дією в історії української літератури, оскільки засвідчив неухильне одужання і відродження національної словесності після сталінського удару. У цьому творі Г. Тютюнник порушив як гостроактуальні, так і вічні проблеми людсь-кого буття.

... «Лебединій зграї» В. Земляка, ... -

йдеться про Василя Сидоровича Земляка (спр. прізв. Вацлав Вацік, 23.04.1923-17.03.1977), українського радянського письменника, кіно-сценариста чеського походження. Його твори «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957) присвячені темі українського повоєн-ного села. Славу митцю принесла дилогія «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені Млини» (1976), у якій в образі села Вавілон втілена історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали кому-ни й точилася смертельна «класова» бороть-ба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Ці два твори відзначені Шевченківською премією (посмертно).

... творах М. Томчанія, ... - йдеться про Михайла Івановича Томчанія (16.07.1914-19.01.1975), українського радянського пись-менника угорського походження, автора бага-тьох оповідань та відомого роману «Жме- няки» (1964). Разом із І. Чендеєму 1966 р. він представляв письменників Закарпаття серед номінантів на звання лауреата Шевченківсь-кої премії в 1966 році.

... Тютюнника-молодшого (Григора), ... -

йдеться про Григора Михайловича Тютюнни-ка (05.12.1931-06.03.1980), українського пи-сьменника, кіносценариста, молодшого брата Г. Тютюнника по батькові, автора відомих збі-рок «Зав'язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978). Його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка (1989).

... Є. Гуцала,... - йдеться про Євгена Пили-повича Гуцала (14.01.1937-04. 07. 1995), укра-їнського письменника, журналіста, поета і кі-носценариста, автора численних оповідань та повістей, якими зачитувалися не лише в Україні, а й поза її межами в перекладі на інші мови. Серед них варто назвати збірки «Люди серед людей» (1962), «Яблука з осіннього са-ду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966) «Родинне вогнище» (1968), «Запах кропу» (1969), «Орлами орано» (1977) та ін.

... О. Сизоненка... - йдеться про Олександра Олександровича Сизоненка (нар. 20.09.1923), відомого українського письменника, автора багатьох збірок оповідань, повістей, романів, зокрема «Рідні вогні» (1951), «Рідні краї» (1955), «Далекі гудки» (1957), «В батьківсько-му краю» (1959);

«Корабели»(1960), «Білі хмари» (1965), «Хто твій друг» (1972),«Хліб з рідного поля» (1978), «Не вбиваймо своїх пророків. Книга талантів» (2003) та ін. За трилогію «Степ» («Степ», 1976; «Була осінь», 1980; «Мета», 1983) удостоєний звання лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1984).

1966 року роман 0. Сизоненка «Білі хмари» був також серед номінантів на присудження премії ім. Т. Г. Шевченка. В інтерв'ю «Україн-ській літературній газеті» від 05.10.2012 року з цього приводу він сказав таке: «1964 року [його] надрукував журнал «Вітчизна», далі - видання в «Радянському письменнику». А 1965-го весь комітет із Шевченківської премії проголосував за нього таємно, та Гончар голо-вував замість Корнійчука і сказав: «Сизоненко нікуди не дінеться, йому тільки сорок років... А в списку Петро Йосипович Панч, якому сімде-сят п'ять. Давайте відкритим голосуванням від-дамо Панчеві». І йому дали премію. Це абсолют-но справедливо, Панч набагато більше зробив, він - фундатор української радянської прози. А Сизоненко таки нікуди не подівся, став лауреа-том через 20 років...».

... повість «Терен цвіте» ... - уперше по-вість «Терен цвіте» вийшла 1958 року окре-мою книжкою загальним накладом 8,800 при-мірників в Ужгороді в Закарпатському облас-ному видавництві, художнє оформлення якої виконали знані художники А. Кашшай і Ф. Ма- найло. 1967 року у вид-ві «Дніпро» вийшла збірка творів І. Чендея під такою ж назвою: Терен цвіте : Новели. Повість / передм. Г. Ав- рахова «Майстер новели»; іл. Ю. Замотова. - К. : Дніпро, 1967. - 463 с.

Зміст: Новели. Чайки летять на Схід. - Ружа- на. - На заробіток. - Тестамент. - Василько. - Льодові квіти. - Як Михайло Савула за підруч-ники голосував. - Провесна. - Книжечка. - Зве- дениця. - Задушна субота. - Тарко. - Весільний кулон. - На фронт. - За село. - Потолочені кві-ти. - Ярина. - У вагоні. - Ватри не згасають. - Ялинка. - Берізка. - Повернення. - Трембіта. - Плуг. - Косарі. - Чорнокнижник. - Цвяхи. - Вікна у світ. - Син. - Терен цвіте. Повість.

Фактично, до книги увійшли оповідання, новели та повість «Терен цвіте» із попередніх видань І. Чендея, а саме: «Вітер з полонини : Оповідання та повість» (К., 1958), «Ватри не згасають. Оповідання» (Ужгород, 1960), «Поє-динок : оповідання» (К., 1962), окрім таких творів: Чорна хмара. - Палій. - Весняний цвіт. - Як отець Лука саджанці вирощував. - Поєдинок. - Біловолоса Галя. - Оленьок. - Лист каштана(у книжці «Ватри не згасають. Оповідання» (Ужгород, 1960) ця новела має таку назву: «Жмуток кленового листя». - С. К).

Ця збірка І. Чендея вийшла у світ у прести-жній серії «Бібліотека української радянської прози», започаткованій видавництвом «Дніпро». Цього ж року там побачили світ твори Остапа Вишні, Олеся Гончара, П. Загре- бельного, Г. Косинки, Ю. Мушкетика, М. Руде- нка, Ю. Яновського та ін.

Невдовзі на сторінках газети «Літературна Україна» (01.09.1967) з'явилася рецензія 0. Бабишкіна «Вікна у світ». Обравши заголов-ком рецензії назву новели І. Чендея, присвя-чену першій учительці Йолані Тимкович, зна-ний літературознавець небезпідставно ствер-джував, що цей твір «належить до кращих взі-рців «поезії в прозі». У цьому творі письмен-ник, як і в інших новелах, оповіданнях, повіс-тях, наголошує критик, «знаходить особливі слова, що промовляють до людських почут-тів, тут особисте й громадське» органічно «поєднується з письменницькою зрілістю», а тому «у нашій літературі, так вдячній своїм учителям за добре напучення в житті, не бага-то знайдеться таких проникливих, задушев-них творів про свого учителя, як оцей».

Оповідання й новели письменника, зазна-чає 0. Бабишкін, «вже давно завоювали собі прихильного читача небалакучістю в розк-ритті душевного стану верховинця», який «любить міжгір'я, землю», «це люди жилавих робочих рук». Рецензуючи збірку «Терен цві-те», критик доходить висновку, що «гортаєш сторінки одної великої книги про звичайне закарпатське міжгірське село Забережа, родо-від злиднів і невсипущого прагнення до щас-тя й достатку, а насамперед до воленьки яс-ної», а тому народжується відчуття, що всі твори цієї збірки «становлять один великий роман, своєрідну енциклопедію буття закар-патця». Високо оцінивши це «святкове видан-ня» творів І. Чендея, відзначивши значущість роману «Птахи полишають гнізда», київський літературознавець логічно висновує, що жанр новели «найперспективніший у розвитку Че- ндеєвого таланту», який у «багатій на селян- ську тему українській літературі [...] сказав своє слово. Те слово, яке міг сказати тільки він, його талант».

Див.: Бабишкін 0. Вікна у світ [рец. на кн. : Чендей І. Терен цвіте : Новели. Повість. - К. : Дніпро, 1967. - 463 с. ] // Літ. Україна. - 1967. - 01 верес. - С. 3.

... і роман «Птахи полишають гнізда» ... -

йдеться про видання:

Чендей І. Птахи полишають гнізда ... Роман / Передм. 0. Г. Мусієнко. - К. : Рад. письменник, 1965. - 262 с. Книга вийшла загальним накла-дом ЗО 000 примірників.

У 1968 році цей роман І. Чендея в автори-зованому перекладі Є. Хайтіної та І. Солодов- никової був опублікований на сторінках часо-пису «Дружба народов» (№ № 2-3) з передм. Л. Теракопяна, у якій зазначено, що «во мно-гом итоговом для писателя» творі продемонс-тровано «верность своєму краю, верность своєму народу, его культуре, его лучшим тра-дициям», адже в цьому романі «наиболее от- четлитво сконцентрированы раздумья Чен-дея о прошлом, настоящем и будущем своего края» (Дружба народов. - № 2. - С. 101).

Цього ж року окремими книгами цей ро-ман побачив світу московських видавництвах «Молодая гвардия» (з післямовою Г. Корабе- льникова) та «Художественная литература» (з передм. Л. Теракопяна).

... після «Материнського поля» Ч. Айт-матова ... - йдеться про Чингіза Торекулови- ча Айтматова (12.12.1928-10.06.2008), кирги-зького радянського письменника-прозаїка, гуманіста, політичного та культурного діяча, яскравого представника генерації «шістде-сятників». Писав російською та киргизькою мовами. У повістях «Материнське поле» (1965) та «Прощай, Гульсарі» (1966) письмен-ник оповідає про історію свого народу, події революції, про колгоспне будівництво, роки війни. Головні герої тут - Старець, Мати, яка перед смертю сповідається перед природою, а саме: Землі (Толгонай) та коню Гульсарі (Тананбай). У романі «Буранний полустанок. (І довше століття триває день)» письменник торкається проблем першооснов людського буття на землі.

... як сказав би Довженко, ... - йдеться про Олександра Петровича Довженка (29.08 (10.09).1894-25.11.1956), видатного українсь-кого письменника, кінорежисера, художника, класика світового кінематографа.

... за словами Горького, ...- йдеться про Максима Горького [спр.прізв. Пешков Олексій Максимович, 16(28).03.1868-18.06.1936), ро-сійського письменника, драматурга та публі-циста Російської імперії та СРСР.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Волинський К. П. Рецензія. Іван ЧЕНДЕЙ. Казка білого інею / Кость Волинський // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. -- Ф. 221. -- Оп. 2. -- Од. зб. № 33. -- Арк. 1--6.

2. Дзюба І. М. З криниці літ : у 3 т. / Іван Дзюба. -- К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006-2007. -- Т. З : Літ. портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів. -- 2007. -- 880 с.

3. Дончик В. Неминуче й неминуще : літературні досліди і хроніки / Віталій Дончик. -- К. : Наук, думка, 2012. -- 862 с.

4. Жулинський М. Сходження на Ясенову : [І. Чен- дею -- 70] / Микола Жулинський // Літ. Украї-на. -- 1992. -- 11 черв. -- С. 5.

5. Кіраль С. Зробити щось корисне для свого рід-ного народу» : з епістолярної спадщини Івана Чендея : монографія / Сидір Кіраль. -- Ніжин : Видавець ПП Лисенко М. М., 2013. -- 212 с.

6. Корабельников Г. Король Лир Верховины / Гри-горий Корабельников // Дружба народов. -- 1966, --№6, --С. 247--257.

7. Марко В. Творча зрілість -- то вічне шукання / Василь Марко // Вітчизна. -- 1980. -- № 3. -- С. 203--205.

8. Письменник Іван Чендей : Біобібліографічний покажчик / укл. 0. Г. Люта, Л. 0. Смочко, М. І. Трещак. -- Ужгород : Вид-во «Мистецька Лінія», 2006. -- С. 23--24.

9. Федака Д. З минулого -- в майбутнє [вст. ст. ] / Дмитро Федака // Чендей І. Птахи полишають гнізда ... Повість, роман / Іван Чендей. -- Ужго-род : Карпати, 1984. -- С. 5--20.

10. Чендей І. Листи до К. П. Волинського / Іван Чен-дей // Приватний архів К. П. Волинського, м. Київ.

11. Чендей І. «Конче скасувати цензуру» : [інтерв'ю з письменником / Записав Ю. Пригорницький] / Іван Чендей // Літ. Україна. -- 1990. -- 22 лют. -- С.З.

12. Чендей І. Листи та вітальні листівки до Д. Бе- дзика, 30.12.1969--10.11.1973 рр. / І. Чендей // Центральний державний архів-музей літерату-ри і мистецтва України. -- Ф. 278 -- Оп. 3. -- Од. зб. № 553. -- Арк. 1--6.

13. Чендей І. Рецензія на роман Д. Бедзика «Украдені гори», 1968 / І. Чендей // Там само. -- Ф. 221 -- Оп. 2. -- Од. зб. № 11. -- Арк. 1--7.

14. Штонь Г. Слово, що прагне навчати / Григорій Штонь // Літ. Україна. -- 1979. --28 серп. -- С. 2.

15. «Я щасливий від спілкувань з Вами» [Листи І. Чендея до 0. Гончара; публ. В. Гончар] // Сло-во Просвіти. -- 2012. -- № 28 (665). -- 12--18 лип, -- С. 10--12.

Размещено на Allbest.ru