Державні механізми управління маркетинговою діяльністю вищих навчальних закладів

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Державні механізми управління маркетинговою діяльністю вищих навчальних закладів

А. Ромін

Проаналізовано сучасний стан розвитку системи вищої освіти та управління вищими навчальними закладами. Розглянуто проблеми кількісних і якісних параметрів надання освітніх послуг, їх роль у покращенні економічного стану ВНЗ.

Ключові слова: вищий навчальний заклад, державне регулювання, концепція, органи державної влади, освітні послуги, управління.

Поступові перетворення української економіки безпосередньо пов'язані із формуванням її нової структури, в одній з основних складових якої є сфера вищої освіти, що забезпечує зміцнення позицій її найбільш дієвих інститутів - вищих навчальних закладів.

Іншими словами, успіх перетворень, що проводяться у всіх галузях, сферах і секторах економіки, напряму пов'язаний із розвитком сфери вищої освіти, що своєю чергою, забезпечує ефективне функціонування всіх структур економічної системи країни.

Це певною мірою підтверджується світовим досвідом, який засвідчує, що реформування системи вищої освіти неможливе без попереднього визначення головних пріоритетів державної політики, які задають магістральний напрям державного регулювання вищої освіти будь-якої держави. Не викликає сумніву той факт, що сфера освіти взагалі і вища школа зокрема через своє особливе положення в суспільстві є не так метою здійснення реформ, як засобом виходу з постійних криз, умовою стійкого поступального розвитку економіки країни, що особливо актуально для сучасної України.

Управління конкурентоспроможністю у сфері надання освітніх послуг є новим об'єктом дослідження управлінської науки як в Україні, так і інших країнах. Значний внесок у розвиток теорії освітнього менеджменту зробили зарубіжні і вітчизняні вчені, серед яких Ю. Петруня, М. Матвіїв, І. Іванова, Л. Карамушка, М. Ніязова, О. Кратт, Б. Корольова, С. Мамонтов, Т Матвіїв, Т Оболенська, Н. Ушакова, Є. Хриков та інші. Однак у проведених досліджень на сьогодні в наукових колах немає чітко окресленого підходу щодо визначення наукових засад і напрямів державного регулювання діяльності вищих навчальних закладів в умовах системних зрушень і недостатнього фінансування.

Мета статті - проаналізувати державні механізми управління маркетинговою діяльністю вищих навчальних закладів України.

Фахівцями визнано, що маркетингова концепція управління організаціями є найбільш прогресивною. Саме ця концепція дає змогу якнайкраще поєднувати інтереси самої організації, інтереси споживачів її послуг і суспільства загалом. Головні переваги маркетингу як концепції управління полягають у [1]:

розумінні залежності компанії від стану зовнішнього середовища;

цільовій орієнтації компанії на кінцевий результат;

увазі до якісних характеристик процесу відносин усередині компанії і відносин компанії зі своїми контрагентами;

- системному підході до розгляду процесу управління й організації діяльності компанії на ринку.

Для визначення найкращого концептуального підходу до управління вищим навчальним закладом необхідно враховувати специфіку, обумовлену особливостями освітнього процесу й освітнього товару.

Ці особливості можна сформулювати так:

Незаперечним є той фактам, що ВНЗ відіграють особливу роль у суспільстві. Вища освіта є головним фактором соціально-економічного прогресу. Місія вищої школи полягає у підготовці фахівців, діяльність яких спрямована на розвиток суспільства в різних сферах - економічній, політичній, культурній, соціальній. У цьому і полягає особлива значущість суспільних освітніх потреб. Тобто ВНЗ у процесі планування своєї діяльності (насамперед при визначенні номенклатури спеціальностей) повинні передусім орієнтуватися на суспільні потреби і лише потім брати до уваги індивідуальний попит на освітні послуги.

Освітній процес тривалий у часі. Внаслідок цього перед вищим навчальним закладом настає завдання щодо прогнозування майбутньої потреби у фахівцях з урахуванням часу, необхідного на підготовку фахівця. Саме тому ВНЗ має орієнтуватися не тільки й не стільки на задоволення поточних потреб у фахівцях, скільки на задоволення потреб перспективних.

Важливо враховувати специфіку освітнього товару як товару “інноваційного просування”. Індивідуальний і, нерідко, колективний споживач не в змозі чітко визначити, якими саме характеристиками має володіти товар - яка сума знань необхідна фахівцеві, за допомогою яких програм, методів проводити навчання. Тільки виробник освітніх послуг (вищий навчальний заклад в особі викладачів) здатний визначити цей набір характеристик. За цього, природно, уявлення викладачів, які розробляють навчальні програми і курси, повинні спиратися на дійсні, але вербально не сформульовані освітні потреби. Тому ВНЗ має працювати відповідно до концепції “творчого маркетингу”, згідно з якою споживачеві потрібно пропонувати те, що він сам не в змозі описати, але що йому дійсно потрібно.

Індивідуальні споживачі освітніх послуг нерідко не здатні оцінити, які саме фахівці будуть затребувані на ринку праці. Рішення про вибір спеціальності можуть прийматися під впливом моди, суб'єктивних уявлень про престижність професії, іноді під впливом особистих емоцій.

Однією з найважливіших функцій закладу освіти є функція культурного і морального виховання особистості, що також вимагає обережного ставлення до переваг індивідуальних споживачів освітніх послуг та їх втілення.

Перед вищим навчальним закладом стоїть важливе завдання щодо підтримки і розвитку наукових шкіл, зокрема, пов'язаних із галузями знань, що не затребувані широким загалом.

Для закладів освіти важливо підтримувати відносини з іншими суб'єктами ринку освітніх послуг на основі не конфронтаційної конкуренції, а довгострокового взаємовигідного співробітництва, оскільки знання і наукові досягнення не можуть бути недоторканною власністю одного навчального закладу. Необхідний постійний інформаційний обмін у науковому й освітньому середовищі для постійного збільшення інтелектуального капіталу і підвищення його вартості.

З вищезазначеного видно, що вищий навчальний заклад у процесі дослідження зовнішнього середовища має орієнтуватися не так на вивчення стихійного попиту освітніх послуг індивідуальних споживачів, як на поточні і перспективні потреби суспільства у фахівцях. Стратегічні завдання ВНЗ мають бути пов'язані із задоволенням потреб саме такого роду, при цьому також повинні враховуватися й потреби індивідуальних споживачів, з якими ВНЗ безпосередньо має справу [2].

Враховуючи вищенаведене, на нашу думку, управління освітньою діяльністю вищих навчальних закладів є сукупністю організаційно-економічних, планово-фінансових та інформаційно-аналітичних заходів установ вищої освіти та органів управління освітою, метою яких є всебічний розвиток вищої освіти, задоволення поточного та перспективного попиту на освіту з боку населення, контроль якості освітніх послуг, забезпечення координації роботи вищих навчальних закладів і їх структурних підрозділів із метою підвищення ефективності надання освітніх послуг їх споживачам.

У нашій країні система управління діяльністю вищих навчальних закладів включає управління органами державної влади на загальнодержавному та регіональному рівні в особі Міністерства освіти і науки України, відповідних управлінь місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, а також громадські організації, систему менеджменту у вищому навчальному закладі.

Вищі навчальні заклади виступають у ролі центрів спеціалізованої підготовки кадрів і проведення досліджень, згідно з галузевими програмами за рахунок коштів галузей економіки. Як суб'єкти регіону ВНЗ є центрами акумуляції інтелектуальних, виробничих, комерційних, фінансових і добродійних ресурсів, використання яких не суперечить цілям суспільства, нормативним актам держави і забезпечує відтворення інтелектуального потенціалу регіону.

У контексті сучасної ринкової модернізації і глобалізації української економіки сфера вищої освіти зазнає значних трансформацій, виражається в появі адекватних макро- і мезоекономічних реалій нових форм регіональної організації ринків освітніх послуг, у формуванні єдиного філіального простору найбільших ВНЗ, зростанні впливу комплексу регіональних і локальних чинників на функціональне середовище сфери вищої освіти, наростанні асиметрії і фрагментарності простору вищої освіти, подальшому посиленні взаємозалежності між освітньою діяльністю та регіональною організацією економіки загалом.

Водночас питання державного регулювання системи управління вищими навчальними закладами - це проблема, що широко обговорюється у світі. Різноманіття концепцій і практичних підходів до управління вищими навчальними закладами в Україні та зарубіжних країнах обумовлене істотними відмінностями в організаційних структурах систем вищої освіти, в їх правових основах, а також національними традиціями, що склалися в кожній країні, і парадигмою управління економікою загалом. Водночас, у цьому питанні досить чітко простежуються спільні тенденції, головними з яких є децентралізація і демократизація державного управління, розширення автономії вищих навчальних закладів із одночасним посиленням їх включення у вирішення проблем соціально-економічного розвитку суспільства, розбудови, організація управління і фінансування освітнього процесу на основі ринкових моделей. Ретроспективний аналіз тенденцій розвитку вищої освіти в Україні засвідчив, що сучасний стан цього сектора економіки країни характеризується активними процесами модернізації, в ході яких вносяться зміни як в організаційно-функціональну структуру системи освіти, так і в зміст і технології процесу навчання. Суперечності і проблеми як усередині системи освіти, так і в макроекономіці загалом викликають підвищений інтерес дослідників до аналізу стану і розвитку як окремих сегментів цієї сфери (зокрема, вищих навчальних закладів), так і цілих функціональних підсистем (наприклад, система безперервної освіти).

Дослідження також підтверджують, що система управління вищими навчальними закладами України не повною мірою відповідає потребам нестримно змінного суспільства. Розривом системних зв'язків між гуманітарною, природничо-науковою й техніко-технологічною складовими вищої освіти пояснюється багато в чому неадекватний вимогам сучасного економічного розвитку рівень кваліфікації кадрового потенціалу.

Проблеми вищої школи в Україні повинні розглядатися в загальносвітовому контексті трансформації інституційних основ освіти (зокрема, активного поширення парадигми Болонського процесу) в умовах інформаційного суспільства і глобалізації політики й економіки.

Отже, глобальні зміни в суспільстві й економіці зумовили необхідність розробки ефективних методів організації і регулювання системи управління вищими навчальними закладами як найважливішою складовою економіки, що функціонує в ринкових умовах господарювання.

Визначення напрямів реформування системи управління вищими навчальними закладами в Україні повинне здійснюватися з урахуванням специфіки змісту самого освітнього процесу, а також якісних і кількісних параметрів її найважливішої складової - економічного потенціалу вищої школи.

Перехід української суспільно-економічної системи на ринкову модель розвитку супроводжується поширенням ринкових форм господарювання на ті види діяльності, які традиційно вважаються непродуктивними. Це підтверджує велике значення і роль сфери вищої освіти як найважливішої складової соціально-економічного прогресу. Інтелектуальний потенціал громадян, рівень їх освіти є на сьогодні головою умовою й чинником добробуту і стійкого розвитку сучасного суспільства, що детермінує особливу роль системи освіти.

Дослідження економічного змісту господарських відносин системи освіти ускладнене специфікою блага (продукту), що виробляється і реалізовується у сфері освітніх послуг. У сучасній науковій літературі, присвяченій проблемі управління системою вищої освіти, відсутня єдина думка щодо змісту і форм функціонування господарського механізму системи освіти в умовах ринку.

У дослідженнях вітчизняних економістів можна виділити два основних підходи до визначення освітніх послуг:

освітні послуги - це система знань, інформації, умінь і навичок, які використовуються з метою задоволення різноманітних потреб людини, держави та суспільства;

освітніми послугами називається комплекс таких послуг, які безпосередньо пов'язані з реалізацією головних цілей освіти, здійсненням його суспільною місії.

Аналізуючи наведені визначення, можна зробити висновок, що цільовою функцією освіти є збільшення цінності людини як особи, працівника, громадянина. Специфіка освітніх послуг виявляється в їх класичних характеристиках (невідчутність, невіддільність від джерела, непостійність якості, неможливість збереження) та індивідуальних рисах.

Неможливість збереження освітніх послуг виявляється двояко. По-перше, неможливо надати послуги в повному обсязі заздалегідь і складувати їх як матеріальний товар в очікуванні підвищення попиту. По-друге, з часом людина забуває отриману інформацію, знання. У зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу відбувається також старіння знань.

До специфічних особливостей освітніх послуг найчастіше належать такі, як [3]:

висока ємність інтелекту;

відстрочка виявлення результативності і залежність результатів від умов майбутньої роботи і життя випускника вищого навчального закладу;

відносна тривалість виконання;

необхідність подальшого супроводу й оновлення послуг;

залежність послуги від місця її надання і місця проживання потенційних студентів;

висока вартість;

неможливість перепродажу тощо.

За цього висока інтелектуальна ємність може бути опосередкована високим рівнем товарності освітньої послуги як економічної форми господарювання.

Розглянемо сутність освітньої діяльності суб'єктів ринку освітніх послуг, тобто вищих навчальних закладів та визначимо, в чому ж полягає специфіка освітньої діяльності і чи можна її порівняти з діяльністю в інших сферах. Сама діяльність сприймається або як вільна творчість, або як ззовні обумовлена активність - праця. Саме праця в умовах товарного виробництва найбільшою мірою виявляється як свідома і доцільна фізична або розумова діяльність, що є реакцією людини на зовнішнє оточення і є засобом для задоволення її фізіологічних і соціальних потреб, відмінних від потреби у вдосконаленні власної особи. А творчість свідомо сприймається людиною як породжувана внутрішнім прагненням до самореалізації діяльність, яка не відтворюється як у своєму процесі, так і в результаті іншими людьми і через це може порівнюватися з діяльністю інших людей.

Головною рушійною силою, здатною забезпечити прогрес суспільства, є творча людина з високим рівнем професійної підготовки, яка має змогу розкрити свої здібності, зарекомендувати себе з найкращого боку й отримати визнання суспільства. Особливістю моделі суспільства з розвиненою економікою є оптимальне співвідношення між матеріальним виробництвом і сферою послуг, оскільки розширення сфери послуг є не так результатом, як важливим стимулом до зростання матеріального виробництва, соціального і духовного прогресу суспільства загалом.

Поняття “освіта” означає механізм і одночасно сферу, в якій відбувається становлення і розвиток індивіда, а значить, суспільства і людства загалом. Під освітою ми розуміємо централізований процес виховання і навчання на користь людини, суспільства, держави, що супроводжується досягненням людиною встановлених державою освітніх рівнів. Нормативність цього визначення полягає у вказівці на необхідність досягнення певних державних освітніх рівнів (стандартів освіти) у поєднанні з навчанням і вихованням. Що ж до практичної реалізації поєднання інтересів особи, суспільства і держави, то це поєднання на сьогодні в Україні украй розбалансоване [4].

Значна роль освітніх послуг знаходить теоретичне відображення у ряді концепцій соціального й економічного розвитку, серед яких виділяються концепції постіндустріального суспільства, теорія людського капіталу тощо. Найбільш детально зростаюча роль знань, інформації в суспільному розвитку розкрита в концепції інформаційного суспільства. У минулому земля, праця і капітал були ключовими факторами виробництва. На сьогодні у багатьох галузях економіки інформація стає головною складовою.

Висновки

Таким чином, конкретизуючи вищенаведені положення, необхідно враховувати подвійну сутність освіти як процесу і результату.

Це визначено такими проявами людської активності, як мотивація, цілепокладання і відносини між людиною та зовнішнім середовищем. Зауважимо, що хоча форма продукту праці може бути різною, безперечним є те, що він є благом, що прямо або опосередковано задовольняє матеріальні потреби виробника. При цьому однією з основних характеристик продукту праці є його відтворюваність, тобто здатність індивіда створювати аналогічний продукт за аналогічних умов. За цього продукт праці в процесі обміну може переходити від одного індивіда до іншого. Але у сфері освіти і процес, і результат тільки частково характеризуються як праця і продукт. Саме це визначає специфіку виробництва продукту в цій сфері. Оскільки освітні послуги характеризуються значним обсягом інтелекту і представлені широким полем особистих контактів виробника і споживача, то діяльність у сфері освіти може характеризуватися, з одного боку, як праця, а з іншого - як творчість.

Література

Огаренко В. М. Розвиток вищої школи в умовах змін ринкового середовища / В. М. Огаренко // Актуальні проблеми держ. упр. [Текст] : зб. наук. пр. -- Вип. 3 (19). -- Одеса : ОРІДУ НАДУ 2004. -- С. 136--142.

Оболенська Т Є. Маркетинг освітніх послуг: вітчизняний та зарубіжний досвід [Текст] / Т Є. Оболенська. -- К. : КНЄУ 2001. -- 208 с.

Шилова В. І. Удосконалення державного регулювання ринку освітніх послуг / В. Шилова // Держава та регіони [Текст]. -- 2006. -- № 4. -- С. 191--194. -- (Серія: Державне управління).

Марцин В. Вища школа України на шляху трансформації у європейський освітній простір / В. Марцин // Вища школа [Текст]. -- 2007. -- № 27/35. -- С. 8.

Размещено на Allbest.ru