Сегментація ринку вищої освіти за купівельною спроможністю споживачів послуг

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сегментація ринку вищої освіти за купівельною спроможністю споживачів послуг

Базецька Г.І.

Харківський національний університет міського господарства імені О.М. Бекетова Кусик Н. Л.

Багдікян С. В.

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Досліджено критерії, за якими можливо проводити сегментацію ринку вищої освіти за купівельною спроможність споживачів освітніх послуг та рівнем їх вимог до якості цих послуг, такі як: прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата, середня заробітна плата. Згруповано споживачі послуг закладів вищої освіти залежно від їхньої купівельної спроможності, проаналізовано мінімальні потенційні можливості оплати освітніх послуг вітчизняних закладів вищої освіти різними групами споживачів. Виявлено потенційну кількість споживачів послуг вищої освіти в умовах ринку, диференційованого за купівельною спроможністю населення в 2018 р., на прикладі України та Одеської області.

Ключові слова: сегментація, критерій, прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата, середня заробітна плата, купівельна спроможність, споживач, ринок вищої освіти, освітня послуга, заклад вищої освіти. ринок освіта споживач

Исследованы критерии, по которым можно проводить сегментацию рынка высшего образования по покупательной способности потребителей образовательных услуг и уровню их требований к качеству этих услуг, такие как: прожиточный минимум, минимальная заработная плата, средняя заработная плата. Сгруппированы потребители услуг учреждений высшего образования в зависимости от их покупательной способности, проанализированы минимальные потенциальные возможности оплаты образовательных услуг отечественных учреждений высшего образования различными группами потребителей. Выявлено потенциальное количество потребителей услуг высшего образования в условиях рынка, дифференцированного по покупательной способности населения в 2018 г., на примере Украины и Одесской области.

Ключевые слова: сегментация, критерий, прожиточный минимум, минимальная заработная плата, средняя заработная плата, покупательная способность, потребитель, рынок высшего образования, образовательная услуга, учреждение высшего образования.

Постановка проблеми. У сучасній інституці- ональній економіці інвестиції в людський капітал сприяють розвитку інтелектуального суспільства, формуючи новий еволюційний стан, в якому людина (її людський капітал) стає вирішальним чинником конкурентної переваги держави на етапі модернізації суспільства у цілому [1, с. 262-268]. У загальному вигляді основними джерелами накопичення елементів людського капіталу є: освіта і наука, охорона здоров'я, культура і мистецтво, інформаційне обслуговування, безпека. Таким чином, інвестиції в людський капітал - це цілеспрямоване вкладення ресурсів саме у вищезазначені сфери, що забезпечують поліпшення якісних параметрів людини та підвищення якості її життя [2].

З одного боку, не викликає сумніву необхідність відшкодування витрат за надання благ цими сферами (здебільшого надаються у вигляді послуг), які акумулюються як людський капітал. Такі послуги є персоніфікованими, тобто в них зацікавлені конкретні особи, тому їх надання має бути економічно ефективним. З іншого боку, ці послуги - це суспільні блага, в яких зацікавлені та якими користуються всі члени суспільства. Ці блага взаємопов'язані та разом накопичуються у вигляді людського капіталу, який завжди персоніфікований. Отже, надання послуг цими сферами має бути соціально справедливим. По суті, ці дві сторони є взаємопов'язаними та стосуються однієї й тієї ж проблеми: проблеми відшкодування витрат за надані послуги сферами освіти і науки, охорони здоров'я, культури і мистецтва, інформаційного обслуговування, безпеки. Останнім часом в українському суспільстві «межа» між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, на нашу думку, починає окреслюватися найбільш очевидно та загострюється саме у сфері надання освітніх послуг.

Сьогодні в Україні сфера освіти зазнає суттєвих змін у напрямі все більшої диверсифікації джерел відшкодування витрат, зменшення державної частки в загальному обсязі ресурсів, які інвестуються у цю сферу. Послуги освіти - це суспільні блага, які вважаються соціальними послугами та які (у своїй більшості) теоретично надаються безкоштовно. Однак на практиці виникає питання реальної можливості дійсного забезпечення справедливих умов для всіх членів суспільства в задоволенні потреб у послугах освіти. Нині особливо актуальним це питання стає в державному секторі сфери освіти, часткою якого є сфера вищої освіти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вели-кий внесок у розвиток сучасної теорії людського капіталу зробили Т. Шульц, Г. Беккер, Е. Дені- сон, Р. Солоу, Дж. Кендрік, С. Кузнець, С. Фабрикант, І. Фішер, Р. Лукас та ін.

Дослідженню сфери освітніх послуг присвячено праці В.П. Щетиніна, який уважає освітньою послугою систему знань, інформації, вмінь і навиків, які використовуються для задоволення багатоликих потреб людини, суспільства і держави [3, с. 66-73]. Іншого підходу притримується Е.Н. Попов, який у своїх дослідженнях наполягає, що саме освітні послуги (сукупність праці викладачів), а не знання, вміння, навики можуть розглядатися як товарна продукція навчального закладу [4, с. 65-71]. Дослідник А.В. Сагінова продуктом будь-якої освітньої установи називає освітню програму, яка розробляється для того, щоб задовольнити потребу в освіті, професійній підготовці, вченні або перепідготовці, тобто досягненні певного соціального ефекту [5, с. 45-50]. Заслуговують на увагу дослідження А.А. Ченцова, який виділяє категорію «освітній продукт» [6]. Актуальна також позиція Е.І. Скріпака, який уважає, що економічна категорія «освітні послуги» нині підміняється вужчим поняттям «платні освітні послуги» [7].

Проблемами ціноутворення на освітні послуги навчального закладу з погляду маркетингу освітніх послуг займалися Д.А. Шевченко, І.В. Захарова [8]. В.В. Кулібанова у своїх роботах розглядає поняття конкурентоспроможності освітніх послуг, яка відображає міру відповідності з потребами споживача [9, с. 15]. Деякі дослідники, такі як А.І. Татаркін та Е.В. Пилипенко, у принципі відкидають застосування до галузей соціальної сфери, у т. ч. й до сфери освітніх послуг, цінових та вартісних показників [10, с. 7-19].

Внесок у розвиток теорії управління якістю освітніх послуг зробили такі фахівці, як Е.В. Зло- бін, А.А. Аветісов, Н.А. Селезньова, С.В. Міщенко, Б.І. Герасимов, Е.Ю. Ігнатієва та ін. Заслуговує на увагу з погляду управління якістю в освітній організації теорія оптимізації учбово-виховного процесу Ю.К. Бабанського, яка заснована на системному підході, виходить із того, що освітній процес став настільки багатофакторним і багатоплановим, що приватними, автономними заходами істотно підвищити його якість неможливо [11, с. 184-185, 191].

Виділення невирішених раніше частин загаль-ної проблеми. Вітчизняні заклади вищої освіти (далі - ЗВО) формують свої доходи з двох основних джерел: з державних (бюджетних) ресурсів (60-65% загального бюджету закладу) та з власних ресурсів (35-40% загального бюджету закладу). Власні ресурси ЗВО формуються за рахунок дуже обмеженого виду доходів, які законодавчо дозволені відповідним державним, бюджетним, неприбутковим установам. ЗВО самостійно можуть отримувати дохід переважно по двох позиціях: за надання освітніх послуг (84-85% доходів спеціального фонду закладу) та за послуги, пов'язані з іншою господарською діяльністю (13-14% доходів спеціального фонду закладу) [12, с. 264-268]. Таким чином, основна дохідна стаття у структурі власних ресурсів ЗВО - це плата за освітні послуги, тому цінова політика ЗВО на ринку вищої освіти має передбачати розрахунок величини споживання цих послуг.

Вартість навчання у ЗВО пов'язана як із ціновою детермінантою (собівартістю надання послуги), так і з неціновими детермінантами (престижністю ЗВО, спеціальності та ін.). Крім того, на вартість навчання впливають купівельна спроможність споживачів та рівень їхніх вимог до якості освітньої послуги. При цьому залежно від купівельної спроможності споживачів будуть розрізнятися їхні вимоги до якості освітньої послуги.

Основна частка ЗВО, які функціонують на ринку вищої освіти в Україні, - це державні (бюджетні) неприбуткові освітні установи. Спробуємо сегмен- тувати цей ринок за купівельною спроможністю споживачів освітніх послуг та рівнем їхніх вимог. На першому етапі такого дослідження основна проблема полягає у виборі найбільш адекватного критерію, за яким слід проводити сегментацію. Це є принципово важливим, тому що, відповідно до виділених сегментів, далі повинні аналізуватися ЗВО, які їх обслуговують, щодо якості наданих ними послуг. До можливих критеріїв можна віднести: прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату, середню заробітну плату.

Мета статті полягає у спробі вибрати найбільш адекватний критерій, за яким слід проводити сегментацію ринку вищої освіти за купівельною спроможністю споживачів освітніх послуг та рівнем їхніх вимог до якості цих послуг. Це дасть змогу згрупувати споживачів послуг закладів вищої освіти залежно від їхньої купівельної спроможності, проаналізувати потенційні можливості різних груп споживачів щодо оплати освітніх послуг вітчизняних закладів вищої освіти, виявити потенційну кількість споживачів послуг вищої освіти в умовах ринку, диференційованого за купівельною спроможністю населення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік» від 07.12.2017 встановлено розміри основних мінімальних соціальних стандартів у 2018 р. (табл. 1). Цим же Законом установлено розмір мінімальної заробітної плати в 2018 р. з 1 січня: у місячному розмірі - 3 723 грн.; у погодинному розмірі - 22,41 грн. (табл. 2).

Середня заробітна плата в Україні, за даними Державної служби статистики, наприкінці І кварталу 2018 р. становила 8 382 грн. (табл. 3).

Якщо розглядати динаміку зміни середньої заробітної плати по областях України, то в регі-ональному розрізі спостерігається достатньо від-чутний розрив між деякими регіонами (табл. 4).

Таким чином, виникає ще одна проблема у виборі найбільш адекватного критерію, за яким треба проводити сегментацію ринку вищої освіти за купівельною спроможністю споживачів освітніх послуг та рівнем їхніх вимог: чи враховувати регіональні особливості областей?

Таблиця 1. Прожитковий мінімум в Україні у 2018 р. (з розрахунку на місяць)

Джерело: складено авторами на основі [13]

Таблиця 2. Мінімальна заробітна плата в Україні з 2016 по 2018 р.

Якщо розглядати структуру доходів населення України, то майже 50% у ній посідає заробітна плата та майже 36% - соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти (табл. 5). Тобто основним джерелом оплати освітніх послуг для більшості споживачів цих послуг є саме заробітна плата.

Державна служба статистики України щоквар-тально надає інформацію про розподіл працівників за розмірами заробітної плати на підставі даних державного статистичного спостереження «Обстеження підприємств із питань статистики праці» (табл. 6).

Головні управління статистики в областях України також щоквартально надають інформацію про розподіл працівників області за розмірами нарахованої їм заробітної плати (табл. 7, вибірково - за мінімумом та максимумом значень, за аналогією побудови табл. 4). Якщо розглядати цей розподіл по областях України, то в регіональному розрізі можна побачити достатньо значні коливання показників між регіонами.

Таким чином, знов виникає питання необхідності врахування регіональних особливостей областей під час вибору найбільш адекватного критерію, за яким треба проводити сегментацію ринку вищої освіти за купівельною спроможністю споживачів освітніх послуг та рівнем їхніх вимог.

Таблиця 3. Середня заробітна плата по Україні за 2016--2018 рр.

Таблиця 4.Середня заробітна плата по регіонах України за І--II квартали 2018 р., грн. (фрагмент за мінімумом та максимумом значень)

Таблиця 5 Доходи населення України за І квартал 2018 р.

Таблиця 6. Розподіл кількості штатних працівників в Україні за розмірами заробітної плати на кінець І та II кварталів 2018 р.

Таблиця 7

Джерело: складено авторами на основі [15--19]

Таблиця 8

На нашу думку, використання критерію «про-житковий мінімум» для сегментації ринку вищої освіти не є доцільним, тому що оплата таких освітніх послуг розглядається людьми як «вкладення в майбутнє» й навіть у складних фінансових умовах споживачі готові їх оплачувати. У зв'язку з тим, що основним джерелом оплати освітніх послуг для більшості споживачів є заробітна плата, маємо використовувати критерій «заробітна плата». Використання критерію «середня заробітна плата» також викликає деякі сумніви, тому що вимагає врахування регіональних особливостей соціально- економічного розвитку областей. А з поширенням тенденцій щодо академічної мобільності у сфері вищої освіти та прагнення до створення єдиного освітнього простору, цей критерій також є не дуже вдалим. Тому залишається вибрати за найбільш адекватний критерій сегментації ринку вищої освіти мінімальну заробітну плату.

За наявної вітчизняної статистичної бази можна спробувати сегментувати ринок вищої освіти за купівельною спроможністю споживачів освітніх послуг та рівнем їхніх вимог так, як представлено в табл. 8 (вибірково - за мінімумом та максимумом значень, за аналогією побудови табл. 7).

При цьому можна використовувати різні часові інтервали (квартал, рік, період) та за необхідності можна співставляти дані для порівняння регіональних ринків вищої освіти із загальнонаціональним. У табл. 8 категорії ЗВО мають таки характеристики: категорія «А» - максимум якості освітніх послуг за максимальної ціни (елітні приватні заклади, престижні виши, спеціальності); категорія «Б» - якість і вартість освітніх послуг залежать від соціально-економічного стану регіону, від сили ринкової конкуренції, а також від адміністративних механізмів (основна маса ЗВО); категорія «В» - мінімальна ціна освітніх послуг, немає завдання конкурентоспроможності, якість відповідає мінімальним вимогам (сектор безкоштовної освіти, філії та представництва ЗВО у віддалених регіонах); не має категорії - споживачі не мають можливості споживати послуги закладів вищої освіти взагалі.

Споживачі освітніх послуг на ринку вищої освіти, які належать до різних соціальних верств та груп споживачів, вибирають ті заклади, які в змозі оплачувати. Таким чином, якщо ЗВО можна диференціювати за сферами обслуговування ринку, то й рівень якості їхніх освітніх послуг також буде відрізнятися між ними.

Під час оцінки рівня купівельної спроможності споживачів освітніх послуг на ринку вищої освіти необхідно визначити ситуацію ринку, на якому працює ЗВО. Державні та міжнародні стандарти повинні забезпечувати мінімальний рівень якості вищої освіти, але зрозуміло, що реалізація цих стандартів багато в чому залежить від реального соціально-економічного стану регіону або населеного пункту.

Середні соціальні верстви населення становлять більшість студентів вітчизняних ЗВО. Потенційно це групи споживачів із високим та середнім рівнем доходу, питома вага яких у загальній кількості в Україні - 30,8% (у Київській області - 29,4%, в Одеській області - 27,6%, у Чернівецькій області - 26,2%). Група споживачів із низьким рівнем доходу, питома вага яких в загальній кількості в Україні - 52,5% (у Київській області - 55,1%, в Одеській області - 59,2%, у Чернівецькій області - 58,7%), в умовах економічної кризи і падіння платоспроможності стає непередбачува- ною за обсягами і не може активно впливати на формування попиту на послуги вищої освіти. При цьому ці споживачі спроможні оплачувати освітні послуги тільки недорогих ЗВО. Група споживачів із дуже високим рівнем доходу (заможні соціальні верстви населення) не є великою за розмірами, їхня питома вага в загальній кількості в Україні - 8,8% (у Київській області - 9,6%, в Одеській області - 7,2%, у Чернівецькій області - 3,9%). При цьому споживачі з дуже низьким рівнем доходу, питома вага яких у загальній кількості в Україні - 7,9% (у Київській області - 6,0%, в Одеській області - 6,0%, у Чернівецькій області - 11,2%), взагалі не можуть оплачувати освітні послуги навіть недорогих ЗВО.

Якщо взяти до уваги офіційні статистичні дані про кінцеві споживчі витрати домашніх господарств за цілями в Україні то можна побачити, що на освіту витрачається близько 1,2% від усіх загальних витрат. Але слід підкреслити, що стаття кінцевих споживчих витрат на освіту враховує витрати на освіту взагалі, а не лише на послуги вищої освіти. Однак сукупні витрати враховують доходи всіх видів, а не тільки заробітну плату, тому будемо вважати, що ці дві обставини умовно нівелюють одна одну. Для виявлення мінімальних потенційних можливостей споживачів щодо оплати освітніх послуг ЗВО можемо використовувати цей показник як орієнтовний. При цьому припускаємо, що саме послуги ЗВО є най-дорожчими та мінімально забезпеченими державними ресурсами, тобто переважно є платними.

Враховуючи офіційні статистичні данні та гру-пування споживачів послуг ЗВО залежно від їхньої купівельної спроможності, можна проаналізувати потенційні можливості споживачів щодо оплати освітніх послуг ЗВО, наприклад за даними І кварталу 2018 р.Також припустимо, що йдеться про таку оплату послуг ЗВО, яку споживачі не тільки спроможні, а й вільно та своєчасно готові заплатити, базуючись лише на своїй заробітній платні, не враховуючи інші види доходів (наприклад, соціальні допомоги та інші поточні трансферти). Тобто йдеться про, як би мовити, «майже гарантовану» можливість оплати освітніх послуг ЗВО відповідними групами споживачів.

Таким чином, у найбільш загальному вигляді, якщо у ЗВО вартість навчання (за різними спеціальностями та формами) становить від 6 433 до 12 096 грн. за рік навчання, то такий ЗВО може розраховувати на потенційну кількість споживачів його послуг близько 53 % від загальної кількості споживачів (в Одеській області - 59%). Якщо вартість навчання - від 12 096 до 17 280 грн., потенційна кількість споживачів - близько 18% (в Одеській області - 17%), від 17 280 до 25 920 грн. - потенційних споживачів послуг близько 13% (в Одеській області - 11%), якщо більше 26 тис. грн., ЗВО може розраховувати на потенційну кількість спо-живачів близько 9% від загальної кількості споживачів (в Одеській області - 7%).

Якщо врахувати дані щодо вікового складу населення України та Одеської області можна спрогнозувати, в найбільш опосередкованому вигляді, потенційну кількість споживачів послуг вищої освіти на національному та регіональному ринках вищої освіти в умовах диференціації купівельної спроможності населення.

Враховуючи середню вартість навчання у ЗВО Одеської області, які належать здебільшого до ЗВО категорії «Б» та в меншій кількості - до категорії «В», потенційна кількість споживачів їхніх послуг, за найоптимістичнішими прогнозами, може бути близько 1 249,06 тис. осіб. За даними Головного управління статистики в Одеській області, на початок 2017/2018 навчального року в Одеській області діяло 40 ЗВО [17]. Тобто в середньому на один ЗВО припадає близько 3000-3200 осіб, які спроможні та готові заплатити за його освітні послуги з наявним рівнем якості надання послуг. Решту споживачів можна заохотити лише «оновленою» якістю освітньої послуги в рамках ЗВО категорії «А». Й тут знову постає питання економічної ефективності надання послуг вищої освіти. Оцінка якості освіти не може розглядатися тільки як відповідність освітнім стандартам. Як і якість інших послуг, вона вимагає оцінки технологічного та цінового складників. Управління якістю передбачає розрахунок співвідношення бажаного рівня якості товару (послуги) та рівня витрат на нього. Рівень якості не завжди прагне до максимуму, він повинен бути таким, щоб забезпечити мінімум собівартості товару (послуги) за його належної конкурентоспроможності. Якість освітніх послуг не є винятком, вона також регулюється ринковою кон'юнктурою [8, с. 93-94].

Висновки. Число ЗВО категорії «А» може збільшуватися дуже незначно, оскільки їх ринок обмежений, а питома вага споживачів дуже незначна. Останнім часом платоспроможний попит населення, що належить до середніх соціальних верств, поступово знижується, незважаючи на невеликий приріст середньої зарплати, якій нівелюється ростом споживчих цін на товари і послуги. За низької купівельної спроможності населення практично всі ЗВО, які належать до категорії «Б», стикаються з проблемою відшкодування витрат за надання своїх освітніх послуг. З одного боку, підвищення вартості навчання (перехід до ЗВО категорії «А») обмежене розмірами ринку та незначною кількістю споживачів. З іншого боку, зниження вартості навчання (перехід до ЗВО категорії «В») ставить під загрозу підтримання якості освітньої послуги (при цьому мови й не має про її підвищення) та взагалі економічну ефективність функціонування закладу (при цьому мови й не має про його економічну автономність). Хоча майже 60% споживачів спроможні та готові заплатити саме за такі освітні послуги, погоджуючись саме на таку якість, що відповідає мінімальним вимогам. Отже, повертаємося до питання соціальної справедливості надання послуг вищої освіти та проблеми формування людського капіталу в сучасній інституціональній економіці.

Взагалі в умовах ринку вищої освіти, дифе-ренційованого за купівельною спроможністю спо-живачів, потрібно говорити про цінову політику ЗВО, яка має передбачати розрахунок величини вартості освітніх послуг щодо різних соціальних груп. Це може бути одним зі способів знівелювати «межу» між економічною ефективністю та соціальною справедливістю у сфері вищої освіти.

Регулювання якості вищої освіти ринковими механізмами починається тоді, коли споживачі можуть собі дозволити оплачувати ці послуги. В іншому разі ринкові механізми не працюють, а якість вищої освіти буде тільки на тому мінімальному рівні, який можливо забезпечити адміністративним регулюванням. Адміністративний вплив призводить до посилення диференціації всередині самої системи вищої освіти: більш конкурентоспроможні заклади посилюють свої позиції на ринку, а слабкі втрачають будь-яку можливість розвитку, тому що для них можливий тільки адміністративний підхід до управління якістю і, відповідно, мінімальні вимоги до складників якості освітньої послуги та конкурентоспроможності закладу.

Список використаних джерел

1. Регіонально-адміністративний менеджмент / В.Г. Воронкова, М.А. Ажажа, С.Л. Катаєв та ін. Київ: Професіонал; Центр учбової літератури, 2010. 352 с.

2. Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. Москва: Республика, 1992. Т. 2. 400 с.

3. Щетинин В.П. Своеобразие российского рынка образовательных услуг. Мировая экономика и международные отношения. 1997. № 11. С. 66-73.

4. Попов Е.Н. Услуги образования и рынок. Российский экономический журнал. 1992. № 6. С. 65-71.

5. Сагинова О.В. Маркетинг образовательных услуг. Москва, 1999. С. 45-50.

6. Ченцов А.А. Инновационные стратегии на рынке образовательных услуг: автореф. дис. ... канд. экон. наук: 08.00.05. Москва, 1998. 22 с.

7. Скрипак Е.И. К вопросу о понятии «образовательная услуга». Интеллектуальный и индустриальный потенциал регионов России: материалы Всероссийских научных чтений. Кемерово, 1999. С. 157-159.

8. Захарова И.В. Маркетинг образовательных услуг. Ульяновск: УлГТУ, 2008. 170 с.

9. Кулибанова В.В. Маркетинг сервисных услуг. Руководство по повышению конкурентоспособности. Санкт-Петербург, 2006. 192 с.

10. Татаркин А.И., Пилипенко Е.В. Тенденции становления экономики знаний. Экономическая наука современной России. 2007. № 1(36). С. 7-19.

11. Игнатьева Е.Ю. Менеджмент знаний в управлении качеством образовательного процесса в высшей школе: монография. Великий Новгород: НовГУ имени Ярослава Мудрого, 2008. 280 с.

12. Кусик Н.Л. Экономические аспекты автономного функционирования ОНУ им. И.И. Мечникова как высшего учебного заведения. Матеріали 70-ї наукової конференції професорсько-викладацького складу економіко-правового факультету ОНУ імені І.І. Мечникова (Одеса, 25-27 листопада 2015 р.). Одеса, 2015. С. 264-268.

13. Про Державний бюджет України на 2018 рік: Закон України від 07.12.2017 № 2246-УШ / Верховна Рада України. иКЬ: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2246-19(дата звернення: 18.08.2018).

14. Демографічна та соціальна статистика. Ринок праці. Оплата праці та соціально-трудові відносини / Державна служба статистики України. иКЬ: http://www.ukrstat.gov.ua(дата звернення: 18.08.2018).

15. Демографічна та соціальна статистика. Ринок праці. Оплата праці та соціально-трудові відносини / Головне управління статистики в Донецькій області. иКЬ: http://donetskstat.gov.ua(дата звернення: 18.08.2018).

16. Демографічна та соціальна статистика. Ринок праці. Оплата праці та соціально-трудові відносини / Головне управління статистики в Київській області. иКЬ: http://kyivobl.ukrstat.gov.ua(дата звернення: 18.08.2018).

17. Демографічна та соціальна статистика. Ринок праці. Оплата праці та соціально-трудові відносини / Головне управління статистики в Одеській області. иКЬ: http://www.od.ukrstat.gov.ua(дата звернення: 18.08.2018).

18. Демографічна та соціальна статистика. Ринок праці. Оплата праці та соціально-трудові відносини / Головне управління статистики у Чернівецькій області. иКЬ: http://www.cv.ukrstat.gov.ua(дата звернення: 18.08.2018).

19. Демографічна та соціальна статистика. Ринок праці. Оплата праці та соціально-трудові відносини / Головне управління статистики у Тернопільській області. иКЬ: http://www.te.ukrstat.gov.ua(дата звернення 18.08.2018).

Размещено на Allbest.ru