Організація санітарної служби та головні напрямки діяльності санітарних закладів України у 20-ті роки ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація санітарної служби та головні напрямки діяльності санітарних закладів України у 20-ті роки ХХ ст.

Ткаченко І. В.

На початку ХХ ст. Україна досить часто потерпала від загрозливих епідемій. Масове поширення інфекційних захворювань зумовлювалося несприятливою санітарною ситуацією, яку породжували скрутні матеріальні умови життя, санітарна некультурність населення, низький рівень медичної допомоги хворим та відсутність санітарно-профілактичних заходів щодо попередження захворюваності.

Санітарний побут населення визначався несприятливими матеріальними та культурними чинниками: високою житловою скупченістю, як в місті, так і на селі, санітарною невпорядкованістю населених пунктів, браком коштів в бюджетах пересічних українців на санітарію, гігієну і оздоровлення, а також шкідливими умовами праці та майже цілковитою відсутністю гігієнічних навичок у населення.

Українські селяни не мали звички дотримуватися особистої гігієни: регулярно мити руки, купатися, користуватися милом та особистим рушником.

Надзвичайно несприятлива санітарна ситуація склалася в Україні в умовах післявоєнної розрухи і голоду 1921-1922 рокыв. Як згадував фундатор санітарної служби УСРР О.М. Марзєєв «сильно понизився матеріальний добробут населення, що доходило . до зубожіння як в містах, так і на селі. Харчування населення, що спочатку почало погіршуватися (1916-1919 рр.), з часом перейшло в низці губерній в недоїдання (1919-1920 рр.) і нарешті вилилося в голод (1921-1922 рр.)».

Загрозливий підйом інфекційних хвороб, що розпочався з 1919 року, вилився в 1921-1922 роках в небачену пандемію паразитарних тифів, катастрофічні епідемії кишкових інфекцій та віспи.

Офіційна статиста, далека від дійсності, зареєструвала 2,4 млн. осіб, що перехворіли паразитарними тифами під час чотирирічної пандемії 1919-1922 років. За наслідками вибіркового подвірного обстеження санітарно-гігієнічного стану українського села, проведеного в 1924 році в 9 губерніях УСРР, ці дані були уточнені. На підставі поправочного коефіцієнту, обрахованого в розмірі 4,2, за висновками О.М. Марзєєва, в 1919-1922 роках в Україні перехворіло висипним тифом не менше 5 млн. осіб і стільки ж - зворотнім тифом. Померло від паразитарних тифів близько 750 тис. осіб [1,80-81].

Саме життя вимагало негайного створення мережі санітарних закладів. Організація санітарної служби в Україні розпочалася «згори» - зі створення в березні 1920 року санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздорову УСРР у складі п'ятьох підвідділів: епідеміологічного, санітарно-технічного, санітарного, залізничного та соціальних хвороб [2,арк.1-2]. Оскільки система медичних закладів в республіці розпалася, для допомоги органам охорони здоров'я було сформовано систему міжвідомчих санітарних органів республіканського і губернського рівня, наділених надзвичайними повноваженнями - так званих «саннадзвичкомів» [3,46-47]. Завдяки їх діяльності в умовах розрухи і голоду вирішувалися такі складні на той час питання, як забезпечення нечисленних працюючих лікарень паливом та продовольством, а також організація санітарних протиепідемічних заходів [1,82].

Створення санітарної організації в УРСР започаткував ІІІ Всеукраїнський з'їзд бактеріологів, епідеміологів, санітарних лікарів, скликаний в квітні 1922 року в Харкові. Два попередні з'їзди, що відбулися в 1920 та 1921 роках, через незначну кількість делегатів не набули необхідної чинності. На третій з'їзд прибуло 169 делегатів від усіх губерній України - представники губернських санітарних органів, бактеріологічних інститутів і медичного факультету. З'їзд затвердив «Положення про санітарну службу України», яке встановило принципи, організаційні форми і методи побудови і діяльності санітарних органів республіки [1,76]. Законодавче підтвердження положення отримало в 1923 році після ухвалення ВУЦВК постанови уряду «Про санітарні органи республіки»[1,90,92].

Організація санітарної служби розпочалася з розв'язання кадрового питання. ІІІ Всеукраїнський з'їзд бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів обрав завідувача санітарно-епідеміологічним відділом Накромздорову УСРР, який в умовах масового поширення інфекційних хвороб став провідним підрозділом наркомату. Відділ очолив активний земський діяч, відомий санітарний лікар О.М. Марзєєв. Для співпраці у відділі він запросив відомих санітарних лікарів, з якими тривалий час пропрацював у земствах. Відділ санітарної освіти очолив лікар, пізніше професор гігієни І.Я. Штрум. З Нікополя було запрошено санітарного лікаря А.І. Пижова, який мав багатий досвід протиепідемічної роботи. З Луганську - санітарного лікаря, знавця Донбасу і промислової санітарії М.Ю. Бродського. Організацію санітарної статистики було покладено на санітарного лікаря, пізніше професора, фахівця з соціальної гігієни і демографії С.А. Томіліна. Пізніше до цих співробітників приєднався колишній завідувач Катеринославським губернським статистичним бюро, лікар Н.Д. Степанов, який змінив на цій посаді А.Л. Смідовича, та санітарний лікар з Олешків на Херсонщині Л.Д. Ульянов, який в свій час працював в

Таврійській губернії разом з наркомом охорони здоров'я РСФРР С.П. Соловйовим. Скоро штат санітарно-епідеміологічного відділу поповнили ще 15 співробітників - кваліфіковані і досвідчені санітарні лікарі, активні прихильники радянської влади [1,70-71].

За спогадами О.М. Марзєєва, перед Наркомздоровом стояли невідкладні питання - «покращення матеріального і правового становища санітарних лікарів, повернення на санітарну роботу фахівців, які від неї відійшли, перегляд санітарних кадрів, очистка їх від чужих елементів, висунення не керівну роботу чесних, відданих справі людей, словом проведення радянізації санітарної організації. Крім того, планувалося здійснити надання санітарній організації сучасних чітких організаційних форм, підняття серед санітарних працівників настроїв, тонусу, ... мобілізації їх на вирішення великих санітарних завдань тієї епохи» [1,72].

За дорученням ІІІ Всеукраїнського з'їзду бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів колегія Наркомздорову УСРР звернулася із закликом «До санітарних лікарів» повернутися на роботу за фахом. Одночасно було вжито заходів щодо їх матеріального заохочення. По-перше, всі санітарні заклади було переведено на централізоване державне забезпечення, в той час як лікувальні залишалися на місцевому бюджеті; а, по-друге, - в півтора - два рази підвищено оплату праці санітарних лікарів, порівняно з лікарями- «лікувальниками».

За короткий час губернські санітарні установи очолили такі знані громадські санітарні лікарі, як С.П. Розанов в Київській губернії, Матульський - в Одеській, В.К. Крюков - в Полтавській, Н.С. Єрмолинський - в Донецькій, І.О. Вінаров - в Катеринославській, Н.М. Євменьєв - в Волинській, Шлєгєль - в Чернігівській. Харківську організацію ще з часів земств очолював відомий громадський діяч, впливовий член Харківського медичного товариства, талановитий журналіст, популярний в медичних колах санітарний лікар С.Н. Ігумнов [1,73-74].

В серпні 1922 року відбулося засідання вищого керівного органу санітарної організації - Першої Всеукраїнської санітарної ради, яка розв'язала питання організації санітарної справи в Україні. Рада ухвалила резолюції про створення транспортних та низових санітарних органів (по доповідям А.І. Єфімова «Про санітарну організацію на шляхах сполучення» та О.М. Марзєєва «Положення про санітарні комісії»); допоміжних лабораторних та наукових санітарних закладів (А.І. Пижова «Про санітарно-бактеріологічні лабораторії» та М.Ю. Бродського «Положення про бактеріологічні інститути та план їхньої роботи»), а також затвердила резолюцію про чергові завдання губернських санітарних організацій по доповіді О.М. Марзєєва [1,93-94].

Перші підсумки санітарної роботи підбила ІІ Всеукраїнська санітарна рада (травень 1923 р.), що накреслила заходи переходу від епідемічної до санітарної роботи та встановлення санітарного нагляду у зв'язку з падінням спалаху епідемій. санітарний лікар заклад кваліфікаційний

Санітарна рада, скликана в Києві 1924 року, поставила питання про санітарно-профілактичну роботу на селі з метою санітарного оздоровлення сільської місцевості, а також про участь санітарних організацій в житловому будівництві, організацію санітарно-житлової інспекції в Україні та про гігієну житлового будівництва в українському селі. З цьому питання Санітарна Рада висловилася за: «а) законодавчу регламентацію прав санітарних органів в справі будівництва; б) активну участь санітарного нагляду у всіх заходах в галузі житлового будівництва; в) широку організацію у всіх губерніях курсів на покращену «гігієнічну хату»; г) обслідування й вивчення житлових умов на селі [1,108,111].

В цьому ж році було налагоджено постійний зв'язок санітарно-епідеміологічних органів Української РСР з відповідними органами інших радянських республік. За рішенням наради представників Наркоматів охорони здоров'я СРСР (Москва, березень 1924 р.) при Наркомздорові РСФРР впроваджувався інститут уповноважених санітарно-епідеміологічних відділів Наркоматів охорони здоров'я союзних республік [4,арк.5].

V! Всеукраїнська санітарна нарада, скликана в жовтня 1927 року, затвердила нову, комплексну форму організації санітарної служби України - санітарні станції, які мали об'єднати роботу всіх санітарних закладів по окремих районах республіки. До складу «райсанстанцій» увійшли санітарно-бактеріологічні лабораторії, дезінфекційні загони, прищеплювальні і протималярійні пункти та інші санітарні заклади [1,114-116].

Ядро санітарної організації України складали 187 санітарних лікарів, які працювали в українській санітарній службі, засади якої було закладено в добу Гетьманської держави Павла Скоропадського (у 1913 р. на території, де пізніше виникла Українська радянська держава, діяло лише 77 санітарних лікарів).

Для підготовки кадрів санітарних працівників у Харкові в жовтні 1922 року було відкрито перші в Україні курси вдосконалення санітарних лікарів, розраховані на підготовку 50 слухачів впродовж півроку [1,76]. Курси мали забезпечити підготовку фахівців як широкого профілю, так і вузької спеціалізації. До програми навчання входили різноманітні дисципліни: бактеріологія з практичними заняттями; методика санітарно-хімічних дослідів; загальна гігієна; гігієна виховання й школи; професійна гігієна; соціальна гігієна; загальна епідеміологія; приватна епідеміологія; організація заходів боротьби з епідеміями; дезінфекція і дезінсекція; практика загального санітарного нагляду; санітарна експертиза; санітарна статистика; санітарна техніка; санітарна освіта; охорона материнства й дитинства; санітарне законодавство; організація медико-санітарної справи в Росії й Україні; громадська медицина; житлова санітарія; комунальне господарство.

Заняття на курсах проводили висококваліфіковані викладачі - керівники санепідвідділу Наркомздорову (О.М. Марзєєв, Л.Д. Ульянов, А.І. Пижов, С.А. Томілін, М.Ю. Бродський та ін.); наукові працівники Харківського бактеріологічного інституту і кваліфіковані санітарні лікарі столиці (Р.С. Кобрі, Б.В. Фавр, Н.Г. Нікольський); провідні санітарні інженери Харкова (Д.С. Черкес, Н.Г. Малишевський, М.Г. Панін), видатні науковці з інших міст республіки ( в тому числі Д.К. Заболотний, Л.В. Громашевський) [1,104-105].

Завдяки діяльності курсів чисельність санітарних лікарів постійно зростала. В 1927 році їх кількість досягла 600, а лікарів бактеріологів - 300. За кількісними показниками порівняно задовільно забезпечувалися санітарними лікарями окружні міста - 1 лікар на 18 тис. мешканців при нормі 1 лікар на 25 тис. населення. Втім, за якісними показниками ситуація була незадовільною: за штатним розкладом не вистачало більше третини (37%) лікарів- епідеміологів, яких замінювали працівники санітарної освіти.

Більше, ніж на чверть (27%) залишалася кадрово не укомплектованою санітарна мережа села, що пояснювалося низькою питомою вагою «санепідслужби» в загальному бюджеті охорони здоров'я, й, особливо, - в районному бюджеті. І це в той час, коли більше половини округів (54,4%) не мали сільської санітарної мережі за нормами Наркомздорову. Більш того, в трьох сільськогосподарських округах УСРР один санітарний лікар обслуговував по 10-16 районів, тобто в цих округах санітарної мережі фактично не існувало. Бракувало санітарних лікарів і в сільській санітарній мережі Донбасу і Криворіжжя, де по чотирьох промислових округах штатний розклад - один районний санітарний лікар на 1,5 райони не дотримувався, оскільки пересічно санітарний лікар призначався для обслуговування двох районів. Це було зумовлено небажанням лікарів працювати в промислових районах, де умови праці і побуту були особливо тяжкими [5,21-33].

Найбільше бракувало фахівців зі спеціальних галузей санітарної справи. В санітарних закладах республіки працювало лише 25 епідеміологів, 75 санітарно-промислових лікарів, 17 житлово-санітарних інспекторів, 23 санітарно-харчових лікаря. Тому спеціалізовану санітарну допомогу вдалося налагодити лише в 20% окружних центрах УСРР [6,15].

Проблему підготовки санітарних лікарів мали розв'язати санітарно- гігієнічні факультети, організовані наприкінці 20-х років при трьох медичних інститутах республіки [7,65].

Низьким залишався кваліфікаційний рівень санітарних лікарів. Зважаючи на нерегулярне надходження наукової літератури до окружних бібліотек, Наркомздоров УСРР намагався забезпечити санітарних лікарів фаховими періодичними виданнями. До 1928 року йому вдалося впоратися з цією проблемою: 85% санітарних лікарів як в місті, так і на селі, передплачували фахові журнали. Проте через перевантаженість, не всі передплатники бажали витрачати вільний час на ознайомлення з досягненнями санітарної науки [6,17-18] .

Незадовільною залишалася науково-технічна база санітарної роботи. Санітарні лікарі не забезпечувалися не тільки необхідною науково-довідковою та санітарно-освітньою літературою, а й бактеріологічним обладнанням, санітарним та дезінфекційним знаряддям, а також спецодягом та засобами пересування.

Наркомату охорони здоров'я вдалося задовольнити попит санітарних організацій лише на дезінфекційну апаратуру (у містах - на 100%, а у районах - на 92%), щоправда, ця апаратура була малопотужною і застарілою.

Гірше вирішувалася справа із влаштуванням бактеріологічних лабораторій, особливо на периферії. Якщо стаціонарні лабораторії були організовані у всіх окружних центрах, то районні - лише в 60% округів УСРР. В решті округів їх замінювали примітивні похідні лабораторії, але в 11% округах не було й таких. Профільній роботі нечисленних санітарно-бактеріологічних лабораторій заважала їх завантаженість клінічними аналізами, оскільки клінічні лабораторії при поліклініках тільки почали організовуватися.

Не вистачало навіть такого примітивного санітарного знаряддя, як термометри та сантиметри. Більше половини (55%) санітарних лікарів, як у місті, так і на селі, не мали санітарної апаратури, а 4% - отримали її в неповному комплекті.

Роз'їздній діяльності санітарних лікарів перешкоджав дефіцит транспортних засобів та спецодягу. У містах транспортом забезпечувалося менше половини (40%) санітарних лікарів, а спецодягом - половина. В селах забезпеченість спецодягом, який отримувало 2/3 районних санлікарів, була ліпшою, проте переважна частка (82,5%) районних санітарних працівників не мала змоги користуватися транспортом.

За спогадами одного з керівників санітарної служби України В.К. Крюкова «районний санітарний лікар був наділеним лише добре підвішеним язиком, апаратурою ж для дослідів йому служили власні органи почуттів, а транспортом - власні ноги». З приводу таких «методів дослідження» він іронізував: «подивився, понюхав, іноді покуштував і на основі цього дав «авторитетний науковий висновок на око» [6,17-18].

Продуктивність праці санітарних лікарів залежала не тільки від володіння новітніми методами діагностики та лікування, забезпеченості спеціальним обладнанням, реактивами, транспортом і спецодягом, а й від можливості використовувати робочий час для професійної діяльності завдяки допомозі підсобного персоналу.

За нормативами Наркомздорову до кожного санлікаря загальної спеціалізації мав прикріплюватися допоміжний медичний персонал: в закладах окружного рівня - по одному помічнику, дезінфектору і, як тоді казали, віспощеплювачу (санітарному працівнику, який проводив щеплення), а в районних - в такій само пропорції працівники перших двох категорій, а ось віспощеплювачі - по одному на цілий район.

Фактичний рівень забезпеченості санлікарів допоміжним персоналом суттєво відставав від норми. По окружних містах не вистачало 74% помічників санлікарів, 62% віспощенлювачів та 7% дезінфекторів. В той же час в 12,5% окружних міст УСРР санітарних лікарів замінювали помічники. На периферії дефіцит допоміжного санітарного персоналу відчувався ще гостріше. 70% сільських санлікарів працювали без помічників, а 80% - без дезінфекторів. Близькою до норми була забезпеченість районних санітарних лікарів допоміжними працівниками, на яких покладалося завдання віспощеплення. В 70% районах санітарним лікарям допомагали віспощеплювачі.

Кадрова неукомплектованість санітарних закладів не дозволяла розгорнути санітарну допомогу населенню, обмежуючи діяльність санітарним наглядом.

Кадрова проблема безпосередньо залежала від матеріальної зацікавленості медичних працівників працювати в санітарних закладах. Хоча мінімальні ставки санлікарів, так званий «державний мінімум», встановлювалися в розмірі на 10-15% більшому, ніж ставки «лікувальників», їх реальні прибутки були меншими, ніж у лікарів, які працювали в лікувальних закладах. По-перше, санітарним лікарям не дозволяли займатися за сумісництвом лікувальною практикою в приватних медичних закладах, де праця оплачувалася ліпше, ніж в державних. По-друге, досвідчені кваліфіковані лікарі-лікувальники отримували більшу платню, ніж їхні колеги з відповідним робочим стажем і кваліфікацією, що займалися санітарною справою. Й, по-третє, що було головним, але не афішувалося, санітарних лікарів не віддячували за надану допомогу подарунками, як лікарів-лікувальників. В той же час, на матеріальному становищі санлікарів негативно позначалися високі витрати на житло, оскільки перевага в забезпеченні квартирами з комунальними послугами надавалася фахівцям лікувального профілю. В результаті прибутки санітарних працівників були меншими, ніж у колег, які займалися лікувальною практикою.

Лише в третині окружних центрів України праця районних санітарних лікарів оплачувалася відносно задовільно, решта ж отримувала мінімальну зарплату. В 22,5% округах становище сільських санпрацівників покращувала виплата «квартирних і комунальних» компенсацій. В місті зарплату вище середнього рівня отримували лікарі 37,5% округів України, нижче середнього - в половині округів, а в решті (12,5%) округів - мінімальну. Найменші мінімальні ставки (для початківців) призначалися тим, хто працював в апараті. За даними В.К. Крюкова найнижчу зарплату отримували 5,5% апаратників - керівників нижчої ланки управління.

Низькі зарплати змушували санітарних лікарів працювати на декількох роботах. Сумісництвом займалося 15% санлікарів, причому майже половина (6% санлікарів) - працювала в лікувальних закладах, порушуючи заборону займатися лікувальною практикою. Частіше працювали за сумісництвом апаратники (23%), які, використовуючи посадове становище, легше працевлаштовувалися. Серед лікарів-практиків частіше вдавалися до сумісництва городяни (17,3% міських санлікарів). Міські сумісники частіше (у третині випадків) працевлаштовувалися за фахом, займаючи посади різних фахівців в багатопрофільних санітарних закладах, які організовувалися у містах, що негативно позначалося на рівні санітарної допомоги.

Санітарних лікарів, які працювали у різних санітарних закладах, було найменше на периферії (11,3%), однак саме серед сільських санітарних лікарів процвітало сумісництво «по лікувальній лінії»: дві третини сумісників на периферії працювали в лікувальних закладах. Це пояснювалося наявністю вільних лікарських посад в сільських амбулаторіях через небажання лікарів працювати на селі.

Низька оплата праці не зацікавлювала лікарів займатися санітарною роботою і зумовлювала «плинність» санітарних кадрів, які в пошуках сумісництва переїжджали з округу в округ, що суттєво стримувало розвиток санітарної служби на периферії [5,21-33].

Література

1. Марзеев А.Н. Записки санитарного врача. - К., 1965.

2. Центральний державний архів виконавчих органів України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 342. - Оп. 1. - Спр. 182.

3. Соловьев М.Н. Из прошлого по борьбе с эпидемиями на Украине // Профилактическая медицина. - 1928. - № 12.

4. ЦДАВО України. - Ф. 342. - Оп. 1. - Спр. 677.

5. Крюков В.К. Санитарная организация Украины к Х-летию Октября // Профилактическая медицина. - 1928. - № 12.

6. Марзеев А.Н. Санитарная организация на Украине // Профилактическая медицина. - 1928. - № 12.

7. Сердюк А.М., Прицкер А.М. Завещание врача-профилактика. - К., 2003.

Размещено на Allbest.ru