Історія розвитку анестезіології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний медичний університет Ім. О.О. Богомольця

Курс історії медицини

Реферат

Історія розвитку анестезіології

Студентки 3 групи 1 курсу

Медичного факультету №3

Летичевської В.О.

Київ, 2013

План роботи

анестезіологія медицина знеболювання

Вступ

1. Знеболювання в Стародавньому світі і Середньовіччі

2. Анестезіологія в ХІХ ст.

3. ХХ сторіччя в історії анестезіології

Список літератури

Вступ

Анестезіологія - галузь клінічної медицини, що містить відомості про знеболювання і керування життєво важливими функціями організму під час операції, а також при станах, що погрожують життю людини.

Як самостійна клінічна дисципліна, анестезіологія існує не більше 2-3 десятиліть. Проте, з найдавніших часів лікарі прагнули полегшити страждання людини, які в наших уявленнях незмінно асоціюються з болем. Історія людства залишила нащадкам безліч документів, що свідчать про ці наполегливі пошуки.

Відчуття болю, в певній мірі, благо для живого організму, сигнал небезпеки. Ще в Давній Греції казали, що «біль - це сторожовий пес здоров'я». А англійський фізіолог Чарльз Шерінгтон писав, що «біль у нормі є доцільним». Таким чином, медики всього світу не могли не думати про знеболювання. Навіть найнезначніша операція часто закінчувалась смертю пацієнта від больового шоку. В операційній однієї з лондонських лікарень досі зберігся дзвін, звуками якого намагались заглушити крики пацієнтів. «Ніж хірурга і біль є невід'ємними один від одного! Зробити операції безболісними - мрія, яка ніколи не стане дійсністю», - стверджував в кінці ХVII сторіччя відомий французький хірург А. Вельно.

Основні методи анестезіології було відкрито вже у ХІХ ст. «Днем народження» сучасної анестезіології вважають 16 жовтня 1846 року, коли було проведено першу операцію з використанням ефіру.

В більшості країн перші етапи становлення анестезіології були результатом діяльності хірургів, акушерів, фармакологів, фізіологів.

1. Знеболювання в Стародавньому світі і Середньовіччі

Не виникає сумніву в тому, що пошуки способів усунення болю такі ж старі як і саме людство. Приводів для цього з найдавніших часів було достатньо: примітивний побут народів, кочовий спосіб життя, полювання, безкінечні війни.

В Ассирії, при релігійному ритуалі обрізання хлопчикам тимчасово здавлювали великі шийні судини, викликаючи непритомний стан. Давні римляни напували снодійними напоями злочинців, яких було засуджено до розп'яття на хресті.

В Єгипті знали про наркотичну дію настоянок деяких трав та коріння; вважається, що найголовнішими з них були гашиш - смола індійської коноплі - та маковий сік. Наряду з цими засобами фігурували і інші, пов'язані з містичними уявленнями давніх єгиптян. Наприклад, використання в цілях місцевого знеболювання шкіри «священного» крокодила. Також відомо, що єгиптяни користувались так званим «мемфіським каменем» (lapis Memphitis), також пов'язаним з релігійними віруваннями. Порошок з мармуру цього сорту змішували з оцтом і прикладали до місця, де збирались робити розріз. Знеболюючу дію пояснювали утворенням вуглекислоти.

У давніх греків безсумнівно існували різноманітні снодійні напої. Згадки про них зустрічаються у класичній літературі. Філософу Сократу для страти дали настоянку рослини Cicuta virosa. Одіссей втратив свідомість, випивши якийсь напій. Однозначну вказівку на наркозне зілля, секрет якого знала Єлена Прекрасна, можна знайти у ІV пісні «Одіссеї» Гомера, там також вказано, що це зілля було єгипетського виробництва.

В країнах Давнього Сходу - у персів, турків, індусів для загального приспання найчастіше використовували гашиш. Це й же засіб використовували і давні китайці. Наприклад, лікар Моа То, який жив у ІІІ сторіччі до нашої ери, присипав своїх пацієнтів, даючи їм засіб міо-міо, від якого вони ставали схожими на п'яних і ніби безжиттєвими. Є причини вважати, що саме китайці раніше за всіх інших дізнались про одурманюючу дію смоли індійської коноплі і від них вона була перейнята єгиптянами, які і дали їй назву гашиш. Китайський хірург Хуа Тоу використовував відвар, що називався ім ма фу тан, хворі, які випивали його, засинали.

В Малій Азії і на Близькому Сході у біблійні часи в якості знеболюючого використовували алкоголь. За відсутністю кращого засобу, алкогольні напої використовувались лікарями в наркотичних цілях протягом усього Середньовіччя.

Ненадійність давніх засобів загальної анестезії штовхала на пошуки засобів місцевого знеболювання. Вказується, що арабські лікарі з незапам'ятних часів робили перетяжки кінцівок не лише для зупинки кровотечі, а й з метою знеболювання.

Робились спроби місцевого знеболювання і за допомогою безпосереднього впливу на поверхні. Вказівку на це можна знайти в кінці другої пісні «Іліади», де описано як Патрокл витягнув стрілу з бедра Евріпіда знеболивши рану розтертим коренем певної рослини.

Досить наполегливі, але малоуспішні пошуки знеболюючих засобів прослідковуються протягом усього періоду середніх віків. Найбільше визнання здобув і досить довгий час використовувався настій з мандрагори (Atropa mandragora). Діоскорід (давньоримський військовий лікар) настоював на спирті корінь мандрагори, випарював його до третини і давав хворим пити перед операціями.

Пліній про снодійний вплив цієї рослини писав наступне: «Його п'ють при укусах змій та перед розрізами і проколами, щоб не відчувати болю». Також в джерелах приведено цитату, яка відноситься до 1287 р.: «Якщо лікар бажає зробити пацієнту розріз, то дає йому деякий напій, який занурює хворого в настільки глибокий сон, що вони стають нечутливими».

В ХІ і ХІІ ст. розквіту досягли медичні школи в Салерно та Болоньї, де використовувались різноманітні способи знеболювання. Знеболюючі речовини втирались через шкіру, вводились через пряму кишку, приймались внутрішньо. В Болонській школі фігурував список зі 140-150 рецептів наркотичних речовин.

Особливий інтерес викликають одні з найперших спроб наркозу шляхом інгаляції. В ХІІ ст. Теодоріх де Цервіо користувався олією, випари якої змушували хворих засинати, роблячи оперування безболісним.

В ХІІІ ст. Хуго де Люка використовував засіб для змочування губок. Вони прикладались до ніздрів хворих, викликаючи в них стан наркозу. Гуатмей надає склад цього засобу: «опіум, сік незрілої смоківниці, блекота, цикута, сік листя мандрагори, сік листя собачої м'яти, насіння латуку і щавелю». Для пробудження до носа прикладалась інша губка, змочена оцтом. Ці губки протримались у лікарській практиці до 1534г., Амбруаз Паре згадує про них, як про ті, які зазвичай використовуються під час операцій. В 1589 хірург Гіамбатіста Порта, який мешкав у Неаполі, використовував для наркозу есенцію з блекоти, пасльону, маку та вишні. Цю суміш давали для вдихання перед операціями. В 1616 Порта в своїй книзі повідомляє про летючі субстанції, які при вдихуванні викликали сон.

В ХV ст. був відомий «проклятий напій», що містив скополамін, його давали злочинцям перед стратою.

В Англії Дж. Мур намагався досягти втрати чутливості, не порушуючи циркуляції крові і таким чином захищаючи кінцівку від омертвіння. Він змайстрував апарат, який здавлював сідничний і стегновий нерви, після півторагодинного здавлювання наступала анестезія. Проте цей спосіб не дав успіхів у інших хірургів - він викликав не лише венозні застої, а й був дуже болючим.

В середні віки також використовувались такі курйозні способи знеболювання як удар важким предметом по голові. В результаті струсу мозку хворий втрачав свідомість і не відчував маніпуляцій хірурга. На щастя цей метод не отримав подальшого поширення. Також виникла ідея ректального наркозу - тютюнові клізми. Для притуплення свідомості використовувались і інші жорстокі методи - фізичні, наприклад, кровопускання, пережимання сонних артерій, охолодження.

Про знеболюючу дію охолодження вперше згадує великий лікар Сходу Х-ХІ ст. Абу алі Ібн Сіна (Авіценна). Він рекомендував прикладати до місця майбутньої операції шматочки льоду і лише після цього проводити «розрізи і випалювання».

Лікар Наполеонівської армії Ларрей ампутував пораненим кінцівки прямо на полі бою при температурі -20 за Цельсієм.

Також великий вклад до боротьби з болем зробив «батько хірургії» Амбруаз Паре. Зокрема, він використовував при операціях перетягування кінцівок джгутом. Звісно, знеболюючий ефект усіх подібних засобів був часто мізерним і тільки майстерність хірургів, які виконували найскладніші операції з неймовірною швидкістю, і дозволяла хворим лишатись живими. «Те, що спричиняє біль, має бути в них найкоротшу кількість часу, а це може бути, коли переріз відбувається швидко», - казав Гіппократ ще в Vст. до н.е. і це положення, в принципі не змінювалось до середини ХІХ ст..

Тільки віртуозна техніка і швидкість роботи рятували ситуацію. Великий хірург Н. І. Пирогов проводив ампутацію бедра за 3-4 хвилини, видалення молочної залози за 1,5 хвилин, остеопластичну ампутацію гомілки за 8 хвилин.

2. Анестезіологія у ХІХ столітті

Але разом з тим, через низький розвиток знеболювання, навіть віртуозна техніка хірурга рятувала лише в окремих випадках, здавалось, що хірургія зайшла в глухий кут. Необхідно було розробити ефективні методи знеболювання. Реальні передумови для цього стали складатись в кінці ХVІІІ ст. Серед великої кількості відкриттів того періоду було отримання кисню у чистому вигляді (Прістлі та Шеелє, 1771) та закису азоту (Прістлі, 1772). В 1800 році Хемфрі Деві опублікував результати дослідження фізико-хімічних і деяких інших властивостей закису азоту.

Деві виявив, що закис азоту діє на організм своєрідним ейфоризуючим і знеболюючим чином. Тому він назвав закис азоту «звеселяючим газом». Деві першим випробував на собі знеболюючу дію закису азоту при прорізанні зубів мудрості. «Біль зовсім зник після перших чотирьох чи п'яти вдихань і неприємні відчуття на декілька хвилин змінились почуттям задоволення» (1800).

Свої галюцинації від вдихання азоту він описав наступним чином: «Майже відразу почалось тремтіння, яке йшло від грудей до кінцівок. Я відчув дотикову напругу, у вищому ступені приємну, в кожній частині тіла. Мої зорові відчуття були осліплюючі і здавались чудовими. Я добре чув кожен звук у кімнаті і був зорієнтований у тому, що відбувалось. Поступово я втрачав зв'язок із зовнішнім світом. Потім зорові образи швидко пробігали у моїй свідомості і так поєднувались зі словами, що створювали абсолютно нові образи. Я перебував у світі ідей, заново змінених і химерно поєднуючихся. Я будував теорії і робив відкриття».

Хемфрі Дефі проводив досліди на собі і на тваринах, він виявив, що при вдиханні цього газу втрачалась чутливість до болю і наставало легке оп'яніння. Тоді у вченого виникла думка про використання цього відкриття у медицині. Проте, він був хіміком і його ідея не знайшла підтримки у лікарів того часу. Долі лікарів, які підтримували ідею Х. Деві були трагічними.

Генрі Хікмен (1800-1830) лікар за освітою. В своїх експериментах він досліджував як знеболюючі властивості різноманітних речовин, так і їх вплив на дихання, кровообіг, загоєння ран. Хікмен вивчив наркотичний ефект закису азоту, диетілового ефіру та вуглекислого газу. У 1828 році він писав: «Знищення чутливості можливе через методичне вдихування відомих газів і, таким чином, найчутливіші і найнебезпечніші операції можуть бути виконані безболісно». Паризька академія не виявила інтересу до результатів його досліджень. Психічно подавлений, Хікмен помер у 30-річному віці.

Багато років потому (1844) зубний лікар Горацій Уеллс був присутній у цирку на демонстрації дії звеселяючого газу. Ярмарковий фокусник дав йому подихати закисом азоту, а дантист видалив у нього хворий зуб. Прийшовши до тями, Уеллс промовив: «Починається епоха розквіту стоматологічної справи». Він провів 15 наркозів при видаленні зубів. Щоправда, на розвиток стоматології закис азоту суттєво не вплинув, зате застосування цього знеболюючого засобу вийшло далеко за межі стоматологічної практики.

Уеллс намагався привернути увагу до нового засобу. Він звернувся до відомого бостонського хірурга Уоррена з пропозицією провести екстракцію зуба у присутності лікарів та студентів. Демонстрація пройшла вкрай невдало: звеселяючий газ пішов у аудиторію, хворий кричав від болю, а присутні бурхливо веселились, сп'янілі від випарів закису азоту. Уеллс покінчив життя самогубствои за декілька днів до того, як медичне товариство у Парижі визнало за ним честь відкриття анестезуючої речовини. У Гарварді після його смерті було поставлено пам'ятник з написом: «Горацій Уеллс, який відкрив анестезію».

В 1818 британський вчений Майкл Фарадей показав, що інший газ - ефір - також має анестезуючу дію. Не дивлячись не те, що цей факт було пізніше підтверджено декількома американськими лікарями, ефір не знайшов застосування у хірургії до початку 40-х років.

В 1842 американській лікар Кроуфорд Лонг використав ефір для видалення пухлини на шиї.

16 жовтня 1846 року вважають початком сучасної анестезіології. В цей день у Бостонській лікарні (США) професор Гарвардського університету Джон Уоррен видалив пухлину в підщелепній області. Наркотизував хворого ефіром дантист Уільям Мортон, який також був присутній на презентації Уеллса. Операція пройшла успішно, в повній тиші, без звичних відчайдушних криків.

Як тільки ефірний наркоз було визнано ведучим відкриттям, почалась тяжба за його пріоритет, яка продовжувалась протягом 20 років і привела зацікавлені сторони до загибелі і банкрутства. Уеллс покінчив життя самогубством, професор хімії У. Джексон опинився у психлікарні, а честолюбний Мортон, витративши весь свій статок на боротьбу за пріоритет і запатентувавши ефір як знеболюючий засіб, став жебраком у 49 років.

Майже одночасно з ефіром було відкрито хлороформ. Його анестезуючі властивості відкрив лікар - акушер Дж. Сімпсон. Одного разу, надихавшись випарів хлороформу, він разом з асистентом опинився на підлозі. Сімпсон не розгубився: прийшовши до тями, він радісно повідомив, що винайшов засіб для знеболювання пологів. Про своє відкриття Сімпсон повідомив лікарському товариству Единбурга, а перша публікація про використання хлороформного наркозу з'явилась 18 листопада 1847 року.

На теренах Російської імперії першу операцію з використанням ефіру було проведено 7 лютого 1847 року хірургом Іноземцевим. 16 і 18 лютого Пирогов провів в Петербурзі в Обухівській лікарні і у Першому Військово-сухопутному шпиталі дві операції під ефірним наркозом. І також відомо, що 3 березня 1897 року Чистович в умовах бригадного лазарету (фактично польових) провів від наркозом ампутацію стегна.

В популяризації наркозу в Російській імперії найбільша роль належить Пирогову. Історик В. Робінсон писав: «Багато з піонерів знеболювання були посередніми. В результаті обставин вони стали частиною цього відкритя. Їх суперечки і мілка зависть залишили неприємний слід у науці. Але є фігури і більшого масштабу, які брали участь у цьому відкритті і серед них найбільш величною людиною і дослідником варто вважати саме Пирогова.»

Досліди з ефірним знеболюванням, які він ставив на тваринах, а також спостереження за здоровими та хворими та за самим собою, дозволили йому сформувати думку про «практичне значення ефірних випарів як засобу, знищуючому біль при хірургічних операціях». Пирогов розробив методику ефірно - масляного наркозу через пряму кишку, сконструював маску для інгаляційного наркозу і прилад для введення наркозу через пряму кишку.

В 1847 році - на 5 років раніше ніж це було зроблено на Заході, він експериментально застосував наркоз через розріз у трахеї. Тільки через 30 років було створено спеціальну трубку, яку вводили в трахею хворому, тобто ендотрахеальний наркоз. В подальшому цей метод здобув широке застосування.

Пирогов використав наркоз на полі бою. Це відбулось у 1847 році, коли він особисто за короткий термін провів 400 операцій під ефірним і 300 під хлороформним наркозом. Пирогов оперував поранених у присутності інших, щоб викликати довіру до хірургічної допомоги зі знеболюванням.

3. ХХ сторіччя в історії анестезіології

1905 - використання крапельного наркозу у 3-тижневого новонародженого.

1911 - робота «Змішаний кисень-ефір-хлороформний наркоз».

1909 - використання як знеболювального гедоналу. Відродження ентузіазму у внутрішньовенній анестезії.

1921 - використання першого барбітурату - сомніфену.

1941 - пік у використанні барбітуратів для знеболювання.

Внутрішньовенна анестезія була ідеальною для використання в умовах війни.

У 1942 вперше використали як міорелаксант кураре.

В місцевій анестезії дуже поширено використовувався кокаїн, допоки у 1905 році не було синтезовано новокаїн, який був значно безпечнішим.

ХХ століття було неймовірно багатим на відкриття і нові напрями у анестезіології,

В наш час широко використовуються неінгаляційні методи анестезії, використовуються барбітуроіни, стероїдні анестетики, оксибутират натрію, седуксен і т.д. Внутрішньовенна анестезія в більшості випадків доповнює інгаляційний наркоз і наряду з цим продовжує розвиватись як самостійний метод. Використання міорелаксантів, анальгетиків, нейролептиків, а також комбінацій анестетиків з різноманітними властивостями і рівнями впливу на ЦНС дозволяє отримувати і підсилювати потрібні ефекти анестезії, при можливості уникаючи токсичного впливу кожного з використовуваних засобів.

Так зародились методи комбінованої і сбалансованої анестезії.

Різноманіття засобів та методів дозволяє проводити різноманітні за часом операції. Хірургам стали доступні такі галузі, які здавались недосяжними і початок цьому було покладено 200 років тому.

Список літератури

1. Юдін С. С. «Вопросы обезболивания в хирургии»

2. Горєлова Л. Е. «Из истории развития анестезиологии», РМЖ, № 894

3. Столяренко П.Ю., Федяєв І.М., Столяренко Т.І. «Маловідомі сторінки з історії місцевої анестезії»

4. Велика Медична Енциклопедія, статті: «Наркоз», «Пирогов».

5. http://medicinskaya-biblioteka.ru/anesteziologija-i-reanimatologija/anesteziologija/779-kratkaya-istoriya-anesteziologii.html

6. http://www.medical-enc.ru/1/anesthesiology/history.shtml

Размещено на Allbest.ru