Адаптаційний потенціал людини як критерій здоров’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Задачі, особливості валеології. Ії значення серед інших розділів профілактичних дисциплін

Основна мета валеологічної освіти в Україні - збереження і зміцнення здоров'я українського народу шляхом формування валеологічного світогляду, виховання свідомого та дбайливого ставлення до власного здоров'я як головної умови реалізації творчого і фізичного потенціалу особистості.

Серед різноманітних форм організації валеологічної освіти в загальноосвітніх навчальних закладах особливе місце займають заняття з фізичної культури. Учитель за допомогою всіх форм навчальної та позакласної роботи повинен закласти фундамент фізичної культури та вказати учневі шляхи оволодіння знаннями, навичками й уміннями необхідними для забезпечення здорового способу життя.

Валеологія - наука про індивідуальне здоров'я людини - розглядає фізичні вправи, як чинник здоров'я. Розроблена навчальна програма з валеології для факультетів фізичного виховання педагогічних вузів має за мету формування у студентів знань та умінь організації оздоровчих тренувань, як форми організації фізичного виховання школярів.

Студенти повинні засвоїти принципи і правила складання та методику організації оздоровчого тренування; ознайомитись з його основними засобами, оздоровчими програмами та системами; оволодіти навичками самоконтролю.

Основними завданнями навчальної програми є:

1. Сформувати у студентів знання для вирішення практичних питань організації самостійних оздоровчо-тренувальних занять.

2. Навчити студентів використовувати науково-методичні знання з метою розробки та реалізації індивідуальних оздоровчо-тренувальних програм.

3. Поглибити знання та уміння діагностики фізичного стану школярів, визначення мети, завдань та мотивів здорового способу життя, засобів їх реалізації та дозування фізичного навантаження відповідно до індивідуальних особливостей людини.

Особливості програми:

визначення мети і завдань курсу у відповідності до вимог підготовки спеціаліста;

систематизація тем теоретичного матеріалу і практичних робіт;

поєднання теоретичного та практичного матеріалу по кожній темі;

утворення системи з іншими медико-біологічними дисциплінами;

професійна спрямованість змісту програми;

включення тем щодо профілактики захворювань.

Послідовність вивчення навчального матеріалу програми може бути різною. Проте всі теми навчальної програми тісно пов'язані між собою, де кожна попередня є основою для розгляду наступної з утворенням системи знань. Тому логічною буде наступна послідовність вивчення навчального матеріалу.

С початку доцільно розглянути матеріал теми «Проблема здорового способу життя в сучасному суспільстві», яка розкриває суть поняття і проблеми здоров'я населення України та факторів, які його обумовлюють. Цей навчальний матеріал є основою для розгляду наступної теми «Адаптаційний потенціал людини як критерій здоров'я».

Здоров'я людини визначається процесами адаптації до змін навколишнього середовища, тому тема адаптації розглядається досить широко.

Логічним продовженням у формуванні знань з валеології є тема «Оздоровчого тренування в системі забезпечення здоров'я людини», де розглядаються питання видів рухової активності та їх обсягів, поняття гіпокінезії і гіподинамії та впливу фізичного виховання на здоров'я людини.

Ведення активного способу життя, в якому чільне місце посідає оздоровче тренування - позитивне явище, яке, однак, вимагає наукового підходу до його організації. Тут необхідно дотримуватись певної послідовності дій: від визначення засобів оздоровчого тренування залежно від індивідуальних особливостей учня та виявлення мотивів занять фізичними вправами до постановки завдань залежно від етапу та тривалості занять та до організації самоконтролю. Ці питання є змістом теми про організацію активного способу життя.

Реалізація завдань та очікуваних результатів, що обумовлені мотивами занять фізичними вправами при організації оздоровчих тренувань, можлива лише за умови знань особливостей їх засобів. В темі «Засоби оздоровчого тренування» пропонується характеристика різноманітних видів фізичних вправ: від давніх східних оздоровчих систем до найсучасніших; від традиційних (біг, ходьба, плавання) до рідкісних; від вправ аеробного характеру до систем, спрямованих на розвиток гнучкості. Тут же заплановано ознайомлення студентів з індивідуальними авторськими системами оздоровчого тренування з метою створення у студентів широкого уявлення про мету і засоби авторських тренувальних програм.

Формування здорового способу життя як основи соматичного здоров'я є актуальним соціальним завданням. Одним з шляхів вирішення даної проблеми є застосування на уроках фізичної культури методики оптимального дихання, керування та мобілізації основних функцій організму, його захисних і пристосувальних реакцій, спрямованих на досягнення високої якості життя особистості. Тому програмою передбачено вивчення методики формування довільного керування диханням при виконанні різноманітних рухів, застосування дихальних вправ для мобілізації функцій організму, прискорення відновних процесів.

Виконання фізичних вправ в процесі оздоровчого тренування супроводжується втомою. Знання ознак і причин втоми, а також принципів організації відпочинку є необхідною умовою отримання максимального оздоровчого ефекту від самостійних тренувань.

При розробки власних індивідуальних тренувальних систем необхідні будуть знання основних теоретичних положень, які лягають в основу їх створення. Змісту таких принципів присвячена окрема тема навчальної програми.

Недотримання основних принципів при розробці індивідуальних оздоровчо-тренувальних програм є основною причиною травматизму при виконання фізичних вправ. Питання профілактики травматизму та першої допомоги при травмуванні є важливою структурною одиницею в системі валеологічної підготовки вчителя фізичної культури.

Оздоровче тренування в активному способі життя людини має профілактичне значення. Профілактика різних патологій через виконання фізичних вправ передбачає виконання різних за змістом та характером вправ. Програма пропонує для вивчення теми, в яких розглядаються питання використання фізичних вправ в оздоровчому тренуванні з метою профілактики найбільш розповсюджених серед школярів патологій і тих, де фізичні вправи виступають найважливішим засобом їх попередження: порушення постави, захворювання дихальної та серцево-судинної систем.

На самостійне опрацювання рекомендується матеріал загальної характеристики чинників, що визначають стан здоров'я людини; нетрадиційних підходів щодо зміцнення та відновлення здоров'я; першої допомоги при невідкладних станах.

Програма не встановлює жорсткого регламентування часу на вивчення окремих тем, кожна кафедра сама визначає на яку тему скільки відвести часу.

Навчальний матеріал програми вивчається на 3 курсі протягом 5 семестру, який закінчується складанням екзамену. На курс валеології відводиться 80 годин (1,5 кредити) з них на лекції 28 годин, практичні заняття 30 годин, на самостійну роботу 22 години.

На лекціях викладається матеріал з теорії валеології та питання збереження і покращання здоров'я людини. Студентів знайомлять з сучасними засобами оздоровлення, характеризуючи особливості кожного з них. Особлива увага приділяється питанням профілактики порушень постави, розвитку серцево-судинних та інших захворювань цивілізації засобами фізичних вправ. Висвітлюються також питання методики організації та проведення оздоровчих тренувань. Лекційний матеріал повинен визначати напрямок, основний зміст і характер всіх інших видів навчальних занять та самостійної роботи студентів з валеології.

Основна дидактична мета практичного заняття - розширення, поглиблення і деталізація наукових знань, отриманих студентами на лекціях та в процесі самостійної роботи і спрямованих на підвищення рівня засвоєння навчального матеріалу, прищеплення умінь і навичок, розвиток наукового мислення та усного мовлення студентів.

Студенти згідно з тематичним планом проведення практичних занять самостійно опрацьовують лекційний матеріал та рекомендовану літературу з відповідної теми, готують, при потребі, необхідні дидактичні матеріали та виконують домашні завдання.

На практичних заняттях формуються уміння визначення рухової активності та складання індивідуальних оздоровчих програм. Студенти знайомляться з сучасними методиками діагностики здоров'я та щоденником самоконтролю

В послідовності розташування тем практичних занять закладена наступність дій вчителя фізичної культури при реалізації його інструкторської функції щодо самостійного використання фізичних вправ школярами в оздоровчому тренуванні. Формування таких умінь та навичок включає в себе використання різноманітних методик.

Якість підготовки студентів до заняття та їх участь у розв'язуванні практичних завдань оцінюються викладачем і враховуються при виставленні підсумкової оцінки з валеології.

Зміст самостійної роботи студента визначається навчальною програмою, методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача. Викладач визначає обсяг самостійної роботи, узгоджує її з іншими видами навчальної діяльності, розробляє методичні засоби проведення поточного та підсумкового контролю, аналізує результати самостійної навчальної роботи кожного студента.

Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів: підручник, навчальні та методичні посібники, конспект лекцій викладача, практикум, таблиці, схеми тощо.

Методичні матеріали для самостійної роботи студентів повинні передбачати можливість проведення самоконтролю з боку студента (тести, пакет контрольних завдань тощо).

2. Характеристика та порівняння факторів, що викликають стрес-реакцію. Практичне використання висновків теорії адаптаціі

В ієрархії людських цінностей здоров'я посідає провідне місце. Кожна людина завжди прагне, щоб у неї та в її близьких насамперед було відмінне здоров'я, а задоволення інших своїх життєвих потреб індивід ставить на нижчі позиції.

Існує чотири основні групи факторів, що детермінують здоров'я індивіда:

* спосіб і стиль життя людини, стан її свідомості та внутрішньої культури;

* стан середовища проживання людини (макро- та мікроекологія);

* генетичні фактори;

* сукупні зусилля фундаментальної та клінічної медицини й органів охорони здоров'я.

Короткий аналіз «представництва» кожної з цих груп факторів свідчить, що у «частковому» розподілі частка медична є найменшою: її роль у детермінуванні особистого та громадського здоров'я не перевищує 15%.

Спадкові фактори представлені більш солідно -- на їх долю у формуванні здоров'я припадає до 20%, стан оточуючого середовища визначає на 25% рівень здоров'я, а «лев'яча» доля належить умовам і способу життєдіяльності конкретної людини -- до 55%.

Доречно навести тут знамените визначення здоров'я з Преамбули Статуту Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), яке характеризує здоров'я як «стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів». Минуло понад півстоліття від часу оприлюднення та впровадження в науковий обіг цієї дефініції. Вона зазнала багато різних змін у трактуванні, однак основне в понятті здоров'я залишалося як незмінна константа.

Деякі сучасні дослідники вважають, що визначення здоров'я як стану благополуччя хибне і навіть шкідливе. В. О. Ліщук і О. В. Мосткова трактують воозівське положення про здоров'я у тому значенні, що благополуччя залежить не тільки від самої людини, а багато в чому є характеристикою суспільства, в якому певний індивід проживає та функціонує.

У сприятливих умовах і не дуже здорова людина може почувати себе цілком благополучно. А ось навіть вельми міцний і здоровий індивід не буде благополучним, якщо його оточення надто агресивне, стресогенне та хвороботворне.

Значення визначальних факторів ризику для здоров'я кожної людської особистості ми наводимо у вигляді табл. 1.

Таблиця 1. Фактори ризику для здоров'я людини

У цьому табличному матеріалі маємо термін «культура здоров'я», до якого в останній час привернуто увагу фахівців різного профілю, зокрема економістів.

У статті Г. Дмитренка та В. Пономаренка, присвяченій культурі здоров'я у системі управління людськими ресурсами, мова йде про формування нової культури управління здоров'ям працівників, а також представників підростаючого покоління як стратегічним ресурсом України та могутньою складовою якості людських ресурсів. Автори цілком слушно вважають, що оптимізувати рівень управлінської культури здоров'я населення слід практично від дошкільних навчально-виховних закладів і до установ, де люди здійснюють свою трудову діяльність (аж до виходу на пенсію).Вважаємо, однак, що управляти здоров'ям людини слід і після того, як вона стає «особою пенсійного віку» (хоча б через систему народних університетів, як це здійснюється, наприклад, у Луганському інституті МАУП).

У цьому контексті особливої актуальності набуває визначення здоров'я відомого фахівця у цій галузі, академіка РАМН В. П. Казначеєва: «Здоров'я -- це процес збереження та розвитку біологічних, фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності за максимальної тривалості життя людини». Справді, оскільки в українському соціумі постійно зростає квота осіб літнього віку в загальній чисельності населення (внаслідок низької народжуваності), то суттєву увагу слід приділяти соціальній активності (передача професійного та життєвого досвіду, навчання та виховання молоді) і максимальній тривалості життя (так зване «активне довголіття») людей, які перебувають на «заслуженому відпочинку». Нині необхідно потужно та неухильно втілювати в життя домінанту: «До довголіття -- від юності!» і навчати всіх представників соціуму (особливо юних) здоровому стилю життя, формуючи «моду на незламне здоров'я».

У переліку основоположних «наріжних каменів» здоров'я не випадковий стан психоемоційної сфери людини. На жаль, за даними експертів ВООЗ, на психічні та неврологічні захворювання в останні десятиріччя припадає велика частка інвалідності -- вища, наприклад, ніж унаслідок артеріальної гіпертензії, артритів і цукрового діабету разом узятих. Нині на земній кулі сотні мільо-нів (!) людей страждають тими чи іншими варіантами психоемоційних разладів -- від незначних і малопомітних форм до практично невиліковних захворювань; багато хто з індивідів упродовж життя мають одночасно декілька різних дисфун-кцій і порушень психоемоційної сфери. І саме психічне здоров'я вважається основою всіх аспектів здоров'я, стан психічного здоров'я детермінує істинну якість людського благополуччя.

У науковій літературі дедалі частіше згадується синдром психічного «вигорання», синдром емоційного «вигорання». Ми будемо вести мову про синдром психоемоційного «вигорання», оскільки вважаємо, що розмежовувати сфери психічного та емоційно-чуттєвого в цьому контексті не доцільно.

Отже, синдром психоемоційного «вигорання» -- це реакція організму людини, що виникає внаслідок тривалих професійних стресів середнього ступеня інтенсивності. Первісно потенційно схильними до «вигорання» вважалися соціальні працівники, медики й адвокати, що пояснювали специфічними особливостями цих «допоміжних професій». Сьогодні практично в усіх групах фахівців «комунікативних» професій (учителі, поліцейські, робітники пенітенціарних установ, політики, торговий персонал, страхові агенти, менеджери, службовці комерційних банків, агенти нерухомості, медсестри, лікарі-терапевти) є особи з високим і середнім рівнем «вигорання».

Синдром психоемоційного «вигорання» -- це процес поступового втрачання емоційної, пізнавальної та фізичної енергії, що виявляється в ознаках емоційного та інтелектуального виснаження, фізичної втоми, особистої відстороненості та зменшення почуття задоволення від виконаної роботи. Цей синдром вважають виробленим особою механізмом психологічного захисту у формі часткового чи повного виключення емоцій (аж до психоемоційного «отупіння»).

У табл. 2 наводимо групи симптомів, характерних для синдрому психоемоційного «вигорання», розподіливши їх між фізичною, емоційною, пове-дінковою, інтелектуальною та соціальною сферами життєдіяльності людської особистості. Слід зазначити, що нині виділяють приблизно 100 симптомів, так чи інакше пов'язаних із синдромом психоемоційного «вигорання». До речі, останній нерідко супроводжує синдром хронічної втоми з прогресуючою стомленістю, головним болем, субфебрилітетом і болем у горлі.

синдром психоемоційний адаптація стрес

Таблиця 2. Групи симптомів, характерних для синдрому психоемоційного «вигорання» (за П. І. Сидоровим, 2005, -- у нашій модифікації)

Дослідники зазначають, що розвитку синдрому психоемоційного «вигорання», як правило, передує період підвищеної активності («аврал», робоча «запарка», «цейтнот»). У цей час людина практично повністю, як кажуть, «з головою» входить у роботу, яка поглинає її цілком. Забуваються звичні потреби, які не стосуються трудового процесу. Через визначений проміжок часу (у кожної людини його тривалість індивідуальна) настає виснаження, яке набуває форми відчуття перенапруження та вичерпування емоційних і фізичних ресурсів особистості, втома, що не минає після нічного сну. Потім настає особис-тісна відстороненість. У крайніх її виявах людину майже ніщо не тривожить з боку її професійної діяльності, не викликаючи ніяких емоційних відгуків. Зрештою виникає відчуття втрати власної професійної ефективності, знижується самооцінка, втрачається віра у свої професійні можливості.

Цілком зрозуміло, що професійні стреси -- це поліфонічні феномени, які виявляються у фізіологічних і психологічних реакціях на складну виробничу ситуацію. Такі стрес-реакції різного ступеня складності та вираженості цілком можуть існувати навіть у прогресивних, добре керованих установах; стрес, пов'язаний із роботою, зумовлений тим, що до людей пред'являють високі вимоги, які не відповідають рівню їх знань, умінь, навичок, професійної компетентності та креатив-ності.

Не так давно у 15 країнах Європейського Союзу (ЄС) було проведено масштабне опитування робітників і 56% респондентів повідомили про високі темпи їх виробничої діяльності, 60% -- жорсткі строки її виконання, 40% -- її монотонність, понад 30% не мали можливості хоча б якось вплинути на порядок і алгоритм виконання виробничих завдань. Стресові фактори на роботі сприяли проблемам зі здоров'ям опитаних -- 15% із них скаржились на головний біль, 23% -- на біль у шийно-комірцевій зоні, 28% -- на стрес як такий, 33% -- на біль у спині [8]. Близько 10% респондентів повідомили, що стосовно них на робочих місцях застосовують тактику залякування.

Зловживання владою щодо людей, які не мають можливості захистити себе, є типовою формою психічного насильства влади. Було підраховано, що економічні втрати від професійного стресу та пов'язаних із ним проблем із психічним здоров'ям працівників для 15 держав ЄС становлять 265 млрд євро щороку (!).

Серед виробничих стрес-факторів звичайно прийнято виділяти такі:

* фізичні (шум, вібрація, забруднена атмосфера в робочих приміщеннях);

* фізіологічні (робота в режимі змінних графіків, неритмічне та неадекватне харчування, одноманітний відпочинок);

* соціально-психологічні (конфліктогенні ситуації, перевантаження чи недовантаження персоналу, неналагодженість потоків інформації, між-особистісні непорозуміння, висока відповідальність, дефіцит часових ресурсів);

* структурно-організаційні (хронічний «організаційний стрес», плутанина, авральність).

Слід сказати і про «заразливість» стрес-реакцій у працівників того чи іншого виробничого колективу, в якому зазначені негативні умови реєструються впродовж більш-менш тривалих строків (від року до трьох і більше років).

До психоемоційного «вигорання» більшою мірою схильні так звані «трудоголіки» -- особи, які працюють із високим ступенем самовіддачі, відповідальні та совісні люди з «установкою» на постійний робочий процес, «до переможного кінця»... Синдром психоемоційного «вигорання» формується поступово. У людей, які схильні до нього, виникає психічна та фізична втома, байдужість до роботи, знижуються її якісні та кількісні показники, виникає негативне і навіть цинічне ставлення до колег і керівництва.

Пропонуємо профілактичні та лікувально-реабілітаційні заходи у випадку виникнення описаних синдромів. Усе, що запобігає його розвитку, може успішно використовуватися в терапії та реабілітації. Основним напрямом для відновлення здоров'я в осіб, схильних до синдрому психоемоційного «вигорання», є все, що може анулювати дію стресогенного фактору: зменшення і зняття робочого напруження, підвищення свідомої професійної мотивації, вирівнювання балансу між затраченими зусиллями й винагородою за роботу.

Керівництво повинне здійснювати регулярний моніторинг стану фізичного та психічного здоров'я членів виробничого (будь-якого робочого чи творчого) колективу і в разі виникнення ознак психоемоційного «вигорання» слід оптимізувати умови та характер трудових процесів, міжособистісні взаємостосунки, контролювати реакції-відповіді та схильність до захворювань на особистісно-індивідуально-му рівні.

Способи подолання синдрому на рівні всієї установи (фірми, колективу) такі:

* корпоративний розвиток, удосконалення та згуртування робочих груп і команд;

* розвиток високої організаційної культури та «здорової» атмосфери у виробничо-трудовому колективі;

* професійна та адміністративно-управлінська підтримка;

* ефективне керівництво, адекватне рівню (фазі, етапу) розвитку фірми та персоналу;

* визначення коротко-, середньо- і довгострокових цілей, що підвищує й укріплює мотиваційні механізми в особистості та колективі;

* вироблення стандартів і «консенсусів» формальної та неформальної поведінки в установі (кодекс поведінки співробітників -- від рядових до «головнокомандуючих»);

* застосування «тайм-аутів», що необхідно для забезпечення повноцінного відпочинку, релаксації та реабілітації;

* корпоративна лояльність і реальні шанси для кар'єрно-управлінського зростання та вдосконалення співробітників;

* опанування умінь і навичок саморегуляції (довільне самонавіювання, автогенне тренування за методом І. Г. Шульца, релаксація, ідеомоторні акти, інсайт, катарсіс, вправи для знімання напруження);

* регулярне та систематичне вимірювання рівня тривожності особистості (методика Тейлора -- Немчинова), діагностика «перешкод» в установленні емоційних контактів (методика В. В. Бойка);

* професійний ріст, розвиток, підвищення кваліфікації, удосконалення;

* відмова від непотрібної конкуренції;

* емоційне міжособистісне спілкування, що збагачує почуттєвий досвід (підвищення рівня «розкоші» людського спілкування, за А. Сент-Екзюпері);

* підтримка хорошої фізичної форми, здоровий спосіб і стиль життя (шкідливе харчування, алкоголізація і нікотинізація, не кажучи вже про токсичні та наркотичні субстанції, посилюють вияви синдрому психоемоційного «вигорання»).

Форми допомоги особам, схильним до синдрому психоемоційного «вигорання», можуть бути індивідуальними, груповими -- у формі лекцій, пам'яток, статей, семінарів, практик, професійних тренінгів. Із метою збереження й оптимізації «людського капіталу» спеціалізовані програми «антивигорання» слід включити в загальну (корпоративну) стратегію управління та професійно-особистісного вдосконалення персоналу.

У межах індивідуально та колективно спрямованої превентивної роботи з профілактики «вигорання» необхідно:

* точно розраховувати й обдумано розподіляти за часом передбачувані обсяги фізичних та інтелектуальних навантажень і напружень;

* уміти переключатися з одного виду діяльності на інші;

* не надто перейматися конфліктами вдома і на роботі;

* не намагатися бути найкращим завжди і в усьому.

Адаптація (від лат. adapto - пристосовую) - зміна параметрів чутливості аналізаторів, пристосування їх до подразників (наприклад, око адаптується при сприйманні віддаленого об'єкта завдяки механізмам акомодації та конвергенції). Соціально-психологічна А. особистості в групі чи колективі забезпечується завдяки функціонуванню певної системи механізмів (рефлексії, емпатії, прийому соціального зворотного зв'язку тощо).

Процес і результат активного пристосування індивіда, шара, групи до умов соціального середовища, до суспільних умов життя, що змінюються або що вже змінилися. У А.с. виділяють дві форми: а) активну, коли суб'єкт прагне впливати на середу з метою її зміни (наприклад, зміни цінностей, форм взаємодії і діяльності, які він повинен освоїти); б) пасивну, коли суб'єкт не прагне до такого впливу і зміни. Показниками успішної А.с. виступає високий соціальний статус індивіда (шара, групи) в даному середовищі, його психологічне задоволення цим середовищем загалом і його найбільш важливими елементами (зокрема, задоволення роботою, її умовами і змістом, винагородою, організацією). Показниками низької А.с. є переміщення суб'єкта в іншу соціальне середовище (текучість кадрів, міграція, розлучення), аномія і поведінка, що відхиляється. Успішність А.с. залежить від характеристики середовища і суб'єкта.

3. Валеологічні методики само діагностики. Провести оцінку особистого темпераменту за тестом Айзенка, оцінку рівня тривожності за методикою Спілберга-Ханіна

Тест Айзенка

Література

1. Виноградов П. А., Душанин А. П., Жалдак В. И. Основы физической культуры и здорового образа жизни: Учеб. пособие. -- М.: Сов. спорт, 1996.

2. Водопьянова Н. С., Старченкова Е. С. Психическое «выгорание». Пути преодоления // Мир медицины. -- 2001. -- № 9--10. -- С. 44-45.

3. Дмитренко Г., Пономаренко В. Культура здоровья в системе управления человеческими ресурсами // ПЕРСОНАЛ. -- 2003. -- № 1. -- С. 78-82.

4. Кучеренко В. З., Агарков Н. М., Яковлев А. П., Васильев С. Л. Социальная гигиена и организация здравоохранения: Учеб. пособие.-- М., 2000.

5. Лищук В. А., Мосткова Е. В. Девять ступеней к здоровью. -- М.: Восточная Книжная Компания, 1997.

6. Пересадин Н. А. Интегративная валеология: Курс лекций. -- Луганск, 2002.

7. Пересадин Н. А., Дьяченко Т. В. Реабилитология. Стратегия и тактика эффективного восстановления здоровья: Монография. -- Луганск, 2004.

8. Сидоров П. Синдром эмоционального «выгорания» // Новости медицины и фармации. -- 2005. -- № 13. -- С. 7-8.

Размещено на Allbest.ur