Попередження нефро- та гепатотоксичної дії парацетамолу модуляторами метаболізму ксенобіотиків та антиоксидантами

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ФАРМАКОЛОГІЇ ТА ТОКСИКОЛОГІЇ

УДК 541.183.6:615.035)-02:616.127-005.8

ПОПЕРЕДЖЕННЯ НЕФРО- ТА ГЕПАТОТОКСИЧНОЇ ДІЇ

ПАРАЦЕТАМОЛУ МОДУЛЯТОРАМИ МЕТАБОЛІЗМУ КСЕНОБІОТИКІВ ТА АНТИОКСИДАНТАМИ

14.03.05 - фармакологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

БЛАЖІЄВСЬКА Галина Йосипівна

Київ-2001



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Вінницькому державному медичному університеті ім. М.І.Пирогова МОЗ України.

Науковий керівник: доктор медичних наук, професор Пентюк Олександр Олексійович, завідувач медико-біологічної лабораторії Інституту хімії поверхні НАН України, завідувач кафедри загальної та біологічної хімії Вінницького державного медичного університету

Офіційні опоненти: доктор медичних наук, Літвінова Надія Володимирівна, головний науковий співробітник відділу біохімічної фармакології Інституту фармакології та токсикології АМН України

доктор медичних наук, професор Посохова Катерина Андріївна, завідувач кафедри фармакології Тернопільської медичної академії МОЗ України

Провідна установа: Одеський державний медичний університет МОЗ України, кафедра фармакології з курсом клінічної фармакології

Захист дисертації відбудеться 20 червня 2001 року о 13 год на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.550.01 при Інституті фармакології та токсикології АМН України (03057, Київ, вул. Е.Потьє, 14).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту фармакології та токсикології АМН України.

Автореферат розіслано18.05.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

Д.26.550.01, кандидат біологічних наук І.В.Данова



АНОТАЦІЯ

Блажієвська Г.Й. Попередження нефро- та гепатотоксичної дії парацетамолу модуляторами метаболізму ксенобіотиків та антиоксидантами. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю 14.03.05 - фармакологія. Інститут фармакології та токсикології АМН України, Київ, 2001.

Дисертація присвячена вивченню механізмів гепато- та нефротоксичних ефектів парацетамолу, а також пошукам нових підходів до їх фармакологічної корекції. Встановлено, що основну роль в токсикогенезі парацетамолу відіграє активність ізоформ цитохрому Р4502Е1 і 1А2, карбоксилестерази та кон'югуючих ферментів, а також активація процесів ліпопероксидації та підвищення продукції оксиду азоту. Індуктори цих ізоформ підсилюють токсичність парацетамолу, а інгібітори проявляють захисні властивості. Показано, що А- та Е-гіповітаміноз є несприятливим чинником на тлі якого посилюється гепато- та нефротоксичність парацетамолу. Антиоксиданти (токоферол, ретинол, триметазидин, селеніт натрію) проявляють властивості гепато- та нефропротекторів. Такі ж властивості притаманні антагоністу кальцію дилтіазему, донаторам субстратів кон'югації УДФ-глюкозі та натрію сульфату, а також блокатору клітин Купфера гадолінію хлориду. Встановлено здатність триметазидину та триовіту запобігати нефро- та гепатотоксичним ефектам парацетамолу в клініці. фармакологічний нефротоксичний парацетамол

Ключові слова: Парацетамол, біотрансформація, токсичність, триметазидин, диетилдитіокарбамат, триовіт.



АННОТАЦИЯ

Блажиевская Г.Й. Предупреждение нефро- и гепатотоксического действия парацетамола модуляторами метаболизма ксенобиотиков и антоксидантами. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата медицинских наук по специальности 14.03.05 - фармакология. Институт фармакологии и токсикологии АМН Украины, Киев, 2001.

Диссертация посвящена изучению механизмов гепато- и нефротоксических эффектов ненаркотического анальгетика парацетамола и поиску новых подходов к их предупреждению. Установлено, что гепатототоксичность парацетамола в основном определяется активностью тех изоформ цитохрома Р450, которые причастны к образованию его токсического метаболита N-ацетил-пара-бензохинонимина (2Е1 и 1А2) и чем выше активность этих ферментов, тем выше токсичность парацетамола. Кроме этого показано, что высокая активность конъюгируюших ферментов (УДФ-глюкуронилтрансферазы, сульфотрансферазы является предиктором низкой токсичности парацетамола. Токсическое действие парацетамола сопровождается истощением запасов восстановленного глутатиона активацией процессов липопероксидации и повышением продукции оксида азота. Установлено, что нефротоксичность парацетамола проявляется снижением клубочковой фильтрации и повышением активности в моче гамма-глутамилтрансферазы и альдолазы. Показано, что дефицит ретинола и токоферола повышает токсическое действие парацетамола, а дополнительное назначение этих витаминов, и, особенно, триметазидина и селенита натрия уменьшает гепато- и нефротоксичность парацетамола. Существенные протекторные свойства выявлены у гадолиния хлорида, дилтиазема, УДФ-глюкозы и натрия сульфата. Изучено влияние этих препаратов на экскрецию метаболитов парацетамола с мочой и показано, что протекторый эффект исследованных препаратов в значительной степени определяется их способностью тормозить образование токсических метаболитов парацетамола и стимулювать образование и экскрецию нетоксических глюкуронидных и сульфатных коньюгатов.

В работе продемонстрировано существование двух принципиально разных подходов к предупреждению токсических эффектов парацетамола. Первый основан на целенаправленном вмешательстве в биотрансформацию препарата, чтобы изменить направление его метаболизма в более безопасное русло. С этой целью предложено использовать диэтилдитиокарбамат, который, будучи селективным ингибитором цитохрома Р4502Е1, проявил себя как эффективный гепато- и нефропротектор. Другой разработанный подход состоит в дополнительном назначении антиоксидантов, что позволяет повысить эффективность детоксикации реакционноспособных метаболитов парацетамола и свободных радикалов кислорода, которые образуются в ходе реакций его биотрансформации.

В клинике изучена фармакокинетика парацетамола и установлено явление самоиндукции, которое состоит в ускорении элиминации препарата из организма в процессе многодневного его использования. Исследовано влияние парацетамола на функциональное состояние печени и почек детей и взрослых в ходе пятидневного приема препарата в качестве анальгетика. Показано, что несмотря на использование терапевтических доз и краткосрочность прийома зарегистрировано статистически значимое повышение активности трансаминаз и уровня билирубина в плазме крови, а также снижение запасов восстановленного глутатиона в эритроцитах. Влияние парацетамола на почки проявлялось повышением активности в моче гамма-глутамилтрансферазы и альдолазы. Изучена возможность предупреждения нежелательных эффектов парацетамола и показано, что дополнительное назначение взрослым триметазидина, а детям триовита позволяет предупредить или существенно ослабить побочные эффекты парацетамола. Разработанные подходы внедрены в практику работы лечебных учреждений.

Ключевые слова: Парацетамол, биотрансформация, токсичность, триметазидин, диетилдитиокарбамат, триовит.



ANNOTATION

Blazhievska G.J. Prevention of nephro- and hepatotoxicity of paracetamol by modulators of xenobiotic biotransmation and antioxidants .- Manuscript.

Dissertation for the scientific degree of candidate of medical sciences in speciality 14.03.05.- Pharmacology. Institute of Pharmacology and Toxicology, Academy of Medical Sciences of Ukraine. Kyiv, 2001.

The dissertation is devoted to investigation of paracetamol's hepato- and nephrotoxic effect mechanisms pharmacologic correction. It was established that isoform activity of cytochrome P450 2E1 and 1A2 , carboxylesterase and conjugating enzymes activity, and also activation of lipoperoxidation processes and increase of nitrogen oxide production play the principal role in paracetamol toxicogenesis. Inducers of these isoforms intensify paracetamol's toxicity, and inhibitors demonstrate protective properties. It was revealed that A-and E-hypovitaminosis is an unfavorable agent on the background of which paracetamol's hepato- and nephrotoxicity increases. Antioxidants (tocopherol, retinol, trimetazidine, sodium selenite show characteristics of hepato- and nephroprotectors. The same characteristics are inherent to calcium antagonist - diltiazem, substrate conjugation donators - UDР-glucosa and sodium sulfate as wel as Kupffer cell blocker - gadollinium chloride. Trimetazidine and triovit were determined to prevent nephro- and hepatotoxic effects of paracetamol in clinic.

Key words: Paracetamol, biotransformation, toxicity, trimetazidine, dyethildythiocarbamat, triovit.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Безпечність фармакотерапії парацетамолом залишається актуальною проблемою сучасної фармакології, оскільки парацетамол належить до найбільш вживаних лікарських засобів, а реклама та необмежений продаж препарату сприяють надзвичайно широкому його застосуванню населенням [J.A.Roach, B.Stacey, 1997; E.V.Hersh et al., 2000]. Парацетамол набув широкої популярності як основний засіб для лікування хронічного болю слабкої та середньої інтенсивності різного походження (ішіалгії, радикуліти, остеоартрити, тощо) [T.J.Schnіtzer 1998; T.E.Towheed, M.C.Hochberg 1997; van M.W.Tulder et al., 2000]. Часто парацетамол використовується як антипіретик при інфекційних захворюваннях [D.Houry et al., 1999].

Безконтрольний прийом парацетамолу супряжений з високим ризиком виникнення ускладнень. За даними медичних центрів США та Великої Британії передозування парацетамолу є головною причиною гострої печінкової недостатності [K.Hawton et al., 1997; S.H.Thomas et al., 1997; A.M.Connachіe, 1998]. Ураження печінки парацетамолом часто набуває форми фульмінантної печінкової недостатності та нерідко завершується смертю хворих [K.E.Artnak, S.S.Wіlkіnson, 1998]. Токсичні ефекти парацетамолу тісно асоційовані з особливостями його біотрансформації - зокрема, з утворенням високоактивного інтермедіату N-ацетил-пара-бензохіноніміну, супероксидного радикалу [R.P.Tonge et al., 1998; P.T.Manyіke et al., 2000] та здатністю парацетамолу і його метаболіту N-ацетил-пара-бензохіноніміну стимулювати клітини Купфера, які є продуцентами оксиду азоту, надмірні кількості якого проявляють потужну пошкоджуючу дію [M.E.Blazka et al., 1995; D.L.Laskіn, 1996; S.Arіі, M.Іmamura, 2000].

Лікування та профілактика токсичних уражень печінки парацетамолом на сьогодні до кінця не розроблені і обмежуються застосуванням ацетилцистеїну та антиоксидантів [А.А.Пентюк и соавт., 1991; S.A.Baranowіtz, P.F.Maderson, 1995; W.Moller-Hartmann, C.P.Sіegers, 1991; Н.П.Скакун та співавт., 1995]. В цілому, препарати, що застосовуються в клініці сьогодні не забезпечують належний рівень гепатопротекції. Не розроблено методів прогнозування виникнення токсичних ефектів парацетамолу в залежності від стану пацієнтів та при його комбінованому застосуванні з іншими лікарськими засобами. У окремих пацієнтів токсичні прояви можуть виникати навіть при застосуванні терапевтичних доз парацетамолу [V.Andreu et al., 1999]. Практично не розроблені заходи по прогнозуванню, попередженню та лікуванню нефротоксичної дії парацетамолу.

Робота є складовою частиною планової науково-дослідної роботи кафедри фармакології та біохімії Вінницького державного медичного університету: “Поліморфізм ферментів біотрансформації лікарських засобів” (№ державної реєстрації 0198 U 002708).

Мета роботи. Обґрунтувати в експерименті та клініці нові підходи до попередження нефро- та гепатотоксичності парацетамолу за допомогою модуляторів метаболізму ксенобіотиків та антиоксидантів.

Задачі дослідження.

1. Вивчити залежність токсичної дії парацетамолу від активності мікросомальних монооксигеназ та кон'югуючих ферментів і оцінити можливість використання маркерних активностей окремих ізоформ цитохрому Р450 в ролі предикторів токсичності парацетамолу.

2. Дослідити вплив антиоксидантів та модифікаторів активності метаболізуючих ферментів (індукторів та інгібіторів) на гепато- та нефротоксичність парацетамолу.

3. Оцінити здатність антагоніста кальцію - дилтіазему, донора активного сульфату - натрію сульфату, попередника глюкуронової кислоти - УДФ-глюкози та блокатора клітин Купфера - гадолінію хлориду попереджувати нефро- та гепатотоксичні ефекти парацетамолу.

4. В умовах клініки вивчити вплив антиоксидантних препаратів триметазидину та триовіту на фармакокінетику та побічні ефекти парацетамолу.

Oб'єкт дослідження. Гепато- і нефротоксичні ефекти парацетамолу в експерименті та клініці. Фармакологічна корекція гепато- та нефротоксичних ефектів парацетамолу в експерименті та клініці.

Предмет дослідження. Підходи до попередження та зменшення нефро- та гепатотоксичної дії парацетамолу, засновані на одночасному застосуванні разом з парацетамолом антиоксидантів, модифікаторів активності мікросомальних монооксигеназ, інгібітора кальцієвих каналів, блокатора клітин Купфера.

Методи дослідження. В роботі використано фармакологічні, токсикологічні, біохімічні, морфологічні та статистичні методи дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше досліджено зв'язок токсичних ефектів парацетамолу з маркерними активностями ізоформ цитохрому Р450 в печінці щурів. Показано, що нефро- та гепатотоксичність парацетамолу тісно корелює з активностями залежними від CYP2Е1, 1А2 та активністю карбоксилестерази. Активність кон'югуючих ферментів (глутатіон-S-трансферази, УДФ-глюкуронілтрансферази, фенолсульфотрансферази) має тісний, але зворотний зв'язок з гепато- та нефротоксичними ефектами парацетамолу.

Вперше комплексно, з урахуванням складності механізмів токсичної дії парацетамолу, оцінено здатність багатьох лікарських препаратів та хімічних сполук попереджувати токсичні ефекти парацетамолу через різні ланки токсикогенезу. Вперше продемонстровано можливість цілеспрямованої корекції гепато- та нефротоксичної дії парацетамолу шляхом застосування селективних інгібіторів тих ізоформ цитохрому Р450, які каталізують утворення токсичних метаболітів. Показано, що здатність діетилдитіокарбамату зменшувати токсичні ефекти парацетамолу тісно пов'язана з його спроможністю істотно гальмувати залежні від цитохрому Р4502Е1 активності ферментів. Показано здатність антагоніста кальцієвих каналів - дилтіазему, донора активного сульфату - натрію сульфату, попередника глюкуронової кислоти - УДФ-глюкози, блокатора клітин Купфера - гадолінію хлориду, антиоксидантів (токоферолу, ретинолу, триметазидину, селену) в різній мірі зменшувати нефро- та гепатотоксичні ефекти парацетамолу. Найбільш ефективними протекторами токсичної дії парацетамолу виявились триметазидин, селеніт натрію, токоферол, гадоліній та дилтіазем. Слабкою захисною дією володіли ретинол, натрій сульфат, УДФ-глюкоза.

Вперше встановлено, що в механізмі протекторної дії всіх випробуваних нами протекторів токсичності парацетамолу, крім специфічних ефектів та антиоксидантних властивостей є спільна риса - здатність до гальмування утворення токсичних метаболітів парацетамолу і синтезу оксиду азоту.

Вперше вивчено фармакокінетику парацетамолу в процесі фармакотерапії післяопераційних хворих і встановлено явище самоіндукції, коли в ході лікування спостерігається прискорення елімінації парацетамолу з організму. Вперше оцінено фармакокінетику парацетамолу за умов одночасного його застосування разом з триметазидином чи триовітом і показано, що обидва препарати не впливають на фармакокінетику парацетамолу.

Практичне значення одержаних результатів. Встановлено в експерименті, що токсичні ефекти парацетамолу великою мірою визначаються індивідуальними особливостями активності метаболізуючої системи печінки, зокрема експресією ферментів, метаболізуючих парацетамол. Індукція залежних CYP2Е1 та 1А2 активностей посилює токсичні прояви парацетамолу, тоді як гальмування цих ферментів істотно зменшує токсичність препарату, що дозволяє прогнозувати підсилення токсичної дії парацетамолу за умов його поєднання з препаратами, які спроможні індукувати CYP2Е1 чи 1А2 та свідомо уникати таких поєднань.

Показано, що висока активність кон'югуючих ферментів (сульфотрансферази, УДФ-глюкуронілтрансферази та глутатіон-S-трансферази) в печінці є предиктором низької токсичності парацетамолу.

Встановлено, що Е- та А-гіповітаміноз є несприятливим фоном, на тлі якого істотно посилюється гепатотоксичний ефект парацетамолу. Додаткове призначення цих вітамінів дозволяє попереджувати токсичну дію парацетамолу, що свідчить про причетність вільно-радикальних процесів до механізмів гепатотоксичності парацетамолу. Показана здатність триметазидину та селеніту натрію істотно зменшувати токсичну дію парацетамолу.

В умовах клініки доведено безпечність і доцільність поєднання парацетамолу з антиоксидантами триметазидином чи триовітом, оскільки це дозволяє суттєво зменшити побічні ефекти парацетамолу на нирки та печінку.

Результати дослідження впроваджені в практику роботи травматологічних відділень Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М.І.Пирогова та Вінницької обласної дитячої лікарні. Одержані теоретичні та практичні дані використовуються в педагогічному процесі кафедр фармакології з курсом клінічної фармакології та біохімії Вінницького державного медичного університету. Видано інформаційний листок “Использование триметазидина и триовита для коррекции гепато- и нефротоксических эффектов парацетамола”. Вінниця.- 2001.

Особистий внесок здобувача

Дисертантом виконано патентно-інформаційний пошук, аналіз наукової літератури з обраної проблеми, планування експериментів, підбір та клінічне обстеження хворих. Самостійно виконувала, біохімічні, морфологічні, фармакологічні та фармакокінетичні дослідження, статистичну обробку та аналіз даних.

Апробація результатів дисертації

Основні положення дисертації доповідались на конгресах та конференціях: 14-й об'єднаній науковій медико-технічній конференції (Київ-Вінниця, 1996); 1-му з'їзді онкологів країн СНД (Москва, 1996); 2-му Міжнародному конгресі з інтегративної антропології (Вінниця, 1998); 2-й Українській науковій конференції з міжнародною участю “Актуальні проблеми клінічної фармакології” (Вінниця, 1998); на товаристві біохіміків (Вінниця, 1999, 2000 рр.).

Публікації

За темою дисертації опубліковано 9 робіт, в тому числі 5 статей у фахових журналах.

Структура та обсяг дисертації

Дисертація викладена на 201 сторінці машинописного тексту і складається зі вступу, огляду літератури, розділу “Матеріали та методи дослідження”, 3-х розділів власних експериментальних та клінічних досліджень, обговорення, висновків, практичних рекомендацій та покажчика цитованої літератури, який містить 329 джерел вітчизняних та зарубіжних публікацій. Дисертація ілюстрована 52 таблицями, 3 рисунками та 12 мікрофотографіями.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріали та методи дослідження. Досліди проведені на 382 білих щурах-самцях популяції Вістар. В клінічній частині роботи обстежено 62 післяопераційних хворих, яким з метою знеболення призначали парацетамол. Серед них було 30 дітей та 32 дорослих пацієнти, у яких оцінено вплив триметазидину та триовіту на фармакокінетику, гепато- і нефротоксичні ефекти парацетамолу.

Під час дослідів тварини перебували на напівсинтетичному раціоні, що забезпечує надходження оптимальних кількостей незамінних нутрієнтів і дає можливість контролювати надходження всіх нутрієнтів в організм щурів.

Дефіцит вітаміну Е створювали утримуванням щурів на раціоні, позбавленому вітаміну Е, протягом 14 тижнів. Для створення надлишку токоферолу щурам внутрішньошлунково вводили альфа-токоферолу ацетат в дозі 20 мг/кг протягом 10 днів. Дефіцит вітаміну А викликали утриманням щурів на раціоні, позбавленому вітаміну А, протягом 9 тижнів. Надлишок вітаміну А створювали пероральним введенням ретинолу ацетату в дозі 3000 МО/кг протягом 10 днів. Селеніт натрію вводили в дозі 30 мкг/кг (в перерахунку на селен) внутрішньоочеревинно протягом 10 днів. Триметазидин - перорально протягом 10 днів в дозі 10 мг/кг. Ацетилцистеїн вводили в дозі 50 мг/кг внутрішньоочеревинно двічі за 3 та 24 години до введення парацетамолу.

Індукцію ферментів метаболізму ксенобіотиків викликали введенням ряду ізоензимспецифічних та неселективних індукторів - бензпірену, фенобарбіталу, ріфампіцину, етанолу та ацетону. Бензпірен (25 мг/кг) вводили внутрішньоочеревинно один раз на добу, протягом 4-х днів. Фенобарбітал (70 мг/кг) вводили внутрішньоочеревинно один раз на добу, протягом 5 днів. Ріфампіцин (100 мг/кг) вводили внутрішньошлунково один раз на день, протягом 5 днів. Ацетон (2 мл/кг) вводили в шлунок один раз на добу, протягом 3-х днів. Етанол (3 г/кг) вводили в шлунок протягом 10 днів. Для інгібування мікросомальних ферментів тваринам вводили циметидин внутрішньошлунково в дозі 100 мг/кг, один раз на добу, протягом 5 днів. Хлорамфенікол (100 мг/кг) вводили перорально один раз на день, протягом 5 днів. Кетоконазол (150 мг/кг) вводили один раз на добу, протягом 4 днів, в шлунок. Діетилдитіокарбамат (200 мг/кг) вводили внутрішньошлунково, один раз на добу, протягом 2 днів. Тварин в дослід брали через 2-3 години після останнього введення інгібіторів.

УДФ-глюкозу вводили в дозі 300 мг/кг внутрішньоочеревинно за 3 і 6 год до введення щурам парацетамолу. Сульфат натрію (300 мг/кг) вводили внутрішньоочеревинно за 3 і 6 год до введення щурам парацетамолу. Дилтіазем в дозі 25 мг/кг вводили в шлунок двічі за 1 і 6 годин до введення парацетамолу. Гадоліній хлорид вводили внутрішньоочеревинно в дозі 7 мг/кг тричі. Останнє введення - за 12 год до введення парацетамолу.

Ацетанілід, як тест-препарат, вводили щурам внутрішньоочеревинно в дозі 100 мг/кг (74 мкмоль на 100 г маси). Зв'язані метаболіти ацетаніліду визначали після кислотного гідролізу сечі. Загальну кількість всіх метаболітів (анілідних та амінофенольних) оцінювали за реакцією діазосполучення, частку амінофенольних метаболітів - за специфічною для цього класу сполук реакцією утворення індофенолового барвника [И.М.Коренман, 1975; С.Сиггиа, Д.Г.Ханна 1983; А.А.Пентюк и соавт., 1990]. Вміст глюкуронідів визначали методом H.Yukі, N.H.Fіschman (1963). Вміст вільних та зв'язаних сульфатів визначали турбідиметричним методом [И.А.Цевелева, 1971]. Меркаптурові кислоти оцінювали після лужного гідролізу сечі по реакції з реактивом Елмана [V.R.Doorn et al., 1981].

Амідопірин вводили щурам внутрішньоочеревинно в дозі 30 мг/кг. Метаболіти амідопірину (вільний та ацетильований 4-аміноантипірин) визначали за реакцією утворення індофенолового барвника з фенолом [Т.А.Попов, О.Б.Леоненко, 1977].

Концентрацію парацетамолу в плазмі крові визначали за реакцією утворення індофенолового барвника. Параметри фармакокінетики парацетамолу розраховували на підставі двочастинної моделі без урахування всмоктування [В.Н.Соловьев и соавт., 1980; Л.Е.Холодов, В.П.Яковлев, 1985; В.К.Пиотровский, М.Вайс, 1988].

Мікросоми печінки щурів отримували з постмітохондріальної фракції, використовуючи їх здатність осаджуватись двовалентними катіонами [Kamath et al., 1971]. Чистоту мікросомної фракції тестували за маркерними ферментами мітохондрій, лізосом, плазматичних мембран та мікросом. [А.А.Покровский, А.И.Арчаков, 1968]. В мікросомах визначали ацетанілід- і анілінгідроксилазну активності за утворенням пара-амінофенолу, пара-нітрофенолгідроксилазну активність - за утворенням пара-нітрокатехолу, амідопірин-N-, еритроміцин-N- і метопролол-О-деметилазні активності - за утворенням формальдегіду, активність NADH і NADPH-редуктаз (КФ 1.6.2.2 і 1.6.2.4) оцінювали за швидкістю відновлення дихлорфеноліндофенолу [И.И.Карузина, А.И.Арчаков, 1977; Koop, 1986]. Ариламідазну активність карбоксилестерази (КФ 3.1.1.1) оцінювали за швидкістю гідролізу ацетаніліду [E.Heymann et al., 1981], активність УДФ-глюкуронілтрансферази (КФ 2.4.1.17) - за швидкістю кон'югації пара-нітрофенолу [B.Burchell, P.Weatherіl, 1981]. В постмітохондріальній фракції печінки оцінювали активність фенолсульфотрансферази (КФ 2.8.2.1) за утворенням сульфоефіру бета-нафтолу [G.M.Kempen, G.S.Jansen, 1971], глутатіон-S-трансферази (КФ 2.5.1.18) - за утворенням кон'югатів з 1-хлор-2,4-динітробензолом [Habіg W.H., Jacobі W.B., 1981]. В постядерному гомогенаті визначали активність N-ацетилтрансферази (КФ 2.3.1.5) за швидкістю кон'югації пара-амінобензойної кислоти [W.W.Weber, C.M.Kіng, 1981]. Активність гама-глутамілтрансферази (КФ 2.3.2.2) оцінювали за швидкістю вивільнення 4-нітроаніліну з гамаглутамілнітроаніліду [G.Cerіottі, De A.Nadaі-Frank, 1972, 1973].

Гепатоцити отримували колагеназним методом Сеглена [Л.А.Осипова та співавт., 1986]. Життєздатність клітин оцінювали за їх профарбовуванням трипановим синім, виходом лактатдегідрогенази та зниженням вмісту відновленого глутатіону. Активність лактатдегідрогенази (КФ 1.1.1.27) оцінювали по зниженню поглинання NADH [Г.А.Кочетов, 1980].

Вміст малонового діальдегіду визначали за реакцією з тіобарбітуровою кислотою [Ю.А.Владимиров, А.И.Арчаков, 1972], а концентрацію фосфоліпідів - за утворенням гідрофобного комплексу з феротіоціанатом амонію [А.А.Пентюк и соавт., 1987]. Білок визначали мікробіуретовим методом [Г.А.Кочетов, 1980]. Вміст вільного токоферолу - за реакцією Еммері-Енгеля, а рівень ретинолу в печінці визначали флуориметричним методом [Ю.М.Островский, 1979]. Вміст відновленого глутатіону та його окисленої форми визначали за глутатіонтрансферазною реакцією [K.Asaoka, K.Takahashі, 1981], цистеїн - за реакцією з нінгідрином [M.K.Gaіtonde , 1967]. Активність аланінамінотрансферази (КФ 2.6.1.2), аспартатамінотрансферази (КФ 2.6.1.1), альдолази (КФ 4.1.2.13), рівень білірубіну, креатиніну, сечовини оцінювали уніфікованими методами [В.В.Меньшиков, 1987]. Гістологічні дослідження печінки проводили після фіксації в формаліні, з подальшим фарбуванням гематоксилін-еозином.

Статистичну обробку результатів дослідження виконували методами біометрії [Е.В.Гублер, 1978, В.Н.Носков, 1990].

В роботі використані фармакопейні препарати - альфа-токоферолу ацетату, ретинолу ацетату, інших вітамінів та нутрієнтів, дилтіазему та ацетилцистеїну. Селеніт натрію готували нейтралізацією селенистої кислоти ("Біохімреактив"). Цистеїн, GSH, GS-SG, NAD, NADP, NADH, NADPH, ксантин, солі тетразолію, фірми "Reanal "(Угорщина), бета-глюкуронідаза та арилсульфатаза фірми "Sіgma" (США), глутамілнітроанілід, сілікагель фірм "Chemapol" та "Lachema". Інші реактиви були виробництва країн СНД.

Експериментальні дослідження. На першому етапі роботи нами з'ясовано, яка з ізоформ цитохрому Р450 вносить вирішальний вклад в гепатотоксичність парацетамолу. Досліди було сплановано таким чином, що в частині печінки визначалась вихідна активність ізоформспецифічних ферментів, а інша використовувалась для отримання ізольованих гепатоцитів, на яких досліджувалась токсична дія парацетамолу. Це дозволило провести кореляційний аналіз між ізоензимспецифічними активностями та гепатотоксичністю (табл. 1). Досліди показали, що інкубація гепатоцитів з парацетамолом спричиняє різке зростання відсотку клітин, які фарбуються трипановим синім, виснаження запасів глутатіону та підвищення виходу лактатдегідрогенази в інкубаційне середовище. Кореляційним аналізом встановлено, що гепатотоксичність парацетамолу прямо і сильно корелює з маркерами CYP2E1 - активністю анілінгідроксилази та нітрофенолгідроксилази, та активністю ацетанілідгідроксилази, маркером CYP1А2. Значно слабкішим був зв'язок між токсичністю парацетамолу та маркерними активностями інших ізоформ цитохрому Р450 - амідопірин-N-деметилази (CYP2В та 2С) еритроміциндеметилази, та метопрололдеметилази (CYP 3А та 2D, відповідно).

Нами встановлено існування доволі тісного, але зворотного зв'язку між гепатотоксичною дією парацетамолу та активністю ферментів кон'югації. Отримані результати узгоджуються з роллю цих ферментів в детоксикації парацетамолу, оскільки завдяки глутатіон-S-трансферазі інактивується N-ацетил-пара-бензохінонімін, а завдяки УДФ-глюкуронілтрансферазі та фенолсульфотрансферазі блокується фенольний гідроксил і підвищується полярність і, відповідно, елімінація парацетамолу. На токсичність парацетамолу деякий вплив справляла і активність карбоксилестерази (ариламідази), ферменту, що гідролізує парацетамол з утворенням більш токсичного, ніж вихідна речовина, пара-амінофенолу.

Ці дані вказують на важливу роль в токсичності парацетамолу не лише біотрансформації в цілому, але й співвідношення між активностями окремих метаболізуючих ферментів.

Зв'язок метаболізуючих ферментів з токсичністю парацетамолу нами підтверджено також in vivo на тваринах з протестованою амідопірином та ацетанілідом активністю метаболізуючих ферментів. Досліди підтвердили, наявність зв'язку між токсичністю парацетамолу та активністю ферментів, залежних від цитохромів 1А2 та 2Е1. Висока активність процесів кон'югації парацетамолу з сульфатом та глюкуроновою кислотою виявилась чутливим предиктором зменшення токсичності парацетамолу, оскільки у тварин з високою активністю цих ферментів спостерігали значно нижчі показники трансаміназ та білірубіну в крові і вищий рівень глутатіону в печінці.

Значення біотрансформації в токсикогенезі парацетамолу було нами оцінено в дослідах з відносно специфічними та плейотропними індукторами та інгібіторами. Досліди показали, що гепатотоксичність парацетамолу значно зростає при вибірковій індукції цитохрому Р4502Е1 ацетоном та етанолом або ж при застосуванні плейотропного індуктора фенобарбіталу, який здатний стимулювати експресію багатьох ферментів, в тому числі цитохромів Р450 2Е1 та 1А2. Здатність етанолу підсилювати токсичність парацетамолу пов'язана, очевидно, не лише з індукцією вказаного цитохрому, але й зі стимуляцією макрофагів [A.P.Bautista, J.J.Spitzer, 1999], які є потужними продуцентами токсичних форм кисню та оксиду азоту [Mantle D., V.R.Preedy, 1999; H.Matsumoto et al., 2000].

Більшість інгібіторів суттєво зменшувало токсичну дію парацетамолу, проте максимальний ефект проявляв діетилдитіокарбамат (ДЕДТК) - частка профарбованих гепатоцитів зменшувалась при його застосуванні більш ніж удвічі, а вихід лактатдегідрогенази в інкубаційне середовище зменшувався майже на 50%. Меншою протекторною активністю володів неспецифічний інгібітор циметидин. Під його впливом на одну третину зменшувалась загибель гепатоцитів і в 1,3 рази зменшувався вихід лактатдегідрогенази. Близьким за величиною був вплив диметилсульфоксиду.

Таким чином, проведені дослідження свідчать про тісну залежність між активністю окремих ізоформ цитохрому Р450 та токсикогенезом парацетамолу, причому ця закономірність реалізується як на ізольованих гепатоцитах, так і в цілісному організмі.

Досліджена нами нефротоксичність парацетамолу проявляла також супряженість з активністю ферментів метаболізму ксенобіотиків. Індуктори та інгібітори суттєво модифікували нефротоксичні ефекти парацетамолу, які оцінювали за клубочковою фільтрацією, активністю в сечі ферментів - маркерів пошкодження канальців, рівнем глутатіону в нирках та іншими показниками. Виявилось, що фенобарбітал та етанол потенціюють, а ДЕДТК - зменшує нефротоксичність парацетамолу. Зокрема, ДЕДТК зменшував викликану парацетамолом протеїнурію вдвічі, а глюкозурію в 4 рази. Активність гама-глутамілтрансамінази сечі під впливом ДЕДТК знизилась з 5,17±0,41 до 1,94±0,24 нмоль/хв/мл. Ефект ДЕДТК пов'язаний, очевидно, з відомими його властивостями специфічно гальмувати CYP2E1 [Eagling VA. et al., 1998], а саме ця ізоформа переважно відповідає за утворення токсичного метаболіту N-ацетил-пара-бензохіноніміну.

З огляду на складність механізмів токсикогенезу парацетамолу, можливу причетність до нього вільно-радикальних процесів, нами оцінена можливість використання в ролі гепато- та нефропротекторів антиоксидантів (токоферолу, ретинолу, селеніту натрію, триметазидину), субстратів кон'югації (УДФ-глюкози, сульфату натрію), антагоніста кальцію (дилтіазему) та блокатора клітин Купфера (гадолінію хлориду). Для порівняння був досліджений класичний протектор токсичності парацетамолу - ацетилцистеїн.

Дослідження показали, що аліментарний дефіцит токоферолу та ретинолу є фактором, який потенціює токсичність парацетамолу, а додаткове введення антиоксидантних вітамінів, селеніту натрію, триметазидину, УДФ-глюкози, сульфату натрію, дилтіазему та гадолінію хлориду протидіє токсичному впливу парацетамолу (рис.). У тварин, які попередньо отримували вказані вище речовини зменшувалось парацетамол-індуковане зростання трансаміназ в сироватці крові, малонового діальдегіду в мікросомах печінки, меншим було виснаження запасів в печінці відновленого глутатіону. За гепатопротекторною активністю випробувані речовини розташувались в такому порядку - триметазидин, ацетилцистеїн, селеніт натрію, токоферол, гадоліній, дилтіазем, УДФ-глюкоза, сульфат натрію та ретинол.

В морфологічній частині роботи було проаналізовано вплив триметазидину та селеніту натрію на парацетамол-індуковані зміни в структурі печінки і показано здатність цих речовин гальмувати альтеративні процеси в паренхімі органу.

Антиоксиданти виявились також ефективними нефропротекторами. Нами встановлено, що в найбільшій мірі попереджував парацетамол-індуковане зниження клубочкової фільтрації, рівня глутатіону в нирках та зростання активності гама-глутамілтрансферази в сечі триметазидин, на другому місці був селеніт натрію, потім токоферол і ретинол.

Оскільки в механізмі токсичної дії парацетамолу провідна роль належить його метаболіту N-ацетил-пара-бензохіноніміну, для з'ясування механізмів протекторної дії індукторів та інгібіторів, антиоксидантів, кофакторів кон'югації, дилтіазему та гадолінію, нами вивчений їх вплив на біотрансформацію парацетамолу у щурів (табл. 2). Встановлено, що введення фенобарбіталу та етанолу підвищує екскрецію з сечею меркаптурових кислот (маркер утворення реакційноздатного метаболіту N-ацетил-пара-бензохіноніміну) та екскрецію нефротоксичного метаболіту - вільного пара-амінофенолу. В той же час ДЕДТК гальмував утворення цих інтермедіатів і стимулював кон'югацію парацетамолу з сульфатом та глюкуроновою кислотою.

Серед інших вивчених нами речовин найбільше зменшував утворення токсичних метаболітів триметазидин, потім токоферол і селеніт натрію, потім ретинол, дилтіазем і гадоліній, УДФ-глюкоза і натрію сульфат. Триметазидин, селеніт натрію, УДФ-глюкоза і, частково, ретинол стимулювали синтез глюкуронідів парацетамолу, а інші препарати не впливали на цю реакцію.

З метою вивчення механізму протекторної дії випробуваних речовин ми оцінили вплив найбільш активних з них на індуковане парацетамолом утворення оксиду азоту. Виявилось, що попереднє введення етанолу потенціює продукцію оксиду азоту і в плазмі крові зростає вміст його метаболітів - нітритів та нітратів до 151,9±9,87 мкмоль/л, тоді як в групі “парацетамол” цей показник складає 110,5±7,96 мкмоль/л. Введення ДЕДТК значно зменшувало їх концентрацію (61,5±3,25 мкмоль/л). Сильно блокують підвищення рівня нітритів та нітратів - триметазидин, селеніт натрію та, особливо, гадолінію хлорид. Трохи меншим був ефект токоферолу.

Таким чином, в експериментальній частині було обґрунтовано два принципово різних підходи до зменшення токсичної дії на нирки та печінку парацетамолу. Перший підхід ґрунтується на цілеспрямованому втручанні в біотрансформацію парацетамолу з метою спрямування її в більш безпечне для організму русло. З цією метою нами успішно був апробований ДЕДТК, який, будучи селективним інгібітором цитохрому Р4502Е1, проявив себе як потужний протектор токсичної дії парацетамолу.

Інший підхід полягає в додатковому призначенні антиоксидантів, що дозволяє підвищити ефективність детоксикації реакційноздатних метаболітів парацетамолу та вільних радикалів кисню та азоту і протидіяти вторинним патологічним реакціям, які виникають внаслідок дії реактивних метаболітів.

Клінічні дослідження. Для апробації ефективності запобігання токсичності парацетамолу в умовах клініки нами обрано підхід з застосуванням антиоксидантів. У дорослих ми застосували триметазидин, а в педіатричній практиці - комбінований препарат селену та антиоксидантних вітамінів - триовіт, який дозволений до застосування у дітей.

В перший день дослідження вивчено фармакокінетику парацетамолу після прийому разової дози 0,5 г. З'ясувалось, що у відповідності до відомих даних літератури, парацетамол швидко всмоктується з шлунково-кишкового тракту, а максимальна концентрація в плазмі крові створюється вже через одну годину. Період напіввиведення і середній час утримання в організмі складає біля трьох годин. Виявилось, що 5-денний прийом парацетамолу викликає явище самоіндукції, оскільки через вказаний термін істотно зменшується період напіввиведення, середній час утримання в організмі, зростає кліренс парацетамолу. Введення триовіту чи триметазидину разом з парацетамолом не змінювало фармакокінетичну поведінку останнього, і викликана парацетамолом індукція залишалась і при поєднанні з антиоксидантами.

Не впливаючи на динаміку концентрації парацетамолу в крові, триовіт та триметазидин істотно змінюють спектр екскретованих з сечею його метаболітів. Обидва препарати зменшують екскрецію з сечею токсичних метаболітів - вільного парацетамолу та меркаптурових кислот (на 35-40%). Така зміна метаболічного профілю парацетамолу є сприятливою, оскільки свідчить про зменшення утворення токсичних інтермедіатів препарату. Цього виявилось достатньо для істотного зменшення токсичного впливу парацетамолу на печінку та нирки.

Встановлено, що 5-денний курс парацетамолу у дорослих (1,5 г/добу) та дітей (вікові дози) призводить до зростання в сироватці крові вмісту білірубіну в 1,5-2,2 рази та активності трансаміназ в 1,6-1,8 рази, хоча в цілому ці показники і не виходили за верхню межу референтного інтервалу. Прийом парацетамолу викликає явище оксидативного стресу, на що вказувало зниження рівня відновленого глутатіону в еритроцитах на 30-40% та підвищення вмісту малонового діальдегіду в плазмі крові в 1,6-1,9 рази.

Призначення хворим триметазидину чи триовіту ефективно зменшувало гепатотоксичну дію парацетамолу, про що свідчать істотно нижчі показники активності трансаміназ та малонового діальдегіду та більш високі рівні глутатіону в еритроцитах. Тобто, триовіт та триметазидин досить активно запобігали токсичному впливу парацетамолу на печінку.

Призначення триовіту та триметазидину попереджало також токсичний вплив парацетамолу на нирки. Через 5 днів прийому парацетамолу без антиоксидантів в сечі зростала активність маркерних ферментів канальців нирок - гама-глутамілтрансферази та альдолази, що супроводжувалось невеликим (в межах референтних величин) зростанням вмісту сечовини і зменшенням клубочкової фільтрації. Призначення антиоксидантів істотно послабляло негативний вплив парацетамолу, про що свідчили нижчі рівні ферментурії.

Таким чином, проведені дослідження показали, що токсичні ефекти парацетамолу великою мірою визначаються індивідуальними особливостями експресії метаболізуючих ферментів печінки. Індукція CYP2Е1, 1А2, 3A посилює токсичні прояви парацетамолу, тоді як гальмування цих ферментів істотно зменшує гепатотоксичність препарату. Виявлені закономірності створюють умови для прогнозування небажаних взаємодій з препаратами, які спроможні індукувати ці цитохроми. Висока активність кон'югуючих ферментів (сульфотрансферази, УДФ-глюкуронілтрансферази та глутатіон-S-трансферази) є предиктором низької токсичності парацетамолу, а гіповітамінози Е та А - є несприятливим чинником, на тлі якого істотно посилюється гепатотоксичний ефект парацетамолу. Експериментально доведено наявність гепатопротекторних властивостей у інгібітора монооксигеназ ДЕДТК, та інгібітора клітин Купфера гадолінію, антагоніста кальцію дилтіазему, антиоксидантів - токоферолу, ретинолу, селеніту натрію та триметазидину, субстратів кон'югації УДФ-глюкози та сульфату натрію.

В умовах клініки доведена доцільність поєднання парацетамолу з антиоксидантами триметазидином чи триовітом, оскільки це дозволяє попередити виникнення побічних ефектів парацетамолу з боку нирок та печінки.



ВИСНОВКИ

В дисертації узагальнено теоретичні та клінічні аспекти ролі процесів біотрансформації в реалізації токсичної дії анальгетика парацетамолу та обґрунтовано нові підходи до підвищення безпечності фармакотерапії парацетамолом.

1. Метаболічними детермінантами гепатотоксичності парацетамолу за умов in vivo є активність ізоформ цитохрому Р4502Е1 і 1А2, карбоксилестерази та кон'югуючих ферментів. Ступінь токсичної дії парацетамолу прямо корелює з активностями CYP2Е1 (r=0,64-0,71), 1А2 (r=0,65-0,67) та карбоксилестерази (r=0,62-0,69) і зворотно - з активністю УДФ-глюкуронілтрансферази (r=-0,75-0,94), сульфотрансферази (r=-0,7-0,86) та глутатіон-S-трансферази (r=-0,7-0,86).

2. Введення парацетамолу щурам в токсичних дозах (3 г/кг) викликає виснаження в печінці запасів глутатіону (на 83%), субстратів кон'югації - сульфату та глюкуронової кислоти (на 75-85%), підвищення вмісту в печінці малонового діальдегіду (в 3,2 рази), зростання активності в плазмі крові АлАТ (в 7,8 рази) та АсАТ (в 6,3 рази).

3. Зменшення токсичного впливу парацетамолу на печінку та нирки щурів досягається шляхом профілактичного застосування селективних інгібіторів CYP2Е1 (діетилдитіокарбамату та диметилсульфоксиду), субстратів кон'югації (УДФ-глюкози та сульфату натрію), антагоніста кальцієвих каналів (дилтіазему) та антиоксидантів (ретинолу, токоферолу, селеніту натрію, триметазидину). Зокрема знижується рівень ферментемії, білірубінемії, менше виснажуються запаси глутатіону та субстратів кон'югації. Індуктори монооксигеназ фенобарбітал, етанол та ацетон посилюють токсичну дію парацетамолу, підвищуючи активність АлАТ в крові в 10-12 разів, знижуючи вміст глутатіону в печінці на 89-92%.

4. Нефротоксичність парацетамолу проявляється зниженням клубочкової фільтрації в 2,6 рази на тлі 3-разового підвищення в сечі активності гама-глутамілтрансферази. Застосування парацетамолу разом з індукторами монооксгеназ фенобарбіталом чи етанолом супроводжується подальшим зниженням клубочкової фільтрації та підвищенням екскреції з сечею гама-глутамілтрансферази. Інгібітор CYP2E1 (діетилдитіокарбамат), антиоксиданти (триметазидин та селеніт натрію) в 2-3 рази зменшують індуковане парацетамолом падіння клубочкової фільтрації.

5. В дослідженнях in vitro встановлено, що присутність в інкубаційному середовищі парацетамолу (2,5 мМ) справляє токсичну дію на клітини печінки, що підтверджується збільшенням в 2,5 рази кількості нежиттєздатних гепатоцитів, зниженням вдвічі вмісту в них відновленого глутатіону та зростанням в інкубаційному середовищі в півтора рази активності лактатдегідрогенази. Попереднє 5-денне введення щурам триметазидину (10 мг/кг), селеніту натрію (30 мкг/кг по селену) підвищує стійкість ізольованих гепатоцитів до токсичної дії парацетамолу.

6. Гіповітамінози А та Е підвищують чутливість ізольованих гепатоцитів щурів до токсичної дії парацетамолу (кількість загиблих гепатоцитів зростає в 1,3-1,5 рази, а активність лактатдегідрогенази - в 2,0-2,2 рази). Двотижневе призначення щурам ретинолу (3000 МО/кг на добу) чи токоферолу (20 мг/кг на добу) не тільки запобігає обумовленому гіповітамінозом посиленню токсичності парацетамолу, але й значно послабляє його токсичний вплив на гепатоцити в порівнянні з тваринами, оптимально забезпеченими вітамінами.

7. Застосування у пацієнтів парацетамолу супроводжується зростанням активності в плазмі крові АлАТ та АсАТ в 1,6-1,7 рази та рівня білірубіну на 50-70%, підвищенням в 2,8 рази екскреції гама-глутамілтрансферази з сечею. Застосування парацетамолу в середніх терапевтичних дозах протягом п'яти днів у дітей та дорослих після ортопедичних операцій викликає явище самоіндукції. Про це свідчить прискорення елімінації препарату з організму (період напіввиведення падає в 1,38 рази) і зниження його концентрації в плазмі крові на 5 день дослідження у порівнянні з першим днем в 1,3-1,4 рази.

8. Призначення разом з парацетамолом триметазидину (60 мг на добу) у дорослих чи триовіту (3 капсули на день) у дітей попереджує гепато- та нефротоксичну дію парацетамолу, про що свідчать значно нижчі активності в плазмі крові трансаміназ (на 21-27%), зменшення рівня білірубіну (на 23-27%) та екскреції з сечею гама-глутамілтрансферази (на 47-54%), порівняно з пацієнтами, яким застосовували парацетамол без коректорів.

Практичні рекомендації:

1. Для діагностики доклінічних проявів нефротоксичної дії парацетамолу слід визначати в сечі активність гама-глутамілтрансферази та альдолази. Активність ферментів вище 2,5 та 30,0 нмоль/мл/хв, відповідно, розглядати як ранній прояв нефротоксичності парацетамолу.

2. При тривалому застосуванні парацетамолу з метою запобігання його побічної дії на нирки та печінку до комплексу лікування дорослим доцільно включати антиоксидант триметазидин в добовій дозі 60 мг, а дітям - вітамінно-мікроелементний комплекс триовіт.

3. При проведенні комбінованої фармакотерапії парацетамолом з лікарськими засобами, які здатні модифікувати активність метаболізуючих ферментів, необхідно враховувати можливість виникнення між ними фармакокінетичної та фармакодинамічної взаємодії.



ПЕРЕЛІК РОБІТ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Блажиевская Г.И., Андреев А.П., Качула С.А., Пентюк Н.А., Столярчук Э.В., Паламарчук О.В., Пентюк А.А.. Гепатотоксическое действие парацетамола у крыс с различной исходной активностью ферментов метаболизирующих ксенобиотики. Вісник Вінницького державного медичного університету. 1997.- №1.1.- С.4-6. [особистий внесок дисертанта 75%]

2. Блажієвська Г.Й. Вплив антиоксидантів триметазидину та селеніту натрію на гістологічні ознаки гепатотоксичної дії парацетамолу у щурів. Вісник морфології.- 1999.- №5.1.- С. 47-49. [особистий внесок дисертанта 100%].

3. Пентюк О.О., Андреев А.П., Блажієвська Г.Й., Качула С.А., Коваленко Є.М., Полеся Т.А., Паламарчук О.В., Сокур С.О., Григор'янц В.Г. Вплив гіперкетонемії на маркерні активності ізоформ цитохрому Р-450 та гепатотоксичність тетрахлорметану, парацетамолу та гідразину. Ліки.- 1999.- №2.- С. 72-75. [особистий внесок дисертанта 20%].

4. Желіба Л.М., Блажієвська Г.Й., Паламарчук О.В., Качула С.О. Гепатотоксичність вальпроату натрію, парацетамолу та тетрахлорметану при різній забезпеченості щурів ретинолом, токоферолом та тіаміном. Вісник Вінницького державного медичного університету. -2000.- №.4.1.- С.20-22. [особистий внесок дисертанта 33%].

5. Пентюк О.О., Андрєєв А.П., Блажієвська Г.Й., Мороз Л.В., Качула С.А., Коваленко Е.М., Паламарчук О.В Вплив інгібіторів цитохрому Р-450 на гепатотоксичність парацетамолу// Ліки. -2000.- №.5.- С.26-31. [особистий внесок дисертанта 66%].

6. Блажиевская Г.И., Яковлева О.А., Медвидь З.С., Андреев А.П., Пентюк А.А., Качула С.А., Пентюк Н.А. Метаболические предикторы гепатотоксического действия тетрахлорметана у крыс. Токсикологический вестник. Москва.- 1998.- №1.- С.21-25. [особистий внесок дисертанта 35%].

7. Блажієвська Г.Й., Пентюк Н.О.Гальмування утворення реакційноздатних метаболітів парацетамолу - можливий механізм антитоксичної дії токоферолу, дибунолу та селену//14 об'єднана наукова медико-технічна конференція з міжнародною участю. Матеріали конференції.- Київ-Вінниця., 1996. - С.47. [особистий внесок дисертанта 90%].

8. Григор'янц В.Г., Сокур С.О., Блажієвська Г.Й., Мороз Л.В., Качула С.А., Коваленко Є.М.,Дмітрієва К.Ю.,Істошин В.М., Пентюк О.О. Вплив гіперкетонемії та фенобарбіталу на вміст відновленого глутатіону в ізольованих гепатоцитах щурів при їх інкубації з тетрахлорметаном, парацетамолом та гідразином. 2-а Українська Наукова Конференція з міжнародною участю “Актуальні проблемиклінічної фармакології”. Матеріали конференції. - Вінниця., 1998. - С. 234-235. [особистий внесок дисертанта 30%].

9. Пентюк О.О., Блажієвська Г.Й., Станіславчук М.А. Вплив триовіту та триметазидину на нефро- та гепатотоксичність парацетамолу. Збірник наукових робіт “Актуальні питання медицини”. Вінниця. -2000, с.122-125. [особистий внесок дисертанта 90%].

Размещено на Allbest.ru

...