Вторинні пошкоджуючі фактори при тяжкій черепно-мозковій травмі та шляхи їх корекції (клінічне та експериментальне дослідження)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія медичних наук України

Інститут нейрохірургії імені академіка А.П. Ромоданова

Актуальність теми. Черепно-мозкова травма (ЧМТ) є одним з найбільш поширених видів патології. Частота ЧМТ в Україні у середньому складає 4 -- 4,2 на 1000 жителів (Педаченко Е.Г. і співавт., 1993).

Головне місце в структурі ЧМТ щодо несприятливих наслідків і інвалідизації займає важка ЧМТ (Самотокин Б.А. і співавт., 1987). До теперішнього часу зберігається проблема диференційованого (хірургічного і/або консервативного) лікування вогнищевих травматичних ушкоджень (ВТУ). Проте ефективність радикального лікування постраждалих із важкою ЧМТ не підтвердилася катамнестичними даними, які засвідчили досить низьку ступінь якості життя постраждалих, високий відсоток інвалідизації пацієнтів(Лихтерман Л.Б., 1992; Потапов А.А. і співавт., 1992; Поліщук М.Є. та спивавт., 1997; Коновалов А.Н. и соавт., 1998).

Особлива увага в останні роки, приділяється біохімічним і імунологічним змінам, що супроводжують гостру ЧМТ, оскільки повністю пояснити розвиток основних синдромів черепно-мозкової травми тільки за рахунок механічного ушкодження тканини мозку неможливо (Клумбис Л.А., 1976).

Згідно даних Інституту нейрохірургії АМН України, у 20--25% летальних випадків смерть постраждалих обумовлена так званими повторними, або “новими” ушкодженнями мозку. При цьому головними патогенетичними синдромами є гіпоксія і локальна ішемія мозку (Педаченко Г.А., Педаченко Е.Г. і співавт., 1998; Chesnut R.M., 1995; Smith D.H. et. al., 1995). Профілактика виникнення вторинних пошкоджуючих факторів і їх наслідків дозволяє знизити летальність на 10--15% (Гайтур Е.И., 1999).

Одним з основних вторинних пошкоджуючих факторів при черепно-мозковій травмі вважаються процеси пероксидного окислення ліпідів (ПОЛ). Визначення ролі вільно-радикальних процесів (ВРП) і процесів пероксидного окислення ліпідів у патогенезі травматичної хвороби мозку повинно сприяти подальшій розробці лікувальних заходів, спрямованих на підвищення резистентності нервової тканини і зберігання її функціональної активності при ЧМТ, на попередження розвитку вторинних пошкоджуючих чинників, зниження летальності й інвалідності хворих із ЧМТ. На сьогоднішній день не існує достатньо ефективних схем медикаментозної терапії, що дозволяють ефективно пригнічувати ПОЛ у мозку. Не повною мірою розкриті механізми дії існуючих антиоксидантів (АО), практично не відпрацьовані схеми і дози їх застосування.

Серед синтетичних препаратів, що мають АО властивості, нами відмічено препарат димексид (диметилсульфоксид, ДМСО). Димексид розглядають, як специфічну пастку гідроксильного радикала ОН*, -- одного із самих активних радикалів, котрий здатен викликати цілу низку токсичних ефектів у живих системах. Численні експериментальні дані свідчать про виражену нейропротекторну дію димексиду, яка обумовлює виражений позитивний ефект препарату при цереброваскулярній патології (Eberhard M.K. et al., 1981; Judgut B.I. et al., 1981).

Таким чином, не до кінця з'ясована роль ПОЛ у патогенезі ЧМТ, неоднозначність результатів досліджень ефективності застосування АО у хворих із ЧМТ дає підставу для детального вивчення процесів пероксидного окислення ліпідів у патогенезі черепно-мозкової травми та виникненні вторинних ушкоджень мозку, а також впливу ДМСО на попередження цих процесів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційна робота виконувалася в межах планової науково-дослідної роботи Інституту нейрохірургії ім. акад. А.П. Ромоданова у 1997-2000рр. “Розробити та впровадити в клінічну практику технології профілактики вторинних ушкоджень головного мозку при важкій черепно-мозковій травмі із застосуванням диметилсульфоксиду і карнозину”, затвердженої АМН України, № держреєстрації : 0198У001334.

Мета дослідження: На підставі комплексу експериментальних і клінічних досліджень процесів перекисного окислення ліпідів і схем їх корекції зменшити виразність вторинних пошкоджуючих чинників при важкій ЧМТ, поліпшити результати лікування постраждалих.

Об'єкт дослідження - важка черепно-мозкова травма.

Предмет дослідження - взаємозв'язок процесів перекисного окислення ліпідів з вагої черепно-мозкових пошкоджень, визначення впливу антиоксидантной терапії з використанням препарату димексид на процеси перекисного окислення ліпідів і антиоксидантну систему організму при тяжкій черепно-мозковій травмі.

Методи дослідження - біохімічні, клінічні, клініко-біохімічні співвідношення, статистичні.

Основні завдання дослідження:

Вивчити стан процесів ПОЛ у структурах головного мозку і крові лабораторних тварин у різні терміни після важкої ЧМТ;

На моделі важкої ЧМТ у лабораторних тварин вивчити вплив димексиду на концентрацію продуктів ПОЛ у тканині мозку і крові в різні терміни після травми, експериментально обґрунтувати можливість його застосування в гострому періоді важкої ЧМТ;

Вивчити динаміку стана процесів ПОЛ у хворих із важкою ЧМТ у різні терміни травми.

Вивчити стан процесів ПОЛ у хворих із важкою ЧМТ з урахуванням їх статі та віку.

Вивчити динаміку процесів ПОЛ при парентеральному введенні димексиду у хворих із важкою ЧМТ;

Визначити антиоксидантні властивості ДМСО у хворих із важкою ЧМТ;

Вивчити лікувальну ефективність ДМСО у хворих із важкою ЧМТ;

Розробити методику інтенсивної терапії вогнищевих забоїв і розтрощення мозку із застосуванням димексиду, вивчити її ефективність з урахуванням патогенезу та особливостей клінічного перебігу ЧМТ.

Наукова новизна одержаних результатів:

1. У динаміці вивчене накопичення продуктів ПОЛ у тканині мозку і крові лабораторних тварин з важкою ЧМТ та поглиблені знання щодо патогенетичної ролі перекисного окислення ліпідів, як вторинного пошкоджуючого чинника.

2. Вперше в експерименті вивчена динаміка накопичення продуктів ПОЛ у тканині мозку і крові та стан антиоксидантної системи організму при введенні ДМСО.

3. Вивчено у динаміці стан процесів ПОЛ і антиоксидантної системи організму у хворих із важкою ЧМТ.

4. Вперше в клінічних умовах доказана залежність стану процесів ПОЛ від статі і віку хворих із важкою ЧМТ.

5. Вперше в клінічних умовах вивчені антиоксидантні властивості препарату “Димексид” при важкій ЧМТ.

6. Вперше обґрунтована й апробована в клініці схема терапії важкої ЧМТ, що включає, крім узвичаєних базисних лікувальних заходів, застосування антиоксиданту ДМСО.

7. Вперше визначені показання до застосування димексиду у хворих із важкою ЧМТ, способи введення, оптимальні лікувальні дози і тривалість курсу лікування.

8. Вперше встановлено, що застосування димексиду в комплексному лікуванні хворих із важкою ЧМТ поряд із традиційною терапією, сприяє більш швидкому та значному регресу клінічних проявів травми. Застосування димексиду дозволяє на 22% зменшити виразність одного з головних вторинних чинників ушкодження при важкій черепно-мозковій травмі -- процесу ПОЛ.

Практичне значення одержаних результатів Результати вивчення рівня накопичення продуктів ПОЛ у крові в гострому періоді важкої ЧМТ дозволяють використовувати ці показники для об'єктивної оцінки тяжкості травми, перебігу захворювання й ефективності антиоксидантної терапії.

Обґрунтовано необхідність застосування при важкій ЧМТ інгібітору процесів ПОЛ -- димексиду. Показано терапевтичну ефективність антиоксидантних властивостей препарату димексид при важкій ЧМТ. Методика введення проста, доступна у використанні, економічна і може широко використовуватися в практичній роботі нейрохірургічних і нейротравматологічних відділень.

Розроблений метод лікування хворих із важкою ЧМТ із включенням до комплексу лікувальних заходів препарату “Димексид” впроваджено у практичну роботу відділення черепно-мозкової травми Інституту нейрохірургії ім. акад. А.П.Ромоданова АМН України.

Особистий внесок здобувача. Автором самостійно проаналізована і систематизована література за темою дисертаційної роботи. Разом із науковим керівником чл.-кор. АМН України, проф. Е.Г.Педаченком сформульовані мета і задачі дослідження, обговорені і сформульовані висновки. Самостійно проведений аналіз отриманих результатів клініко-біохімічних кореляцій, розроблений і впроваджений новий метод лікування хворих із важкою ЧМТ з використанням димексиду, як ад'юванту до патогенетичної терапії. Клінічне обстеження хворих із ЧМТ проведено автором разом із співробітниками клініки черепно-мозкової травми і її наслідків Інституту нейрохірургії: к.мед.н. Каджая Н.В, к.мед.н. Білошіцким В.В., Болюх О.С., Дядечко О.С. Експериментальна частина роботи і біохімічних досліджень виконані разом із науковим керівником лабораторії енергетичного обміну мозку Інституту нейрохірургії, к.б.н. Д.А.Сутковим. Огляд літератури, розділи власних досліджень, висновки, клініко-біохімічні співставлення виконані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації: Основні положення дисертації були подані й обговорювалися на 2-ому з'їзді нейрохірургів України (Одеса, вересень 1998 г).

1 етап - дослідження крові 75 хворих з важкою ЧМТ (ВЧМТ), що відображають стан активності процесів ПОЛ і стан АО системи організму. Отримані результати порівнювалися з показниками крові постраждалих з легкою ЧМТ (ЛЧМТ)- 60 хворих.

2 етап - клініко-біохімічне дослідження АО властивостей ДМСО у лікуванні хворих із важкою ЧМТ. Хворі з важкою ЧМТ було розподілено на дві групи:

основна -- 30 хворих, яким додатково до звичайної патогенетичної терапії вводили внутрішньовенно крапельно димексид у вигляді 3% розчину (50мг/кг маси тіла/доб.). Перше введення проводили через 3-5 годин після черепно-мозкової травми, друге -- в наступну добу після травми, відповідно до методики Гуляєвої Н.В. і співавт.(1992).;

контрольна група -- 45 хворих, що отримували стандартне при важкій ЧМТ лікування (в т.ч. використовувався розчин вітаміну Е 30% 1мл 2 рази на день внутрішньом'язево, як препарат, що має АО властивості).

Дослідження активності ПОЛ і активності АО системи організму в крові хворих проводили на 1-у, 3-у і 8-у добу після першого введення димексиду.

Методи біохімічного дослідження

Біохімічне дослідження включало: визначення рівня малонового діальдегіду по утриманню ТБК-активних продуктів у мозку і крові по методу Стальной И.Д., Гарішвілі Т.Г. (1974); визначення перекісної резистентності еритроцитів (ПРЕ) крові по методу Покровського А.А., Абрарова А.А.(1972); утримання ендогенних перекисів у супернатанті мозку по методу Ромоданова А.П., Лісяного Н.И. (1991); визначення Шиффових основ у тканині мозку по методу Chio C. S. , Tappel A. H. (1969); визначення рівня спонтанної хемілюмінесценції сироватки крові (СХЛ) по методу Серкіз Я.И. і співавт. (1984); визначення індукованої хемілюмінесценції (ІХЛ) сироватки крові і супернатанті мозку по методу Закаряна А.К., Бабок Ю.В. (1974); визначення рівня трибохемілюмінесценції (ТрХЛ) сироватки крові по методу Барабой В.А., Орел В.Е. (1985).

Методи клінічних досліджень

Відповідно до класифікації ЧМТ (табл.1), до хворих з легкою травмою були віднесені: струс головного мозку (СГМ) і забій головного мозку легкого ступеня (ЗЛС). Важка ЧМТ включала забій мозку середнього (ЗСС) і важкого ступеня (ЗТС), забій мозку зі стисненням внутрішньочерепною гематомою (ЗСВГ).

Таблиця 1. Розподіл хворих по клінічних формах ЧМТ

Відповідно до класифікації ВОЗ, потерпілих було розподілено на дві вікові групи: молодий і зрілий вік (від 18 до 44 років) і середній, пристаркуватий і старечий вік (понад 45 років) (табл.2).

Клініко-інструментальне обстеження хворих проводилося відповідно до стандартів діагностичного комплексу Є.Г.Педаченко (1996), що включав оцінку і дослідження в динаміці неврологічних симптомів, краніографію, ехоенцефалографію, діагностичну люмбальну пункцію, комп'ютерну томографію. З метою об'єктивізації клінічного статусу хворих із ЧМТ, вивчалася виразність найбільш характерних синдромів: загальномозковий, вогнищевий, менінгеальний, астенічний, вегетативний і вестибулярний. Для кожного синдрому, що вивчалися в пацієнтів основної і контрольної групи, підраховувалася сума балів по характерних неврологічних ознаках у такі терміни: 1-а доба після травми, 1-а доба після початку лікування, 3-а і 8-а доба після початку лікування. Сума балів для кожного синдрому у ці терміни використовувалася для оцінки корелятивного зв'язку клінічних ознак і біохімічних показників по методу підрахунку коефіцієнта кореляції для парних ознак.

Таблиця 2. Розподіл хворих за віком і статтю

Дослідження ефективності комплексної терапії з використанням димексиду й звичайної терапії проводили таким чином: на першу, третю і восьму добу після травми оцінювали ступінь зниження виразності кожного з шести основних синдромів ЧМТ, і якщо в цей термін кількість балів, характерних для кожного синдрому, зменшувалася більш ніж на 66,7% від початкового значення, такий стан характеризувався як “значне поліпшення”, на 33,3%-66,7% -- як “поліпшення”, до 33,3% -- без змін або незначне поліпшення.

Результати клінічних, біохімічних і інструментальних методів дослідження піддавали статистичному опрацюванню. Порівняння кількісних і якісних показників проводили за критерієм Ст'юдента. Кореляційний аналіз проводили методом розрахунку коефіцієнта кореляції для парних ознак із використанням статистичного пакета STATISTICA 5.0 і Microsoft Excel 97.

Результати експериментальних досліджень

Проведені нами експериментальні дослідження свідчать, що важка ЧМТ обумовлює потужну і тривалу активацію ПОЛ, як у самому травмованому мозку, так і в усьому організмі. Отримані результати свідчать, що в гомогенатах мозку щурів, що зазнали закритої ЧМТ, кількість ТБК-активних продуктів збільшено у всі терміни дослідження. У перші 3 години після важкої ЧМТ кількість ТБК-активних продуктів у середньому вище на 26% (2,55+0,1мк/гр.) у порівнянні з контрольною групою (2,02+0,1 мк/гр.). Через 24 години, 3 доби, 7-у добу, 14-у добу показник вірогідно перевищує показники контрольної групи на 91% (p<0,05); 63% (p<0,05); 288% (p<0,05); 95%(p<0,05), відповідно.

Дослідження крові підкріплюють ці дані. Утримання ТБК - активних речовин у крові тварин групи “ЧМТ” вірогідно збільшено в порівнянні з контрольною групою: через 3 години -- на 28% (2,43+0,1мк/мл, контроль - 1,89+0,1мк/мл; p<0,05); 24 години -- на 18% (p<0,05); 3-у добу на 46% (p<0,05); на 7 і 14 добу на 103%(p<0,05) і 56%(p<0,05) відповідно. Руйнація еритроцитів у крові щурів, під впливом стандартного розчину перекису водню істотно посилено в ті ж терміни у порівнянні з контрольною групою: через 3 години показник вірогідно вище на 188% (20,9+1,8 зруйн.клітин; контроль - 7,25+1,3 зруйн.клітин, p<0,05); 24 години -- на 19% (p<0,05); 3-у добу -- на 83% (p<0,05); 7-у добу -- на 12% (p<0,05); 14-у добу -- на 77 % (p<0,05).

Дослідження рівня шиффових основ у мозку показали достовірне перевищення показників контрольної групи через 3 години на 196% (37,4+4,7 ум.од.; контроль - 12,6+2,7 ум.од., p<0,05); 24 години -- на 62% (p<0,05); 3-у добу -- на 39% (p<0,05); 7-у добу -- на 63% (p<0,05). Надалі, на 14 добу, нами виявлене навіть зниження кількості цих сполук відносно контрольних значень (p>0,05), що, очевидно, обумовлено вмиканням компенсаторних механізмів регуляції цієї ланки реакцій ПОЛ.

З огляду на вищевикладене, ми вивчили можливість корекції порушеної прооксидантно-антиоксидантної рівноваги з використанням синтетичного препарату диметилсульфоксид (ДМСО, димексид), що має АО-активність, відіграє роль специфічної пастки для гідроксильного радикала ОН* (Eberhard M.K. et al., 1981), тим самим здатен загальмувати процес ПОЛ (мембрано-протекторний ефект) і його продуктів (Гуляєва Н.В. і співавт.,1992).

Введення щурам ДМСО відразу після нанесення травми обумовило істотну інактивацію реакцій ПОЛ як у мозку, так і в крові. При зіставленні цих даних із результатами, що характеризують травматичний вплив (група „ЧМТ”), спостерігається зниження рівня ТБК-активних продуктів у мозку через 3 години на 34%(2,33+0,0мк/гр. проти 3,44+0,7мк/гр.), через 7 діб -- вірогідно на 11% (3,57+0,05мк/гр. проти 4+0,06мк/гр., p<0,05), через 14 діб -- вірогідно на 30% (3,13+0,09мк/гр. проти 4,41+0,05мк/гр., p<0,05) і через 21 добу -- вірогідно на 8% (2,28+0,08мк/гр. проти 2,46+0,06мк/гр., p<0,05). Ця закономірність просліджувалась й у крові -- досліджувані показники травматичного впливу вірогідно знижуються на 15% (1,66+0,04мк/мл проти 1,95+0,02мк/мл, p<0,05), 11% (1,51+0,02мк/мл проти 1,68+0,04мк/мл, p<0,05), 25% (1,44+0,07мк/мл проти 1,92+0,0мк/мл, p<0,05) та 10% (2,1+0,06мк/мл проти 2,33+0,05мк/мл, p<0,05) у відповідні терміни. Позитивний достовірний ефект ДМСО відзначений нами і при дослідженні рівня ендогенних перекисів у тканині мозку. Цей показник (в ті самі терміни

дослідження) складав 80-88% (через 3 години- 8,1+0,1 зруйн.єритр., проти 9,2+0,7 зруйн.єритр., p<0,05; на 7-у добу- 6,79+0,07 зруйн.єритр., проти 8,47+0,2 зруйн.єритр., p<0,05; на 14-у добу- 7,56+0,05 зруйн.єритр., проти 8,7+0,0 зруйн.єритр., p<0,05; на 21- добу- 10+0,2 зруйн.єритр., проти 11,1+0,1 зруйн.єритр., p<0,05) відносно групи, де ДМСО не застосовувався. Аналогічний і водночас більш виражений ефект дії ДМСО на ПОЛ у травмованому мозку виявлений нами при визначенні в цій тканині шиффових основ. У даному випадку, досліджуваний показник складав 66% (19,5+2,6 ум.од., проти 29,7+2,0 ум.од., p<0,05), 32% (15,9+2,6 ум.од., проти 49,8+2,9 ум.од., p<0,05), 73% (21,3+2,5 ум.од., проти 29,3+0,7 ум.од., p<0,05) і 53% (19,2+2,2 ум.од., проти 36,6+0,6 ум.од., p<0,05) відносно даних групи „ЧМТ”. ДМСО підвищував стійкість еритроцитів до перекису водню. Кількість зруйнованих клітин під дією стандартного розчину перекису вірогідно знижувалася на 27% через 3 години (49,6+3,5 зруйн.єритр. проти 68,2+2,4 зруйн.єритр., p<0,05), через 7 діб на 32% (18,1+0,5 зруйн.єритр. проти 26,5+1,9 зруйн.єритр.,p<0,05), через 14 діб на 51% (28,4+0,3 зруйн.єритр. проти 58,2+0,5 зруйн.єритр., p<0,05), через 21 добу на 11% (40,1+0,4 зруйн.єритр. проти 44,7+0,2 зруйн.єритр., p<0,05).

При застосуванні ДМСО падала інтенсивність індукованої хемілюмінесценції крові, істотно наближуючись до контрольних значень (1842+135 імп/од.). Цей ефект був особливо вираженим у перші 3 години після ЧМТ (2164+95 імп/од.) і вірогідно просліджувався протягом 3-х тижнів після травми відносно показників групи „ЧМТ” (на 7-добу - 2797+87 імп/од проти 4311+534 імп/од.; на 14-добу - 2499+121 імп/од. проти 3936+12,5 імп/од.; на 21-у добу- 3147+80 імп/од. проти 4232+361 імп/од.)

Отримані результати свідчать, що вільно-радикальне окислювання має тенденцію до зростання вже через 3 години після нанесення важкої ЧМТ. Зміни ПОЛ при стресі тривають, за даними різних авторів, від 12 до 48 годин, тому більш пізні зміни вільно-радикального окислювання ліпідів можна вважати характерними для черепно-мозкової травми (Меєрсон Ф.З.,1984; Меєрсон Ф.З., 1986; Левшина И.П.,1987). Показано, що ступень підвищення показників процесів ПОЛ і зниження активності антиоксидантной системи організму прямо залежить від важкості травматичного ушкодження мозку. До кінця 3-ї доби і першого тижня спостерігається різка активація вільно-радикальних процесів, пов'язана з виснаженням компенсаторних можливостей організму. Нами виявлений значний і стійкий антиоксидантний ефект препарату ДМСО, що просліджувався, в експериментальних умовах, протягом 21 доби після травми.

Результати клінічних досліджень

Дослідження динаміки показників ПОЛ при ЧМТ може дати об'єктивну інформацію про її значення. Не менш важливим, є вивчення динаміки ПОЛ і АО системи у віддалені періоди після ЧМТ.

На першому етапі дослідження ми вивчали динаміку і характер порушення ПОЛ у хворих у гострому періоді ЧМТ. Враховуючи, що існує виражена вікова та статева динаміка змін різноманітних показників ПОЛ, а також стану і реактивності АО систем організму (Бурлакова Е.Б.,1975), нами були виконані дослідження, що характеризують стан прооксидантно-антиоксидантної рівноваги при ЧМТ з урахуванням вікового аспекту та статевих розбіжностей (Педаченко Є.Г. із співавт.,1999, Серкиз Я.И. із співавт.,1984).

На другому етапі дослідження ми вивчали активність процесів ПОЛ у віддалені терміни після травми, що дозволило, з одному боку оцінити ефективність традиційних методів лікування нейрохірургічних хворих, а з іншого -- визначити прогностичні критерії ЧМТ (Сутковой Д.А. із співавт., 1999 р.).

Аналіз результатів, отриманих нами при дослідженні крові хворих із ВЧМТ, свідчить про більш істотні зміни в окисному гомеостазі у порівнянні з такими при ЛЧМТ, тобто зі зростанням ваги патологічного впливу спостерігається відповідне підвищення активності ПОЛ. При ЛЧМТ зростання ТБК- активних продуктів особливо виражене у чоловіків до 44 років - вірогідно вище на 165%(p<0,05) стосовно донорів. У жінок цієї вікової групи показники вірогідно вище на 135%(p<0,05). У старшій віковій групі в чоловіків, цей показник вище норми на 130%(p<0.05), а у жінок -- на 119% у зіставленні з нормою, проте він статистично не підтверджується (табл.3.).

Збільшення рівня ТБК - активних продуктів при ВЧМТ у гострому періоді носило більш виражений характер: рівень ТБК-активних продуктів був вірогідно вище у чоловіків і жінок до 44 років на 205 і 204%(p<0,05); в старшій віковій групі відзначалося збільшення рівня на 202%(p<0,05).

Ідентичні по спрямованості зміни при ЛЧМТ і ВЧМТ виявлені при визначенні резистентності еритроцитів до перекису водню. У цих дослідженнях при ЛЧМТ утримання гемолізованих еритроцитів вірогідно вище у чоловіків обох вікових груп (на 219 і 182%; p<0,05); у жінок обох вікових груп цей показник вище на 172 і 136%, проте, він статистично не підтверджується. Як і в попередніх дослідженнях, при ВЧМТ цей показник був набагато вищим по відношенню до контролю, ніж при ЛЧМТ:

у чоловіків у групі хворих до 44 років -- на 374%(p<0,05) і у старших вікових групах -- на 251%(p<0,05); у жінок у групі до 44 років -- на 684%(p<0,05), а у старшої групи -- на 374%(p<0,05).

Дослідження інтенсивності СХЛ плазми крові хворих із ЧМТ виявили більш виражені зміни при ЛЧМТ у чоловіків і жінок старше 44 років: вірогідно вище на 172,6 і 163%(p<0,05), відповідно. При ВЧМТ підвищена активність СХЛ просліджувалася у всіх групах, за винятком групи жінок старшого віку: у чоловіків до 44 років цей показник був вірогідно вище на 155%(p<0,05), у жінок цієї групи -- на 208%(p<0,05).

Інтенсивність ТрХЛ при ЛЧМТ і ВЧМТ була особливо виражена у групі чоловіків до 44 років: при ЛЧМТ цей показник вірогідно вище на 200%(p<0,05), у жінок -- лише на 135%(p<0,05) щодо крові донорів, і в жінок старшого віку вірогідно вище на 164%(p<0,05). У чоловіків усіх вікових груп при ВЧМТ цей показник вірогідно вище на 164 і 211%(p<0,05) відповідно; у жінок обох вікових груп вірогідно вище на 264 і 252%(p<0,05) щодо крові донорів.

Таким чином, при ЧМТ у крові хворих активність вільнорадикальних процесів (ВРП) у гострому періоді істотно підвищується. Незалежно від важкості ЧМТ, молодий контингент хворих у посттравматичному періоді “страждає” більше, ніж старший. При ЛЧМТ зміни показників ПОЛ у жінок обох вікових груп виражені помітно менше, ніж у чоловіків. При ВЧМТ активація ПОЛ у жінок, як після 44 років, так і у молодших, виражена більше, ніж у чоловіків.

На другому етапі нами проведені дослідження, що характеризують рівень прооксидантно-антиоксидантної рівноваги у хворих, що пройшли курс стаціонарного лікування. У хворих із ЧМТ на заключному етапі лікування рівень ТБК-активних продуктів практично не відрізняється від того, що спостерігається до початку лікування, залишаючись високим щодо контрольних значень - до початку лікування був вірогідно вище на 184%(р<0,05) показників донорів; по завершенню курсу лікування показник вірогідно вище на 181%(р<0,05) контрольних значень. Дослідження СХЛ плазми крові показали практично повну відсутність впливу традиційного лікування на цей показник: 19,8+2,60 імп./сек.(p<0,05) до лікування та 14,6+2,27 імп./сек. (p<0,05) після лікування, у порівнянні з показниками донорів -- 5,6+0,62 імп./сек., що також підтверджується данніми стійкості еритроцитів до перекисів, що характеризують в основному антиоксидантний статус досліджуваної тканини (3,22+0,52% (p<0,05) до початку лікування і 3,54+0,31% (p<0,05) після закінчення лікування у порівнянні з показниками донорів -- 2,33+0,1%).

Отримані дані у віддаленому посттравматичному періоді (через 12 і 24 місяця свідчать, що активність процесів ПОЛ у крові хворих через рік після перенесеної ЧМТ і проведеного з цього приводу курсу лікування практично не зменшується. Рівень ТБК-активних продуктів залишається таким же високим, як і в гострий період, складаючи 188%(p<0,05) від контрольних значень. Стійкість еритроцитів до перекису частково підвищується, проте залишається нижче на 21% (p<0,05) контрольних значень. Достовірна нормалізація досліджуваних нами показників спостерігається лише через 2 роки. Хоча рівень ТБК- активних продуктів і гемолізованих еритроцитів перевищує контрольні значення на 10 і 8% відповідно, він статистично не відрізняється від результатів, отриманих при використанням донорської крові.

Таким чином, приведені дані свідчать, що після завершення стандартного курсу лікування з приводу перенесеної ЧМТ, залишається ще ціла низка чинників, що сприяють формуванню складних патогенетичних механізмів, що обумовлюють розвиток повторних порушень у мозку.

Оцінюючи вплив димексиду на процеси ПОЛ і АО системи організму, нами отримані такі результати. До введення препарату активність ТБК-активних продуктів вище на 25% показників донорів (1,76+0,21мк/мл проти 1,33+0,05мк/мл, p<0,05). Через добу від першого введення препарату активність процесів ПОЛ знижується і відрізняється від показників на початку лікування приблизно на 12% (1,58+0,24 мк/мл, p<0,05); через три доби показник вірогідно нижче на 20% (1,41+0,17 мк/мл, p<0,05); на восьму добу цей показник вірогідно нижче на 22% (1,39+0,16 мкм/мл, p<0,05). У контрольній групі хворих активність процесів ПОЛ також має тенденцію до зниження, проте навіть на восьму добу показники вірогідно вище на 15% у порівнянні з нормою (1,54+0,1 мк/мл проти 1,33+0,05 мк/мл, p<0,05).