гиперхолестеринемія ендотелій аорта артеріальний

Матеріали і методи дослідження. В експерименті відтворювали хронічну ГХЕ (10 тварин), ГКАЕ (8 тварин), емоційно-больовий стрес (ЕБС, 10 тварин) і механічне пошкодження ендотелію (10 тварин) та вивчали їх диференційований та комплексний вплив на стінку аорти: хронічна ГХЕ + механічне пошкодження (9 тварин), хронічна ГХЕ + ЕБС (9 тварин). Досліди проведено на 64 кролях породи Шиншила вагою 2,5 - 3,5 кг, з яких 8 тварин склали контрольну групу.

Всі експерименти виконувалися з дотриманням вимог щодо гуманного поводження з тваринами з використанням тіопенталового наркозу (тіопентал натрію в/в в дозі 30 мг/кг ваги). Матеріалом для дослідження слугувала стінка аорти.

Аліментарну ГХЕ моделювали шляхом утримання тварин на атерогенній дієті (холестерин в дозі 0,3г/кг щодобово). Хронічний емоційно-больовий стрес відтворювали шляхом подразнення тварин електричним струмом на протязі 2 тижнів за методикою Ф.З.Меєрсона (1981). Для комбінованої дії ГХЕ та ЕБС кролів протягом двох місяців утримували на атерогенній дієті, крім цього, протягом двох останніх тижнів експеримента приєднювали стресорні впливи. Для відтворення ГКАЕ наркотизованим кролям за 4-5хв до забою внутрішньовенно вводили адреналін та норадреналін у дозах 20 мкг/кг та 80 мкг/кг відповідно. Для механічного пошкодження ендотелію аорти використовували балонний катетер. Ендотелій десквамували на ділянці довжиною 1,5-2см по всьому периметру судини, термін експерименту - 2 місяці. Поєднаний вплив механічного пошкодження і ГХЕ на судинний ендотелій відтворювали шляхом його десквамування балонним катетером з подальшою двомісячною атерогенною дієтою. Стінку аорти вивчали в зоні пошкодження та поза нею. Ендотелій досліджували на тотальних препаратах, імпрегнованих 0,5% розчином AgNO₃ та за допомогою електронної мікроскопії.

Для електронномікроскопічного дослідження зразки тканини фіксували у 4% ізотонічному забуференому (рН 7,2-7,4) розчині параформа, дофіксовували у 1% ізотонічному розчині О_sO_4, зневоднювали у спиртах та ацетоні і заливали у суміш епона з аралдітом (В.Я.Карупу, 1984). Ультратонкі зрізи, виготовлені на ультратомі LKB-8800 (Швеція), контрастували солями важких металів та вивчали в електронних мікроскопах ЕМ-125 та ПЕМ - 125. Інтенсивність процесів перекисного окислювання ліпідів (ПОЛ) і стан систем антиоксидантного захисту досліджували шляхом вимірювання хемілюмінесценції та спектрофотометрії. Біохімічні дослідження виконували у відділі біохімії інституту кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска АМН України (завідувач - професор Л.С.Мхітарян).

Електронногістохімічно визначали: концентрацію та розподіл некомпенсованих негативних зарядів глікозаміногліканів (ГАГ, реакція з ферізолем за Б. Ветцелем), активність аденілатциклази (АДЦ) (Г.Гайер, 1974), фосфодіестерази (ФДЕ) циклічних нуклеотидів (Ueno S. et al., 1984), моноамінооксидази (МАО, тетразолієвий метод), АТФ-ази (за Рехардтом і Кокко), холестерин в плазмолемі (реакція з дігітоніном, Г. Гайер, 1974) та елементи цитоскелета (ОТО-контрастування, И.А. Морозов и соавт., 1986). Атеросклеротичні зміни в стінці аорти та зміни активності ферментів, які зв'язани з рецепторним апаратом клітини, визначали морфометрично (Г.Г.Автандилов и др., 1984, 1990). Стереологічні дослідження виконували в лабораторії електронної мікроскопії НДЛЦ при Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця МОЗ України (завідувач - професор Л.О. Стеченко). Отримані дані обробляли з використанням статистичного пакету Microsoft Excel - 2000.

Результати дослідження та їх обговорення. Як відомо, швидкоплинна реакція на гострий стрес залежить від цитоспецифічного набору рецепторів клітини-мішені і швидкості катаболізму гормонів і нейропептидів: адреналіну і норадреналіну, ангіотензину і вазопресину, які визначають її перебіг. У наших спостереженнях цьому відповідали: надлишкова структуролізація і локальна деструкція філаментів цитоскелета з потоншенням периферичних відділів ендотеліоцитів; надмірна гідратація їхнього цитоплазматичного матрикса; підвищення пластичності плазмолеми, що підтверджується збільшенням кількості мікроворсин і мікровиступів, дрібних і великих інвагінатів; посилення специфічного контрасту при електронноцитохімічних тестах АДЦ і ФДЕ, які підтримують внутрішньоклітиний баланс цАМФ; підвищення каталітичної здатності МАО в неушкоджених мітохондріях, спрямоване на захист ендотеліоцита від надлишку біогенних амінів.

Супутня цьому реакція - активування механізмів пластичного й енергетичного забезпечення функції ендотеліоцитів. Морфофункціональними еквівалентами останнього були: помірний набряк мітохондрій із просвітленням їхнього матрикса, ускладнення контурів каріолеми, трансформація великих брилок гетерохроматину в еухроматин, а також асоціювання цитоплазматичних рибосом у полісоми. Навпаки, при неефективній адаптації клітин до стресорного впливу відбувались більш-менш глибокі пошкодження різних органел та інактивація зв'язаних з ними ензимів.

Механізми судинної проникності зазнавали якісної перебудови. В цитоплазмі ендотеліоцитів збільшувалась кількість досить різних за розміром, діафрагмованих і недіафрагмованих, гладеньких і облямованих везикул, що контактували із плазмолемою або вільно розташовувались у цитоплазмі. Разом з тим, співвідношення мікропіноцитозних великул (МПВ), що специфічно контрастуються і практично не маркіруються при електронногістохімічній реакції на АТФ-азу, значно змінювалось на користь останніх. Все це по-перше, свідчить про зниження ефективності везикулярного масопереноса речовин, по-друге, вказує на функціональну неоднорідність елементів мікровезикулярного апарата ендотеліоцитів, що беруть участь у резервуванні плазмолеми, здійсненні рецептор-опосередкованого і неспеціалізованого транспорту, катаболізмі речовин та інших процесах (В.А. Нагорнев, 1989, И.К. Кондаков, 1999).

Таким чином, багатофакторний вплив дискоординує внутрішньоклітинні регуляторні системи ендотеліальних клітин, одночасно стимулюючи вторинні месенджери, зокрема АДЦ і фосфоліпазу С, сприяючи збільшенню в цитоплазмі Са²⁺ (П.Г. Костюк, Е.И. Чазов, 1998). в-адренорецепторопосередковане активування АДЦ знижує фосфорилювання легкого ланцюга міозину, тим самим порушуючи взаємодію F-актину і міозину у волокнах напруги цитоскелета, а отже, скоротливість ендотеліоцитів (E.G. Langeler et al., 1991). Вільний Са²⁺, у свою чергу, активує Са²⁺-кальмодуліновий механізм ендотеліальної NO-синтази (В.П. Реутов, Е.Г. Сорокина, 1998). Під впливом NO, що утворюється, в клітині зростає концентрація цГМФ і, як підтверджують наші дані, активність ФДЕ, яка, підсилюючи катаболізм цАМФ, розблоковує контрактильний апарат ендотеліоцитів і роз'єднує клітини, підвищуючи проникність ГГБ. У підсумку надлишок катехоламінів та інших супутніх стресу гормонів і нейропептидів пригнічує модуляторний компонент адренергічного ефекту, який корегує нераціональне фосфорилювання протеїнів, активацію фосфоліпаз і оксидативні процеси, забезпечує компартменталізацію Са²⁺, блокуючи його цитотоксичні ефекти, а отже, попереджує появу в ендотеліальних клітинах дистрофічних і альтеративних зрушень і формування комплексу морфофункціональних змін, що позначаються як “стрес-реакція” (В.В. Куприянов, И.И. Бобрик, 1986).

При хронічному стресі ендотелій аорти зазнає ряду структурних і функціональних змін, що якісно відрізняются від проявів гострої стресорної реакції. В умовах пролонгованого стресорного впливу відбувається перебудова рецепторного апарата ендотеліоцитів, що, імовірно, обумовлено блокуванням частини рецепторів надлишком агоністів катехоламінів і тахіфілаксією, а також їх деструкцією разом із глікокаліксом. Відмічена при цьому неузгодженість коливань активності АДЦ і ФДЕ в ендотеліоцитах є важливим чинником морфофункціональної гетерогенності клітин.

Активація ліпаз, фосфоліпаз (В.С. Репин, 1990; В.Ф. Сагач, 1998), а також ПОЛ, що спостерігається при цьому, не тільки впливає на ліпідне мікрооточення і функцію рецепторів, іонних каналів і таких ключових ферментів, як АТФ-аза та АДЦ. Вона також призводить до ушкоджень ліпідного бішару мембран. Виявлені нами зміни в певній мірі є проявом ліпотропного ефекту стресу, який змінює фізико-хімічні властивості біомембран, внаслідок чого на плазмолемі з'являються численні поліморфні мікроворсини і виступи, що збільшують її обмінну поверхню і підвищують міцність зв'язку із судинною стінкою.

Зміни конформаційного стану ліпопротеїдних комплексів плазмолеми ендотеліоцитів і дисоціація аніонних груп глікокалікса, пошкодження якого значніші, ніж при ГКАЕ, знижуючи поверхневий потенціал, призводять до суттєвіших порушень антигемостатичних властивостей ендотеліального шару, що полегшує неопосередковуване рецепторами асоціювання ендотелію з ЛП плазми крові (В.А. Нагорнев, С.В. Мальцева, 1993).

Ендотеліоцити помітно відрізнялися за ступенем везикуляції, інтенсивності взаємодії везикул із плазмолемою, характером розподілу останніх в цитоплазмі, з тенденцією до утворення більш або менш значних скупчень уздовж одного з листків плазмолеми або в цитоплазмі. Різко зростала субпопуляція МПВ зі слідовим маркіруванням при тесті на АТФ-азу, а число везикул з чіткою позитивною реакцією значно зменшувалося, тоді як в ендотеліоцитах інтактних тварин це співвідношення мало зворотний характер. На відміну від гострого стресу, разом зі зниження кількості МПВ, які беруть участь у трансендотеліальному транспорті, обмежувалось і число утворених ними трансендотеліальних канальців.

Значна деформація ендотеліоцитів і потоншення їхніх тіл з модифікацією міжклітинних контактів призводило не тільки до роз'єднання десмосом, але і до руйнування глікозаміногліканового фільтра і утворення відкритого каналу, в якому переміщення рідини визначається лише значенням градієнту концентрацій. В результаті провідну роль у гемо-тканинному обміні судинної стінки виконує не стільки активний масоперенос за допомогою МПВ, скільки пасивна фільтрація.

Наслідком неконтрольованого ендотелієм підвищення проникності судинної стінки був субендотеліальний набряк з відшаруванням ендотеліального моношару, деструкцією фібрилярної інфраструктури аморфної речовини субендотеліальної зони, нагромадження тут грубодисперсних білків плазми і продуктів порушеного тканинного метаболізму, які, асоціюючись, провокують неспецифічну реакцію клітинних елементів.

При хронічному стресі в більшій частині ендотеліоцитів ознаки адаптивної активації пластичних процесів були виражені слабко або зовсім відсутні. Наслідком цього стало посилення процесів зношення і дистрофічні зміни клітин. Найчастіше вони були представлені у вигляді надлишкової гідратації і просвітлення цитоплазми, а іноді і каріоплазми, на фоні яких спостерігався лізис елементів цитоскелета, гомогенізація і фрагментація мембран органел, вимивання хроматину, сегрегація гранулярних і фібрилярних структур ядерець, активування лізосомального апарата зі збільшенням субпопуляції вторинних лізосом.

На відміну від різкого підвищення активності МАО при гострому стресі, при хронічному стресорному впливі в клітинах спостерігалась тенденція до її зниження, обумовлена пошкодженнями мітохондріального апарату. Прямим наслідком цього було порушення ауто- і паракринної функції ендотелію, що спричинює звільнення цитокінів, пригнічення е-NOS і активацію індуцибельної NO-синтази (O. Feron, F. Saldana, 1998). Разом з вільними радикалами і надлишком Са²⁺ це сприяє пошкодженню цитомембран, знижує утворення АТФ, посилює катаболізм. Природно також припустити модифікуючий вплив надлишку NO і пероксинітриту на вміст МПВ і насамперед на ліпопротеїди, що транспортуються ними.

Таким чином, результати проведених досліджень свідчать про здатність довгострокового ЕБС істотно змінювати морфофункціональний стан ендотеліального моношару як за допомогою прямого мембранотропного впливу, так і шляхом дискоординації ферментних систем, що взаємодіють з рецепторним апаратом клітин.

При хронічній ГХЕ поява в плазмі крові збагачених холестерином ЛП пов'язана з цілим рядом ефектів, які дещо відрізняються від таких при хронічному стресі, однак, також призводять до дисфункції ендотелію. В умовах хронічної ГХЕ активація ПОЛ разом з модифікацією плазмолеми ендотеліоцитів набуває перманентного характеру (И.К. Кондаков, 1999), внаслідок чого судинна стінка піддається цілому комплексу прямих пошкоджуючих та рецептор-опосередкованих впливів, що взаємодіють, потенціюючи один одного. Атакується, в першу чергу, плазмолема люмінальної поверхні ендотеліоцитів, а саме її рецепторний апарат і глікокалікс. Це знижує негативний потенціал і антигемостатичні властивості плазмолеми, полегшує низькоафінне асоціювання з нею перекисномодифікованих ЛП плазми і формених елементів крові. Про дисфункцію рецепторного апарата ендотеліоцитів свідчать також порушення активності сполучених з ним ферментних систем, наприклад АДЦ. Крім цього, отримані нами дані про неузгоджені коливання каталітичної здатності АДЦ і ФДЕ вказують на порушення реактивності ендотеліоцитів.

Уже на ранніх етапах патологічний процес набуває розгалуженого багатоступінчастого характеру, найбільш істотними аспектами якого є гіперпродукція аніонів супероксиду, прискорена деградація NO і якісна перебудова NO-синтазної системи (H. Ju, R. Zou et al., 1997). В наших спостереженнях непрямим підтвердженням цього було коливання каталітичної активності цГМФ-залежної ФДЕ, яка стимулюється оксидом азоту (ІІ).

Внаслідок зміни фізико-хімічних властивостей плазмолеми облігатним компонентом морфофункціональних змін в ендотелії були численні поліморфні екструзії плазматичної мембрани, що деформували ендотеліоцити, впливаючи на примембранний тік крові. Зміни конфігурації ендотеліальних клітин носили як адаптаційний, так і патологічний характер. Вони не тільки сприяли збільшенню обмінної поверхні клітин або додатково фіксували їх до судинної стінки, але і були ознакою активації мікроклазматозу. Остання, в певних межах, також може розглядатися як процес адаптації до функціонування в умовах хронічної ГХЕ через звільнення ендотеліоцита від “шлаків”, насамперед надлишків ліпідів і холестерину, які накопичуються в цитоплазмі і мембранах внаслідок дискоординації їх синтезу, утилізації й евакуації (Ю.М. Лопухин, А.И. Арчаков, 1983).

За існуючими уявленнями, дисліпопротеїдемічна модифікація ліпопротеїдних комплексів і активація ПОЛ здатні призводити до мієлінізації і “скидання” якісно зміненої плазмолеми (шейдінг), яка втрачає здатність повноцінно виконувати свою функцію (В.В. Догов и соавт., 1982; А.С. Гавриш, В.В. Братусь, 1994). Подібне явище мало місце і в наших спостереженнях, у зв'язку з цим надмірний мікроклазматоз і шейдінг мієлінізованої плазмолеми можуть розглядатися як механізми виснаження адаптаційних можливостей ендотеліоцитів, що передують їх загибелі.

Ще один важливий наслідок дісліпопротеїдемічної модифікації плазмолеми клітин судинного ендотелію полягає в негативному впливі її на асоційовану з мембраною АТФ-азу. Значне збільшення субпопуляції МПВ із слідовою активністю цього ензиму при дуже нерівномірному розподілі везикул у цитоплазмі і досить слабкій взаємодії їх із плазмолемою вірогідно підтверджує пригнічення активного трансендотеліального транспорту. З урахуванням цього відносно високий ступінь везикуляції ендотеліоцитів разом з частими явищами гіпертрофії і гіперплазії елементів ендоплазматичної сітки і пластинчастого комплексу можна розцінювати як ознаку змін секреторно-пластичної функції ендотелія.

Пригнічення активності АТФ-ази поєднувалося зі зростанням адгезивності МПВ і формуванням ними трансендотеліальних канальців, що, очевидно, було своєрідним механізмом компенсації зниження ефективності везикулярного транспорту. Останнє поєднувалося з розширенням міжендотеліальних щілин щонайменше за двома різними механізмами: рецептор-опосередкованою структуролізацією цитоскелета з утворенням стрес-фібрил у маргінальній зоні клітин; гідратацією цитоплазматичного матрикса внаслідок порушення бар'єрної функції цитолеми і водно-електролітного балансу ендотеліоцитів. Підвищення проникності міжклітинних щілин відбувалося пропорційно ступеню деформації клітин, що у виражених випадках обумовлювало виникнення локусів витоку. Тому є підстави вважати, що співвідношення активного і пасивного переносу речовин у судинну стінку при ГХЕ істотно відрізнялося від норми.

Закономірним проявом перебудови клітин судинного ендотелію при хронічній ГХЕ було посилення пластичних процесів, яке є необхідним для забезпечення їх адаптації до даних умов. Однак, у частині клітин ендотеліального моношару, які постійно піддаються дії цілого ряду ендо- і екзогенних факторів, наприклад, ПОЛ і ферментів активованих лізосом, механізми внутрішньоклітинної регенерації ставали недостатніми для попередження прогресування процесів катаболізму, що також сприяло зростанню гетерогенності клітин ендотеліоцитів аорти.

Крім гуморальних або метаболічних факторів, структурно-функціональні зміни ендотелію можуть ініціюватися і довгостроково підтримуватися навіть одноразовим механічним пошкодженням ендотеліального моношару. Так, при дослідженні зони механічної деендотелізації аорти через 4 тижні після травми в уже суцільному ендотеліальному шарі була відсутня характерна для його клітин орієнтація за током крові. Вони значно відрізнялися за розмірами і формою від ендотеліоцитів інтактних ділянок судинної стінки, а їх проліферативна активність закономірно зростала, що розглядається як проатерогенний фактор (И.К. Кондаков, 1999).

Незважаючи на практично таку ж інтенсивність маркірування “регуляторних” ферментів (АДЦ, ФДЕ, МАО), у значній частині ендотеліоцитів аорти експериментальних тварин відзначалися виражені ознаки посилення секреторно-пластичних і транспортних процесів. При цьому помітно зростала “порізаність” плазмолеми і везикуляція цитоплазми з чітким контрастуванням значної частини МПВ при реакції на АТФ-азу на фоні активації систем пластичного й енергетичного забезпечення функції клітин.

Поряд із цим, у деяких клітинах виявлялися ознаки дисфункції і підвищеного зношення, свідченнями яких можна вважати зниження пластичної активності, пригнічення мікропіноцитоза, надлишкове нагромадження філаментозних структур, активування лізосомального апарату та пошкодження їх органел.

В ендотелії інтактних зон травмованої судинної стінки також відбувалися односпрямовані, хоча і менш виражені зміни, що можуть розглядатися як генералізована довгострокова посттравматична реакція. Питання про шляхи передачі інформації з пошкодженої ділянки судини в інші регіони потребує подальшого аналізу. Найбільш ймовірним можна вважати вихід з ендотеліоцитів травмованої зони відповідних речовин у кров і їх поширення по всьому організму. Другим можливим варіантом генералізації досить тривалої реакції в ендотелії може бути виникнення каскадного процесу, коли інформація з раніш пошкодженої і більш чутливої до гемодинамічних і гуморальних факторів зони передається контактно-секреторним шляхом в іншу, непошкоджену ділянку.

Отримані нами дані свідчать про те, що при поєднанні різних факторів їх проатерогенний вплив на судинну стінку потенціюється. Внаслідок виникненнярізного співвідношення адаптаційних, дистрофічних і деструктивних змін одні клітини піддавалися надмірній гідратації, в інших спостерігалася надлишкова структуролізація цитоскелета, явища пікнотичного ущільнення і потоншення їх тіл, пригнічення активного везикулярного транспорту, дилатація міжендотеліальних стиків з появою локусів витоку.

Суттєвіші патологічні зміни в ендотеліоцитах при поєднанні хронічної ГХЕ і стреса і, відповідно, додаткова напруга компенсаторно-пристосувальних механізмів обумовлювали і більш виражений структурно-метаболічний поліморфізм клітин. Прояви адаптації, в основному, носили стереотипний характер і були орієнтовані на оптимізацію пластичних процесів, енергетичного забезпечення, транспортної і секреторної функції клітин. Дилатовані і вакуолізовані диктіосоми пластинчастого комплексу часто були оточені численними везикулоподібними структурами з вмістом різної електронної щільності. Іноді можна було спостерігати злиття везикул із плазматичною мембраною і, можливо, подальшим виділенням іх вмісту у кровотік або в інтерстицій.

Субендотеліальний набряк і лізис фібрилярних структур, що зв'язують ендотеліоцити із судинною стінкою, супроводжувався відшаруванням ендотеліоцитів. В субендотелії накопичувалися грубодисперсні субстанції і ліпідні включення, з'являлися моноцити і міоінтимальні клітини, що разом зі стимулюванням десмогенезу призводило до атеросклеротичної перебудови судинної стінки, причому, сумарна площа атеросклеротичних змін в інтимі аорти в порівнянні з лише ГХЕ такої ж тривалості, майже подвоювалася.

При поєднанні хронічної ГХЕ і посттравматичної регенерації судинної стінки в ендотеліоцитах аорти відзначалася генералізована реакція, яка також істотно відрізнялася від тієї, що спостерігалася при їхньому диференційованому впливі. Як і в попередніх спостереженнях з механічною деендотелізацією аорти, “повна” регенерація ендотеліального моношару до моменту закінчення експерименту також не відбувалася, а резистентність судинної стінки до атерогенезу різко знижувалася і ліпосклеротичні бляшки займали вірогідно більшу площу, ніж при лише хронічній ГХЕ.

У більшості ендотеліоцитів спостерігалися зміни, що свідчили про їх гіперфункцію і прискорене зношення. Основною мішенню, через яку реалізуються вище згадани впливи, також є цитолема ендотеліоцита, а саме глікокалікс, насичена холестерином плазмолема, ферментні системи рецептор-залежних реакцій, АТФ-аза, які опосередковано визначають стан цитоскелета клітини, її енергетичний та водно-електролітний баланс. Транспортні процеси в ендотелії якісно змінювалися: зростала пасивна проникність судинної стінки, а мікропіноцитоз помітно знижувався. Лабілізація міжклітинних контактів нерідко супроводжувалася альтерацією і десквамацією ендотеліоцитів.

В цілому, при модельованих нами патологічних ситуаціях у перебудові судинного ендотелію домінували стереотипні зміни, які визначають морфофункціональні еквіваленти ендотеліальної дисфункції. Процес перебудови клітин відповідно до нових умов функціонування характеризувався зростаючою гетерогенністю ендотеліоцитів. При цьому змінюються всі основні цитологічні характеристики ендотелію: форма клітин; рельєф їхньої поверхні і стан глікокаліксу; структура міжклітинних контактів та їх проникність; електронна щільність цитоплазматичного матрикса і стан цитоскелету; інтенсивність мікропіноцитоза, ступінь і характер везикуляції цитоплазми; кількість та функціональний стан всіх органел, що забезпечують енергетичну, пластичну і секреторну активнисть клітин. В результаті в тій або іншій мірі знижуються властивості ендотеліального моношару як антигемостатичної поверхні, порушується його здатність впливати на окислення ліпідів, регулювати тонус і регіональну реактивність судинної стінки. За цих умов страждає спроможність ендотелію опосередковувати запальні та імунні процеси.

Отримані дані свідчать також про те, що найбільш чутливою мішенню при різноманітних пошкодженнях є цитолема ендотеліоцитів, зміни якої стають ініціальною ланкою всієї наступної перебудови клітин. Це обумовлено не тільки її доступністю, але і наявністю локусів спеціалізованої, рецепторопосередкованої взаємодії з гуморальними факторами, які з'являються в крові при ініціації атерогенеза в умовах стресу або посттравматичної регенерації судинної стінки. Облігатним компонентом модифікації плазмолеми є зміни активності асоційованих з нею ферментів.

Цілком можливо, що функція мікропіноцитозу, на наш погляд, не обмежується тільки трансендотеліальним масопереносом, але і має активний вплив на вміст везикул. За нашими спостереженнями, зміни глікокалікса МПВ, зниження каталітичної здатності АТФ-ази, яка вже не забезпечує оптімального рівня рН, і, очевидно, ряд інших обставин, обумовлених хронічною ГХЕ або стресом, ймовірно, здатні модифікувати субстанції, що транспортуються МПВ. В результаті судинний ендотелій можна розглядати як один з найважливих постачальників модифікованих проатерогенних ліпопротеїдів.

Перебудова ендотеліального моношару важлива для стану всіх інших структур судинної стінки. В результаті в інтимі створюються умови для нагромадження й осідання грубодисперсних комплексів. В реакцію, спрямовану на відновлення тканинного гомеостазу, втягуються гістіогенні і гематогенні клітинні елементи, що утворюють пінисті клітини, і процес згодом неминуче повинен набувати характеру асептичного запалення з аутоімунним компонентом, що і підтверджується сучасними дослідженнями (В.С. Репин, 1990; В.А. Нагорнев, Е.Г. Зота, 1996).

Незважаючи на подібний характер перебудови ендотеліального моношару при патологічних ситуаціях, що моделювалися нами, кожна з них має і свої особливості. Так, гострий стрес призводить до активації ПОЛ, набряку ендотеліоцитів з фокальною деструкцією мікротрабекулярної сітки або утворення стрес-фібрил. Транзиторній стрес-реакції притаманні: підвищення пластичності плазмолеми, особливо її люмінальної частини без істотної перебудови глікокалікса; тенденція до збільшення кількості МПВ, які слабко маркіруються при реакції на АТФ-азу і часто утворюють трансендотеліальні канальці; відносно скорегована активація АДЦ, ФДЕ, МАО; стимулювання механізмів внутрішньоклітинної регенерації.

При тривалому стресорному впливі на перший план виступає дисфункція рецепторного апарата ендотеліоцитів, ймовірно, через істотніші зміни глікокалікса, шар якого стає неоднорідним, із зонами рарифікації і потоншення аж до оголення плазмолеми. Підвищення активності АДЦ і ФДЕ, нерівномірно виражене в різних клітинах, істотніше впливає на стан їх цитоскелета. Одночасно з порушеннями водно-електролітного балансу воно призводить до значної поляризації ендотеліоцитів за електронною щільністю цитоплазми. При цьому прискорене “зношення” ендотеліальних клітин часто доповнюється мієліноподібною їх трансформацією цитомембран, обумовленою посиленням оксидативних процесів.

Механізми формування змін бар'єрної функції ендотелію при різних пошкоджуючих впливах мають різне походження. Так, якщо при гострому стресі відбувається лише деяке зменшення активності АТФ-ази МПВ то при його хронічному перебігу це явище набуває більшої вираженості, що одночасно з перерозподілом везикул в ендотеліоциті свідчить про суттєве пригнічення мікропіноцитоза і утворення МПВ мембранного резерву. Разом з тим, ультрафільтрація по розширених міжендотеліальних стиках значно зростає.

До особливостей хронічної ГХЕ можуть бути віднесені і тестовані дигітоніном ознаки надлишкового насичення плазмолеми ендотеліоцитів холестерином, порушення її пластичності і посилення мікроклазматоза на фоні активації ПОЛ; ще більш виражене зменшення частини МПВ з АТФ-азною активністю. Везикули набувають підвищеної здатності асоціюватися між собою, мають різну величину і нерівномірно розподіляються у клітині. При цьому в одних клітинах переважають ознаки прискореного “зношення” і деструкції органел, в інших - явища їх гіпертрофії і гіперплазії. Крім того, часто спостерігається нагромадження у внутрішньоклітинному середовищі продуктів порушеного метаболізму та ліпідних крапель.