Ендотеліальна дисфункція та порушення периферичної гемодинаміки у хворих на гіпертонічну хворобу

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Ессенціальна гіпертензія належить до числа найрозповсюдженіших захворювань сьогодення. Понад 15-20% дорослого населення у світі страждає на артеріальну гіпертензію (АГ), а серед людей похилого віку розповсюдженість АГ сягає 30-40%. В Україні на цю недугу страждає принаймні 4,5 млн. чоловік. Частота виявлення АГ серед працездатного населення становить 33,7% [Москаленко В.Ф., Коваленко В.М., 2001; Мала Л.Т. та ін., 2001]. Артеріальна гіпертензія є одним з основних чинників ризику ішемічної хвороби серця та цереброваскулярних захворювань, які посідають провідне місце в структурі непрацездатності, інвалідності та смертності населення [Сіренко Ю.М. 2001].

За сучасними уявленнями гіпертонічна хвороба (ГХ) є багатофакторним захворюванням. На даний час передбачається, що ендотеліальна дисфункція є однією з ведучих ланок у патогенезі ГХ. Ендотелій є ключовою структурою, що підтримує баланс між вазодилатацією та вазоконстрикцією судин, інгібіторами та промоуторами росту, анти- та протромбозом, факторами, що сприяють і перешкоджають запальному процесу, анти- та прооксидантами [Мала Л.Т. та ін., 2000]. Під ендотеліальною дисфункцією (ЕД) розуміється дисбаланс між факторами, що підтримують гомеостаз судинної тканини та регулюють численні функції ендотелію.

Високу захворюваність і смертність у значній мірі також пов'язують з ураженням судин, жорсткість стінок яких збільшується, еластичність знижується, що у свою чергу веде до підвищення артеріального тиску (АТ) [Маколкін В.І., Мартинов А.І., 2002]. Навантаження на серцево-судинну систему, спричинене підвищеним АТ, призводить до її структурного ремоделювання, яке проявляється в потовщенні інтими артерій та гіпертрофії лівого шлуночка [Візір В.А., Березін А.Е., 1998; Luscher T.F., 2002].

Основною метою антигіпертензивного лікування є не тільки нормалізація АТ, а й попередження розвитку серцево-судинних ускладнень АГ [Свищенко Є.П., 1999]. Поява нового класу антигіпертензивних препаратів - антагоністів рецепторів ангіотензину (АРА II) відкрило нові можливості у лікуванні АГ. АРА II діють на останньому етапі ренін-ангіотензинового “каскаду”. Вони усувають пресорні ефекти ангіотензину II (А II), у надлишку синтезованого в тканинах і провокуючого розвиток структурних змін у судинах, серці, нирках і в інших органах [Амосова К.М., 1999; Burnier M. et al., 2001; Blume A. et al., 2001]. Але не до кінця вивчений вплив АРА II на ендотелійзалежні механізми модуляції судинного тонусу у хворих на ГХ є підставою до застосування цих препаратів у нашому дослідженні.

Незважаючи на достатню кількість досліджень щодо змінювання ендотеліальної функції у хворих на ГХ, грунтовне вивчення параметрів периферичної гемодинаміки на різноманітних стадіях ГХ, в той же час залишається відкритим питання про вплив змін вазоактивної функції ендотелію на процеси формування периферичних гемодинамічних зсувів. Вивченню цієї проблеми і присвячена наша робота.

Мета дослідження. Розробка діагностичних і лікувальних підходів до ведення хворих на гіпертонічну хворобу на основі вивчення показників ендотеліальної дисфункції та периферичної гемодинаміки в динаміці терапії антагоністами рецепторів ангіотензину II.

Задачі дослідження.

Оцінити зміни рівнів ендотеліну-1, 3'-5'-циклічного гуанозинмонофосфату, простацикліну, тромбоксану у плазмі крові у хворих на гіпертонічну хворобу.

Вивчити особливості порушень периферичної гемодинаміки у хворих з різними варіантами клінічного перебігу гіпертонічної хвороби.

Виявити взаємозв'язок показників ендотеліальної дисфункції та периферичної гемодинаміки у хворих на гіпертонічну хворобу.

Оцінити ефективність застосування антагоністу рецепторів ангіотензину II - ірбесартану для корекції ендотеліально-судиних змін у хворих на гіпертонічну хворобу.

1. Клінічна характеристика хворих та методи дослідження

Обстежено 120 хворих на ГХ, з яких чоловіки складали 54,2% (65 осіб) і жінки 48,8% (55 осіб). Середній вік хворих складав 5110,1 роки. Серед обстежених хворі віком від 30 до 40 років складали 24,2% (29 осіб), від 45 до 59 років 56,7% (68 осіб), 60 та більше років 19,2% (23 особи).

Відповідно до поставленої мети дослідження всі обстежені були розділені на групи з урахуванням стадії ГХ (за класифікацією, яка була прийнята на VI конгресі кардіологів України, 2000) і ступеня тяжкості АГ відповідно до рекомендацій ВООЗ/МТГ (1999), а також розділені на групи в залежності від типів гемодинаміки за методикою І.П. Замотаєва (1978). Пацієнтів з нирковою, ендокринною патологією, вираженою серцевою недостатністю, порушеннями ритму й іншими захворюваннями, що могли б спровокувати прояву симптоматичних гіпертензій, у дослідження не включали.

Діагноз ГХ I стадії встановлений у 16,7% (20 хворих), II стадії у 65% (78 хворих) і III стадії у 18,3% (22 хворих). За ступенем артеріальної гіпертензії хворі розподілилися таким чином: I ступінь АГ (м'яка) спостерігався у 31,7% (38 осіб), II ступінь АГ (помірна) - у 33,3% (40 осіб) і III ступінь АГ (важка) - у 35% (42 осіб). Гиперкінетичний тип гемодинаміки був встановлений у 30% (36 хворих), еукінетичний у 32,5% (39 хворих), гіпокінетичний у 37,5% (45 хворих). До контрольної групи увійшли 20 практично здорових осіб.

Антигіпертензивну монотерапію проводили 30 хворим з II стадією ГХ препаратом ірбесартаном (“Апровель” фірми “Sanofi-Syntelabo”) - селективним представником АРА II. Початкова доза складала 75 мг 1 раз на добу, у разі відсутності ефекту через три тижні дозу препарату подвоювали. Середня доза складала 137,527,95 мг/доб. Добір дози препарату всім пацієнтам здійснювався індивідуально. Подібна терапія проводилась протягом 3-х місяців. Результати враховувались до початку лікування, через один і три місяці терапії ірбесартаном. Ефект вважався повним при зниженні АТ 140/90 мм рт.ст.

Окрім загально прийнятого обстеження, у досліджуваних осіб визначали функціональний стан судинного ендотелію. Кількісне визначення рівня ЕТ-1 у плазмі крові проводили імуноферментним методом з використанням стандартних наборів “AMERSHAM RHARMACIA BIOTECN”, (Великобританія), а рівня цГМФ - за допомогою наборів реактивів АТ “Биоиммуноген”, (Росія). Вміст простацикліну та тромбоксану визначали імуноферментним методом за рівнем їхніх стабільних метаболітів: простацикліну - за рівнем 6-кето-ПГФ1, і тромбоксану А2 - за рівнем тромбоксану В2 (TxВ2) за допомогою наборів реактивів фірми “AMERSHAM LIFE SCIENCE”, (Великобританія). Дослідження периферичної гемодинаміки проводили за допомогою венозної оклюзійної плетизмографії за методикою J. Gutmann з використанням автоматичного плетизмографа “ЭМПА 2-01”. Вивчали наступні параметри: об'ємну швидкість кровотоку у спокої (ОШКп) і після проби з реактивною гіперемією (ОШКрг), з подальшим обчисленням коефіцієнту механочутливості (КМЧ) ендотелію артерій м'язового типу до напруги зсуву і регіонарного судинного опору у спокої (РСОсп) і після реактивної гіперемії (РСОрг). Об'ємну швидкість кровотоку у фазі реактивної гіперемії (РГ) вимірювали після 3-хвилинної оклюзії, рівень тиску в манжеті був на 50 мм рт. ст. вище, попередньо обмірюваного САТ.

Аналіз отриманих результатів здійснено методами варіаційної статистики за допомогою критерію t Ст'юдента. Дослідження взаємозв'язків між ознаками здійснювали за допомогою кореляційного аналізу з обчисленням коефіцієнта r та з подальшим проведенням множинного регресійного аналізу. Усі статистичні процедури проводили з використанням пакетів прикладних програм “Microsoft® Excel 97” (Microsoft® ), “STATISTICA® for Windows 5.0” (Stat Soft Inc.), окремі статистичні процедури та алгоритми реалізовані у вигляді спеціально написаних програм алгоритмічною мовою Visual Basic® 3.0 (Microsoft®).

2. Результати досліджень та їх обговорювання

Аналіз отриманих даних показав, що рівень ЕТ-1 у плазмі крові хворих на ГХ достовірно перевищував контрольні значення: на 13,9% у хворих на ГХ I стадії, на 43,1% у хворих на ГХ II стадії і на 67,3% був вищим у хворих на ГХ Ш стадії. Відзначимо, що максимальне значення цього могутнього вазоконстриктора спостерігалося у хворих на ГХ III стадії і на 46,9% (p<0,001) перевищувало цей показник при I стадії ГХ. При вивченні стану ендогенної цГМФ системи відзначено достовірне зниження рівня цГМФ у плазмі крові вже на I стадії ГХ на 14% при порівнянні з контрольною групою. Подальше зниження плазмового рівня цГМФ на 23,4% і 28,3% (p<0,01) спостерігалося у хворих на ГХ iз II і III стадіями у порівнянні з контролем. Рівень цГМФ у плазмі крові хворих на ГХ III стадії на 16,7% (p<0,05) був нижчим у порівнянні з цим показником у хворих на ГХ I стадії.

Вивчення стану показників простациклін-тромбоксанової системи показало, що метаболіт простацикліну 6-кето-ПГФ1б достовірно не відрізнявся у обстежених хворих на ГХ I стадії та осіб контрольної групи. А у хворих на ГХ II і III стадій відзначалося достовірне зниження концентрації 6-кето-ПГФ1б у плазмі крові на 13,7% і на 19,6%, при порівнянні з контролем. Плазмовий рівень 6-кето-ПГФ1б на 14,4% (p<0,05) був нижчим у хворих на ГХ III стадії у порівнянні з хворими на ГХ I стадії. Звертає на себе увагу більш значна динаміка вазоконстриктора тромбоксану при порівнянні з вазодилататором простацикліном. Так, у хворих на ГХ I стадії плазмовий рівень стабільного метаболіту ТхВ2 був достовірно підвищеним на 18,5%, у той час як плазмовий рівень 6-кето-ПГФ1б практично не змінювався при порівнянні з контролем. У хворих на ГХ відзначається підвищення на 55,7% (p<0,001) плазмового рівня ТхВ2 у II стадії і майже в 1,8 разів (на 84,2%, p<0,001) у III стадії при порівнянні зі здоровими особами. Таким чином, максимальне підвищення концентрації ТхВ2 у плазмі крові спостерігалося при III стадії ГХ, що на 55,4% (p<0,001) і на 18,3% (p<0,05) вище цього показника при I і II стадіях, відповідно.

Відомо, що між вираженістю дисфункції ендотелію та рівнем АТ існує тісний зв'язок. Так, для I ступеня АГ характерна тенденція до підвищення вмісту вазоконстрикторів: на 14,8% (p<0,05) ЕТ-1 та на 20,4% (p<0,05) ТхВ2 у порівнянні з контролем. Плазмовий рівень вазоконстрикторів значно зростав при II і III ступенях АГ: на 41,3% ЕТ-1 та 57% ТхВ2 і на 68,9% ЕТ-1 та 83,5% ТхВ2, відповідно, при порівнянні з показниками контрольної групи (p<0,001). Максимальні значення вазоконстрикторів зареєстровані при тяжкому перебігу АГ. На підтвердження вищесказаного додамо, що плазмовий рівень ЕТ-1 при Ш ступені АГ істотно переважав такий і при I, і при II ступенях АГ на 47,3% (p<0,001) і 19,6% (p<0,05), відповідно. Плазмовий рівень ТхВ2 при III ступені АГ також значно переважав ці показники на 52,4% (p<0,001) і на 16,9% (p<0,05) при I і II ступені АГ, відповідно. Плазмові рівні ЕТ-1 і ТхВ2 при II ступені АГ були на 23,1% і на 30,4% достовірно вищими ніж ці показники у хворих з I ступенем АГ.

Вміст у плазмі крові вазодилататорів змінювався таким чином: при I ступені АГ плазмовий рівень цГМФ зменшувався незначно на 13,8% (p<0,05), а плазмовий рівень 6-кето-ПГФ1б достовірно не відрізнявся від показників контрольної групи. Подальше зниження концентрації цГМФ і 6-кето-ПГФ1б у плазмі крові, у свою чергу, спостерігалося у хворих з II степенем АГ - на 24,5% і 13,9% (p<0,05) і, особливо, з III ступенем АГ - на 28,9% (p<0,01) і на 20,1% (p<0,05), відповідно. Вміст цГМФ і 6-кето-ПГФ1б у плазмі крові у хворих з тяжким перебігом АГ на 17,5% і 15,2% (p<0,05) був нижчим, ніж у хворих з м'яким перебігом захворювання.

Отримані дані виявили наявність тісних кореляційних зв'язків між рівнем ЕТ-1 і ступенем вираженості САТ (r=0,58; p<0,05), між ТхВ2 і САТ (r=0,64; p<0,05). Зв'язок NO і простацикліну з тяжкістю клінічних проявів підтверджує і виявлений нами достовірний негативний кореляційний зв'язок між рівнем цГМФ у плазмі крові і САТ (r=-0,31; p<0,05), між рівнем 6-кето-ПГФ1б і САТ (r=-0,37; p<0,05).

Таким чином, у ході дослідження простежувався тісний зв'язок між ступенем АГ та вмістом у плазмі крові ендотеліальних вазоактивних речовин та виявлено зростання проявів ендотелільної дисфункції у хворих з тяжким перебігом ГХ. Якщо на початкових стадіях вазоконстрикторні ефекти ЕТ-1, тромбоксану ще корегують з порушенням вироблення NO, простацикліну, то при подальшому прогресуванні хвороби відбувається зрив компенсаторних можливостей зі збільшенням ендотеліальної дисфункції і перевагою вазоконстрикторів, що сприяє стійкому підвищенню АТ і структурній перебудові органів-мішеней.

При аналізі ендотеліальних вазоактивних факторів в залежності від типу гемодинаміки відзначено підвищення вмісту вазоконстрикторів ЕТ-1 та ТхВ2 у плазмі хворих на ГХ з гіперкінетичним типом гемодинаміки на 17,6% і 24,6% (p<0,05), на 43,8% і 57,6% (p<0,001) у хворих на ГХ з еукінетичним типом гемодинаміки і на 61,7% і 76,4% (p<0,001) у хворих на ГХ з гіпокінетичним типом гемодинаміки при порівнянні з контрольною групою. Вміст вазодилататорів цГМФ та 6-кето-ПГФ1б у плазмі крові хворих на ГХ при порівнянні з контролем зменшувалися таким чином: цГМФ - на 14,7% (p<0,05), а вміст 6-кето-ПГФ1б - достовірно не відрізнявся від контролю у гіперкінетиків, на 25,4% (p<0,01) і 15,7% (p<0,05) у еукінетиків, на 26,6% і 18,6% (p<0,01) у гіпокінетиків відповідно. У результаті дослідження найвищі показники ЕТ-1 спостерігалися у хворих з гіпокінетичним типом гемодинаміки, що на 37,5% (p<0,01) вище значень цього пептиду у хворих з гіперкінетичним типом кровообігу. Плазмовий рівень цГМФ у хворих з гіперкинетичним типом гемодинаміки був вищим на 13,9% (p<0,05) при порівнянні з даним показником у хворих з гіпокінетичним типом гемодинаміки. Спостерігалося зниження концентрації 6-кето-ПГФ1б на 13,8% (p<0,05) у хворих на ГХ із гіпокінетичним типом гемодинаміки у порівнянні з гіперкінетичним типом гемодинаміки. Плазмовий рівень ТхВ2 достовірно підвищувався на 26,5% і на 41,6% (p<0,01) у еукінетиків і гіпокінетиків у порівнянні з гіперкінетиками. Таким чином, необхідно відзначити наявність більш виражених змін з боку функціонального стану судинного ендотелію у хворих на ГХ із гіпокинетичним типом гемодинаміки.

При аналізі стану периферичної гемодинаміки у хворих на ГХ встановлено зниження об'ємної швидкості кровотоку як у спокої, так і у фазі РГ у порівнянні з контрольною групою та по мірі прогресування захворювання. Статистично незначне зниження ОШКсп і ОШКрг на 12,2% і 11,8% (p<0,05) спостерігалося при I стадії ГХ, більш виражене зниження при II стадії на 22,2% ї 23,3% (p<0,05) та особливо при III стадії ГХ на 31,6% і 32,9% (p<0,01), відповідно, у порівнянні з контролем. Достовірне зниження ОШКсп і ОШКрг простежувалося на 22,1% і 24% у хворих ГХ III стадії у порівнянні з I стадією ГХ. У хворих на ГХ у порівнянні з контрольною групою відзначалося статистично достовірне зниження показника КМЧ від -0,052,25% контрольної групи до -10,635,53% (p<0,001) у хворих на ГХ I стадії, до -25,1712,19% (p<0,001) у хворих II стадії, та до -38,857,09% (p<0,001) у хворих III стадії ГХ.

Аналізуючи отримані дані, відзначали значне достовірне підвищення регіонарного судинного опору як у спокої, так і після проби з РГ на 39,2% і 38,3% (p<0,001) у хворих на ГХ I стадії, на 74,8% і 76,8% (p<0,001) у хворих на ГХ II стадії і в 2,2 рази (p<0,001) у хворих III стадії ГХ у порівнянні з контролем. Причому, максимальне підвищення РСОсп і РСОрг відзначалося при III стадії ГХ, що на 57,1% і в 61,3% (p<0,001) більше, ніж при I стадії ГХ.

При співставленні показників периферичної гемодинаміки у хворих з різними ступенями АГ відмічено зниження як ОШКсп, так і ОШКрг по мірі підвищення АТ. У групі хворих з тяжкою АГ ОШКсп і ОШКрг була достовірно нижчою на 22,7% і 24,3%, ніж у групі хворих з м'якою АГ і на 11,7% і 12% нижчою, ніж у хворих з помірною АГ. У хворих з тяжкою АГ показник КМЧ був в 1,6 рази (на 55,2%) і в 3,8 рази (p<0,001) нижчим у порівнянні з обстеженими з помірною і м'якою АГ, відповідно. Найвищі показники РСОсп і РСОрг спостерігалися при тяжкому ступені АГ, що на 58,4% і на 61,5% (p<0,001), а також на 28,3% і 28,4% (p<0,01) вище, ніж при м'якому і помірному ступенях АГ, відповідно.

Встановлено негативний кореляційний зв'язок між ОШКсп і ОШКрг та рівнем САТ (r=-0,66; r=-0,71; p<0,05), між КМЧ і САТ (r=-0,71; p<0,05) та тісний позитивний зв'язок виявлений між РСОсп і РСОрг і САТ (r=0,88; r=0,89; p<0,05). Таким чином, по мірі підвищення АТ у групах достовірно зменшувалася швидкість кровотоку, підвищувався судинний опір, знижувалася здатність судин до вазодилатації, у результаті чого збільшувалися прояви ендотеліальної дисфункції, що підтверджувалося достовірним зниженням КМЧ.

При аналізі показників реґіонарного кровотоку в залежності від типу гемодинаміки виявлено зниження ОШКсп і ОШКрг на 18,5% і 19,7% (p<0,05) у хворих на ГХ з гіпокінетичним типом гемодинаміки в порівнянні з гіперкінетичним. Рівень КМЧ у хворих на ГХ з гіпокінетичним типом гемодинаміки був нижчим у 2,8 рази (p<0,01), ніж у хворих з гіперкінетичним типом гемодинаміки. Рівень РСОсп і РСОрг, навпаки, достовірно збільшувався у хворих на ГХ з гіпокінетичним типом гемодинаміки на 44,1% і 45,9% (p<0,001) у порівнянні з гіперкінетиками.

Таким чином, наведені дані свідчать, що ендотелійзалежна вазодилатація артеріальних судин у хворих на ГХ порушена. Встановлено певну залежність ступеня прогресування ендотеліальної дисфункції від ступеня вираженості АГ, тяжкості клінічних проявів і типу гемодинаміки. Отримані дані також свідчать про зниження периферичного кровообігу за рахунок підвищення регіонарного судинного опору, що може бути наслідком порушення регуляції судинного тонусу і ремоделювання судинної стінки.

В нашому дослідженні зі збільшенням віку спостерігали достовірне підвищення плазмового рівня таких вазоконстрикторів, як ЕТ-1, ТхВ2, збільшення реґіонарного судинного опору та зниження плазмового рівня вазодилятаторів (цГМФ), зменшення ОШК, КМЧ.

Оксид азоту діє як могутній ендогенний вазодилататор і регулятор тонусу гладком'язової тканини, що підтверджує виявлений нами негативний кореляційний зв'язок між вмістом цГМФ в плазмі крові і РСОсп, РСОрг (r=-0,39; r=-0,43 p<0,05). Відзначено позитивний кореляційний зв'язок між цГМФ та ОШКсп і ОШКрг (r=0,38; r=0,47; p<0,05), між цГМФ і КМЧ (r=0,46; p<0,05).

У проведеному нами дослідженні встановлено, що вазодилататор простациклін сприяє збільшенню реґіонарного кровотоку, зниженню регіонарного судинного опору і підвищенню механочутливостi судинного ендотелію, про що свідчить існування позитивного кореляційного зв'язку між плазмовим вмістом 6-кето-ПГФ1б і ОШКсп, ОШКрг (r=0,53; r=0,54; p<0,05), між 6-кето-ПГФ1б і КМЧ (r=0,51; p<0,05) та існування сильного негативного кореляційного зв'язку між концентрацією у плазмі крові 6-кето-ПГФ1б і РСОсп, РСОрг (r=-0,52; r=-0,52; p<0,05).

Варто відзначити, що вазоконстриктор тромбоксан має властивості протилежні простацикліну, що підтверджує сильний зворотний кореляційний зв'язок між вмістом ТхВ2 у плазмі крові і показниками ОШКсп; ОШКрг (r=-0,70; r=-0,80; p<0,05), а також КМЧ (r=-0,80; p<0,05). Достовірний тісний позитивний зв'язок відзначено між плазмовим рівнем ТхВ2 і показниками РСОсп і РСОрг (r=0,74; r=0,79; p<0,05). У результаті проведення множинного регресійного аналізу відзначено, що на вміст ЕТ-1 у плазмі крові хворих на ГХ достовірно впливають такі показники, як САТ, цГМФ, ТхВ2, ОСКрг, КМЧ, РССрг.

При оцінці впливу монотерапії ірбесартаном на функціональний стан судинного ендотелію у хворих на ГХ через місяць терапії відзначено незначне зниження у плазмі крові концентрації вазоконстрикторів ЕТ-1 на 12,7% (p<0,05) та ТхВ2 на 15,3% (p<0,05). Через 3 місяці регулярного прийому препарату у хворих на ГХ спостерігалося подальше достовірне зниження вмісту у плазмі крові ЕТ-1 на 27% (p<0,01) і ТхВ2 на 26,3% (p<0,01) у порівнянні з вихідними показниками до лікування.

У динаміці лікування ірбесартаном через місяць терапії у хворих на ГХ спостерігалося незначне підвищення на 14,2% (p<0,05) плазмового рівня вазодилататору цГМФ і на 13,5% (p<0,05) відбувалось збільшення вмісту 6-кето-ПГФ1б у плазмі крові. Через 3 місяці лікування у хворих на ГХ відзначалося підвищення активності цГМФ на 31,3% (p<0,01), а 6-кето-ПГФ1б на 28,9% (p<0,01).

При дослідженні функціонального стану ендотелію резистивних судин у процесі лікування ірбесартаном відзначалося достовірне підвищення ОШКсп і ОШКрг на 11,1% і 12% (p<0,05) через місяць терапії та на 17,4% і 18,3% (p<0,01) через 3 місяці терапії у порівнянні з цими ж показниками до лікування у хворих на ГХ.

Рівень КМЧ достовірно зростав, як наприкінці 1-го місяця терапії, а після 3-го місяця лікування, відповідно, у 1,8 рази (p<0,01) 2,8 (p<0,001) рази у порівнянні з даним показником до терапії. Застосування ірбесартану також позитивно впливало на високий рівень реґіонарного судинного опору у хворих на ГХ, сприяло тим самим його зменшенню. По закінченню 1-го місяця лікування рівні РСОсп і РСОрг зменшувалися на 24,6% і на 25,6% (p<0,05), а через 3 місяці знижувалися на 32,8% і 33,8% (p<0,01), відповідно.

Проведений аналіз свідчить про позитивний вплив антагоніста рецепторів ангіотензину II - ірбесартану на вазорегулюючу функцію судинного ендотелію у хворих на ГХ.

Треба також відзначити, що ірбесартан позитивно впливав і на рівень системного АТ. Так, після 1-го місяця лікування спостерігалося зниження рівнів САТ, ДАТ, АТср на 13%, 18,1%, 15,8% (p<0,01). Після 3-х місячного курсу терапії САТ, ДАТ, АТср достовірно знижувався на 20,7%, 21,2%, 21% (p<0,01) у порівнянні з показниками АТ до прийому препарату. Зниження АТ не супроводжувалося розвитком рефлекторної тахікардії.

Таким чином, у результаті проведеного дослідження встановлено, що застосування ірбесартану - представника АРА II, призводить до покращення функції судинного ендотелію у хворих на ГХ, яке проявлялося зменшенням вмісту у плазмі крові найбільш могутніх ендогенних вазоконстрикторів ЕТ-1 і ТхВ2, а також підвищенням активності цГМФ і 6-кето-ПГФ1б.

Аналіз ефективності терапії ірбесартаном також показав, що антигіпертензивний ефект цього препарату супроводжувався достовірним збільшенням швидкості кровообігу, зниженням реґіонарного судинного опору та підвищенням механочутливості судинного ендотелію і свідчить про виражені вазорелаксуючі властивості ірбесартану. Селективний антагоніст рецепторів ангіотензину II - ірбесартан має виражену антигіпертензивну активність, що призводить до ряду сприятливих змін нейрогуморальних систем, що дозволяє рекомендувати його для широкого застосування при лікуванні АГ.

Висновки