Історія розвитку фармакогнозії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

Кафедра фармакогнозії та ботаніки

Курсова робота

Історія розвитку фармакогнозії

Виконала:

Студентка ІІІ курсу фармацевтичного

факультету заочної форми навчання

група В-2А

Мельник Є.О.

Київ 2015

Зміст

Вступ

1. Історія розвитку фармакогнозії від стародавних часів до 19 століття

2. Історія розвитку фармакогнозії в Україні

3. Сучасна фармакогнозія

Висновки

Перелік використаної літератури

Вступ

Фармакогнозія - наука, що всебічно вивчає лікарські рослини, лікарську сировину рослинного і тваринного походження, а також продукти їх переробки. [6] Термін "фармакогнозія" вперше застосував на практиці німецький вчений К. Зайдлер в 1815 році.

Поняття фармакогнозія можна розшифрувати за допомогою грецького слова «pharmacon» - ліки, отрута і римського «gnosis» - знання, вчення, тобто - вчення про ліки й отрути. Грецьке «pharmakon» походить від староєгипетського, що означає «захисник, зцілитель». Так називали бога Тота в Давньому Єгипті, під його заступництвом знаходилася вся лікувальна справа. [5] Основними завданнями фармакогнозії є:

1. Вивчення хімічного складу лікарських рослин (ЛР), шляхів біосинтезу та динаміки утворення біологічно-активних речовин (БАР), накопичення їх в органах і тканинах у процесі онтогенезу рослин і під впливом екологічних факторів; пошук оптимальних умов збирання, сушіння і зберігання лікарської рослинної сировини (ЛРС).

2. Стандартизація ЛРС: розроблення нових проектів та перероблення існуючої сировини, удосконалення методів ідентифікації, визначення чистоти і доброякісності сировини.

3. Лікарське ресурсознавство: вивчення географічного поширення ЛР, виявлення заростей, облік запасів дикорослих ЛР, картування їх і визначення можливих обсягів заготівлі. Розроблення та здійснення заходів щодо відновлення природних ресурсів найцінніших видів.

4. Лікарське рослинництво: виявлення, акліматизація та інтродукція ЛР, їх культивування, селекція високопродуктивних сортів.

5. Біотехнологія рослин: виділення БАР з ізольованих клітин і тканин рослин.

1. Історія розвитку фармакогнозії у стародавні часи

фармакогнозія лікарський хімічний рослинний

Історія застосування лікарських засобів є такою ж стародавньою, як і історія людства. Виникнення та розвиток фармакогнозії пов'язаний з господарською діяльністю людини. Вже на початку розвитку людства виникла необхідність лікувальної допомоги при нещасних випадках та різних захворюваннях. Джерелами лікарських засобів для первісної людини були рослини, мінерали і харчові продукти. З часом медичні знання поступово удосконалювались та передавались нащадкам. На жаль, до нас дійшло дуже мало відомостей про склад тих лікарських засобів.

Проте відомо, наприклад, що неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100-45 тис. років тому) використовували лікарські рослини (очевидно ті, що інстинктивно розпізнавали тварини), а також засоби тваринного походження (тваринний жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави вважати, що неандертальці мали деякі медичні навички. Вони почали застосовувати для лікування вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду. [9]

Історики вважають, що в цей період у зв'язку із зародженням нових культур з'явилися перші ворожбити й чаклуни, які займалися також лікуванням. З розшаруванням суспільства на класи, за часів рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну галузь. Стародавні медики залишили нащадкам чимало рукописних праць, що тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів. Цілителями стародавніх країн Єгипту, Індії, Китаю описано лікування хворих різними засобами рослинного, тваринного та мінерального походження. [9]

Чималі знання про лікарські засоби були накопичені у Стародавньому Єгипті. Відомості про це дійшли до нас із папірусів. Найповнішим і найкраще збереженим є папірус Еберса, названий за прізвищем німецького єгиптолога, який знайшов його у 1873 р. під час розкопок у Фівах. Цей папірус датовано приблизно XVII ст. до н.е. На 110 сторінках у ньому описано 250 захворювань і 874 способи лікування хворих, зокрема, застосування лікарських рослин (ялівцю, гранату, акації, кропу, кмину, часнику, ромашки лікарської, полину, очерету, лотоса, блювотного горіха - рицини та ін.). [9] З речовин рослинного походження згадано оцет, вино, терпентин; з мінеральних речовин - сірку, селітру, сполуки стибію (сурми), натрію хлорид, малахіт, мідь, алебастровий порошок, вугілля тощо; із засобів тваринного походження - молоко кіз, мозок, печінку і кров тварин, бичачу і риб'ячу жовч, мед.

Засоби боротьби проти хвороб описані також у Берлінському папірусі (назва за місцем зберігання), який було знайдено серед руїн Мемфісу. На 21 сторінці цього лікарського порадника наведено понад 170 рецептів лікарських засобів у різних формах: примочок, пластирів, промивань, мазей, відварів, пілюль. Використовували й складні лікарські засоби, що іноді складалися з десятків компонентів. [9]

Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лікознавства Стародавньої Індії є Аюрведа («Знання життя», «Наука життя») - додаток до священних книг індусів вед. Відомо три редакції Аюрведи: найдавніша належить лікареві Атрейї, пізніше тексти вед об'єднали і склали до них коментарі лікарі Чарака і Сушрута. Аюрведу створено, ймовірно, в IX-III ст. до н.е., згодом її не раз доповнювали. В Аюрведі описано велику кількість захворювань і понад 1000 лікарських рослин, засобів тваринного походження (молоко, сало, тести-кули, кров, жовч, мозок ссавців, птахів, риб), мінеральних речовин (мідь, залізо, арсен -миш'як, стибій - сурма). [9]

Велику славу серед давніх індійських лікарів мала ртуть, її вважали засобом проти багатьох хвороб. «Лікар, що обізнаний з цілющими властивостями коріння, - людина, який знає силу молитов, - пророк, а той, хто знає дію ртуті, - бог», - записано в Аюрведі. Ртуть та її солі застосовували для лікування хворих на сифіліс; парами ртуті знищували шкідливих комах. Ґрунтовно викладено в Аюрведі способи лікування ран (за допомогою пов'язок, що просякнуті оліями,заливання ран киплячими рідинами, припікання їх розпеченими предметами), а також використання п'явок, проносних і блювотних засобів. [9]

За найдавніших часів зародилася китайська медицина. У пам'ятках давньокитайської писемності є чимало відомостей медичного характеру. У збірнику пісень «Шицзін» (XI-VI ст. до н.е.), «Трактаті про внутрішнє» («Нейцзін», VI ст. до н.е.), книзі «Чжоуські ритуали» (XI-VII ст. до н.е.) описано перебіг хвороб і способи лікування хворих. Здавна в Китаї застосовували голкотерапію і припікання; як лікарські засоби використовували женьшень, опій, морські водорості, квітки камелії та персиків, папороть, лимонник, камфору, іпекакуану, кокони шовкопряда, печінку морських риб, стибій - сурму, ртуть, свинець, срібло, мідь тощо. Найдавнішою у світі своєрідною фармакопеєю є «Трактат про коріння і трави» («Шень-нуна», між XI і V ст. до н.е.), де описано 365 лікарських рослин. У III ст. до н.е. Жунь Фень написав книгу з фармакогнозії. З II ст. проводилися хірургічні операції із застосуванням снодійних засобів. [9]

У медицині Стародавнього Тибету кількість лікарських засобів досягала 1000. Тибетські лікарі широко застосовували ревінь, валеріану, м'яту, солодку, мед, кумис, вино, солі важких металів тощо. [9]

Також відома фундаментальна праця Лі Ші Чженя (1522-1596 рр.) «Основи фармакології» в якій описано понад 1500 засобів з лікарських рослин. [10]

Високо розвинутою була культура доколумбової Америки. Задовго до прибуття сюди європейців індіанці використовували кору хінного дерева для лікування хворих на малярію, листя й кору дерева родини черешневих при захворюванні на дизентерію (лікувальний ефект зумовлювався наявністю у рослині в'яжучої речовини - таніну), а також наперстянку та багато інших рослин (1200 видів). Лікарські рослини вживали свіжими і висушеними, виготовляли з них настойки, екстракти, порошки, мазі, бальзами, які застосовували для швидшого загоювання ран, проти набряків, зубного болю тощо. [9]

Багата й самобутня культура ацтеків, майя, інків та інших народів, що населяли Америку до завоювання її європейцями, справила незначний вплив на розвиток медицини і лікознавства в інших країнах. Це було зумовлено тим, що завойовники знищували матеріальні пам'ятки культури і самих носіїв цієї культури. [9]

Вагомий внесок у лікарську справу зробили народи Стародавньої Греції та Риму. До наших часів дійшли твори засновника наукової медицини, геніального лікаря Стародавньої Греції Гіппократа (460-377 рр. до н.е.). Він провів узагальнення різноманітних рослинних засобів, які застосовувались для лікування людей і був твердо переконаний у тому, що рослини потрібно використовувати тільки в їх природному стані, без жодних перетворень. Його вважають автором медичної праці «Corpus Hyppocraticum», де описано 236 лікарських рослин. Гіппократ вважав, що «життєво важливу роль несуть кров, жовта та чорна жовч, слиз, з них складається природа тіла, і через них воно хворіє або буває здоровим».[10] Гіппократові належить вислів: «Що ліки не виліковують, виліковує залізо, що не виліковує залізо, лікує вогонь, що й вогонь не виліковує, те слід вважати невиліковним». [9]

Давньогрецький історик Пліній стверджував, що промивні (проносні) засоби і кровопускання вперше почали застосовувати в Греції. Греки спостерігали проносний ефект у кіз після поїдання чемериці, тож грецькі лікарі призначали цю рослину як проносний засіб. [9]

У Стародавньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, класик античної медицини Клавдій Гален (близько 130-200 pp.). Він є автором більш як 400 наукових трактатів. Він зібрав та класифікував відомості з медицини, фармації, анатомії, фізіології та фармакології, які були накопичені античною наукою. Лікування за Галеном - це правильна дієта та лікарські препарати. На відміну від Гіппократа він установив, що лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини, тобто вперше вивів поняття про діючі речовини. Він радив подрібнювати рослини, виготовляти з них спиртові настойки, екстракти, оцтові витяжки. Також широко використовував при лікуванні сиропи, вина, суміш оцту з медом тощо. Лікарські препарати, отримані шляхом витяжки з лікарської рослинної сировини, називаються галеновими препаратами. [10]

Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких протилежна до стану хворого (наприклад, якщо у хворого пронос, - давати йому в'яжучі засоби, а якщо запор - проносні і т.д.). У своїх творах він намагався довести, що професія лікаря потребує глибокого вивчення анатомії і фізіології, оскільки без точного знання будови й функції органа не можна вивчати хвороби, ставити правильний діагноз, призначати ефективне лікування. [9]

«Батьком фармакогнозії» вважається Діоскорид Педаній (І ст. н.е.), про якого Гален сказав: «Діоскорид... краще за всіх стародавніх виклав учення про лікувальні засоби». Він був реформатором античної медицини, є автором праці «Матерія медика», в якій пописано біля 600 рослин, наведені їх малюнки, а рослини згруповані за морфологічними ознаками. Для багатьох рослин він також навів синоніми різними мовами. [10] Праці Діоскорида були посібниками для ботаніків і лікарів у середні віки і служили керівництвом з фармакогнозії аж до 19 ст.

Вчення про лікарські засоби розвинули середньовічні арабські лікарі. Розквіт арабської медицини припадає на VII-IX ст., коли утворилась величезна арабська імперія.

Славетному арабському лікареві Ар-Разі (850-929) належать такі фундаментальні праці, як «Всеохоплююча книга з медицини», що складається з 25 томів, «Медична книга», в яких він описав лікування при багатьох хворобах за допомогою лікарських засобів різного походження. Вчення про лікарські засоби розвивали Хусейн Ібн-Іс-хак (819-873), Ібн-Зохр (1091-1162), Ібн-Рошд (1126-1198) та інші арабські лікарі. [9]

Капітальна праця фармакогносту Сходу Бріуні Абу Райхана (973-1048 рр.) «Фармакогнозія в медицині» не втратила свого значення і в наш час. В цій праці він детально описав близько 880 рослин, їх окремих частин та продуктів виділення, а також зібрав і пояснив біля 4500 арабських, грецьких, сирійських, індійських, персидських, тюркських та інших назв рослин. [10]

Великий середньовічний вчений-філософ, дослідник природи, лікар, математик і поет Абу Алі Хусейн Абн Сіна (Авіцена) (близько 980-1037рр.) критично опрацював досягнення науки та систематизував накопичені до того часу знання з медицини. Його книгами протягом кількох сторіч широко користувалися лікарі Сходу і Заходу. [10] У «Каноні лікарської науки», а також у спеціальних працях з лікознавства («Книга про лікарські засоби при серцевих хворобах», «Про властивості цикорію», «Про властивості оцту») він висвітлив не тільки властивості лікарських засобів, а й способи застосування їх при різних хворобах. У другій книзі «Канону лікарської науки» Авіценна дає відомості про 811 лікарських засобів, що отримані з рослин, мінералів, тканин тварин, розташованих в алфавітному порядку. Авіценна описує їхню дію на організм, способи застосування, правила збору і зберігання. У книзі наводиться більше 200 рецептів ліків з використанням меду і підкреслюються його лікувальні властивості для організму. Опису складних рецептів присвячено п'яту книгу «Канону». Авіценна запропонував два способи вірогідного пізнання властивостей лікарських засобів - порівняння і випробування. Він запровадив у медичну практику велику кількість нових лікарських засобів. [8] З 2600 лікарських препаратів, описаних в «Каноні», 1400 є рослинного походження. У своїх працях Ібн Сіна описав ліки китайського та індійського походження, опрацював дані народної медицини та доповнив їх своїм досвідом. [10]

Медицина народів Середньої Азії цього періоду зберегла й розвинула спадщину давньоіранської, індійської, античної медицини й мала значний вплив на розвиток медичних знань у Європі.

Одним з найвизначніших представників культури доби раннього Відродження в Європі був лікар і хімік Філіп-Ауреол-Теофраст-Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541), відомий як Парацельс (тобто подібний до Цельса - уславленого давньоримського вченого-медика). Для лікознавства діяльність Парацельса мала істотне значення в трьох аспектах. По-перше, він почав широко застосовувати для лікування солі важких металів і металоїдів: заліза, ртуті, сірки, арсену тощо. По-друге, розвинув вчення про дозування лікарських речовин: «Усе є отрута і ніщо не позбавлене отруйності, тільки доза робить отруту непомітною», - зазначав він. По-третє, виступаючи проти схоластики в медицині, Парацельс брав за основу праці лікаря спостереження і досвід: «Теорія лікаря - досвід, ніхто не може стати лікарем без науки й досвіду». [9]

У XVI-XVIII ст. наукове лікознавство поповнилось низкою ефективних препаратів рослинного походження з арсеналу народної медицини країн Європи, Азії та Америки. [9]

Значні зміни у розвитку лікознавства відбулися на зламі XVIII-XIX ст. У першій половині XIX ст. починається активне становлення фармакології, яка набуває експериментальної бази і розвивається у співдружності з хімією та фізіологією. У цей період було отримано в чистому вигляді алкалоїди: морфін, стрихнін, хінін, кофеїн та ін. Тоді ж впроваджено деякі синтетичні хімічні речовини, зокрема ефір (1846) і хлороформ (1847) як засоби для наркозу. Засновниками експериментальної фармакології були французькі вчені Ф. Мажанді та його учень К. Бериар. [9]

Свій розвиток фармакогнозія отримує до початку XIX століття у зв'язку з інтенсивним розвитком природничих наук, таких як хімія та ботаніка, відбувається накопичення медичних знань, знань про ліки, способи їх виготовлення. Цей процес пов'язаний з встановленням капіталістичного ладу, розвитком фармацевтичних підприємств. [5]

Розвинені країни, такі як Франція, Англія, Німеччина, Голландія, Іспанія, ввозять в Європейські країни з колоній (Індія, Індонезія, Африка) лікарські рослини та лікарська рослинна сировина. Ввезені об'єкти надходять до Європи під різними найменуваннями, повсюдно фальсифікуються, тобто підробляються. Для перевірки автентичності товарів треба було розробити надійні методи ідентифікації рослин, сировини та їх продуктів. Це і сприяло поступовому виділенню фармакогнозії з комплексної науки про ліки та її самостійного розвитку. [5]

2. Історія розвитку фармакогнозії в Україні

Корені траволікування слід шукати ще в передісторії української держави. Ці традиції беруть початок у культурі скіфів, що мешкали у Північному Причорномор'ї від Дунаю до Дону (VII ст. до н.е. - І ст. н.е.). Цей таємничий народ залишив багато загадок, однією з яких є пектораль з Товстої могили. На одному з її фрагментів сцена прийому у зубного лікаря, що свідчить про високий рівень медицини у ті часи. На це вказують й інші археологічні знахідки. [12]

У слов'янських народів століттями складалися традиції заготівлі та сушіння лікарської сировини, приготування з них ліків. За часи язичництва людей лікували «волхвы, ведуны, знахари, лечьцы» (народні лікарі), використовуючи для цього рослини, мінерали, продукти тваринного походження, зокрема ялину, берест, липу, вербу, явір, березу, шипшину, глід, звіробій, хрін, глину, золу, мед і таке інше. В ті далекі часи з лікувальною метою також використовувались віск, подорожник, наперстянка, беладона, горицвіт, чорнобиль, цибуля, капуста, редька та ін. [10] Вони знали різні отрути, оп'яняючі (наркозні), блювотні (наприклад, плющ) рослини. Снодійними засобами були мак і коноплі. Під час війни екстрактом чемериці змазували вістря стріл. [12]

У X ст. слов'янські народи одержали писемність, Київська Русь прийняла християнство. Київська Русь мала широкі міжнародні зв'язки - із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські цілителі були обізнані з медичними творами античних авторів, а також візантійців тощо. Відомості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі перекладених і оригінальних лікарських порадниках, природничих працях, літературних пам'ятках - патериках, житіях, словах, літописних зведеннях, збірниках законоположень, травниках, зільниках тощо. [9] Оригіналами для перекладних «лакувальників» були медичні твори греків, південних слов'ян, вірменів, сирійців. Стародавні укладачі травників посилались на зарубіжних авторитетів: «Серапион глаголет…», «Плинус глаготет…», «Павлин глаголет…». Поряд з перекладеними творами з'являються різноманітні збірники - поширений від староруської літератури. [10]

На запрошення Володимира Мономаха у Київ приїхав грецький лікар Іоанн Смер (1053-1125). Тоді ж з'являються перші письмові згадки про зцілення рослинами - «зелієм». Це слово означало траву, настій на травах, отруту, звідси походить «зелейники» - особи, що займалися лікуванням; «зелейниками» називали також рукописні збірники, травники та лікувальники. Найдавніша збережена пам'ятка писемності Київської Русі - «Ізборник Святослава». Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 pp. для великого князя київського Святослава Ярославовича. Другий «Ізборник» складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської бібліотеки. Там наводиться опис ряду лікарських рослин, які використовувалися у той час. З тлумачних праць цікавою є «Шестиднев» Іоанна Болгарського (1263), що містить короткі відомості з анатомії та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста. Так, у «Шестидневі» описано способи застосування аконіту, болиголову, блекоти, добування опію з маку, втирання металічної ртуті, вказано на лікувальне значення «топлиць» - гарячих мінеральних джерел. Слід зазначити застосування у Київській Русі інших раціональних засобів: сирої печінки тріски - для лікування хворих на «курячу сліпоту»; бобрової струмини - як тонізуючого засобу; дьогтю (смоли) - як засобу проти корости; вітаміновмісних рослин (журавлини, морошки тощо) - проти цинги; цибулі, часнику, хрону, редьки - для зовнішнього і внутрішнього застосування. Застосовувались також різні блювотні, потогінні, проносні засоби, серед них індійський блювотний горішок, кротонова олія. [9]

З літописів відоме ім'я Антипа (982-1073) --уродженця старовинного Любеча, що на Чернігівщині. Він прийняв на Святій горі Афон ім'я Антоній і заснував разом з Феодосієм в XI ст. монастир - Києво-Печерську Лавру. Антоній - цей «пречудний лікар», як називала його монастирська хроніка, особисто доглядав хворих, давав їм «вкушати» цілюще зілля. [12]

Та найбільш видатним серед ченців вважався Агапіт. За походженням киянин, він прийшов у монастир ще за часів Антонія. «Києво-Печерський патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія. Щире ставлення до хворих, безкорисливість здобули йому славу і повагу народу. «Слышно бысть о нем в граде, яко некто в монастыре лечець, многи болящий прихожаху и здрави бываху». І далі: «Он (Агапіт) стал исцелять всех болящих своєю молитвою, давая зелие от своего стола». Агапіт лікував постом, підбирав продукти харчування, користувався засобами, завезеними з інших країн, нарівні з рослинами місцевої флори. «Патерик» описує найбільш вдалі випадки лікування Агапітом простих людей, бояр, князів та їх родичів, навіть самого князя Володимира Мономаха. [12]

Великої уваги надавали рослинним барвникам. Ще Пліній вважав барвні речовини «однаково корисними для живописців і лікарів» . Часто знавці секретів приготування фарб - художники - мали й лікарські уміння. Так, талановитий живописець чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (XI - початок XII ст.) був відомий і як цілитель «прокажених» (під проказою розуміли найрізноманітніші шкірні захворювання). У «Києво-Печерському патерику» розповідається, що коли до Алімпія звертався хворий з ураженням шкіри, він брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змащував нею гнійні виразки. Після кількаразового повторення цієї процедури хворий одужував і «вапу» змивали водою. Користуючись фарбою, допомагали хворим і при інших захворюваннях. Ефект був зумовлений протимікробною дією деяких барвників. [9]

Відомого лікаря чернігівського князя Миколи Давидовича - Петра Сиріянина, що вступив у 1106 р. до Печерського монастиря, літописець називає «лечец вельми хитр». Коли «блажений князь од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради». [12]

При монастирях відкривали лікарні. Так, Никоновський літопис засвідчує, що митрополит Єфрем Переяславський поставив у Переяславі «будівлю банну» (1091), влаштував лікувальню, де всіх парафіян лікували безкоштовно. [12]

Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки («порохи»), мазі («масти», «мазуни»), настої, відвари («питие», «зелье»). «Лечьци» виготовляли «горошки» (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав. Лікарське «зелье» зберігали у спеціальних «погребах» (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для приймання натще, рідко - «всыть». Були призначення з «распростертием на 40 дни» і навіть на два місяці. [9]

Були й жінки-цілительки. Євпраксія Мстиславна (перша половина XII ст.), онука Володимира Мономаха, яка одержала при коронації ім'я Зоя (у перекладі - життя), прославилася своїм трактатом «Мазі». Вона вивчала народну медицину, сама лікувала хворих, за що в народі дістала поетичне прізвисько «Добродія». [10] Дочка чернігівського князя Євфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» - так називали тоді медичні книги. В одному з стародруків згадується про селянську дівчину, дочку бортника, Февронію (XIII ст.), яка лікувала настояним на травах медом. [12]

Завдяки широким політичним і торгівельним зв'язкам слов'яни стародавньої Русі добре розумілись в ботаніці. Серед різноманітних лікарських засобів, що завозились на Русь з країн Середньої Азії, Арабського Сходу, Індії, першість належить засобам рослинного походження, особливо прянощам (гвоздика, імбир, кардамон). [10]

Щодо методів, якими користувалися «лічці», то вони були суто індивідуальними, бо зцілителі самі виготовляли ліки за секретами своїх попередників. Накопичений досвід народної медицини поширювався на країни Європи та Малої Азії. За прикладом давньоруських лічців Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квітки липи, березовий сік. називаючи ці засоби «руськими ліками». [12]

У період феодальної роздробленості, а потім навали монголо-татар, які у грудні 1240 р. захопили і спалили Київ, для розвитку науки та культури настали важкі часи. Найменше постраждали від завойовників західні руські землі - Волинь і Галичина. Тож там була змога примножувати та розвивати лікувальні традиції Київської Русі. [12]

Історія медичного забезпечення Галицького краю сягає у XIII ст., коли Констанція, дружина князя Лева, у 1270 р. виділила землю і кошти на спорудження при соборі Іоанна Хрестителя монастиря з притулком та аптекою для хворих. Започатковувалися притулки для хворих і при інших монастирях. Зокрема відомий «асклепійон» при монастирі Святого Юра у Львові. Існували подібні заклади й при інших духовних осередках. Манявський Скит, жіночий монастир при Почаївській Лаврі та інші допомагали людям молитвою, порадою, засобами народної медицини. [12]

В ХІІ-ХІV століттях у Галичині практикували поряд з цирульниками народні знахарі, зелійники-травознави, костоправи та ін. [10] Створювалися медичні довідники для населення. У 1484 р. було видано зільник «Herbarivs maguntiae impressum» німецькою мовою. Він містив опис і малюнки багатьох рослин місцевої флори. Та іноземна мова перешкоджала поширенню довідника серед населення Галичини. Пізніше С.Фаліміт склав польською, на той час державною, мовою травник-лікувальник «О ziolach і о mocy ich» («Про трави та їхню дію», 1534). У першій частині книги подано ілюстрований опис понад 500 лікарських засобів, у другій - діагностика захворювань, їхня профілактика, способи лікування. У лікувальнику описані здебільшого трави, настоянки на них, рослинні олії. [12]

У писемних пам'ятках ХVІ-ХVІІ ст. «Словарець» Лаврентія Зизанія та «Словесно-російський лексикон» Памви Беридні ми також знаходимо відомості про рослини та їх використання з лікувальною метою. [10]

Вивчення медицини і фармації на професійному рівні у Галичині розпочалося з створенням у Львові медичної школи - «Collegium medicum» (1661). На основі цієї школи в подальшому був створений Львівський університет, при якому у 1854р. відкрилось фармацевтичне відділення. [10] Як самостійна дисципліна фармакогнозія викладалася з 1855 р. при медико-хірургічному відділі університету. У 1897 p. після створення кафедри фармакології читався окремий курс фармакогнозії на медичному факультеті університету. [12]

При Києво-Могилянський академії в 1802р. було відкрито дворічний медичний клас, у якому викладали анатомію, фізіологію, хірургію, проводились практичні заняття з цих дисциплін. У Києво-Могелянській академії свого часу навчались: Я.М. Амбодик-Максимович (1743-1812 рр.), Іван Андрійович Полетика (1726-1738 рр.), Петро Іванович Погорецький (1735-1780 рр.), Мартин Матвійович Тереховський (1740-1796 рр.), Данило Степанович Самойлович (1742-1805 рр.). [10]

У другій половині XVIII ст. було видано ґрунтовні праці з лікознавства видатного українського вченого Я.М. Амбодика-Максимовича, вихованця Києво-Могилянської академії. Його книга «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений» була присвячена лікарським рослинам, містила чудовий ботанічний атлас. Також була доведена можливість заміни іноземних рослин вітчизняними. [9]

У 1920-1923 pp. курс морфології та систематики рослин для фармацевтів викладав Т.Ф.Вільчинський. З 1929 р. він керував курсом фармакогнозії і ботаніки при кафедрі фармакології. Відтоді Т.Ф.Вільчинський займався організацією навчального процесу, для чого придбав будинок і ділянки для вирощування лікарських рослин. [12]

Лише у 1940 p.. після надання медичному факультету статусу інституту, була створена самостійна кафедра фармакогнозії з курсом ботаніки. Очолив її Т.Ф.Вільчинський. За роки керівництва (1929-1964 рр.) ним було зібрано унікальну колекцію лікарських рослин різних кліматичних зон. На той час вона займала площу 5,5 га і налічувала близько 1500 видів. [12] Його традиції і в наш час продовжує кафедра фармакогнозії Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького. [10]

З 1964 по 1970 рр. навчальну і наукову роботу кафедри очолив І.П.Карпусь, учень Т.Ф.Вільчинського. У навчальному процесі кафедри було започатковано хімічний аналіз лікарської рослинної сировини, увесь час поповнювалася колекція рослин в розсаднику, який став однією з найкращих баз навчальної практики з фармакогнозії. Традиції продовжує кафедра фармакогнозії Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького. Працівники кафедри на чолі з професором Л.Я. Ладною-Роговською, яка керувала з 1971 по 1996 рp., почали систематичне вивчення флори західних областей України з метою створення лікарських засобів. Наукові дослідження і тепер проводяться у двох напрямках: ресурсознавство та фітохімія. [12]

Історію фармакогнозії Лівобережної України доцільно розглядати разом з російською історією, коли Переяславська рада з'єднала Україну і Росію.

Запорізька Січ, яка була демократичним осередком серед засилля Російської імперії на території України, відрізнялася добре організованою системою медичної допомоги хворим та пораненим. Там діяли шпиталі з досвідченими костоправами, народними хірургами-цирульниками. [12]

Досвід з фітотерапії мали козаки-пасічники. Ці люди були довгожителями. знали секрети застосування лікарських рослин, час їх збирання та особливості заготівлі. [12]

Лікарські рослини були добре відомі українцям, про що розповідається в мемуарах іноземних послів, місіонерів, мандрівників, які побували в Україні у XVI-XVII ст. У середньовічній Україні спеціалістами з лікування були переважно ченці. Крім них лікуванням займалися народні цілителі, які використовували життєвий досвід й знання, одержані у спадщин}' від старих культур. [12]

Видатним етапом у справі медичної допомоги можна вважати середину XVII ст. За часів царювання Олексія Михайловича був створений придворний заклад - Аптекарський приказ, який потім набув статусу державної організації з надання медичної допомоги царському двору та армії. У 1654 р. в Росії було організовано першу школу з підготовки лікарів та аптекарів. У 1673 р. у Москві створені «аптекарські городи», де вирощували лікарські рослини. [12]

Особливо велика кількість рукописних лікувальників припадає на ХVІІ та ХVІІІ ст., коли у зв'язку із завданням «охороняти військо російське» зросло значення подібних посібників. Історичні джерела говорять про те, що у Великому Новгороді існували спеціальні «зеленої» лавки, де продавались лікарські рослини - «зілля». Наприкінці царювання Івана Грозного був заснований Аптекарський приказ, до якого була підпорядкована перша в Москві аптека. Під час царювання Петра І було широко організована заготівля вітчизняних лікарських рослин. До цього періоду також відноситься і початок культивування, пов'язане з організацією “аптекарських городів”, на яких вирощувались лікарські рослини. [10]

У 1717 р. Петро І видав указ про організацію у Петербурзі «аптекарського городу». Пізніше такий «город» був створений у Лубнах. У 1730 р. у лубенському аптечному саду вперше зібрали врожай вітчизняного ревеню, м'яти, беладонни, наперстянки, які на той час користувалися попитом у лікарів. Наприкінці XVIII ст. у лубенському ботанічному саду почали вирощувати цукровий буряк, з якого вперше в Росії отримали очищений спирт. [12]

Великий вплив на розвиток фармакогнозії мало створення Петром І Академії наук (1724). Російські ботанічні експедиції сприяли вивченню вітчизняної флори. За матеріалами експедиції академіком П.С.Паласом (1741-1811) складено «Опис рослин Російської держави із зображеннями». [12]

Доктор медицини Лепьохін Іван Іванович (1740-1802рр.) протягом багатьох років завідував ботанічним садом у Петербурзі, а також очолював численні експедиції. У своїй праці «Денні записки» велику увагу він приділив корисним рослинам, в тому числі і лікарським. Лепьохін І.І. брав участь у складанні першої російської фармакопеї, до якої були включені чимало лікарських рослин народної медицини, виявлених під час експедиції. Перша “Фармакопея” була видана у 1778 р. латинською мовою. Туди ввійшло понад 300 лікарських рослин. [10]

У 1783-1788 pp. було видано багатотомну працю Н.М. Максимовича-Амбодіка «Врачебное веществословие». [12]

Професор Московського університету І.О. Двигубський створив атлас «Зображення рослин, переважно російських, що використовуються у ліках, та таких, які за зовнішнім виглядом схожі на них та часто за них приймаються, але лікарської сили не мають» (1828). [12]

У 1798 р. у Петербурзі відкрилася Медико-хірургічна академія.

Засновник самостійної школи фармації початку ХІХ ст. видатний вчений, професор і завідувач кафедрами фармації Медико-хірургічної академії Нелюбін Олександр Петрович (1785-1858 рр.) розробив курс фармації, план фармацевтичної освіти, фармацевтичну термінологію тощо. Він є автором посібника «Фармакогнозія, або Хіміко-лікарські прописи приготування та використання найновіших ліків» (1827). Він удосконалив способи виготовлення багатьох ліків, був популяризатором вітчизняних лікарських рослин та раціональних засобів народної медицини, які були перевірені лікувальною практикою. Його праця «Фармакографія» і в наш час не втратила своєї актуальності. [10]

Спадкоємець О.П. Нелюбіна, видатний російський фармацевт Трапп Юлій Карлович (1814-1908 рр.) брав активну участь у видавництві вітчизняних фармакопей, був автором декількох навчальних посібників, підручників, в тому числі “Керівництва з фармакогнозії”. Великий внесок у розвиток фармакогнозії зробили його учні: професор фармації Харківського університету О.Д. Чиріков, професори Варшавського університету М.Ф. Ментін, Д.О. Давидов; за їх підручниками вчились багато поколінь фармацевтів. [10]

Тихомиров Володимир Андрійович (1841-1915 рр.) був фармакогностом, професором фармації Московського Імператорського університету. Він широко вводив в фармакогнозію анатомічний аналіз лікарської рослинної сировини; його підручник з фармакогнозії має багато анатомічних малюнків. [10] Наукові інтереси Тихомирова були спрямовані на питання кількісного визначення багатьох рослинних джерел (спектроскопія ефірних масел, витягів шпанських мух, алкалоїдів чаю різних сортів і т.д.). Тихомиров В.А. брав участь у складанні третього видання Російської фармакопеї. Тихомиров В.А. бував у різних експедиціях. Особисті спостереження і наукові дослідження Тихомирова В.А. під час експедиції стали основою багатьох наукових робіт, більшість з яких були опубліковані в закордонних журналах. Фундаментальними працями Тихомирова В.А. вважають «Основи фармакогнозії» (1888-1900), «Підручник фармакогнозії» у двох частинах (1900), «Курс фармації» (1882,1886, 1895,1900 і 1909) та ін. [5]

Роботи В.А. Тихомирова мають велике історичне та наукове значення не тільки тому, що вони вийшли в кінці XIX і на самому початку XX ст. і, отже, визначили подальші шляхи розвитку вітчизняної науки, але й тому, що вони дають нам повну та вичерпну картину стану фармації в Росії 100 років тому. «Фармакогнозія, - писав учений, має своєю задачею і метою всебічне вивчення сирих лікарських матеріалів, що доставляються усіма царствами природи: мінеральними, рослинними і тваринами». [5]

Тихомиров вважав, що при складанні точного хімічного складу виробленого лікарського засобу необхідно враховувати якісний і кількісний склад виготовляється речовини і умови зростання сировини лікарської рослини. [5]

Сучасником і колегою А.В. Тихомирова по займаній посаді, але в Петербурзькій військово-медичної академії був Станіслав Олександрович Пржібитек (1852-1907 рр.). Основними роботами С.А. Пржібитека є: «Синтез а-оксимасляної кислоти» (1876), «Про продукти окислення ерітрина», «Про органічну двоокису» (1887). Пржібитек вивчав діючі речовини змійовика, кореня солодки голої, трави горицвіту, якість пляшкових і натуральних староруських і кавказьких мінеральних вод. [5]

Одночасно з Пржібитеком в Петербурзькій Військово-медичної академії працював Вольдемар Карлович Варлей (1859-1923 рр.). Основні його праці присвячені дослідженню нижчих рослин і бактерій. Найважливішими його роботами в області ботаніки є: «Найважливіші хвороби наших культурних рослин, заподіяні паразитарними грибами» (1897-1898 рр.), «Російські лікарські рослини. Всього Варліхом описано 140 рослин, кожне з яких проілюстровано кольоровими ілюстраціями в атласі лікарських рослин. [5]

Для розвитку фармакогностичне досліджень велике значення мали роботи російських ботаніків. Серед них Микола Іванович Анненков (1819-1889 рр.), творець першого гербарію російської флори. Іван Парфеньтьевіч Бородін (1847-1930 рр.), професор ботаніки, присвятив свою наукову діяльність вивченню процесу дихання рослин. Порфирій Нікітьевіч Крилов (1850-1931) відомий як дослідник сибірської флори, автор «Флори Алтаю і Томської губернії» (1901-1914 рр.), «Флори Західного Сибіру», яка містить опис близько 1800 видів рослин (матеріали публікувалися з 1927 по 1949 рр.).

Хімічному аналізу лікарської рослинної сировини присвятив свої роботи Драгендорф Георг (1836-1898 рр.). Фармакогност та фітохімік, доктор медицини і хірург, професор фармації Дерптського (пізніше Юр'ївського) університету, в 1890р. видав своє відоме довідкове керівництво «Лікарські рослини різних народів та часів, їх застосування, найважливіші хімічні речовини та історія», в якому описав біля 12000 видів лікарських рослин. Він є засновником фітохімії лікарських рослин, розробив методику вивчення лікарської рослинної сировини і написав посібник «Якісний та кількісний аналіз лікарської рослини». [10]

Одним з найбільш ерудованих вчених у галузі фармації на рубежі двох століть був доктор медицини, магістр хімії та фармації Лев Федорович Ільїн (1871-1937 рр.), послідовник професора кафедри фармакогнозії Прижбитіка. З 1905 року очолював кафедру фармокогнозіі, займався науково-дослідницькою роботою. Під час Першої світової війни Ільїн працював у Товаристві Червоного Хреста, був головою Ради складів, займався експертизою медикаментів, брав участь у створенні Петроградського заводу з виготовлення медикаментів, в 1918 р. був членом наукової ради при Аптечної комісії, в 1919 р. працював на посаді судового хіміка, потім завідував Ленінградської судово-медичної лабораторії. У Ленінградському хіміко-фармацевтичному інституті він організував кафедру судової хімії, якою завідував тривалий час. [5]

Олександр Семенович Гінзберг ряду років працював в аптеках на різних посадах. У 1891 р. Гінзберг здав іспити на звання провізора при Харківському університеті і став працювати спочатку у патолого-хімічної лабораторії Віленського медичного товариства, а потім у лабораторії Ветеринарного інституту під керівництвом професора Є.Є. Вагнера. У 1894 р. Гінзберг витримав при Військово-медичної академії іспити на ступінь магістра фармації, захистивши дисертацію на тему: «Про продукти переходу пинена в ряд моноциклических з'єднань і про реакцію Собреро». У 1898 р. Гінзберг зайняв кафедру фармацевтичної хімії і фармакогнозії в Жіночому медичному інституті. З того ж часу він складався приват-доцентом Військово-медичної академії. Основні його роботи: «Терпени та їх похідні», «Короткий нарис основ стереохімії», «Курс фармакогнозії» і «Курс органічної хімії». У 1919 р. Гінзберг прийняв участь у заснуванні Хіміко-фармацевтичного інституту в Петрограді. [5]

У Київському університеті Св. Володимира В. Дибковський (1830-1870) захистив у 1861 р. дисертацію «Фізіологічні дослідження отрут, що специфічно впливають на серце». [9]

28 грудня 1918 р. В.І. Ленін підписав декрет Ради народних комісарів РРФСР про націоналізацію аптек та інших аптечних установ. Цим декретом всі аптеки були вилучені з рук приватних власників і передані у відання Народного комісаріату охорони здоров'я, у складі якого був і фармацевтичний відділ. У 1919 р. відбувся Всеросійський з'їзд фармацевтичних підвідділів, на якому було вирішено лікарську допомогу зробити швидкої, доступної та раціональною. Головна увага при цьому приділялася лікарського забезпечення Червоної армії і лікувально-профілактичних установ, які вели боротьбу з епідеміями. [5]

У цей період країна відчувала гостру нестачу медикаментів, ввезення яких з-за кордону припинився. Кількість аптек різко зменшилася, а лікарську допомогу населення отримувало з тих аптек, які перебували при лікувально-профілактичних установах. У 1919 р. було розпочато роботу з утворення фармацевтичної промисловості на вітчизняній сировині, вивчення сировинної бази, введення цінних видів рослин в культуру, а також з підготовки кваліфікованих фармацевтів. У 1921 р. Рада Народних Комісарів РРФСР видала декрет про збирання та культуру лікарських рослин. Контроль якості вироблених ліків та сировини, з якого вони виготовляються, здійснювався Наркомздоров'я РРФСР. [12]

У 1926 р на Всеросійському фармацевтичному нараді була висунута і реалізована ідея про створення першої фармакопеї (1925 р). У 1928 р. при Наркомздоров'я УРСР була організована Центральна аптечна станція (ЦАОС), яка на науковій основі вирішувала питання поліпшення організації лікарської допомоги населенню, раціонального планування та пристрої аптек, їх обладнання та устаткування. У 1931 р. ЦАОС була реорганізована в ЦАНІС - Центральну науково-дослідну станцію, до якої була приєднана центральна контрольно-аналітична лабораторія Наркомздоров'я РРФСР. [5]

У 1930 р. в різних географічних зонах країни створені спеціалізовані дослідні станції з лікарських рослин (Бітца, Лубни, Могильов, Ольгино, Сухумі та ін.), які у 1931 р. були підпорядковані Всесоюзному науково-дослідному інституту лікарських та ароматичних рослин (ВІЛАР). [12] В різні роки у ВІЛАР працювали професор Сациперов Ф.О., Землінськи С.Я. та ін. [3] У 1936 р. було організовано Міністерство охорони здоров'я СРСР, у складі якого почала свою роботу Аптечна інспекція. [5]

Спеціалістом в області лікарських рослин даного періоду також по праву вважається Гаммерман Адель Федорівна (1888-1978 рр.). Завдяки їй фармакогнозія з невеликого курсу стала однією з ведучих дисциплін фармацевтичної освіти. Учнями А.Ф. Гаммерман були М.О. Кузнєцова (автор підручника з фармакогнозії для фармацевтичних училищ), професор Муравйова (автор підручниеів з фармакогнозії для інститутів) та ін. [10]

Завдяки ініціативі харківської групи фармацевтів-професорів М.А. Валяшка, М.П. Красовського, О.Д. Розенфельда, магістра фармації Л.Є. Розенфельда було порушено питання про створення фармацевтичного інституту. В 1921 році постановою Народного комісаріату охорони здоров'я України і Головнауки в Харкові було відкрито перший в Україні фармацевтичний інститут. У 1992 році він одержав статус академії. [10]

3. Сучасна фармакогнозія

Сучасна фармакогнозія - це високоспеціалізована прикладна наука, що розглядає біологічні, біохімічні та лікарські властивості рослин, природної сировини і продуктів з неї. Предметом вивчення фармакогнозії є лікарські рослини, рідше - об'єкти тваринного походження як джерела лікарської сировини. [7]

Сучасна фармакогнозія грає важливу роль у накопиченні знань в області біофармації, аналітичної хімії.

Одним з основних методів сучасної фармакогнозії - дослідження лікарської сировини; розробка методів визначення в ньому діючих речовин (за допомогою люмінесцентної та тонкошарової хроматографії) і вивчення локалізації їх у різних органах і тканинах рослин і тварин. Крім того, фармакогнозія розробляє методи виявлення дикорослих лікарських рослин, регламентує способи збору, сушіння, сортування та транспортування сировини на заводи та склади, методи його прийому та зберігання, визначення його автентичності, якості і т.п. [5]

Ще одним напрямком сучасної фармакогнозії є біотехнологія рослин - вирощування ізольованих рослинних клітин і тканин для виділення біологічно активних речовин. [6]

Відповіді на багато запитань у вивченні фармації та фармакогнозії допомагає знайти біофармація. Біофармація вивчає механізми дії лікарських засобів з встановленням певного дозування. Біофармація також науково обґрунтовує застосування допоміжних речовин у процесі приготування лікарських препаратів. Допоміжні речовини можуть прискорювати і сповільнювати всмоктування лікарських речовин в організм. Наприклад, поліетиленгліколь, карбоксиметилцелюлоза уповільнюють процеси всмоктування, а фенобарбіталом прискорюють. [11]

Товарознавчі та аналітичні напрями складають основний зміст науки біофармації у ХХ столітті, що дозволило пояснити роль і значення в фармакотерапії лікарської форми (від раціонально обраної лікарської форми залежить успіх фармакологічної дії). [11]

В даний час немає сумніву в тому, що біофармацевтичний напрямок у фармацевтичній медичній науці має виключне значення для фармакотерапії як з точки зору оптимальних лікарських форм з максимальною лікувальною дією, так і для повного зменшення або усунення небажаної дії лікарського препарату.

Проблеми фармакогнозії досліджуються у Всесоюзному науково-дослідному інституті лікарських рослин в Московській області, Харківському науково-дослідному хіміко-фармацевтичному інституті.

Предмет фармакогнозія є одним з основних у підготовці фармацевтичних кадрів у різних вищих навчальних закладах. Теоретичною основою фармакогнозії є знання, накопичені фундаментальними дисциплінами: ботанікою, хімією органічної, неорганічної, біологічної, колоїдної.

У свою чергу на фармакогнозії базуються процеси виготовлення всіх лікарських препаратів. Фармакогнозія тісно пов'язана з фармакологією. Вітчизняна медицина використовує понад 6 тисяч найменувань лікарських засобів. Більшість ліків, що застосовуються в медицині - рослинного походження і володіють швидкою дією на організм.

У 2004 році була прийнята Постанова КМУ від 31 березня 2004 р. № 411 «Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів» До нього увійшли, серед інших лікарських засобів, рослинна сировина і фітопрепарати. Реєстр постійно оновлюється ДП «Державний експертний центр МОЗ України». [2] 08.04.2014 р. був затверджений наказ МОЗ України № 252 «Про затвердження шостого випуску Державного формуляра лікарських засобів та забезпечення його доступності». [1]

Лікарська рослинна сировина, яка дозволена до застосування МОЗ України і включена до Державного реєстру, називається офіцинальною. Лікарська рослинна сировина, яка входить до Державної фармакопеї, називається фармакопейною. [6]

Співробітники фармацевтичних кафедр Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика плідно працюють над створенням нових ЛП, розробленням їх технології та контролю якості. Кафедру контролю якості і стандартизації лікарських засобів очолює професоф Н.О. Ветютнева. Кафедру фармацевтичної технології і біофармації очолює проф. Давтян Л.Л. Кафедру промислової, клінічної фармації та клінічної фармакогнозії очолює проф. Загорій В.А. Під їх керівництвом проводиться розроблення нових лікарських та лікувально-профілактичних препаратів на основі поліфенолів і полісахаридів та їх фармацевтичний аналіз, а також проводяться фармакогностичні дослідження

Широка сфера діяльності кафедри фармакогнозії та ботаніки Національного медичного університету ім.. О.О. Богомольця. Кафедра фармакогнозії та ботаніки створена у 2002 році відповідно до наказу НМУ імені О.О. Богомольця № 53 від 15.03.2002 р. Кафедра є профільною, випускною на фармацевтичному факультеті, на якій студентам викладаються три базові фармацевтичні дисципліни: фармацевтична ботаніка, фармакогнозія, ресурсознавство лікарських рослин, а також спецкурс «Лікарська рослинна сировина, фітозасоби і контроль їх якості» - для студентів п'ятого курсу фармацевтичного факультету. Кафеду очолює професоф Мінарченко В.М.

Фармакогнозія продовжує свій розвиток, і спільними зусиллями науковців фармацевтичної галузі вирішує свої завдання заради великої мети - збереження здоров'я людини. [7]

Висновки

Можна зробити висновок, що фармакогнозія - це стародавня наука, навіть комплекс наук, що вивчає витяг, приготування та застосування різних лікарських рослин. Вона відіграла важливу роль у становленні сучасної медицини та фармакології.

Наука про ліки (лікознавство) довгий час включала широке коло знань, який потім розчленувалася на ряд самостійних фармацевтичних (фармакогнозія, фармацевтична та токсикологічна хімія, фармацевтична технологія, організація фармацевтичної справи) і медичних (фармакологія, токсикологія) дисциплін. Ця диференціація відбулася в XIX столітті, коли від фармацевтичних дисциплін відокремилася фармакологія з токсикологією. А до цього рубежу всі відомості, що стосувалися історії науки про ліки, поширювалися і на фармакогнозію. Більш того, фармакогнозія більше, ніж будь-яка інша частина науки про ліки, має право широко висвітлювати історію ліків, оскільки багато століть рослини були основними лікарськими засобами.

Перелік використаної літератури

1. Наказ МОЗ України від 08.04.2014 р. № 252 «Про затвердження шостого випуску Державного формуляра лікарських засобів та забезпечення його доступності»

2. Постанова КМУ від 31 березня 2004 р. № 411 «Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів»

3. Бобкова І.А. Фармакогнозія: Підруч. для мед. ВНЗ І-ІІІ рів. акред. - 2-ге вид., перероб. і доп. 2010

4. Кобзар А.Я. Фармакогнозія в медицині: навч. посіб. для студ. вищого фармац. навч. закл. і фармац. ф-тів вищих мед. навч. закл. IV рівня акредитації та провізорів- інтернів. - К. : Медицина, 2007. - 543 с.

5. Семенченко В.Ф. Історія фармації. М.: ІКЦ "МарТ", 2002 г. - 640 с.

6. Фармакогнозія. Лікарська рослинна сировина та фітозасоби./За загальною редакцією професора П.І. Середи. - Вінниця: Нова Книга, 2006. - 352 с.

7. Фармацевтична енциклопедія / Голова ред. ради та автор передмови В.П. Черних. --2-ге вид., переробл. і доповн. -- К.: «МОРІОН», 1632 с.: іл. 16 с.

Размещено на Allbest.ru