Методи лікування пієлонефриту

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

пієлонефрит нирковий фізіотерапія масаж

Вступ

1. Загальна характеристика пієлонефриту

1.1 Класифікація пієлонефриту

1.2 Етіологія та патогенез пієлонефриту

1.3 Клінічна характеристика пієлонефриту

1.4 Методика діагностування пієлонефриту

2. Методи фізичної реабілітації

2.1 Загальна характеристика засобів фізичної реабілітації при хронічному пієлонефриті

2.2 Лікувальна фізична культура у фізичній реабілітації хворих з хронічним захворюванням нирок(пієлонефрит)

2.3 Лікувальний масаж при хронічному пієлонефриті

2.4 Фізіотерапія в комплексній фізичній реабілітації хворих на хронічний пієлонефрит

2.5 Фітотерапія хворих на пієлонефрит

2.6 Дієтотерапія при пієлонефриті

Вступ

Актуальність теми. Хронічний пієлонефрит - неспецифічне інфекційно-запальне захворювання нирок, при якому до процесу залучаються ниркова балія, чашечки і паренхіма нирки з поразкою в першу чергу і в основному її проміжній тканині. У кінцевій стадії захворювання до процесу залучаються кровоносні судини і клубочки. В даний час добре відомо, що захворюваність пієлонефритом має три вікових піки, зчеплених зі статтю. Перший пік припадає на раннє дитинство (до 3 років). Відзначається значне переважання дівчаток над хлопчиками; другий пік захворюваності пієлонефритом припадає на найбільш активний репродуктивний вік (18-30 років), зберігається також перевага жінок. Більша частина захворювань пієлонефритом жінок цієї вікової категорії пов'язана з вагітністю та пологами. Третій пік припадає на літній і старечий вік і характеризується прогресуючим збільшенням захворюваності чоловіків.

Останніми роками значно зріс інтерес до використання засобів лікувальної фізичної культури в реабілітації хворих із захворюваннями органів сечовивідної системи. Це метод активної, функціональної патогенетичної терапії, що забезпечує повноцінне відновлення здоров я і попереджає ускладнення. При заняттях фізичними вправами, безумовно - і умовно-рефлекторним шляхом активізуються фізіологічні процеси, поліпшується кореляція фізіологічних механізмів, відбувається пристосування організму до зростаючих навантажень та забезпечується функціональна адаптація хворого.

Все вище сказане визначило актуальність проблеми, що вивчається, і дозволило сформулювати мету і завдання роботи.

Мета роботи - розробити комплексну програму фізичної реабілітації для хворих на хронічний пієлонефрит та гломерулонефрит на поліклінічному етапі реабілітації.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- вивчити й проаналізувати спеціальну літературу з проблеми застосування засобів фізичної реабілітації при пієлонефриті;

- розкрити етіологію, патогенез і клінічні прояви пієлонефриту;

- обґрунтувати лікувальну дію ЛФК, лікувального масажу та фізіотерапії на організм хворих на пієлонефрит;

Новизна роботи: складена програма фізичної реабілітації з використання комплексного підходу для хворих на хронічний пієлонефрит та гломерулонефрит на поліклінічному етапі реабілітації у фазі ремісії яка включає ЛФК, лікувальний масаж та фізіотерапію.

Практична і теоретична значущість роботи полягає в тому, що одержані нами дані можна використовувати в роботі фахівців з фізичної реабілітації в лікарнях, поліклініках, санаторіях, а також в учбовому процесі Вузів фізичної культури при вивченні дисципліни «Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів».

1. Загальна характеристика пієлонефриту

1.1 Класифікація пієлонефриту

Пієлонефрит - неспецифічне інфекційно-запальне захворювання з переважним первинним ураженням чашечково-мискової системи нирок, інтерстиціальної тканини і ниркових канальців із подальшим залученням до процесу клубочків і судин нирок та розвитком склерозу паренхіми.

Пієлонефрит є найчастішим захворюванням нирок, його діагностують у 30 - 50% нефрологічних хворих і виявляють у 4,3 - 5,6% усіх розтинів.

Поширеність пієлонефриту в Україні становить 650 - 700 на 100 тис. населення і залежить від статі і віку. Значно частіше (у 2 - 5 разів) пієлонефрит трапляється в жінок. Однак у літньому віці пієлонефрит переважає в чоловіків, що пов'язано з розвитком у них аденоми передміхурової залози. У жінок у 75% випадків пієлонефрит розвивається у віці до 40 років, переважно під час вагітності, особливо в другій половині. У віці понад 60 років частота захворюваності у чоловіків і жінок поступово вирівнюється.

Загальноприйнятою класифікації пієлонефритів на сьогоднішній день не існує. Найбільш часто використовується класифікація, що визначає форму (первинний, вторинний), характер перебігу (гострий, хронічний), активність захворювання і функції нирок. Запропоновано вказувати також стадію піелонефротичного процесу (інфільтративний, склеротичний) і ступінь активності захворювання. Первинним називається пієлонефрит, при якому в ході обстеження не вдається виявити ніяких факторів, що сприяють фіксації мікроорганізмів в тканині нирок, тобто коли мікробно-запальний процес розвивається в спочатку здоровому органі. Вторинний пієлонефрит обумовлений конкретними факторами.

У свою чергу, вторинний пієлонефрит поділяється на обструктивний і необструктивний. Вторинний обструктивний розвивається на фоні органічних (вроджених, спадкових і набутих) або функціональних порушень уродинаміки; вторинний необструктивний - на тлі дисметаболічних порушень (вторинний дисметаболічний пієлонефрит), розладів гемодинаміки, імунодефіцитних станів, ендокринних порушень та ін.

Поняття про первинність або вторинність захворювання з часом зазнає істотних змін. Клінічні та експериментальні дані переконливо свідчать про те, що без попереднього порушення уродинаміки піелонефротичний процес практично не розвивається. Обструкція сечових шляхів має на увазі не тільки наявність механічної перешкоди току сечі, але і функціональні порушення діяльності, такі як гіпер-або гіпокінезії, дистонії. З цієї точки зору первинний пієлонефрит вже не передбачає відсутність будь-якого порушення пасажу сечі, так як при цьому не виключаються динамічні зміни сечовиділення.

Первинний пієлонефрит зустрічається досить рідко - не більше 10% від усіх випадків, і його частка в структурі захворювання знижується в міру вдосконалення методів обстеження пацієнта. Також досить умовним є віднесення вторинного дисметаболічного пієлонефриту до групи необструктивних, оскільки при цьому варіанті завжди спостерігаються явища обструкції ниркових канальців і збірних трубочок кристалами солей.

Гострий і хронічний пієлонефрит виділяють в залежності від давності патологічного процесу та особливостей клінічних проявів. Гостре або циклічний протягом пієлонефриту характеризується переходом активній стадії захворювання (лихоманка, лейкоцитурия, бактеріурія) у період зворотного розвитку симптомів з розвитком повної клініко-лабораторної ремісії при тривалості запального процесу в нирках менше 6 міс. Гострий пієлонефрит може бути первинним та вторинним, серозним і гнійним. Розрізняють такі дві форми гострого пієлонефриту, як емфізематозний пієлонефрит і некротичний папіліт. Гнійний пієлонефрит поділяється на апостематозний пієлонефрит, абсцес і карбункул нирки. Гострий пієлонефрит найчастіше спостерігається при гематогенному інфікуванні. Вторинний пієлонефрит здебільшого є обтураційним. Гострий пієлонефрит перебігає як тяжке інфекційне захворювання з вираженою інтоксикацією. Гострий пієлонефрит спостерігається у 12% стаціонарних урологічних хворих. Хронічний перебіг пієлонефриту характеризується збереженням симптомів захворювання більше 6 місяців від його початку або наявністю в цей період не менше двох рецидивів і, як правило, спостерігається при вторинному пієлонефриті. За характером перебігу виділяють латентний або рецидивуючий хронічний пієлонефрит. Рецидивуючий перебіг характеризується періодами загострення, що протікають з клінікою гострого пієлонефриту (сечової і больовий синдроми, симптоми загальної інтоксикації), і ремісіями. Латентний протягом хронічної форми характеризується тільки сечовим синдромом різного ступеня вираженості. Хронічний пієлонефрит завжди вторинний і розвивається найчастіше за типом обструктивно-дисметаболічних на тлі дисметаболічних нефропатій, нейрогенної дисфункції сечового міхура, обструктивних уропатій та ін. Залежно від вираженості ознак захворювання можна виділити активну стадію хронічного пієлонефриту, часткову клініко-лабораторну ремісію і повну клініко-лабораторну ремісію.

Характерною особливістю пієлонефриту є асиметрія змін: процес нерідко буває однобічним або уражає обидві нирки різною мірою.

Макроскопічно поверхня нирки нерівна, фіброзна капсула стовщена, знімається важко. На розрізі кіркова речовина нерівномірно стовщена. Слизова оболонка розширеної миски гіперплазована і стовщена, вкрита перламутрово-білим нальотом, чашечки деформовані. У паренхімі нирки, переважно в мозковій речовині, виявляють дрібні гноячки, а в разі хронічного пієлонефриту - рубці, зазвичай численні, під якими розташовуються деформовані, булавоподібно стовщені чашечки. Поступово розміри нирок зменшуються внаслідок поширення склерозу зі стоншенням кіркової та мозкової речовини. Розвивається вторинно-зморщена нирка, яка призводить до хронічної ниркової недостатності.

Мікроскопічні зміни при гострому пієлонефриті характеризуються сегментарністю. Видно багато дрібноклітинних інфільтратів, що складаються переважно з поліморфноядерних лейкоцитів, а також лімфоцитів і плазмоцитів, розташованих у вигляді окремих вогнищ в інтерстиціальній тканині поблизу канальців. Канальці в зоні запалення розширені, епітелій їх дегенеративно змінений, стоншений. Хронічний пієлонефрит гістологічно проходить стадії від периваскулярної інфільтрації, вогнищевого склерозу до зморщування нирки.

На пізній стадії хронічного пієлонефриту розвиваються інтерстиціальний фіброз і склероз, атрофія канальців, фіброзні зміни навколо клубочків, а в термінальній стадії - і в самих клубочках, гіаліноз канальців. При цьому гістологічно патогномічним для хронічної ниркової недостатності є виявлення великих рубців, лімфо- і гістіоцитних інфільтратів, ділянок розширених канальців, частина яких заповнена колоїдними масами - так звана тироподібна трансформація канальців. Але хронічний пієлонефрит не обмежується тільки інтерстицієм і канальцями - завжди виникає ураження судин і клубочків нирок, що призводить до розвитку вторинно-зморщеної нирки.

У класифікації ВООЗ (1985) пієлонефрит віднесений до розділу тубулоінтерстиціальних захворювань нирок і рубрикований як гострий та хронічний тубулоінтерстиціальні нефрити. У вітчизняній медичній літературі до цього захворювання застосовують виключно терміни «гострий пієлонефрит» та «хронічний пієлонефрит».

Класифікація пієлонефриту, запропонована М.О. Лопаткіним (1974), передбачає поділ його на гострий і хронічний, однобічний і двобічний, розрізняючи етіологічні чинники і такі, що сприяють виникненню цього захворювання.

Класифікація пієлонефриту (М.О. Лопаткін, 1974):

1. Гострий:

- серозний;

- гнійний (вогнищевий, абсцедувальний, дифузний);

- некротичний.

2. Хронічний:

- фаза активного запалення;

- фаза латентного запалення;

- фаза ремісії.

Однобічний

Двобічний

3. Первинний

Вторинний

Гострий пієлонефрит - первинний і вторинний - може перебігати як серозний, гнійний і некротичний. Апостематозний нефрит, карбункул та абсцес нирки є формами гнійного пієлонефриту. Вторинний пієлонефрит діагностують у 3 - 4 рази частіше, ніж первинний.

Найчастіше до розвитку гострого пієлонефриту призводить гостра оклюзія сечових шляхів. У деяких хворих він розвивається після діагностичних і лікувальних маніпуляцій на сечових шляхах або внаслідок інфікування.

1.2 Етіологія та патогенез пієлонефриту

Хронічний пієлонефрит - неспецифічне інфекційно-запальне захворювання нирок, при якому до процесу залучаються ниркова балія, чашечки і паренхіма нирки з поразкою в першу чергу і в основному її проміжній тканині. У кінцевій стадії захворювання до процесу залучаються кровоносні судини і клубочки. У результаті розвивається так званий бактеріальний варіант інтерстиціального нефриту.

У багатьох посібниках, у тому числі вітчизняних, пієлонефрит оцінюється, як найчастіше захворювання нирок. В даний час добре відомо, що захворюваність пієлонефритом має три вікових піки, зчеплених зі статтю. Перший пік припадає на раннє дитинство (до 3 років). Відзначається значне переважання дівчаток над хлопчиками; другий пік захворюваності пієлонефритом припадає на найбільш активний репродуктивний вік (18-30 років), зберігається також перевага жінок. Більша частина захворювань пієлонефритом жінок цієї вікової категорії пов'язана з вагітністю та пологами. Третій пік припадає на літній і старечий вік і характеризується прогресуючим збільшенням захворюваності чоловіків.

Етіологія пієлонефриту. Основним етіологічним чинником в розвитку пієлонефриту є інфекція. Проте для виникнення запального процесу необхідні додаткові умови, сприяючі її розвитку. Найбільш частим етіологічним фактором пієлонефриту є грампозитивні і грамнегативні умовно патогенні бактерії, багато з яких належать до нормальної мікрофлори людини. Найбільш частими збудниками захворювання виявляються кишкова паличка, вульгарний протей, синегнойная паличка, стафілокок, ентерокок, паличка фекального лугоутворювача і стрептокок. Протей і синегнойная паличка зустрічаються частіше, оскільки інша флора пригнічується антибактеріальними препаратами. Флора і її чутливість до антибіотиків в ході лікування міняються, що робить необхідними повторні посіви сечі і антібіотікограмми.

Вид і характер бактеріальної флори мають велике значення у виникненні пієлонефриту. Так, наприклад, білий і золотистий стафілококи здатні викликати гнійно-запальний процес в незміненій нирці, у той час як інші мікроорганізми, як правило, викликають пієлонефрит при наявності інших факторів. До них відносяться: бактеріурія; рефлюкси на різних рівнях; інструментальне обстеження сечових шляхів; обструкція сечових шляхів; захворювання простати і парауретральних залоз; вік хворих (особливо літній і старечий); вагітність; цукровий діабет; гіпертонічна хвороба з ангіонефросклерозом; попередні хвороби нирок (інтерстиціальні нефрити різного генезу, вроджена патологія та ін); подагра; мієломна хвороба; вплив ліків.

Необхідно відзначити, що в даний час рідко визначається один вид мікроорганізмів, що викликають пієлонефрит. Необхідно також пам'ятати про роль протопластів і L-форм мікроорганізмів. Встановлено можливість розвитку L-форм практично у всіх видів мікроорганізмів, що беруть участь у розвитку пієлонефриту. L-форми більш стійкі до зовнішніх впливів, не ростуть на звичайних поживних середовищах, тому їх дуже важко ідентифікувати.

Пієлонефрит, викликаний протопластними формами мікроорганізмів, гірше піддається лікуванню, сприяючи переходу гострого пієлонефриту в хронічний. В останні роки особливо зросла роль госпітальних штамів мікроорганізмів як збудників пієлонефриту.

Дія етіологічного чинника залежить від масивності мікробного занесення, вірулентності інфекції і стану організму. Додатковими умовами, сприяючими розвитку пієлонефриту, є порушення пасажу сечі, венозний стаз в сечових органах, а також супутні захворювання.

Патогенез пієлонефриту. При пієлонефриті, як при будь-якому інфекційно-запальному захворюванні, основними патогенетичними ланками є проникнення бактерій в уражений орган і стан протиінфекційного захисту макроорганізму.

Шляхи проникнення інфекції в нирку мають велике значення в патогенезі пієлонефриту. В даний час вважають, що інфекційний агент може проникнути в нирку:

- гематогенним шляхом з віддаленого прихованого вогнища (тонзиліт, синусит, стоматит, фурункул, інфікована рана і т.д.);

- урогенітальним шляхом - з сечового міхура в нирку (унаслідок пузирно-сечовідного і балії рефлюксів);

- висхідним шляхом - по стінці сечоводу в субадвентіциальном шарі по проміжній тканині;

- лімфогенним шляхом.

Основними є гематогенний і уріногенітальний шляхи проникнення інфекції в нирку. Гематогенний шлях можливий на тлі гострих захворювань бактеріальної природи як поза сечових шляхів (тонзиліт, фурункульоз, каріозні зуби, інфікована рана тощо), так і в них (уретрит, цистит), у статевих органах (епідидиміт, простатит, сальпінгооворіт та ін ). Однак для виникнення пієлонефриту, крім бактеріурії, необхідна наявність факторів, що привертають, найбільш суттєвими з яких є порушення відтоку сечі, крово-і лімфообігу. Основними причинами порушення відтоку сечі є природжене або придбане звуження сечоводу, нефроптоз, камені, пухлини; здавлення сечоводів зовні пухлиною, запальними інфільтратами або функціональними порушеннями при пошкодженні хребта. Уріногенітальний (висхідний) шлях має місце при інфікуванні нижніх відділів сечовивідної системи або за рахунок активації сапрофітної флори, зазвичай знаходиться в дистальному відділі уретри.

Поряд з місцевими факторами у патогенезі пієлонефриту велике значення мають і спільні: зниження опірності організму до інфекції в результаті гіпо-та авітамінозу, перевтоми, ендокринних, простудних захворювань і т.д.

Патогенез пієлонефриту представляється ланцюгом етапів:

- проникнення інфекції в інтерстиціальну тканину нирки, чому передують венозний стаз і набряк проміжної тканини;

- ішемія нирки, унаслідок якої на перший план виходить гіпоксія, сприяюча загибелі канальцевого епітелію;

- утворення запальних вогнищ

В розвитку пієлонефриту грає роль венозний стаз. При порушенні пасажу сечі істотного значення набуває венозний стаз, що виникає в результаті здавлення розтягнутої балії ниркових вен в області воріт нирки. Цей стаз викликає набряк проміжної тканини і супроводжується підвищенням проникності капілярів. Остання у свою чергу сприяє проникненню мікробів з кров'яного русла в проміжну тканину і розвитку ділянок запалення в ній. Причини венозного стаза можуть бути різними - оклюзія сечових шляхів, розлади уродинаміки уріногенного і екстраурінарного характеру. При будь-якому шляху проникнення інфекції мікроби зазвичай затримуються у венозних капілярах нирки, звідки поширюються на проміжній її тканину, викликаючи в ній розвиток гнійно-запального процесу. Важливою ланкою патогенезу хронічного пієлонефриту можуть бути процеси, які призводять до підвищення внутрилоханочного тиску, що ускладнюється лоханочно-нирковими рефлюксами з флебіті-і лімфостаз в паренхімі нирки. Крім того, запально-склеротичні зміни клітковини ниркового синуса (педункуліт), передуючи пієлонефриту або ускладнюючи його перебіг, можуть призвести до порушення венозного і лімфатичного відтоку через магістральні судини нирок. Флебостаз і лімфостаз, пов'язаний з ними набряк інтерстицію сприяють фіксації в паренхімі патогенних мікроорганізмів, а гіпоксія паренхіми - їх виживання. Перш за все уражається мозковий шар нирки. Це пов'язують з менш інтенсивним його кровопостачанням в порівнянні з кровопостачанням коркового шару і високою осмолярністю, що сприяє виживанню в ньому L-форм бактерій, а також з великим вмістом амонію, переважної один з компонентів комплементу, що може затримувати фагоцитоз і знижувати бактерицидну дію антитіл. Важливе значення надають також ранимости тонкостінних венозних сплетінь, розташованих близько до епітелію чашок, завдяки чому при різкому підвищенні внутрилоханочного тиску інфікована сеча надходить в інтерстицій і венозну мережу, а виникають набряк і порушення венозного і лімфатичного відтоку сприяють фіксації мікрофлори у мозковому шарі.

Розвиток запального процесу і його течія значною мірою залежать від загального стану організму, його здатності протистояти інфекції. Сприятливу основу для швидкого і злоякісного перебігу пієлонефриту створюють авітаміноз, виснаження.



1.3 Клінічна характеристика пієлонефриту

Початок хвороби найчастіше супроводжується підвищенням температури тіла (до 39 - 40 °С і вище), ознобом, посиленням потовиділення, артралгіями, міалгіями, швидким наростанням симптомів загальної інтоксикації (загальна слабкість, нудота, блювання). Гарячка має переважно ремітивний характер, іноді - постійний. Типовим клінічним симптомом захворювання є біль у попереку.

Біль у попереку може бути тупим або гострим, іррадіювати у пахвину і низ живота (рис. 1.1), посилюватися при зміні положення тіла. Нерідко одночасно визначають болісність під час пальпації ділянки нирок, захисне м'язове напруження в поперековій ділянці та позитивний симптом Пастернацького. Клінічні симптоми хвороби багато в чому залежать від виду збудника. Найтяжчий перебіг має хвороба, спричинена протеєм або плазмокоагулювальним стафілококом. Перебіг колібацилярного пієлонефриту теж тяжкий.

Рис. 1.1 - Іррація болю при хронічному пієлонефриті

Початкові клінічні прояви первинного гострого пієлонефриту зазвичай виникають через кілька днів або тижнів (у середньому через 2 - 4 тиж.) після згасання вогнищевої інфекції (ангіни, загострення хронічного тонзиліту, маститу, остеомієліту, фурункульозу та ін.).

Захворювання характеризується загальними і місцевими симптомами. При первинному гнійному пієлонефриті та гематогенному шляху проникнення інфекції більше виражені загальні симптоми захворювання, а при вторинному пієлонефриті та урогенному шляху поширення інфекції на перший план виступають місцеві симптоми. У типових випадках характерна тріада симптомів: озноб з наступним підвищенням температури тіла, дизурійні явища і біль у ділянці попереку (по обидва боки - при двобічному і з одного - при однобічному пієлонефриті).

Гострий пієлонефрит частіше починається із загальних симптомів, зумовлених інтоксикацією: головний біль, слабкість, загальне нездужання, біль у м'язах, суглобах, озноб з підвищенням температури тіла і наступним рясним потовиділенням. Ступінь вираженості цих клінічних проявів різна.

Через кілька днів від початку захворювання біль зазвичай локалізується в ділянці ураженої нирки; уночі він посилюється, особливо в положенні хворого на спині або на боці, протилежному хворій нирці. Нерідко біль з'являється або посилюється при глибокому вдихові, кашлі, пальпації.

Гнійний (апостематозний) пієлонефрит перебігає значно тяжче, ніж серозний, іноді у вигляді уросепсису і бактеріємічного шоку. Озноб характеризується підвищенням температури до 39 - 40 °С, іноді до 41 °С. Через 1 - 2 год з'являється профузний піт і температура тіла на короткий строк знижується. Озноб з різким підвищенням температури тіла і рясним потовиділенням повторюється щодня, кілька разів на добу. Для гнійного пієлонефриту характерна температура тіла гектичного типу з добовими коливаннями до 1 - 2 °С і більше, однак вона може залишатися і стійко підвищеною. Повторне гектичне підвищення температури тіла через певні проміжки часу зумовлене появою нових гноячків (у хворих на апостематозний пієлонефрит) або утворенням нового солітарного абсцесу. У крові відзначають виражений лейкоцитоз (до 30 - 40 * 109/л і більше) з нейтрофільним зрушенням лейкоцитарної формули вліво, збільшення ШОЕ до 40 - 80 мм/год і більше. Однак чітку залежність змін з боку периферійної крові від вираженості клінічних проявів спостерігають не завжди: при тяжкому перебігу захворювання, а також в ослаблених хворих лейкоцитоз може бути помірним, незначним або відсутнім, а іноді навіть відзначають лейкопенію.

У 10% хворих на гострий обструктивний пієлонефрит розвивається бактеріємічний шок із тахікардією, різким зниженням AT за 80 - 70 мм рт. ст., зниженням клубочкової фільтрації з олігурією, іноді - з анурією та метаболічним ацидозом. Бактеріємічний шок розвивається переважно у пацієнтів похилого і старечого віку.

Добове виділення сечі найчастіше збільшене, що зумовлено порушенням реабсорбції води. Значно рідше буває олігурія. Її можна спостерігати при локалізації запалення у кірковій речовині нирки, гематогенному поширенні інфекції, а також у разі значної обструкції сечових шляхів.

Бактеріурія може мати інтермітивний характер, тому важливо повторити дослідження сечі. Для підтвердження пієлонефриту має значення бактеріурія - не нижче ніж 50 - 100 тис. мікробних тіл в 1 мл сечі. Бактеріурію, зумовлену плазмокоагулювальним стафілококом, ентерококом, протеєм і синьогнійною паличкою, вважають прогностично несприятливою ознакою незалежно від кількості виділених бактерій.

Тяжкі форми пієлонефриту, особливо двобічного, призводять до ураження печінки і розвитку гепаторенального синдрому з порушенням білокутворювальної, дезінтоксикаційної, пігментної (з розвитком жовтяниці), про-тромбінутворювальної та інших функцій.

Виділяють кілька атипових клінічних форм гострого пієлонефриту:

1) гостре інфекційне захворювання, що перебігає без місцевих симптомів ураження нирки і сечових шляхів;

2) «церебральна» та «менінгеальна» (порушення свідомості, судоми);

3) форми, за наявності яких превалюють симптоми гострого живота з локалізованим болем і перитонеальними ознаками в поперековій ділянці, підребер'ї, здухвинних ділянках, що симулює гострий холецистит, панкреатит, сальпінгіт, апендицит та інші гострі захворювання органів черевної порожнини;

4) варіант з переважанням дизурійних явищ.

Прогноз при активному лікуванні, відсутності ускладнень сприятливий.

Профілактика хронічного пієлонефриту полягає у санацїї вогнищ хронічної інфекції, лікуванні захворювань сечовивідної системи, бездоганному дотриманні правил асептики і антисептики при проведенні інструментальних урологічних обстежень (цистоскопія, катетеризація тощо).

1.4 Методика діагностування пієлонефриту

Лабораторні методи. У сечі з'являється білок, зазвичай у невеликій кількості (0,5 - 1 г/л). Характерні лейкоцитурія та бактеріурія. Визначають також нирковий епітелій та циліндри - епітеліальні, лейкоцитарні і гіалінові, інколи - «активні» лейкоцити та еритроцити. У разі кількісного оцінювання осаду сечі характерне переважання лейкоцитурії над еритроцитурією.

Під час бактеріологічного дослідження сечі в 75 - 85% випадків виявляють мікрофлору - понад 104 колонієутворювальних клітин на 1 мл сечі, а в разі інфікування протеєм та піогенними коками - понад 104. Імовірність пієлонефриту більша за наявності супутньої піурії. Однак відсутність мікрофлори, як і лейкоцитурії та інших змін у загальному аналізі сечі не виключає діагнозу гострого пієлонефриту і може бути пов'язана з обтурацією сечових шляхів ураженої нирки при однобічному процесі. Не можна також виключати в частині випадків інфекцію вірусами, мікоплазмами або L-формами бактерій.

Під час дослідження крові виявляють різною мірою виражений нейтрофільний лейкоцитоз зі зсувом формули вліво, інколи - токсичну зернистість цих клітин, збільшення ШОЕ. Часом спостерігають анемію. Обов'язковим є бактеріологічний посів крові.

Інструментальні методи обстеження. УЗД, екскреторна урографія дають змогу виявити структурні та функціональні аномалії нирок і сечових шляхів, особливо наявність і локалізацію обструкцій, властивих вторинному пієлонефриту. Для пієлонефриту характерна асиметричність ураження нирок - збільшення всього органа або деяких його відділів, розширення чашечково-мискової системи в разі порушення пасажу сечі. При УЗД відзначають також ділянки зниженої ехогенності (рис. 1.2). Карбункул нирки визначається як округле ехонегативне утворення з чіткими і не завжди рівними контурами. У разі екскреторної пієлографії крім зазначених змін можуть бути виявлені нечітко обмежені клиноподібні ділянки зниженої контрастності, що відповідає ураженню сегментів і поширенню його до сосочків.

Рис. 1.2 - Вогнищевий пієлонефрит. Ультразвукова діагностика

Рис. 1.3 - Вогнищевий пієлонефрит. КТ того ж хворого

Мікроабсцеси, які не виявляють під час УЗД, можуть бути запідозрені за наявності дрібних ділянок зменшення тіні. Значні труднощі для диференціальної діагностики з пухлиною становить абсцес нирки.

Комп'ютерна томографія визначає щільність паренхіми, стан мисок, судинної ніжки, приниркової клітковини (рис. 1.3).

Радіоізотопна ренографія дає цінні відомості щодо однобічного або двобічного ураження, про що судять за станом функції лівої або правої нирки, на підставі характеру і вираженості сегментів ренограми (сплощена крива, зниження секреторного та екскреторного сегментів). При гострому пієлонефриті, що виник уперше, ці зміни виражені незначно або помірно.

Під час хромоцистоскопії, яка виконується для діагностики циститу, у 70% хворих виявляють запальний процес у сечовому міхурі. Ретроградну пієлографію слід проводити поза гострим періодом.

Диференціальна діагностика. Гострий гнійний пієлонефрит слід диференціювати з низкою гострих інфекційних захворювань (харчові токсикоінфекції, грип, тиф, малярія тощо) та іншими захворюваннями, що перебігають із симптомами загальної інтоксикації та високою температурою тіла (крупозна пневмонія, лімфогранульоматоз тощо).

Якщо гострий пієлонефрит супроводжується сильним головним болем і менінгеальними симптомами, його можна помилково розцінити, особливо за відсутності місцевих симптомів, як гостре інфекційне захворювання (сипний і черевний тиф, паратифи, менінгококова інфекція та ін.). Значні труднощі виникають під час проведення диференціальної діагностики між гострим пієлонефритом і сепсисом, оскільки ураження нирок може бути одним із місцевих проявів сепсису. Слід мати на увазі, що гострий гнійний пієлонефрит і сам може бути джерелом інфекції і причиною сепсису. Тому за відсутності інших вогнищ інфекції варто думати, що клінічна картина сепсису зумовлена гострим пієлонефритом.

Інколи гострий пієлонефрит може перебігати з картиною гострого живота, перитонеальними симптомами, локальним болем, що симулює гострий холецистит, панкреатит, апендицит, проривну виразку шлунка і дванадцятипалої кишки та інші гострі захворювання органів черевної порожнини. Нерідко це є приводом для направлення таких хворих у хірургічні відділення і проведення непотрібних оперативних втручань.

Якщо гострий пієлонефрит перебігає латентно, виникають труднощі у диференціальній діагностиці з гострим і хронічним гломерулонефритом та іншими захворюваннями, що проявляються ізольованим сечовим синдромом. Допомагають вирішити питання визначення бактеріального числа сечі, вираженість лейкоцитурії, урологічне обстеження.

Діагностика. Установлення діагнозу хронічного пієлонефриту ґрунтується на комплексному використанні даних клінічної картини захворювання, результатів клінічних, лабораторних, біохімічних, бактеріологічних, ультразвукових, рентгенологічних і радіоізотопних досліджень, а якщо є потреба і можливість - даних пункційної біопсії нирки. Важлива роль належить ретельно зібраному анамнезу.

Дані анамнезу про перенесені в минулому цистит, уретрит, пієліт, ниркову кольку, відхождення конкрементів, а також про аномалії розвитку нирок і сечових шляхів завжди є істотними чинниками, що свідчать про хронічний пієлонефрит.

При дослідженні сечі виявляють стійке зниження її відносної густини. Протеїнурія (до 1 г/л), лейкоцитурія, бактеріурія, невелика еритроцитурія та циліндрурія мають переміжний характер. Лейкоцитурію іноді виявляють лише під час кількісного дослідження сечового осаду. При цьому діагностичне значення має не тільки збільшення абсолютного числа лейкоцитів, а й відносне збільшення їх кількості порівняно з кількістю еритроцитів. У разі значної зміни осмотичних властивостей сечі за допомогою спеціального забарвлення виявляються змінені лейкоцити - клітини Штернгаймера-Мальбіна, або так звані активні лейкоцити. Якщо кількість їх становить 40% і вище відносно загального числа лейкоцитів у сечі, то це є однією з ознак хронічного пієлонефриту. Важливе діагностичне значення має бактеріурія, що досягає діагностично значущого ступеня (105 в 1 мл сечі). Діагноз пієлонефриту варто вважати найбільш переконливим, якщо під час обстеження хворого одночасно виявлені лейкоцитурія, бактеріурія й «активні» лейкоцити. У разі латентного перебігу пієлонефриту проводять провокаційний преднізолоновий тест - 30 мг преднізолону в 10 мл ізотонічного розчину натрію хлориду вводять внутрішньовенно протягом 5 хв і через 1, 2, 3 год та через 24 год збирають сечу для дослідження. Тест позитивний, якщо сеча, зібрана впродовж 1 год, містить понад 400 000 лейкоцитів.

У період загострення із сечі найчастіше висівають кишкову паличку. Під час ремісії частота висівання її знижується майже в 10 разів. Крім того, висівання бактеріальної флори із сечі, отриманої під час пункції сечового міхура, у 10 разів менше, ніж із сечі, узятої із «середнього струменя».

Проба Зимницького дає змогу виявити гіпо- та ізостенурію. На відміну від хронічного гломерулонефриту при хронічному пієлонефриті спочатку знижується не клубочкова фільтрація, а концентраційна функція нирок, унаслідок чого часто розвиваються поліурія з гіпо- та ізостенурією.

Під час дослідження крові виявляють гіпохромну анемію, а в період загострення - також лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитарної формули вліво, збільшення ШОЕ. У протеїнограмі крові, особливо в фазі загострення, спостерігають патологічні зрушення: гіпоальбумінемію, гіпер-а,- і а2-глобулінемію, у пізніх стадіях - гіпогаммаглобулінемію.

Порушення електролітного гомеостазу (гіпокаліємія, гіпонатріємія, гіпо- кальціємія), які іноді досягають значної вираженості, зумовлені поліурією і значною втратою названих йонів із сечею.

У пізніх стадіях хронічного пієлонефриту істотно знижується клубочкова фільтрація, унаслідок чого в крові наростає концентрація азотистих шлаків - сечовини, креатиніну, залишкового азоту. Однак минущу гіперазотемію можна спостерігати і в період загострення захворювання на ранніх стадіях. У таких хворих завдяки успішному лікуванню відновлюється азотовидільна функція нирок і нормалізуються рівні креатиніну і сечовини в крові. Тому прогноз у хворих на хронічний пієлонефрит більш сприятливий, ніж у хворих на хронічний гломерулонефрит.

Інструментальні методи дослідження. Під час проведення екскреторної урографії та УЗД спостерігають неоднаково виражене зменшення розмірів нирок, нерівність їхніх контурів, звуженість, витягнутість і розширення чашечок. У пізніх стадіях чашечки деформуються, набуваючи булавоподібної форми, зближуються, миски розширюються. Певне значення має визначення ренокортикального та паренхіматозного індексів, які у хворих на хронічний пієлонефрит збільшуються за рахунок зменшення паренхіми при одночасному розширенні миски і чашечок. Іноді виявляють конкременти.

У пізніх стадіях захворювання, коли відбувається зморщування нирок, виявляють і зменшення їхніх розмірів (або однієї з них). У цій стадії порушення функції нирок досягає значного ступеня і екскреція контрастної речовини різко сповільнюється та зменшується. Тому в разі вираженої ниркової недостатності проводити екскреторну урографію недоцільно, оскільки контрастування ниркової тканини і сечових шляхів різко знижене або не відбувається взагалі. У подібних випадках за потреби виконують інфузійну урографію або ретроградну пієлографію. Якщо контури нирок при оглядовій і екскреторній урографії чітко не проявляються, а також у разі підозри на пухлину нирки використовують пневморетроперитонеум (пневморен), комп'ютерну томографію.

При хромоцистоскопії відзначають зміни слизової оболонки сечового міхура та асиметрію виділення барвника із сечоводів.

Комп'ютерна томографія нирок дає змогу раніше, ніж інші методи дослідження, визначити зменшення розмірів нирок, нерівномірність щільності їхньої паренхіми, зміни миски і жирової капсули нирки.

Термографія допомагає оцінити інтенсивність запального процесу в нирці.

Радіонуклідні методи - радіонуклідна ренографія та сканування нирок - також виявляють асиметрію морфофункціональних змін нирок. На радіонуклідній ренограмі відзначають уповільнення екскреторної (III) фази і меншою мірою - секреторної (II) фази зі сплощенням піку і збільшенням Ттах. За наявності вторинно-зморщеної нирки патологічні зміни виявляють у всіх трьох сегментах. Під час сканування крім зменшення розмірів нирки і деформації контурів відзначають нерівномірність розподілу радіофармпрепарату в нирковій тканині.

Для діагностики однобічного пієлонефриту, а також для уточнення генезу артеріальної гіпертензії в діагностичних центрах використовують ангіографію нирок.

Якщо точно встановити діагноз не вдається, показана прижиттєва пункційна біопсія нирки. Однак варто мати на увазі, що і цей метод не завжди дає змогу підтвердити або виключити діагноз пієлонефриту. Це пояснюється тим, що у хворих на пієлонефрит патологічні зміни в нирковій тканині носять вогнищевий характер: поряд із ділянками запальної інфільтрації розташована здорова тканина.

Диференціальна діагностика. Хронічний пієлонефрит диференціюють із хронічним гломерулонефритом, амілоїдозом нирок, гіпертензійною хворобою, діабетичним гломерулосклерозом, інтерстиціальним нефритом, запальними захворюваннями нижніх сечових шляхів і статевих органів, туберкульозом нирок, ізольованою безсимптомною бактеріурією.

Гломерулонефрит на відміну від пієлонефриту частіше трапляється в чоловіків переважно молодого віку. Підвищення температури тіла, дизурійних явищ не спостерігають. Ступінь протеїнурії зазвичай більший, ніж при пієлонефриті, в осаді сечі превалюють еритроцити. Бактеріурію, асиметричні зміни структури і функції нирок з розширенням та деформацією чашечково-мискового апарату не виявляють. У складних випадках підтвердити діагноз гломерулонефриту дає змогу пункційна біопсія нирки.

Амілоїдоз нирок (протеїнурійна стадія) часто виникає на тлі хронічних запальних та інфекційних захворювань у чоловіків віком понад 40 - 50 років. Осадок сечі зазвичай незначний, лейкоцитурії і бактеріурії немає. Ураження нирок симетричне. У тяжких випадках проводять проби для виявлення амілоїду, а також біопсію нирки.

За наявності мізерного сечового синдрому та артеріальної гіпертензії хронічний пієлонефрит диференціюють із гіпертензійною хворобою. Для останньої характерні підвищення AT задовго до появи змін у сечі, що можна встановити під час ретельного аналізу медичної документації, відсутність даних про перенесені в минулому цистит, пієліт, відсутність періодичного болю в поперековій ділянці, дизурійних явищ, а також бактеріурії.

Варто враховувати, що артеріальна гіпертензія у хворих на хронічний пієлонефрит характеризується вищим діастолічним тиском, стабільністю, незначною і нестійкою ефективністю гіпотензивних засобів та істотним підвищенням ефективності цих засобів, якщо їх використовувати в поєднанні з протимікробними препаратами.

Про наявність пієлонефриту свідчать і деякі дані УЗД та екскреторної урографії (деформація чашечок і мисок, стриктура чи атонія сечоводів, нефроптоз, неоднакові розміри нирок, наявність конкрементів тощо), радіоізотопної ренографії (зниження функції однієї нирки при збереженій функції іншої) і ниркової ангіографії (звуження, деформація та зменшення кількості дрібних і середніх артерій).

Наявність цукрового діабету та діабетичних ангіопатій, якщо немає даних про перенесені в минулому запальні процеси у сечових шляхах і характерних для пієлонефриту змін при рентгенологічних дослідженнях та УЗД нирок, дають змогу діагностувати діабетичний гломерулосклероз.

Диференціальну діагностику з інтерстиціальним нефритом див. у главі «Інтерстиційний нефрит і хронічні тубулопатії».

Запальні захворювання нижніх сечових шляхів і зовнішніх статевих органів, що зумовлюють лейкоцитурію, бактеріурію та незначну протеїнурію, можна відрізнити за допомогою дво- або трисклянкової проби. Рекомендують зіставляти дані уроцито- та вагіноцитограм. У разі запальних захворювань нижніх сечових шляхів ступінь бактеріурії зазвичай нижчий, ніж при пієлонефриті, а під час інструментальних досліджень змін у нирках не виявляють.

Ураження нирок туберкульозом (в 1/3 випадків - двобічне) часто поєднується з пієлонефритом (35 - 40% випадків) і рідко буває первинним. Зазвичай йому передує легеневий або позалегеневий туберкульоз іншої локалізації. Наявність піурії та схожої з хронічним пієлонефритом картини під час внутрішньовенної та інфузійної урографії утруднюють диференціальну діагностику. Діагноз туберкульозу встановлюють, якщо виявляють мікробак- терії в сечі під час бактеріоскопії, посіву на спеціальні середовища або в разі позитивних результатів зараження сечею експериментальних тварин.

Хронічний латентний пієлонефрит слід диференціювати з ізольованою безсимптомною бактеріурією (105 в 1 л сечі і більше), яку виявляють у 3 - 7% жінок та 0,1% чоловіків. Частота її збільшується в старшому віці, особливо у жінок віком понад 65 років (8 - 10%). Змін у загальному аналізі сечі та при рентгенологічному дослідженні нирок не виявляють. Повторні дослідження протягом року і більше засвідчили, що зазвичай така бактеріурія минає без лікування. Однак приблизно у 30% хворих, переважно у жінок, через рік розвиваються цистит і/або пієлонефрит. Особливо великий ризик розвитку пієлонефриту у вагітних у II і III триместрах.

В останні роки простежується тенденція до малосимптомного і латентного перебігу пієлонефриту, що утруднює розпізнавання не тільки хронічної, а й часом і гострої його форми. Пієлонефрит нерідко діагностують випадково під час обстеження з приводу іншого захворювання або ж на пізніх стадіях хвороби (при розвитку артеріальної гіпертензії, уремії, сечокам'яної хвороби).

Пізніми загальними симптомами хронічного пієлонефриту є сухість слизової оболонки порожнини рота (спочатку незначна і непостійна), неприємні відчуття в ділянці надниркових залоз, печія, відрижка, психологічна пасивність, одутлість обличчя, блідість шкірних покривів. Такі симптоми фактично є проявами хронічної ниркової недостатності і характерні для двобічного ураження нирок. При цьому у хворого виділяється до 2 - 3 л сечі на добу і більше.

З розвитком ниркової недостатності з'являються блідість і сухість шкірних покривів, нудота і блювання, носові кровотечі. Хворі худнуть, наростає анемія. Із сечі зникають патологічні елементи.

Ускладнення пієлонефриту пов'язані з розвитком гнійних процесів і прогресивним порушенням функції канальців, що призводять до розвитку хронічної ниркової.



2. Методи фізичної реабілітації

2.1 Загальна характеристика засобів фізичної реабілітації при хронічному пієлонефриті

Серед основних видів не медикаментозних методів лікування нефрологічних хворих виділяють: режим, лікувальне харчування, фітотерапію, рефлексотерапію, лікувальну фізкультуру, кліматотерапію, водолікування, теплолікування, апаратну фізіотерапію, психотерапію. Ці методи можуть застосовуватися як основні чи фонові, допоміжні в залежності від наявної патології та стану хворого. Вони сприяють зменшенню медикаментозного навантаження на організм, практично позбавлені побічних негативних реакцій, доступні, високоефективні для корекції порушень метаболізму, нейрогуморальної регуляції, особливо при лікуванні хронічних захворювань сечовивідної системи.

Фізичні методи є невід'ємною частиною комплексного лікування нефрологічних хворих. Вони допомагають зменшити медикаментозне навантаження на організм, що особливо важливо в умовах екологічного дисбалансу, і використати свої переваги над медикаментозним лікуванням (відсутність побічних негативних реакцій, зокрема алергічних; можливість застосування їх як у формі монотерапії, так і в поєднанні з фармакологічними засобами; технічна простота, доступність, відносна дешевизна, висока ефективність при лікуванні больових синдромів і функціональних захворювань). Фізичні методи лікування є основними в санаторіях і все частіше використовуються в стаціонарах, поліклініках.

За механізмом дії фізичні методи, що застосовуються в нефрології, можна розподілити на чотири основних механізми: тонізуючого впливу, трофічної дії, формування компенсацій і нормалізації функцій.

За способом лікування розрізняють методи апаратної та неапаратної корекції. До неапаратних методів належать: акупунктура (Су-Джок), ентеросорбція, металотерапія, мануальна терапія (шіацу), психотерапія (музикотерапія), фітотерапія (аерофітотерапія), кліматобальнеотерапія, гідротерапія, дієтотерапія, ЛФК.

Основні принципи стаціонарного, амбулаторного, санаторно-курортного режимів витримали перевірку часом. Режим регулює спосіб життя, всі процеси життєдіяльності організму, забезпечує певний ритм, послідовність праці та відпочинку, сну та бадьорості, діяльності та відносного спокою. Залежно від стадії захворювання, темпів прогресування хвороби, її клінічних проявів, самопочуття хворого призначають щадний, щадно-тренуючий та тренуючий режими. За умов щадно-тренуючого режиму усувають негативні чинники впливу, подовжують фізіологічний сон, коригують психічний статус хворого. Тренуючий режим розрахований на мобілізацію захисних механізмів і підвищення опірності організму, потребує активної поведінки хворого, спрямованої на якнайшвидше відновлення здоров'я та працездатності. Важливу роль у сповільненні темпів прогресування ниркових захворювань відіграє дисциплінованість хворого щодо виконання призначень лікаря і усвідомлення значущості самоконтролю за власним здоров'ям.

При відсутності високої температури, нічних набряків, злоякісної артеріальної гіпертензії, вираженої і термінальної ХНН хворим нефрологічного профілю показані дозовані фізичні вправи, що сприяють загальному зміцненню організму, стимулюють і поліпшують функції нирок, легень, серця, хребта, нервової системи та інших органів. Залежно від вищезгаданих режимів доцільно проводити ранкову гігієнічну та лікувальну гімнастику, повільні танці, теренкур у ранкові та передвечірні години. Тривалість лікувальної гімнастики становить 15-25 хв. Контролем при проведенні вправ є вимірювання пульсу: збільшення частоти пульсу не повинно перевищувати 8-10 уд./хв у порівнянні з вихідним.

Масаж комірцевої зони показаний хворим з ренальною гіпертензією за наявності головного болю, запаморочень, порушень сну. Курс лікування складає 10-15 процедур. Масаж проводять під контролем артеріального тиску.

Важливе значення у хворих на хронічний гломерулонефрит або пієлонефрит мають теплові процедури, що проводять не раніше, ніж через 3 місяці після зняття загострення. У Трускавці поєднують грязі з озокеритовими аплікаціями (50-540С) на поперекову ділянку, через день або щодня, тривалість сеансу становить 25-30 хв, за курс використовують 10-15 процедур. Місцеві теплові процедури покращують кровопостачання нирок, мають протизапальну і розсмоктувальну дію. На Кавказьких мінеральних водах проводять аплікації намулової грязі (40-420С), в Українці - органічної торф'яної грязі (38 - 40 єС).

До методів апаратної корекції відносять:

- еферентні (гемодіаліз, гемосорбція, плазмаферез, плазмосорбція, ультрафільтрація, кишковий діаліз);

- квантові: мікрохвильова резонансна терапія - МРТ; інформаційно-хвильова терапія - ІХТ; латеральна терапія;

- внутрішньовенне лазерне опромінення крові тощо;

- гіпер- та гіпобарична оксигенація;

- дозована гіпер- та гіпотермія;

- електротерапія.

Класичним стало уявлення про рефлекторний механізм дії фізіо- та рефлексотерапії і виникнення загальної пристосувальної реакції за участю всіх відділів нервової системи. Реалізація лікувального впливу може бути місцевою - через механізми аксон-рефлексу і є джерелом тривалої аферентної імпульсації в сегментарні і надсегментарні відділи ЦНС; сегментарною - в межах іннервації певних сегментів спинного мозку, пов'язаних з ділянками шкіри і підшкірних структур; генералізованою - через потік аферентних імпульсів у надсегментарні відділи ЦНС (стовбур головного мозку, ретикулярну формацію, таламус, гіпоталамус, лімбічну систему і кору великих півкуль). Внаслідок дії фізичних факторів відбувається активізація інтегративних систем головного мозку з подальшим включенням складних нейрогуморальних механізмів. Такі реакції значною мірою мають адаптивний характер. Визначальним для них є нормалізуючий вплив на центральну і периферичну гемодинаміку, м'язевий тонус, трофіку сполучної тканини і кісткового апарату.

Електромагнітне випромінювання міліметрового діапазону виступає не тільки рефлекторним подразником, але й індуктором молекулярних посередників, що виробляються самим організмом і є лігандами специфічних рецепторів клітинних мембран, а значить - відповідних специфічних реакцій організму. Встановлено, що міліметрове випромінювання низької інтенсивності зі щільністю до 10 мВт/смІ не викликає пошкоджувальної дії на біологічні об'єкти і зумовлює терапевтичний ефект при патологічних станах, впливаючи на процеси самоорганізації матерії в живі структури, формування внаслідок власного поля молекул ієрархії диссипативних структур, сприятливо модифікуючи електромагнітний каркас організму.

Включення фізичних методів у комплекс терапевтичних заходів дає реальну можливість активно впливати на процеси адапто- і саногенезу. Найсучасніші фізичні методи, такі як МРТ, ІХТ поєднують нові технічні досягнення з принципами народної медицини, без знання яких неможливо розробити методики та рецептури лікування, що реалізуються через біологічно активні точки та їх меридіани. Біологічно активні точки являють собою ділянки найбільш концентрованого скупчення нервових елементів (рецептори, вільні нервові закінчення, судинно-нервові сплетіння, нервові провідники), розташовані на різній глибині. Це підтверджується низкою анатомічних і гістологічних досліджень. Багатовіковий емпіричний досвід давньої китайської медицини, виходячи з певних функціональних закономірностей, об'єднав ряди біологічно активних точок в умовні лінії на поверхні тіла по так званих меридіанах, або каналах. Їх назви підкреслюють переважний вплив даного набору точок акупунктури на певні функції організму, наприклад, розрізняють меридіани шлунка Е (ІІІ), тонкої кишки IG (VI), товстої кишки GI (II), нирок R (VIII) та ін. Система цих точок осцилює з певною резонансною частотою, що забезпечує обмін енергією з сусідніми меридіанами.

Вивчення рефлекторних взаємозв'язків внутрішніх органів і частин тіла з певними зонами і точками на шкірі та слизових оболонках призвело до відкриття мікроакупунктурних систем, до яких відносяться райдужна оболонка ока, кисть і стопа, що сприяло розробці низки неапаратних методів корекції.

Результати вивчення механізмів терапевтичної дії рефлексотерапії при різних захворюваннях і патологічних станах підтверджують ефективність застосування цього методу лікування. Розрізняють МРТ з підбором певної резонансної частоти, на якій у хворого можуть виникати певні сенсорні феномени, що носять загальний чи місцевий характер. Діапазон цих частот знаходиться в межах 30-65 Ггц (генератор Г4-142). Недоліком цього методу є широкий діапазон частот, що потребує затрати часу лікаря на підбір частоти, можливість помилкової «сенсорної» відповіді та її поліморфність і суб'єктивність на різних частотах, шумовий ефект генератора. У разі використання апаратів з надвисокочастотним випромінюванням та фіксованою частотою вибір резонансної частоти необов'язковий, оскільки генерація ЕМВ проводиться в спектрі індивідуальної резонансної частоти, що найчастіше зустрічається - 53 і 42 Ггц. Недоліком цього методу є обмеження частот, що використовуються організмом для усунення патологічного процессу.

...