Клініко-психопатологічні та патопсихологічні особливості формування госпіталізму у хворих на шизофренію та його соціо- і психотерапевтична корекція

Размещено на http://allbest.ru

ДЕРЖАВНА УСТАНОВА

«ІНСТИТУТ НЕВРОЛОГІЇ, ПСИХІАТРІЇ ТА НАРКОЛОГІЇ»

АКАДЕМІЇ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

УДК: 616.895.8-082.4+615.851

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

КЛІНІКО-ПСИХОПАТОЛОГІЧНІ ТА ПАТОПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ГОСПІТАЛІЗМУ У ХВОРИХ НА ШИЗОФРЕНІЮ ТА ЙОГО СОЦІО- І ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНА КОРЕКЦІЯ

14.01.16 - психіатрія

ПУТЯТІН ГЕННАДІЙ ГЕННАДІЙОВИЧ

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Донецькому національному медичному університеті ім. М. Горького МОЗ України.

Науковий керівник: доктор медичних наук, професор Абрамов Володимир Андрійович, Донецький національний медичний університет ім. М. Горького МОЗ України, завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології.

Офіційні опоненти:

– доктор медичних наук, професор Підкоритов Валерій Семенович, ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України», керівник відділу клінічної, соціальної та дитячої психіатрії;

– доктор медичних наук, професор Скрипніков Андрій Миколайович, ВДНЗ «Українська медична стоматологічна академія», завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології.

Захист дисертації відбудеться «17» березня 2010 р. о 10 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 64.566.01 при ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України» за адресою: 61068, м. Харків, вул. Академіка Павлова, 46.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України» (61068, м. Харків, вул. Академіка Павлова, 46).

Автореферат розіслано «12» лютого 2010 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради Д 64.566.01,

кандидат медичних наук,

старший науковий співробітник Л.І. Дяченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Нині особливої актуальності набувають питання надання психіатричної допомоги спеціальним цільовим групам психічно хворих, що мають певні особливості психічного й соціального статусу [Гурович И.Я., 2004; Марута Н.О., 2007; Скрипніков А.М., 2009; Гуменюк Л. H., 2007; 2008]. Однією з таких груп є пацієнти з тривалим перебуванням у стаціонарі [Чуркин А.А., 2001; Коцюбинский А. П., 2004; Суатбаев Н.Р., 2006; Thornicroft G., 1989]. Згідно з епідеміологічними даними [Гурович И. Я., 2004], більше 20% ліжкового фонду психіатричних стаціонарів займають пацієнти, що перебувають у лікарні понад 1 рік, а в деяких психіатричних установах їх кількість досягає 50-60%. Таким чином, значна частина стаціонарного ліжкового фонду, по суті, «блокується» хронізованими хворими, на яких витрачається непропорційно більша частина ресурсів психіатричної служби.

Тривале перебування в загальнопсихіатричних відділеннях, примусове спільне проживання, втрата особистого життя, пасивна участь у своїй долі, відсутність будь-яких повноважень, що активують мотиваційно-когнітивні процеси, не менш деструктивно впливають на особистість пацієнта, ніж власне психічна хвороба [Чуркин А.А., 2001; Абрамов В. А., 2002]. До основних факторів дестимулювального впливу умов лікарняного середовища належать втрата контактів із зовнішнім світом, стереотипна бездіяльність, авторитарна тактика з боку медичного персоналу. У таких умовах відбувається формування патологічних зв'язків з навколишнім середовищем, адаптація до його умов, втрата індивідуальних властивостей особистості як суб'єкта соціальних відносин. Така патологічна адаптованість пацієнта до одноманітних умов психіатричного стаціонару за відсутності заходів соціально-реінтеграційного характеру традиційно розглядається з позицій госпіталізму, або інституціоналізму, а фіксація пацієнта в неадекватних соціальних ролях перетворюється на один з важливих аспектів його функціональних особливостей [А. Б. Шмуклер, 1999; . Карлинг П. Дж., 2001; Абрамов В. А., 2004].

Психопатологічні феномени, що лежать в основі госпіталізму, який формується у хворих на шизофренію, не є безпосереднім вираженням хвороби, а являють собою артефакти, викликані тривалим перебуванням пацієнта в одноманітних умовах психіатричного стаціонару, нераціональній організації лікарняного середовища та ведення хворого [Красик Е.Д., 1983; В. Энтони, 2001; Wing J., 1970; Goldberg D., 1991; Eisenberg L., 1995]. Це ставить під сумнів абсолютну роль ендогенних механізмів у формуванні дефіцитарних розладів, регресу та соціальної дезадаптації при шизофренії.

Проблема профілактики та корекції госпіталізму у хворих на шизофренію привертає увагу все більшої кількості дослідників у зв'язку із завданнями гуманізації, реформування психіатричної допомоги та впровадження інтегративних (біопсихосоціальних) підходів до хворого та організації відновного лікування. У низці досліджень показано, що використання комплексного психосоціального лікування (тренінг соціальних навичок, психоосвіта, індивідуальна й групова психотерапія, трудова та арт-терапія, терапія середовищем, поліпрофесійне бригадне обслуговування) у сполученні з традиційним медикаментозним лікуванням дає позитивний ефект у хворих на шизофренію з тривалим перебуванням у стаціонарі, і дозволяє їх деінституціоналізувати [Котова Т.А., 2004; Семенова М. Л., 2006; Казаков О.А., 2005; Лимакин О.В., 2006; Пріб Г.А., 2007; Волошин П.В., 2004; Підкоритов В. С., 2007; Абрамов В.А., 2009]. Однак, незважаючи на те, що госпіталізм є клінічною реальністю, яка істотно впливає на рівень соціальної адаптації хворого, у літературі недостатньо висвітлено клінічну структуру й механізми формування синдрому госпіталізму у хворих на шизофренію, діагностичні критерії різних клінічних форм. Відсутні дані стандартизованої оцінки міжособистісних стосунків пацієнтів, впливу тривалого перебування в умовах психіатричного стаціонару на когнітивну, міжособистісно-комунікативну й ціннісно-мотиваційну сфери пацієнта, а також на особливості його соціального функціонування. Зовсім не систематизовано форми та методи попередження й корекції симптомів госпіталізму.

Зазначені обставини визначили робочу гіпотезу дослідження, відповідно до якої багатофакторне вивчення клінічних, клініко-соціальних і патопсихологічних характеристик хворих на шизофренію дозволить визначити особливості формування в них синдрому госпіталізму та розробити систему його психосоціальної корекції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Донецького національного медичного університету ім. М. Горького «Медико-соціальна реабілітація на різних етапах шизофренії з урахуванням гендерно-вікових особливостей (№ державної реєстрації 0108U009883)».

Мета дослідження: на основі вивчення клінічних, клініко-соціальних і патопсихологічних закономірностей формування синдрому госпіталізму у хворих на шизофренію з тривалим строком перебування в стаціонарі розробити систему його психосоціальної та психотерапевтичної корекції.

Завдання дослідження:

1. Вивчити структурно-типологічні особливості, механізми та етапи формування синдрому госпіталізму у хворих на шизофренію з різною тривалістю перебування в психіатричному стаціонарі.

2. Визначити рівень когнітивних і негативних розладів у хворих із синдромом госпіталізму.

3. Провести аналіз особливостей міжособистісних стосунків у цього контингенту хворих.

4. Визначити особливості психосоціальної адаптації та соціальної підтримки хворих на шизофренію на різних етапах формування синдрому госпіталізму.

5. Розробити систему психосоціальної та психотерапевтичної корекції госпіталізму у хворих на шизофренію.

Об'єкт дослідження - хворі на шизофренію із синдромом госпіталізму з різною тривалістю стаціонарного лікування.

Предмет дослідження - клінічні, клініко-соціальні й патопсихологічні особливості формування госпіталізму у хворих на шизофренію.

Методи дослідження: соціально-демографічний, клініко-психопатологічний, патопсихологічний, соціально-психологічний, клініко-статистичний.

Наукова новизна отриманих результатів. Уперше представлено нове вирішення актуального наукового завдання - визначення впливу тривалого перебування хворих на шизофренію в психіатричному стаціонарі на особливості їх клінічного стану, міжособистісні стосунки й рівень соціального функціонування.

Отримано нові дані про клінічні форми госпіталізму, фази його формування, визначено причини тривалих госпіталізацій хворих на шизофренію і предиктори появи симптомів госпіталізму.

Уперше встановлено залежність між сумарною тривалістю стаціонарного лікування та формуванням у хворих синдрому госпіталізму, наростанням дефіцитарних і когнітивних розладів, дезадаптивних форм пристосувального поводження та зниження психосоціальної адаптації.

Визначено основні соціально-психологічні механізми формування госпіталізму, особливості міжособистісних стосунків, пристосувального поводження хворих і рівня їх родинної та позародинної підтримки на різних етапах формування госпіталізму.

Уперше обґрунтовано інтегративний підхід до проведення психосоціальної реабілітації хворих на шизофренію із симптомами госпіталізму.

Практична цінність отриманих результатів. Проведене дослідження і його результати відкривають нові можливості для оптимізації психіатричної допомоги хворим на шизофренію із тривалими строками перебування в стаціонарі.

Використання в діагностичних цілях запропонованого методичного комплексу дозволяє забезпечити своєчасне виявлення симптомів госпіталізму, оцінку тяжкості його проявів, індивідуальних механізмів формування й рівня соціальної підтримки пацієнта.

Комплексна оцінка несприятливих впливів лікарняного середовища на клінічний стан, особливості міжособистісних стосунків і рівень соціальної адаптації хворих сприяє більш адекватному використанню ресурсу психосоціальних втручань для корекції симптомів госпіталізму.

Розроблено інтегративну програму психосоціальної і психотерапевтичної корекції госпіталізму у хворих на шизофренію, що включає адекватну організацію терапевтичного середовища у психіатричному стаціонарі, когнітивно-поведінкову терапію з елементами соціального тренінгу, психоосвітні заняття та сімейну терапію. Показано досить високу ефективність запропонованого комплексу психосоціальної терапії хворих на шизофренію як засобу протидії обмежувально-ізоляційним умовам утримання хворих, зменшення явищ госпіталізму та підвищення їх пристосувальних можливостей у різних сферах життєдіяльності.

Результати проведеного дослідження викладено в методичних рекомендаціях, затверджених Міністерством охорони здоров'я України: «Госпіталізм у хворих на шизофренію (діагностика, клініка, превенція, корекція)» - Київ, 2007; «Комплайенс-терапія при шизофренії» - Київ, 2007; «Психоосвітня робота в системі медико-соціальної реабілітації хворих на шизофренію» - Київ, 2008; «Сімейна терапія в системі реабілітації хворих на ініціальну шизофренію» - Київ, 2008.

Проведено впровадження результатів дослідження в клінічну практику Донецької обласної клінічної психіатричної лікарні, міської психіатричної лікарні м. Жданівки, міської психіатричної лікарні №2 м. Донецька, Горлівської психіатричної лікарні, Полтавської обласної психіатричної лікарні, а також у навчальний процес кафедри психіатрії та медичної психології і кафедри психіатрії, наркології, медичної психології і психотерапії ФПО Донецького національного медичного університету ім. М. Горького та кафедри психіатрії та медичної психології Полтавської медичної стоматологічної академії.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Автор особисто провів аналітичний огляд літературних джерел за темою дисертаційної роботи, самостійно визначив мету, завдання дослідження, здійснив відбір методів дослідження, розробив критерії включення хворих у дослідження. Особист здобувач провів комплексне клінічне, патопсихологічне й соціально-психологічне дослідження та порівняльний аналіз показників, що вивчалися, у хворих на шизофренію з різною тривалістю перебування у психіатричному стаціонарі й на різних етапах формування синдрому госпіталізму. Дисертант виконав аналіз отриманих даних і їх інтерпретацію і на цій основі розробив систему психосоціальної та психотерапевтичної корекції симптомів госпіталізму.

Автор самостійно написав усі розділи дисертації, сформулював висновки, здійснив практичне впровадження отриманих результатів у практику установ охорони здоров'я та в навчальний процес.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження доповідалися на таких науково-практичних конференціях: Міжрегіональній науково-практичній конференції «Актуальні питання реабілітації хворих на психічні розлади» (м. Жданівка, Донецька обл., 1 червня 2008 р.), науково-практичній конференції з міжнародною участю «Актуальні проблеми соціальної і судової психіатрії та наркології» (м. Київ, 11-12 вересня 2008 р.), науково-практичній конференції «Сучасні аспекти клініки, патофізіології, терапії психічних розладів та організації психіатричної допомоги» (м. Київ, 22-23 листопада 2007 р.), науково-практичній конференції «Психосоціальна реабілітація та фармакотерапія хворих на психічні розлади: конкуренти чи партнери?» (мм. Донецьк - Жданівка, 21-22 травня 2009 р.), 70 Міжнародній конференції молодих вчених «Актуальні проблеми клінічної, експериментальної, профілактичної медицини, стоматології та фармації» (м. Донецьк, 8-11 жовтня 2008 р.).

Публікації. За матеріалами дисертаційної роботи опубліковано 9 наукових робіт (4 самостійних), з них 8 робіт - у спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України, а також 4 методичні рекомендації, затверджені Міністерством охорони здоров'я України.

Обсяг і структура дисертації. Дисертацію викладено на 194 сторінках друкованого тексту (основний текст складається зі 164 сторінок). Робота складається зі вступу, огляду літератури, 5 розділів, що відображають матеріал, методи й результати проведеного дослідження, аналізу та узагальнення результатів дослідження, висновків. Дисертація ілюстрована 31 таблицею і 1 рисунком. Перелік використаної літератури включає 290 джерел, з них 180 російсько- та україномовних, 110 - іноземних.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріал та методи дослідження. У період з 2006 по 2008 рр. у Обласній клінічній психіатричній лікарні м. Донецька було проведено дослідження 125 хворих на шизофренію з безперервним типом перебігу. Чоловіків було 88 (70,4%), жінок - 37 (29,6%). За віковими групами контингент обстежених хворих розподілився так: 21-30 років - 33 особи (26,4%), 31-40 років - 26 (20,8%), 41-50 років - 40 (32,0%), більше 50 років - 26 хворих (20,8%). Неповну середню освіту мали 11 осіб (8,8%), середню - 26(20,8%), середньо-спеціальну - 61 (48,8%), вищу освіту - 27 (21,6%).

Порівняльний аналіз особливостей формування госпіталізму здійснювався у групах пацієнтів з різною підсумковою тривалістю їх перебування в психіатричному стаціонарі: до 5 місяців - 21 пацієнт, 5-10 місяців - 23, 10-15 місяців - 24, більше 15 місяців - 57 хворих.

У роботі було використано такі методи дослідження: соціально-демографічний, клініко-психопатологічний, патопсихологічний, соціально-психологічний, математично-статистичний.

З метою вивчення соціально-демографічних особливостей хворих використовувалася спеціально розроблена структурована карта.

Діагностика госпіталізму, рівня його вираженості, клінічних форм та механізмів формування здійснювалися з допомогою стандартизованої клінічної шкали (В.А. Абрамов, 2007), яка дозволяла оцінити прояви госпіталізму у 4 сферах: когнітивній, міжособистісно-комуникативній, ціннісно-мотиваційній та соціального функціонування.

З метою мінімізації суб'єктивного фактора та стандартизації оцінки негативних та когнітивних симптомів у хворих на шизофренію, а також для формалізації оцінки ефективності психосоціальної реабілітації було використано шкалу PANSS - версію, яка включала 6 негативних та 7 позитивних симптомів (S.R. Kay, L.A. Opler, A. Fiszbein, 1986).

Для оцінки побічних ефектів довготривалого вживання нейролептичних засобів, яким у всіх випадках супроводжувалося формування госпіталізму у хворих на шизофренію, використовувалась оцінювальна шкала для екстрапірамідних побічних ефектів G.N. Sіmpson -J.W. Angus - SAS (1970).

Оцінка соціального функціонування хворих на шизофренію з синдромом госпіталізму проводилася з допомогою методики визначення здатності до психосоціальної адаптації EAPS (J. Darcourt, 2006).

Для оцінки міжособистісних стосунків хворих використовувались опитувальник міжособистісних стосунків В.Шутца (1958) та методика інтерперсональної діагностики Т.Лірі (1954).

Оцінка емоційної та інструментальної підтримки хворих на шизофренію з синдромом госпіталізму з боку їх найближчого оточення здійснювалася з допомогою відповідного опитувальника, розробленого G. Sommer, T. Fudrich (1989).

Для оцінки ставлення до хворого родича в родині та оцінки ресурсу родинної підтримки хворого на шизофренію було задіяно шкали структурованого інтерв'ю (В.А. Абрамов, 2008)

Статистична обробка результатів дослідження здійснювалася з допомогою пакета прикладних програм «Statistica for Windows» і виконувалася в електронних таблицях Microsoft Excel 2003. Для цього застосували описову, параметричну, непараметричну статистику, методи кореляційного аналізу.

Результати досліджень та їх обговорення. Соціально-демографічні дослідження хворих на шизофренію з безперервним типом перебігу виявили такі відмінності: тільки у 16 пацієнтів (12,8%) була збереженою працездатність, ІІІ групу інвалідності мали 4 хворих (3,2%), 61 (48,8%) - ІІ групу, а 44 (35,2%) хворих на шизофренію з безперервним типом перебігу - ІІ групу безстроково. 75 хворих (60,0%) були неодруженими й ніколи не перебували у шлюбі, а 20 хворих (16,0%) розірвали сімейні стосунки (були розлученими). У 43 хворих (34,4%) відзначалося значне скорочення соціальних контактів, 37 хворих мали конфліктні стосунки з оточуючими, а 5 (4,0%) були зовсім відкинуті близьким соціальним середовищем.

На основі використання шкали госпіталізму під час обстеження хворих на шизофренію з різною тривалістю знаходження в психіатричному стаціонарі та ранжування сумарної кількісної оцінки інтенсивності проявів психічного дефекту виділено три фази формування синдрому госпіталізму (СГ). Фазу окремих симптомів госпіталізму (ОСГ), яку виявлено у 33 (26,4%) хворих, ми розглядали як початкову стадію його формування. На цьому етапі СГ ще не мав синдромальної завершеності. Фазу синдрому госпіталізму, що формується (ФСГ), виявлено у 23 (18,4%) хворих. На цьому етапі можна з більшою ймовірністю говорити як про наближення його синдромальної завершеності, так і про клінічну своєрідність.

Найбільш чітку клінічну конфігурацію СГ набуває у фазі сформованого синдрому госпіталізму (ССГ), виявленого у 69 обстежених хворих (55,2%). Відповідно до завдань дослідження було проведено аналіз залежності вираженості госпіталізму у хворих на шизофренію від тривалості перебування в психіатричних стаціонарах (таблиця 1).

Таблиця 1

Розподіл хворих на шизофренію з різною сумарною тривалістю госпіталізацій за ступенем вираженості госпіталізму

Тривалість перебування в психіатричній лікарні	Вираженість госпіталізму	Усього
	ОСГ	ФСГ	ССГ
	абс.	%	абс.	%	абс.	%
До 5 міс.	20	95,2	1	4,8	-	-	21
5-10 міс.	13	56,5	10	43,5	-	-	23
10- 15 міс.	-	-	6	25,0	18	75,0	24
> 15 міс.	-	-	6	10,5	51	89,5	57
Усього	33	26,4	23	18,4	69	55,2	125

З отриманих даних випливає чітка закономірність (р<0,05): зі збільшенням сумарної тривалості стаціонарного лікування хворих на шизофренію наростає тяжкість проявів госпіталізму. Для хворих з коротким терміном перебування в стаціонарі (5-10 місяців) характерними є одиничні симптоми госпіталізму. Після перебування в стаціонарі впродовж 10-15 місяців прояви госпіталізму досягали фази, що формується (25,0%) або сформованого синдрому госпіталізму (75,0%). В осіб з довготривалими строками (> 15 місяців) спостерігався сформований СГ (89,5%) і тільки у 10,5% хворих тривала фаза його формування. Виходячи з цього, сформований синдром госпіталізму ми розглядали як один з варіантів психічного дефекту, у походженні якого істотну роль відіграють несприятливі фактори довгострокової ізоляції, надмірної залежності від персоналу відділення з пригніченням власної активності та довгострокового прийому нейролептичних засобів.

Під час порівняння тяжкості негативних і когнітивних симптомів у хворих на шизофренію встановлено тенденцію до її зростання в міру формування госпіталізму.

За даними шкали PANSS, у групі хворих на шизофренію з окремими симптомами госпіталізму виявлено легкий ступінь негативних і когнітивних симптомів: N₁ - сплощення афекту - 3,18±0,37, N₂ - емоційну відстороненість - 3,3±0,41, N₃ - недостатній контроль (рапорт) - 3,18±0,26, Р₂ - концептуальну дезорганізацію - 3,21±0,26, G₁₂ - недостатність суджень і критики - 3,37±0,54.

У хворих із синдромом госпіталізму на стадії його формування вираженість вивчених симптомів досягала помірного ступеня: N₁ - 3,83±0,31, N₂ - 3,7±0,83, N₃ - 3,5±1,1, Р₂ - 3,62±0,9, G₁₂ - 3,72±1,05.

Найбільша глибина негативних і когнітивних симптомів характеризує хворих на шизофренію зі сформованим синдромом госпіталізму: N₁ - сплощення афекту (5,57±0,6), N₂ - емоційна відстороненість (5,78±1,03), N₄ - пасивно-апатичний соціальний догляд (5,53±0,86), Р₂ - концептуальна дезорганізація (5,40±1,3), N₇ - стереотипність мислення (5,71±0,71), G₁₃ - вольові порушення (5,59±0,54).

Аналіз показників оцінювальної шкали для екстрапірамідних побічних ефектів свідчить про появу екстрапірамідних розладів вже на ранніх стадіях госпіталізму, а також про неодностайність їх представленості як за клінічною структурою, так і за тяжкістю на подальших етапах формування СГ. Найбільшу вираженість екстрапірамідні симптоми набували при ССГ (посадка - 3,2±0,34, падіння рук - 2,9±0,31, тремтіння плечей - 2,7±0,29, тремор - 3,11±0,31, слиновиділення - 2,21±0,19, акатизія - 3,37±0,37), що є наслідком не тільки довгострокового прийому нейролептичних засобів, але й режиму бездіяльності з накопичувальною впродовж тривалого часу гіподинамією та порушенням м'язово-суглобового функціонування. Це, у свою чергу, створює додаткові передумови для прогресуючого зниження важливих навичок та зростання соціальної дезадаптації хворих.

Було уточнено клінічну своєрідність різноманітних варіантів сформованого синдрому госпіталізму, яка відбивала поступове руйнування особистісної структури та своєрідності пацієнта. Виділено декілька клінічних варіантів ССГ:

1) синдром деприваційної десоціалізації;

2) синдром патерналістичної залежності, або нав'язування ролі пацієнта;

3) синдром фармакогенного психоемоційного та соціального регресу особистості;

4) змішаний варіант.

У процесі дослідження вивчалася вираженість клінічних проявів основних варіантів СГ у хворих на шизофренію з різноманітною тривалістю перебування в психіатричному закладі (таблиця 2).

Таблиця 2

Вираженість клінічних проявів основних варіантів СГ у хворих на шизофренію з різною тривалістю перебування у психіатричному стаціонарі

Тип госпіталізму	Сумарна тривалість госпіталізацій
	До 5 міс.	5-10 міс.	10- 15 міс.	> 15 міс.
Синдром деприваційної десоціалізації	0,68 ± 0,07	2,34 ±0,3*	3,75 ± 0,7	7,61 ± 1,4*
Синдром патерналістичної залежності	1,8 ±0,4	2,6 ±0,35	5,8 ±0,8*	5,24 ± 0,9
Синдром фармакогенного регресу особистості	6,6 ± 1,1	6,95 ± 1,2	7,4 ± 1,3	8,2 ± 1,6

* - Р < 0,05 відносно попередньої групи хворих

Після сумарної тривалості госпіталізацій до 5 місяців за незначного прояву патерналістичної залежності пацієнтів у них формуються виражені ознаки фармакогенного регресу особистості. Збільшення тривалості госпіталізацій до 5-10 місяців, супроводжувалося появою окремих симптомів деприваційної десоціалізації (2,34±0,3). Перебування в стаціонарі строком 10-15 місяців характеризується зростанням патерналістичної залежності пацієнтів (5,8±0,8), а подальше поглиблення симптомів госпіталізму зачіпає тільки сфери деприваційної десоціалізації (7,61±1,4) та фармакогенного регресу особистості (8,2±1,6).

Серед хворих зі сформованим СГ частіше за все зустрічався варіант деприваційної десоціалізації (25 осіб (36,2%)). Депривацією вважають психічний стан, який виникає у результаті позбавлення або обмеження можливостей задовільнення будь-яких потреб суб'єкта значною мірою та впродовж тривалого часу. За шкалою госпіталізму, найбільш значущими для пацієнтів цієї групи виявилися такі думки (оцінювання за 10-бальною системою): «як правило, я ні в чому не проявляю ініціативи» (6,8±0,31), «мене влаштовує лад та режим у відділенні» (9,5±0,42), «оточуюча обстановка мене не дратує» (8,9±0,40), «я не маю потреби в додаткових враженнях» (8,9±0,40), «життя поза лікарнею робить мене безпорадним» (6,3±0,29), «я рідко думаю про своє минуле та майбутнє» (8,4±0,37), «оточуючим від мене ніякої користі» (7,8±0,3), «поза лікарнею я відчуваю себе невпевнено» (9,5±0,42), «я живу сьогоднішнім днем» (7,3±0,24), «я не відчуваю потреби у спілкуванні» (8,4±0,37).

Формування синдрому патерналістичної залежності - 20 (29,0%) хворих - було пов'язане зі здобуттям медичним персоналом всієї відповідальності за долю хворого (професійною авторитарністю). Переважний вибір хворих обмежувався такими міркуваннями (оцінювання за 10-бальною шкалою): «у лікарні я вільний від особистого клопоту та зобов'язань» (9,3±0,32), «у відділенні я почуваюся захищеним, залежність від медперсоналу мене не бентежить» (9,4±0,34), «я звик до одноманітного життя в лікарні, немає потреби будь-що планувати» (8,7±0,29), «родинне та статеве життя мене практично не цікавлять» (9,4±0,34), «я відчуваю байдужість та втрату цікавості багато до чого, що радувало мене у житті» (9,4±0,34), «оточуюче життя мене мало цікавить» (8,1±0,24), «я рідко буваю чимось схвильованим» (6,2±0,19).

Синдром фармакогенного регресу особистості зустрічався у 10 осіб (14,5%). Його особливістю є залежність від довгострокового, клінічно недостатньо диференційованого прийому психотропних засобів.

Змішаний тип (14 осіб (20,3%)) не відрізнявся переважанням жодного типологічно окресленого синдрому.

З метою верифікації впливу тривалості перебування в психіатричному стаціонарі на ймовірність формування та глибину проявів госпіталізму було проведено дослідження пацієнтів з однаковою тривалістю хвороби, але з різною сумарною тривалістю госпіталізацій. У хворих з нетривалим часом перебування у стаціонарі спостерігались або окремі симптоми госпіталізму (63,6%), або синдром госпіталізму на стадії формування (36,4%). Сформованого синдрому госпіталізму ми не спостерігали в жодному разі. У той же час, після довгострокового перебування в стаціонарі у 87,5% з порівняною тривалістю хвороби відзначено чіткі ознаки ССГ (р<0,01).

За даними клінічного дослідження, визначено клінічні варіанти дезадаптивного пристосувального поводження хворих зі сформованим СГ: регресивний (24 особи, 34,8%), дезорганізований (9 осіб; 13,0%), амбітендентний (20 осіб; 29,0%) та змішаний (16 осіб, 23,2%).

Дезадаптивні типи поведінки починали формуватися вже під час перших госпіталізацій хворих. Критичною тривалістю госпіталізацій, що відбивалася на всіх типах пристосувальної поведінки та інтенсивності їх проявів, був період 10-15 місяців. Він характеризувався дуже різким наростанням глибини регресивних і амбітендентних порушень поведінки. У разі максимальної тривалості перебування в стаціонарі найбільшу вираженість мали прояви регресивної пристосувальної поведінки. Приблизно за такою ж закономірністю розподілялися типи пристосувальної поведінки на різних етапах формування госпіталізму. Це свідчить про стійкі й мало оборотні зміни соціально-рольового функціонування пацієнтів, які наростають після збільшення загальної тривалості госпіталізації та формування синдрому госпіталізму.

Виділено чотири соціально-психологічні механізми, які брали участь у формуванні синдрому госпіталізму: 1) стигматизація - аутостигматизація; 2) патерналізм; 3) соціальна депривація; 4) криза ідентичності. При ОСГ переважали явища стигматизації - аутостигматизації (2,18±0,21), на етапі ФСГ найбільше зростав показник соціальної депривації (4,75±0,9; р<0,01 порівняно з ОСГ), у хворих із ССГ спостерігалося поглиблення механізмів соціальної депривації (9,16±1,14; р<0,01) і кризи ідентичності (4,41±0,36; р<0,01), порівняно з ОСГ і ФСГ.

У процесі анкетування 75 лікарів закритих відділень психіатричних лікарень визначено причини довгострокових госпіталізацій хворих із ССГ: відсутність у пацієнта життєвих перспектив поза лікарнею, втрата друзів, обмеженість спілкування, зниження соціальної компетентності, відсутність емоційної підтримки, конфліктні стосунки в родині, високий рівень стигматизації, відсутність соціальної підтримки, неспроможність до контролю й керування соціальними ситуаціями, відсутність родини, особливості клінічної картини хвороби після довгострокового перебування в стаціонарі.

Порівняльне вивчення міжособистісних стосунків як критерію пристосувальної поведінки показало, що тривала госпіталізація до психіатричного стаціонару й обмеження спонтанної активності та проявів індивідуальності у хворих із СГ більше впливає на структуру «Я» і спектр їх поведінкових тенденцій, ніж у пацієнтів без симптомів госпіталізму. Це виявлялося не тільки в боязні включення, яка спирається на переконаність в незначності й малоцікавості своєї особи, не тільки в боязні стосунків контролю (сприйняття себе як некомпетентного й безвідповідального), але й у боязні афекції, ставленні до себе як до неприємної, непривабливої особи.

Дослідження психосоціальної адаптації (ПСА) у хворих із різною вираженістю симптомів госпіталізму виявило зниження можливості пристосовуватися та взаємодіяти з мікросоціальним оточенням. При цьому в 79 осіб (63,2%) це зниження досягало занадто низького рівня, аж до повної дезадаптації у 22 осіб (17,6%); у 46 осіб (36,8%) виявлено менш різке зниження ПСА. Впродовж формування СГ відбувалося зростання глибини порушень соціальної адаптації. Так, група хворих з ОСГ - 30 осіб (90,9%) мала обмежену здатність ПСА і тільки в 3 осіб (9,1%) вона була низькою. У хворих з ФСГ (13 осіб (56,5%)) виявлено низьку та в 10 (43,5%) - дуже низьку здатність ПСА. У хворих із ССГ (47 осіб (68,1%)) відзначено дуже низький рівень ПСА, а у 22 осіб (31,9%) - повну дезадаптацію.

Визначення типу ставлення членів родини до хворого родича, а також ресурсу сімейної підтримки пацієнта проводилося з допомогою відповідних шкал структурованого інтерв'ю. Було виділено 3 типи ставлення родини до хворого на шизофренію: позитивне ставлення (15 осіб, 12,0%), індиферентно-амбівалентне (35 осіб, 28,0%), негативно-неприязно-насторожене (75 осіб, 60,0%). Загальною статистично достовірною (р<0,05) тенденцією стало зменшення кількості родин з позитивним та індиферентно-амбівалентним ставленням та рівнобіжне зростання кількості родин з негативно-неприязно-настороженим ставленням до хворих родичів у міру збільшення сумарної тривалості їх госпіталізації та формування СГ.

У цілому, достатній рівень соціальної підтримки (8,3±1,1 бала) виявили тільки в 15 хворих (12,0%) з позитивним ставленням до них членів родини. Обмежений рівень родинної підтримки (19±1,4 бала) - у 53 осіб, у 42,4% відзначено переважно індиферентно-амбівалентне ставлення родини. Значна кількість хворих (57 осіб; 45,6%) мала низький рівень родинної підтримки (31,6±2,3 бала) переважно з негативно-неприязно-настороженим ставленням родини. Найвищий рівень сімейної підтримки спостерігався у пацієнтів з ОСГ (33,3%), при ФСГ скоротився вдвічі (17,4%), а при ССГ його не було зовсім, хоча низький рівень склав 56,5%. Таким чином, підсумкова тривалість госпіталізації та вираженість СГ у хворих на шизофренію безпосередньо пов'язані з ресурсом родинної підтримки пацієнтів. Виходячи з цього, можна сказати, що на шляху відновлення незалежного функціонування пацієнта в суспільстві існує потужна перепона у вигляді низьких ресурсів підтримки пацієнта в мікросоціальному оточенні, що сприяє довгостроковим госпіталізаціям, формуванню СГ з низьким рівнем соціального функціонування особистості.

На основі одержаних в цьому дослідженні даних про клінічні особливості й механізми формування госпіталізму, рівні соціальної адаптації, міжособистісного функціонування й соціальної підтримки хворих було розроблено систему їх психосоціальної реабілітації. При цьому вирішувалися такі основні завдання: створення мінімально обмежувальних умов надання медичної допомоги, зменшення стигматизації та аутостигматизації хворих і залежності від персоналу, надання їм певних повноважень і поліпшення можливостей самореалізації, розширення соціальних контактів і подолання дезадаптивних форм пристосувальної поведінки.

Для реалізації цих завдань використовувалися такі методи (реабілітаційні техніки): 1) створення адекватного терапевтичного середовища у відділенні; 2) терапія працею; 3) когнітивно-поведінкова терапія з елементами тренінгу соціальних навичок; 4) психоосвітні заняття; 5) сімейна терапія.

Таким чином, розроблений нами реабілітаційно-профілактичний комплекс являв собою інтегровану програму, що включала елементи різноманітних психосоціальних методів з переважним вибором технік, які фокусуються на індивідуальних проблемах пацієнтів. Індивідуальна психотерапевтична робота здійснювалася впродовж всього періоду реабілітації. Групові психосоціальні втручання проводилися в інтерактивній формі в закритих групах (5-10 осіб) з частотою 2-3 рази на тиждень протягом 2 місяців. Медикаментозна терапія була орієнтована на максимальне використання психотропних засобів останніх поколінь, що дозволило, крім впливу на продуктивні розлади, впливати на негативну симптоматику. Це створювало попереддеспозицію для включення пацієнтів в різноманітні програми психосоціального лікування.

Стандартизовану оцінку ефективності реабілітаційних заходів було проведено у 40 хворих на шизофренію зі сформованим синдромом госпіталізму (основна група). До групи порівняння було включено 25 хворих з порівнюваними гендерно-віковими та клініко-динамічними особливостями на завершальному етапі формування госпіталізму. Ці хворі отримували тільки медикаментозне лікування без спеціального реабілітаційного втручання.

Порівняно з пацієнтами, які отримували традиційне лікування, у хворих основної групи виявлявся достовірно (р<0,05) менший ступінь сплощення афекту, соціальної відчуженості, зниження здатності до підтримки бесіди, проявів самостійної ініціативи, спонтанності в поведінці та спілкуванні, а також вищі показники критичного ставлення до хвороби.

Показники міжособистісних стосунків як критерії пристосувальної поведінки хворих мали тенденцію до поліпшення в обох порівнюваних групах, однак за низкою показників хворі, включені в реабілітаційну програму, характеризувалися вищим рівнем відновлення соціальних інтеракцій. Це стосувалось обсягу міжособистісних взаємодій з більш значним зменшенням дистанціювання від соціального оточення, блокування спроб поліпшити умови свого існування, відмови від активного самоствердження та надання непривабливості Я-концепції.

У 22 з 40 хворих зі сформованим синдромом госпіталізму (55%) під впливом реабілітаційного втручання спостерігалася позитивна динаміка соціальної адаптації, яка виражалась у значному скороченні кількості хворих з дуже низькою та повною дезадаптацією. У групі порівняння позитивну динаміку соціальної адаптації виявлено тільки у 20% хворих, до того ж на рівні менш виражених показників.

У реабілітаційній групі певне поліпшення соціальної адаптації стосувалося таких сфер як «життєдіяльність та працездатність», «проведення дозвілля», «родинні стосунки», «міжособистісні взаємостосунки», «цікавість до пізнання оточуючої інформації», «зовнішній вигляд пацієнта». У групі порівняння певних позитивних зрушень не було за жодним з показників соціальної адаптації.

Таким чином, проведене дослідження показало досить високу ефективність комплексу психосоціальних реабілітаційних заходів у хворих на шизофренію з синдромом госпіталізму. Його застосування дозволяє досягти збільшення рівня соціального функціонування, неможливого при терапії, яка обмежується тільки медикаментозними засобами.

ВИСНОВКИ

1. У дисертації наведено теоретичне обґрунтування та нове вирішення актуального науково-практичного завдання - на основі комплексного аналізу клінічних, клініко-соціальних та патопсихологічних особливостей формування госпіталізму у хворих на шизофренію з тривалими строками стаціонарного лікування розробити систему його психосоціальної та психотерапевтичної корекції.

2. Встановлено залежність між сумарною тривалістю стаціонарного лікування хворих на шизофренію, фазами формування синдрому госпіталізму та його клінічними формами. Початковий етап госпіталізму (33 особи; 26,4% випадків) виникає після відносно менш тривалого періоду госпіталізацій (до 5 місяців) і характеризується переважанням симптомів фармакогенного регресу особистості. Фаза синдрому госпіталізму, що формується (23 особи, 18,4%), виявляється в разі тривалості стаціонарного лікування 10-15 місяців, а її клінічна картина визначається, головним чином, ознаками патерналістичної залежності хворих від медичного персоналу. За максимальних термінів перебування в стаціонарі (> 15 місяців) завершується формування синдрому госпіталізму з переважанням у таких випадках найбільш виражених проявів соціальної депривації та фармакогенного регресу особистості (69 осіб, 55,2% випадків).

3. Серед предикторів формування госпіталізму у хворих на шизофренію з найбільшою частотою (від 74,7% до 94,7%) визначаються такі фактори, як одноманітне стереотипно-дестимулювальне середовище відділення, ізоляційно-обмежувальний режим з недостатньою кількістю контактів пацієнтів із зовнішнім світом, відсутність подій в їх особистому житті, залежність від медичного персоналу, неможливість реалізації права на автономію та самостійне вирішення своїх проблем, відсутність системи подолання патологічної адаптивності до умов відділення. При цьому тяжкість захворювання сама собою істотно не впливає на формування госпіталізму та вираженість його проявів: показник середньої сумарної оцінки за шкалою госпіталізму за відносно однакової тяжкості захворювання значно нижчий (23,5±2,1 бала) у хворих з тривалістю госпіталізацій до 5 місяців, порівняно з 50,1±3,4 бала, р<0,05 - при більш пролонгованих термінах стаціонарного лікування (більше 15 місяців).

4. Визначено основні соціально-психологічні механізми, які сприяють формуванню госпіталізму у хворих на шизофренію. На його ранніх етапах, в основному, переважають явища стигматизації - аутостигматизації (2,18±0,21) як переживання соціального відторгнення та дистанціювання пацієнта від участі у вирішенні життєво важливих проблем. На стадії формування синдрому госпіталізму відбувається достовірне збільшення показників стигматизації (4,08±0,41), соціальної депривації (4,75±0,9), відображаючи неможливість реалізації власного соціального досвіту та звичної соціально-рольової активності, і патерналістичного ставлення медичного персоналу (2,7±0,3). Поступове, у процесі численних і тривалих госпіталізацій, «зараження» пацієнтів стигмою та закріплення її як основи самосприйняття призводить до кризи соціальної ідентичності пацієнта або втрати відчуття себе як особистості (4,41±0,36), що у сполученні з максимально вираженими проявами соціальної депривації (9,16±1,14) відображає сутність сформованого синдрому госпіталізму.

5. Клінічні особливості шизофренії зі сформованим синдромом госпіталізму характеризуються вираженими негативними (сплощенням афекту - 5,57±0,6, емоційною відчуженістю - 5,78±1,03, недостатнім контактом - 5,15±1,13, пасивно-апатичним відходом - 5,53±0,36) і когнітивними (концептуальною дезорганізацією - 5,40±1,3, труднощами абстрактного мислення - 5,71±0,71, труднощами концентрації уваги - 5,36±0,6, недостатністю суджень і критики - 5,23±0,41, вольовими порушеннями - 5,59±0,54, активним відходом від соціальних контактів 5,57±0,47) симптомами. Найбільша вираженість емоційного й когнітивного дефекту, а також екстрапірамідних розладів, що в той же час відбиває максимальну тривалість перебування хворих у стаціонарі, спостерігається у фазі сформованого синдрому госпіталізму.

6. Для хворих на шизофренію з різними формами госпіталізму характерним є дефіцитарне поводження у всіх галузях міжособистісного спілкування. Про це свідчать показники обсягу інтеракцій поводження включення (5,44±0,34), поводження контролю (6,7±0,45) і поводження афекту (5,32±0,49; р=0,0002). Виділено 4 клінічних варіанти дезадаптивного пристосувального поводження: регресивний (24 осіб; 34,8%), дезорганізований (9 осіб; 13,0%), амбітендентний (20 осіб; 29,0%) і змішаний (16 осіб; 23,2%). Не дуже різко виражені ознаки дезорганізованого та амбітендентного поводження з'являються вже під час перших госпіталізацій до психіатричної лікарні в осіб з початковою стадією госпіталізму. На етапі формування синдрому госпіталізму відбувається стабілізація показників дезадаптивного поводження на рівні помірно виражених порушень. При сформованому синдромі госпіталізму спостерігається різке збільшення (р < 0,05) амбітендентних і особливо регресивних поведінкових тенденцій, що відбивають стійкі та мало оборотні зміни соціально-рольового функціонування хворих.

7. У процесі формування синдрому госпіталізму відбувається зростання глибини порушень соціальної адаптації хворих, знижується ресурс позасімейної та сімейної підтримки, зростає частота негативно-неприязно-настороженого ставлення до хворого родича. Найнижчим рівнем психосоціальної адаптації відзначаються хворі на шизофренію на етапі сформованого синдрому госпіталізму: у 47 осіб (68,1%) виявлено дуже низький рівень адаптації, у 22 осіб (31,9%) - повну дезадаптацію. При сформованому синдромі госпіталізму спостерігаються й найнижчі показники сімейної (31,6±2,3 бала) і позасімейної підтримки (1,96±0,12 бала).

8. Система психосоціальної таі психотерапевтичної корекції госпіталізму у хворих на шизофренію, що включає створення у відділенні адекватного терапевтичного середовища, терапію зайнятістю, когнітивно-поведінкову терапію з елементами тренінгу соціальних навичок, психоосвітні заняття та сімейну терапію, сприяє поліпшенню клінічного стану хворих, зокрема, зниженню показників вираженості негативних і когнітивних розладів; оптимізації міжособистісних стосунків зі значним зменшенням дистанціювання від соціального оточення, істотно поліпшуються показники психосоціальної адаптації за рахунок таких сфер, як «життєдіяльність і працездатність», «проведення дозвілля», «сімейні стосунки», «міжособистісні стосунки», «інтерес до пізнання навколишньої інформації», «зовнішній вигляд пацієнта».

У цілому, позитивна динаміка соціальної адаптації під впливом реабілітаційного втручання спостерігалась у 55% хворих, а в порівняльній групі тільки у 20%, до того ж на рівні менш виражених показників (р<0,05).

СПИСОК РОБІТ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Путятин Г.Г. Социально-психологические особенности госпитализма у больных параноидной шизофренией / Г.Г. Путятин // Журнал психиатрии и медицинской психологии. - Донецк,, 2007. - №1 (17). - с. 53-61.

2. Абрамов В.А. Основные сферы и критерии оценки эффективности медико-социальной реабилитации больных с психическими расстройствами / В.А. Абрамов, Г.Г. Путятин, Т.Л. Ряполова, И.В. Жигулина, А.В. Абрамов // Журнал психиатрии и медицинской психологии. - Донецк, 2006. - №1 (16). - с. 3-7. (Дисертантом зібрано матеріали, проведено аналіз отриманих даних, написано та підготовлено до друку публікацію).

3. Путятин Г.Г. Диагностические критерии и клиническая характеристика синдрома госпитализма у больных шизофренией / Г.Г. Путятин // Журнал психиатрии и медицинской психологии. - Донецк, 2008. - №3 (20). - с. 16-21.

4. Абрамов В.А. Эффекты стигматизации и аутостигматизации больных на разных стадиях шизофрении / В.А. Абрамов, Г.Г. Путятин, Т.Л. Ряполова, А.В. Абрамов // Український вісник психоневрології. - Харків, 2008. - Том 16, №2 (55). - с. 27-32. (Дисертантом виконано інформаційний пошук та огляд літератури, зібрано матеріал, проведено аналіз отриманих даних, написано та підготовлено до друку публікацію).

5. Абрамов В.А. Особенности социальной поддержки больных шизофренией на различных стадиях формирования госпитализма / В.А. Абрамов, Г.Г. Путятин // Журнал психиатрии и медицинской психологии. - Донецк, 2009. - №1(21). - с. 73-78. (Дисертантом зібрано матеріали, проведено аналіз отриманих даних, написано та підготовлено до друку публікацію).

6. Путятин Г.Г. Клинико-динамические и социально-психологические аспекты проблемы госпитализма у больных шизофренией / в книге: В.А. Абрамов, И.В. Жигулина, Т.Л. Ряполова. Психосоциальная реабилитация больных шизофренией. - Донецк, 2009. - с. 65-110.

7. Абрамов В.А. Особенности межличностных отношений больных параноидной шизофренией с симптомами госпитализма / В.А. Абрамов, Г.Г. Путятин, Т.Л. Ряполова, И.В. Жигулина // Таврический журнал психиатрии. - Симферополь 2007. - V11, №3(40). - с. 24-29. (Дисертантом виконано інформаційний пошук та огляд літератури, зібрано матеріал, проведено аналіз отриманих даних, написано та підготовлено до друку публікацію).

8. Абрамов В.А. Психический дефект при шизофрении и проблема госпитализма / В.А. Абрамов, Г.Г. Путятин, А.В. Абрамов // Журнал психиатрии и медицинской психологии. - Донецк, 2008. - №1(18). - с. 101-116. (Дисертантом зібрано матеріали, проведено аналіз отриманих даних, написано та підготовлено до друку публікацію).

9. Путятин Г.Г. Психо-социальная и психотерапевтическая коррекция госпитализма у больных шизофренией и оценка ее эффективности / Г.Г. Путятин // Журнал психиатрии и медицинской психологии. - Донецк, 2009. - №3 (23). - с. 3-12.

шизофренія психосоціальний реабілітація терапія

АНОТАЦІЯ

Путятін Г.Г. «Клініко-психопатологічні та патопсихологічні особливості формування госпіталізму у хворих на шизофренію та його соціо- і психотерапевтична корекція». - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за фахом 14.01.16 - психіатрія. - ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України», м. Харків, 2010.

Дисертація присвячена вивченню клінічних, клініко-соціальних та патопсихологічних особливостей формування синдрому госпіталізму у хворих на шизофренію з довгостроковим перебуванням у стаціонарі.

Розроблено та проведено оцінку ефективності програми психосоціальної та психотерапевтичної корекції госпіталізму у хворих на шизофренію в поєднанні з використанням психофармакологічних засобів в умовах психіатричного стаціонару.

У 2006-2008 рр. проведено комплексне дослідження 125 хворих на шизофренію з безперервним типом перебігу. У роботі було використано соціально-демографічний, клініко-психологічний, соціально-психологічний, патопсихологічний, математично-статистичні методи дослідження.

Розроблено систему психосоціальної реабілітації, яка включала адекватну організацію терапевтичного середовища у психіатричному стаціонарі, когнітивно-поведінкову терапію з елементами соціального тренінгу, психоосвітні заняття та сімейну терапію, сприяла підвищенню ефективності лікування, зменшенню явищ госпіталізму, підвищенню пристосувальних можливостей у різних сферах життєдіяльності, поліпшенню якості життя та соціального функціонування хворих на шизофренію.

Ключові слова: шизофренія, госпіталізм, психосоціальна реабілітація.

АННОТАЦИЯ

Путятин Г.Г. «Клинико-психопатологические и патопсихологические особенности формирования госпитализма у больных шизофренией и его социо- и психотерапевтическая коррекция». - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата медицинских наук по специальности 14.01.16 - психиатрия. - ГУ «Институт неврологии, психиатрии и наркологии АММ Украины», - Харьков, 2010.

Диссертация посвящена определению клинических, клинико-социальных и патопсихологических закономерностей формирования синдрома госпитализма у больных шизофренией с длительным сроком пребывания в стационаре и разработке системы его психосоциальной коррекции

Выделены и описаны диагностические критерии этапов (фаз) формирования госпитализма: 1) фаза отдельных симптомов госпитализма; 2) фаза формирующегося синдрома госпитализма; 3) фаза сформированного синдрома госпитализма.

Установлена зависимость между суммарной длительностью стационарного лечения больных шизофренией, фазами формирования синдрома госпитализма и его клиническими формами.

Определены предикторы и основные социально-психологические механизмы, способствующие формированию госпитализма: стигматизация и аутостигматизация, социальная депривация и патерналистические отношения медицинского персонала.

Показано, что наибольшая выраженность эмоционального и когнитивного дефекта, а также экстрапирамидных расстройств, отражающая в то же время максимальную длительность пребывания больных в стационарах, наблюдается в фазе сформировавшегося синдрома госпитализма.

Установлено, что для больных шизофренией с различными формами госпитализма характерно дефицитарное поведение во всех областях межличностного общения.

Выделено четыре клинических варианта дезадаптивного приспособительного поведения: регрессивный, дезорганизованный, амбитендентный и смешанный.

В процессе формирования синдрома госпитализма происходит нарастание глубины нарушений социальной адаптации больных, необходимой для активной жизнедеятельности, снижается ресурс внесемейной и семейной поддержки, возрастает частота негативно-неприязненно-настороженного отношения к больному родственнику. Наиболее низким уровнем психосоциальной адаптации отличаются больные шизофренией на этапе сформированного синдрома госпитализма.

Интегративная система психосоциальной и психотерапевтической коррекции госпитализма у больных шизофренией, включающая создание в отделении адекватной терапевтической среды, терапию занятостью, когнитивно-поведенческую терапию с элементами тренинга социальных навыков, психообразовательные занятия и семейную терапию способствует улучшению клинического состояния больных и показателей психосоциальной адаптации.

...