Об'єкт, методи та методологія досліджень. Для визначення клініко-патогенетичних варіантів передменструального синдрому було виділено 2 групи обстежених: 100 пацієнток з ПМС (основна група) і 50 практично здорових менструюючих жінок (контрольна група).

Серед численних проявів передменструального синдрому у жінок основної групи нами було виділено 20 основних симптомів ПМС, кожен з яких оцінювався в балах від 0 до 3. Синдром оцінювався, залежно від кількості симптомів, тривалості і інтенсивності захворювання: легка, середня або тяжка форма ПМС. До легкої форми відносили захворювання, при якому сума балів складала від 3 до 6, до середньої форми - від 7 до 12, до тяжких проявів синдрому - від 13 до 18 балів. (Е.М. Вихляева и соавт., 2007).

Методика клінічного обстеження жінок складалася зі збору анамнезу, об'єктивного обстеження і дослідження за допомогою клініко-лабораторних методів. Нами було розроблено спеціальну анкету, куди вносили викопіювання анамнестичних даних з медичних карт амбулаторного хворого і історій хвороби. Останні уточнювалися і доповнювалися при особистих співбесідах з жінками.

Об'єм клініко-лабораторних досліджень включав: загальний аналіз крові і сечі, визначення групової і резус приналежності крові, коагулограму, вміст загального білка крові, білірубіну, залишкового азоту і сечовини, С-реактивного білка, аланінтрансферази (АЛТ), аспартаттрансферази (ACT) , холестерину, сіалової і тімолової проб. У більшості хворих ці дослідження проводилися неодноразово в процесі проведення курсів терапії.

Для вивчення анатомічного стану матки і яєчників проводили ультразвукове дослідження за допомогою апаратів "Toshiba SS120" з використанням конвексних і лінійних датчиків із частотою 3,5 Мгц і піхвового датчика із частотою 5 й 7,5 Мгц (Т.М. Бабкина и соавт., 2007).

Для визначення психологічної структури особи використовувалися загальноприйняті тестові методики і шкали. Зміни психічних складових емоційної сфери оцінювали за 8-колірним тестом, для кількісної обробки вибірок було використано експрес - методику (В.П. Сметник и соавт., 2007).

Визначення вмісту гормонів в периферичній крові хворих з ПМС здійснювалося загальноприйнятим імуноферментним методом (А.Г. Резников и соавт., 2006). При цьому, проводили дослідження концентрації наступних гормонів сироватки крові: фолікулостимулюючого гормону (ФСГ), лютеїнізуючого гормону (ЛГ), пролактину (Прл), тиреотропного гормону (ТТГ), тироксину (Т4), трийодтироніну (ТЗ), естрадіолу (Е), прогестерону (П) на 2-3, 13-16, 21-23 дні менструального циклу.

Математичну обробку матеріалу дисертаційної роботи проводили з застосуванням пакету комп'ютерних програм і електронних таблиць (Excel, Fox Pro, Open Access, Paradox), а також з використанням статистичної бібліотеки програм "Statistica" (О.П. Минцер и соавт., 2007).

Результати досліджень та їх обговорення. Згідно з отриманими нами результатами, вік пацієнток коливався від 18 до 46 років і, в середньому, склав 31,3±2,2 років, з них в основній групі - 31,8±2,5 років і в контрольній - 30,9±2,1 років (р>0,05).

Ретельний відбір основної і контрольної груп, зокрема, зіставлення таких параметрів як: вік, національність, сімейний стан, соціальний статус і таке інше дозволив нам з достовірністю виділити дві репрезентативні моделі груп жінок з тих, що розрізняються лише наявністю ПМС.

Окрім медико-соціальних параметрів, найбільш важливими чинниками, що віддзеркалюють специфічні функції жіночого організму і які безпосередньо впливають на розвиток і перебіг патологічного симптомокомплексу, поза сумнівом, є менструальна і репродуктивна функції (В.Б. Левинсон, 2008; T. Backstrom et al., 2009).

Аналіз менструальної функції показав, що для жінок з ПМС характерний достовірно більш пізній початок менархе, у порівнянні з пацієнтками контрольної групи: 14,0±0,2 і 13,2±0,2 року, відповідно (р<0,05). Подальше вивчення менструальної функції пацієнток з ПМС показало, що у жінок основної групи, в порівнянні з контрольною, частіше розвиваються розлади становлення менструальної функції - у 31 (30,3±3,1 %) і 8 (16,1±1,4 %) жінок, відповідно (р<0,05). У жінок основної групі менструальний цикл встановлювався не відразу, друга-третя і подальші менструації приходили через 6-12 місяців, в контрольній групі через 4-6 місяців.

Тривалість і характер десквамаційної фази менструального циклу обстежених свідчить, що менструації тривалістю до 3 днів зустрічалися, приблизно, однаково в обох групах (29,0 % в основній і в 30,0 % в контрольній), проте рясні найчастіше відмічалися в основній групі (14,6±0,9 % проти 8,3±0,7 % жінок в контрольній групі, р<0,05). У 57,0 % випадків в основній групі і 66,0 % в контрольній менструації тривали від 4 до 6 днів; у жінок з ПМС вони найчастіше були помірними (30,8±3,1 %) , що достовірно рідше, порівняно з жінками контрольної групи (47,8±3,8 %), р<0,05. Менструації тривалістю від 7 до 10 днів також достовірно частіше виявлялися у жінок з ПМС (13,0 %), що достовірно частіше, ніж в групі контролю (2,0 %) (р<0,05).

Подальше вивчення особливостей менструальної функції показало, що антепонуючий менструальний цикл (від 21 до 27 днів) виявлявся у 27,4±2,7 % пацієнток основної і достовірно рідше (15,2±1,2 %) у жінок контрольної групи (р<0,05). Ідеальний цикл (від 28 до 32 днів) виявлено у 44,3±4,1 % жінок в основній і, достовірно частіше, (69,7±3,4) у контрольній групі, р<0,001. Постпонуючий цикл (від 32 днів і більше) - у 28,1±2,7 % і 15,1+1,2 %, відповідно (р<0,05).

Аналізуючи варіанти порушень менструальної функції в анамнезі у жінок з ПМС, можна відзначити, що сумарна їх частота складала 27,2±2,6 % у жінок основної групи і в 4 рази менше у контрольній (6,2±0,6 %). Найчастіше формою порушень менструальної функції в основній групі була дисменорея у поєднанні з гіперполіменореєю (9,7±0,8 %), що також відмічає багато авторів (А.А. Прусинский, 2009; B. P. Appleby, 2006).

Посилаючись на думку ряду авторів (В.М. Ткаченко и соавт., 2009; B. Andersch et al. 2008), особливе значення ми приділяли якості статевого життя пацієнток. Звертає увагу, що якістю і частотою статевих контактів було задоволено 48,7±4,2 % жінок основної і 78,3±4,9 % жінок контрольної групи.42,0 % опитаних не були задоволені, або "важко відповісти на це питання”, з них 51,3±4,3 % в основній і 21,8±1,8 % в контрольній групі (р<0,001). Основною причиною незадоволення статевим життям 18,0 % пацієнток (25,2±2,6 % в основній і 1,3±0,1 % в контрольній групі) вважали хворобливий статевий акт; 5,0 % - патологічні виділення зі статевих шляхів (6,2±0,5 % в основній і 1,3±0,1 % в контрольній групі); 20,0 % - грубість партнера (по групах - 19,6±1,3 % і 19,1±1,6 % відповідно). На регулярне статеве життя вказували 47,2±4,4 % жінок основної і 65,6±5,8 % - контрольної групи (р<0,05); 31,0 % пацієнток в період обстеження відзначали нерегулярне статеве життя (по групах 33,6±3,4 % і 23,2±1,9 % відповідно); 18,0 % жінок не мали статевих контактів більше 6 місяців - 19,1±1,8 % в основній і 15,1±1,2 % в контрольній групах. Кожна п'ята (21,0 %) жінка в період обстеження мала більш за одного статевого партнера, з них 24,7±2,6 % в основній і 13,5±1,1 % в контрольній групі (р<0,05).

Враховуючи, що в сучасній літературі (Н.М. Ткаченко и соавт., 2009;

G. E. Abraham, 2009) велике значення віддається специфічній функції, зокрема, числу пологів і абортів, як одному з чинників ризику розвитку нейроендокринних порушень, ми також детально проаналізували особливості репродуктивної функції у пацієнток диспансерної групи.

У більшості жінок з ПМС репродуктивна функція була збережена. Результати вагітностей до виникнення патології свідчать, що на кожну жінку основної групи доводилося, в середньому, по 4,32±0,31 вагітностей і декілька менше у пацієнток в контрольній групі 3,51±0,28 (р>0,05). Виявлена різниця в частоті вагітностей у пацієнток основної групи обумовлена значною кількістю ранніх мимовільних викиднів (0,89±0,09 на одну жінку), в контролі їх було достовірне менше (0,46±0,05 на одну жінку), а також великою кількістю медичних абортів 2, 19±0,15, порівняно з пацієнтками групи порівняння 1,73±0,12 (р<0,05). Приблизно чверть (26,7±2,7 %) жінок основної і 15,1±1,2 % контрольної групи перенесли запалення внутрішніх статевих органів як ускладнення після аборту (р<0,05). Також звертає на себе увагу, що 4,2±0,4 % жінок основної і 2,7±0,2 % контрольної групи було оперовано з приводу ектопічної вагітності, причому, у однієї жінки з ПМС двічі.

Для більш чіткого уявлення про механізми розвитку ПМС ми детально вивчили перенесену соматичну і гінекологічну патологію у жінок обох груп, чому в сучасній літературі надається велике значення (Н.М. Ткаченко и соавт., 2009; Е.А. Фриман и соавт., 2010).

Аналіз структури соматичної патології показав, що у пацієнток основної групи досить низький індекс здоров'я, у порівнянні з контролем. Так, у жінок з ПМС в анамнезі було 133 захворювання, тобто, по 1,33±0,19 на кожну жінку, в контрольній групі лише 36 (0,78±0,08), р<0,05.

Найчастіше жінки обох груп хворіли на дитячі інфекції: 38,0±4,0 % - в основній і 24,6±2,1 % - в контрольній групі (р<0,05). Хронічні хвороби мигдалин було визначено у 17,6±1,2 % пацієнток в основній і достовірно менше (8,2±0,8 %) у пацієнток в контрольній групі (р<0,05). Досить часто зустрічалися захворювання травної і сечовидільної систем (17,6±1,2 % і 16,2±1,1 % відповідно) у жінок основної, а також у 10,2±1,0 % і 9,8±0,8 % жінок контрольної групи (р>0,05). В окрему групу, на нашу думку, необхідно виділити жінок з ендокринними захворюваннями (ожиріння, цукровий діабет): їх було 16,9±1,1 % в основній і достовірно менше (6,2±0,6 %) в контрольній групі (р<0,05).

Вивчення структури перенесених гінекологічних захворювань у жінок диспансерної групи показало, що найбільшу групу складали запальні захворювання геніталій, в анамнезі на них вказували третина жінок 33,1±3,0 % в основній і 12,3±1,8 % в контрольній групі (р<0,01). На другому місці, за частотою патології, що зустрічалася, було безпліддя 16,1±1,1 % в основній і достовірно менше - 2,7±0,2 % в контрольній групі (р<0,001). Достовірні відмінності виявлено і при поєднанні ПМС з ендометріозом і кістозними змінами в яєчниках (9,1±0,9 % і 14,1±1,9 %) у пацієнток основної, і у 2,7±0,3 % і 5,4±0,6 % пацієнток контрольної групи (р<0,05), а також міомою матки (14,1±1,4 % і 5,4±0,6 % відповідно, р<0,05). За рештою нозологічних груп достовірно значимих відмінностей не виявлено.

Всього у жінок з ПМС було 118 (1,18±0,18 на кожну жінку) поєднаних гінекологічних захворювань, а в контрольній групі лише 26 (0,51±0,07 на кожну жінку) (р<0,01).

Особлива увага приділялось порушенням менструальної функції у пацієнток з ПМС (Е.М. Вихляева, 2006; A. W. Clape, 2007). Так, в першу чергу, необхідно відмітити, що сумарна частота різних порушень складала в основній групі 27,4±3,7 %, тобто у кожної четвертої пацієнтки. Відмінності між основною і контрольною групами носили достовірний характер (р<0,001). Серед різних порушень можна виділити такі, як дисменорея (8,4±0,8 %) і її поєднання з гіперполіменореєю (9,8±1,0 %).

Ми вивчили фактори відносного ризику ПМС. Виходячи з отриманих результатів найбільш високі показники відносного ризику (ВР) мали місце у пацієнток з гіперменореєю (40 ум. од.), початок статевого життя після 21 року (4 ум. од.), хімічні методи контрацепції (4 ум. од.), захворювання травної системи (5 ум. од.), патологія шийки матки (6 ум. од.), захворювання дихальної (7 ум. од.) і нервової системи (8 ум. од.).

Отже, узагальнюючи отримані дані слід зазначити, що всі жінки були, приблизно, в однаковому віковому, соціально-економічному, сімейному статусах, лише у пацієнток з ПМС виявилися статистично значимі відмінності в становленні менструальної функції, в особливостях використання контрацептивних технологій, низький індекс соматичного і гінекологічного здоров'я. Це, у свою чергу, створює несприятливий преморбідний фон, що призводить до можливих порушень в різних органах і системах і, поза сумнівом, впливає на клінічні прояви патологічного симптомокомплексу.

Клінічна картина ПМС характеризується різноманіттям клінічних проявів. У нашому дослідженні використана загальноприйнята класифікація (В.П. Сметник и соавт., 2008; C. J. Chuohg et al., 2008), в якій, залежно від переважання тих або інших симптомів, виділені 4 основні клінічні форми: нервово-психічна, набрякла, цефалгічна, кризова. Нами також було виділено 20 основних симптомів ПМС, кожен з яких оцінювався в балах від 0 до 3: 0 - симптом відсутній, 1 - слабка незначні прояви симптому, 2 - помірні прояви, 3 - сильні прояви симптому, що призводить до зниження працездатності.

Результати проведених досліджень свідчать про переважання нервово-психічної форми ПМС (42,9 %), у порівнянні з набряклою (25,3 %), цефалгічною (19,0 %) і кризовою (12,8 %).

Особливий інтерес представляє клінічна симптоматика ПМС (А.Ф. Жаркий и соавт., 2008; B. J. Carroll et al., 2008). Серед широкого спектру клінічних симптомів при нервово-психічній формі частіше зустрічалися дратівливість - (96,7±2,3 %) і депресія (74,4±5,5 %) ; при набряклій - нагрубання молочних залоз - (94,4±3,8 %) і набряки обличчя, гомілок, пальців рук (88,8±5,3 %) ; при цефалгічній - головний біль (96,2±3,7 %) і відчуття "випинання очей”, їх набряклість (85,1±6,9 %) ; при кризовій - підвищення артеріального тиску (94,4±5,5 %) і відчуття здавлення за грудиною, у поєднанні із серцебиттям (83,3±8,0 %) .

Синдром оцінювався залежно від кількості симптомів, тривалості і інтенсивності захворювання. Було виявлено легку, середню і тяжку форму ПМС. До легкої форми відносили захворювання, при якому сума балів складала від 3 до 6 балів (39,4±4,1 % випадків) , до середньої - від 7 до 12 (33,8±3,9 %) , до тяжкого перебігу синдрому - від 13 до 18 балів (26,7±3,7 %).

Залежно від особливостей патологічного симптомокомплексу, усіх обстежених було розподілено на 3 групи: жінки з компенсованою (51,0 %), субкомпенсованою (32,0 %) і декомпенсованою стадіями (17,0 %).

При компенсованій стадії у 50,7±4,2 % жінок симптоми хвороби не прогресували, з'являлися в другій фазі менструального циклу і припинялися з настанням менструації. При субкомпенсованій стадії у 32,3±3,9 % обстежених пацієнток тяжкість захворювання з роками поглиблювалась, симптоми ПМС зникали лише з припиненням менструації. При декомпенсованій стадії у 16,9±1,6 % пацієнток симптоми ПМС продовжувалися протягом декількох днів після припинення менструації, причому "світлі” проміжки між припиненням і появою симптомів поступово скорочувалися.

Враховуючи велику кількість психоемоційних проявів ПМС і високий відсоток жінок з нервово-психічною формою захворювання, значний інтерес представляло вивчення психологічних параметрів, які вважаються достатньо інформативними (Ю.А. Комарова и соавт., 2008; N. D. Brayshaw et al., 2006) .

Заслуговує на увагу вивчення паралелей між клінічними формами захворювання і психічними складовими особи пацієнток, зокрема, акцентуація характеру обстежуваних (В.М. Ткаченко и соавт., 2009; B. Andersch et al., 2008).

Отримані нами результати свідчать, що у пацієнток з ПМС і у жінок контрольної групи надзвичайно складно виділити будь який чіткий тип акцентуації особи. У обстежених основної групи переважав емотивний (28,8±2,8 %) і демонстративний (19,0+2,3 %) тип акцентуації характеру, в контрольній групі (10,9±0,6 % і 6,8±0,9 % відповідно), р<0,001. У практично здорових жінок достовірно частіше виявлявся гіпертимний тип акцентуації особи (42,4±4,8 %), у порівнянні з жінками, хворими на МПС (5,5±0,3 %), р<0,001.

Ми також оцінили співвідношення акцентуації, залежно від клінічної форми ПМС. Дослідження показали, що серед пацієнток з нервово-психічною формою ПМС переважають жінки з демонстративною акцентуацією характеру (59,1 %), майже в 4 рази рідше серед цих пацієнток зустрічаються жінки педантичного і циклоїдного типів, ще рідше зустрічається гіпертімний тип акцентуації.

У жінок з набряклою формою переважне число жінок мали емотивний тип акцентуації характеру (88,9 %). У пацієнток з цефалгічною і кризовою формою ПМС визначався збудливий тип акцентуації (59,2 % і 55,6 % відповідно). Слід відмітити, що гіпертімний тип акцентуації характеру визначався лише в групі пацієнток з нервово-психічною формою захворювання.

Отже, 73,9 % жінок з підвищеною чутливістю, вразливістю, глибиною переживань (емотивний тип), з демонстративністю поведінки (демонстративний тип) і з підвищеною імпульсною поведінкою, ослабленням контролю над потягами, спонуками (збудливий тип) слід розглядати як групу ризику щодо розвитку ПМС. Проте це не виключає розвиток ПМС у жінок з іншими особистісними рисами.

Наступним важливим показником психоемоційної сфери жінки є рівень її самооцінки (М.Н. Кузнецова, 2008; T. Backstrom et al., 2009). Самооцінка - надзвичайно важливий показник психічної активності, яка впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток особи, її показник прямо пропорційний рівню домагань людини. Розбіжність між рівнем домагань і реальними можливостями веде до наростання тривожності і емоційної напруги, розвитку стресу, який значно ускладнює психічну адаптацію жінки (В.Б. Левинсон, 2008; B. P. Appleby, 2006). Як видно з отриманих даних, самооцінка у хворих з ПМС надзвичайно низька - 50,1±4,2 балів і, практично, за усіма шкалами вона достовірно нижче, ніж у жінок контрольної групи - 66,4±5,4 балів, (р<0,05). Так, за шкалою "розум” в основній групі самооцінка складала 61,9±3,6 балів а в контрольній - 72,6±6,2 балів, (р<0,05). Своє "здоров'я" жінки основної групи оцінювали в 48,5±4,2 балів і в контрольній - 80,8±4,6 балів, (р<0,001). Найбільш високі показники в основній групі отримані за шкалою "характер” - 66,2±3,9 балів, і хоча цей показник декілька нижче, ніж в контрольній групі - 67,1±5,5 балів, достовірних відмінностей не виявлено, (р>0,05). За шкалою "щастя" самооцінка в основній групі складала 51,4±4,2 бала і в контрольній - 67,1±5,5 балів (р<0,05), в основній групі "задоволеність шлюбом” - 38,0±4,1 % бала, в контрольній - 57,5±5,8 % балів, (р<0,01). Найнижчі показники в основній і достовірно вище в контрольній групі виявлено за шкалою "задоволеність сексуальними стосунками” - 34,5±4,0 і 58,9±5,7 балів в основній і контрольній групі відповідно, (р<0,001).

Наступним параметром психічної активності була психоемоційна сфера особи, дослідження якої дозволило визначити ранні прояви психологічного або фізіологічного стресу і зони його розподілу (А.А. Прусинский, 2009; B. P. Appleby, 2006).

Отримані результати свідчать, що у жінок основної групи показники емоційної сфери достовірно розрізняються з такими у контрольній групі за рядом параметрів. Підвищену психічну стомлюваність виявлено у 59,1±4,1 % жінок основної і 43,8±5,8 % контрольної групи (р<0,05). Підвищена психічна тривога спостерігалася у 60,5±4,1 % пацієнток в основній і у 45,2±5,5 % в контрольній групі (р<0,05).

Для жінок з ПМС характерна вища психічна напруга (54,2±4,1 %), ніж в контрольній (38,3±3,7 %) групі (р<0,05). У цих жінок також більша, в порівнянні з контролем, схильність до емоційного стресу (56,3±4,1 % і 35,6±5,6 % відповідно), р<0,01. Крім того, жінки, які страждають на ПМС, порівняно з контролем, відрізняються зниженою здатністю до адаптації до нового середовища (39,4±4,1 % і 23,2±4,9 % відповідно, р<0,05 ).

Таким чином, аналіз результатів дослідження психологічного стану жінок з ПМС свідчить, що захворювання викликає значні зміни в центральній нервовій системі, що виявляється комплексом множинних психічних симптомів (підвищена психічна стомлюваність, тривожність, виражений емоційний стрес, дуже низька адаптацію до нового середовища) , що дозволяє передбачити участь психоемоційної сфери у формуванні не лише варіанту перебігу СПМН, але і специфічності психоемоційної відповіді на хворобу. Розподіл зазначених психічних симптомів в групах неоднорідний і залежить від форми і ступеня тяжкості патологічного симптомокомплексу.

Самооцінка жінок із ПМС надзвичайно низька, особливо по шкалах "задоволеність сексуальними стосунками”, "задоволеність шлюбом" і "здоров'я”.

Для з'ясування патогенетичної основи ПМС у жінок з різними його проявами необхідне проведення дослідження систем-регулювальників жіночого організму, оскільки саме гормональні взаємовідношення, багато в чому, визначають стан психоемоційних критеріїв особистості пацієнток і є визначальними в обмінних процесах жіночого організму (Н.М. Ткаченко и соавт., 2009; L. L. Altshuler et al., 2005) .

Аналізуючи отримані результати, слід зазначити, що секреція гонадотропінів у жінок з ПМС знаходилася в залежності від характеру менструальної функції і характеризувалася значним поліморфізмом в кожній фракції гонадотропінів і їх співвідношенні.

У жінок з ПМС виявлено порушення гіпоталамо-гіпофізарної регуляції менструальної функції, які виявляються збільшенням розмаху індивідуальних коливань гонадотропінів, вищім рівнем ФСГ в середині менструального циклу, тенденцією до відносно низького вмісту ЛГ, а також підвищеною концентрацією Прл в лютеїнову фазу менструального циклу.

Дослідження вмісту тиреоїдних гормонів показали, що у обстежуваних хворих із ПМС функція щитовидної залози була збережена і оцінювалася як еутироїдна. Змін концентрації гормонів щитовидної залози в динаміці менструального циклу виявлено не було.

Дослідження гормональної активності гіпоталамо-гіпофізарно-яєчникової системи свідчать про те, у жінок репродуктивного віку, страждаючих на ПМС, спостерігається надлишковий рівень Е і зниження рівня П в лютеїнову фазу циклу.

Враховуючи різноманітні гормональні і психологічні прояви ПМС у обстежуваних жінок, нами розроблено патогенетичні підходи до терапії захворювання.

Ми застосовували диференційований підхід до лікування ПМС з використанням медикаментозних і немедикаментозних засобів, враховуючи вік пацієнток, клінічну форму захворювання і гормональний фон, на якому розвинулися клінічні симптоми.

Ефективність проведеної терапії оцінювали за нормалізацією загального стану пацієнток, зменшенням або відсутністю суб'єктивних скарг.

Кінцевою метою дослідження була розробка програми обстеження і терапії пацієнток з ПМС, а також заходів щодо запобігання розвитку нейроендокринних порушень.

Враховуючи основні клінічні форми захворювання і відмінності в гормональному і психологічному статусі обстежених жінок, нами використано декілька основних схем лікування, з урахуванням індивідуальних особливостей хворих. Відмінності у використанні патогенетичних медикаментозних засобів були обумовлені наявністю супутньої соматичної патології, і терапія у кожному окремому випадку підбиралася індивідуально, спільно з терапевтом і, за потребою, з ендокринологом. Загальні лікувальні заходи передбачали зняття у хворих негативних емоцій, фізичної і розумової перевтоми, ліквідацію інфекцій і інтоксикацій, що сприяло відновленню нормального функціонування нервової системи і основних регулюючих центрів, а також підвищувало ефективність патогенетичної гормонотерапії, що проводилася.

Немедикаментозна корекція складалася з декількох компонентів: психокорекція, дієтотерапія, чергування праці і відпочинку, а також фізіотерапія. Слід зазначити, що вона була приблизно однаковою для усіх пацієнток, відмінності у вживанні немедикаментозних засобів були обумовлені, переважно, тяжкістю ПМС і супутньою соматичною або гінекологічною патологією. Паралельно призначалися гормональні препарати.

Медикаментозна корекція включала нормалізацію обмінних процесів в організмі; усунення емоційних порушень невротичного характеру; поліпшення метаболічних процесів мозку; нормалізацію рівня артеріального тиску; антигістамінні засоби та фітопрепарати.

Поряд з цим, в обов'язковому порядку усім жінкам призначалося лікування супутньої соматичної патології за загальноприйнятими терапевтичними схемами.

Залежно від клінічної форми патології нами розроблено наступні схеми гормонотерапії.

Схема 1 застосовувалася у пацієнток з нервово-психічною формою ПМС.

У цих жінок в контрацептивному режимі протягом 6 місяців використовували монофазні, низько дозовані естроген-гестагенні препарати що містять 0,03 мг етінілестрадіолу і 0,125 мг левоноргестрелу, або гормональні комбіновані рилізінг-системи - черезшкірні і інтравагінальні.

Схема 2 призначалася для пацієнток з набряклою формою ПМС.

Враховуючи, що у цих жінок мало місце зниження рівня П, а також затримка рідини в другу фазу менструального циклу, їм був рекомендований комбінований естроген-гестагенний препарат, що містить 0,03 мг етінілестрадіолу і 3 мг дроспіренону ("гібридний" гестаген, синтезований на основі спіронолактону, який має антимінералокортикоїдний ефект), що дозволило уникнути додаткового вживання діуретиків у другу фазу циклу.

Схема 3 використовувалася у жінок з цефалгічною формою ПМС.

У цій підгрупі хворих ми використовували препарати, що містять 0,03 мг етінілестрадіолу і 2 мг дієногесту. При звичайній гіпертензії жінкам рекомендували вживання гіпотензивних препаратів (престаріум, допегіт і ін.). Окрім цього, в другу фазу циклу був рекомендований прийом інгібіторів простагландінсинтетази - в звичайних дозуваннях, після їжі.

Схема 4 застосовувалася у жінок з кризовою формою ПМС. В схему лікування обов'язково включали препарати на основі верболозу лікарського або антагоністи допамінових рецепторів, а також мікродозовані естроген-гестагенні препарати, що містять 0,02 мг етінілестрадіолу і 0,075 гестодену. При підвищенні артеріального тиску також призначалися гіпотензивні препарати і Я-адреноблокатори.

Як видно з отриманих даних, лікування "без ефекту” було зареєстроване лише в 6,6 % і 5,6 % жінок з нервово-психічною і набряклою формами ПМС, тоді як у 14,8 % жінок з цефалгічною формою ПМС і майже у третини пацієнток з кризовою стан залишався без змін. На наш погляд це пов'язано з супутньою соматичною патологією, яка в цих групах була представлена переважно захворюваннями серцево-судинної і ендокринної систем.

Таким чином, оцінюючи терапевтичні підходи до ПМС у жінок, слід зазначити, що найбільш доцільно при виборі лікування орієнтуватися, окрім клінічної форми захворювання, на гормональний фон, що обумовлюють ті або інші клінічні прояви. Як перший етап лікування, необхідне призначення немедикаментозних засобів (у тому числі фізіолікування і психокорекції). Гормонотерапія при кожній формі ПМС повинна підбиратися індивідуально, з урахуванням гормонального статусу пацієнтки.

Найбільш ефективна комплексна терапія у жінок з нервово-психічною і набряклою формами ПМС (93,4 % і 94,4 % відповідно), менш ефективна терапія для жінок з цефалгічною формою ПМС (70,3 %), найнижча ефективність від лікування, що проводилося, виявилася у пацієнток з кризовою формою ПМС - 66,7 %, що, можливо, пов'язано з супутніми соматичними захворюваннями, які мають місце в цій групі.

Таким чином, запропонований нами алгоритм обстеження і терапії основних клінічних форм ПМС дозволить значно підвищити ефективність лікування синдрому, а також спростити процедуру обстеження і діагностики патологічних станів у вказаних пацієнток.

Висновки