Хірургічне лікування хронічного одонтогенного гаймориту у пацієнтів з вегетативними дисфункціями

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Впродовж останніх років спостерігається зростання частоти одонтогенних запальних процесів, які складають від 85 % до 95 % усіх запальних процесів щелепно-лицевої ділянки. Розповсюдженість одонтогенних гайморитів складає 24-33 % серед усіх запальних процесів верхньощелепної пазухи (Бернадский Ю.І., 1988, Харьков Л.В., 2003), кількість рецидивів захворювання коливається у межах 30-50 % (Сисолятин С.П., 2000), причому більше хворіє працездатне населення віком 18-45 років.

В зв'язку з цим більшість госпіталізованих хворих з хронічними одонтогенними верхньощелепними синуїтами потребують хірургічного лікування.

Найчастіше щелепно-лицеві хірурги проводять класичну радикальну гайморотомію, яка надає достатні можливості для ефективної ревізії і санації синуса, а також не потребує спеціального ендоскопічного оснащення.

Більшість авторів при удосконаленні методик хірургічного лікування гаймориту проводили дослідження впливу назогаймороанастомоза та марлевої тампонади порожнини носа на оточуючі тканини. Порожнина носа та верхньощелепні пазухи мають численні рефлекторні зв'язки, які відіграють важливу роль у регуляції різноманітних функцій організму та підтримці його життєдіяльності. На сьогодні доведено участь рефлексів з верхніх дихальних шляхів у самореалізації діяльності дихального центру, формуванні пристосувальних та компенсаторних реакцій серцево-судинної системи та інших систем організму (Піскунов Г.З., Піскунов С.З., 2002).

Для формування згаданих рефлекторних зв'язків адекватним подразником слизової оболонки порожнини носа та біляносових пазух є механічний та хімічний вплив, оптимальні зміни повітряного тиску, що виникають під час вдихання повітря та його видихання при нормальному носовому диханні. Очевидно, що руйнування латеральної стінки гайморової порожнини з метою дренування пазухи та тампонада верхньощелепного синуса марлевим йодоформним тампоном можуть впливати на виникнення відповідних патологічних рефлексів з боку вегетативної нервової системи (ВНС). Неможливість носового дихання у затампонованій половині носа є додатковим пусковим механізмом формування патологічних рефлексів зі слизової оболонки порожнини носа.

Отже, вдосконалення способів хірургічного лікування хронічних одонтогенних гайморитів, а також дослідження впливу традиційних методів лікування та післяопераційного ведення прооперованого синусу на загальний стан пацієнта з урахуванням рефлекторних змін ВНС, що формуються при травмі слизової оболонки носа та біляносових пазух, обумовлюють актуальність та науково-практичне значення обраного напрямку наукового дослідження.

Метою дослідження є підвищення ефективності лікування хворих з хронічними одонтогенними гайморитами шляхом збереження анатомічних структур гайморової порожнини та порожнини носа, корекції та попередження основних патогенетичних порушень гомеостазу.

Завдання дослідження:

1. Вивчити частоту і характер змін у вегетативній нервовій системі хворих на хронічний одонтогенний гайморит до, в процесі та після оперативного лікування.

2. Дослідити вплив назогаймороанастомоза та марлевої тампонади верхньощелепного синусу на стан вегетативної нервової системи.

3. Удосконалити методи хірургічного лікування одонтогенних верхньощелепних синуїтів з урахуванням стану вегетативної нервової системи та можливих порушень гомеостазу.

4. Вивчити в порівняльному аспекті динаміку клінічних проявів у хворих з хронічними одонтогенними гайморитами при застосуванні відомих та удосконалених методів хірургічного лікування.

1. Матеріали та методи дослідження

З метою вивчення особливостей стану вегетативної нервової системи при хронічному одонтогенному гаймориті було у період з 2006 по 2009 роки обстежено 60 хворих на хронічний одонтогенний верхньощелепний синуіт. Серед хворих переважали особи жіночої статі - 36 (60 %). Віковий діапазон обстежених складав 18-56 років, тобто, хронічний одонтогенний гайморит частіше спостерігався у групи людей, які найбільш активно беруть участь в трудовій діяльності (осіб від 21 до 60 років було 86,53 %). В стаціонар пацієнти були направлені в різні терміни після виявлення перших клінічних симптомів захворювання. Давність клінічних симптомів коливалась від 10 днів до 4 років.

Клінічне обстеження та лікування хворих проводилось у щелепно-лицевому відділенні № 2 КМКЛ № 12 (головний лікар - доц. Т.В. Лобода), яке є клінічною базою кафедри хірургічної стоматології та щелепно-лицевої хірургії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (ректор - академік НАМН України, проф. В.Ф. Москаленко).

Для вирішення завдань дослідження були використані клінічні, рентгенологічні, лабораторні, морфологічні та медико-статистичні методи. Фрагменти роботи виконано на базі рентгенологічного відділення та у відділенні променевої діагностики дитячої міської клінічної лікарні № 7 (зав. від. - Забудська Л.Р.), в Олександрівському діагностичному центрі Києва (зав. від. - Липа С.В.).

Окрім загальноприйнятих методик обстеження, всім пацієнтам було проведено дослідження функціонального стану ВНС, реографію судин шиї та головного мозку, а саме внутрішньої сонної артерії. Всі дослідження (окрім анкетування та визначення індексу Кердо) проводили чотири рази. Перший раз - при госпіталізації пацієнта в стаціонар, вдруге - на наступний день після проведення оперативного втручання та втретє: контрольній групі пацієнтів - одразу після видалення марлевого тампона з порожнини синуса, а в основній групі - на третю та на п'яту добу після оперативного втручання. Визначення варіабельності ритму серця проводили додатково під час різних етапів оперативного втручання.

Для дослідження тонусу ВНС використовували спеціальний опитувальник (у вигляді анкети), що заповнювався пацієнтом при госпіталізації в стаціонар.

Загальна сума балів, отримана при вивченні ознак по опитувальнику, у здорових осіб не повинна перевищувати 15, перевищення свідчить про наявність у хворого ознак вегетативних порушень. Метод анкетування дозволяє виявити ознаки вегетативних порушень навіть у тих пацієнтів, що не пред'являли активних скарг з боку ВНС.

Розрахунок вегетативного індексу (ВІ) Кердо проводили за формулою:

ВІ= (1-Д/ЧСС) х 100,

де ЧСС - частота серцевих скорочень за 1 хв.; Д - величина діастолічного тиску.

В нормі, ВІ = 0. Якщо значення коефіцієнту позитивне, це свідчить про переважання симпатичних впливів; якщо цифрове значення отримують зі знаком мінус, то в таких випадках підвищений парасимпатичний тонус.

Для об'єктивної оцінки стану ВНС використовували неінвазивний метод спектрального аналізу хвильової структури ритму серця, який в є світовим стандартом. Варіабельність риму серця (ВРС) - це змінність тривалості R-R послідовних циклів серцевих скорочень за певні проміжки часу. Дослідження ВРС та реоенцефалограму проводили за допомогою реокардіоаналізатора RheoTest (DX-системи, м. Харків), що працює в комплексі зі спеціальним програмним забезпеченням. Прибор дозволяє проводити автоматичний аналіз та обробку отриманих даних, що потім видавались у вигляді протоколу дослідження.

Підхід до хірургічного лікування був наступним. У контрольній групі хворим на хронічний одонтогенний гайморит проводили санацію верхньощелепної пазухи (гайморотомію) за класичною методикою з утворенням назогаймороанастомоза та тампонадою пазухи марлевим йодоформним тампоном.

Основна група хворих була прооперована за розробленою нами методикою (Деклараційний патент № 265993) з утворенням замість класичного назогаймороанастомоза пункційного отвору за допомогою голки Куликовського, на яку попередньо надівали пластмасовий катетер, обрізаний по зрізу голки. Після видалення голки катетер залишали в синусі, кінець катетера фіксували до щоки лейкопластиром і використовували для промивання пазухи розчинами антисептиків після операції.

Медикаментозне лікування в обох групах складалося з типової комплексної схеми протизапальної терапії: антибактеріальної - лінкоміцин, цефран, цефтриаксон ; дезінтоксикаційної - ентеросгель по 15 мг 3 рази на добу впродовж 14 днів; симптоматичної - кетанов (кеторолак) по 1мл внутрішньом'язово кожні 8 годин в залежності від тривалості больового симптому; дінастат по 40 мг за 30 хвилин до операції внутрішньо м'язово.

2. Результати власних досліджень

Для вирішення поставлених задач на першому етапі обстежено 60 хворих на хронічний одонтогенний гайморит. До порівняльної групи увійшло 30 пацієнтів з травматичними переломами нижньої щелепи, що звертались за допомогою на першу добу після травми. Їм також проведено дослідження стану вегетативної нервової системи.

Аналіз отриманих анкетних даних у пацієнтів з хронічним одонтогенним гайморитом (60 анкет), свідчить про наявність ознак вегетативних змін у 93 % (56 чоловік) опитаних. Середній бал після аналізу анкет становив 28 при нормі 15.

У пацієнтів з травматичними переломами нижньої щелепи (група порівняння) ознаки вегетативних змін були виявлені у 13 % (4 особи), середній бал опрацьованих анкет становив 17.

Проведено загальний аналіз скарг після обробки даних анкетування, які були зумовлені вегетативними змінами на тлі хронічного одонтогенного гаймориту. Найчастіше визначались такі прояви: схильність до почервоніння обличчя - у 67,7 %, оніміння або похолодіння пальців кистей, стоп - у 53 % випадків, головний біль - у 54 %, частіше дифузного характеру або пульсуючий, підвищена пітливість у 54 % респондентів при хвилюванні, у 32,2 % було відчуття серцебиття переважно після навантажень, 58,5 % опитаних відзначали зниження працездатності, швидку стомлюваність, порушення сну, часте відчуття недосипання. У 32,6 % хворих на хронічний одонтогенних гайморит зафіксовано скарги на періодичну задишку в закритому приміщенні, тимчасова непритомність переважно при хвилюванні виявлена у 2,7 % пацієнтів.

Питома вага цих симптомів і скарг має чітку тенденцію до їх збільшення у осіб жіночої статі та у хворих з давністю захворювання більше 6 місяців.

Дослідження показали високу поширеність і вираженість вегетативних порушень у хворих на хронічний одонтогенний гайморит (1,5-2 рази вище норми балів за анкетою), також хворі мали нестійкий тонус церебральних судин, зниження або підвищення периферичного судинного опору та зниження їх еластичності.

У 11 (20 %) обстежених хворих було виявлено зниження кровонаповнення (гіповолемія легкого ступеня) в басейні внутрішньої сонної артерії, тонус магістральних судин був підвищений у 30 (54,5 %) пацієнтів та знижений у 5 (9 %) обстежених.

У всіх хворих виявлено зміни з боку периферійного судинного опору,
у 50 (90,9 %) зниження показників, а у 5 (9 %) підвищення периферійного судинного опору.

Еластичність судин була знижена у всіх осіб з ознаками вегетативних розладів (56 осіб). Нестійкість судинного тонусу виявлялась у вигляді послідовних коливань нормального та підвищеного (у деяких хворих зниженого) тонусу через різні проміжки часу, не синхронізовані з дихальним циклом.

Таким чином, можна стверджувати, що такі зміни скоріш носять первинно рефлекторний характер, пов'язані з лабільністю та дисфункцією вегетативної нервової системи, та є ознакою компенсаторно-пристосувальних механізмів. Можливо розвиток хронічної гіпоксії у верхньощелепному синусі внаслідок запального процесу призводить до астенії та виникнення церебральних вегетосудинних порушень.

Тривалість захворювання до одного року та періоди загострення хронічного одонтогенного гаймориту характеризувались різким збільшенням активності симпатичної нервової системи, що призводило до посилення активності вищих нервових центрів та ослаблення вагусних впливів, та відображало максимальну ступінь мобілізації регуляторних систем. У хворих з давністю захворювання більше одного місяця і в хронічній стадії захворювання переважала асимпатикотонія, що свідчить про слабкість мобілізації ресурсів, зниження резервних можливостей організму.

У більшості пацієнтів з травматичними переломами нижньої щелепи (група порівняння) зміни з боку ВНС були спрямовані в бік симпатикотонії 90 % (27 осіб). При дослідженні тонусу ВНС на підставі аналізу анкет вегетативних порушень, дані анамнезу, що свідчать про зміни з боку ВНС виявлені тільки у 13 % (4 осіб) опитаних. Тобто зміни в бік симпатикотонії можуть свідчити про реакцію організма на гостру травму.

В залежності від характеру та об'єму оперативного втручання всі хворі
з хронічним одонтогенним гайморитом були розділені на дві групи: основну
і контрольну. За формою, характером та ступенем тяжкості процесу склад хворих в обох групах був приблизно однаковим.

У контрольній групі було 30 хворих (50 %), яким для хірургічної санації запального вогнища у верхньощелепному синусі використовували класичну радикальну операцію з одномоментним пластичним усуненням оро-антрального сполучення за його наявності. Основну групу склали 30 хворих (50 %), яким у комплексному лікуванні хронічного одонтогенного гаймориту було використано запропоновану нами оптимізовану хірургічну методику лікування. За потреби їм також проводилося одномоментне пластичне усунення ороантрального сполучення.

Для підвищення ефективності комплексного лікування хворих з хронічним одонтогенним гайморитом нами був розроблений і введений у практику роботи спосіб одномоментної гайморотомії з виключенням найбільш травматичного етапу хірургічного втручання (за даними моніторингу варіабельності ритму серця) - утворення класичного назогаймороанастомоза.

Відмінною особливістю модифікованого способу хірургічного лікування хронічного одонтогенного гаймориту є те, що під час проведення гайморотомії утворюють не класичний назогаймороанастомоз, а пункційний отвір за допомогою голки Куликовського. Після видалення голки катетер залишають в синусі, кінець катетера фіксують до щоки лейкопластиром і використовують для промивання пазухи розчинами антисептиків після операції на протязі 3-5 діб. Після нормалізації кольору промивних вод цей катетер видаляли з пазухи без додаткової анестезії.

Для контролю стану вегетативної нервової системи під час операції проводився запис ВРС як в основній, так і в контрольних групах. Оперативне втручання було умовно поділено на три частини: початок операції, що включав анестезію та проведення розрізу, основну частину - трепанація передньої стінки гайморової пазухи та її ревізія з видаленням слизової оболонки гайморової, завершальна стадія включала в себе утворення назогаймороанастомоза, тампонаду верхньощелепного синусу йодоформним тампоном та ушивання рани.

Було виявлено, що найбільша активація симпатичних центрів ВНС відбувалась під час проведення видалення слизової оболонки верхньощелепного синусу та особливо в завершальній стадії оперативного втручання при утворенні назогаймороанастомоза.

На нашу думку ці етапи оперативного втручання є найбільш травматичними з точки зору впливу на ВНС, що не може не викликати регуляторних змін у хворих з вираженими доопераційними вегетативними порушеннями. Вегетативні зв'язки порожнини носа з серцево-судинною системою наведені на малюнку.

Для оцінки ефективності лікування у найближчі терміни після операції (через 2, 3, 5 діб) проведено порівняльний аналіз змін, комплексу клінічних і діагностичних показників у пацієнтів порівняльної та основної груп. Брали до уваги динаміку суб'єктивних відчуттів та перебіг післяопераційного періоду. Особливу увагу приділяли змінам, що відбувались з боку вегетативної нервової системи та центральної гемодинаміки.

В ході клінічних досліджень було визначено, що в динаміці перебігу післяопераційного періоду існує суттєва різниця між двома групами прооперованих хворих.

Візуальна і клінічна оцінка результатів проведеного хірургічного лікування доповнювалась дослідженням динаміки змін ВРС, що визначали під час операції, та на 2-й, 3-й, та 5-й день після операції.

Результати дослідження показали, що під час операції відбувалася активація вегетативної нервової системи з підвищенням як симпатичних так і парасимпатичних показників. Коефіцієнт вагосимпатичного балансу (LF/ HF) свідчив про достовірне підвищення активності симпатичної ланки ВНС, що відбувалось як в контрольній, так і в основній групах. У пацієнтів основної групи симпатичні впливи на організм були менш виражені, ніж у пацієнтів порівняльної групи та зростав у середньому на 18 %. У пацієнтів порівняльної групи вагосимпатичний показник зростав у середньому на 47 %, що підтверджувало стресове навантаження на організм пацієнта.

Показник LF/ HF (вагосимпатичний баланс) у пацієнтів основної групи від початку операції і до її завершення практично не змінювався. На нашу думку, це може бути пов'язано зі зменшенням травматизму операції та відмовою від таких етапів як видалення слизової оболонки синуса та утворення назогаймороанастомоза.

У ранньому післяопераційному періоді, особливо в перший день після хірургічного втручання, у всіх пацієнтів відмічалась симпатикотонія, але збільшення показника вагосимпатичного балансу у пацієнтів контрольної групи було достовірно вищим (основна група - LF/ HF 1,16±0,28; контрольна група - LF/ HF - 5,68±2,2). Але вже з 3-го дня післяопераційного періоду коефіцієнт вагосимпатиного балансу у пацієнтів основної групи наблизився до нормальних показників (LF/ HF 0,87±0,21). Така ж позитивна динаміка відмічалась і на 5-й день після операції.

У пацієнтів контрольної групи також відмічалась позитивна динаміка змін ВНС, проте й на 5-й день після операції показники LF/ HF були ще підвищеними (1,88±0,6).

Ці дані вказують на більш швидке відновлення процесів адаптації у пацієнтів основної групи, що клінічно проявлялось у зменшенні основних післяопераційних проявів більш швидко, ніж у пацієнтів порівняльної групи.

Однак, не можна не відмітити той факт, що весь післяопераційний період проходив у пацієнтів основної і контрольної груп при знижених показниках Power, mc2 (загальна спектральна міць). Це свідчить про напруження функціональних резервів організму, та в подальшому може призвести до зриву адаптаційних можливостей.

В динаміці спостережень проводили також реоенцефалографію (РЕГ) судин головного мозку, а саме - внутрішньої сонної артерії. Данні РЕГ кореляційно змінювались разом зі змінами показників ВРС. Особливий інтерес викликав аналіз змін показника а/Т, що відображає стан тонусу судин.

Як в основній так і в контрольній групах показники тонусу судин на перший день після операції були достатньо високими, та вказували на стан дистонії по гіпертонічному типу, але у контрольній групі показник а/Т був вищим в 2 рази.

В основній групі спостерігалась позитивна динаміка показників тонусу судин з нормалізацією показників на 3-ю добу після операції. В контрольній групі також відмічалась позитивна динаміка показників тонусу, але й на 5-у добу після хірургічного втручання у цих пацієнтів мала місце дистонія судин по гіпертонічному типу. Слід відмітити той факт, що після видалення марлевого тампону з верхньощелепного синусу відмічалось різке зниження показників судинного тонусу - практично у 2 рази. Це підтверджує, що марлева тампонада прооперованого синусу негативно впливає на стан тонусу судин внутрішньої сонної артерії.

В післяопераційному періоді всі хворі були обстежені в терміни 1, 6, та 12 місяців, 2 і 3 роки. Поряд із загальним оглядом, проводили риноскопію, огляд порожнини рота, рентгенографію біляносових пазух в носо-підборідній проекції.

Незважаючи на негативний вплив радикального хірургічного лікування на ВНС пацієнта, даний спосіб має свої показання до використання. На нашу думку, такий спосіб може бути використаний у хворих на хронічний одонтогенний перфоративний гайморит при дифузному (тотальному) ураженні слизової оболонки верхньощелепної пазухи гнійно-поліпозним процесом, розповсюдженим остеомієлітичним процесом, при підозрі на новоутворення (слизової оболонки гайморової пазухи), або ж у випадку наявності орбітальних або внутрішньочерепних ускладнень.

Що стосується результатів запропонованого нами оптимізованого хірургічного втручання на верхньощелепній пазусі, при хронічних одонтогенних гайморитах то дані клініко-функціонального дослідження їх у різні терміни після операції дозволяють вважати його ефективним завдяки зменшенню травматизму на етапі формування назогаймороанастомозу та відмови від тампонади верхньощелепної пазухи марлевим тампоном з йодоформом. Ефективність запропонованого хірургічного втручання підтверджена клінічно динамікою протікання основних симптомів в ранньому післяопераційному періоді та даними аналізу варіабельності серцевого ритму та аналізу показників реоенцефалографії.

Аналіз результатів дослідження свідчить, що використання розробленого нами способу хірургічного лікування хронічного одонтогенного гаймориту у хворих з вегетативними дисфункціями дозволило отримати позитивний результат у 28 (93,34 %) прооперованих хворих (одужання - 70 %, поліпшення - 23,34 %).

При цьому, видужання хворих, порівняно з контрольною групою, що оперувалися за класичною методикою збільшилось на 13,34 %, стійке покращення - на 6,33 %.

Висновки

назогаймороанастомоз вегетативний верхньощелепний синуїт

У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення актуального науково-практичного завдання сучасної стоматології, що полягає в підвищенні ефективності лікування пацієнтів на хронічний одонтогенний гайморит на тлі вегетативних дисфункцій шляхом вдосконалення техніки оперативного втручання.

1. Вегетативну дисфункцію виявлено у 93 % хворих на хронічний одонтогенний гайморит. Найчастіше серед вегетативних ознак у хворих на хронічний одонтогенний гайморит спостерігались: схильність до почервоніння обличчя - в 67,7 % випадків, оніміння або похолодіння пальців кистей, стоп - у 53 %, головний біль - у 54 %, частіше дифузного характеру або пульсуючий, підвищена пітливість при хвилюванні у 54 % респондентів, у 32,2 % було відчуття серцебиття, переважно після навантажень, 58,5 % опитаних відзначали зниження працездатності швидку стомлюваність, порушення сну, відчуття недосипання. У 32,6 % хворих були скарги на періодичну задишку. Частота цих симптомів і скарг була вищою у осіб жіночої статі та у хворих з давністю захворювання більше 6 місяців.

2. Частота, характер та напрямок вегетативних порушень свідчать про зниження адаптаційно-пристосувальних можливостей вегетативної нервової системи у хворих на хронічний одонтогенний гайморит, що виражалось у зниженні показників Power, mc2 на 35-40 %, змінах з боку РЕГ у вигляді нестійкого тонусу церебральних судин, зниження або підвищення периферичного судинного опору та зниження еластичності судин.

3. Найбільш травматичними етапами радикальної операції на гайморовій пазусі, за даними показників ВРС, є її ревізія з видаленням слизової оболонки та утворення назогаймороанастомоза, що призводить в ранньому післяопераційному періоді до стійкої активації симпатичної ланки ВНС (показник вагосимпатичного балансу збільшувався в середньому у 4 рази), що в подальшому може призвести до зривів адаптаційних можливостей організму.

4. Марлева тампонада прооперованого синусу з вивиденням тампону в нижній носовий хід викликає підвищення тонусу судин внутрішньої сонної артерії в середньому у 2,5 рази, який поступово зменшується після видалення тампона, зазвичай через 3-5 діб після операції, а період відновлення показників тонусу судин головного мозку триває 1-2 та більше місяців.

5. Забезпечення дренажу верхньощелепної пазухи після гайморотомії шляхом пункції її медіальної стінки через нижній носовий хід, та введення катетеру на 3-5 діб після операції, є значно менш травматичним для місцевих тканин і менше порушує стан вегетативної нервової системи, що є особливо важливим для осіб, у яких виявлено зміни з боку вегетативної нервової системи до операції.

6. Зменшення травматичності операцій на верхньощелепних синусах, супроводжується зниженням патологічної вегетативної дії на синусовий вузол серця та на судинну стінку внутрішньої сонної артерії, що проявляється у нормалізації показників тонусу судин головного мозку та коефіцієнту вагосимпатичного балансу через 3 доби після операції.

Практичні рекомендації.

1. При обстеженні хворих на хронічний одонтогенний гайморит та підготовці до операції доцільно оцінювати стан ВНС для визначення адаптаційних можливостей організму. В ранньому післяопераційному періоді слід проводити динамічний контроль за станом ВНС за допомогою показників ВРС.

2. Для скринінгової діагностики вегетативних порушень та визначення компенсаторних можливостей слід використовувати анкети по Вейну, а у пацієнтів з наявними нейровегетативними скаргами проводити визначення показників ВРС.

3. Для визначення об'єму оперативного втручання, обов'язковим є проведення КТ біляносових пазух

4. Відношення до неушкодженої слизової оболонки гайморової порожнини під час хірургічних втручань повинно бути максимально ощадливим, особливо в ділянці природного сполучення синусу з порожниною носа.

5. Післяопераційний дренаж пазухи слід проводити за допомогою катетера, що вводиться в пазуху під час операції за допомогою голки Куліковського через пункцій ний отвір у медіальній стінці верхньощелепного синуса. Строки дренування слід визначати індивідуально в залежності від динаміки усунення запального процесу.

Література

1. Маланчук В.О Вплив марлевої тампонади верхньощелепного синуса на стан церебральної гемодинаміки / В.О. Маланчук, В.М. Єфисько, Н.А. Щуревська // Вісник стоматології. - 2008. - № 1. - С. 137-139.

2. Єфисько В.М. Зміни вегетативного гомеостазу при різних методах хірургічного лікування хронічного одонтогенного гаймориту / В.М. Єфисько, Н.А. Щуревська // Науковий вісник НМУ імені О.О. Богомольця. - 2009. - № 1. - С. 196-198.

3. Маланчук В.О. Стан вегетативної нервової системи у хворих на хронічний одонтогенний гайморит / В.О. Маланчук, В.М. Єфисько, Ізадкхах Фаршад, Н.А. Щуревська, Д.В. Яценко // Журнал вушних, носових і горлових хвороб. - 2010. - № 5. - С. 51-54.

4. Маланчук В.О. Зміни вегетативної нервової системи при радикальних втручаннях на верхньощелепних синусах / В.О. Маланчук, В.М. Єфисько // Матеріали наук.-практ. конф. «Сучасна стоматологія та щелепно-лицева хірургія» : тези доп. - К., 2008. - С. 111-113.

5. Маланчук В.О. Спосіб хірургічного лікування хронічного одонтогенного гаймориту / В.О. Маланчук, В.М. Єфисько // Матеріали наук.-практ. конф. «Сучасна стоматологія та щелепно-лицева хірургія» : тези доп. - К., 2008. - С. 113-115.

Размещено на Allbest.ru