Клініко-патогенетичні особливості та лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук

14.01.02 - внутрішні хвороби

КЛІНІКО-ПАТОГЕНЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ЛІКУВАННЯ ПЕПТИЧНОЇ ВИРАЗКИ ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ

Виконала Ліпатнікова Ганна Сергіївна

Луганськ - 2008

АНОТАЦІЯ

Ліпатнікова Г.С. Клініко-патогенетичні особливості та лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю 14.01.02 - внутрішні хвороби. Луганський державний медичний університет, Луганськ, 2008.

Дисертаційна робота присвячена вивченню клініко-патогенетичних особливостей та оптимізації лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки, сполученої з синдромом подразненого кишечнику. У хворих на ПВДПК із супутнім СПК проведено комплексне дослідження (клінічне, біохімічне, імунологічне, імуноферментне, ультразвукове органів черевної порожнини, фіброгастродуоденоскопічне з множинною біопсією, гістологічне дослідження біоптатів, діагностика хелікобактерної інфекції, інтрагастральна рН-метрія, дослідження стану мікропейзажу кишечнику). Встановлено наявність взаємозв'язку між показниками клітинного імунітету, прозапальними та протизапальними цитокінами й активністю та поширеністю клінічних проявів ПВДПК, сполученої з СПК. Патогенетично обґрунтована доцільність використання в комплексному лікуванні хворих на ПВ ДПК, сполучену з СПК, сучасного імунокоректору імунофану. Встановлено позитивний вплив імунофану на стан клітинного імунітету та цитокінового профілю крові, а також усунення порушень з боку мікропейзажу кишелнику та СПК.

Ключові слова: пептична виразка дванадцятипалої кишки, синдром подразненого кишечнику, клініка, патогенез, цитокіновий профіль, імунофан.

виразка дванадцятипалий кишечник імунофан

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На теперішній час пептична виразка дванадцятипалої кишки (ПВДПК) залишається однією з найбільш актуальних проблем захворювань органів травлення (Н.В. Харченко, 2001, 2003; Г.Д. Фадєєнко, 2003; О.Я. Бабак, 2005). Частота захворюваності на ПВДПК серед різних категорій населення земної кулі досягає 10-25,0% (В.Г. Передерій, 2003; А.В. Калинін, 2004), а на диспансерному обліку з цим діагнозом у теперішній час знаходиться близько 2 млн. осіб ( Ю.О. Філіпов, 2003). В Україні розповсюдженість на ПВДПК за останні 5 років (2001-2006) зросла на 15%, а захворюваність підвищилася з 2509,9 до 2847,9 на 100 тис. населення (Ю.О. Філіпов та співавт., 2006). Частота рецидивів ПВ впродовж 1 року досягає 70%, на протязі 2-х років зростає до 80-90%. При цьому встановлено, що етіологічним фактором розвитку ПВ є інфікованість Нelicobacter pylori (НР) (Аруин Л.И., 1999; V. Kist, 2002; S. Kimura, 2004) і без його ерадикації не настає повної та стійкої ремісії. Еволюція методів ерадикації НР за останні 10-15 років привела до розробки сучасних трьох - й чотирьохкомпонентних схем терапії, які, згідно за Маастрихтським консенсусом ІІІ (2005), є комбінацією антибактеріальних препаратів.

Однак, при використанні антихелікобактерної терапії (АХБТ) частота розвитку побічних явищ становить 40% (Бабак М.О., Фадеєнко Г.Д., 2002). За останні роки також збільшується кількість штамів НР, що резистентні до препаратів, які використовуються згідно до угод Маастрихтського консенсусу (Артамонов В.Е., Машарова А.А., 2001). У 45% пацієнтів після ерадикації НР має місце поновлення симптомів захворювання при відсутності рецидиву морфологічного дефекту слизової оболонки ДПК, до далі значно частіше спостерігаються випадки рецидивів ПВДПК без наявності реінфікування хелікобактером (Вільцанюк І.А., 2003; Глушко Л.В., 2004, V. Volf, 2004).

Резистентність штамів НР до терапії, що проводиться, викликає необхідність збільшувати кількість препаратів, які використовуються одночасно (або підвищувати їх терапевтичну дозу). Антибактеріальні препарати, які входять до складу антихелікобактерних схем, можуть викликати або посилювати негативні зміни з боку мікропейзажу шлунково-кишкового тракту, що робить обов'язковим вивчення їх впливу на стан мікробіоценозу кишечнику (Христич Т.М., 2002;). Згідно останніх даних Міжнародної громади з вивчання гастроентерологічних порушень за 2006 р., близько 15-20% населення земної кулі страждає на синдром подразненого кишечнику (СПК), головною причиною розвитку якого є порушення мікробіоценозу, що викликають розлади моторно-евакуаторної функції кишечнику, а також сприяють порушенням імунного гомеостазу. Незважаючи на те, що проблемам патогенезу та лікування ПВДПК присвячена велика кількість досліджень, відкритим залишається питання про імунні механізми виникнення рецидивів ПВ та загострення запального процесу у слизовій оболонці (СО) шлунка та ДПК. Імунні механізми в патогенезі вказаної патології, зокрема роль порушень цитокінового спектру, до кінця не вивчено. У теперішній час існують поодинокі роботи (Гриднєв О.Є., 2002; Новицька І.О., 2003), в яких простежений вплив АХБТ на стан мікробіоценозу кишечнику у хворих на ПВДПК. Однак, у літературі практично відсутні дані про стан імунної системи, а саме цитокінового профілю (ЦП) крові, у хворих на ПВДПК у сполученні з дисбіозом кишечнику на фоні АХБТ.

Залишається актуальним питання щодо вивчення імунних механізмів розвитку ПВДПК, сполученної з СПК й дисбіозом кишечника, та поперед усього цитокінів крові (ЦК), розробки критеріїв ранньої діагностики порушень імунного гомеостазу та обґрунтування можливостей їх корекції. У цьому плані нашу увагу привернув сучасний імуноактивний препарат імунофан, який сприяє відновленню імунного гомеостаза, та поперед усього, нормалізації ЦП корві хворих з гострою або хронічною патологією різного ґенезу (Г.М. Драннік, 2006). Таким чином, використання імуноактивного препарату імунофану в комплексному лікуванні хворих на ПВ ДПК, сполучену з СПК, є одним з можливих патогенетичних шляхів покращення результатів лікування даної коморбідної патології.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у відповідності з основним планом науково-дослідних робіт (НДР) Луганського державного медичного університету і є фрагментом теми НДР кафедри пропедевтики внутрішньої медицини: «Клініко-патогенетичні особливості пептичної виразки шлунку та дванадцятипалої кишки в сполученні з дисбіозом кишечнику та їх терапія» (№ держреєстрації 0106U009527).

Метою роботи було вивчення особливостей клінічного перебігу, патогенезу ПВДПК, сполученої з СПК, та підвищення ефективності лікування таких хворих із використанням сучасного імунокоригуючого препарату імунофану.

Для досягнення вказаної мети були поставлені такі задачі:

1. Оцінити особливості клінічних проявів ПВДПК, сполученої з СПК.

2. Вивчити динаміку показників клітинної ланки системного імунітету у хворих на ПВДПК, сполучену з СПК.

3. Встановити характер змін цитокінового спектру крові стосовно вмісту прозапальних та протизапальних ЦК у хворих на ПВДПК, сполучену з СПК.

4. Проаналізувати ефективність впливу сучасного імуноактивного препарату імунофану на клінічні та імунологічні показники, в тому числі ЦП крові у хворих на ПВДПК, сполучену з СПК.

5. Проаналізувати віддалені результати лікування хворих на ПВДПК, сполучену з СПК при застосуванні імунофану.

Об'єкт дослідження - динаміка клінічних, біохімічних, ендоскопічних та імунологічних показників у осіб з наявністю ПВДПК у сполучені з СПК під впливом імунофану.

Предмет дослідження - особливості клінічних проявів та патогенезу ПВДПК у сполученні з СПК при наявності дисбіозу кишечнику, стан ЦП крові, кишковий мікробіоценоз, вплив імунофану на перебіг та патогенетичні механізми ПВ ДПК та СПК, ефективність лікування.

Методи дослідження - клінічні, біохімічні, імунологічні, інструментальні, cтатистичні.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше встановлений патогенетичний взаємозв`язок розвитку ПВДПК у сполученні з СПК на тлі порушень з боку імунної системи, зокрема, дисбалансу вмісту у крові прозапальних (ІL-1в, IL2, ФНПб) та протизапального (IL4) ЦК.

Проаналізовані особливості порушень з боку загального імунітету у хворих із вказаною вище сполученою патологією. Виявлений кореляційний зв'язок між імунними зсувами та ступенем клінічного перебігу ПВДПК у сполученні з СПК. Встановлена залежність частоти рецидивів ПВДПК від наявності СПК та вмісту у сироватці крові прозапальних та протизапальних ЦК. Патогенетично обґрунтована доцільність використання в комплексному лікуванні ПВДПК у сполучені з СПК сучасного імуноактивного засобу імунофану, виходячи з його позитивного впливу на динаміку клінічних, біохімічних та імунологічних показників.

Практичне значення одержаних результатів. Розроблені раціональні підходи до поліпшення якості діагностики хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, та включення до комплексного лікування сучасного імунокоригуючого препарату імунофану. Створені і впроваджені в практику адекватні схеми лікування хворих з ПВДПК, сполученою з СПК. При цьому клінічно доведена ефективність імунофану, який покращує показники як клітинного імунітету, так і ЦП крові. При застосуванні імунофану в якості засобу медичної реабілітації у хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, доведена ефективність у динаміці клінічних проявів коморбідної патології та усунення проявів тимчасового вторинного імунодефіциту. Розроблена і впроваджена в практику корисна модель «Спосіб лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки, сполученої з синдромом подразненого кишечнику», отримано позитивне рішення на видачу патента України стосовно заявки №U200801127 від 30.01.2008.

Основні результати проведених досліджень впроваджено в лікувальну практику терапевтичних відділень лікувальних установ мм. Луганська, Донецька, Харкова, Київа, Чернівців. Вони використовуються в навчальному процесі на кафедрах пропедевтики внутрішньої медицини, внутрішньої медицини № 1 та 2, сімейної медицини факультету післядипломної освіти Луганського державного медичного університету, а також в Київському й Донецькому національних медичних університетах. Розроблені і впроваджені в практику інформаційні листи для лікарів-терапевтів (№ 15, 16 від 2007 р.).

Особистий внесок здобувача. Внесок автора в отримані результати дослідження полягає у підборі, клінічному обстеженні і лікуванні хворих на ПВДПК, сполучену з СПК. Автором безпосередньо обстежені 30 практично здорових осіб, 150 хворих на ПВДПК, яка перебігала у сполученні з СПК та 30 хворих з ізольованою ПВДПК (контрольна група), у яких вивчалися клінічні, лабораторно-біохімічні, імунологічні показники, проведені фіброгастроскопія (ФГДС), внутрішлункова рН-метрія та іррігоскопія,. Автором запропоновано, а також впроваджено в клінічну практику використання імунофану у комплексній терапії хворих на ПВДПК, яка сполучена з СПК, проведена оцінка клінічної ефективності та впливу цього препарату на імунологічні показники. Здобувачкою самостійно систематизовані, статистично оброблені і проаналізовані результати дослідження. Дисертанткою не були використані результати та ідеї співавторів публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи оприлюднені й обговорені на науково-практичній конференції молодих вчених (Харків, 2007), на Всеукраїнський науково-практичній конференції “Сучасні підходи до аналізу стану здоров'я” (Луганськ, 2007), науково-практичній конференції, присвяченій 165-річчю Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця “Новини внутрішньої медицини лікарю-інтерністу” (Київ, 2007), науково-практичній конференції, присвяченій 60-річчю лікарні УМВС (Луганськ, 2007), на засіданнях Луганських обласних товариств терапевтів і гастроентерологів (Луганськ, 2005, 2006, 2007), на спільному засіданні кафедр пропедевтики внутрішньої медицини, внутрішньої медицини № 1 та 2, сімейної медицини факультету післядипломної освіти, фтизіатрії, клінічної імунології, алергології та медичної генетики Луганського державного медичного університету (Луганськ, 2007).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріал і методи дослідження. Під спостереженням знаходилося 150 хворих на ПВДПК, яка перебігала у сполученні з СПК та 30 осіб з ізольованою ПВДПК у віці 19-59 років. Обстежені хворі, які мали сполучену патологію - 121 чоловік (80,7%) і 29 жінок (19,3%) й були розподілені на дві групи: основну - 77 хворих і групу зіставлення - 73 пацієнта, рандомізованих за віком, статтю, тривалістю та частотою загострень захворювання. 30 осіб з ізольованою ПВДПК, які входили до контрольної групи, були розподілені наступним чином: 27 (90,0%) чоловіків та 3 (10,0%) жінки. Верифікація діагнозу здійснювалася на підставі даних анамнезу, клінічної картини, результатів комплексного лабораторного та іструментального обстеження. У всіх пацієнтів ПВДПК була у стадії загострення, тобто за даними ендоскопічного дослідження у всіх хворих був діагностований виразковий дефект цибулини ДПК. Діагноз СПК виставляли за наявністю симптомів, згідно Римських критеріїв ІІІ, а для диференційованої діагностики застосовували іррігоскопію товстого кишечника.

В процесі обстеження хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, було встановлено, що пацієнтів з виразковим анамнезом до 1 року було 48 (32,0%), від 1 до 4 років - 47 (31,3%) та від 5 до 10 років - 41 (27,3%), тобто процентне співвідношення було практично однаковим. У групі з виразковим анамнезом до 1 року, вперше пептична виразка була виявлена у 35 пацієнтів (23,3%). Самою малочисельною була група з виразковим анамнезом більш 10 років - 14 (9,3%) хворих.

Із загальної кількості обстежених хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, помірний ступінь клінічного перебігу хвороби був виявлений у 124 осіб (82,7%), легкий - у 18 пацієнтів (12,0%), важкий - у 8 хворих (5,3%). У 91 хворого (60,7%) виразка знаходилася на передній стінці бульби ДПК, у 11 осіб (7,3%) - на задній, у 8 хворих (5,3%) - на верхній та у 16 (10,7%) - на нижній стінці. Окрім того, у 29 пацієнтів (19,3%) спостерігалися рубцева деформація та множинні ерозії бульби, у 19 хворих (12,7%) - було поєднання рубцевої деформації, ерозії та виразкового дефекту.

У 30 пацієнтів контрольної групи розподіл відбувався наступним чином: з виразковим анамнезом до 1 року - 3 хворих (10,0%) , від 1 до 4 років - 9 осіб (30,0%), від 5 до 10 років - 7 пацієнтів (23,3%), більше 10 років - 5 обстежених (16,7%), вперше встановлений діагноз ПВДПК - 6 хворих (20,0%). За ступенем клінічного перебігу: легкий - у 19 хворих (63,3%), помірний - у 9 осіб (30,0%), важкий - у 2 пацієнтів (6,7%). Локалізація виразкового дефекту у хворих з ізольованою ПВДПК на передній стінці бульби ДПК була у 8 пацієнтів (26,6%), на верхній - у 4 осіб (13,3%) та на нижній - у 4 хворих (13,3%), а у решти (14 - 46,7%) були виявлені ерозивні пошкодження СО ДПК у сполучені з рубцевою деформацією.

Діагноз ПВДПК верифікували за допомогою загально-клінічних методів, ендоскопії верхніх відділів травного каналу з одночасним взяттям біопсійного матеріалу для ідентифікації хелікобактеріозу (гістологічно) і встановлення ступеня тяжкості та активності супутнього хронічного гастродуоденіту. Ендоскопічне обстеження ДПК проводилось за допомогою фіброгастроскопів - «Олімпус - Q20» та «Пентакс - FG29W» (Японія). Кислотоутворююча й кислотонейтраллизуюча функції шлунка вивчались за допомогою внутрішлункової рН-метрії - «ИкЖ-2, 53.01.» (Україна). За даними гістологічного обстеження НР виявлявся у всіх обстежених хворих. Ступінь обсіменіння НР, запальної інфільтрації, стадію атрофії вивчали згідно з Сіднейською класифікацією гастритів. Діагноз СПК ставили за допомогою загально-клінічних тестів та іррігоскопії, згідно Римських критеріїв ІІІ. Порушення мікробіоценозу кишечнику виявляли за методикою Chier R. в модифікації Харченко Н.В.(2000).

Імунологічне обстеження клітинних показників імунітету проведено 95 хворим. Оцінка імунологічного статусу, включала вивчення клітинної ланки імунітету: загальну кількість Т-(СD3+), В-лімфоцитів (СD22+), субпопуляций Т-хелперів/індукторів (СD4+) і Т-супресорів/кілерів (СD8+) у цитотоксичному тесті з відповідними моноклональними антитілами, а також функціональну активность Т-лімфоцитів за допомогою РБТЛ з мітогеном ФГА. Рівень ЦК крові (IL1в, IL2, IL4 та ФНПб) визначали за допомогою імуноферментного аналізу (ІФА).

Лікування хворих здійснювалося у відповідності зі схемою АХБТ (Маастрихтський консенсус ІІІ: де-нол (вісмуту субцитрат) по 240 мг 2 рази на день, амоксицилін 500 мг 2 рази на день, фуразолідон по 50 мг 3 рази на день та омепразол 20 мг на ніч. Наприкінці АХБТ усі хворі приймали еубіотик - лактовіт-форте в дозі 2 капсули 2 рази на день протягом 14 діб. Таке лікування ми умовно позначили як «базисне», його отримували хворі з ізольованою ПВДПК (30 осіб). Пацієнти, що мали ПВДПК, сполучену з СПК, одержували «базисне» лікування та, за необхідністю, регулятори моторної функції кишечника (згідно Римських критеріїв ІІІ). Хворі основної групи (77 осіб) додатково отримували імунофан по 1мл 0,005% розчину, внутрішньом'язово 1 раз на добу, протягом 10 діб та крім того водним 0,005% розчином імунофану (1,0 мл) однократно зрошували виразковий дефект СО ДПК при ФГДС дослідженні.

Статистична обробка отриманого матеріалу проводилася на персональному комп'ютері за допомогою спеціальних програм із використанням описової статистики, дисперсійного аналізу, методу множинного порівняння (за критеріями Ньюмена-Кейсла), критерію достовірності Ст'юдента та коефіцієнту кореляції Пірсона, факторного аналізу (програми BIOSTAT, “Statistika 5” for Windows). Значення по групах показників представлені як вибіркове середнє, вибіркове стандартне відхилення (X±S). Оцінювали середні значення (М), їх помилки (m), коефіцієнти кореляції (r) і достовірність статистичних показників (p). Взаємозв'язок між кількісними ознаками вивчався за коефіцієнтами кореляції Пірсона та рангової - Спірмана. При цьому використовували комп'ютер ПК “Pentium II”, за допомогою якого проводили також графічну обробку матеріалу.

Результати власних досліджень та їх обговорення. Особливостями клінічних проявів у хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, було переважання больового синдрому з поєднанням болю одночасно в епігастрії та за ходом товстого кишечнику - у 148 хворих (98,5%), у 85 обстежених (56%) було постійне відчуття дискомфорту в животі без чіткої локалізації. Появу абдомінального болю або дискомфорту, які локалізувалися у різних ділянках живота, хворі відмічали переважно протягом останніх трьох місяців, а іноді й більш. Аналіз клінічних проявів свідчить, що до початку лікування найбільш характерними ознаками для пацієнтів основної групи та групи зіставлення були біль з локалізацією в епігастральній ділянці та за ходом товстого кишечнику - у 111 хворих (74,0%), дискомфорт в животі та «голодний» біль - у 103 пацієнтів (68,7%). У 107 осіб (71,3%) було сполучення «голодного», нічного «епігастрального» болю та дискомфорту в животі, у 49 хворих (32,7%) біль локалізувався у пілородуоденальній зоні. У 27 осіб (18,0%) були больові відчуття в області правого підребер'я, у 83 пацієнтів (55,3%) - спостерігався біль не постійного характеру за ходом товстого кишечнику без чіткої локалізації.

Всі обстежені хворі на ПВДПК, сполучену з СПК, мали скарги на біль різної інтенсивності. Больові відчуття були різноманітного характеру: від тупих, ниючих у 95 пацієнтів (63,3%), до пекучих, ріжучих у 38 хворих (25,3%), частіше вони мали періодичний характер. Зв'язок больового синдрому з прийомом їжі спостерігався у 40 пацієнтів (26,7%), причому «голодні» болі мали місце у 103 осіб (68,7%): у 59 хворих (39,3%) біль з'являвся одразу або через 0,5 години після прийому їжі, у 26 (17,3%) - через 1,5-2 години. У 11 хворих (7,3%) біль був постійний, не зв'язаний з прийомом їжі. Диспептичні прояви у пацієнтів обох груп з великою сталістю супроводжували больовий синдром: нудота виявлялась у 67 пацієнтів (44,7%) та блювання - у хворих 12 (8,0%). Печія спостерігалася у 98 обстежених (65,3%). та, як правило, попереджала появу болю, у 40 хворих (26,7%) печія сполучалася з больовим синдромом, повторюючи той же зв'язок з прийомом їжі, що й біль. Відрижка повітрям була у 98 пацієнтів (65,3%) зі сполученою патологією, у 15 осіб (10,0%) відмічалась відрижка тухлим або кислим.

В той же час, 30 пацієнтів із ПВДПК без наявності СПК (контрольна група) мали больовий синдром із чіткою локалізацією в епігастральній (22 хворих - 73,3%) або пілородуоденальній ділянках (8 осіб - 26,7%). Скарг з боку товстого кишечнику ці хворі не мали. Що стосується характеру болю, то 21 пацієнт (70,0%) скаржився на тупі, ниючи болі, 9 хворих (30,0%) - на ріжучі, пекучі; зв'язок з прийомом їжі був у 16 осіб (53,3%), «голодні» болі мали місце у 22 хворих (43,3%). Диспептичні прояви у цих пацієнтів характеризувалися нудотою у 17 осіб (56,7%), блюванням у 8 хворих (26,7%). Печія спостерігалася у 21 хворого (70,0%), відрижка повітрям - у 7 осіб (23,3%).

Всі хворі на ПВДПК, сполучену з СПК, окрім болю, мали й інші скарги з боку товстого кишечнику. Так, 142 пацієнти (94,6%) відзначали схильність до порушення стільця у виді закрепів (частота стільця в них складала менш 3 випорожнень на неділю та напружування при дефекації). Скарги на здуття живота та урчання пред'являв 81 хворий (54,0%) на ПВДПК, сполучену з СПК. Метеоризм відзначався більш ніж у половини всіх хворих - 92 особи (61,3%), зменшення болю після дефекації - у 25 хворих (16,7%), змінювання зовнішнього вигляду стільця (грудкуватий або шерехатий) - у 49 пацієнтів (32,7%). Астено-невротичний синдром різного ступеня вираженості також мав місце у всіх пацієнтів на сполучену патологію і характеризувався скаргами на загальну слабкість у 138 осіб (92,0%), підвищену стомлюваність - у 90 хворих (60,0%), знижену працездатність - у 86 пацієнтів (57,3%), емоційну лабільність - у 82 осіб (54,6%) та порушення сну - у 43 хворих (28,7%). В контрольній групі прояви астено-невротичного синдрому були тільки у 5 хворих (16,0%) у вигляді порушень сну на тлі «голодного» нічного болю.

При обстеженні у 127 пацієнтів (84,7%) з наявністю сполученої патології були виявлені порушення з боку кількісного та якісного складу мікробіоценозу кишечнику. Відмічалося підвищення росту протеолітичної і зниження росту сахаролітичної флори, зниження загальної кількості біфідобактерій в середньому з 8,70,1 до 7,20,1 lg КУО/г фекалій (р<0,001), ацидофільних лактобактерій - в середньому з 6,10,2 до 5,2± 0,14 lg КУО/г фекалій (р<0,001). Встановлені також зміни кількості кишкової палички зі слабо вираженими ферментативними властивостями (32,5% проти 16,4%; р<0,001) і кокових форм мікроорганізмів (28,2% проти 16,4%; р<0,05). Виявлено підвищення пільності умовно-патогенної мікрофлори, частіше бактерій роду цитробактер в середньому з 2,00,2 до 5,10,2 lg КУО/г фекалій (р<0,001). Дисбіотичні порушення з боку кишечнику визначалися у 104 чоловіків (69,3%) і 23 жінок (15,3%) у віці 40 років і старше з тривалістю захворювання від 3 до 7 років. При цьому, до початку лікування помірні порушення мікробіоценозу були виявлені у 58 хворих (38,7%) із сполученою патологією, легкі у 44 осіб (29,3%), у 25 пацієнтів (16,7%) мали місце виражені порушення мікробіоценозу кишечнику.

За даними ФГДС-обстеження виразкові дефекти були різними за площею та глибиною. Серед пацієнтів із ПВДПК, сполученою з СПК, у 17 хворих (11,3%) діаметр виразок був до 0,5 см, у 113 пацієнтів (75,3%) - від 0,51 до 1,0 см. Площа виразкового дефекту більша за 1,0 см відмічена у 7 хворих: у 4 (5,2%) основної групи та 3 (4,1%) групи зіставлення. Виразки були переважно помірної глибини, за винятком 28 пацієнтів (18,7%) із глибокими виразковими дефектами, у 29 хворих (19,3%) були виявлені множинні ерозивні пошкодження СО ДПК у сполучені з рубцевою деформацією із великою площею запалення всієї товщі (гіперемія та набряк) СО ДПК різного ступеня вираженості. Рубцева деформація цибулини ДПК 1-11 ступеня на тлі виразкового дефекту СО спостерігалася у 48 хворих (32,0%). Прицільна біопсія СО ДПК також виявила у всіх обстежених виражену ступінь обсіменіння НР та ІІ тип запального інфільтрату.

В контрольній групі хворих (30 осіб) з ізольованим перебігом ПВ ДПК, у 14 осіб (46,7%) діаметр виразкового дефекту був від 0,51 до 1,0 см, у 1 хворого (3,3%) до 0,5 см, у 1 пацієнта (3,3%) більший за 1,0 см, а у решти (14 хворих - 46,7%) були виявлені множинні ерозивні пошкодження СО ДПК у сполучені з рубцевою деформацією. Виразки були не глибокими, за винятком 3 пацієнтів (10,0%) з глибокими виразками та помірною площею запалення СО ДПК. Прицільна біопсія СО ДПК у 19 обстежених (63,3%) контрольної групи виявила помірну ступінь обсіменіння НР та ІІ тип запального інфільтрату, у 11 хворих (36,7%) - слабку ступінь обсіменіння НР та І тип запального інфільтрату.

Імунологічне обстеження клітинних показників імунітету, зокрема рівню ЦК крові в динаміці було проведено у 95 хворих, серед них 35 осіб з вперше виявленим виразковим дефектом у цибулині ДПК, у решти (по 30 хворих в кожній групі) з рідкими та частими загостреннями хвороби. В результаті проведених імунологічних досліджень виявлено, що в обстежених хворих мали місце порушення з боку клітинної ланки імунітету, а їх виразність залежала від частоти виникнення загострень ПВДПК, сполученою з СПК. Ці імунні порушення характеризувались наявністю Т-лімфопенії різного ступеня вираженості та дисбалансу субпопуляційного складу Т-лімфоцитів, який переважно полягав у зменшенні числа Т-хелперів/індукторів (CD4+-клітин) на тлі збереження нормальної або помірно зниженої кількості Т_супресорів/кілерів (CD8+-клітин). Рівень загальної популяції Т_лімфоцитів (CD3+) у цих хворих складав 63,6±2,1%, тобто знижувався у відносному обчисленні в середньому в 1,14 рази (р<0,05) порівняно з нормою та в 1,3 рази (р<0,05) - при абсолютній кількості. В групі пацієнтів з вперше виявленою ПВ ДПК, сполученою з СПК, мала місце тенденція до зниження рівня CD4+ _лімфоцитів, при цьому даний показник вірогідно відрізнявся від норми лише при його абсолютному вирахуванні (0,72±0,03х10⁹/л; р<0,05). В той же час, рівень CD8+-клітин у хворих цієї групи знаходився в межах норми. При розвитку хронічного процесу в цибулині ДПК з виникненням загострення рівень CD3+ був в середньому 59,6±2,3%, а абсолютна кількість складала 0,86±0,09х10⁹ г/л, що достовірно менше норми (р<0,05). Спостерігалося зниженням кількості циркулюючих Т-хелперів/індукторів (CD4+), у той час як рівень Т-супресорів/кілерів (CD8+) у більшості обстежених хворих залишався в межах норми або помірно знижався, у зв'язку з чим імунорегуляторний індекс Th/Ts (CD4/CD8) був також переважно знижений. Поряд з цим відмічалося пригнічення функціональної активності Т-лімфоцитів за даними РБТЛ. Кратність різниці показника РБТЛ в групі хворих з рідкими загостреннями ПВДПК складала 1,3 рази від норми, а у хворих при розвитку частих загострень хвороби - в 1,4 рази (р<0,05). Вірогідних змін рівня В-лімфоцитів (CD22+) у крові групи хворих з вперше встановленою ПВ ДПК, сполученою з СПК, виявлено не було. Однак, у пацієнтів з тривалим хронічним перебігом хвороби відмічалося помірне зниження як абсолютної, так і відносної кількості В-клітин.

У хворих з вперше встановленим діагнозом ПВДПК, сполученої з СПК, у гострий період виявлено суттєве зростання прозапальних ЦК (IL-1в, IL-2, ФНПб) на тлі зниження вмісту протизапального ЦК (IL-4) у крові. Причому, ступінь підвищення концентрації прозапальних ЦК чітко корелював з вираженістю клінічних проявів та площею виразкового дефекту у цибулині ДПК в обстежених пацієнтів з наявністю СПК. Середній рівень ІL-1в в обстежених хворих з вперше виявленою ПВ ДПК, сполученою з СПК складав 28,3±3,4 пг/мл (при нормі 18,8±1,7 пг/мл; р<0,01). Слід відмітити, що, максимальний вміст ІL-1в (70,2± 6,8 пг/мл) відзначався у хворих з вираженим больовим та диспептичним синдромах, зокрема з наявністю «голодного» болю, нудоти, блювання, зниження або відсутності апетиту. Вміст IL-2 у крові хворих на ПВДПК у сполученні з СПК зростав в середньому в 1,5-3,5 рази в порівнянні з нормою (20,8±2,4 пг/мл; р<0,01). Підвищення концентрації IL-2 коливалося в межах від 31,0±1,5 пг/мл до 87,0±4,6 пг/мл і складало в середньому 32,1±2,6 пг/мл, що достовірно відрізнялося від норми (р<0,01). У пацієнтів з виразковим дефектом в цибулині ДПК коливання концентрації ФНПб спостерігалося в межах від 50,5пг/мл до 130,0пг/мл, а в середньому складало 68,2±23,6 пг/мл (р<0,01), що було вище норми в 1,7 рази (р<0,01). Отже, вміст прозапальних ЦК у хворих з вперше встановленим діагнозом ПВДПК, яка перебігала у сполученні з СПК, був вірогідно вищим, ніж у здорових осіб (р<0,05 - 0,01).

Середній рівень протизапального ЦК - IL-4 у крові хворих зі сполученою патологією системи травлення складав 39,8±1,7 пг/мл, що було в 1,2 рази нижче за норму (р <0,05).

Рівень IL-1в у хворих з наявністю рідких загострень ПВДПК, сполученою з СПК, був підвищений в 2,8 рази і складав у середньому 46,8± 3,9 пг/мл (р<0,05), у хворих з розвитком загострень хвороби не рідше 2 разів на рік зростання вмісту IL-1в складало 52,8±2,8 пг/мл, що було вищим в 1,3 рази, ніж у хворих в частими загостреннями ПВДПК і в 3,8 рази вище норми (р<0,001). Кратність підвищення вмісту ІL-2 показало зростання його у хворих із рідкими загостреннями ПВДПК складало у середньому 2,7 рази (56,3±4,3 пг/мл; р<0,01), а у пацієнтів з частими загострення виразкового процесу відбувалося більш суттєве підвищення рівня IL-2 - до 73,1±5,8 пг/мл (р<0,01). Дослідження концентрації ФНПб у крові хворих з хронічним перебігом ПВДПК, сполученої з СПК, показало підвищення його рівня у більшості (57 осіб - 95,0%) обстежених. У пацієнтів з наявністю рідких загострень ПВДПК спостерігалося зростання рівню ФНПб у крові середньому до 62,8±3,1 пг/мл, а при частих загостреннях ПВДПК - до 53,8±2,5 пг/мл (р<0,01). Концентрація протизапального IL-4 у крові хворих з хронічним перебігом ПВДПК, сполученої з СПК, коливалася в межах від 30,2 пг/мл до 95,4 пг/мл, при цьому середня його кількість склала 64,8±11,7 пг/мл (р<0,01).

У пацієнтів з рідкими загостреннями ПВДПК, сполученої з СПК, кратність зростання рівня IL-4 у крові в порівнянні з нормою складала 1,5 рази і його показник досягав 71,2±3,6 пг/мл (р<0,01). У хворих з частими загостреннями ПВДПК рівень IL-4 у середньому складав 78,3± 10,7 пг/мл, тобто його зростання було в 1,7 рази (р0,05) стосовно норми (р<0,05).

Призначення імунофану у 45 пацієнтів (58,4%) основної групи на тлі «базисної» терапії сприяло прискоренню ліквідації больового абдомінального синдрому (болю в епігастрії та за ходом кишечнику), що було зареєстровано у хворих основної групи через 3,80,1 дня, а у 32 пацієнтів (43,8%) групи зіставлення - через 4,90,1 дня (р<0,05). При цьому вищезазначені скарги повністю зникли (тобто клінічна ремісія була досягнута) через 2 тижня у 63 хворих (81,8%) основної групи та 43 хворих (58,9%) групи зіставлення. Через 4 тижні повна клінічна ремісія була досягнута у 76 пацієнтів (98,7%) основної групи та у 66 осіб (90,4%) групи зіставлення, однак у 45 обстежених (61,6%) з них зберігалося відчуття дискомфорту в животі і лише у 21 пацієнтів (28,8%) скарги з боку травної системи були повністю відсутні в цей період обстеження. Інтенсивність диспептичних скарг знижувалась більш повільно. Так, зникнення печії, нудоти, метеоризму та підвищення апетиту у 52 обстежених (67,5%) основної групи було зареєстровано в середньому через 5,60,1 дня, у решти обстежених вираженість означених проявів хвороби за цей період суттєво зменшувалась. У 46 пацієнтів (63,0%) групи зіставлення вище означені скарги зникли через 7,20,1 дня (р<0,05).

При обстеженні стану товстого кишечнику у хворих основної групи (ПВДПК з наявністю СПК), після завершення курсу лікування з використанням еубіотику (лактовіту-форте) та додатковим включенням імунофану у 65 пацієнтів (84,4%) зникли ознаки обстипації, нормалізувався зовнішній вигляд стільця - 31 хворий (40,3%). Спостерігалася також нормалізація бактеріограм калових мас у 52 осіб (67,5%), покращення - у 23 пацієнтів (29,8%), позитивних змін мікро пейзажу кишечнику не було лише у 2 хворих (2,5%). При цьому відбувався ріст сахаролітичної флори, підвищення загальної кількості біфідобактерій в середньому до 8,5± 0,23 lg КУО/г фекалій (р<0,05), ацидофільних лактобактерій - в середньому до 6,0±0,15 lg КУО/г фекалій (р<0,05), зниження рівня умовно-патогенної мікрофлори - в середньому до 2,40,12 lg КУО/г фекалій (р<0,05), що свідчить про відновлення порушених мікробно-асоціативних зв'язків у кишечнику. У 49 пацієнтів (67,1%) групи зіставлення залишились ознаки обстипації, а при повторному обстеженні стану кишкової мікрофлори було відмічено лише незначне покращення показників стану мікробіоценозу кишечнику у 31 хворого (42,4%), без позитивних змін - у 24 пацієнтів (32,8%), нормалізація мікрофлори - у 17 осіб (23,3%). В бактеріограмах хворих групи зіставлення було незначне підвищення сахаролітичної флори та загальної пільності біфідобактерій в середньому до 6,5±0,18 lg КУО/г фекалій (р<0,05), ацидофі-льних лактобактерій - в середньому до 5,1 0,12 lg КУО/г фекалій (р<0,05), рівень умовно-патогенної мікрофлори - коливався в середньому від 3,2± 0,12 до 2,60,14 lg КУО/г фекалій (р<0,05).

Застосовані у групах лікувальні комплекси через 4 тижні забезпечували високу частоту рубцювання виразок. Однак максимальний відсоток клініко-ендоскопічної ремісії ПВДПК був досягнутий у 74 хворих (96,0%) основної групи, дещо менший в групі зіставлення - у 61 пацієнта (83,6%). На 15-20 день з початку лікування у 72 хворих (93,5%) основної групи на контрольній ФГДС визначалося повне рубцювання виразкового дефекту без ознак запалення та у 5 осіб (6,4%) основної групи - рубцювання з наявністю гіперемії та запалення навкруги рубця; у групі зіставлення у 64 пацієнтів (87,7%) також визначалося повне рубцювання виразкового дефекту, але переважно зі збереженням запального валу та гіперемією навкруги рубця, у 9 хворих (12,3%) з групи зіставлення відмічалося часткове рубцювання виразкового дефекту із збереженням запалення.

При повторному імунологічному дослідженні після завершення лікування з включенням імунофану відзначено покращення показників клітинного імунітету у хворих на ПВДПК, сполучену з СПК. Нормалізація імунологічних показників після завершення лікування встановлена у 65 пацієнтів (84,4%) основної групи, а в групі зіставлення - у 47 хворих (64,4%), що було в 1,3 рази ліпше; у 12 осіб (15,6%) основної групи та 17 хворих (23,3%) групи зіставлення діагностувалася тенденція до їх покращання. В цілому у хворих основної групи через 12-14 діб від початку лікування спостерігалася ліквідація Т-лімфоцитопенії, підвищення кількості Т-хелперів/індукторів (CD4+) та нормалізація імунорегуляторного індексу CD4/CD8, збільшення показників РБТЛ. Разом з регуляторним впливом імунофану на концентрацію прозапальних ЦК (ФНПб, IL-1в, IL-2) у крові має місце його виражена дія на вміст протизапального (IL-4) ЦК. Введення імунофану дозволило зменшити концентрацію ФНПб в 2,5 раз рази по відношенню до початкового рівня. У пацієнтів групи зіставлення рівень ФНПб в цей період обстеження складав 49,1±3,4 пг/мл, тобто кратність зменшення концентрації цього ЦК у крові була 1,2 рази. На фоні зниження концентрації ФНПб у крові обстежених хворих відбувалося зменшення рівня ІL-1в в 1,6-2,3 рази. У 63 хворих (86,3%) основної групи після завершення курсу лікування вміст IL-2 знизився до верхньої межі норми, хоча у 13,7% пацієнтів цей показник залишався достовірно підвищеним. Концентрація IL-4 в основній групі знизилася за цей період в середньому в 1,4 рази і досягла межі норми.

При повторному дослідженні через 6 місяців після завершення лікування у більшості (64 - 83,1%) пацієнтів основної групи на момент обстеження скарг на стан здоров'я з боку системи травлення не було, у решти (9 - 11,6%) хворих основної групи спостерігалося періодичне відчуття дискомфорту в животі, особливо під час порушеннь в дієті. Ендоскопічна картина в таких хворих відповідала хронічному гастродуоденіту в стадії ремісії на тлі рубцевої деформації цибулини ДПК. В групі зіставлення у 42 хворих (57,5%) було практично постійне відчуття дискомфорту в животі, особливо під час порушення в дієті, у 8 пацієнтів (10,9%) відбувалося загострення ПВДПК, сполученої з СПК, у решти (23-31,5%) скарг на стан здоров'я з боку системи травлення не було. Ендоскопічна картина відповідала хронічному гастродуоденіту в стадії нестійкої ремісії на тлі рубцевої деформації цибулини ДПК або виразкового дефекту СО ДПК. В цій групі хворих також відмічалося помірне підвищення рівню протизапального IL-4 в 1,2-1,3 рази відносно норми і складало у середньому 59,7±2,8 пг/мл.

З метою з`ясування тривалості імунокоригуючого ефекту імунофану у хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, було проведено імунологічне дослідження в обстежених через 6 (у 29 осіб) та 12 місяців (у 21 пацієнта) після завершення лікування. Вивчення клітинних показників імунітету через 6 місяців після закінчення курсу лікування з додатковим призначенням імунофану дозволило відмітити рівень загальної кількості CD3+-клітин у середньому 68,2±2,0%, а рівень Т-хелперів/індукторів - 40,5± 1,2% (р<0,01). У зв`язку з цим у більшості реконвалесцентів імунорегуляторний індекс CD4/CD8 знаходився в межах норми (1,92±0,05). В даний термін дослідження у жодного пацієнта не було реєстровано зростання рівня прозапальних (IL-1в, IL-2, ФНП-б) ЦК.

Обстеження хворих через 12 місяців після лікування показало, що в цей період серед хворих, що одержували імунофан, у 43 пацієнтів (55,8%) взагалі не було загострень ПВДПК, сполученої з СПК, загострення 1 раз на рік мало місце у 27 осіб (35,1%), 2 рази на рік - у 6 хворих (7,8%). Середня частота загострень ПВДПК складала 1,32±0,15 (р<0,05) на рік. У групі зіставлення відсутність загострень протягом року відмічали 9 пацієнтів (12,3%), загострення 1 раз на рік - 55 хворих (75,4%), 2 рази на рік - 9 осіб (12,3%). Частота загострень ПВДПК у групі зіставлення складала 1,84±0,19 (р<0,05).

У переважної більшості обстежених хворих (18 - 85,7%) на ПВ ДПК, сполучену з СПК, через 12 місяців диспансерного спостереження було виявлено помірне зростання рівня прозапального (IL-1в) ЦК у крові до 22,8±2,1 пг/мл, що було 1,2 разів вище норми (р<0,05). Рівень ФНПб у крові реконвалесцентів складав в середньому 43,3±3,3 пг/мл, у хворих з рівнем ФНПб вище 56,0 пг/мл протягом наступного тижня розвинулася розгорнута клінічна картина загострення ПВДПК, сполученої з СПК (абдомінальний біль, печія та метеоризм, ознаки обстипації). Рівень IL-2 у крові у більшості пацієнтів (12 - 60,0%) з коморбідною патологією органів системи травлення складав у середньому 25,3±1,4 пг/мл, а у решти обстежених його вміст залишався в межах норми (20,4±2,8 пг/мл). У 17 реконвалесцентів (80,8%) мав місце нормальний рівень ІL-4 у крові - від 42 до 50 пг/мл (середній рівень - 48,3±3,7 пг/мл), у 3 осіб спостерігалося підвищення вмісту ЦК у крові до 52,5±3,1 пг/мл (р<0,05). Зниження вмісту IL-4 у крові в період диспансерного спостереження було у 1 (4,7%) пацієнта і його значення - 25,1 пг/мл.

Таким чином, застосовування імунофана дозволило досягнути стійкої клініко-лабораторної та ендоскопічної ремісії ПВДПК, сполученої з СПК, яка, в більшості випадків, зберігалася впродовж 6-12 місяців після завершення лікування.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено нове вирішення актуальної наукової задачі - оптимізації лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки, сполученої з синдромом подразненого кишечнику. Було досліджено вплив цитокінового профілю на клінічні прояви, стан мікрофлори кишечнику, функціональні, ендоскопічні, морфологічні зміни слизової оболонки шлунку і дванадцятипалої кишки у пацієнтів з коморбідною патологією. Розроблена ефективна схема лікування в комплексі з імунокоректором.

1. Клінічний перебіг ПВДПК, сполученої з СПК, мав деякі особливості. Пацієнти скаржилися одночасно на біль в епігастральній ділянці та за ходом товстого кишечнику (98,5%) або почуття дискомфорту в животі без чіткої локалізації (56,0%). У всіх хворих на коморбідну патологію водночас мали місце больовий, диспептичний та астено-невротичний синдроми на тлі симптомматики з боку товстого кишечнику (метеоризм, закріпи, зміни зовнішнього вигляду стільця тощо).

2. При ФГДС-дослідженні хворих з вказаною коморбідною патологією, було встановлено, що в таких пацієнтів переважає помірна глибина виразкового дефекту з ураженням всієї товщі слизової оболонки та більшим ступенем активності запалення СО ДПК. При ізольованому перебігу ПВ ДПК (контрольна група) у більшості випадків спостерігалися помірна ступінь обсіменіння слизової оболонки шлунку НР, І або ІІ тип запального інфільтрату, а при поєднаному перебігу ПВДПК з СПК - виражена ступень обсіменіння слизової оболонки шлунку НР та ІІ тип запального інфільтрату. У 127 пацієнтів (84,7%) з наявністю сполученої патології були також виявлені чітко виражені порушення з боку кількісного та якісного складу мікробіоценозу кишечнику, з переважанням умовно-патогенної мікрофлори (Klebsiella, Citrobacter, Clostridium), що додатково сприяли розвитку СПК.

3. Загострення ПВДПК, сполученої з СПК, супроводжувалися порушеннями з боку показників клітинної ланки імунітету у вигляді Т-лімфопенії різного ступеню вираженості, дисбалансу основних субпопуляцій Т-клітин, внаслідок чого імунорегуляторний індекс CD4/CD8 мав чітку тенденцію до зниження. Вивчення функціональної активності Т-лімфоцитів показало суттєве зниження показників РБТЛ у хворих з коморбідною патологією. Ступінь виявлених імунологічних порушень корелювала із частотою виникнення загострень ПВДПК.

4. В групі осіб з вперше виявленим дефектом СО ПВДПК, сполученої з СПК, спостерігалося зростання у крові рівня прозапальних цитокінів (IL-1в, ІL-2, ФНПб) в 1,5-3,0 рази, на тлі зниження вмісту протизапального цитокіну (IL-4). При хронічному перебігу ПВДПК, сполученої з СПК, в періоді загострення відмічалося менш виражене зростання вмісту прозапальних цитокінів (IL-1в, IL-2 та ФНПб) на тлі помірного підвищення вмісту протизапального цитокіну (IL-4). Виявлений позитивний корелятивний зв`язок між ступенем зростання концентрації прозапальних цитокінів у крові та розміром виразкового дефекту і вираженістю активності запалення у СО ДПК.

5. Включення імунотропного засобу імунофану до комплексного лікування хворих із сполученою патологією, сприяє досягненню стійкої ремісії ПВДПК, сполученої з СПК, а саме, прискорення зникнення болю в епігастрії та за ходом кишечнику, нудоти, метеоризму тощо, при цьому загоєння виразкового дефекту відбувалося на 4-5 днів раніше в порівнянні з хворими групи зіставлення. Додаткове включення імунофану до антихелікобактерної терапії в комбінації з еубіотиком, сприяє рубцюванню виразкового дефекту, більш повної нормалізації стану мікрофлори кишечнику та усуненню проявів СПК.

6. Застосування імунофану в комплексному лікуванні хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, сприяло корекції порушень клітинного імунітету: ліквідації Т-лімфопенії, нормалізації основних субпопуляцій, імунорегуляторного індексу CD4/CD8, а також зниженню рівню прозапальних (ФНПб, ІЛ1в, IЛ2) та протизапального (IL-4) цитокінів у крові з нормалізаціею й цитокінового профілю.

7. Комплексна терапія з додатковим призначенням хворим на ПВДПК, сполучену з СПК, імуноактивного препарату імунофану дозволила досягнути стійкої ремісії, яка зберігалася впродовж 6-12 місяців

Практичні особливості

У хворих, з наявністю ПВДПК, сполученої з СПК, у разі виникнення скарг слід проводити дослідження на догоспітальному етапі цитокінового профілю для визначення ступеню активності запалення СО ДПК. У разі зростання прозапального ФНПб вище 56,0 пг/мл слід проводити ФГДС для уточнення характеру патологічного процесу у ДПК, оскільки в більшості випадків це характеризує наявність загострення патологічного процесу, а саме ПВДПК.

Для усунення клініко-ендоскопічних проявів ПВДПК, зниження концентрації прозапальних (ФНПб, ІL-1в, IL-2) та корекції рівня протизапального (IL-4) цитокінів до комплексної терапії хворих на ПВДПК, сполучену з СПК, рекомендується включення імунофану у дозі по 0,05 мг (1,0 мл 0,005% розчину) внутрішньом'язово один раз на добу впродовж 10 діб поспіль.

У періоді диспансерного нагляду хворих з ПВДПК, сполученою з СПК, динамічне дослідження цитокінового профілю та проведення імунокорекції імунофаном без застосування антихелікобактерних препаратів запобігає розвитку рецидивів захворювання.

При наявності кишкового дисбіозу хворим на ПВДПК, сполучену з СПК, для профілактики розвитку порушень з боку мікропейзажу кишечнику та більш скорішому усуненню проявів СПК рекомендується включення імунофану в комплексі з еубіотиком, зокрема лактовітом-форте.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Липатникова А.С. Клиническая характеристика сочетанной патологии у больных с пептической язвой двенадцатиперстной кишки на фоне синдрома раздраженного кишечника // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. пр. - Київ; Луганськ; Харків. - 2005. - Вип. 6 (69). - С. 91-96.

Ліпатнікова Г.С. Динаміка показників клітинного імунітету у хворих на пептичну виразку, сполучену із синдромом подразненого кишечнику при лікуванні імунофаном // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків. - 2006. - Вип. 6 (75). - С. 187-196.

Липатникова А.С. Клинико-патогенетические особенности иммуномодулирующей терапии при дисбиозе кишечника // Український журнал екстремальної медицини ім. Г.О. Можаева.-2007.-Т.8, № 1.-С. 71-73.

Липатникова А.С. Особенности иммунного статуса у больных с язвенной болезнью желудка и двенадцатиперстной кишки // Загальна патологія та патологічна фізіологія. - 2007.-Т.1, №2.- С.34 - 37.

Липатникова А.С. Нарушения липидного спектра крови у больных с пептической язвой двенадцатиперстной кишки, сочетанной с синдромом раздраженного кишечника, и их коррекция // Український медичний альманах.-2007.-Т.10, №3.-С. 69-71.

Ліпатнікова Г.С. Особливості клінічного перебігу виразкової хвороби 12-палої кишки у хворих з синдромом подразненого кишечнику // Український медичний альманах.-2007.-Т.10, № 3.-С. 20-21.

Іванова Л.М., Ліпатнікова Г.С. Рівень цитокінів у хворих на пептичну виразку дванадцятипалої кишки // Внутрішня медицина.-2007.-№3.-С. 125-127. (Особисто здобувачем проведений аналіз імунологічних тестів для виявлення і оцінки ступеня порушення цитокінового профілю).

Липатникова А.С. Особенности иммуномодулирующей терапии в комплексном лечении язвенной болезни желудка и ДПК // Сімейна медицина.- 2007.-№2.-С.82-85.

Липатникова А.С. Эффективность иммунокоррекции в комплексном лечении пептической язвы двенадцатиперстной кишки у больных с дисбиозом кишечника // Сучасна гастроентерологія.-2007.-№ 6.- С.50-53.

Липатникова А.С. Особенности клинической картины дисбиоза кишечника у больных с язвенной болезнью желудка и двенадцатиперстной кишки // Актуальні проблеми акушерства і гінекології, клін. імунології та мед. генетики. - Київ - Луганськ, 2007.- Вип.14.-С.332-335.

Позитивне рішення стосовно заявки № 200801127, на корисну модель МПК(2006) А61Р31/00, А61К35/14. Спосіб лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки, сполученої з синдромом подразненого кишечнику / Іванова Л.М., Ліпатнікова Г.С

Іванова Л.М., Ліпатнікова Г.С. Порушення факторів неспецифічного захисту у хворих на пептичну виразку у сполученні з дисбіозом кишечнику // Імунологія та алергологія.- 2006.- № 4.- С.125.

Ліпатнікова Г.С. Рівень протизапальних цитокінів у хворих на пептичну виразку дванадцятипалої кишки // Імунологія та алергологія.- 2007.- № 2.- С.80-81.

Ліпатнікова Г.С. Вплив імунофану на цитокіновий профіль у хворих на пептичну виразку у сполучені з дисбіозом кишечнику // Імунологія та алергологія.- 2007.- № 3.- С.117.

Липатникова А.С. Цитокиновый статус - прогностический признак течения пептической язвы 12-перстной кишки на фоне синдрома раздраженного кишечника. Вклад молодих вчених в розвиток медичної науки і практики: Матеріали науково-практичної конференції. - Харків, 2007.- С. 69-70.

Размещено на Allbest.ru