1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція № 16

ШЕВЧЕНКО В.П.

ВИВИХ (Luxatio) - це повне стійке зміщення суглобових поверхонь кінців кісток з розривом капсули суглоба і звязок. Неповне зміщення називається підвивихом (subluxatio). Вивих прийнято називати за периферічною кісткою. Наприклад, вивих у плечовому суглобі - це вивих плечової кістки, вивих у скронево-нижньощелепному суглобі - це вивих нижньої щелепи і т.д. Виняток становлять вивихи хребців, коли вивихнутими вважається проксимальний хребець.

КЛАСИФІКАЦІЯ. За походженням усі вивихи ділять на вроджені і набуті. Останні, в свою чергу, - травматичні і патологічні. Причиною вроджених вивихів, які виникають ще у внутрішньоутробному періоді, є неправильний або неповний розвиток суглобових поверхонь, внаслідок чого настає їх взаємне зміщення. Найчастіше зустрічається вроджений вивих стегнової кістки.

Набуті вивихи утворюються в процесі життєдіяльності організму і звичайно є результатом травми.

Травматичний вивих - це результат надмірного зовнішнього насилля, патологічний - виникає на фоні первинного патологічного процесу в суглобі (туберкульоз, сифіліс, пухлина), ускладненням якого він є. Патологічні вивихи не вимагають особливого насилля і часто є результатом надмірного скорочення мязів.

Іноді вивихи виникають повторно в одному і тому самому суглобі навіть внаслідок невеликої травми. Спостерігаються вони частіше в плечовому і скронево-нижньощелепному суглобах. Це так звані звичні вивихи. Головними їх причинами є розтягнення суглобової капсули і звязкового апарату суглоба (приклади з пацієнтом із звичним вивихом плеча в процесі).

Вивихи ділять на свіжі (до 3-х діб після травми), несвіжі ( до 2-х діб після травми) та застарілі (після 3-х тижнів).

ПАТОМОРФОЛОГІЧНІ ЗМІНИ. При вивиху ушкоджується суглобова сумка, звязки і прилеглі мякі тканини. Розрив суглобової сумки може бути незначним або великим. Разом з ушкодежнням звязкового апарату може відірватися частина кістки або рвуться мязи.

Поряд з вивихом можуть ушкоджуватися близько розташовані судини і нерви. Розрив дрібних рудин викликає незначну кровотечу в суглоб. Стиснення нервових стовбурів супроводжується руховими, чутливим або трофічними розладами.

Зрідка зустрічаються відкриті вивихи, при яких ушкоджується шкіра або слизові оболонки, оголюються суглобові поверхні кісток. Це дуже небезпечно у звязку з проникненням інфекції і розвитком запалення суглоба.

За своєчасного вправлення кістки отвір у суглобовій сумці заростає, кров розсмоктується, мязи і суглоб відновлюють свою функцію.

Несвоєчасно вправлений вивих стає застарілим. Суглобова сумка зморщюється, хрящ суглобової поверхні перетворюється в сполучну тканину, а сама кістка повільно атрофується. Внаслідок асептичного запалення довкола також розвивається сполучна тканина. При вивихах у плечовому та кульшовому (рідше інших) суглобах під впливом рухів, які хворі намагаються робити, довкола головки плечової і стегнової кісток формується утворення, схоже на капсулу, що виділяє рідину, яка нагадує синовіальну. Утворюється так званий новий суглоб - неартроз, псевдоартроз (хибний суглоб).

КЛІНІКА І ДІАГНОСТИКА. Клініка досить характерна, у звязку з чим діагностування не має серйозних труднощів. Для цього необхідно зібрати анамнез, у процесі якого зясувати механізм травми, час від моменту ушкодження, первинність або повторність вивиху у даної особи. Хворі скаржаться на біль у травмованому суглобі і порушення в ньому функції.

Під час обєктивного обстеження помітна деформація суглоба, неприродне вимушене положення кінцівки, повязане із зміною її повздовжньої осі. Це найбільш характерна ознака вивиху. При ньому змінюється довжина кінцівки.

Під час пальпації визначається, що суглобова поверхня однієї кістки порожня, а другої - розташована в незвичному для неї місці. Ділянка суглоба набрякла, під шкірою зявилися синці.

ЛІКУВАННЯ. Лікування хворих із вивихами складається з трьох етапів: 1) вправлення (репозиція вивихнутого кінця кістки);

2) утримання вправленої кістки в правильному положенні;

3) відновлення працездатності.

Запорукою репозиції є добра анестезія і повне розслаблення мязів у ділянці ушкодженого суглоба. Знеболювання можна досягти шляхом місцевої інфільтраційної, спиномозкової, епідуральної, провідникової (стовбурної або плексусної) анестезії, а також за допомогою наркозу.

Розслаблення мязів можна домогтися і поступовою їх втомою. На цьому принципі базується репозиція за Ю.Ю.Джанелідзе. Вправлення головки плечової кістки за цим методом полягає в тому, що хворого кладуть на бік на край стола. Голову кладуть на приставний столик. Травмовану руку опускають між столом і столиком. Через 20-25 хв мязи кінцівки розслаблюються і вона мляво звисає. Столик забирають, а голову помічник підтримує руками. Хірург під прямим кутом згинає кінцівку в ліктьовому суглобі і, захопивши передпліччя обома руками, натискає на нього вниз, натягуючи тим самим плечову кістку, головка якої з характерним тріском входить у суглобову западину. У разі болісності цієї маніпуляції можна додатково затосувати місцеву анестезію, вводячи в порожнину суглоба 20-30 мл 1% розчину новокаїну.

Вправлення головки стегнової кістки за Ю.Ю.Джанелідзе полягає в тому, що хворого кладуть на край перевязного стола униз, так, щоб ушкоджена кінцівка звисала. У такому положенні він перебуває 20-30 хв. За цей час мязи ноги розслаблюються. Помічник руками фіксує таз хворого до столу. Хірург стає між столом і спущеною ногою, згинає її в колінному суглобі, відводить, тримаючи нижню третину гомілки правою кистю. Відтак своїм лівим коліном повільно тисне на гомілку у верхній її третині униз. При цьому він виконує обережні рухи, користуючись гомілкою як важелем. Під час цих рухів головка входить у суглобову западину.

Вправлення можна здійснювати так званим фізіологічним методом. Виконуючи його, в зворотному порядку повторюють усі етапи, які пройшов вивихнутий сегмент кінцівки. Прикладом може бути вправлення плечової кістки за Кохером, яке складаєтьс з 4 етапів:

І етап. Хірург однією рукою захоплює променезапястковий суглоб травмованої кінцівки, другою згинає її в ліктьовому суглобі під прямим кутом, відтискаючі передпліччя вниз і назад, одночасно здійснюючи приведення ліктя до тулуба.

ІІ етап. Ротує передпліччя назовні до суміщення з фронтальною площиною тіла.

ІІІ етап. Зберігаючи досягнене положення, висуває лікоть як найбільше допереду.

IV етап. Виконуючи швидку ротацію плеча назовні, накидає кисть травмованої руки на здорове члече. При цьому чути клацання, що підтверджує вправлення.

Іноді для вправлення вивиху в плечовому суглобі використовують метод Гіпократа. Хворий лежить на спині. Хірург сідає в ногах хворого на край стола на боці травмованої кінцівки. Свою ногу він кладе на стіл і стопою впирається в пахову ділянку хворого. Користуючись нею як важелем він натягає до себе за передпліччя травмовану руку. Нарощуючи силу тяги по осі руки хірурга поступово виводять головку плечової кістки до рівня суглобової западини лопатки.

Після вправлення плечової кістки руку протягом 5-6 днів фіксують косинкою, повязкою Дезо або Вельпо. При вивиху стегнової кістки хворому на 5-7 днів приписуют постільний режим.

Третій етап лікування - це відновлення функції ушкодженої кінцівки. Для цього, починаючи з 2-3 дня, показано застосування активних рухів. Їх потрібно здійснювати поступово і систематично. Це прискорює розсмоктування гематоми, покращує крово- та лімфообіг в ушкоджених мязах, звязках, суглобі, що сприяє швидкому загоєнню травмованих тканин. Показані також масаж, ванни, тепло-, фізіо- і механотерапія.

У випадках застарілих вивихів безкровна репозиція часто неефективна у звязку із скороченням мязів, розвитком запальних змін, зарощенням отвору в суглобовій сумці. У таких випадках показане оперативне лікування, яке полягає у розкритті суглобової сумки і вправленні вивихнутої суглобової поверхні на своє місце.

Звичні вивихи також вимагають оперативного втручання, яке має за мету укріпити суглобову сумку в місці її розривів за допомогою широкої фасції стегна, пересадки мязів.

Лікування при патологічних вивихах оперативне. Воно поєднується з лікуванням з приводу захворювання, яке стало їх причиною.

ПЕРЕЛОМИ. До важких видів травм відносять переломи і вивихи. Цій проблемі присвячено багато літератури, але ми розглянемо лише загальні питання: класифікацію, клініку і лікування при цих ушкодженнях.

Кожний лікар (та й не тільки лікар) повинен уміти надавати першу невідкладну допомогу потерпілим. Якщо цього не зробити, можна призвести до тяжких наслідків, про що свідчить наведене клінічне спостереження.

Чоловіка, що переходив дорогу, було збито легковим автомобілем. Відчув сильний біль у правій нозі, стати на неї не зміг. За допомогою людей, які були поруч, був покладений на заднє сидіння машини. Їхати в лікарню треба було майже 15 км поганою дорогою. Хірург, який оглядав потерпілого в прийомному покої, звернув увагу на його важкий стан. Хворий стогне, скаржиться на сильний біль у правому стегні. Шкіра бліда, покрита холодним потом. Пульс 120 за 1 хв. АТ 90/50 мм рт.ст. Праве стегно деформоване під відкритим назовні кутом. Активних рухів у кінцівці немає, пасивні дуже болючі. При дослідженні у середній третині стегна відчувається крепітація. З боку інших ділянок тіла патологічних змін не виявлено.

Дівчину збито автомобілем. Одержала травму стегна. В цьому ж автомобілі доставлена в міську лікарню в травматологічне відділення. При вийманні її з автомобіля, стан різко погіршився, зявилися різкі болі при диханні, ціаноз шкіри обличчя, тулуба, затруднення дихання, різко розширився тиск. Незважаючи на реанімаційні заходи, дівчинка померла на секції жирової емболія легеневої артерії. Неадекватне транспортування дівчини призвело до виникнення жирової емболії та її смерті.

В першому випадкі клінічне обстеження хворого не викликало сумніву, що у нього перелом правої стегнової кістки. Рентгенографія правого стегна підтвердила діагноз, виявивши при цьому зміщення відламків по довжині і під кутом. Але тяжкий стан хворого був зумовлений не стільки переломом, скільки травматичним шоком, який, без сумніву, посилився під час транспортування потерпілого в незручному положенні, на задньому сидінні автомашини, без транспортної іммобілізації кінцівки, про необхідність якої супроводжуючі його особи не знали або не вміли її виконати. У другому випадку ми зустрічаємося з вуличним травматизмом, який дає найбільший процент переломів (38-40%). Вони можуть спостерігатися і при інших видах травматизму: сільськогосподарському, спортивному, транспортному. У чоловіків переломи зустрічаються у 1,5 раза частіше, ніж у жінок. Серед кісток скелета в основному спостерігаються переломи кісток кінцівок (62,1%). В амбулаторних хворих переважають переломи кісток стопи і кисті (62,5%).

І.Г.Руфанов дає перелому таке визначення. Перелом (frakturа) є частковим або повним порушенням цілісності кістки, викликаним швидкодіючим насиллям або патологічним станом кістки.

КЛАСИФІКАЦІЯ. За походженням переломи можуть бути вродженими і набутими. Перші утворюються у внутрішньо-утробному періоді внаслідок механічних травм матки або неправильного розвитку скелета. Другі виникають після народження від впливом безпосередньої механічної травми. Окремо виділяють переломи, повязані з родовим актом під час виймання плода.

Набуті переломи, в свою чергу, поділяють на травматичні і патологічні. Перші є наслідком дії механічної сили на здорову кістку. При патологічних переломах їй передує захворювання кістки запального, пухлинного або дистрофічного характеру (остеомієліт, туберкульоз, саркома тощо). У таких випадках травма відіграє другорядну роль, вона може бути незначною.

Якщо внаслідок травми у місці перелому ушкоджується шкіра або слизові оболонки, то такі переломи називають відкритими. В протилежному випадку їх вважають закритими.

Переломи є повними і неповними. У випадках повного перелому порушується цілість всієї кістки. Неповні переломи зустрічаються у вигляді тріщин і надломів. У дітей часто спостерігаються переломи за типом “зеленої гілки”, коли окістя залишається непошкодженим, незважаючи на порушення цілості кістки.

Залежно від локалізації переломи поділяють на діафізарні, метафізарні та епіфізарні. Різновидом епіфізарного перелому є так званий епіфізіоліз - відділення епіфізарної частини трубчастої кістки. Можуть бути у дитячому і юнацькому віці до повного скостеніння епіфізів.

Епіфізарні переломи, які проникають у порожнину суглоба, називаються внутрішньосуглобовими.

Метафізарні переломи часто бувають вколоченими, коли одна частина кістки заходить у другу (діафіз у метафіз, метафіз у епіфіз).

Переломи є одиночні і множинні.

Залежно від напрямку лінії перелому розрізняють поперечні, поздовжні, косі, гвинтоподібні переломи. Перелом, при якому утворюється 2-3 фрагменти кістки, називається осколковим.

За механізмом дії зовнішньої сили розрізняють переломи від згинання (флексійні), від скручування (торсійні), від стиснення (компресійні), від розтягнення (відривні), від удару.

Залежно від обсягу травми переломи поділяють на прості, ускладнені, комбіновані. Простий перелом не супроводжується жодними ускладненнями. Ускладнений перелом характеризується ушкодженням великих судин, нервів, розривами мязів, фасцій, апоневрозу, внутрішніх органів. Ускладненими є і відкриті переломи, які завжди інфіковані. Комбінований перелом - це такий вид травми, коли одночасно є кілька ушкоджень (перелом стегнової кістки з травмою лицьового скелета і забоєм мозку; перелом ребра і розрив селезінки та ін).

ЗМІЩЕННЯ КІСТКОВИХ ВІДЛАМКІВ. При повних переломах часто відбувається зміщення кісткових відламків. Воно може бути первинним і вторинним. Первинне зміщення виникає внаслідок дії сили, вторинне - під впливом надмірного скорочення мязів.

Розрізняють такі види зміщення відламків: за довжиною (dislokatio ad longitudinem) воно може бути зі сходженням і розходженням відламків; за шириною (dislokatio ad latum); під кутом (dislokatio ad axin); по периферії - ротаційне (dislokatio ad peripheriam), яке виникає при фіксації одного кінця кістки і повороту навколо своєї осі другого, що має місце при гвинтоподібних переломах від скручування.

ЗАГОЄННЯ ПРИ ПЕРЕЛОМАХ. Перелом кістки супроводжується звичайно ушкодженням мяких тканин. Із розірваних судин витікає кров, утворюючи гематому. Потім у місці перелому розвиваються явища асептичного запалення: розширюються судини, у тканини пропотіває рідка частина крові, виникає набряк. Ушкоджені судини тромбуються, що посилює набряк кінцівок. Приблизно на 10-15-й день набряк поступово зменшується, синці зникають, відламки кісток зростаються шляхом утворення нової тканини. Кров, яка вилилася з кровоносних судин, з часом організується.

Існує ряд теорій, які пояснюють складний процес утворення кісткової мозолі на місці перелому. Кожна з них розглядає окремі моменти регенерації кісткової тканини, але ні одна не може повністю пояснити цей складний процес, у якому тісно переплітаються явища життя і смерті тканини, процес, у якому бере участь увесь організм.

Консолідацію (загоєння) кісток у випадках переломів слід розглядати з точки зору діалектичних позицій, ураховуючи, що в складному процесі регенерації кістки місцево у вогнищі ушкодження одночасно діє ряд протилежних чинників. Вони тісно повязані з усім організмом і перебувають під впливом центральної нервової системи.

Залежно від елементів, з яких утворюється кісткова мозоля, розрізняють чотири її види: окісну - розвивається з камбіального глибокого шару періосту; ендостальну - розвивається з судин і опорної речовини кісткового мозку; проміжну (інтермедіальну) - з ендосту гаверсових каналів коркової речовини; параостальну - з прилеглих до місця перелому мяких тканин

Стисло процес утворення кісткової мозолі можна уявити собі так. Кров, яка вилилася з кровоносних судин у місці перелому, з часом організується. Вона містить багато фібробластів і разом з відмерлими волокнами і клітинами утворює пухку масу, яка зєднує кісткові відламки. Звідси починається процес регенерації, який відбувається одночасно із всмоктуванням відмерлих тканин. Частина фібробластів перетворюється в остеокласти, функція яких полягає в розсмоктуванні відмерлих кісткових клітин і їх декальцінації. Солі кальцію використовуються для пробудови нової кістки за допомогою інших фібробластів - остеобластів.

Цей процес розвивається поступово, поетапно і закінчується утворенням між кінцями відламків молодої тканини, яка зєднує їх. Це - первинна кісткова мозоля, завдяки якій відновлюється цільність кістки. Вона мяка і не має солей кальцію. На 10-11-й день починається перетворення її у вторинну кісткову мозолю завдяки відкладанню в ній солей кальцію.

У наступному перід загоєння кісткової рани посилюється процес розсмоктування тих ділянок мозолі, які виявляються зайвими. Поступово здійснюється архітектурна перебудова зрощеної кістки, відновлюється облітерований кістковомозковий канал, структура нормальної кістки. Цей етап тривалий і часто закінчується після відновлення працездатності.

Описаний процес регенерації кістки відбувається лише за надійної іммобілізації кінцівки. Якщо вона неповна, кісткова мозоля утворюється спочатку з ембріональної первинної тканини хряща. Це відбувається тоді, коли ембріональна тканина подразнюється ззовні або кістковими відламками.Строки утворення кісткової мозолі різні і залежать від стану організму, віку хворого, виду кістки. У дитячому віці кісткова мозоля утворюється швидше, ніж у літньому.

Сповільнення утворення кісткової мозолі або її відсутність визначається багатьма загальними і місцевими чинниками.

Загальні чинники - це виснаження, авітаміноз (цинга, рахіт), анемія, гострі інфекційні захворювання, хронічні захворювання (туберкульоз, сифіліс, променева хвороба), порушення обміну кальцію, гіперфункція кори надниркових залоз, захворювання центральної нервової системи (пухлини, кровотечі, травми), похилий вік хворого тощо.

Серед місцевих чинників, які сповільнюють утворення кісткової мозолі, слід назвати порушення кровопостачання та іннервації відламків, цілості окістя, відсутність гематоми в місці перелому, погану репозицію та іммобілізацію відламків, наявність відкритого інфікованого перелому, попадання мяких тканин між відламків (інтерпозиція тканин). Усі ці чинники мають бути враховані й усунені в процесі лікування.

Строки видужання хворих з переломами не можна ототожнювати зі строками відновлення працездатності. Утворення кісткової мозолі - це відновлення анатомічної цілості кістки, а повернення працездатності - це повна функціональна реабілітація ушкодженої ділянки. Між утворенням кісткової мозолі і відновленням функції минає іноді багато часу.

КЛІНІКА І ДІАГНОСТИКА. Клініку перелому характеризують такі основні симптоми: 1) біль; 2) набряк; 3) деформація; 4) патологічна рухомість; 5) крепітація. Біль зявляється відразу після травми. Інтенсивність його визначається характером зміщення відламків, формою їх кінців, ушкодженням нервових волокон.

Набряк є першою ознакою асептичного запалення. Супінь його залежить від якості іммобілізації кінцівки. Він посилюється протягом перших 2-3 днів, пізніше поступово зменшується.

Деформація - це результат зміщення кісткових відламків і наявності гематоми. Вона особливо виражена в разі зміщення кісткових відламків під кутом. При зміщенні відламків за довжиною з їх заходженням фрагмент кістки може бути коротшим. Деформації кістки може не бути у випадках надлому, тріщини, вбитих переломів, переломів без зміщення відламків.

Патологічна рухомість дає можливість одержати бокові та ротаційні рухи в тих місцях, де за формою їх немає. Її немає при надломах, тріщинах, вбитих переломах.

Якщо проксимальний і дистальний відрізки кінцівки утримувати двома руками і зробити кілька легких ротаційних рухів, у місці перелому можна відчути хрусткіт - крепітацію. Цей симптом супроводжується посиленням болю, а тому форсувати його не слід.

Іноді в місці перелому під шкірою можна спостерігати синець.

Кожний перелом порушує функцію ушкодженої ділянки.

При переломі страждає і загальний стан хворого: протягом кількох днів підвищується температура тіла, у крові зростає кількість лейкоцитів, іноді зявляється жовтяниця, яка швидко проходить. Тяжкі ускладнення, комбіновані переломи супроводжуються травматичним шоком.

Велику допомогу в діагностиці надає рентгенологічний метод дослідження. Рентгенограми треба робити у двох проекціях: фасній і профільній.

УСКЛАДНЕННЯ. Більшість переломів перебігають досить легко: відламки швидко зростаються, працездатність відновлюється. Ускладнення при переломах можна поділити на місцеві та загальні. Причини місцевих ускладнень різні.

Ушкодження прилеглих до місця перелому тканин і органів (судин, нервів, органів).

Неправильне суміщення відламків і їх зрощення. Результатом цього є деформація і вкорочення кістки. Можливе стискання великих судин і нервів є наслідками, що випливають звідси. Якщо не утворюється кісткова мозоля і не зростаються відламки, формується несправжній суглоб зі стійкою патологічною рухомітсю в ньому. Лікування в таких випадках оперативне.

Помилки лікування: неправильна репозиція, недостатня іммобілізація, надто ранні обо пізні рухи, стиснення гіпсовою повязкою судин і нервів. За тривалої іммобілізації може розвинутися значна атрофія мязів, тугорухомість у суглобах.

Загальні ускладнення переломів - це травматичний шок, жирова емболія (попадання в розірвані судини частинок кісткового мозку), сепсис як результат ускладнення перелому інфекцією, гострий психоз.

ЛІКУВАННЯ. Історія цього питання налічує понад 2000 років. Гіппократ для лікування хворих з переломами використовував нерухомі шинні повязки, тяги і протитяги. Однак методи лікування на той час вибиралися емпірично, а ефективність їх була мінімальною. У ХУІІІ ст. Потт вказав на велике значення розслаблення мязів при переломах.

Більш досконалі методи лікування хворих з переломами зявляються в середині ХІХ ст. У 1851 р. М.І.Пирогов запропонував гіпсову повязку. За кордоном вона в той час називалася “руською повязкою”.

Хірургами і ортопедами були запропоновані різні модифікації гіпсових повязок: циркулярна, розрізна, глуха, вікончаста, мостоподібна, безпідстилкова та ін. Тривале застосування гіпсової повязки має і негативні сторони: тривале її застосування призводить до атрофії мязів, тугорухомості суглобів, розладів кровообігу.

Оперативні методи (VІ зїзд російських хірургів 1906 р.) не виправдали сподівань. Криваве втручання на кістках, незважаючи на те що здійснювалося в асептичних умовах, часто призводило до інфікування місця перелому, затримувало регенрацію кістки і було не кращим щодо відновлення функції.

На противагу їм виник функціональний метод лікування (масаж, ранні рухи без витягання чи фіксації відламків).

Надалі хірурги і ортопеди почали зєднувати ці два методи. Фіксуючи уламки в анатомічно правильному фізіологічному положенні, вони з самого початку застосовували функціональне лікування.

Перша допомога потерпілим. Надаючи першу допомогу, треба обережно підняти хворого, підтримуючи місце перелому, й іммобілізувати кінцівку. Недостатня іммобілізація у випадку закритого перелому може перетворити його у відкритий, змінити клінічну картину і метод лікування. Погана фіксація сприяє ушкодженню великих судин, виникненню травматичного шоку.

Іммобілізацію кінцівки можна здійснювати різними шляхами. Найпростішою є прибинтування верхньої кінцівки до тулуба, а нижньої - до здорової ноги. Для транспортної іммобілізації можуть бути використані будь-які допоміжні засоби: дошки, гілки, пучки соломи, милиці, або спеціальні стандарті шини: картон, фанера, лубки, шини Дітерікса, надувні гумові шини. Доброї іммобілізації можна досягнути лише тоді, коли фіксуються два блтзько розташовані суглоби: проксимально і дистально від місця перелому. У разі перелому стегна додатково іммобілізують і гомілковостопний суглоб. Транспортні шини накладають поверх одягу. На дротяні і фанерні шини спочатку кладуть мяку прокладку з вати і прибинтовують її.

Для профілактики травматичного шоку потрібно ввести знеболювальні засоби (морфін, промедол, омнопол).

Якщо перелом відкритий, шкіру довкола рани змазують 5% розчином йоду або обробляють перекисом водню. Накладають асептичну повязку. У випадку кровотечі треба досягти її тимчасового припинення.

При переломі хребта або кісток таза хворого кладуть на деревяний щит. вивих перелом ліагностика загоєння

У стаціонар потерпілого потрібно доставляти легким, зручним, швидким транспортом.

У лікування хворих з переломами використовують такі методи:

1) одномоментну препозицію; 2) тривалу репозицію; 3) фіксаційний метод; 4) оперативний метод.

1. Одномоментна репозиція показана у випадках, коли довкола місця перелому немає великих груп мязів, скорочення яких може призвести до повторного зміщення відламків. Цю репозицію треба проводити під місцевим або загальним знеболюванням. Місцевого знеболювання можна досягнути інфільтраційною, провідниковою, внутрішньокістковою, перидуральною анестезією. Можна застосувати внутрішньовенний (каліпсол, каталин) або навіть ендотрахеальний наркоз з міорелаксантами.

Одномоментну репозицію можна здійснювати руками або за допомогою апаратів. Після заставлення відламків місце перелому фіксують гіпсовою повязкою.

2. Тривала репозиція здійснюється екстренним методом (коли одномоментну репозицію виконати неможливо) при переломах великих трубчастих кісток (стегнової, плечової, великогомілкової), косих, гвинтоподібних, осколкових і відкритих переломах. У таких випадках зіставлення відламків досягається шляхом тривалого витягування. Розрізняють кілька його видів: липкопластирне, клеолове і скелетне. При перших двох видах витягання здійснюється на мякі тканини (шкіру) за допомогою клеолової повязки або липкого пластиру, при скелетному - за кістку.

У процесі лікування поступовим витягання розрізняють три періоди: 1) Репозиційний, у процесі якого домагаються зіставлення відламків поступовим збільшенням вантажу під час витягання. Тривалість цього періоду від кількох днів до двох тижнів.

2) Ретенційний (ретенція - утримання). Тривалість його 2-3 тижні від моменту зіставлення уламків до утворення між ними первинної мозолі. Його тривалість залежить від багатьох причин: віку хворого, характеру перелому тощо.

3) Репараційний. Триває з моменту появи перших ознак мозолі до достатньої консолідації фрагментів, що дає можливість зняти витягання (2-4 тижні).

У випадку скелетного витягання тяга здійснюється безпосередньо на кістки за допомогою металевої спиці Кіршнера або клем Павловича. Для витягання за допомогою спиці потрібен такий інструментарій: спиця, скоба, на кінці якої є фіксатори для утримання спиці, направляч-гармошка (дриль), призначений для фіксації спиці і запобігання її перегину при заглибленні в кістку, ключ для натягання спиці, ключ для фіксації спиці в скобі. Дриль може бути ручним або електричним. Якщо використовувати для скелетного витягання клеми Павловича, з допоміжного інструментарію потрібен лише молоток.

Скелетне витягання має свої негативні сторони. Незважаючи на збереження антисептики, іноді в місці введення спиці може розвинутися запальний процес. У цьому випадку спицю треба негайно видалити. Неправильно введена спиця (косо, під кутом) може проникнути в суглоб, ушкодити судинно-нервовий пучок та ін.

Шкірне липкопластирне або клеолове витягання застосовується значно рідше, ніж скелетне. Воно може бути як самостійним методом лікування, так і допоміжним (до скелетного).

Матеріалом для шкірного витягання може бути клеол або липкий пластир. Витягання накладають на чисту суху шкіру. Зовні липкий пластир або клеолову повязку укріплюють бинтом. Клеолове і липкопластирне витягання мають також свої негативні сторони: подразнення шкіри, утворення пухирів, саден, екзем.

3. Оперативний метод в останні десятиліття має все ширше застосування у плановій та ургентній травматології. Термінове оперативне втручання застосовується тоді, коли консервативними методами не вдається усунути защемлення чи стиснення відламків периферичних нервових стовбурів, великих судин, або у випадку, коли відламок кістки тисне із середини на шкіру, що може призвести до її обмеженого некрозу.

Показанням до планового оперативного лікування є відкриті переломи, інтерпозиція між відламками мяких тканин, відривні переломи з розходженням відламків (перелом надколінника, відрив ліктьового відростка). Оперативне втручання показане і у випадках, коли консервативним шляхом не вдається зіставити відламки або утримати їх у правильному положенні до настання консолідації, при внутрішньосуглобових переломах, неправильному зрощенні відламків.

Оперативне лікування полягає в тому, що після розтину шкіри і мяких тканин мобілізують відламки кісток, зіставляють їх у правильному положенні й укріплюють. Мякі тканини і шкіру зашивають. Для фіксації відламків застосовують природні або штучні матеріали: металеві стержні, цвяхи, гвинти, пластинки, спиці, дріт, металеві стрічки, кетгут, шовк, пластмасові фіксатори, кісткові трансплантанти, пуповину та ін.

Фіксатори: для металоостеосинтезу стегнової кістки застосовують ЦІТО (Центральний інститут травматології і ортопедії) або Богданова; при переломі шийки стегневої кістки - трилопатевий цвях ЦІТО. Для фіксації плечової або великогомілкової кістки можуть бути використані таврові балки Климова, пластинки Анкіна, Каплана. Відламки нижньої щелепи укріплюють дротяними назубними шинами, металевими пластинками, спицями, пластмасами та ін.

У звязку з наявністю антибіотиків, ефективних протишокових засобів, удосконалення оперативної техніки ускладнення зустрічаються щораз рідше, а сам метод має широке застосування у травматологічній практиці.

Стосовно остеосинтезу при переломах слід окремо виділити один з його видів - зовнішній компресійно-дистракційний остеосинтез за допомогою апаратів Волкова-Оганесяна, Ілізарова, Демянова, Гудушаурі. Цей метод створює оптимальні умови для зрощення кісток, відновлення анатомічної будови і функції кінцівки шляхом черезшкірного введення в кісткові фрагменти спиць, укріплених в опорах апарата (кільця, дуги, рамки тощо).

4. Фіксаційний метод полягає в іммобілізації кінцівки й фіксації відламків після їх зіставлення. Цей метод може бути самостійним при переломах, які не вимагають інших методів лікування: переломи без зміщення відламків, тріщини, вбиті переломи.

З метою фіксації користуються в основному гіпсовою повязкою. При її накладанні на кінцівки потрібно обовязково залишити відкритими пальці, щоб стежити за кровопостачанням кінцівки. У випадку похолодання пальців, відчуття заніміння, повзання мурашок, набряку мяких тканин, зниження або втрати чутливості повязку слід робити слабшою.

Усі гіпсові повязки можна поділити на лонгетні і циркулярні. Вони можуть бути вікончасті і мостоподібні.

Поряд з функціональним лікуванням, спрямованим на місце перелому, застосовують загальне лікування: теплові і світлові процедури, торфогрязелікування, підсилене харчування, застосування вітамінів, переливання крові, введення розчину кальцію хлориду.

Усі методи функціонального лікування впливають на судинну, лімфатичну, мязову, нервову системи, викликаючи активну гіперемію, прискорюють крово- та лімфообіг, покращують трофіку тканини. Це сприяє розсмоктуванню запальних інфільтратів, зменшенню набряку, зміцненню тканин, регенерації.

З ускладнень, які можуть спостерігатися в процесі лікування переломів необхідно назвати такі: пролежні, емболії, тромбози, гіпостатична пневмонія, декомпенсація функції серцево-судинної системи, сповільнена консолідація відламків з утворенням несправжнього суглоба, ішемічні контактури, тугорухомість суглобів.

Размещено на Allbest.ru