Особистість і хвороба. Внутрішня картина хвороби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особистість і хвороба. Внутрішня картина хвороби

План

1. Особистість. Визначення, структура особистості

2. Впливи соматичного розладу на психіку.

3. Внутрішня картина хвороби та її складові.

4. Чинники, що впливають на переживання хвороби.

5. Типи ставлення до хвороби.

6. Переживання хвороби в часі.

7. Переживання важкої невиліковної хвороби.

Література

1. Особистість. Визначення, структура особистості

Одним із постулатів медицини є принцип "лікувати не хворобу, а хворого". Хвороба впливає не лише на органи людини, але також на особистість хворого.

Особистість - це відносно стійка система суспільно значущих рис, що характеризує індивіда як члена певного суспільства. Це особа, яка володіє свідомістю і самосвідомістю, індивідуально-психологічними особливостями, та активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до своїх вимог. Якості особистості включають рівень вольової регуляції поведінки, вживання моральних установок, світогляду, схильностей і суспільних інтересів при виборі системи вчинків.

Особистість у суспільних науках розглядається як особлива якість людини, що її вона набуває соціокультурному середовищі у процесі сумісної діяльності та спілкування.

Особистість в широкому сенсі визначається як ансамбль психічної організації людського індивіда.

Особистість у вузькому значенні - рівень «інтегральної індивідуальності», на якому здійснюються головні життєві вибори, приймаються рішення. Це індивідуальна сукупність властивостей людини (інтелектуальних, емоційних, вольових, морально-етичних та ін.), особливостей її психічних процесів, що утворюють стійку єдність та детерміновані соціальним середовищем. Основу особистості як носія свідомості та активної соціальної істоти складають здібності, темперамент та характер, особливості перебігу інших психічних процесів, сукупність почуттів та мотивів діяльності, що переважають, світосприйняття, наявність моральних установок та ін.

Формування особистості починається від народження, є складним, суперечливим і продовжується протягом усього життя в міру засвоєння соціального досвіду: засобів і знарядь виробництва, духовної культури, засобів чуттєвого пізнання, абстрактного мислення і т. ін. Життєвий шлях особистості поєднує унікальну біографічну і історичну складові її розвитку, спирається на досвід попереднього покоління і здійснюється за певними умовними етапами, які складені з подій, водночас автономних і взаємопов'язаних.

Структура особистості

Структура особистості, що була запропонована К.К.Платоновим, відображає складність її формування (сполучення біологічних та соціально-психологічних властивостей) у сукупності різних характеристик особистості:

1) біологічно зумовлені якості (задатки, темперамент, патологічні зміни особистості);

2) соціально зумовлені якості (духовні потреби, спрямованість, моральні якості);

3) якості особистості, зумовлені досвідом (знання, навички, вміння, звички);

4) якості, зумовлені індивідуальними особливостями психічних процесів (тип пам'яті, ступінь емоційно-моторної стійкості).

Окремі риси особистості нестійкі і змінюються залежно від умов життя, виховання, хвороби. Тож, структура особистості є динамічною і має 3 головні складові:

І. Спрямованість особистості - стійка система цілей (мотивів), які свідомо досягаються в активній діяльності. Базується на потребах, інтересах, переконаннях, ідеалах, світоглядах, які є факторами спрямованості особистості. 4.

Спрямованість - це система спонук і ціннісних орієнтацій, яка визначає вибіркове відношення та активну поведінку людини, тобто спрямованість, по суті, стійка система мотивів, які орієнтують життєдіяльність особистості.

Залежно від сфери виявлення домінуючої спонуки, розрізняють:

- морально - етичну спрямованість особистості;

- професійну спрямованість особистості:

- побутову спрямованість особистості.

Мотиви - спонукальна сила дій і вчинків людини.

Інтереси є формою прояву пізнавальних потреб, вони виражаються в особливому ставленні особистості до певних предметів і явищ реального світу і в бажанні пізнати їх.

Інтереси розрізняють:

а) за змістом - характеризуються тими об'єктами , на які вони спрямовані (інтерес до музики, фізики, футболу і т.д.);

б) за глибиною, коли глибокий інтерес охоплює всю сферу особистості і означає бажання ґрунтовно вивчити чи пізнати об'єкт у всіх деталях, тонкощах і проявах, а поверховий інтерес проявляється лише в загальному знайомстві з тим чи іншим предметом або явищем;

в) за стійкістю:

- стійкі інтереси зберігаються тривалий час, вони відіграють істотну роль у житті людини і є важливим компонентом спрямованості особистості;

- нестійкі швидко виникають і так само швидко зникають.

Світогляд - система узагальнених поглядів на об'єктивний світ і місце людини у ньому, це глибока й обгрунтована віра людини в принципи та ідеали, якими вона керується в своєму житті.

Потреби - стан необхідності в об'єктах (у будь-чому) для існування і розвитку. Виділяють біологічні (органічні), особисті (психологічні) і над-особистісні (суспільні) потреби. Потреби складають внутрішню основу особистості. Зовнішні прояви потреб у діях і вчинках складають риси характеру. На основі потреб виникає потяг здійснити волевиявлення, вчинок. Потреби бувають:

Фізіологічні (спраги, голоду, сон, активність );

Потреби безпеки (захист від болю, страждань, руйнації, невпорядкованості);

Потреби у соціальних зв'язках (потреба у соціальному включенні, на-лежності до групи, любові і довірі);

Потреби самоповаги (досягнень, схвалення, визнання, прийнятті себе, в позитивній самооцінці);

Потреби самоактуалізації (реалізації власних потенціалів, розумінні смислу життя);

Цікавість - бажання активно пізнати певне явище, цілеспрямована увага до конкретного предмету.

Ідеал - висока мета свідомих активних прагнень особистості (моральна, естетична та ін.). Ідеал - модель, яка є еталоном в усіх проявах життєдіяльності людини і є основним стимулом її самовдосконалення та формування

Переконання - усвідомлена потреба діяти у межах своєї системи цінностей. Сукупність переконань зветься світоглядом (цілісна система поглядів на природу, суспільство, власну суть).

Спрямованість особи назовні на оточуючих людей, предмети і події зветься екстравертованістю. Спрямованість на себе - інтравертованість. Більшість людей поєднують в собі обидва варіанти з деякою перевагою одного.

Типовий екстраверт товариський, комунікабельний, не любить усамітненої роботи. Прагне до яскравих вражень, ризику, діє під впливом моменту. Дієвий, схильний до агресії, буває нестриманим, ненадійним у спілкуванні через поверхневі стосунки. Успішно працює у стресових умовах, добре витримує негативні зовнішні впливи, біль, екстремальні температури, шум, виконує завдання з високою швидкістю, навіть коли збільшується кількість помилок. Погано працює в умовах монотонії. Краще запам'ятовує матеріал і легше видобуває його з пам'яті. Екстравертованість залежить від сили і рухливості нервових процесів і є одним з показників стресовитривалості.

Типовий інтроверт - схильний до самоти, більше читає книги, ніж спілкується з людьми. Свої дії планує заздалегідь, не імпульсивний. Уникає сильних впливів, прагне спокійного, упорядкованого життя. Контролює свої емоції, не агресивний, інколи песимістичний, великого значення надає моральним та естетичним нормам. Добре працює у спокійних, монотонних умовах, краще виконує завдання на уважність, надає великого значення безпомилковості за рахунок зниження швидкості роботи; має вищі показники довготривалої пам'яті. У нього низькі чуттєві і больові пороги, а тому погана витерплюваність болю і сильнодіючих зовнішніх факторів. Інтроверсія пов'язується зі слабкістю ЦНС і відрізняється нижчою стресовитривалістю за екстраверсію.

II. Можливості особистості - психологічні передумови успішності її діяльності (задатки, здібності, схильності).

Задатки - це природжені анатомо-фізіологічні особливості ЦНС, природна основа розвитку здібностей.

Здібності - індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують успіх у її діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею. Формуються на основі задатків. Виділяють загальні здібності (добре розвинені пам'ять, уява), окремі (добрий музичний слух, окомір) і спеціальні (до одного певного виду діяльності), а також елементарні (окомір, уява, аналітичне мислення) та складні (здатність до гри, праці, догляду, естетичної діяльності, ремесла). Розвитку здібностей сприяють знання: чим вони більш широкі, тим більше можливостей для творчої праці. Рівні розвитку здібностей: дар, талант, геніальність . Дар - сукупність загальних, спеціальних і окремих здібностей, що забезпечують успішну діяльність у певній сфері. Талант - високий ступінь дару, успішно реалізований людиною. Геніальність - вищий ступінь дару, який дозволяє зробити щось принципово нове у якійсь сфері

Здібності - це можливість, а не дійсність майстерності, знань та вмінь, це індивідуально-психологічні особливості особистості, що є умовами успішного здійснення даної діяльності та мають розбіжності в динаміці оволодіння необхідними знаннями, вміннями та навичками. Здібності проявляються тільки в діяльності, притому тільки в такій діяльності, що не може здійснюватись без наявності цих здібностей. Здібності виявляються в динаміці придбання знань, умінь і навичок. Вищим щаблем розвитку здібностей є талант - сполучення здібностей, що дають людині можливість успішно, самостійно й оригінально виконувати будь-яку роботу, тобто складну трудову діяльність. Природними передумовами здібностей є задатки.

Слід зазначити необхідність виділення якісної (наприклад, організаторських, музичних, інтелектуальних і ін.) і кількісної (рівень здібностей до певних знань, умінь та навичок) характеристик здібностей. У залежності від діяльності виділяють конкретні головні і допоміжні здібності. Здібності (розумові, художні, музичні й ін.) пов'язані з типом ВНД, тобто переваженням тієї або іншої сигнальної системи (розумовий, художній і середній типи). Має значення природні передумови здібностей і талантів - задатки, тобто морфологічні і функціональні особливості мозку, органів почуттів і рухів. Неодмінною умовою розвитку здібностей є навчання і виховання з раннього дитячого віку. Здібності не передаються в спадщину, але без задатків важко розвити високі здібності.

Схильність - вибіркова направленість людини на окремий вид діяльності. Базується на стійких потребах у певній діяльності.

Темперамент - природжені динамічні особливості психічних процесів (інтенсивність, швидкість, темп, ритм). Є відносно стійким протягом життя. І.П. Павлов прирівняв темперамент до типу ВНД і виділив 4 сполучення основних властивостей ЦНС -сили, рухливості і врівноваженості збудливого і гальмівного процесів, які є основою індивідуальної різниці нервової діяльності. Темперамент - сукупність індивідуально-психологічних особливостей людини, в основі якої лежить тип вищої нервової діяльності, тип емоційного реагування особистості, що характеризується швидкістю і силою емоційних реакцій. Виділяють 4 основних типи темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік.

Сангвінік - рухливий, сильний, врівноважений тип («живий»). Має високу психічну активність, енергійність, високу працездатність, швидкі і жваві рухи, різноманітну і багату міміку. Часто змінює враження, багато спілкується, емоції здебільшого позитивні, легко переживає невдачі.

Холерик - рухливий, сильний, неврівноважений («нестримний»). Високий рівень психічної активності, енергійність дій, різкість рухів, нетерпимість, різкі зміни настрою.

Флегматик - інертний, сильний, врівноважений («спокійний»). Наділений низьким рівнем психічної активності, повільністю рухів, невиразною мімікою, труднощами переключення з одного виду діяльності на інший і адаптації до нової обстановки, переважанням рівного, спокійного настрою.

Меланхолік - слабкий тип («слабкий»). Має низький рівень психічної активності, загальмовані рухи, стриману моторику і мову, швидко втомлюється. Висока емоційна чутливість, переважають негативні емоції.

Крім темпераменту, І.П.Павлов виділив природжені суто людські типи особистості в залежності від превалювання першої чи другої сигнальної системи: художній тип (правопівкульний, превалює розвиток 1-ї сигнальної системи) відрізняється образним сприйняттям світу, синтетичним мисленням, емоційністю. Для мислительного типу (лівопівкульний, превалює розвиток 2-ї сигнальної системи) характерні аналітичний тип мислення, поміркованість почуттів. Найчастіше (у 80% випадків) зустрічається середній (проміжний) тип особистості з урівноваженою діяльністю сигнальних систем.

2. Впливи соматичного розладу на психіку

Соматичне захворювання може впливати на нервові функції та психіку у кілька способів:

А) безпосередня дія на нервову систему патологічного агенту: інфекції, лихоманки, метаболічних змін, токсичних речовин;

Б) рефлекторні реакції, наприклад, зміни кровопостачання чи м'язового тонусу;

В) патологічні імпульси від інтерорецепторів (тиск, напруження, біль, тощо);

Г) вторинні розлади, насамперед, емоційні, підсилені усвідомленням хвороби та її можливих наслідків.

Більш узагальнено впливи соматичного захворювання на психіку можна об'єднати у два шляхи: власне соматогенний вплив (А-В) і психогенний (Г), що базується на суб'єктивному переживанні пацієнтом хвороби та її наслідків.

3. Внутрішня картина хвороби та її складові

Таке суб'єктивне переживання пацієнтом своєї хвороби називається внутрішньою, або аутопластичною, картиною хвороби (Гольдшейдер, Лурія) і часто недооцінюється медичними працівниками, націленими переважно на пошук об'єктивних симптомів хвороби. ВКХ має такі сторони:

А) сенситивну (вплив локальних болів за законом розповсюдження імпульсів з більш периферійних до центральних відділів нервової системи);

Б) емоційну (страх, тривога, відчай, надія, тобто емоційні переживання);

В) волеву (зусилля подолати хворобу, подбати про обстеження і лікування);

Г) раціональну і інформативну (інформованість про хворобу, її оцінка).

В дійсності усі ці аспекти є тісно переплетені між собою в різних комбінаціях (напр., різкий біль викликає емоційну реакцію страху; раціональне пояснення хворим недоцільності хірургічного втручання насправді диктується страхом тощо). Слід зазначити, що традиційне негативне уявлення про хворобу останнім часом поступилось місцем амбівалентному ставленню, тобто в суб'єктивному переживанні хвороби може бути присутньою і позитивна сторона, пов'язана з певними пільгами, які надає хвороба (аж до “замкнутого психосоматичного кола” підтримування патологічного симптому). Тема здоров'я, хвороб, медичного обстеження і лікування стала останніми десятиріччями дуже популярною, з'явились так звані “престижні” хвороби, розмови в товаристві про хвороби більше не є неприпустимими. Це дає підстави говорити про таке соціальне явище як культ хвороби.

4. Чинники, що впливають на переживання хвороби

Особливості внутрішньої картини хвороби обумовлені наступними групами факторів:

1. Характер хвороби: гостра чи хронічна, чи є сильні болі, порушення рухливості, неприємні косметичні симптоми, “соціальна несприятливість” хвороби, яка допомога потрібна тощо.

2. Обставини, за яких відбувається хвороба:

а) проблеми і невпевненість, що приносить хвороба (“хто подбає про мою сім'ю”, “чи залишать за мною місце роботи”, “чи говорить лікар правду” тощо);

б) середовище, в котрому розвивається хвороба: наприклад, в гармонійному домашньому середовищі хвороба переживається більш сприятливо, ніж в умовах лікарні, особливо, в незвичній обстановці, напр., за кордоном;

в) причина хвороби: якщо хвороба сталась з вини самого хворого, він більш налаштований на якнайшвидше її подолання (особливо вірно щодо травм).

3. Преморбідна особистість:

а) вік. В дитячому віці на перший план виходять сенситивна і емоційна сторони ВКХ, в старості - страх залишитись на самоті, страх смерті, в середньому віці більше значення набуває раціональна складова ВКХ (побоювання щодо наслідків хвороби);

б) ступінь загальної чутливості до безпосередніх факторів (біль, шум, обстановка лікарні тощо);

в) тип емоційної реактивності (темперамент) - слід зазначити, що зовнішні прояви, і особливо, словесне вираження, не завжди відповідають дійсному емоційному станові хворого;

г) характер і шкала цінностей;

д) медична свідомість та обізнаність, особистий досвід. Джерелами медичної обізнаності і загальної медичної культури є виховання в дитинстві, медико-санітарна просвіта.

5. Типи ставлення до хвороби

З усієї різноманітності індивідуальних ВКХ можна виділити такі типи ставлення до хвороби:

а) нормальне - відповідне станові хворого та інформації про хворобу;

б) зневажливе - хворий недооцінює серйозність хвороби, нехтує режимом і лікуванням, безпідставно оптимістичний щодо прогнозу;

в) заперечуюче - хворий відганяє будь-які думки про хворобу, уникає лікарів. Сюди відноситься дисимуляція.

г) нозофобне - сильний страх хвороби, неодноразово обстежується у різних лікарів;

д) іпохондричне - підозра чи впевненість в наявності важкого захворювання (може поєднуватись з униканням обстеження - “все одно правду не скажуть”)

е) нозофільне - пов'язане з певним заспокоєнням і приємними переживаннями (відпочинок, піклування членів сім'ї);

ж) утилітарне - вищий прояв нозофільної реакції, може мати різне мотивування (отримання співчуття, уваги; вихід із неприємної ситуації - військова служба, ненависна робота тощо; отримання матеріального зиску - пенсія, страховка тощо).

З утилітарно метою деякі пацієнти можуть вдаватись до свідомого чи менш свідомого перебільшення існуючих симптомів (агравація) або до штучного продукування симптомів неіснуючої хвороби (симуляція). Протилежна до симуляції дисимуляція - це приховування хвороби та її ознак.(зустрічається при “соціально несприятливих” хворобах - психіатричних, венеричних, а також, коли хвороба перешкоджає досягненню важливої мети).

Реакції на хворобу можуть бути психологічно адекватними переживаннями факту хвороби, а також патологічними, такими, що заважають якісному одужанню. З метою діагностики типів ставлення до хвороби та інших, пов'язаних із хворобою, особистісних відносин у хворих на хронічні соматичні хвороби було розроблено Особистісний Опитувальник Бехтерівського інституту (ЛОБИ; 1980), за допомогою якого можуть бути діагностовано наступні типи ставлення до хвороби:

? Гармонійний: відрізняється тверезою оцінкою свого стану без перебільшень чи недооцінки його. Прагнення активно допомагати в досягненні успіху лікування, небажання обтяжувати інших турботами догляду за собою. У разі незадовільного прогнозу для одужання - переключення інтересів на аспекти життя, які лишилися доступними.

· Тривожний - постійне занепокоєння щодо несприятливого перебігу хвороби, можливих ускладнень, неефективності чи навіть небезпечності лікування, пошуки інформації про хворобу, дослухаються до думки спеціалістів, безперервно шукають авторитетів. Настрій здебільшого пригніченй внаслідок тривожної налаштованості.

? Іпохондричний - усі інтереси відходять вбік, особа занурюється у хворобу. Повне зосередження на суб'єктивних неприємностях і хворобливих відчуттях, прагнення постійно розповідати про це. Перебільшення хворобливої дійсності, пошук несуттєвих хвороб. Перебільшення побічної дії препаратів. Одночасне прагнення лікуватися і зневіра в успіхові, вимога ретельного обстеження і страх шкоди, болісності процедур.

· Меланхолійний - пригніченість хворобою, невіра у видужання, можливість покращення, ефект лікування. Активні депресивні висловлювання аж до суїцидальних думок. Песимістичний погляд на усе довкола. Невіра в успіх лікування навіть за сприятливих об'єктивних даних.

? Апатичний - повна байдужість до своєї долі, кінцевого наслідку хвороби, лікування. Пасивна підпорядкованість процедурам і лікуванню. Втрата зацікавленості до життя і всього, що хвилювало.

? Неврастенічний - переважає «дратівлива слабкість» зі спалахами дратівливості на першого-ліпшого, особливо при болях, неприємних відчуттях, невдачах лікування. Нерідко усе закінчується сльозами і каяттям. Нестерпність хворобливих відчуттів, нездатність чекати полегшення. Потім - розкаяння за нестриманість.

? Психастенічний (обсесивно-фобічний) - Тривожна помисловість стосовно переважно не реальних, а уявних ускладнень хвороби і лікування, невдач у особистому і професійному житті через хворобу. Уявні небезпеки хвилюють більше, ніж реальні. Захистом від тривоги стають прикмети і ритуали.

· Сенситивний - надмірна стурбованість можливим негативним враженням, яке можуть справити на оточуючих відомості про його хворобу. Побоювання, що його будуть уникати, вважати неповноцінним, зверхньо ставитися, розпускати плітки. Побоювання стати тягарем для рідних через хворобу.

? Егоцентричний (істеричний) - «втеча у хворобу». Демонстрування близьким і оточуючим своїх страждань і переживань з метою цілком заволодіти їх увагою. Вимога виключної турботи - усі мають відкинути все. Розмови оточуючих швидко переводяться «на себе». Інші люди, які теж потребують турботи, оцінюються лише як «конкуренти». Постійне бажання довести іншим свою винятковість стосовно хвороби.

? Ейфоричний - недоречне піднесення настрою, іноді награне. Зневага, легковажне ставлення до хвороби і лікування. Сподівання на те, що «все минеться само собою». Прагнення отримати від життя усе, незважаючи на хворобу. Легкість порушення режиму, навіть якщо це може мати серйозні наслідки.

? Анозогнозичний - активне невизнання хвороби та її наслідків, заперечення неявних проявів хвороби, приписування їх якимось випадковим обставинам. Відмова від обстеження і лікування, бажання обійтись «своїми силами». поблажливо - безпечне ставлення до хворобливих симптомів, можливого негативного прогнозу щодо одужання, порушення режиму лікування, відмова від обстежень, терапії.

? Ергопатичний - «Втеча від хвороби у роботу». Незважаючи на тяжкість хвороби і потерпання, наявне надцінне ставлення до роботи, прагнення продовжувати її. Вибіркове ставлення до обстеження, лікування, терапевтичного режиму, зумовлене прагненням будь-якою ціною зберегти професійний статус і можливість активної праці. Часто зривають курс лікування.

· Паранойяльний - впевненість в тому, що хвороба є результатом чийогось злого наміру. Крайня підозріливість до ліків, процедур, намагання приписати побічні дії або ускладнення халатності чи навіть злочинним намірам лікарів і персоналу. Звинувачення і вимоги покарання винних.

6. Переживання хвороби в часі

На різних етапах перебігу хвороби хворий переживає її по-різному. Можна виділити наступні фази:

· Премедична фаза. З'являються перші, часто незначні прояви хвороби. Виникають питання “Що сталось?”, “Що робити?” ,“Я захворів?” ,“Чи треба йти до лікаря?”. Для цього періоду характерна невизначеність переживань і фантазій. Якщо хворий питає порад у знайомих і родичів, то часто отримує протилежні поради. Іноді хворий проявляє зовнішню безтурботність.

· Різка зміна життєвого стилю ( при госпіталізації або встановленні непрацездатності). Для цього періоду часто є характерним намагання хворого зав'язати більш тісні контакти з лікарем і медперсоналом, що часто розцінюється ними як нав'язливість, а насправді є проявом потреби у впевненості і безпеці. Особливо виражені невпевненість, тривога, побоювання властиві людям, котрі досі ніколи не хворіли. Величезне значення на цьому етапі має психологічно правильна поведінка медперсоналу, зважене інформування хворого про його хворобу.

· Активна адаптація. Хворий пристосовується до самого факту хвороби, дещо звикає до симптомів, адаптується до лікарняного середовища, підтримує в собі надію на видужання, створює позитивне ставлення до медперсоналу. З психологічної точки зору адаптований хворий не являє собою проблеми за умови, що його стан покращується згідно його очікуванням. Якщо ж стан не покращується, а навіть погіршується, у хворого може настати психічна декомпенсація.

· Психічна декомпенсація. Характеризується почуттям обманутих надій, підсилюється невпевненість і страх, він втрачає віру в лікування, в лікарів і медичний персонал, стає імпульсивним, нетерплячим і несправедливим. Головна небезпека цієї фази - конфлікт між медичним працівником і хворим.

· Пасивна адаптація і капітуляція. Хворий змиряється із своєю долею, капітулює перед хворобою. Він стає байдужим, часто психологічно ізолюється. Небезпека такої позиції полягає в тому, що персонал може погодитись із нею і не намагатись змінити, навіть якщо є можливість досягти покращення стану.

7. Переживання важкої невиліковної хвороби

особистість хвороба соматичний

Велику медико-психологічну проблему становлять невиліковні хвороби. Хворий з невиліковною хворобою, наприклад, злоякісним новотвором, може по-різному переживати свою хворобу:

А) Він не знає про своє захворювання і не гадає, що воно таке серйозне. Хворого слід обережно підготувати до необхідності лікування, можливо тривалого.

Б) Хворий не інформований про свою хворобу, однак передчуває її серйозність і небезпечність, вимагає точних пояснень. З юридичної точки зору хворий має право знати свій діагноз, однак з точки зору етики не завжди психологічно виправдано повідомляти хворого про наявність у нього смертельного захворювання. В таких випадках Гарді говорив про “правду по чайній ложці” Іноді, коли лікар не наважується повідомити онкологічний діагноз хворому, він може говорити про хворобу з подібними симптомами і хронічним перебігом.

В) Хворий дізнався про важкість свого захворювання. Слід пояснити йому можливість позитивного результату лікування при будь-якій хворобі і в будь-якій стадії, наводячи конкретні приклади таких успіхів. Слід триматись спокійно і впевнено, відволікаючи увагу хворого на теми. Що не стосуються хвороби і особисто цікаві для хворого. Дуже важливим при цьому є злагоджена тактика усього медичного персоналу.

На жаль, перед деякими хворобами медицина залишається безсилою і кожен медичний працівник рано чи пізно стикається з проблемою помирання і смерті. В минулому “душевну втіху” помираючим хворим надавали священики. Нині цей обов'язок розповсюджується також на лікарів, медсестер, психологів.

Типові реакції на небезпеку чи близькість смерті:

а) покора і спокійне прийняття невідворотного;

б) пасивна капітуляція, що проявляється в апатії і байдужості;

в) втеча в звичайні балачки і спогади;

г) втеча в фантазії про безсмертя;

д) компенсаторна діяльність корисна (завершення роботи, подорож) або шкідлива (зловживання токсичними речовинами, сексуальні ексцеси).

Е.Кеблер-Росс виділяє наступні фази хронічного смертельного захворювання:

А) усвідомлення наявності важкої хвороби;

Б) внутрішнє заперечення небезпеки;

В) роздратування і гнів (за схемою “Чому я?”);

Г) депресія з суїцидними думками і спробами, частіше спонтанними;

Д) домовленість - строк в уявленні відкладається (“фаза угод”);

Е) активне примирення із смертю, хоча зберігається певна надія;

Ж) якщо надія зникає - пасивна капітуляція, втрата інтересу до оточуючого.

Фази можуть бути більш чи менш вираженими, повторюватись, в залежності від ходу хвороби і лікування.

Медичні працівники прагнуть полегшити стан невиліковного хворого симптоматичним, паліативним лікуванням, незначними маніпуляціями, що можуть мати сприятливий вплив як плацебо. Слід дотримуватись принципу доброго догляду і намагатись зменшити фізичний дискомфорт. Слід уникати маніпуляцій, що самі по собі болючі чи неприємні. Слід намагатись переключити увагу хворого на більш приємні чи цікаві враження або спогади. Забезпечити належний контакт з близькими. В розмовах з хворим бажаний партнерський, не авторитарний стиль, “вміння слухати”, навички подолання складних і неприємних елементів контакту.

Література

1. Абрамова Г.С., Юдчиц Ю.А. Психология в медицине: Учеб. пособие. - М.:ЛПА «Кафедра-М», 1998.

2. Деонтология в медицине. В 2-х томах. Под общ. ред. акад. Б.В. Петровского. - М.: «Медицина», 1988.

3. Жо Годфруа. Что такое психология. В 2-х т.- Москва:”Мир”, 1992, т.2

4. Винник М.І., Вітенко І.С. та ін. Основи психодинамічної діагностики і психотерапії. Навчальний посібник. - Івано-Франківськ, вид-во „Місто НВ”. - 2006.

5. Вітенко І.С. Загальна та медична психологія.- Київ:”Здоров”я”, 1994.

Размещено на Allbest.ru

...