"Народна медицина" на сторінках "Кіевской старины"

Размещено на http://www.allbest.ru/

«НАРОДНА МЕДИЦИНА» НА СТОРІНКАХ «КІЕВСКОЙ СТАРИНЫ»

Намагаючись показати різні аспекти життя селянства («народу») інтелектуали ХІХ - початку ХХ ст. не обійшли увагою питання «народної медицини». Ця тема знайшла своє відображення й на сторінках «Кіевской старины» (далі - «КС») - наукового часопису з української історії, етнографії і літератури, у 1882 - 1907 рр. - визнаного центру українознавчих досліджень та культурно-просвітницького руху. Особливості репрезентації «народних» медичних практик на сторінках видання стали важливою характеристикою проблеми сприйняття селянського світу українськими інтелектуалами, причетними до конструювання національної ідеології, на основі вивчення життя «народу» - виразника національної сутності. Зміст публікацій «КС» не раз потрапляв до поля зору науковців [1; 2], але питання висвітлення у журналі теми «народної медицини» окремо не ставилося. Дослідницький аналіз тематики селянського лікування та знахарства на зламі ХІХ - ХХ ст. пов'язаний із розглядом роботи земств, інтересом до демонологічної тематики, проблем селянського світогляду та менталітету [3]. Метою цієї статті є огляд способів трактувань авторами «КС» поняття «народна медицина», селянського пояснення хвороб і методів їх лікування.

Як «царина минулого» тема лікування «народу» на сторінках «КС» підіймалася у публікаціях про існування шпиталів, але питання «народної медицини» порушувалося передусім у розвідках етнографічного характеру З практичної точки зору воно актуалізувалося у світлі земської боротьби з епідеміями та епізоотіями та заходів з впровадження наукової медицини для народу (у кількох матеріалах «КС»¹ побіжно згадувалося про поширеність на селі хвороб, спалахи епідемій, незадовільні санітарні норми життя, нестачу професійної медичної допомоги, зусилля земств у покращенні медичного обслуговування [4, 233 - 234; 5, 337; 6, 466; 7, 144 - 147; 8, 32і]; деякі автори² пропагували земську медицину в художній формі [9; 10]). Відомими були суперечки між земцями та селянами через існування в останніх системи уявлень про причини хвороб та засоби лікування.

У статтях «КС», написаних науковцями-етнографа- ми³, можна знайти описи хвороб селян, «яскравих» випадків захворювань, «народних» рецептів їхнього лікування, «народні уявлення» про будову та діяльність тіла, догляд за хворими, пораненими та отруєними [8; 11; 12]; зазначення значущості здоров'я, втрата якого загрожувала «нездатністю до селянської праці» [9; 13], особливостей ставлення оточення до хворих [14]. Відбір та інтерпретація емпіричних фактів здійснювалися на основі підходів західноєвропейської науки. Більш того, саме звертання до цієї теми було зумовлено тим, що у Західній Європі «народна медицина» вже потрапила до кола проблем, вартих «серйозної уваги» медиків та етнографів [12,163].

У «КС» поняття «народної медицини» розглядалися не у медичній, а «культурно-історичній» площині. В. Милорадович відзначав, що центральне місце відводив «сторонам народного лікування», відомим у французів під назвою «medecine surnaturelle» і розглядав селянські методи лікування у рамках «народного світогляду». Слідом за М. Сумцовим, він констатував, що у селянському сприйнятті головною причиною хвороб було потрапляння до тіла чужого духу, тому ліки - це способи видалення духу з організму [11, 46 - 47], чим мали займатися знахарі. За спостереженнями Л. Ленчев- ського смертельні хвороби пов'язувалися з діями самої смерті [14, 70 - 71].

Досліджуючи «народний світогляд», різні автори відзначали подвійний «язичницький та християнський вплив на народне лікування». Поряд з «амулетами» (вовчий зуб, зміїна голова тощо), «охоронцями» від хвороб та порчі вважались «предмети християнського релігійного благочестя» - освячені свічки, пасхальний хліб, ладан, смирна, апокрифи, святі образи, віск [15; 16, 505; 11, 57 - 59]. Особлива сила надавалася заговореній та «свяченій» воді та рослинам, які «святили», та й Їх авторами були М. Щербаківський - священик с. Шпи- чинці на Київщині, Л. Лічков - статистик, публіцист, працював секретарем Саратовської губернської земської управи, І. Па- вловський - історик, викладач Полтавського кадетського корпусу, член Полтавської губернської вченої комісії [1, 355,273,303]. Ю. Левицька-Пащенко - письменниця, народилася у дворянській сім'ї на Поділлі; Ф. Кудринський - письменник, етнограф, фольклорист, педагог, закінчив Московську духовну академію [1, 266,256]. М. Сумцов - фольклорист, етнограф, літературознавець, громадський діяч, професор Харківського університету; В. Милорадович - фольклорист, етнограф, у 1875 - 1890 рр. - мировий суддя Лубенського повіту; М. Стороженко - історик, педагог, земський діяч на Пирятинщині, член Київської археографічної комісії; О. Малинка - фольклорист, етнограф, викладач, член Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті, Полтавської вченої архівної комісії, Етнографічної комісії ВУАН; П. Литвинова (Бартош) - етнограф та громадський діяч, народилася у Чернігівській губернії, закінчила Московський університет [1, 334,287,332,280,272]. збирали зі згадками про святих [13, 52 - 59; 16, 505; 17, 34; 18, 419]. Синкретизм селянських вірувань виявлявся у прикрашенні хат знахарів (багато образів та «різного зілля»), змісті їхніх звертань та «нашіптувань» - поєднанні прадавніх звернень із молитвами [8, 300 - 327; 11, 56 - 57]. Для видалення «закруток» на рослинах запрошували спеціальних знахарів (один з них радив молитися архі- стратигу Михайлу) або просили священика відслужити молебень і вирвати «закрутку» хрестом («у старинних, могилянських требниках» навіть існували спеціальні молитви) [19, 139 - 141]. До священика посилали і під час надто важких пологів, щоб він «розчинив у церкві царські врата» [20, 260].

Згідно еволюціоністської моделі, дописувачі «КС» розглядали зміну «народних» поглядів та практик по лінії від примітивного стану до цивілізованого (за Р. Келлі, вся європейська етнологія ХІХ ст. «засновувалася на припущенні, що примітивні у технологічному відношенні народи являють собою точні еквіваленти більш ранніх стадій у розвитку продвинутих суспільств» [21, 97]). Етнографи розходилися у визначенні засобів лікування, що «мали бути» притаманні «народній медицині»: частина практик була віднесена до «віджилих анахронізмів» і тільки окремі з них (узгоджені з науковими підходами) «заслуговували» на подальший вжиток.

До поняття «народної медицини» переважно відносилося лікування травами, особливо якщо ті згадувалися у західній науковій літературі. Хоча загальноприйнятої думки про те, дію яких рослин можна було визнавати, не існувало. В.Маркович описував вживані знахарями трави, орієнтуючись на французькі дослідження [18, 420], але у примітці до його статті редакція, погоджуючись із необхідністю «ретельного вивчення так званого народного життя і тих медичних засобів, які емпіричним шляхом застосовуються знахарками», зазначала, що всі перелічені трави апробовані медициною і більшість із них не має «жодного фармацевтичного значення» [18, 413].

Між тим, В. Маркович визнавав ефективність поєднання лікування травами із заклинаннями та молитвами, які під видом «магнетизму, гіпнотизму» також почали цікавити лікарів. Ці явища він відніс до «народної психології» [18, 420 - 422]. М. Сумцов до засобів «народної медицини», крім трав, відносив масаж, застосування якого «на Заході та у Росії» довго залишалося «у руках народу». Тільки з 1860-х рр. він «набув права громадянства у науці й перейшов до медичної практики». Підкреслював задавненість масажу в історії різних народів, описував техніки «українського народного масажу», зазначаючи, що у розумінні селян їхня полегшувальна дія посилювалася заклинаннями [22, 338 - 341].

Своєрідно трактував поняття «народної медицини» В. Милорадович, розуміючи під ним всі відомі йому способи вигнання духа: видалення силою слова; залякування; символічне ув'язнення; направлення на якусь рослину, тварину або іншу людину; виманювання пригощаннями; викликання у духу відрази до тіла через обкурювання або введення неприємних речовин [11, 56]. До цих схем вкладався опис О. Малинкою способів допомоги повивальних «бабок», хоча він і не згадує протидії духам [20, 255]. Втім, незвичні представникам «освіченої культури» способи лікування характеризувалися як «пережитки» та «відгомін вікових традицій». В. Маркович назвав «макбетовськими відьмами» знахарок, які радили запарити зілля у бані і облитися 3 рази, щоб ця вода, потрапивши на іншу людину, перенесла на неї хворобу [18, 417]. Як «забобонні» Ф. Кудринський описує дії знахарки та селян під час епізоотії: «тикання» худобі хліба та води у зуби з нашіптуванням, рахування реву корів - «до пари або ні», закопування корів «стой- мя», пояснення причин епізоотії наговорами, укусом собаки, проїздом чужого пана, який «розвозив хворобу по людях» [9].

Додержуючись засад еволюційної компаративістики, вчені вважали існування «забобонів» характерним для певного етапу розвитку і «дикунів», і «давніх та нових цивілізованих народів», з тією лише різницею, що у народів «варварських» вони відіграють важливу роль, а для «культурних» - маловажні й існують лише як «уламок глибокої старовини, у нижчих класах населення». Залишки «пережитків» пояснювали «відомим, взагалі низьким станом культури народу». Наводили приклади, які підтверджували наявність таких явищ у різних народів [11, 55; 15, 54; 23, 124; 24, 273; 25, 88].

Інтелектуали були впевнені у необхідності роз'яснення селянам «безглуздості» марновірств, сприяння утвердженню «раціонального розуміння природи», протиставляння «темних знахарів» «науково-освіченим лікарям» [8, 324; 23, 124]. На сторінках «КС» представлені і народні уявлення про те, хто міг стати знахарем [8, 326; 19, 141; 20, 256], і раціонально витлумачені припущення авторів про те, що людиною, яка «щось знає», можна було стати завдяки збігу обставин та індивідуальним рисам характеру - обережності, вмінню «доречно» говорити [8, 324; 10, 162 - 163]. Разом з тим, М. Сумцов переконував, що знахарі «підтримують у народі забобони» та шкодять здоров'ю й одночасно вважав, що, доки на селі не вистачає лікарів, до сільського знахарства не можна ставитися тільки «з презирством та осудом» - у «народному світогляді» «знахар такий сильний, що обіймає розумом духовний та речовий світ», «лікує, підбадьорює, втішає», і якщо б «вирвати його з сучасного народного життя», простому народу причинено було б «страждання». У екстрених ситуаціях, наприклад, за укусів змій або скажених собак, вони були просто незамінні, бо «наукова медицина» не мала радикальних засобів лікування цих хвороб [8, 321 - 324].

Зрештою, звертає на себе увагу власне означення «народна» (а не «селянська») медицина. У його межах не розрізнялись прошарки селян - у цьому сенсі всі вони мали в очах інтелігенції однакові інтереси. Як і «народна освіта», це було модерне поняття, яке засновувалося на певній уявній моделі організації лікування «народу» й відображало оптимістичний погляд на процес модернізації суспільства. Не випадково у творі Ф. Кудринського «правильний» підхід до лікування худоби виказували персонажі, дотичні до міської культури - «проїжджий пан», «зухвалий» Іван (підробляв на фабриці), та лікар, який з'явився після закінчення «пошесті», але встиг виступити з промовою щодо «шкідливості забобонів». В іронічному тоні автор характеризує розповіді селян про «свою медицину» [10, 164 - 183]. В. Маркович підкреслював позитивний вплив міської культури на прикладі образу «окультуреної знахарки». Вона отримала знання від покійного чоловіка (який «читав книжки»), вживала нову лексику («болість у животі» називала «татар (катар) шлунку»), розповідала про важливість «здоров'я», окрім трав та шептань, використовувала мінеральні речовини (соду, сіру, залізо тощо) та аптечні препарати [18, 413 - 422].

Прикметно, що селяни «відповідали» «освіченому товариству» тим самим. Для них «псувачами», «змовниками проти добробуту православних людей» були передусім представники «чужої» культури - пани, інтелігенція (у т.ч. лікарі), містяни, священнослужителі та селяни, які «ходили на роботу на фабрику» [8, 324; 26, 174; 10, 175]. Поряд з цим, у матеріалах «КС» зустрічаються й побіжні згадки про випадки станової взаємодії у медичній сфері. Так, на початку століття лікуванням іноді займалися дворянки, відставні офіцери, євреї та підлікарі з поміщицьких «людей» [4, 233 - 234]. У свою чергу послугами знахарів користувалися не тільки «люди з неосвічених класів», але й представники інтелігенції, пани та євреї [24, 273; 8, 324; 18, 414; 23, 121], що засвідчувало наявність у них певного спільного простору уявлень та взаємодії. народний медицина старина лікування

Отже, на сторінках «КС» поняття «народної медицини» не мало усталеного значення, конструювалося з окремих елементів селянських практик лікування, із виділенням серед них тих, які підлягали «онаучненню» й використанню у модерному житті; їхній зміст та кількість варіювалися у різних дослідників, залежно від розуміння «науковості» та «прогресивності». Розглядання «культури» як синоніму «цивілізації» дозволяло протиставляти селянські уявлення науковим медичним методам, вважати ці уявлення відсталими, а самих селян - упослідженими та нижчими, що певною мірою сприяло формуванню негативних стереотипів щодо селянської візії природи хвороб, способів лікування та постаті знахарів. Втім, подібна оцінка вказаних явищ не була єдино можливою для науковців, які, ретельно вивчаючи селянський побут, намагались виявити «народну самобутність», що робить «Кіевскую старину» важливим джерелом для подальших досліджень як особливостей селянського світу, так і його сприйняття представниками «освіченої культури».

Література

1. Малинка А. Лирник Ананий Гомынюк // КС. 1898. Т 63. № 10.

2. Сообщ. Л.Ленчевский. Похоронные обряды и поверья в Староконстантиновскому., Волын. губ. //КС. 1899. Т 66. № 7.

3. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания // КС. 1890. Т. 31. № 10.

4. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания //КС. 1889. Т 25. № 5 -- 6.

5. Беньковский И. Мак в народной демонологии на Волыни // КС.1905. Т 89. № 4.

6. Маркович В.В. Знахарки нового типа // КС. 1891. Т. 34. № 12.

7. Литвинова П. Закрутки и заломы//КС. 1899. Т. 64. № 3.

8. Малинка А. Родыны и хрестыны //КС.1898. Т. 61. № 5.

9. Келли Д.Р. Основания для сравнения //Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. Вып. 7. М., 2001.

10. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания //КС. 1890. Т. 29. № 5.

11. Стороженко Н.В. «Малорусские суеверия, коим мало кто верил, собранные 1776 г.» (Рукопись А.И.Чепы) //КС. 1892. Т 36. № 1.

12. К.М. [МельникК.]Путевые очерки Подолии //КС.1884. Т 10. № 10.

13. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания // КС. 1889. Т. 24. № 1.

14. Милорадович В. Дорогой хлеб //КС.1894. Т. 45. № 4.

Размещено на Allbest.ru