Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА НОРМАЛЬНОЇ ТА ПАТОЛОГІЧНОЇ АНАТОМІЇ С. - Г. ТВАРИН

Методичні рекомендації до самостійного вивчення загальної патологічної анатомії

Тема: «Імуноморфологія та імунопатологія»

Сентюрін В.В., Єсіна Е.В., Лєщова М.О.

Дніпропетровськ 2010

Імуноморфологія та імунопатологія / Дніпропетр. держ. аграрн. ун-т. - Дніпропетровськ, 2010. - 25с.

В опублікованому матеріалі наведені дані про будову і функції системи імунітету організму ссавців і птиці, наведено механізми імуногенезу при антигенній стимуляції організму. Також в методичних виданнях студентам пропонується матеріал з імунопатології, де пояснюється морфологія та механізми розвитку алергічних реакцій, імунодефіцитів, імунологічної толерантності та ін. Методичні рекомендації призначено для студентів факультету ветеринарної медицини.

1. Імуноморфологія

Імуноморфологія - розділ імунології, який вивчає морфологію імунної системи, тобто системи, яка забезпечує імунітет.

Імунітет - спосіб захисту організму від живих організмів і речовин, які несуть на собі ознаки генетично сторонньої інформації.

Вчення про імунітет - це один з розділів біології, медицини і ветеринарії, який швидко розвивається.

Багато років вважали, що імунітет - це несприйнятливість до інфекційних хвороб. Але зараз відомо, що це поняття значно ширше. Імунітет - це система захисту організму від всього генетично чужорідного - мікроорганізмів, гельмінтів, білків, чужих клітин та тканин, а також генетично змінених власних клітин (в т.ч. ракових).

Імунітет забезпечує гомеостаз - постійність внутрішнього середовища організму і при цьому знищуються клітини, які генетично відрізняються від власних.

Відповідає за імунітет в організмі людини і тварин імунна система, яка виконує і функції кровотворення. Це така ж самостійна система, як травна, дихальна, серцево-судинна. Вона має такі особливості: розповсюджена по всьому організму, її клітини постійно циркулюють по тілу через кровоток, утворюють специфічні захисні антитіла.

1.1 Імунокомпетентні органи

В імунній системі розрізняють центральні (первинні) і периферійні (вторинні) органи імуногенезу. У ссавців до центральних органів відносять кістковий мозок і тимус, до периферійних - лімфатичні вузли, селезінку, лімфоїдні структури пухкої сполучної тканини, що представлені: а) лімфоїдними структурами слизових оболонок (травної, дихальної, сечостатевої систем); б) периваскулярними лімфатичними вузликами (розміщеними вздовж кровоносних та лімфатичних судин всіх органів і тканин). За даними деяких дослідників певну імунну функцію виконує нейроглія ЦНС і шкіра. Зокрема клітини епідермісу шкіри людини продукують речовину близьку до гормону тимуса - тимопоетин, що впливає на функцію Т-лімфоцитів, які проникли в шкіру.

У птахів до центральних органів імунної системи відносять кістковий мозок, тимус і клоакальну сумку, а до периферійних - селезінку, лімфоїдну тканину слизових оболонок та периваскулярні вузлики пухкої сполучної тканини, Гарднерову залозу, Меккелів орган.

Кістковий мозок. У всіх ссавців та птиці розрізняють червоний і жовтий (жировий) кістковий мозок. В організмі молодих тварин червоний кістковий мозок знаходиться у губчастій речовині плоских кісток, а у дорослих ще й в епіфізах трубчатих кісток. Жовтий кістковий мозок заповнює діафізи трубчатих кісток і основою його є жирова тканина з окремими острівками ретикулярної тканини. Взаємний перехід червоного кісткового мозку у жовтий і навпаки, проходить без чіткої межі. При значних крововтратах жировий мозок може відновлювати свою мієлоїдну функцію і перетворюватися у червоний мозок, будучи таким чином резервом мієлоїдної тканини.

Червоний кістковий мозок - основний орган гемопоезу та центральний орган імунної системи. Він є джерелом стовбурових клітин.

Основу кісткового мозку складають анастомозуючі між собою сполучнотканинні перекладини, простори між якими, заповнені ніжнопетлистою ретикулярною сіткою. В петлях цієї сітки містяться мієлоїдні клітини різного ступеня зрілості. Кістковий мозок добре васкуляризований. Наявність синусоїдних гемокапілярів забезпечує вихід зрілих клітин у кровообіг і непроникність для незрілих елементів. Процеси кровотворення у кістковому мозку проходять паралельно з імуногенезом. У цілому він являє собою популяцію клітин неоднорідну за складом, будовою і функціональним значенням, яка здатна змінюватися залежно від потреб організму та умов навколишнього середовища.

Усі клітини крові, в тому числі й імунокомпетентні, походять із поліпотентної стовбурової клітини, тобто вона є родоначальником усіх клітин крові. У ссавців кістковий мозок виконує також функцію антигеннезалежної проліферації В-лімфоцитів.

Тимус (вилочкова залоза) є постачальником Т-лімфоцитів, які формуються в тимусі з стовбурових клітин кісткового мозку.

Ґрунтовні дослідження проведені в останні десятиріччя, показали важливе значення цього органу для життєдіяльності організму. Тимус у ссавців вже до моменту народження і у новонароджених морфологічно та функціонально повністю сформований .

Тимус більшості видів тварин побудований з двох частин: грудної і шийної. Шийна частина в свою чергу поділяється на задню непарну ділянку, яка з'єднується з грудною частиною за допомогою перешийка і передню парну ділянку, яка у вигляді двох гілок покриває трахею знизу та з боків, досягаючи глотки, де закінчується у вигляді потовщень - тимусних голівок .

Тимус має часточкову будову. Всі часточки тимуса покриті тонкою сполуч-нотканинною капсулою. У міжчасточковій сполучній тканині проходять крово-носні судини і містяться ділянки жирової тканини. В кожній часточці виділяють кіркову і мозкову речовини. Кіркова речовина утворена тимоцитами різного ступеня зрілості і займає більшу частину часточки. Тут знаходяться особливого виду епітеліальні клітини - епітеліоретикулоцити, які забезпечують специфічне мікрооточення, необхідне для дозрівання Т-лімфоцитів. На межі кіркової і мозкової речовин знаходиться кортико-медулярна зона - місце найінтенсивнішого обміну між тимусом і кровотоком, що зумовлене особливостями будови судинного русла. Сюди надходять лімфоцити, які пройшли селективний відбір і володіють чітко вираженими специфічними властивостями - Т-лімфоцити (кіллери, хелпери, супресори, ампліфайери, Т-ефектори чутливості сповільненого типу).

Ретикулоепітеліальні клітини тимуса синтезують ряд пептидних гормонів (тимулін, тимозин, тимопоетин, гуморальний фактор), які стимулюють дозрівання і функціональну диференціацію ("спеціалізацію", імунну компетентність) Т-лімфоцитів. У тимусі безперервно відбувається проліферація і дозрівання тимоцитів (лімфоцити, які знаходяться в тимусі) та відбір (селекція) потрібних Т-лімфоцитів. За даними ряду дослідників тільки 2-5 % тимоцитів, вже як зрілі імунокомпетентні Т-лімфоцити, щоденно, залишаючи тимус, поступає в кров і розселяються у Т-залежних зонах периферійних лімфоїдних органів, а 95-98% тимоцитів гине у тимусі шляхом індукованого апоптозу (запрограмована смерть клітин).

Мозкова речовина утворена малими, середніми і великими лімфоцитами та макрофагами, які розташовані менш компактно, ніж у кірковій речовині. Лімфоцити мозкової речовини становлять рециркулюючий тип клітин, тобто можуть потрапляти у кровообіг і повертатися назад до тимуса. Характерною морфологічною ознакою мозкової речовини є наявність у ній особливих концентричних утворень різноманітної, але переважно округлої форми, тимусних тілець (Гассаля).

Після настання статевої зрілості відбувається зменшення об'єму часточок, стирання границь між кірковою і мозковою зонами, збільшення товщини міжчасточкової сполучної тканини і накопичення в ній ліпідів, а також змінюється роль тимуса в імунній системі.

Клоакальна сумка (Фабрицієва сумка, бурса Фабриціуса). Другим центральним лімфоїдним органом у птахів є клоакальна сумка. Вона розміщується на дорсальній поверхні клоаки у вигляді дивертикула. У курчат має розмір від горошини до лісового горіха, блідо-рожевого кольору, м'якої консистенції, з рівною поверхнею. Стінки сумки складається з трьох шарів (слизового, м'язового та серозного). Слизова оболонка утворює складки, в яких знаходяться лімфоїдні вузлики (фолікули), вкриті сполучнотканинними капсулами. Гістологічно в кожному вузлику розрізняють кіркову і мозкову речовини. Стовбурові клітини кісткового мозку в клоакальній сумці, під впливом гормоноподібної речовини бурсиналу, трансформуються у В-лімфоцити.

Лімфатичні вузли це периферійні лімфоїдні органи, де відбувається антигензалежна проліферація лімфоцитів, з чим пов'язана локалізація їх у місцях найбільшого впливу антигенів. Вони забезпечують імунний контроль лімфи, що відтікає від всіх ділянок організму, органів і тканин.

Ефективне виконання покладених на них функцій забезпечується специ-фічною будовою лімфатичних вузлів. Зовні вони вкриті сполучнотканинною капсулою, від якої всередину відходять перегородки. Крізь капсулу до лімфатичного вузла ведуть лімфатичні судини, що приносять лімфу (аф-ферентні). Судини, що відводять лімфу виходять з так званих "воріт" лімфовузла і носять назву ефферентні. Основу лімфатичного вузла складає ретикулярна тканина, що бере участь в антигензалежній проліферації лімфоцитів та біологічній фільтрації лімфи. В органі виділяють кіркову, мозкову речовини та паракортикальну зону, що розташована між ними. Зовнішнім шаром кіркової речовини є кіркове плато, яке розташоване під крайовим синусом. Лімфатичні вузлики (фолікули) високоспецифічні утворення для появи яких не потрібно антигенної стимуляції, утворюються на основі кіркового плато. Вони відіграють головну роль у місцевому імунітеті. Лімфатичні вузлики побудовані з компактно розташованих Т- і В-лімфоцитів. У процесі імунної відповіді в лімфатичних вузликах формуються реактивні (світлі, гермінативні) центри. Вони побудовані з великих проліферуючих лімфоцитів та макрофагів. Основу реактивних центрів складають великі клітини підтримуючого апарату - дендритні клітини. Ці центри оточені малими лімфоцитами за якими розташована зона проліферуючих лімфобластів.

Паракортикальна зона представлена дифузно розмішеними Т-лімфоцитами. У цій зоні є посткапілярні венули з високим ендотелієм, де відбувається рециркуляція лімфоцитів. Макрофаги цієї зони представлені різновидом інтердигітальних клітин, які контактують між собою відростками пальцеподібної форми і виробляють речовини, що стимулюють проліферацію Т-лімфоцитів. Гіперплазія паракортикальної зони є вираженою імунологічною реакцією клітинного типу, тоді-як аналогічний процес у кірковій і мозковій - гуморального.

Мозкова речовина складається з мозкових тяжів, які відходять від гирла лімфовузла, формуючи значну кількість синусів, вистелених фагоцитуючими клітинами. В мозкових тяжах основну масу клітин становлять В-лімфоцити. Тут відбувається антиген залежна проліферація В-лімфоцитів з яких, у процесі імунної відповіді, формуються плазматичні клітини.

Лімфатичні синуси виконують дренуючу функцію. Циркуляція лімфи у лімфатичних вузлах є одним із головних функціональних факторів цього органу. Доцентрова лімфа, що містить лімфоцити, макрофаги та антигени по афферентних лімфатичних судинах надходить у підкапсулярний синус, проходить через внутрішню частину кіркової речовини у мозкові тяжі і синуси. Після чого виходить із лімфовузла по виносним лімфатичним судинам.

Селезінка - периферійний орган імунної системи, одночасно є органом кровотворення та виконує роль "депо" крові. З віком кровотворна функція слабшає, а захисна, депонуюча і гемосидеринсинтизуюча посилюються.

Основними структурно-функціональними елементами селезінки є пульпа та опорно-скоротливий апарат, представлений капсулою і системою трабекул. Від капсули в глибину органа відходять перекладини - трабекули, в яких розміщуються трабекулярні артерії і вени. Капсула і трабекули побудовані з щільної волокнистої сполучної та гладкої м'язової тканин. Трабекулярний апарат селезінки виконує опорно-скоротливу функцію і краще розвинутий в селезінці депонуючого типу, що характерна для великої рогатої худоби.

У селезінці розрізняють червону і білу пульпи. Червона пульпа складає основну масу паренхіми органу і представлена сіткою ретикулярних волокон, що переходять у колагенові волокна трабекул і капсули. Ретикулярна сітка пронизана венозними синусами. В петлях ретикулярної тканини розташовані еритроцити, лімфоцити, плазматичні клітини, лейкоцити, макрофаги та інші елементи крові. Біла пульпа утворена компактними скупченнями лімфоцитів, навколо пульпарних артерій, які формують периартеріальні лімфоїдні піхви та вузлики (Мальпігієві тільця). Лімфатичні вузлики мають периартеріальну, мантійну і крайову (маргінальну) зони. Периартеріальна зона формується з Т-лімфоцитів, що скупчуються навколо артерії лімфатичного вузлика. Мантійна зона утворена компактно розташованими В-лімфоцитами, рідше плазмоцитами, макрофагами і поодинокими Т-лімфоцитами. Маргінальна зона оточує фолікул і є місцем переходу білої пульпи в червону.

При імунізації в лімфатичних вузликах формуються реактивні центри. Реактивні центри є антигензалежними утвореннями і зосереджені переважно в центрі вузликів. Вони можуть виникати в тимусзалежній і тимуснезалежній зонах, що залежать в основному від характеру антигенної стимуляції.

Отже, лімфатичні вузли, селезінка і лімфоїдна тканина, що тісно пов'язана з слизовими оболонками травного апарату, органів дихання і сечостатевої системи, є місцем зустрічі антигенів з імунокомпетентними клітинами, місцем розпізнавання антигена і розвитком специфічної імунної відповіді. Там же відбувається проліферація та антигензалежна диференціація лімфоцитів, у цих місцях накопичуються продукти імунної відповіді (специфічні клітини, імуноглобуліни - антитіла тощо).

1.2 Клітини імунної системи

Всі імунні реакції в організмі відбуваються за участю імунних клітин, що утворюються в кістковому мозку і тимусі. До них належать в першу чергу лімфоцити та їх похідні, а також макрофаги і мікрофаги. Всі ці клітини здатні виконувати властиві їм функції автоматично, при цьому рівень їх імунореактивності визначається центральними лімфоїдними органами, природою подразнюючого чинника (антигена), а також умовами навколишнього середовища.

Усі основні захисні функції імунної системи виконують лімфоцити. Вони здійснюють імунний нагляд та беруть безпосередню участь в імунних реакціях клітинного й гуморального типів. Ці рухливі носії генетичної інформації локалізуються в лімфатичних вузлах, селезінці, тимусі, кістковому мозку, клоакальній сумці (птахи) та інших лімфоїдних структурах (мигдалики, пейєрові бляшки, солітарні фолікули) і постійно циркулюють у крові та лімфі. У різних тварин вони складають від 20 до 80% усіх ядровмісних клітин крові і до 90% лімфи.

За своїм походженням і морфофункціональними властивостями лімфоцити поділяють на дві великі популяції. Одна з популяцій, яка отримала назву Т-лімфоцити, утворилась із стовбурових клітин кісткового мозку, які мігрують у тимус, де під впливом його гормонів набувають відповідної імунокомпе-тентності й розселяються в тимусзалежних (Т-залежних) зонах периферійних органів імунної системи (паракортикальна зона лімфатичних вузлів, периартеріальні лімфоїдні піхви білої пульпи селезінки). Інша популяція стовбурових клітин у ссавців уже в кістковому мозку перетворюється в імунокомпетентні клітини й одержала назву В-лімфоцити. Після цього вони поступають у кров і лімфу та розселяються в В-залежних зонах периферійних органів імунної системи (кіркова речовина, лімфатичні вузлики і мозкові тяжі лімфатичних вузлів, лімфатичні вузлики селезінки, лімфатичні вузлики мигдаликів і пейєрових бляшок, солітарні фолікули кишок). У птахів В-лімфоцити формуються в клоакальній сумці.

Т-лімфоцити морфологічно відповідають малим лімфоцитам, їх розмір 6,5-7,0 мкм у діаметрі, ядро кругле або бобоподібне, компактне, інтенсивно зафарбоване. Обідок цитоплазми вузький. На поверхні кожного Т-лімфоцита експресуються молекули рецепторів, здатні зв'язувати певні хімічні детермінанти (певної хімічної структури об'єкти, речовини). Популяція Т-лімфоцитів не є однорідною. За функціональним призначенням розрізняють декілька субпопуляцій: Т-кілери (Тк), Т-супресори (Тс), Т-хелпери (Тх), Т-ефектори гіперчутливості сповільненого типу (Те), Т-ампліфайєри (Та) і Т-диференціюючі (Тд). Т-кілери (вбивці, цитотоксичні Т-лімфоцити) здатні руйнувати (здійснюють лізис) клітини-мішені. Т-кілерам належить провідна роль у реалізації конфлікту з трансплантатом, у захисті організму від пухлин, від вірусних та деяких бактеріальних хвороб. Т-супресори (сповільнювачі) здійснюють зв'язок між Т- і В-системами, вони здатні обмежувати імунну відповідь на антиген як у кількісному, так і якісному відношенні. Т-хелпери (помічники) також є зв'язуючою ланкою між Т- і В-системами, вони активізують імунну відповідь у В-лімфоцитів. У випадку відсутності такого впливу В-система стає нездатною до повноцінної імунної відповіді. Т-ефектори близькі до Т-кілерів, вони здійснюють алергічні реакції сповільненого типу при різних хронічних інфекційних (туберкульоз, бруцельоз, лейкоз) і автоімунних хворобах. Т-ампліфайєри (Т-посилювачі) посилювачі функції інших субпопуляцій Т- і В-лімфоцитів. Вони активують імунну відповідь у рамках Т-підсистеми імунітету. Т-диференціюючі клітни впливають, в основному, на стовбурові кровотворні клітини, визначають напрям їх диференціації та міграції.

Т-лімфоцити забезпечують реакції клітинного імунітету, що має важливе значення у захисті організму від вірусних, деяких бактеріальних хвороб, мікозів і гельмінтозів. Клітинним імунним реакціям належить важлива роль у розвитку алергії сповільненого типу, аутоімунних хвороб, трансплантаційному і протипухлинному імунітетах тощо. В імунній відповіді Т-кілери трансформуються через лімфобласт (імунобласт) в імунні сенсибілізовані лімфоцити, специфічні по відношенню до носія певного антигена. Внаслідок трансформації і диференціації (при участі Т-ампліфайерів) у їх цитоплазмі нагромаджується велика кількість цитолітичних гранул, необхідних для цитотоксичної функції. Деяка частина Т-кілерів, після контакту з антигеном не диференціюється в імунні сенсибілізовані лімфоцити, а після декількох ділень перетворюється в довгоживучі клітини імунологічної пам'яті, які протягом тривалого часу (в деяких випадках 20 і більше років) підтримують стан імунної пам'яті щодо певного конкретного антигена. При повторному попаданні в організм того самого антигена вони швидко включаються в імунну відповідь (вторинна імунна відповідь).

В-лімфоцити морфофункціонально відрізняються від Т-лімфоцитів. Вони більші за розміром (7-10 мкм у діаметрі), їх пухкіше ядро слабше забарвлюється, а навкруги знаходиться світліша цитоплазма. В цитоплазмі добре сформована ендоплазматична сітка і апарат Гольджі. Вони радіочутливі, містять глікоген, лужну фосфатазу. Клітинна оболонка їх вкрита мікроворсинками. В-лімфоцити розпізнають антигени специфічними рецепторами - імуноглобулінами за природою, що знаходяться на поверхні клітин. Взаємодія антигена з такими рецепторами (при участі специфічної хелперної клітини), стає сигналом активізації В-лімфоцитів та їх антигензалежній диференціації у плазматичні клітини. Попередник В-лімфоцита (В1-клітина) в процесі антигеннезалежної диференціації стовбурових клітин у кістковому мозку чи фабрицієвій бурсі у птахів, трансформується у В2-лімфоцити. Останні мігрують у лімфатичні вузли і селезінку, де й виконують свої функції. В процесі трансформації і дозрівання В-лімфоцити набувають імунокомпетенції. Зрілий В-лімфоцит відрізніється від свого попередника тим, що на його мембрані знаходяться рецептори для антигена. Популяція В-лімфоцитів не є однорідною і включає в себе субпопуляції В₁ і В₂. В₁-клітни відносяться до попередників клітин, що синтезують антитіла проти певних антигенів без допомоги Т-хелперів. В₂-клітини - попередники плазмоцитів, які синтезують антитіла проти певних антигенів при допомозі Т-хелперів. Крім цього, деякі В-лімфоцити можуть набувати цитотоксичних властивостей і виконувати роль кілерів по відношенню до клітин пухлин.

Локалізуються В-лімфоцити в В-залежних зонах периферійних органів імунної системи. Вони забезпечують реакції гуморального імунітету, що має важливе значення в захисті організму від бактеріальних і вірусних хвороб та у розвитку реакції гіперчутливості негайного типу. В імунній відповіді В-лімфоцити трансформуються через лімфобласт (імунобласт) у плазматичні клітини і клітини пам'яті, які довгоживучі (можуть жити роками й десятиліттями) і є носіями імунної інформації про антиген. Особливістю В-клітин імунної пам'яті є здатність їх швидко відповідати на повторну зустріч з попереднім агентом проліферацією та диференціацією в плазматичні клітини і швидким переходом на синтез (у досить великих кількостях) ІдС, ІдА чи ІдЕ. Отже, при повторній зустрічі організму з тим же антигеном, формування плазмоцитів проходить в основному з В-лімфоцитів пам'яті (вторинна імунна відповідь).

Плазматичні клітини (плазмоцити) хоч і є похідними В-лімфоцитів, але за своєю структурою і функцією значно відрізняються від останніх. Це високоспеціалізовані клітини основна функція яких - синтез і секреція імуноглобулінів (антитіл). Залежно від зрілості (плазмобласти, незрілі й зрілі плаз-моцити) величина плазмоцитів коливається від 10 до 20 мкм. Ядро розташоване ексцентрично, його хроматин часто скупчується у вигляді спиць у колесі. Цитоплазма їх базофільна і багата РНК, має добре розвинутий апарат Гольджі й ендоплазматичну сітку, на мембранах якої велика кількість рибосом, де синтезуються імуноглобуліни. Розрізняють п'ять основних класів імуноглобулінів: ІgG, ІgМ, ІgА, ІgЕ, ІGD. На ранніх стадіях імуногенезу першими появляються імуноглобуліни ІgМ, дещо пізніше синтезуються ІgС, які складають до 80% усієї маси імуноглобулінів. Імуноглобулін ІgА синтезується переважно лімфоїдною тканиною слизових оболонок, а ІgЕ (реагіни) - антитіла, які відіграють важливу роль у патогенезі алергічних реакцій при різних інфекційних та інвазійних хворобах. ІgD часто виявляється у сироватці крові при хронічних запальних процесах.

Крім двох головних популяцій лімфоцитів (Т- і В-лімфоцити) існує ще популяція лімфоцитів - природних (натуральних) кілерів (NK-клітини). Ці клітини здатні спонтанно, без попередньої сенсибілізації антигеном, вбивати (шляхом лізису) пухлинні клітини, клітини, інфіковані вірусами, бактеріями, грибками (клітини мішені). Ця популяція лімфоцитів (їх до 10-15% від усіх лімфоцитів крові людини і тварин) відрізняється від Т- і В-лімфоцитів за структурними і функціональними властивостями. Це досить великі (15-18 мкм у діаметрі) зернисті лімфоцити, завдяки чому їх ще називають великими грануловмісними лімфоцитами (ВГЛ). Вони утворюються в кістковому мозку і мають своїх попередників, розвиваються незалежно від Т- і В-лімфоцитів, не мають характерних для Т- і В-лімфоцитів поверхневих маркерів. Вважають, що NK-клітини розпізнають певні структури глюкопротеїдів, що знаходяться на поверхні інфікованих вірусом клітин, за допомогою власних рецепторів. Завдяки цьому NK-клітини і відрізняють інфіковані клітини від нормальних. Разом з тим, NK-клітини беруть участь у регуляції диференціації, проліферації й функціональної активності В-лімфоцитів у процесах антитілоутворення і синтезу ІgМ.

Крім описаних вище цитотоксичних Т-лімфоцитів (кілерів) і природних кілерів виділяють ще одну популяцію клітин, здатних проявляти цитотоксичну дію лише в присутності антитіл. Це К-клітини. Їх часто відносять до нульових клітин (О-клітини). Вони здатні до лізісу лише тих клітин-мішеней, які покриті специфічними антитілами. Активність К-клітин залежить від органної локалізації. Мінімальна їх кількість у кістковому мозку і тимусі, а максимальна в периферійній крові та селезінці.

Макрофаги - клітини, що відносяться до системи мононуклеарних фагоцитів (СМФ). Це гетерогенна в морфологічному та функціональному відношеннях клітинна популяція. Гетерогенність макрофагів визначається їх джерелом, локалізацією і специфічністю. До них відносять моноцити кісткового мозку і крові, гістіоцити сполучної тканини, купферовські клітини печінки, альвеолярні макрофаги легень, вільні і фіксовані макрофаги лімфатичних вузлів і селезінки, плевральні й перитонеальні макрофаги, макрофаги синовіальних оболонок суглобів, остеобласти і клітини мікроглії. Спільним попередником макрофагів є стовбурова клітина кісткового мозку. Основні етапи її диференціації: монобласт - промоноцит - моноцит кісткового мозку, моноцит периферійної крові і зрілий тканинний макрофаг. Інтактні тканинні макрофаги дуже різноманітні за своїми морфологічними ознаками. Морфологічно подібними стають тільки функціонально активні макрофаги. Вони більші за розміром (від 15 до 30 мкм), круглої, овальної чи неправильної форми з великим круглим, овальним чи бобовидним ядром. У цитоплазмі добре виражений апарат Гольджі, багато лізосом, фагосом, міститься глікоген, кисла фосфатаза, пероксидаза, лізоцим тощо. Клітинна оболонка має складки і мікроворсинки (псевдоподії), за допомогою яких може захоплювати антигенів. На поверхні макрофагів знаходяться різні антигенні структури (рецептори). За допомогою їх клітини реалізують свою функціональні властивості. Різновидність рецепторів лежить в основі чутливості фагоцитів до численних подразників. Крім того, макрофаги синтезують ряд медіаторів, які стимулюють специфічні реакції імунітету. Мононуклеарні фагоцити забезпечують в значній мірі й неспецифічний захист організму завдяки своїй фагоцитарній функції.

До системи клітинних факторів відносять і зернисті лейкоцити (мікрофаги). Вони функціонують самостійно або у комплексі з іншими клітинами, також виділяють ряд біологічно активних речовин, які впливають на неспецифічну резистентність організму і стан імунобіологічного нагляду в організмі. У ссавців до мікрофагів відносять нейтрофіли і еозинофіли, а у птахів - псевдоеозинофіли і еозинофіли. Нейтрофілам властивий хемотаксис, висока рухливість і фагоцитарна активність. В їх цитоплазмі міститься глікоген, різні ферменти (оксидаза і пероксидаза, кисла й лужна фосфатази, ліпаза) і бактерицидні речовини (лізоцим, фагоцитин, лейкіни). Нейтрофільні гранулоцити формують першу лінію неспецифічного захисту, особливо протимікробного. Що стосується еозинофільних гранулоцитів, то їх фагоцитарна активність, у порівнянні з нейтрофілами і макрофагами, невелика. Еозинофіли багаті кислою фосфатазою, синтезують пероксидазу, гістаміназу та інші ферменти, їм властивий хемотаксис під впливом імунних комплексів антиген-антитіло, гістаміну і гепарину. Під час фагоцитозу настає дегрануляція еозинофілів і виділення різних ферментів, за допомогою яких інактивуються гістамін, гепарин та імунні комплекси. Однак, найістотнішу роль еозинофільні гранулоцити відіграють у протипаразитарному імунітеті. Вони виявляють цитотоксичний ефект на паразитів, беруть участь у розвитку алергічних реакцій. Базофіли, як і лаброцити (тканинні базофіли, тучні клітини), багаті гістаміном і гепарином. Вони мають певне відношення до імунних реакцій, зокрема, алергічної реакції негайного типу.

1.3 Імуноморфогенез при антигенній стимуляції та його стадії

Імунна відповідь - процес, який починається з моменту надходження у внутрішнє середовище організму антигена (антигенна стимуляція) і закінчується формуванням специфічної імунної реакції. Імунна система здійснює два види специфічної імунної відповіді: гуморальну і клітинну.

Клітинний імунітет - це функція T-лімфоцитів. При клітинному імунітеті відбувається утворення ефекторних клітин - T- кілерів, здатних знищувати клітини, що мають антигенну структуру шляхом прямої цитотоксичності (кілерний ефект) і шляхом синтезу певних речовин, названих лімфокінами, які беруть участь в процесах взаємодії клітин (макрофагів, T-клітин, B-клітин) при імунній відповіді. Крім того, дві популяції T-клітин беруть участь в регуляції імунної відповіді: T-хелпери підсилюють імунну відповідь; Т-супресори зумовлюють протилежний ефект. Основною функцією клітинного імунітету є очищення організму від антигенів, до яких належать дефектні, змінені під впливом вірусів, мутаційних чи інших етіологічних чинників клітини.

Гуморальний імунітет - це функція B-клітин і характеризується перетворенням B-клітин в плазматичні клітини, що секретують імуноглобуліни (антитіла), які мають специфічну активність проти антигену, що потрапив до організму.

У розвитку імунної відповіді необхідною умовою є кооперація клітин, основу якої складають, тісно взаємодіючі між собою, Т- і В-лімфоцити та макрофаги.

Розрізняють первинну і вторинну імунну відповідь. Первинна імунна відповідь виникає при першому контакті організму з антигеном, вторинна - при повторному з тим же антигеном.

В первинній імунній відповіді виділяють дві основні стадії: індуктивну і продуктивну. Перша, індуктивна або латентна - охоплює час від моменту контакту організму з антигеном до появи у периферійній крові специфічних антитіл або до нагромадження специфічних клітин лімфоїдної тканини з цитотоксичними властивостями (кілерів). Вона може продовжуватися від декількох хвилин до двох-трьох тижнів, після чого настає продуктивна стадія імуногенезу.

В індуктивній стадії антиген фагоцитують мікрофаги (неспецифічний захист) і макрофаги. В зв'язку з тим фагоцитоз є початковим, пусковим етапом імунної перебудови організму. У макрофагів багато функцій, і одна з найголовніших - участь у специфічному імунному захисті організму, зокрема в обробці антигенів. Якщо мікрофаги (нейтрофіли) перетравлюють захоплений антиген до елементарних речовин, то макрофаги антиген переводять у імунологічно активну форму.

Така «обробка» полягає в тому, що захоплений макрофагом антиген знов виводиться на його поверхню в комплексі з молекулою MHC (Major Histocompatibility Complex -- головного комплексу гістосумісності). Рецептори для антигенів на T-клітинах розпізнають комбінацію “антиген-молекула МНС” на макрофагові, що призводить до активації Т-клітини і вивільнення різних лімфокінів. T-хелпери розпізнають антиген в комплексі з молекулою MHC II класу, а Т-супресори -- з молекулою MHC I класу. Типова форма активації В-клітини (T-клітиннозалежна) включає взаємодію її і з макрофагами, і з T-клітинами. B-клітини розпізнають деякі полівалентні антигени безпосередньо (T-клітинонезалежні антигени).

Таким чином, інформація про антиген передається макрофагами Т-лімфоцитам і В-лімфоцитам, що збуджує в них процеси трансформації. Переробка антигена в макрофагах є необхідною умовою для реалізації імунної відповіді, як гуморальної, так і клітинної природи.

Разом з тим, макрофаги продукують медіатор інтерлейкін-1, під впливом якого Т-хелпери починають посилено розмножуватися і дозрівати. Зрілі Т-хелпери синтезують і виділяють медіатор інтерлейкін-2, який сприяє диференціації та дозріванню Т-кілерів, які набувають цитотоксичних властивостей і діють на клітини-мішені, заражені вірусами чи бактеріями. Бласт-трансформація Т-лімфоцитів спостерігається вже на другу-третю добу після імунізації. При клітинній імунній відповіді ці реакції найкраще виражені у паракортикальній зоні лімфатичних вузлів і периартеріальній зоні лімфатичних вузликів селезінки. При цьому Т-залежні зони лімфоїдних органів розширюються за рахунок інтенсивної проліферації Т-лімфоцитів. Особливо виражені такі реакції при введенні вірусних антигенів, при заразних хворобах, що супроводжуються алергією сповільненого типу (наприклад, туберкульоз, бруцельоз, сап, паратуберкульоз), при трансплантаційному імунітеті.

Одночасно Т-хелпери передають інформацію про антиген В-лімфоцитам. Така інформація необхідна для розмноження попередників плазматичних клітин - антитілопродуцентів (бласт-трансформація В-лімфоцитів). Бластреакція яскраво проявляється при введенні бактеріальних антигенів.

Таким чином, індуктивна стадія імуногенезу включає захоплення антигену макрофагом, його обробка та передача інформації про нього Т- та В-лімфоцитам. Продуктивна стадія імуногенезу характеризується трансформацією Т-лімфоцитів в ефекторні імунні лімфоцити (кілери) або В-лімфоцитів в плазматичні клітини та реалізацією функції імунітету.

Вторинна імунна відповідь характеризується тим, що при повторному контакті організму з певним антигеном в імуногенезі приймають участь клітини пам'яті (про що уже говорилося вище), які зразу трансформуються в ефекторні імунні клітини (плазматичні клітини або імунні сенсибілізовані лімфоцити) і реалізують функцію імунітету. Тобто при вторинній імунній відповіді імунітет настає набагато швидше, він більш тривали і напружений, що використовується на практиці при вакцинаціях тварин.

Антигенні подразники при імунізації, інфекційних та паразитарних хворобах викликають ряд морфологічних змін в органах імунної системи. Серед цих змін виділяють запальні (неспецифічні) процеси та імуноморфологічні (специфічні). Запальні процеси проявляються гіперемією кровоносних судин мікроциркуляторного русла, набряком строми, нейтрофільною інфільтрацією (при паразитарних хворобах переважає еозинофільна реакція), мукоїдним і фібриноїдним набуханням стінок судин, проліферацією і десквамацією ендотелію синусів тощо.

Імуноморфологічні зміни в органах імунної системи спочатку найкраще виражені в регіонарних місцю проникнення антигена лімфатичних вузлах, а дещо пізніше й у віддалених лімфатичних вузлах, а також у селезінці, кістковому мозку, мигдаликах, пейєрових бляшках тощо. В цей період посилюється міграція лімфоцитів та їх попередників, настає активізація ретикулярного синцитію, вивільнення макрофагальних клітин, активізація і ділення лімфоцитів. При розвитку гуморального імунітету бласттрансформація В-лімфоцитів супроводжується збільшенням кількості вторинних лімфатичних вузликів з великими реактивними центрами, в яких багато бластів, клітин що діляться і В-лімфоцитів. Збільшення кількості вторинних лімфатичних вузликів у лімфатичних вузлах, селезінці, мигдаликах, пейєрових бляшках, легенях, а у птиці - у клоакальній сумці, особливо яскраво виражене при введенні бактеріальних антигенів. Ці зміни вже добре виражені на 3 - 4 день після імунізації. Слідом за цими змінами, у м'якушевих тяжах лімфатичних вузлів і у червоній пульпі селезінки, посилюється плазмобластична реакція, що супроводжується збільшенням кількості плазмобластів, потім незрілих і зрілих плазматичних клітин, які синтезують специфічні імуноглобуліни. Секреція імуноглобулінів найкраще виражена на 7 - 9-й день після введення антигена. Плазматичні клітини локалізуються переважно в кірковому шарі і м'якушевих тяжах лімфатичних вузлів, у червоній пульпі селезінки, кістковому мозку, мигдаликах, пейєрових бляшках та інших органах При респіраторних інфекціях та легеневих інвазіях, аерозольній імунізації в легенях знаходять вогнищеву або дифузну проліферацію плазматичних клітин, макрофагів і лімфоцитів у міжальвеолярних перегородках, у слизовій оболонці бронхів, трахеї, а також формування перибронхіальних інфільтратів. Ступінь накопичення плазматичних клітин в органах імунної системи (плазмоцитоз) свідчить про напруженість імуногенезу і, преш за все, про рівень продукції імуноглобулінів (антитіл).

2. Імунопатологія

Імунопатологія вивчає патологічні процеси і хвороби, що розвиваються в результаті порушення імуногенезу. Серед них важливе значення мають алергічні реакції (реакції гіперчутливості), автоімунні процеси і хвороби, імунодефіцити різної природи, трансплантаційний імунітет, імунологічна толерантність.

2.1 Морфологія алергічних реакцій

Алергічні реакції (реакції гіперчутливості) це імунні реакції, які здійснюються у сенсибілізованому організмі. При цьому виникає підвищена чутливість (гіперчутливість) організму до повторного введення антигена. Розрізняють гіперчутливість (алергію) негайного і сповільненого типів. Реакції гіперчутливості найкраще виражені у тканинах через які проникає антиген. Це слизова оболонка травного та респіраторного трактів і шкіра.

До РГНТ (ГНТ, алергія негайного типу) відносять анафілаксію, сироваткову хворобу, феномен Артюса та атопічні захворювання (сінна лихоманка, бронхіальна астма, харчові або медикаментозні алергії та ін.).

Гіперчутливість негайного типу обумовлена імунопатологічними механізмами, що пов'язані з гуморальним імунітетом. Ці механізми розвитку реакцій різні. Одні пов'язані з алергічними антитілами реагінами (Іg Е), які фіксуються на поверхні певних клітин (лаброцити, базофіли), що активізує виділення ними у кров гістаміну, серотоніну, ацетилхоліну та інших медіаторів. Викид медіаторів призводить до розвитку гострого запалення - анафілактичної реакції негайного типу. Інші - обумовлені цитотоксичною і цитолітичною дією на відповідні клітини циркулюючих антитіл або комплементу (цитотоксичні реакції). Третій механізм пов'язаний з токсичним впливом на клітини і тканини циркулюючих імунних комплексів (антиген-антитіло). імунопатологія гомеостаз тимус

Наприклад, анафілаксія розвивається на повторне введення чужорідного білку. Перше надходження антигена (алергену) активує імунну систему, що призводить до синтезу антитіл - IgE (реагіни), які мають специфічну реактивність проти даного антигена. Потім вони фіксуються на поверхневій мембрані лаброцитів (тканинних базофілів) і базофілів крові завдяки високій спорідненості (аффінності) IgE до Fc-рецепторів. Синтез антитіл в достатній кількості для розвитку гіперчутливості триває приблизно тиждень або дещо довше. При подальшому введенні того ж самого антигена відбувається взаємодія антитіла (IgE) і антигена на поверхні лаброцитів або базофілів крові, що викликає їх дегрануляцію. З цитоплазматичних гранул лаброцитів в тканині виходять вазоактивні речовини (гістамін і різноманітні ферменти, які беруть участь в синтезі брадікініна і лейкотрієнів), які викликають вазодилятацію, збільшення судинної проникності і скорочення гладкої мускулатури. Тканинні базофіли також виділяють фактори, які є хемотоксичними для нейтрофілів і еозинофілів; при дослідженні препаратів з тканин, де виникла реакція гіперчутливості I типу, визначається велика кількість еозинофілів, а також в крові хворих спостерігається підвищення кількості еозинофілів. Еозинофіли активують як згортання крові, так і систему комплементу і сприяють подальшій дегрануляції базофілів крові і тканинних базофілів. Проте, еозинофіли також виділяють арілсульфатазу B і гістаміназу, які руйнують лейкотрієни і гістамін відповідно, таким чином вони послаблюють алергічну відповідь.

Сироваткова хвороба розвивається після першого введення гетерогенної сироватки крові внаслідок того, що до формування специфічних алергічних антитіл в організмі не відбувається повного руйнування попередньо введеного антигену (білку сироватки крові) і останнього зостається достатньо для розвитку алергічної реакції.

Феномена Артюса характеризується тим, що у відповідь на багаторазове парентеральне введення антигену в ділянці останнього введення (вирішальна доза) розвивається некроз тканини. Це пов'язано з тим, що попередні повторні введення антигена призводять до накопичення великої кількості преципітуючих антитіл в сироватці крові. Подальше введення того ж самого антигена веде до формування великих антиген-антитільних комплексів, які осідають локально в маленьких кровоносних судинах, де вони активують комплемент, що супроводжується розвитком важкої місцевої гострої запальної реакції з крововивливами і некрозом. Це явище спостерігається дуже рідко. Воно буває в шкірі після повторного введення антигена (наприклад, при вакцинації від сказу, коли робляться багатократні введення вакцини). Ступінь вираженості запалення залежить від дози антигена.

Атопічні захворювання характеризуються тим, що сенсибілізація організму відбувається практично непомітно попаданням невеликих доз алергену без парентерального введення останнього.

Для реакції гіперчутливості негайного типу характерна морфологія гострого імунного запалення. Пусковим механізмом розвитку цього запалення є імунна реакція. Йому властиві швидкість розвитку, перевага альтеративних і судинно-ексудативних змін та сповільнений перебіг відновлювальних процесів. Альтеративні зміни спостерігають у стінках судин, стромі та паренхімі. У судинах і стромі розвивається мукоїдне й фібриноїдне набухання, фібриноїдний некроз. У паренхіматозних елементах - дистрофічні зміни і некроз. Ексудативні процеси супроводжуються нагромадженням серозного, фібринозного або геморагічного ексудату, еміграцією нейтрофілів. Проліферативно-репаративні реакції (проліферація ендотелію, клітин адвентиції судин, поява мононуклеарно-гістіоцитарних елементів тощо) розвиваються пізніше і виражені слабше. В патології тварин реакції гіперчутливості негайного типу є складовою частиною патогенезу багатьох інфекційних і алергічних хвороб. Наприклад, казеозний некроз при туберкульозі, серозно-фібринозні серозити при гемофільозі свиней, висип (кропивниця) на шкірі при бешисі свиней, геморагічний гломерулонефрит, ендокардити, артрити, крупозна пневмонія тощо обумовлені патогенетичними механізмами, що тісно пов'язані з алергією негайного типу.

Реакція гіперчутливасті сповільненого типу (ГСТ, алергія сповільненого типу) обумовлена імунологічними механізмами, пов'язаними з клітинним імунітетом. У цій реакції беруть участь сенсибілізовані Т-лімфоцити-кілери і макрофаги, під впливом яких руйнуються клітини-мішені (цитоліз) і розвивається запалення. У вогнищах такого запалення формуються досить густі лімфоцитарно-макрофагальні інфільтрати і менш виражені ексудативні та альтеративні зміни. Лімфоцитарна й макрофагальна інфільтрація в осередку імунного конфлікту є відбиттям хронічного імунного запалення, яке лежить в основі гіперчутливості сповільненого типу. Алергічні реакції сповільненого типу відіграють важливу роль у патогенезі багатьох інфекційних та інвазійних хвороб тварин (туберкульоз, сап, бруцельоз, паратуберкульоз, гельмінтози та ін.). Морфологічним проявом ГСТ є також формування інфекційних та інвазійних гранульом (вузликів) в органах імунної та іншої систем. До клініко-морфологічних процесів ГСТ відносять шкірну туберкулінову пробу (реакцію хворої тварини на введення антигену).

Реакції ГНТ і ГСТ нерідко поєднуються або змінюють одна одну, відображаючи при цьому динаміку імунопатологічного процесу.

2.2 Автоімунні процеси і автоімунні хвороби

Автоімунні процеси і хвороби розвиваються в результаті реакції імунної системи проти власних тканин і органів, внаслідок чого відбувається їх морфо-функціональне пошкодження (альтерація).

За механізмом розвитку розрізняють три групи автоімунних процесів. По-перше, автоімунізація може бути пов'язана з порушенням імунної толерантності, тобто стану ареактивності імунної системи по відношенню до антигенів своїх тканин і органів. У період дозрівання лімфоїдної тканини виникає імунологічна толерантність до антигенів усіх тканин і органів крім тканин ока, мозку, нервів, надниркових залоз, сім'яників та молочної залози. Антигени цих тканин відокремлені від лімфоїдної тканини фізіологічними бар'єрами. Вони носять назву імунологічно відособлених органів. А тому розвиток автоімунної патології можливий при порушенні фізіологічної ізоляції (тобто фізіологічних бар'єрів) антигенів цих органів.

Поряд з тим, під впливом збудників інфекційних та інвазійних хвороб, хімічних речовин, ліків, іонізуючої радіації, опіків, кормових токсикозів тощо може змінюватися антигенна структура органів і тканин організму. Утворені при цьому авто антигени стимулюють синтез імунною системою антитіл або формування Т-лімфоцитів-кілерів, які здійснюють агресію не лише проти змінених, але й проти нормальних тканин та органів, спричиняючи їх ушкодження.

Крім того, автоімунні процеси можуть розвиватися при попаданні в організм мікроорганізмів, які мають антигенні детермінанти, подібні за будовою до білків тканин організму тварин. Антитіла, що при цьому утворюються, перехресно реагують як з бактерійними антигенами, так і з білками власних тканин.

Морфологічні зміни при автоімунних хворобах характеризуються дистрофічними і запальними процесами в уражених органах. При цьому в клітинах паренхіми спостерігають дистрофічні і атрофічні зміни. В серологічних реакціях (наприклад, реакцією імунофлуоресценції) виявляють фіксовані на клітинах органів автоантитіла. В кровоносних судинах відмічають мукоїдне, фібриноїдне набухання і некроз їх стінок, часто поднані з тромбозом, у стромі органів - ексудація і інфільтрація її макрофагами, лімфоцитами, еозинофілами та нейтрофілами. Серед клітинного інфільтрату часто трапляються плазматичні клітини, які містять автоантитіла. В регіонарних лімфатичних вузлах і селезінці - ознаки гіперплазії та інтенсивна інфільтрація лімфоцитами, макрофагами й плазматичними клітинами. Автоімунні реакції відіграють важливу роль у патогенезі багатьох хвороб тварин і людини (опікова і променева хвороби, автоімунна диспепсія телят і поросят, гепатит, гломерулонефрит, міокардит, хронічний гастрит і ентерит, ревматоїдний артрит, ревматизм тощо). Діагностика автоімунних хвороб проводиться комплексно, але важливе значення має виявлення автоантитіл і сенсибілізованих лімфоцитів.

2.3 Морфологія імунних дефіцитів

Імунні дефіцити (імунна недостатність) характеризуються тим, що імунна система організму неспроможна реагувати повноцінною імунною відповіддю на різні антигени. За походженням імунодефіцити можуть бути первинними (природженими), віковими і вторинними (набутими,), тобто ті, що розвинулись за життя.

Етіологія імунодефіцитів досить різноманітна. Вона включає фактори внутрішньоутробного розвитку, які залежать від материнського організму, наслідком впливу яких є природжені (первинні)імунодефіцити. Природжені імунодефіцити розцінюються як генетично зумовлена (успадкована) нездатність організму реалізувати ту чи іншу ланку імунної відповіді. Розвинені за життя, тобто набуті (вторинні) імунодефіцити є наслідком впливу імунодепресивних чинників, які мають різну природу - біологічну (віруси, бактерії, мікоплазми, гриби, найпростіші, гельмінти тощо), фізичну (радіонукліди, жорсткі ультрафіолетові промені, освітленість, холодовий і тепловий стреси тощо), хімічну (гербіциди, інсектициди, нітрити, цитостатики, кортикостероїди та ін), а також незадовільні годівля й утримання, погіршення екологічної ситуації тощо.

Первинні імунодефіцити можуть бути проявом недостатності (дефекту) клітинного імунітету (Т-системи), гуморального імунітету (В-системи) або клітинного і гуморального імунітету одночасно (комбінована недостатність).

При імунодефіциті з дефектом клітинного імунітету характерним є агенезія (відсутність) або гіпоплазія (недорозвиток) тимуса і тимусзалежних зон у лімфатичних вузлах та селезінці. В крові й органах імунної системи відсутні Т-лімфоцити, а вміст імуноглобулінів у крові нормальний. Хворі тварини, як правило, гинуть від інфекційних хвороб.

Для недостатності гуморального імунітету характерна втрата здатності до синтезу імуноглобулінів, що морфологічно підтверджується відсутністю В-залежних зон і плазматичних клітин у лімфатичних вузлах та селезінці. Тимус збережений. У хворих тварин розвиваються тяжкі бактеріальні інфекції з ураженням легень і шлунково-кишкового тракту. Однак найбільш виражені зміни спостерігають при комбінованій імунній недостатності. Вони характеризуються недорозвитком центральних (кістковий мозок, тимус) і периферійних (селезінка, лімфатичні вузли, лімфоїдні утворення в інших органах) органів імунної системи, лімфопенією та низьким вмістом імуноглобулінів у крові. У хворих тварин часто виявляють затримку фізичного розвитку (гіпотрофіки), у них виникають захворювання (бронхопневмонії, гастроентерити тощо), спричинені умовно-патогенною мікрофлорою.

Вікові імунні дефіцити найчастіше спостерігають у молодняка в постнатальний період та в старих тварин. У постнатальний період захищеність тварин повністю залежить від матері, від колострального імунітету. Вікова імунна недостатність у новонароджених виникає при недостачі в молозиві лейкоцитів та імуноглобулінів, при несвоєчасному його поступанні та порушенні засвоєння захисних чинників молозива при захворюваннях шлунково-кишкового тракту. Поряд з тим, на 2-3-му тижні життя молодняка може розвинутись віковий імунний дефіцит, зумовлений підвищеною витратою колостральних захисних чинників і недостатністю власного імуногенезу. Віковий імунний дефіцит у молодняка може виникати і в період відлучення при різкому переведенні тварин на рослинний корм. У новонароджених тварин частіше трапляється дефіцит гуморального імунітету. В таких тварин у крові виявляють недостачу імуноглобулінів, В- і Т-лімфоцитів, послаблення фагоцитарної активності мікро- і макрофагів. У лімфатичних вузлах і селезінці мало вторинних лімфатичних вузликів з реактивними центрами і плазматичних клітин. У молодняка виникають гастроентерити і бронхопневмонії, зумовлені умовно-патогенною мікрофлорою. Дефіцит гуморального імунітету новонароджених може поєднуватись з дефектом клітинного імунітету, що морфологічно проявляється гіпоплазією або акцидентною інволюцією тимуса.

У старих тварин імунодефіцит зумовлений віковою інволюцією тимуса (зменшення маси паренхіми, заміщення її жировою тканиною), зменшенням у лімфатичних вузлах і селезінці Т-лімфоцитів. Послаблення активності клітинного імунітету сприяє онкологічним захворюванням.

Вторинні імунодефіцити виникають у зв'язку з тяжкою хворобою (інфекційні та інвазійні хвороби, злоякісні пухлини, хвороби нирок і легень, вплив іонізуючого випромінювання) або відповідним лікуванням хворих тварин (тривале застосування імунодепресантів, гормонів, антибіотиків). Також недостатня або неповноцінна годівля, незадовільні умови утримання, стреси тощо, можуть стати причиною вторинного імунодефіциту. Вторинні імунодефіцити, як правило, супроводжуються порушенням клітинного і гуморального імунітету, тобто є комбінованими. Найчастіше вони проявляються акцидентною інволюцією тимуса, делімфатизацією (спустошенням) лімфатичних вузлів і селезінки, зменшенням кількості лімфоцитів та імуноглобулінів у крові.