Головний мозок та підшлункова залоза

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Організм людини - це строго організована система, всі процеси якої взаємопов'язані і скоординовані. Гуморальна регуляція тісно пов'язана з нервовою і утворює спільно з нею єдиний нейрогуморальний механізм регуляторних пристосувань тіла. Всі ці види регуляції настільки пов'язані один з одним, що порушення одного з них, як правило, дезорганізує інші.

Для виконання певних життєво-важливих функцій, органи тіла людини об'єднуються в системи органів. За своїм функціональним призначенням вони поділяються на дихальну, кровообігу, травну, опорно-рухову, статеву, нервову, видільну системи та систему залоз внутрішньої секреції.

Людині потрібні всі органи й системи, хоч одні з них виконують складнішу й важливішу для організму роль, а інші -- простішу, конкретнішу. В організмі людини є функціональні системи. Це сталі або тимчасові об'єднання різних систем органів із метою виконання певної функції. Наприклад, дихальна система й система транспортування (кровообігу й кров) об'єднуються в єдину функціональну систему для забезпечення організму киснем. Так само функціонально об'єднуються між собою травна система й система транспортування: із травних шляхів поживні речовини розносяться кров'ю по організму й живлять усі клітини й тканини.

Здавалося б, практично кожна енциклопедія дасть більш або менш повне пояснення того, що із себе представляє мозок людини. Але чому ж сотні, а можливо і тисячі вчених і дослідників по всьому світу щодня задають собі питання про те, на що здатний наш мозок. Це відбувається вже не одну сотню років, і до сьогоднішнього дня відповіді так і не знайдено. Більшість експертів сходяться на думці, що у повсякденному житті людина використовує здібності мозку лише на 5-7 %, в той час як інші можливості залишаються не вивченими.

Незважаючи на те, що за останні десятиліття наука і медицина зробили безліч відкриттів, в тому числі і в сфері вивчення головного мозку, однак ще рано говорити, що можливості людського мозку вивчені достатньо для його розуміння. Саме мозок створює і формує людину. Завдяки процесам, що протікають у ньому, ми стаємо тими, хто ми є, набуваємо різні якості характеру, інтереси, звички, навички.

Але всі необхідні організму речовини ми отримуємо під час прийому їжі. В їжі вони знаходяться в складному вигляді, і наш організм не може їх засвоїти. Обробки, яку їжа проходить в шлунку, недостатньо для того, щоб всі потрібні нам речовини стали доступні для засвоювання. І саме підшлункова залоза виробляє цілий ряд ферментів, необхідних для розщеплення білків, жирів і вуглеводів. За спеціальними виводячими протоками панкреатичний сік з ферментами виливається в дванадцятипалу кишку, де і триває розщеплення продуктів до потрібного для всмоктування стану. Її роль в організмі надзвичайно велика: вона забезпечує травлення, приймає участь в регуляції енергетичного обміну та багатьох інших важливих процесах. Підшлункова залоза знаходиться в безпосередньому анатомічному та функціональному зв'язку з іншими органами травлення: шлунком, дванадцятипалою кишкою, печінкою, системою жовчовиділення. Ця обставина визначає високу взаємозалежність здоров'я підшлункової залози й сусідніх з нею органів.

Отже, всі органи і системи людського організму перебувають у постійній взаємодії і є саморегулюючою системою, в основі якої лежать функції нервової та ендокринної систем організму. Не можна уявити собі організм людини, як набір окремих органів, що виконують свої власні функції і не піддаються впливу сусідніх. Наш організм являє собою єдине ціле, складові частини якого являють найбільш досконале та гармонійне створення з усіх тих, які тільки могла створити природа. Всі органи і їх призначення взаємопов'язані. Від правильного функціонування всіх органів багато в чому залежить життєдіяльність всього організму.



1. Загальна будова головного мозку

Головний мозок людини являє собою основний регулятор всіх функцій, що відбуваються в живому організмі. У центрально нервовій системі він займає особливе місце поряд зі спинним мозком. Будова головного мозку людини і його функції до сих пір вивчають провідні фахівці в галузі медицини, нейрофізіології, психіатрії та психології. Однак багато його таємниць не розкриті до сих пір.

Головний мозок складається з нервової тканини: сірої речовини (скупчення головним чином нервових клітин) і білої речовини (скупчення головним чином нервових волокон). Сіра речовина, з якої складається людський мозок, являє собою скупчення нейронів. Їх кількість налічується близько 25 млрд. Весь мозок покритий 3 оболонками: твердої, м'якої, павутинної (спинномозкова рідина, яка циркулює по каналах цієї оболонки захищає мозок від пошкоджень).

Головний мозок, із навколишніми його оболонками знаходиться в порожнині мозкового черепа. Верхня поверхня головного мозку за формою відповідає внутрішній увігнутій поверхні зводу черепа. Нижня поверхня - основа головного мозку, має складний рельєф, що відповідає внутрішній основі черепа. Маса мозку дорослої людини коливається від 1100 до 2000 гр. Протягом 20 до 60 років маса й об'єм залишаються максимальним і постійним для кожного індивідуума.

Життєдіяльність людини повністю залежить від того, яким чином функціонують різні відділи головного мозку. У цьому процесі особливе місце займають клітини мозку, які генерують і передають імпульси. Будова головного мозку людини разом з основними функціями добре представлені в наступній таблиці:

відділ мозку	особливості будови	виконувані функції
довгастий мозок	регулює обмін речовин, аналізує нервові імпульси, там зосереджені центри спраги і голоду, приймає інформації від органів чуття	координація рухів
міст	зосереджені центри зору і слуху, регулює величину зіниці і кривизну кришталика підтримує стійкість тіла при ходьбі.	відповідає за рефлекси: кашель, робота, чхання т. д. Інвертує серця і інші внутрішні органи
мозочок	пов'язує передній міст із заднім	складається із сірої та білої речовини
середній мозок	складається з проміжного мозку і великих півкуль	центр пов'язаний з рухом очних яблук, з мімікою.
передній мозок	циліндричний, подібний зі спинним мозком	середня частина і півкулі, мають кору.

Три найбільші частини мозку представлені у вигляді: великих півкуль, мозочка і мозкового стовбура. Список основних відділів мозку виглядає трохи по-іншому:

· попередній (проміжний, кінцевий мозок займає 80% всієї маси);

· середній мозок ;

· задній (довгастий, вароліїв міст, мозочок).( Рис. 1)

Усі відділи, за винятком кінцевого мозку, становлять мозковий стовбур. Кінцевий, або великий мозок, є вищим відділом ЦНС.



Рис. 1 Серединний розріз головного мозку (за Чайченко П М., Цибенко В. О., Сокун В. Д.,2003): 1 - шишкоподібне тіло (епіфіз); 2 - мозолисте тіло; 3 - таламус; 4 -гіпоталамус; 5 - лійка гіпофіза; 6 - гіпофіз;7 - ніжка середнього мозку; 8 - вароліїв міст; 9 - довгастий мозок; 10 - четвертий шлуночок; 11 - мозочок;12 - півкуля мозочка

1.1 Оболонки головного мозку

Головний мозок, як і спинний, вкритий оболонками: твердою, павутинною, м'якою (рис. 2).

Рис. 2 Оболонки мозку (за Дорлінг Кіндерслі, 2003)

Тверда оболонка утворює особливі вирости - відростки, які заходять між окремі частини головного мозку і сприяють кращій фіксації в порожнині черепа. Серед таких відростків - серп великого мозку, який проникає в повздовжню борозну між лівою і правою півкулями, і намет мозочка, що відділяє півкулі головного мозку від мозочка; серп мозочка є продовженням серпа великого мозку, але менш розвинутим, спускається до низу уздовж гребня потиличної кістки; діафрагма сідла має вигляд пластинки, яка прикриває гіпофізарну ямку, де розташований гіпофіз. Тверда оболонка у місцях зростання з кістками черепа утворює канали - синуси, по яких відбувається відтік венозної крові від мозку.

Черепна павутинна оболонка (arachnoidea mater cranialis), або павутинна оболонка головного мозку (arachnoidea mater encephali), на відміну від оболонки спинного мозку, не прилягає щільно до твердої оболонки, а на верхівках звивини мозку зростається з м'якою.

Над борознами і в деяких інших місцях головного мозку між обома оболонками утворюються щілини різних розмірів і форми, які сполучаються між собою. Разом ці щілини становлять підпавутинний простір (spatium subarachnoideum), заповнений церебростіральною рідиною. Найбільші щілини мають назву підпавутинних цистерн (cisternae subarachnoideae): задня (велика) і бічна мозочкові-довгастомозочкові (cisternae cerebellomedullares posterior et laterales), бічної ямки великого мозку (cisterna fossae lateralis cerebri), перехрестя (cisterna chiasmatis), міжніжкова (cisterna interpeduncularis) ті ін. Між твердою і павутинною оболонками головного мозку є рідтвердооболонний простір (spatium subdurale) з незначною кількістю прозорої рідини.

Черепна м'яка оболонка (pia mater cranialis), або м'яка оболонка головного мозку (pia mater encephali), щільно зростається з корою, а на опуклостях звивин - також з павутинною оболонкою. У м'якій оболонці є велика кількість артеріальних і венозних судинних сплетінь.

Нижня частина головного мозку оточена в середині черепної коробки водянистим середовищем, яке також омиває і спинний мозок. Це безколірна речовина, яка постійно оновлює свій склад, і називається спинномозковою рідиною. Виробляється всередині шлуночків головного мозку. Рідина містить глюкозу, потрібну для енергетичних витрат, для функціонування клітин головного і спинного мозку, а також білки і лімфоцити, що захищають від проникнення інфекції. Спинномозкова рідина рухається до третього і четвертого шлуночків, далі омиває головний мозок ззаду, опускається навколо спинного мозку і піднімається попереду головного мозку, де повторно всмоктується в кров через павутинні зернистості - виступи павутинної оболонки. Така циркуляція сприяє пульсації мозкових артерій (Рис. 3).

Із основи мозку виходять 12 пар черепних нервів, які зв'язують мозок з органами чуття, розміщеними у ділянці голови, із шкірою і м'язами голови і шиї, з органами дихальної, серцево-судинної, травної та інших систем.[1]

Рис. 3 Рух спинномозкової рідини (за Дорлінг Кіндерслі, 2003)



1.2 Будова довгастого мозку

Довгастий мозок - це продовження спинного мозку, довжина його приблизно 28 мм. Центральний канал спинного мозку продовжується в канал довгастого мозку, значно розширюючись і перетворюючись у ньому в 4-й шлуночок. Спереду довгастого мозку лежить у вигляді білого масивного потовщення - вароліїв міст, який складається з білої речовини, утвореної поперечними волокнами. Сіра речовина міститься в його товщі окремими острівцями - ядрами.

На задній поверхні довгастого мозку і варолієвого моста є заглибина, яка має форму ромба і називається ромбоподібною ямкою. Це дно четвертого мозкового шлуночка, який становить собою продовження спинномозкового каналу. У горі ромбоподібна ямка переходить у вузький сільвіїв водопровід, що з'єднує четвертий мозковий шлуночок із третім (Рис. 4).

Рис. 4 Шлуночки мозку (за Дорлінг Кіндерслі, 2003)

В товщі ромбоподібної ямки лежать ядра 8 пар черепних нервів, а саме: V пара - трійчастий нерв; VI пара - відвідний нерв; VII пара - лицевий нерв; VIII пара - присінково-завитковий нерв; IX пара - язикоглотковий нерв; X пара - блукаючий нерв; XI пара - додатковий нерв; XII пара - під'язиковий нерв. Ближче до центру, навколо серединної борозни, розміщені рухомі ядра цих нервів, а збоку, але теж недалеко від центру, - вегетативні. Зовнішніми ядрами ромбоподібної ямки є аферентні ядра.

Трійчастий нерв має чотири ядра, одне з яких рухоме й три - чутливі. Відвідний нерв має одне рухоме ядро, лицевий - рухоме, вегетативне й чутливе; присінково-завитковий - два слухових і чотири пристінкових. Язикоглотковий нерв має три ядра: рухоме, вегетативне й чутливе; блукаючий нерв також має три ядра: рухоме, чутливе й парасимпатичне, а додатковий і підм'язиковий - по одному рухомому ядру.

Довгастий мозок прямо (черепні нерви) або опосередковано (провідні шляхи ЦНС, сітчастий утвір) зв'язаний з периферичною нервовою та іншими відділами ЦНС.

У сірій речовині довгастого мозку містяться дуже важливі центри - дихальної, серцевої діяльності і судинорухові. Тут же знаходяться центри, за участю яких здійснюються рефлекси, пов'язані з прийманням їжі (ссання, жування, ковтання, секреції слини і т.д.), а також центри багатьох захисних рефлексів (чхання, кашлю, блювання, кліпання, виділення сліз і т.д.).

Внутрішня будова довгастого мозку порівняно із спинним помітно змінилась головним чином через виникнення в ньому центрів, які регулюють і координують рухи (оливні ядра, сітчастий утвір), центрів дихання, кровообігу, обміну речовин (ядра язикоглоткового, блукаючого нервів) і центрів, що керують функцією похідних глоткового (зябрового) апарату й рухами голови (ядра язикоглоткового, блукаючого та під'язикового нервів).

Біла речовина довгастого мозку складається з волокон пірамід (більша частина їх перехрещується), бічних і задніх канатиків. Обидві групи нервових волокон проходять через довгастий мозок, зв'язуючи спинний мозок з розташованими вище відділами головного мозку. Крім того, з оливних і сітчастих ядер ідуть волокна, низхідні до спинного мозку та висхідні до мозочка. Із ядер тонкого й клиноподібного пучків більшість волокон, утворивши перехрестя, переходить у при середню петлю, а частина прямує до мозочка.

У довгастому мозку містяться нервові центри, які підвищують тонус м'язів-розгиначів, тому його відокремлення від вищих відділів головного мозку призводить до посилення тонусу цих м'язів. Довгастий мозок разом із мостом у новонародженого має масу 8 г, що становить 2% маси головного мозку (у дорослого - 1,6%). Ядра довгастого мозку починають формуватися ще у внутрішньоутробному розвитку і до періоду народження в основному сформовані. До 7 років дозрівання ядер довгастого мозку закінчується. [1]

1.3 Ретикулярна формація

Ретикулярна формація, formatio reticularis, - це нейронні структури, де різні за величиною нейрони тісно переплетені один з одним своїми відростками.

До складу ретикулярної формації входять нейрони з довгими й короткими аксонами, які утворюють велику кількість синаптичних зв'язків з іншими ретикулярними нейронами, розташованими у своїй і протилежній половинці головного мозку. У ретикулярній формації проходять аферентні й еферентні шляхи. По аферентних шляхах у ретикулярну формацію проводиться збудження від спинного мозку, мозочка, таламуса, гіпоталамуса, базальних ядер і кори великих півкуль, а також від різних рецепторів і аналізаторів [3].

Ретикулярній формації відводиться важлива роль у підтриманні стану неспання мозку, а також у механізмах формування складно- координованих рухових актів (таких, як чихання, блювота й т.п.), що забезпечують захист організму від впливів зовнішнього середовища, які загрожують його життєдіяльності. Вона працює у функціональній єдності з аналізаторними системами й робить тонічні впливи на нижче- і вищерозташовані відділи центральної нервової системи.



1.4 Задній мозок

Задній мозок становлять дві основні частини: вароліїв міст і розташований позаду нього мозочок. Перший зовні нагадує товстий білий валик і знаходиться над довгастим мозком. Задня дорсальна поверхня варолієвого моста прикрита мозочком, а передня вентральна представлена численними поперечними волокнами, що переходять у середню мозжечкову ніжку. По центральній борозні мосту проходить основна мозкова артерія.

Загалом, задній мозок має досить складну будову. Розглядаючи фронтальний розріз моста, можна бачити і велику передню, і маленьку задню частини, розмежовані між собою волокнистим тілом трапецієподібної форми.

Всі взаємодіючі частини заднього мозку забезпечують провідникову функцію. Мозочок інакше називають малим мозком, він заповнює майже весь простір задньої черепної ямки. Звичайна вага цього органу складає близько 150 грамів. Великі півкулі головного мозку розташовуються вище мозочка і відокремлені від нього поперечною щілиною.

Задній мозок, а саме надсегментарний орган, мозочок, відповідає за такі конкретні дії, як регуляція тонусу різних груп м'язів; сенсомоторна координація положення тіла і осмислених рухів; здійснення миттєвих цілеспрямованих рухів з імпульсам мозкової кори великих півкуль. При появі яких-небудь порушень в роботі заднього мозку виникають певні патологічні симптоми: зайві рухи, альтернинуючі паралічі, неприродно широко розставлені ноги при ходьбі, погойдування з боку в бік і ін.

1.5 Мозочок

Мозочок є похідним заднього мозку, який развинувся у зв'язку з рецепторами статики. Він має прямий стосунок до координації рухів і є органом пристосування організму до подолання основних властивостей маси тіла - ваги й інерції. Його вважають також одним із вищих центрів симпатичної нервової системи. Мозочок міститься під потиличними частками півкуль кінцевого мозку й лежить у нижніх ямках луски потиличної кістки. Маса мозочка в дорослого коливається від 120 до 150 г. Поперечник становить 9-10 см, а його передньозадній розмір - близько 3 см. Складається з непарної середньої частини черв'яка й парних частин - півкуль.

Мозочок складається із сірої та білої речовин. Сіра речовина, крім ядер мозочка, розміщується на його поверхні й утворює кору мозочка [3].

Мозочок - це центр координації роботи м'язів, несвідомий центр болю.

Роль мозочка полягає в координації й кореляції кіркових посилок до рухових органів. Мозочок запобігає залученню в руховий акт «зайвих» груп м'язів. Однією з основних функцій мозочка в здійсненні рухових актів є полегшення спрацьовування антагоністичної мускулатури на початку й наприкінці руху. Видалення або ураження мозочка викликає розлад стато-кінетичних і статичних рефлексів. У людини розлади мозочка виражаються в тому, що вона при стоянні з відкритими очима сильно хитається, а при закриванні очей падає, ходить зиґзаґами; рухи не координовані, не може кілька разів підряд згинати й розгинати руку. При частковому або загальному ураженні мозочка можна спостерігати такі симптоми: атонія, астенія, астазія та ін.[2]

1.6 Середній мозок

Середній мозок, mesencephalon, розташовується біля тіла основної (клиноподібної) кістки черепа. Середній мозок у людини є найменшим і найпростіше побудованим відділом головного мозку. Має масу 25 г. [2,3,4].

Складається з ніжок великого мозку і чотиригорбикового тіла. Порожнина середнього мозку представлена вузьким каналом - сільвієвим водопроводом, що з'єднує порожнини 4-го і 3-го мозкових шлуночків. Через середній мозок проходять всі висхідні шляхи до кори великого мозку і мозочка та низхідні, які несуть імпульси до довгастого і спинного мозку.

У середньому мозку розташовані скупчення сірої речовини у вигляді ядер чотиригорбикового тіла, ядер окорухового і блокового нервів, червоне ядро і чорна речовина. Передні бугри чотиригорбикового тіла є первинними зоровими центрами, а задні бугри - первинними слуховими центрами. За їх участю здійснюються рефлекси на світло і звук, рухи очей, поворот голови.

Середній мозок виконує також складні рефлекторні функції (синхронні рухи очей, голови, тулуба у відповідь на звукові сигнали й світлові подразнення) і бере участь в автоматизації рухів.

У центральній сірій речовині локалізується антиноцицептивний (протибольовий) центр, збудження якого пригнічує больові відчуття. У ділянці покриву середнього мозку розміщені парні ядра окорухового і блокового нервів, аксони яких іннервують зовнішні м'язи очного яблука, і одне непарне ядро (Едінгера) окорухового нерву парасимпатичні нейрони якого регулюють діаметр зіниці і здійснюють акомодацію ока.

Чорна речовина (substantia nigra) складається з нервових клітин, тіла яких містять чорний пігмент. Вона зв'язана з координуванням складних актів ковтання і жування, регуляцією рухів пальців рук. Чорна речовина складається з нервових клітин, тіла яких містять чорний пігмент. Чорна речовина взаємодіє з блідою кулею, хвостатим ядром, таламусом, червоним ядром, чотиригорбиковою пластинкою, сітчастим утвором, корою великого мозку. Руйнування чорної речовини викликає значне зниження вмісту дофаміну у хвостатому ядрі і є причиною порушень співдружних рухів під час жування і ковтання, роботи мімічної мускулатури і появи мимовільних м'язових рухів (тремору).

Червоне ядро (3-3,5 см завдовжки і 8-9 см у діаметрі) безпосередньо стосується регулювання м'язового тонусу. Від нього починаються низхідні червоноядерноспинномозкові шляхи. Крім того, червоне ядро одержує волокна від мозочка й має двосторонній зв'язок з корою та підкірковими ядрами великого мозку, з сітчастим утвором, руховим ядром окорухового, блокового нервів. Тут міститься середньомозкове ядро трійчастого нерва. Якщо перерізати стовбур мозку позаду від червоного ядра, то відбудеться скорочення всіх м'язів і особливо розгиначів, внаслідок чого кінцівки тварин стануть сильно витягнутими, а голова відкинута назад. Тонус м'язів зовсім не підвищується, якщо стовбур перерізати перед червоним ядром. Якщо прямо подразнювати червоні ядра, то в рухових нейронах, які іннервують м'язи-згиначі, виникають збуджуючі постсинаптичні потенціали, а в нейронах м'язів-розгиначів - гальмівні постсинаптичні потенціали. Отже, середній мозок - один із основних відділів ЦНС, який забезпечує підтримання нормального положення тіла і регуляцію рухів.[1]

1.7 Передній мозок

Передній мозок (prosencephalon) складається з двох частин - проміжного мозку, куди належать зорові бугри і підбугорна ділянка, і кінцевого, куди належать кора і підкіркові вузли. Проміжний мозок межує з середнім, а великий мозок зверху і з боків вкриває всі інші відділи мозку.

Проміжний мозок складається з чотирьох частин: надгір'я (епіфіза), згір'я (таламуса), підзгір'я (гіпоталамуса) і третього мозкового шлуночка.

Епіталамус (надзгір'я) складається з шишкоподібної залози (епіфіз), двох повідців (вуздечок), що з'єднують його з таламусом, та епіталамічної спайки. Вуздечки разом з їхнім ядром стосуються нюхового аналізатора. Шишкоподібна залоза (епіфіз) є залозою внутрішньої секреції.

Згір'я (таламус) - або зорові горби - парне утворення сірої речовини, яке розділене білими прошарками на три частини: передню, медіальну і латеральну. Кожна частина - це скупчення ядер, які поділяються на специфічні і неспецифічні. [1]

Серед основних перемикальних ядер таламуса слід виділити вентроосновні (вентробазальні) ядра, які є специфічним центром сомато-сенсорної системи.

Задньобічне вентральне ядро, до якого підходять волокна висхідного спинномозкового таламічного шляху і системи присередньої (медіальної) петлі, що несуть інформацію від шкірних рецепторів Тулуба, пропріорецепторів м'язів і суглобів, а також задньоприсереднє вентральне ядро, до якого підходять відповідні шляхи від ядер трійчастого нерва, що здійснюють іннервацію лицевої частини голови. Імпульсація, яка надходить до цих ядер, бере участь у формуванні цілісного сприйняття організму (схеми тіла).

Підзгір'я прилягає до згір'я внизу, відділяючись від нього борозенкою. Підзгір'я складається з 32 пар ядер, які об'єднують у 3 групи: передню, середню і задню. За допомогою нервових волокон підзгір'я має зв'язки з ретикулярною формацією стовбура мозку, з гіпофізом, із згір'ям. Підзгір'я є головним підкірковим центром регуляції вегетативних функцій організму. Вплив підзгір'я здійснюється як через нервову систему, так і через залози внутрішньої секреції. В клітинах ядер передньої групи підзгір'я виробляється нейросекрет, який по підзгірно-гіпофізарному тракту транспортується в нейрогіпофіз.

Збуджене підзгір'я зумовлює секрецію адреналіну і норадреналіну, бере участь у регуляції діяльності серцево-судинної і травної системи. В передній частині підзгір'я містяться ядра, які регулюють функцію парасимпатичної частини автономної нервової системи. Подразнення заднього відділу згір'я пригнічує активність травного каналу, прискорює ритм серцевих скорочень. підвищує артеріальний тиск, збільшує в крові вміст адреналіну і норадреналіну, що свідчить про вплив задніх ядер згір'я на функцію симпатичної частини автономної нервової системи.

Одне з великих ядер підзгір'я - сірий бугор - бере участь в регуляції багатьох ендокринних залоз і обміну речовин. Його зруйнування веде до атрофії статевих залоз. Тривале подразнення його може привести до раннього статевого дозрівання, виникнення виразок на шкірі, виразки шлунку, дванадцятипалої кишки. Верхівка сірого бугра витягнута у вигляді лійки, на якій міститься нижній мозковий придаток - гіпофіз. Підзгір'я бере участь в регуляції температури тіла. Доведена його роль в регуляції водного обміну вуглеводів, сну і неспання. При пошкодженні деяких ядер підзгір'я виникає ожиріння за рахунок надмірного споживання жирів, ураження інших ядер зумовлює катастрофічне схуднення при різко зниженому апетиті.

Отже, гіпоталамус є вищим інтегративним центром автономних, соматичних та ендокринних функцій, який відповідає за реалізацію складних гомеостатичних функцій. Гіпоталамус є важливим інтегративним центром для різних видів поведінкових реакцій - харчової, захисної, сексуальної тощо.

Ушкодження або руйнування різних відділів гіпоталамуса спричинюють зміни відповідно до їх функціонального призначення: афагії (відмова від їжі), смерті від голоду, гіпоталамічну гіперфагію (жадобу до їжі). Стимуляція бічної зони гіпоталамусу зумовлює захисну поведінкову реакцію, яка має назву несправжньої люті. У людей такий тип поведінки вважається емоційним виразом страху і люті. У бічній зоні гіпоталамуса знаходиться також центр захисної поведінки (неподалік від харчового). Стимуляція цієї зони зумовлює у ссавців чіткі захисні поведінкові реакції, які мають назву несправжньої люті, оскільки вони, як правило, безадресні. Такі реакції є видоспецифічними. Вони супроводжуються слиновиділенням, розширенням зіниць, пілоерекцією, почастішанням дихання. У людей такий тип поведінки вважається емоційним виразом страху і люті.

До моменту народження більша частина ядер згір'я добре розвинена. Після народження відбувається збільшення згір'я. Цей процес триває близько 13-15 років. Ядра закінчують свій розвиток в період статевого дозрівання.

Третій мозковий шлуночок утворює порожнину проміжного мозку. Він має вигляд вертикальної щілини, що міститься між згір'ям і підзгір'ям. Розташований по серединній площі між двома зоровими горбами; нижню стінку його становлять серединні утворення основи мозку, а саме перехрестя зорових нервів, сірий горб з лійкою і гіпофізом, соскоподібні тіла і ніжки мозку з задньою дірчастою речовиною. Верхня стінка третього шлунка являє собою тоненьку пластинку, над якою розташоване судинне сплетення, яке має певну товщину, вгинає пластинку в бік порожнини шлуночка, одягаючись в неї, як в оболонку, але ніколи не прориває її.[1]

Висновок

Досить детально розглянувши головний мозок людини, а саме з чого він складається, як він працює, як пов'язані його частини, які функції вони виконують, можна зробити висновок, що головний мозок поряд з ендокринною системою регулює всі життєво-важливі функції організму. Він складається з великих півкуль, проміжного, середнього, заднього і довгастого мозку. Відділи, розташовані між проміжним і спинним мозком, утворюють стовбур головного мозку. Головний мозок - це один з найважливіших органів. Діяльність людини прямо залежить від головного мозку. Це питання представляє досить великий інтерес для вчених, і хоча дослідженнями головного мозку займаються давно, дуже багато що і зараз залишається не зрозумілим. Відповіді на всі ці питання, дуже багато чого зможуть прояснити в діяльності людини, її поведінку. Поки ж функції головного мозку і внутрішні механізми його інтегративної діяльності до кінця не з'ясовані.



2. Будова та функції підшлункової залози

Підшлункова залоза - незамінний орган нашого організму. Це досить велика залоза, яка працює на «два фронти»: по-перше, виробляє багатий ферментами панкреатичний сік, по-друге, виділяє такі метаболічні гормони, як інсулін і глюкагон. Ці речовини необхідні для регуляції обміну жирів, білків і вуглеводів в організмі. Тому, якщо підшлункова залоза перестає нормально виконувати свої функції, ми відразу відчуваємо це. Часто причиною порушень у роботі цього органу є запальні процеси. Нам же важливо знати симптоми цих порушень, щоб своєчасно зреагувати на появу проблеми.

2.1 Будова підшлункової залози

Підшлункова залоза (ПЗ) розташована перед хребтом позаду шлунка і простирається на рівні I-II поперекових хребців, від дванадцятипалої кишки до воріт селезінки. В органі умовно виділяють голівку з гачкоподібним відростком, тіло і хвіст (Рис.1).

Голівка з гачкоподібним відростком лежить в підковоподібному вигині дванадцятипалої кишки. Довжина ПЗ коливається від 15 - 20см. В залежності від відділу ПЗ, її ширина варіює від 2 до 4см, товщина -2 - 3см. Маса ПЗ складає 65 - 110 г.



Рис. 1 Розташування підшлункової залози(за В. Н. Войленко, 1965) 1 -- шлунок; 2 -- ліві шлункові вена та артерія; 3 -- селезінка; 4 -- діафрагмально-селезін- кова зв'язка ; 5 -- шлунково- селезінкова зв'язка; 6 -- тіло ПЗ; 7 -- хвіст ПЗ; 8 -- місце прикрі- плення mesocolon transversum; 9 -- дуоденоєюнальний перехід; 10 -- головка ПЗ; 11 -- дванад- цятипала кишка; 12 -- Вінсловий отвір; 13 -- печінково-дванадцятипала зв'язка ; 14 -- печінка; 15 -- печінково-шлункова зв'язка; 16 -- жовчний міхур

На межі голівки і тіла утворюється вирізка, в якій проходять верхні брижові артерія і вена (Рис.2). Позаду голівки розташовані нижня порожниста вена, ворітна вена та загальна жовчна протока. Дещо глибше та лівіше в заочеревинній клітковині розташовується аорта, від якої відходять: черевний стовбур, верхня брижова артерія, ниркові артерії і вени. Задня поверхня тіла та хвоста ПЗ безпосередньо межує з селезінковими судинами і нижньою брижовою веною. Селезінкова артерія проходить за верхнім краєм ПЗ.



Рис. 2 Розташування підшлункової залози(за В. Н. Войленко, 1965) 1 -- нижня порожниста вена; 2 -- аорта; 3 -- черевний стовбур; 4 -- ліва шлункова артерія; 5 -- селезінкова артерія; 6 -- селезінкова вена; 7 -- нижня брижова вена; 8 -- верхня брижова артерія; 9 -- верхня брижова вена; 10 -- голівка ПЗ; 11 -- дванадцятипала кишка; 12 -- шлун- ково-дванадцятипала артерія; 13 -- загальна печінкова артерія; 14 -- власне печінкова артерія; 15 -- загальна жовчна протока; 16 -- права шлункова артерія; 17 -- ворітна вена; 18 -- міхурова протока; 19 -- загальна печінкова протока

Кровопостачання голівки ПЗ здійснюється верхніми передніми та задніми підшлунково-дванадцятипалими артеріями, які відходять від шлунково-дванадцятипалої артерії та нижніми передньою і задньою підшлунково-дванадцятипалими артеріями, що є гілками верхньої брижової артерії. Утворюючи анастомози між собою, на поверхні ПЗ, вказані артерії утворюють передню та задню артеріальні дуги. Окрім цього, гілки артеріальних дуг анастомозують з артеріями, що кровопостачають тіло та хвіст ПЗ, які відходять, головним чином, від селезінкової артерії.

Венозний відтік від голівки залози здійснюється підшлунково-дванадцятипалими венами. Відтік з тіла і хвоста залози забезпечується судинами, що впадають безпосередньо в ворітну вену або в її притоки: селезінкову, верхню та нижню брижові, ліву шлункову, а також в ліву шлунково-сальникову, короткі шлункові вени.

Лімфатичний дренаж ПЗ здійснюється через колектори, що розташовані по ходу кровоносних судин, в переважно панкреатоселезінкові лімфатичні вузли. Частина лімфи також поступає в панкреатодуоденальні і параортальні лімфатичні вузли. Іннервація ПЗ здійснюється симпатичною і парасимпатичною нервовою системами через гілки печінкового, черевного та селезінкового сплетень, розмежовуючи орган на часточки розміром до 5 мм. Часточка являє собою морфофункціональну одиницю екзокринної частини органу і включає в себе декілька ацінусів, кожен з яких складається з 8-12 пірамідальних клітин, котрі апікальною частиною спрямовані до секреторного канальця. У міждолькових перетинках проходять кровоносні і лімфатичні судини, нервові волокна та відвідні протоки.

Протокова система ПЗ включає міжклітинні, долькові і міждолькові протоки, які зливаючись між собою з VII до I порядку впадають у головну (Вірсунгову) або додаткову (Санторінієву) протоки(Рис.3).

Діаметр головної панкреатичної протоки (ГПП) становить 2 - 4мм. У 80% випадків ГПП зливається з загальною жовчною протокою в області ампули великого дуоденального сосочка на відстані 0,5-2см від його вершини в різних варіантах.



Рис. 4 Протокова система підшлункової залози(за В. Н. Войленко, 1965) 1 -- загальна жовчна протока; 2 -- ворітна вена; 3 -- загальна печінкова артерія; 4 -- голо- вна панкреатична протока; 5 -- підшлункова залоза; 6 -- дуоденоєюнальний перехід; 7 -- ве- ликий сосок дванадцятипалої кишки; 8 -- додаткова панкреатична протока; 9 -- малий сосок дванадцятипалої кишки; 10 -- дванадцятипала кишка

Додаткова протока ПЗ частіше впадає у ГПП, однак у 24% людей вона дренує частину головки ПЗ через малий дуоденальний сосочок, який знаходиться, на 2 см вище ВДС. У 10% людей додаткова панкреатична протока і ГПП не з'єднуються. У випадках, коли ПЗ розділена на дві частини, кожна з яких має свою окрему протоку, що відкривається в дванадцятипалу кишку такий варіант анатомії протокової системи ПЗ носить назву розділеної ПЗ або pancreas divisum. При цьому, невелика вентральна частина ПЗ дренується в дванадцятипалу кишку через ГПП, а інша - велика дорсальна частина залози - через додаткову протоку.

Механізм секреції ПЗ характеризується наступними принципами:

1. Переривчастість секреції - синтез нової порції секрету у панкреатоцитах починається тільки після виділення попередньої порції.

2. Ритмічність секреції ацинуса - секреторні фази у клітинах одного аци- нуса змінюються в одному ритмі.

3. Розділення функцій - у різних ділянках часточки можна зустріти різні секреторні фази, тобто в цілому панкреацити працюють мозаїчно - в один і той же час: одні клітини накопичують ферменти, другі - виводять ферменти з клітин, треті - відновлюють нормальну структуру.

Процес секреції ПЗ надзвичайно залежний від наявності білка, який необхідний для побудови ферментів і для відновлення структурних білків панкреациту. Секреторна діяльність ПЗ супроводжується втратою 20% усього білка клітини, в тому числі 50% власних білків, а відновлення білкових втрат. підшлунковий залоза головний мозок

Виділяють наступні фази секреції ПЗ:

1. Міжтравна фаза

2. Травна фаза: нейро-рефлекторна, шлункова, інтестінальна(кишкова):

- нейро-рефлекторна фаза реалізується шляхом холінергичного впливу блукаючих нервів на М-холінорецептори панкреатоцитів. Секреція панкреатичного соку викликається умовними (вигляд і запах їжі) та безумовними (жування, ковтанням) рефлексами.

- шлункова фаза супроводжується виділенням секрету у відповідь на розтягування вихідного відділу шлунку їжею. При цьому, відбувається виділення гастрину, який стимулює продукцію соку ПЗ з високим вмістом ферментнів та низькій концентрації гідрокарбонатів.

- третя фаза секреції - кишкова. Вивільнення дуоденальними S-клітинами секретину у відповідь на ацидифікацію вмісту ДПК, сприяє виділенню соку ПЗ, збагаченого водою та гідрокарбонатами, які нейтралізують кислий вміст, що необхідно для активації під дією ентерокінази панкреатичних ферментів.

Парасимпатична нервова система відіграє важливу роль в регуляції секреції бікарбонатів за рахунок посилення ефекту секретину. Продукція ферментного компоненту панкреатичного соку відбувається завдяки вивільненню холецистокініну. Основними стимуляторами секреції якого є білки, жири, особливо з наявністю жирних кислот з довгим ланцюгом (смажені продукти), що поступають в тонку кишку з шлунку у складі хімусу.

Також стимулятором виділення холецистокініну є гастрін-рілізінг пептид. Слід зазначити, що кількісний склад різних ферментів у складі соку, варіює в залежності від характеру їжі. При вживанні великої кількості вуглеводів в найбільшій мірі збільшується секреція амілази, білків - протеолітичних ферментів, прийом жирної їжі викликає секрецію соку з вищою ліполітичною активністю. Значну роль в секреції ПЗ відіграють саморегуляторні механізми, що реалізуються за принципом негативного зворотного зв'язку.

Встановлено, що евакуація соку ПЗ з дванадцятипалої кишки викликає гіперсекрецію ПЗ, зворотне введення соку в кишку гальмує цю секрецію. Введення в кишку гідрокарбонатів знижує об'єм секреції, концентрацію і дебіт (виділення) гідрокарбонатів у складі соку. Введення панкреатичного соку в дванадцятипалу кишку особливо виражено гальмує секрецію залозою ферментів. Ритм панкреатичної секреції значною мірою залежить від характеру харчування.

Білкова і вуглеводна їжа збільшує секрецію панкреатичного соку в перші дві години з максимумом під час другої години після їжі, причому секреція триває від 4 - 5 годин (білкова їжа) до 9 - 10 годин (хліб); при прийомі жирної їжі (включаючи молоко) секреція триває близько п'яти годин (максимум протягом третьої години). Жирний раціон харчування призводить до пролонгації фази інтенсивного синтезу, в результаті чого гальмується відно- влення структурних білків клітини.

В деяких дослідах, у тварин на жирному раціоні відмічався розвиток гострого панкреатиту. Довготривале вживання вуглеводної їжі також приводить до дистрофічних змін в ацинарних клітинах в наслідок дефіциту білка. Ще одним з факторів пригнічення синтезу білка у панкреатоцитах є ішемія. Секреторна діяльність ПЗ в період голодування характеризується розтягнутістю циклу секреції з виділенням соку маленькими порціями. Через 4-7 діб голоду в тканині залози відмічаються осередки дегенерації. [6]

2.2 Функція підшлункової залози

Функціонально ПЗ складається з двох частин: екзокринної і ендокринної. Екзокринна частина залози виробляє протягом доби 500-700 мл. підшлункового (панкреатичного) соку, що містить травні ферменти: протеолітичні ферменти (трипсин і хемотрипсин) та амілолітичні ферменти (амілазу, глікозидазу, галактозидазу), ліполітичну субстанцію (ліпазу) та інші, що беруть участь у перетравлюванні білків, жирів і вуглеводів. Ендокринна частина синтезує гормони, які надходять у кров і регулюють вуглеводний, білковий і жировий обмін: інсулін, глюкагон, соматостатин та інші, а також схожу за структурою з гормонами речовина холецистокінін, що регулює процеси виділення жовчі і тонус жовчовивідних шляхів організму. Вироблення гормонів забезпечують клітини острівців підшлункової залози (острівців Лангерганса). [7]

Незважаючи на те, що підшлункова залоза є найбільшою залозою травної системи людини, неможливо переоцінити її значення в регуляції метаболічних процесів в організмі, стабілізації гемостазу, а також в роботі інших залоз внутрішньої секреції. При відносно невеликому розмірі цього органу клітини підшлункової залози виробляють достатню кількість ферментів, без участі яких неможливі процеси травлення в просвіті тонкого кишечника.

Функції підшлункової залози клітин, якої полягають у виробленні достатньої кількості травних ферментів, до складу панкреатичного соку синтезує речовини білкової природи, які беруть участь в розщепленні складних жирів, білків і вуглеводів. Ці поживні речовини надходять в організм в складному вигляді, в складі продуктів харчування, але всмоктуватися організмом і включатися в обмін речовин можуть тільки в тому випадку, коли в тонкому кишечнику відбудеться їх розщеплення до найпростіших компонентів.

Основними особливостями процесу травлення у людини є можливість організму (клітин підшлункової залози) змінювати якісне і кількісне співвідношення ферментів панкреатичного соку в залежності від складу продуктів, що вживаються з черговим прийомом їжі. Саме на дотриманні цього правила ґрунтується рекомендація сучасних дієтологів, які радять дотримуватися принципів роздільного харчування - вживати білкові і вуглеводні продукти в різні прийоми їжі.

Особливістю функції залози є те, що ферменти, призначені для перетравлення білкової їжі, секретируются до складу панкреатичного соку в неактивній формі (у вигляді проферментов-зімогенов) - при відсутності перешкод до відтоку секрету їх активація відбувається лише в просвіті дванадцятипалої кишки під дією ферменту Ентерокиназа. Ця речовина, яка бере участь в процесах травлення їжі, секретується в слизовій оболонці дванадцятипалої кишки тільки при наявності в її просвіті невеликої кількості жовчі. Під впливом Ентерокиназа починається перетворення трипсиногена в трипсин, а вже цей фермент активує інші речовини, необхідні для перетравлення і всмоктування білкових компонентів їжі (хімотрипсин, еластазу, карбоксипептидази А і В, рибонуклеази).

На відміну від інших речовин, необхідних для нормального перетравлення їжі, ферменти підшлункової залози починають вироблятися тільки після потрапляння їжі в шлунок - їх активна секреція починається через 2-3 хвилини після попадання перших порцій і триває ще 10-14 годин після останнього вживання продуктів харчування. Потрібно пам'ятати про те, що підшлункова залоза може виконувати свої функції тільки при наявності достатньої кількості жовчі. Ця речовина складної структури не тільки ініціює активацію протеолітичних ферментів, а й емульгує (розбиває) на дрібні краплі речовини ліпідної природи - тільки в цьому стані вони можуть розщеплюватися на жирні кислоти і моногліцериди, а потім всмоктуватися в організм.

Важливим моментом, особливо в організації правильного харчування, вважається і факт, який свідчить про те, що повноцінне травлення в кишечнику можливо тільки при наявності достатньої кількості ферментів, синтезованих в організмі людина. На цьому грунтується принцип замісної терапії при придушенні секреції травних ферментів в підшлунковій залозі, ураженої запальним процесом - травні ферменти рослинного походження не можуть повністю компенсувати секретну недостатність цього органу.

Неможливо переоцінити функції залози в регуляції процесів обміну речовин в організмі - для впливу на метаболізм вуглеводів і енергії клітини острівкового апарату (клітини Лангерганса-Соболєва) виділяють в кров інсулін і глюкагон. При ураженні острівкового апарату підшлункової залози вірусами або розвитку вираженого склеротичного процесу після запальних захворювань (найчастіше гострого і хронічного панкреатиту або панкреонекрозу) секреція інсуліну в сироватку крові пригнічується і у хворого виникає клінічна картина цукрового діабету першого типу. Ступінь тяжкості цього захворювання буде залежати від кількості збережених і нормально функціонуючих клітин, тому наполегливе і уважне лікування будь-яких захворювань, які можуть вражати підшлункову залозу, стає найефективнішою профілактикою цього важкого ендокринного захворювання.[8]



Висновок

Отже, підшлункову залозу можна назвати багатофункціональним органом, без якого неможлива робота інших систем внутрішніх органів. Травна функція говорить сама за себе. Без підшлункової залози неможливий нормальний процес перетравлення їжі. Вона виділяє травні ферменти, що утворюють панкреатичний сік. Потрапляючи в 12-палої кишки разом з іншими ферментами, наприклад, з пепсином, вони переварюють їжу, що у підсумку всі корисні компоненти розносяться кров'ю по організму.



Список використаної літератури

1. Маруненко І.М. Анатомія, фізіологія, еволюція нервової системи. Навчальний посібник. / І. М. Маруненко, Є.О. Неведомська, Г.І. Волковська-К.: “Центр учбової літератури”, 2013, - 184 с.

2. Курепина М. М. Анатомия человека / М. М. Курепина, Г. Г. Воккен - М.: Просвещение, 1971. 351 с.

3. Очкуренко О. М. Анатомія людини / О. М. Очкуренко, О. В. Федотов. К.: Вища школа, 1992. 333 с.

4. Синельников Р. Д. Атлас анатомии человека. Т.3. / Синельников Р. Д. М.: Медицина, 1983. 399 с.

5. Боярчук О. Д. Анатомія та еволюція нервової системи: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. Д. Боярчук ; Держ. закл. «Луган. нац.. ун-т імені Тараса Шевченка» - Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2014. 395 с.

6. Б.Г.Безродний, В.М.Короткий, І.В.Колосович, Р.А.Сидоренко Хірургічне лікування захворювань підшлункової залози. Київ: Видавництво, 2011.

7. Головацький А.С., Черкасов В.Г., Сапін М.Р., парахін А.І. Анатомія людини. У трьох томах. Том другий/видання 2-е доопрацьоване/За редакцією В.Г. Черкасова та А.С. Головацького. Вінниця: Нова Книга, 2011, 456с.

8. http://healgastro.com/pod/funkcii.html.

Размещено на Allbest.ru

...