Медичні працівники в роки другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М. І. ПИРОГОВА

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Реферат на тему

«Медичні працівники в роки другої світової війни»

м. Вінниця, 2017 р.

Досягнення медицини та охорони здоров'я нашої країни в роки Великої Вітчизняної війни - славна сторінка історії, неминуща цінність для наступних поколінь. На фронті і в тилу було зроблено дуже багато, щоб організувати допомогу пораненим воїнам, не допустити виникнення епідемій, зберегти підростаюче покоління, створити службу охорони здоров'я робітників оборонних підприємств, забезпечити населення медичною допомогою.

У роки війни наші медики повернули в дію 72,3% поранених і 90,6% хворих воїнів. Якщо ці відсотки представити в абсолютних цифрах, то число поранених і хворих, повернутих до ладу медичною службою за всі роки війни, складе близько 17 млн чоловік. Якщо зіставити цю цифру з чисельністю наших військ в роки війни (близько 6 млн 700 тис. чоловік у січні 1945 р.), то стає очевидним, що перемога була здобута в значній мірі солдатами і офіцерами, повернутими до ладу медичною службою. При цьому особливо слід підкреслити, що, починаючи з 1 січня 1943 р. з кожної сотні уражених у боях 85 осіб поверталися в дію з медичних установ полкового, армійського і фронтового районів і тільки 15 осіб - з госпіталів тилу країни.

Завдяки головним чином старанням медиків у роки війни ні фронт, ні тил не знали епідемій інфекційних захворювань. Вперше у світі в нашій країні "не спрацював" обов'язковий, здавалося б, закон про зв'язок воєн і епідемій. Епідемічний "пожежа" вдалося запобігти, і це врятувало сотні тисяч, мільйони людських життів.

До цих пір ми все ще не знаємо, скільки людей наша країна втратила у Великій Вітчизняній війні, якщо підсумовувати і військові втрати, і втрати серед цивільного населення. Останні роки деякі історики говорять про 43 млн загиблих. Офіційна цифра 26-27 млн. Остаточного числа ми не знаємо: багато хто стверджує, що цього ми не довідаємося вже ніколи. Хоча точну цифру втрат, особливо серед мирного населення, встановити, чи дійсно, неможливо, все-таки прагнути її пізнати необхідно. Необхідно і для історії, і для усвідомлення справжньої ціни нашої Перемоги.

Перед війною був проведений ряд заходів щодо зміцнення військово-медичної служби, однак дуже багато чого зробити так і не встигли. Перебудова медичної служби Червоної Армії в силу багатьох причин здійснювалася повільно, а часом і непослідовно і, на жаль, так і не була завершена до початку війни. Як справедливо відзначали військові лікарі - ветерани війни, найбільше діям військових медиків в перші півтора року війни заважали застарілі, але залишалися в силі уявлення про тактику медичної служби: ці сформувалися в передвоєнні роки канони зобов'язували керівників військової медицини діяти в бойовій обстановці, підкоряючись жорсткої регламентації. військовий медичний служба війна

У той же час, положення єдиної польовий військово-медичної доктрини, заснованої на працях класика вітчизняної медицини Н. І. Пирогова, а також В. А. Опель, Н. А. Вельямінова, Н. Н. Бурденка, М. М. Ахутіна та інших, і розробленої групою військових медиків під керівництвом Є. І. Смирнова, в перші місяці війни, в період важких оборонних боїв, практично не використовувалися. А щоб зберегти здоров'я поранених, швидше повернути їх в дію, була потрібна чітка організація роботи всіх військових медиків - раціональне розташування госпіталів і медсанбат, правильний вибір шляхів евакуації, застосування обгрунтованих методів лікування. Потрібно було навчитися маневрувати силами та засобами військової медицини, вчасно направляти їх до місць майбутніх битв або, навпаки, евакуювати в тил.

Важливо було використовувати найбільш раціональні методи лікування ран. Проте хірурги, призвані з запасу, із цивільних лікарень (а таких була переважна більшість: до початку війни в армії було всього 12 418 кадрових військових лікарів, а призвано з запасу в ході її більше 80 тис.), використовували і на війні способи мирної хірургії, наприклад, первинний шов, після висічення рани (його застосування не виправдало себе і було фактично заборонено). Не цілком адекватними були і застосовувалися численні і різноманітні способи профілактики і лікування різних ускладнень, та й організація хірургічної роботи (наприклад, у медсанбатах) грішила серйозними недоліками.

Досвід, який накопичували військові медики в боях першого року війни, сприяв уніфікації застосування науково обгрунтованих методів медичної допомоги пораненим. Цей досвід допоміг детальної розробки єдиної військово-польової медичної доктрини, втіленню в життя передбачених нею принципів єдності, послідовності, наступності лікувальних та евакуаційних заходів, заснованих на загальній теорії бойової патології або хоча б на єдиних поглядах на виникнення, перебіг і лікування бойових уражень і захворювань. Найголовніше полягало в тому, що при етапному лікуванні з евакуацією за призначенням лікування поранених і евакуація в тил зв'язувалися в єдиний процес.

Тільки взявши на озброєння найбільш передову систему лікувально-евакуаційного забезпечення військ - систему етапного лікування з евакуацією за призначенням, удосконаливши спеціалізовану медичну допомогу і протиепідемічне забезпечення, повною мірою використавши досягнення медичної науки і допомогу громадянського охорони здоров'я, військово-медична служба змогла виконати стояли перед нею завдання, домогтися повернення в стрій і до трудової діяльності величезного, вимірюваного мільйонами числа поранених і хворих.

Своєрідність оперативно-тактичної обстановки початкового періоду війни вимагало створення потужних армійських госпітальних баз (які включають і евакогоспіталі), яких не було в мирний час. Завдяки цьому забезпечувалося надання кваліфікованої медичної допомоги в найскладніших умовах.

Своєчасна перша медична допомога пораненим швидкий збір і винесення їх з поля бою в минулих війнах (особливо двадцятого століття) завжди були пов'язані з великими труднощами і вимагали залучення значних сил та засобів. Актуальність даної проблеми в принципі не була явищем новим, специфічним для умов війни, але несприятлива обстановка, що склалася на радянсько-німецькому фронті влітку 1941 р., різке скорочення числа санітарів і санітарів-носильників у зв'язку з їх великими втратами ускладнювали ситуацію. Наприклад, тільки на Ленінградському фронті за перший рік війни було виведено з ладу майже 4,5 тис. санітарів і санітарів-носильників, у т. ч. вбито і пропало без вісті близько 2 тис. і поранено близько 2,5 тис.

При вимушеному відході військ прикриття і стрімкому просуванні переважаючих сил противника з темпом 25-35 км на добу військова медична служба основна увага повинна була зосередити на забезпеченні всіма наявними в діючих військах засобами швидкого винесення тяжкопоранених з поля бою та їх евакуації в тил.

Начальник ЗСУ Південного фронту Л. М. Мойжес констатував, що в перших же боях виявилася незабезпеченість виносу поранених з поля бою, основна причина при цьому полягала в гострій нестачі носильників верб невмінні були працювати на полі бою, про що було повідомлено командуванню. І далі говорилося: доводиться визнати вкрай необхідне мати в штатах стрілецького полку не менше 50 носіїв (крім санітарів в ротах) і, крім того, роту носильників у медсанбатах у складі не менше 120 чоловік.

Запеклі військові дії на радянсько-німецькому фронті і відхід наших військ серйозно ускладнили, а в ряді випадків зірвали комплектування медичних підрозділів, частин і установ особовим складом. Тим не менш робилися всі заходи по зміцненню ротного і батальйонного ланок медичної служби, повному укомплектуванню штатів санітарів і санітарів-носильників, заборони використання їх не за призначенням. Проте становище залишалося дуже важким. Майже повсюдно практикувалося поповнювати стройові частини і підрозділи за рахунок санітарів рот, санітарів-носіїв та навіть фельдшерів.

Великий некомплект санітарів, санітарів-носильників приводив до несвоєчасного виносу поранених з поля бою і надання їм першої медичної допомоги, що було однією з причин високої летальності поранених у військовому районі. Так, у наказі військам Південного фронту від 12.07.1941 р. № -2 вказувалося: «... мали місце випадки, коли поранені залишалися на полі бою протягом 10 ~ 12г,; кваліфікована медична допомога внаслідок цього запізнювалася. Можна вважати, що частина тяжкопоранених залишилася на полі бою і загинула. Основною причиною цього є недостатність і іноді повна відсутність санітарів-носильників в підрозділах частин, провідних бій ».

Причини недоліків у наданні першої медичної допомоги, як видно з документів, полягали насамперед в нестачі санітарів, санітарів-носильників, санітарних інструкторів, у великих втратах серед цієї категорії медичного складу, в складнощах організації роботи з виносу поранених в умовах бойової обстановки. Слід підкреслити, що втрати особового складу медичної служби були високими не тільки на початку війни, але і в наступні її роки.

У результаті цього укомплектованість медичної служби санітарними інструкторами, санітарами і санітарами-носіями була значно меншою, ніж іншими категоріями медичного складу, ще більше знижуючись у періоди напружених бойових дій.

У силу зазначених причин медична служба військового ланки не могла повною мірою самостійно вирішити завдання з надання першої допомоги пораненим на полі бою і своєчасному їх виносу і евакуації. У ряді випадків остання обставина ставало причиною загибелі поранених. Дослідженнями патологоанатомів на матеріалі великої кількості розтинів трупів загиблих на полі бою встановлено, що 21,9% всіх випадків смерті від кровотечі настав від пошкоджень, при яких своєчасне надання допомоги і винесення поранених могли б врятувати їм життя, 40% смертей пов'язано з несвоєчасно наданої і неповноцінною медичною допомогою.

Не завжди вдавалося забезпечити винос і доставку поранених в медичні пункти в оптимальні терміни. Це, у свою чергу, призводило до їх пізнього вступу на наступні етапи медичної евакуації, розвитку різних ускладнень що позначалося на тривалості та результати лікування. Аналіз роботи медичної служби підтверджує актуальність проблеми розшуку, збору і виносу поранених з поля бою, що стояла перед військової медичною службою протягом всієї війни, але дана проблема до кінця так і не була вирішена, незважаючи на вжиті командуванням та керівництвом медичної служби рішучі заходи. З метою полегшення нелегкої праці санітарів по збору і виносу (вивозу) тяжкопоранених з поля бою і доставці їх на передові етапи медичної евакуації використовувалися упряжки їздових санітарних собак.

Стає очевидним, що медична служба в період Великої Вітчизняної війни зіткнулася з великою кількістю труднощів в організації збору, виносу (вивозу) поранених з поля бою та їх евакуації, що призводило до збільшення летальності, сприяло підвищення тривалості та погіршення результатів лікування. Вирішувати ці проблеми медичної службі довелося в ході війни.

Однією з головних завдань Наркомздоров'я СРСР була організація лікування поранених воїнів. На самому початку війни в країні з'явилися евакогоспіталі, їх створювали за прийнятою в перші дні війни урядової директиві. Вже в початку липня 1941 р. медична служба мала приблизно стільки евакогоспіталів, скільки передбачалося складеним перед війною планом. А 7 липня 1941 р. Державний комітет оборони за клопотанням медиків прийняв рішення про створення додаткових госпіталів, загальна місткість яких більш ніж в 1,6 рази перевищувала передвоєнний план: треба було в найкоротші терміни сформувати приблизно 1600 госпіталів для лікування 750 тис. поранених. Зокрема, вирішено було розгорнути евакогоспіталі в профспілкових санаторіях і будинках відпочинку.

Кількість евакогоспіталів постійно зростала: до 1 жовтня 1941 р. в них налічувався вже 1 млн місць, а до 1 листопада 1944 р. - майже 2 млн. За постановою Державного комітету оборони від 22 вересня 1941 р. обслуговування поранених в тилу покладалося на цивільних медиків, а на фронті - на військових медиків. Тилові евакогоспіталі переходили у повне підпорядкування Наркомату охорони здоров'я СРСР, турбота про лікування знаходяться в них поранених була покладена на цивільних медиків.

На початку 1942 р. були створені спеціалізовані евакогоспіталі - нейрохірургічні, щелепно-лицьові, для лікування поранень органів грудної та черевної порожнин, очні, вушні. Потім вже з'явилися сортувальні госпіталі, і система спеціалізованих евакогоспіталів придбала закінчений вигляд.

Подвижницьку працю медиків евакогоспіталів допоміг добитися унікальних результатів: у 1942, 1943 і 1944 рр.. з тилових госпіталів було повернуто в лад відповідно 56,6, 60,8 і 47,7% поранених. Загальний підсумок діяльності евакогоспіталів такий: 57,6% поранених повернуті в дію, 4,4% відправлені у відпустку, 36,5% - звільнені в запас і демобілізовані, 1,5% померли.

Відмінних результатів добилася військова санітарно-протиепідемічна служба. Гігієністи й епідеміологи захистили армію і прифронтові райони від спалахів епідемічних хвороб і допомогли цивільному охорони здоров'я у протиепідемічної захисту населення.

У роки війни гігантська міграція людських мас у поєднанні з різкою перенаселеністю, браком житла, катастрофічним погіршенням умов життя, голодом відкривала "зелену вулицю" епідемічним хворобам.

Восени і взимку 1941-1942 рр.. лікарі почали реєструвати збільшення числа хворих на висипний тиф, а також на дизентерію, черевний і поворотним тифом; країні загрожував справжній епідемічний "пожежа". Постановою Державного комітету оборони від 2 лютого 1942 р. у всіх республіках, краях, областях, містах і районах були створені надзвичайні протиепідемічні комісії, наділені широкими повноваженнями; прокуратурі наказувалося залучати до суворої відповідальності порушників санітарного порядку. Основний тягар боротьби з виникненням епідемій лягала на плечі медиків, а нарком охорони здоров'я СРСР Г. А. Митерев призначався уповноваженим Державного комітету оборони по протиепідемічної роботи.

До боротьби з епідеміями медики залучили санітарну громадськість - санітарні ланки, санітарні пости, санітарні дружини, багатотисячний актив, громадських санітарних інспекторів. Постійно здійснювався поточний санітарний нагляд у житлових будинках, гуртожитках, їдальнях і магазинах, ретельно контролювалася санітарна очистка населених місць.

На шляхах руху до фронту створювалася розгалужена мережа санітарно-загороджувальних бар'єрів. Під постійним контролем медиків перебували залізні дороги. На найбільших залізничних вузлах працювали санітарно-контрольні, обсерваційні та ізоляційно-пропускні пункти. Проходять по залізницях поїзда і ешелони систематично перевірялися на 275 санітарно-контрольних пунктах. Тут проводили огляд поїздів, вагонів і пасажирів, здійснювали санітарну обробку, ізолювали хворих та осіб з підозрою на захворювання. Тільки за 10 міс 1943 р. було вивчене 121 169 поїздів, близько 2 млн окремо слідували вагонів, майже 20 млн пасажирів. Санітарну обробку в спеціальних санпропускниках пройшли понад 5 млн осіб. Медики виявили в поїздах та направили до лікарні 69 тис. хворих, ще 30 тис. людей помістили у вагони-ізолятори.

Для попередження висипного тифу використовували щеплення розробленої проф. М. К. Кронтовской в ??1942 р. висипнотифозний вакциною. Висипний тиф був головною загрозою. Серйозною загрозою були й інші інфекційні захворювання. Якщо в 1943 р. черевний тиф зустрічався в 20 разів, а дизентерія в 50 разів рідше, ніж висипний тиф, то в 1944 р. картина різко змінилася. Медикам довелося розгорнути бойові порядки проти нового ворога.

У хід було пущено все, що рекомендували медична наука і практика. Проводилася ретельна санітарна очистка міст, сіл, робітничих селищ; особливу увагу звертали на базари, ринки, магазини, їдальні. Робилися комбіновані щеплення проти черевного тифу і правця полівакцин НИИС, розробленої в нашій країні. Так, проти черевного тифу в 1941 р. прищепили майже 15 млн осіб, в 1942 р. - 19 млн, у 1944 р. - майже 20 млн. Тим, хто був у контакті з хворими, давали використовувався тоді черевнотифозних бактеріофаг. Відкривали лабораторії, здатні швидко розпізнати виникло захворювання. Забезпечувалося обов'язкове і своєчасне направлення хворих в госпіталь або в лікарню. У вогнищах черевного тифу і дизентерії проводили обов'язкову дезінфекцію.

Медикам доводилося багато займатися протиепідемічної роботою не тільки в тилу, а й на звільнених від фашистської окупації територіях, де лютували епідемії.

Серйозний екзамен тримала лікувально-профілактична служба. У результаті евакуації мільйонів людей населення тилових міст і сіл у другому півріччі 1941 р. значно зросло. Як наслідок цього на медиків міських лікарень і поліклінік східних районів країни лягла подвійна і навіть потрійна навантаження. Органам охорони здоров'я довелося значно збільшити сумісництво. Почали проводити перепідготовку лікарів поліклінік за суміжними спеціальностями.

Значно зменшилися через розгортання на базі лікарень та клінік тилових госпіталів можливості стаціонарної допомоги вдалося в якійсь мірі компенсувати після організації "стаціонарів вдома": саме в роки війни цей метод отримав найбільший розвиток.

Багато чого було зроблено для медичного обслуговування робочих промислових підприємств, перш за все оборонних, де працювали, як правило, чоловіки непризовного віку, найчастіше підлітки, і жінки.

Наказами і розпорядженнями Наркомздоров'я СРСР (листопад 1941 р. та ін) і місцевих органів охорони здоров'я для робочих ввели переважне, першочергове забезпечення медичною допомогою. Значно збільшили кількість цехових і заводських здоровпунктів, амбулаторій, поліклінік, лікарень. На найбільш великих підприємствах створили медико-санітарні частини, які найкраще забезпечували переважне обслуговування робочих оборонних заводів. Саме в роки війни медсанчастини сформувалися не просто як прикріплені до підприємства медичні установи, а як органічна, складова частина підприємства, своєрідний "цех здоров'я". Багато в чому завдяки діяльності медсанчастин з середини 1942 р. захворюваність робітників на найбільших підприємствах стала знижуватися.

Організація хірургічної допомоги на «театрі» військових дій завжди була в центрі уваги вітчизняної хірургії та її кращих представників. Тому основоположні принципи радянської військово-польової хірургії виникли не на порожньому місці, а мають глибоке коріння, що йдуть до витоків її зародження в нашій країні.

Великий М. І. Пирогов, аналізуючи і узагальнюючи досвід хірургічної роботи під час кавказької експедиції (1847 р.), кримської війни (1854-1856 рр..) Та 25-річної госпітальної практики, створив геніальні «Начала загальної військово-польової хірургії». Зміст цієї праці має неминуще значення для розуміння особливостей хірургічної роботи в бойовій обстановці, а основні його положення отримали підтвердження і подальший розвиток в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр..

Як відомо, Н. І. Пирогов вперше визначив війну, з медичної точки зору, як «травматичну епідемію» і, конкретизуючи це визначення, писав «... як при великих епідеміях завжди бракує лікарів, так і під час великих воєн завжди в них недолік... Недолік в руках на перев'язувальних пунктах і в польових лазаретах бував так великий, що на 100 і більш важко поранених припадало по одному ординатору...».

Значним недоліком хірургічних кадрів характеризується і початковий період Великої Вітчизняної війни.

Напередодні початку Великої Вітчизняної війни в цивільному охороні здоров'я нашої країни працювали 140 769 лікарів з них 12 560 були хірурги всіх спеціальностей. Після нападу фашистської Німеччини більша частина їх були мобілізовані в армію, де разом з кадровими військовими хірургами в розпорядженні Головного військово-санітарного управління виявилися 10 500 хірургів. Проте вже в липні 1941 р. почалося додаткове формування 1600 евакогоспіталів (ЕГ) у системі Наркомату оборони, крім того, до 1 грудня 1941 р. були сформовані 291 медсанбат (МСБ), 380 польових рухомих госпіталів переважно хірургічного профілю, 94 медико-санітарні роти і багато інших медичних установ. Всього за цей період, не рахуючи медико-санітарних рот стрілецьких полків і окремих танкових бригад, були знову сформовані 3750 медичних установ.

Найбільші труднощі при формуванні цих установ були з хірургічними кадрами, так як для комплектування цих установ за найскромнішими підрахунками потрібно було не менше 15 000 хірургів. Тому в початковий період війни штатні посади хірургів у лікувальних установах Червоної Армії були укомплектовані лише на 58,6%, а нейрохірургами - тільки на 35%.

Якщо загальний недолік лікарів можна було в якійсь мірі заповнити шляхом прискорених випусків студентів старших курсів медінститутів, що тільки в 1941 р. дало понад 30 000 лікарів, то для усунення некомплекту в хірургічних кадрах потрібна була ще й підготовка їх на практичній роботі або післядипломної спеціалізація, яка була організована в широких масштабах і її пройшли тисячі лікарів.

Завдяки цьому до кінця 2-го року Великої Вітчизняної війни, незважаючи на бойові втрати серед хірургів, забезпеченість хірургічними кадрами по всіх фронтах склала 63,8%, причому в установах військового і армійського районів, де вирішувалася доля сотень тисяч поранених, укомплектованість хірургічними кадрами була дорівнює 72-74%, Женшина-хірурги в цих установах становили лише близько 30%, в той час як в ЕГ, укомплектованих хірургами тільки на 58,5, -50% з них були жінки. Самовіддана праця хірургів, медичних сестер, санітарів і в цих важких умовах дозволив повернути в дію 70% лікувалися поранених. Доречно зауважити, що медична служба американської армії, що мала за цей же період 39 917 поранених, повернула в дію всього 51,5% з них.

Друге положення Н. І. Пирогова говорить про те, що «... властивість ран, смертність і успіх лікування залежать переважно від різних властивостей зброї і особливо вогнепальних снарядів...». Розвиваючи це положення, він бачив у перспективі необхідність активної хірургічної діяльності при вогнепальних ранах з широким застосуванням профілактичних операцій на передових етапах хірургічної допомоги.

Вивчення вражаючих властивостей зброї та боєприпасів противника, підтвердивши основні положення цього принципу, внесло корективи в прогнози М. І. Пирогова. Узагальнюючи досвід хірургічної обробки ран в початковий період війни, заступник Головного хірурга Червоної Армії С. С. Гірголав прийшов до висновку про необхідність виділити 2 основні групи бойових поранень: рани, що підлягають активної хірургічної обробки (вони складають близько 80%), і рани, не вимагають ніяких втручань ні в самій рані, ні з її приводу, за винятком туалету навколишньої шкіри за типом обробки операційного поля для зменшення небезпеки вторинного мікробного забруднення. Цим усувалася і суперечливість у тлумаченні самого поняття хірургічна обробка рани, так як був сформульований єдиний для всіх ран принцип: не стерилізувати рану за допомогою оперативного втручання, а зробити її найбільш підготовленою для процесів загоєння і найменш вразливою до потрапив у неї інфекційного початку. Негативні наслідки відступів від цього положення, внаслідок незнання вражаючих властивостей зброї противника і особливостей заподіюваних їм поранень, були нерідкими в початковий період війни і добре відомі хірургам. Слід лише нагадати, що для реалізації цих принципів в діючій армії було потрібно спеціальна вказівка ??начальника Головного військово-санітарного управління (ГВСУ) та Головного хірурга Червоної Армії.

Третє положення Н. І. Пирогова говорить, що «... не медицина, а адміністрація відіграє головну роль у справі допомоги пораненим і хворим на театрі війни...». Уточнюючи це положення, НІ.Пірогов дає йому дуже широкий діапазон застосування - від визначення статусу загального керівництва військово-медичною службою армії до організації роботи ротних санітарів. «... Якщо моє перебування в Севастополі, - писав М. І. Пирогов, - принесло якусь користь, то я зобов'язаний цим незалежного мою положенню при штабі, якого я досяг, проте ж не правами, а особистістю...». В іншому місці, торкаючись організації роботи передових перев'язувальних пунктів, Н. І. Пирогов підкреслює, що «... якщо лікар у цих випадках...» (тобто при надходженні великої кількості поранених) «... не припустить собі головною метою, насамперед, діяти адміністративно, а потім вже лікарсько, то він зовсім розгубиться і ні голова його, ні рука не нададуть допомоги пораненим...». Вимоги М. І. Пирогова до сортування поранених по терміновості надання медичної допомоги та показаннями до евакуації є загальновизнаним зразком поєднання лікарської справи з військовим і основним елементом військової медицини взагалі.

Критично розглядаючи матеріали найбільших вітчизняних хірургів з питань надання хірургічної допомоги на театрі військових дій (М. В. Скліфосовський, М. А. Вельямінов) і особливо роботи В. А. Опель, начальник ГВСУ Червоної Армії, видатний організатор цивільного і військового охорони здоров'я генерал- полковник медичної, служби Е. І. Смирнов назвав ці положення М. І. Пирогова «шляхової зіркою» у своїй практичній роботі по керівництву медичною службою Червоної Армії.

У розвитку принципів і вдосконалення організації хірургічної допомоги на театрі військових дій велике значення мав досвід медичного забезпечення бойових дій частин Червоної Армії на оз. Хасан і р. Халхін-Гол (75% головних хірургів фронтів брали участь в організації та наданні хірургічної допомоги у цих військових діях).

Цей досвід був всебічно проаналізовано та узагальнено талановитим учнем В. А. Опель - М. М. Ахутіна. Його роботи з організації та утримання хірургічної 'допомоги в цих бойових операціях привернули широку увагу медичної громадськості країни до проблем хірургічної патології військового часу, що мало велике значення особливо в початковий період війни.

Неоціненне значення мало вивчення уроків та узагальнення досвіду організації хірургічної допомоги під час війни з білофінами. Ця робота була пророблена головним чином П. А. Купріяновим і С. І. Банайтіс. Створене ними керівництво з військово-польової хірургії було настільною книгою хірургів військового і армійського районів протягом всієї війни.

В результаті великої оборонної роботи, що пронизує всі ланки військового і цивільного охорони здоров'я, радянська хірургія в загальному була досить підготовлена ??до надання хірургічної допомоги пораненим. Вона мала в своєму розпорядженні досвідом організації та надання хірургічної допомоги як у спекотних степах Монголії, так і при суворих морозах Карельського перешийка. Була вироблена досить чітко сформульована єдина доктрина військово-польової хірургії, яка включала наступні положення: всі вогнепальні рани є мікробно забрудненими, 2) єдино надійний метод профілактики та лікування ранової інфекції - хірургічна обробка ран; 3) більшість ран підлягають ранньої хірургічної обробки.

На заключному етапі Великої Вітчизняної війни організація хірургічної допомоги в Радянській Армії досягла досить високого досконалості на всіх етапах медичної евакуації. Такий стрункою і випробуваною на полях битв системи не мала жодна з воюючих армій інших країн, які брали участь у другій світовій війні. Кваліфікована хірургічна допомога майже 90% поранених опинялася в перші 8 годин після поранення, тоді як у зарубіжних арміях цей показник становив у середньому 12 год

Отримала широкий розвиток і чітко оформилася організаційно-спеціалізована хірургічна допомога.

На основі досвіду перших років війни були внесені якісні зміни в структуру всієї медичної служби Червоної Армії, в результаті чого вона стала більш повно відповідати маневреному характеру бойових дій за участю великої кількості сил і засобів збройної боротьби. Це дозволило, наприклад, в берлінській операції зосередити в армійських і фронтових госпітальних базах задіяних фронтів більше 250 000 ліжок, тобто на 20% більше, ніж було у всіх лікувальних установах Росії напередодні першої світової війни.

Можна з повною підставою сказати, що в ході Великої Вітчизняної війни склалася якісно нова структура медичного забезпечення військ, в якій хірургічна служби займала одне з провідних місць.

Дуже багато було зроблено для охорони здоров'я дітей. Під час евакуації з прифронтових міст в першу чергу були вивезені вихованці ясел, дитячих садків та дитячих будинків, будинків дитини, молодші школярі. Здійснена в перші місяці війни евакуація зберегла мільйони дитячих життів. У січні 1942 р. уряд країни розробив заходи по влаштуванню дітей, які залишилися без батьків. У країні народилося чудове патріотичний рух по патронування осиротілих дітей. Здійснювалися заходи з організації дитячого харчування: так, наприклад, спеціальною постановою по всій країні існували молочні кухні реконструювалися у своєрідні "харчові станції".

Була відновлена ??порушена війною організація педіатричної служби. У жовтні 1942 р. уряд у спеціально прийнятій постанові зобов'язав Наркомздоров'я СРСР у найкоротший термін відновити існуючу до війни систему медичної допомоги дітям, передусім дільничний принцип діяльності дитячих консультацій і поліклінік. Були прийняті й інші заходи, зокрема, щодо поліпшення дитячого харчування, за вітамінізації їжі.

Все, що робилося в роки війни для охорони здоров'я дітей, дало результати. Не в приклад іншим країнам, смертність дітей у нас за 1941-1943 рр.. не тільки не збільшилася, але, навпаки, знизилася. Кілька покоління вперше у світовій історії вдалося вивести із страшної війни з мінімальними втратами. Коментуючи цей факт, М. О. Семашка вказав (1947 р.) на фактори, які цьому сприяли, в тому числі на державну систему охорони здоров'я, на єдину, продуману, струнко побудовану систему охорони материнства, дитинства і дитинства.

У ході війни все більше значення набували питання не тільки лікування, але і якнайшвидшої реабілітації поранених і все більш чітко вимальовувалася роль військово-санітарної служби в забезпеченні людськими резервами оперативних і стратегічних операцій Червоної Армії. Медична служба з честю впоралася і з цими завданнями. Так, в I півріччі 1944 медична служба 1-го Українського фронту повернула в дію після закінчення лікування стільки особового складу, що його було достатньо для укомплектування 50 дивізій того часу. Медична служба 2-го Українського фронту в останні 2 роки війни повернула в дію 1 млн 55 тис. осіб.

У другу світову війну медична служба стала відчутним постачальником резервів воюючих армій. При цьому постачальником досвідчених, добре знаючих військову справу обстріляних кадрів.

На видужали поранених все більший попит став і в тилу країни. Починаючи з госпітальної бази армії, а тим більше госпітальної фронтовий бази потрібно було чітко визначити і в історії хвороби зазначити, скільки часу потрібно, щоб той чи інший поранений був вилікуваний остаточно, і яке його можливе призначення після одужання.

Зрозуміло, що на початку війни досвід був ще недостатній і елемент евакуаційний в прогностичній діагностиці взяв гору над пророкуванням остаточного призначення одужав пораненого.

Але чим більше зміцнювалася в роботі госпіталів спеціалізована допомога пораненим, тим все рішучіше командування вимагало чітких відповідей на ці питання.

Госпіталі для легко поранених (ГЛР) зіграли у Великій Вітчизняній війни величезну роль. Лікування поранених і хворих у цих госпіталях, звичайно, є головним. Однак вони були організовані як військова частина (роти, взводи) з чисто військовими командирами. У них легко поранені не тільки лікувалися, а й продовжували вдосконалювати свій військовий досвід (стрільба, вивчення військової техніки, стройова підготовка, політзаняття і т. д.). Поранені і хворі, що направляються в ГЛР, мають призначення повернутися знову у війська своєї армії або свого фронту, в залежності від підпорядкованості госпіталю. Командування армією (фронтом) дуже ревниво стежило за комплектуванням і роботою ГЛР. Це їх резерв. Внаслідок цього на медичному персоналі, особливо на провідних хірургів і терапевтів, лежала дуже велика відповідальність. На жаль, потрібно відзначити, що ми, керівні медичні працівники, які не завжди достатньо уважно стежили за роботою ГЛР. Потрібно було б призначити на посаду провідного хірурга дуже досвідченого клініциста, а виділявся зазвичай або не дуже «щасливий» хірург, не завжди люблячий великі операції, або в чомусь «провинився». Досвідчений, хороший хірург, який любить свою справу, ставився зазвичай негативно до пропозиції піти працювати в ГЛР, розцінюючи це як приниження і образу для себе. Таке неправильне ставлення до ГЛР виправляється, як правило, завжди дуже досвідченими і вольовими начальниками, хорошими лікарями з міцної військової командирської «жилкою».

Ми можемо пишатися тим, що у Великій Вітчизняній війні та в її найважчий початковий період медична служба виявилася на висоті свого покликання і в лікуванні поранених, і безпосередніх боях з фашистами.

Не можна забувати, що підсумки, якими ми законно пишаємося, були досягнуті ціною величезних зусиль і втрат. У роки Великої Вітчизняної війни наша медична служба зазнала серйозних втрат. Загальні втрати склали 210 601 чоловік, що в 10,5 рази перевищувало втрати медичної служби армії США (19 898), а санітарні - в 7,7 рази (відповідно 125 808 і 16 248 чоловік): при цьому 88,2% втрат припадає на рядовий і сержантський склад, тобто на передову ланку медичної служби, що діяла на полі бою.

Війна, нав'язана нам німецьким фашизмом, принесла незмірні лиха. Гітлерівську навалу загрожувало самому існуванню нашої країни, нашого народу, під загрозою знищення опинилося все населення країни - не тільки воїни на фронтах, а й мирні люди в ближньому і в далекому тилу. Ліквідувати цю загрозу, не допустити величезних людських втрат було покликане громадянське охорону здоров'я, що діяло всі роки війни в контакті і тісному взаємозв'язку з військово-медичною службою.

Саме діяльність державної системи цивільного охорони здоров'я, а в роки війни непорушним законом була єдність цілей цивільного охорони здоров'я та військово-медичної служби, зумовила багато безперечні досягнення і в тилу, і на фронті.

Подвиги медичних працівників у Великій Вітчизняній війни були високо оцінені нашою партією і урядом: за героїзм і мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, 44 медичним працівникам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Під час війни 285 осіб були нагороджені орденом Леніна, 3 500 - орденом Червоного Прапора, 15 000 - орденом Вітчизняної війни I ступеня, 86 500 - орденом Червоної Зірки, близько 10 000 - орденом Слави. Понад 20 керівників медичної служби і головних хірургів фронтів були нагороджені полководницькими орденами Радянського Союзу.

Однак військово-медична служба зазнала й чималі втрати. Точне число загиблих на війні лікарів, в тому числі і хірургів, авторам не відомо, але тільки з числа вихованців нашої Військово-медичної академії загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни 525 чоловік. З 472 000 медичних працівників із закінченою середньою медичною освітою, що були в країні напередодні Великої Вітчизняної війни, в перший післявоєнний рік налічувалося готівковим трохи більше 300 000, інші в своїй більшості загинули в боях за нашу Батьківщину.

Час згладжує гостроту подій. Після закінчення війни минуло шість десятиліть. Давним-давно заросли поля минулих битв, відбудовано зруйновані міста. Але і зараз, війна все ще не стала далекою історією, вона і зараз ще дає про себе знати гіркотою спогадів, ниючими ранами, болем неповернутих втрат. До цих пір ми відчуваємо "відлуння війни", її жахливі демографічні наслідки: "вибиті" покоління чоловіків, жінки, так і не стали матерями; інваліди, чиє життя виявилося набагато коротше призначеної природою, людські долі, які обпалило, зламали, понівечене воєнне лихоліття. Величезна рана, нанесена нам війною, ниє й болить до цих п

Військові медики

Північний госпіталь м. Київ 1944 р.

Прийом військовопораненого, Львівський госпіталь, 1945

Размещено на Allbest.ru