Механізми передачі збудників інфекційних хвороб

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, інфекційні хвороби являють собою «глобальну загрозу людству». І простежується така ситуація на будь-якому етапі розвитку суспільства. Так, протягом минулих століть, інфекційні хвороби були справжнім лихом для людства, знищуючи цілі міста і країни. І нині, навіть незважаючи на прогресивний розвиток медицини, інфекційні захворювання несуть не меншу загрозу, ніж сотні років назад. Визначається це тим, що упродовж останніх двадцяти років було описано понад тридцять раніше невідомих інфекційних хвороб, профілактика та лікування яких ще не розроблені.

Тому, на сьогодні, учення про інфекцію, яке покладено в основу науково обґрунтованої профілактики, діагностики та терапії інфекційних хвороб, не втрачає своєї актуальності.

Метою нашої роботи є дослідження основних механізмів передачі збудників інфекційних хвороб.

Для досягнення мети були поставлені і вирішені наступні завдання:

1) визначити основні поняття учення про інфекцію;

2) охарактеризувати збудників інфекційних хвороб;

3) дослідити основні механізми передачі збудників інфекції.

Методологічною основою дослідження є праці вітчизняних учених біологів та медиків з проблем профілактики, діагностики та терапії інфекційних хвороб, зокрема: М.А. Андрейчина, Г.І. Заговори, С.І. Климнюк, В.С. Копчі, В.А. Люти, І.О. Ситник, М.С. Творко, В.П. Широбокова та ін.

Структура роботи: індивідуальна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.



1. Інфекційні захворювання. Класифікація

Інфекційна хвороба може перебігати в маніфестній та субклінічній формі, коли клінічні прояви хвороби відсутні, але при обстеженні в організмі виявляють морфологічні зміни, біохімічні та імунологічні зрушення, які з часом можуть призвести до тяжких негативних наслідків. За перебігом хвороби виділяють типові та нетипові форми. Результатом інфекційної хвороби може бути або повне одужання, смерть, формування носійства та, нарешті, розвиток хронічного перебігу захворювання.

Інфекційні хвороби в цілому характеризуються:

-певною етіологією (патоген або його токсини);

-заразливістю, нерідко -- схильністю до широкого епідемічного поширення;

-циклічністю перебігу;

-формуванням імунітету.

Найважливішою особливістю інфекційних хвороб є те, що безпосередньою причиною їх виникнення є потрапляння до макроорганізму патогенних мікроорганізмів.

У 1884 році видатний німецький мікробіолог Роберт Кох на основі сформованих до цього певних положень німецького патолога Фрідріха Густава Якоба Генле вперше сформулював тріаду тверджень, які не потребують доказів (постулати Коха-Генле), завдяки яким можна було б встановити роль того чи іншого мікроорганізму у виникненні захворювання.

Мікроорганізм має бути постійно присутнім у хворих людей (або тварин), виділятися при всіх формах даного захворювання.Мікроорганізм можна виділити від хворого (або тварини) та виростити в чистій культурі.

Чиста культура збудника в експерименті спричиняє захворювання, яке має подібні клінічні ознаки.Мікроорганізм має бути повторно виділений від експериментально заражених тварин або людей (цей четвертий постулат було додано пізніше).

Зрозуміло, що при певних хворобах окремі постулати не спрацьовують, але в цілому вони є прийнятними для оцінки ролі збудника у спричинені інфекційної хвороби. Постулати Коха-Генле й до цього дня не втратили своєї значущості і залишаються основоположними постулатами мікробіології та інфектології, відповідність яким є необхідною умовою обґрунтування гіпотези інфекційної етіології будь-якого захворювання. У подальшому були зроблені спроби модернізувати ці постулати.

Класифікація

На сьогодні всі інфекційні хвороби поділяють на три класи:

· Антропонози (від грец. ?нисщрпт -- людина та грец. ньупт -- хвороба) -- група інфекційних та паразитарних захворювань, збудники яких здатні паразитувати у природніх умовах лише в організмі людини, яка в природі є єдиним джерелом інфекції (кір, вітряна віспа, тощо).

· Зоонози (від грец. ж?пн -- тварина та грец. ньупт -- хвороба) -- група інфекційних та паразитарних захворювань, збудники яких звичайно паразитують в організмі деяких тварин, коли тварини є природним резервуаром, причому джерелом інфекції/інвазії для людини є також тварина (туляремія, ящур, тощо).

· Сапронози (від грец. убрсьт -- гнилий та грец. ньупт -- хвороба) -- група інфекційних захворювань, для збудників яких основним природним резервуаром є абіотичні (неживі) об'єкти навколишнього середовища (легіонельоз, правець, тощо).

Інші класифікації

Існують й класифікації, які засновані на органному принципі (інфекційні хвороби шкіри, очей, легень, тощо) або синдромальному (інфекційні захворювання, що перебігають з жовтяницею, діарейним синдромом, тощо). Але достатня кількість збудників інфекційних хвороб може спричиняти комплексні, генералізовані ураження (наприклад, черевний тиф) тому їх важко віднести до тих чи інших «органних» класифікацій.

Класифікація, яка ґрунтується на клінічних і епідеміологічних чинниках

Тому в 1947 році видатний радянський та український епідеміолог Лев Васильович Громашевський запропонував класифікацію інфекційних хвороб, яка ґрунтується на клініко-епідеміологічних засадах: місці первинної локалізації в організмі та механізмах, шляхах передачі інфекції від джерела до здорового організму.

Згідно цій класифікації виділяють:

· кишкові інфекційні хвороби (фекально-оральний механізм передачі, місце первинної локалізації травна система) шигельоз, холера, сальмонельоз, вірусні гастроентерити (ротавіруси, Норфолк-віруси), амебіаз, тощо;

· інфекційні хвороби дихальних шляхів (повітряно-крапельний механізм передачі, місце первинної локалізації -- респіраторний тракт) -- грип, ГРВІ, менінгококова інфекція, дифтерія, тощо;

· кров'яні інфекційні захворювання (трансмісивний механізм передачі, місце первинної локалізації -- система кровообігу та кров'яні елементи) -- малярія, хвороба Лайма, епідемічний висипний тиф, сонна хвороба, тощо;

· інфекційні захворювання зовнішніх покривів (контактний механізм передачі, місце первинної локалізації -- шкіра та підшкірна основа) -- лептоспіроз, сказ, правець, бешиха, тощо;

1.1 Бактерія

До найпростіше побудованих організмів, які можна бачити лише за великого збільшення під мікроскопом, належать бактерії. Традиційно їх вивчає ботаніка, однак це доядерні організми (прокаріоти), які разом з синьо-зеленими водоростями становлять царство Дроб'янки.

Розміри бактерій значною мірою залежать від зовнішніх умов і коливаються в межах від часток мікрометра до кількох мікрометрів. Довжина їх становить 1 - 10 мкм (рідко більше), ширина - 0,2 - 1 мкм. Більшість з них одноклітинні, але є й нитчасті багатоклітинні види.

За формою одноклітинні бактерії поділяються на коки, або кулясті; палички (бацили), що мають форму циліндра; вібріони, що мають форму коми; спірили - спірально вигнуті палички.

Деякі бактерії мають здатність рухатись за допомогою джгутиків, які бувають більшими за саму клітину і є тоненькими виростками цитоплазми. Кількість джгутиків у різних видів неоднакова (один, два і більше). Частина бактерій (мікробактерії) рухаються завдяки виділенню слизу ("реактивний" рух). Спірилам властиві поступальні, маятнико-, штопоро-, хвилеподібні рухи.

Бактеріальна клітина оточена щільною оболонкою, яка складається з геміцелюлози і пектину, а іноді з білкових речовин. Здебільшого оболонка вкрита слизовою капсулою, яка захищає бактерію від несприятливих умов навколишнього середовища. Під оболонкою знаходиться цитоплазматична мембрана, яка оточує цитоплазму клітини. Цитоплазма бактерій містить вуглеводи - глікоген і крохмаль, жири, білки, мінеральні речовини, рибосоми, велику кількість мембран і мембранних структур тощо. ДНК бактерій знаходиться в особливій ядерній зоні клітини, яку називають нуклеоїдом.

Навколо нуклеоїду не утворюється ядерної мембрани. Коки мають по одному такому "ядру", а бацили по два і більше. Всі бактерії не мають ядерця.

Більшість бактерій безбарвні, деякі з них мають червоне, зелене і пурпурове забарвлення, що пов'язано з наявністю в них специфічного бактеріохлорофілу і бактеріопурпурину.

За характером живлення бактерії поділяються на гетеротрофні і автотрофні. Гетеротрофні бактерії (їх більшість), у свою чергу, поділяються на сапрофітів і симбіонтів. Бактерії-сапрофіти живляться органічними рештками відмерлих рослин і тварин, продуктами харчування людини. Вони спричиняють гниття і бродіння (ферментацію) органічних речовин.

Гниття - це розчеплення білків, жирів та інших азотовмісних сполук під дією гнійних бактерій. В результаті гниття виділяються азото- і сірковмісні сполуки, які мають неприємний запах. Цей процес у природі відіграє величезну роль, оскільки очищає поверхню Землі від трупів тварин та рослинних решток.

Утворювані під час гниття отруйні речовини можуть викликати отруєння або навіть смерть людей і тварин. У зв'язку з цим заборонено використовувати в їжу або на корм тваринам продукти, в яких є ознаки гниття (специфічний запах, зокрема). Щоб запобігти гниттю продуктів і зеленої маси, їх стерилізують, сушать, маринують, коптять, солять, заморожують, силосують тощо. Ці методи обробки знищують гнильні бактерії та їхні спори і створюють такі умови, за яких бактерії не розмножуються.

Розмноження бактерій

Бактерії розмножуються, як правило, безстатевим шляхом - поділом материнської клітини на дві дочірні. Поділ відбувається дуже шидко і йому передує реплікація ДНК. За сприятливих умов деякі бактерії діляться кожні 20 - 30 хв. Іноді дві бактерії зливаються одна з одною. Під час такого злиття між ними утворюється цитоплазматичний місток, по якому речовини однієї клітини переходять в іншу. Такий процес нагадує статеве розмноження.

За несприятливих умов (нестача їжі, погодні умови, отруєння середовища продуктами життєдіяльності бактерій) багато бактерій здатні стискатися, втрачати воду і переходити в стан спокою до настання приятливих умов. Деякі види бактерій за несприятливих умов формують спори, які характеризуються значною стійкістю. Ці форми бактерій витримують тривале кип'ятіння, висушування, заморожування, дію різних хімічних речовин.

Поширення бактерій у повітрі, ґрунті, воді, живих організмах. Як аеробні, так і анаеробні бактерії надзвичайно поширені в природі. Вони трапляються в ґрунті, воді, живих і мертвих організмах. Число бактерій у навколишньому середовищі змінюється під впливом різних факторів (інсоляція, обробіток ґрунту тощо).

Кількість бактерій в 1г ґрунту може досягти сотень мільйонів інавіть кількох мільярдів і залежить від типу ґрунту. Найменше їх міститься в підзолистих цілинних ґрунтах, найбільше - в окультуреному чорноземі. Бактерії проникають у ґрунт на глибину до 5м. Мікрофлора є одним з факторів, що сприяють утворенню ґрунту.

У воді різних водойм кількість бактерій буває дещо меншою, ніж у ґрунті. Так, в 1мл води міститься від 5 до 100 тис. бактеріальних клітин. Найменше бактерій у воді артезіанських свердловин і джерел, багато - у відкритих водоймах і річках. Найбільше бактерій спостерігається поблизу берега у верхніх шарах води.

Особливо забруднена вода відкритих водойм у тих місцях, куди потрапляють стічні води. Саме тут часто зустрічаються хвороботворні бактерії.

У повітрі бактерій міститься ще менше, ніж у воді. Забруднення повітря бактеріями залежить від багатьох причин (пори року, географічної зони тощо). Найбільше бактерій налічують у закритих приміщеннях, де їх може скупчуватись до 300тис. в 1мм.

У сільській місцевості повітря чистіше, ніж у міській. Практично немає бактерій у соснових і кедрових лісах, оскільки виділювані хвойними деревами фітонциди вбивають або пригнічують ріст і розмноження всіх видів бактерій.

На тілі здорових людей і тварин, а також у різних органах завжди зустрічається багато видів бактерій. Підраховано, що на шкірі людини може бути величезна кількість бактерій (від 75 10 до 1212 10 екземплярів). Особливо багато бактерій, у тому числі й хвороботворних, на шкірі людини, якщо вона не дотримується правил гігієни.

Відкриті частини тіла людини забруднюються різними видами сапрофітних і патогенних (хвороботворних) бактерій значно частіше, ніж закриті. Практично вільні від бактерій ті органи здорових людей і тварин, які не мають зв'язку із зовнішнім середовищем (м'язи, головний і спинний мозок, кров тощо).

Роль бактерій у природі і народному господарстві. Вище уже зазначалася важлива роль багатьох видів бактерій у процесах гниття та різних типів бродіння, тобто у виконанні санітарної ролі на землі. Бактерії також мають велике значення у колообігу вуглецю, кисню, водню, азоту, фосфору, сірки, кальцію та інших елементів.

Багато видів бактерій сприяють активній фіксації атмосферного азоту і переводять його в органічну форму, що підвищує родючість ґрунтів. Особливо велике значення мають бактерії, що розкладають целюлозу й пектинові речовини, які є основним джерелом вуглецю для життєдіяльності мікроорганізмів ґрунту.

Сульфатредукуючі бактерії беруть участь в утворенні нафти і сірководню в лікувальних грязях, ґрунтах і морях. Так, насичений сірководнем шар води в Чорному морі є результатом життєдіяльності сульфатредукуючих бактерій. Діяльність цих бактерій у ґрунтах призводить до утворення соди і содового засолювання ґрунтів. Сульфатредукуючі бактерії переводять поживні речовини в ґрунтах рисових плантацій у форму, доступну для коренів цієї культури. Ці бактерії можуть спричинювати корозію металевих підземних і підводних споруд.

Завдяки життєдіяльності бактерій ґрунт звільняється від багатьох шкідливих продуктів і насичується цінними поживними речовинами. Бактерійні препарати успішно використовують для боротьби з багатьма видами комах-шкідників.

Багато видів бактерій використовують у різних галузях промисловості для добування ацетону, етилового й бутилового спиртів, оцтової кислоти, ферментів, гормонів, вітамінів, антибіотиків тощо.



1.2 Вірус

Віруси -- позаклітинні форми життя, які являють собою автономні генетичні системи, нездатні до самостійного існування поза організмом або клітиною хазяїна, тобто є облігантними внутрішньоклітинними паразитами. Віруси займають суміжне положення між живою і неживою матерією. До основних рис, що відрізняють їх від живих організмів, належать: відсутність клітинної будови; відсутність власної білок-синтезуючої системи; геном вірусів може бути представлений не тільки ДНК, але й РНК; деякі віруси можуть формувати всередині клітини кристали.

Навпаки, як і всі живі об'єкти, віруси здатні: до розмноження; успадковування ознак; генетичної і фенотипічної мінливості; адаптації до умов навколишнього середовища.

Будова вірусів.

Зрілі вірусні частинки (віріони) складаються з нуклеїнової кислоти, поміщеної в білкову або ліпопротеїнову (білок у комплексі з ліпідами) оболонку. До складу вірусів входить один з двох видів нуклеїнових кислот -- ДНК або РНК; ця ознака лежить в основі їх класифікації на ДНК-вмісні та РНК-вмісні. У свою чергу, обидві групи поділяють на одноланцюгові і дволанцюгові.

Білки є переважаючою в кількісному відношенні частиною вірусної частинки. Низькомолекулярні білки зв'язуються з нуклеїновою кислотою, утворюючи чохол -- капсид. Багато вірусів мають ще одну оболонку, розташовану зовні капсида -- пеплос. Пеплос складається з високомолекулярних білків, організованих у вирости -- пепломери, які служать для розпізнавання клітин-мішеней. Крім білків, до складу пеплоса входять ліпіди та вуглеводи. Білки капсида і пеплоса виконують такі функції: стабілізують і захищають нуклеїнову кислоту; є ферментами, що беруть участь у відтворенні вірусної частинки; розпізнають відповідну клітину-мішень.

Розмноження вірусів та механізми проникнення його в клітину.

Розмноження вірусів включає декілька етапів:

1) розпізнавання клітини-мішені й прикріплення до неї;

2) проникнення в клітину;

3) збирання вірусних частинок;

4) вихід з клітини.

Проникнення вірусу в клітину

Проникнення вірусу в клітину-хазяїна починається із взаємодії вірусної частинки з поверхнею клітини, на якій є особливі рецепторні ділянки. Оболонка вірусу має відповідні прикріпні білки, що «впізнають» ці ділянки. Саме цим забезпечується висока специфічність вірусів стосовно клітин-хазяїв: часто віруси вражають лише певний тип клітин певного виду організмів. Якщо вірус прикріплюється не до рецепторних ділянок, а до інших місць поверхні клітини, то її зараження може і не відбутись. Отже, наявність рецепторних ділянок поверхні клітини визначає її чутливість до того або іншого виду вірусів. Прикріпні білки вірусних частинок у простих вірусів містяться у білковій оболонці, а у складних - розташовані на поверхні додаткової мембрани у вигляді шипів, голок тощо.

Вплив вірусів на організм хазяїна.

Проникнення вірусу в клітину спричинює в ній інфекційні процеси. Інфекцією називають комплекс процесів, які відбуваються під час взаємодії інфекційного агента (бактерії, гриби, віруси) з організмом хазяїна. Подібні явища, спричинені паразитичними тваринами (найпростішими, червами тощо), називають інвазією.

Розрізняють гострі та хронічні вірусні інфекції. Внаслідок гострої інфекції після утворення нового покоління вірусів клітина, як правило, гине. За хронічної інфекції нові покоління вірусних частинок утворюються в клітині протягом тривалого часу. Періоди продукування вірусних частинок можуть чергуватися з періодами гальмування цих процесів. Інколи материнська клітина може передавати вірусну інфекцію дочірнім.

При латентній (прихованій) інфекції вірусні частинки не виділяються в навколишнє середовище і збудника не завжди можна виявити в клітині (віруси герпесу, ВІЛу тощо), але під впливом активуючих факторів латентна інфекція може перейти або в гостру, або в хронічну.

Трапляється і змішана вірусна інфекція, коли клітину вражають два або більша кількість видів вірусів. При цьому можлива взаємодія різних видів вірусів, унаслідок якої один із них пригнічує або, навпаки, підсилює розмноження іншого.

Проникнення вірусу в клітину може призвести до структурних та функціональних змін у ній унаслідок механічного пошкодження клітинних структур. Наприклад, якщо зруйновано лізосоми, ферменти, які звільнилися, можуть почати перетравлювати вміст самої клітини. В деяких випадках віруси можуть спричинити неконтрольований поділ клітин і перетворення їх на ракові (онкогенні віруси, герпесу, папіломи тощо).

Шляхи проникнення вірусів в організм хазяїна бувають різними. Віруси передаються від хворого організму до здорового noвimряно-краплинним шляхом, тобто через органи дихання (віруси грипу, віспи, кору тощо). В інших випадках віруси проникають в організм хазяїна з їжею (наприклад, вірус ентериту собак або збудник ящура, який може передаватись із сирим молоком ураженої корови), через пошкоджену чи непошкоджену шкіру (віруси сказу, віспи, герпесу, папіломи тощо), під час переливання крові, хірургічних або стоматологічних операцій (збудники СНІДу, гепатиту В тощо),статевим шляхом (віруси герпесу, папіломи ВІЛу тощо).

Проникнення вірусу в організм хазяїна можливе і за участю переносників, якими можуть бути різноманітні членистоногі (комахи та кліщі). Через укус зі слиною кровосисних членистоногих у тіло людини потрапляють віруси кліщового енцефаліту (передають іксодові кліщі), жовтої пропасниці (немалярійні комарі) тощо. Віруси, які передаються людині та хребетним тваринам за участю членистоногих, називаються арбовірусами. За участю комах (попелиць, цикад), круглих червів (нематод) можуть передаватись і різноманітні віруси рослин.



2. Причини найбільш поширених інфекцій

Коли говорять, що людина «заразна», це означає, що вона захворіла і може передати збудника захворювання, «інфекції», іншим, тобто «заразити». Тривалість періоду, протягом якого людина вважається заразною після перших клінічних проявів інфекційної хвороби, залежить від самої хвороби, збудника. Крім того, для багатьох захворювань вже під час інкубаційного періоду, коли людина уже заразилася вірусом, але ще добре почувається і немає жодних зовнішніх симптомів хвороби, збудник може виділятися й передаватися іншим.

ГРВІ - це група вірусних інфекцій, які характеризуються загальними проявами (наприклад, підвищення температури, ломота в тілі) та ураженням слизової оболонки дихальних шляхів. Людина, яка хворіє на ГРВІ, вважається заразною за декілька днів до появи перших проявів хвороби та поки не пройдуть всі симптоми. У більшості випадків цей період становить близько 2 тижнів. Як правило, загальні прояви з'являються протягом перших двох-трьох днів, і саме в цей період існує найвищий ризик заразитися вірусом від хворого.

Грип - гостра вірусна інфекція, зумовлена вірусом грипу. Грип вважається однією з найбільш небезпечною вірусною інфекцією дихальних шляхів, і щорічно нагадує про себе в Україні в холодну пору року. Як правило, найбільший ризик заразитися вірусом грипу від хворого існує з дня прояву перших симптомів до трьох-семи днів після. Діти та люди з ослабленим імунітетом можуть бути заразними на декілька днів довше.

Бронхіт - це запальний процес в бронхах, при якому уражається слизова оболонка легенів. Найчастіше збудниками цього захворювання є ті ж віруси, що і викликають ГРВІ, але можливі й інші причини розвитку хвороби (бактерії). Тому тривалість періоду, коли хвора на бронхіт людина вважається заразною, залежить від збудника захворювання.

Тонзиліт - це запальний процес в піднебінних мигдалинах. Саме по собі це захворювання не є заразним, але віруси, які можуть бути частково збудниками тонзиліту (первинні інфекції) можуть передаватися від хворого іншим людям. Тому ризик зараження в кожному випадку залежить від типу вірусу.

“Вітрянка” або вітряна віспа - це інфекційне дуже заразне захворювання, яке найчастіше уражає дітей. Хворий на вітряну віспу вважається заразним в середньому протягом 10-12 днів: від 1-2 днів до появи висипу, весь період висипання, до 5 діб після появи останнього висипу (пухирця - везикули).

Кір - це одне із найбільш заразних вірусних захворювань, що може супроводжуватись вираженою інтоксикацією, гарячкою, запальненням дихальних шляхів, кон'юнктивітом, появою своєрідних плям на слизовій оболонці ротової порожнини і висипом на шкірі. Симптоми кору з'являються приблизно через 10 днів після зараження вірусом, а найбільший ризик заразитися від хворого існує від прояву перших симптомів до висипання. Заразний період триває до 5 днів від появи висипу.

Епідемічний паротит, який називають «свинкою», - це гостре дуже заразне інфекційне захворювання, яке характеризується гарячкою, загальною інтоксикацією організму, ураженням слинних, а іноді й інших залоз, які мають вивідні протоки (статеві, молочні, підшлункова), центральної нервової системи. Найбільший ризик заразитися паротитом від хворого існує від кількох днів, до того, коли напухнуть залози, до кількох днів після цього

Краснуха - це гостра вірусна інфекція, що супроводжується точково-плямистим висипом, загальним збільшенням лімфатичних вузлів, незначним підвищенням температури тіла та кон'юнктивітом. Хворий вважається заразним від 7 днів до появи висипу та до чотирьох днів після. Щоб не заразити інших, а особливо вагітних, потрібно залишатися вдома та намагатися не контактувати ні з ким протягом шести днів після того, як починає з'являтися висип.

Оперізуючий герпес або герпес зостер - це вірусне захворювання, збудником якого є герпесвірус людини 3 типу, збудник “вітрянки”. Після перенесеної вітрянки, збудник лишається в організмі та з часом може проявитися симптомами оперізуючого герпесу. Хвороба відома дуже болючим висипом, який виникає тоді, коли вірус знову активізується після певного проміжку часу. Найбільший ризик заразитися цією хворобою існує протягом 10-14 днів від появи висипу до повного одужання.



3. Передача інфекційних захворювань

бактерія вірус збудник інфекція

Для усіх інфекційних хвороб притаманна контагіозність (заразність) - властивість передаватися від хворих людей і тварин до здорових.

Збудники інфекційних хвороб переміщаються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі інфекції.

Передача збудника від джерела інфекції до сприйнятливого організму складається з трьох послідовних етапів:

1) виділення із зараженого організму;

2) перебування у довкіллі;

3) проникнення у новий організм (рис.).

Схема механізму передачі інфекції

Механізм передачі інфекції реалізується через чинники передачі - елементи довкілля, що забезпечують передачу збудників інфекційних хвороб від одного організму до іншого.

Шляхи передачі інфекції визначають конкретні чинники передачі або їх сукупність, що забезпечують перенос інфекційного агента від хворої людини або від носія до здорової особи.

Механізми передачі інфекційного агента мають кілька шляхів.

При локалізації збудників у кишечнику їх виведення може здійснитися разом з випорожненнями (фекаліями) або блювотинням. Із забрудненого ними довкілля мікроби можуть потрапити у травний канал сприйнятливого організму разом з харчовими продуктами або водою. Такий механізм передачі називається фекально-оральним і включає аліментарний (харчовий), водний або контактно-побутовий шляхи передачі (рис.).

Фекально-оральний механізм передачі інфекції

Харчовий (аліментарний) шлях передачі інфекції - один з найчастіших варіантів поширення кишкових інфекцій. Терміни перебування патогенних мікробів у продуктах харчування коливаються в дуже широких межах і залежать як від властивостей самого мікроорганізму, так і від продукту, умов його зберігання та способів приготування.

Водний реалізується внаслідок забруднення води стоками, при змиві з поверхні ґрунту забруднень під час злив, танення снігу, при купанні людей і тварин у водоймах тощо.

Контактно-побутовим шляхом захворювання передається безпосередньо або через предмети, що оточують хворого.

Аерогенний (респіраторний) механізм включає повітряно-крапельний і повітряно-пиловий шляхи передачі.

Збудники, що локалізуються на слизових оболонках дихальних шляхів, потрапляють у повітря (при кашлі, чханні, голосній розмові і т. п.), зберігаються в ньому короткий час у крапельках аерозолю або на частинках пилу і попадають в організм людини при вдиханні. У цьому випадку механізм передачі називають повітряно-крапельним. Передача інфекції крапельним шляхом можлива переважно на відстань 2-3 м, тобто в межах кімнати, де перебуває джерело збудника.

Повітряно-крапельний механізм передачі інфекції

Повітряно-пиловий шлях передачі, фактично, є продовженням крапельного. Осідаючи на різні поверхні, контаміновані збудником крапельки перетворюються на пил. При підмітанні підлоги, струшуванні одягу патогенні мікроби з пилом піднімаються в повітря і можуть потрапити в дихальні шляхи.

У разі перебування збудників у крові й лімфі джерела вони циркулюють у замкнутій кровоносній системі, яка не має прямого зв'язку з довкіллям. Роль переносника можуть зіграти кровосисні комахи. Насмоктавшись контамінованої збудником крові, вони самі стають заразними і передають його здоровій людині під час укусу. Цей спосіб зараження отримав назву трансмісивного, який включає передачу збудників через укуси переносників, парентеральний і статевий шляхи передачі.

Якщо ж збудники локалізуються на шкірі або слизових оболонках, то зараження може відбутись у випадку безпосереднього чи опосередкованого контакту між джерелом і сприйнятливим організмом. Такий механізм називається контактним і включає раневий та контактно-побутовий шляхи.

Крім перерахованих чотирьох основних механізмів передачі розрізняють ще один - вертикальний, що забезпечує перехід збудників від матері до плода через плаценту, тобто від одного покоління до іншого. Цей спосіб зараження можна розглядати як різновид контактного механізму

3.1 Запобігання інфекційних захворювань

Щоб попередити зараження, необхідно дотримуватися елементарних правил:

1. для пиття використовувати тільки кип'ячену воду;

2. не пити воду з випадкових джерел;

3. при заміських прогулянках мати з собою достатній індивідуальний запас питної води;

4. воду для приготування їжі і господарських потреб брати тільки з перевірених джерел;

5. не пити воду з водопроводу, призначеного для технічних цілей;

6. молоко (як сире, так і пастеризоване) обов'язково кип'ятити;

7. овочі, фрукти, ягоди ретельно мити в проточній воді, обдавати окропом;

8. не вживати в їжу продукти, доброякісність яких викликає сумнів;

9. мити руки з милом, особливо перед їжею і приготуванням їжі, після повернення з вулиці, користування туалетом;

10. всі харчові продукти вкривати від комах, харчові відходи тримати в контейнерах з кришкою, знищувати мух;

11. кип'ятити воду, взяту з відкритої водойми для пиття, миття фруктів, ягід чи посуду (хвороботворні мікроорганізми здатні протягом місяця і навіть більш жити і розмножуватися у воді);

Висновок

Проведене дослідження основних механізмів передачі збудників інфекції дало змогу зробити ряд висновків:

1. Інфекція - це процес взаємодії мікро - та макроорганізму в певних умовах навколишнього середовища. Отже, для розвитку інфекційного процесу обов'язковими є три компоненти: мікроорганізм-збудник, організм господаря (людина чи тварини), певні, у тому числі й соціальні, умови навколишнього середовища.

2. Заразні захворювання викликаються мікроорганізмами - бактеріями, грибками, найпростішими, вірусами або пріонами. Властивості мікроорганізму, які зумовлюють виникнення інфекційного процесу, визначаються його патогенністю і вірулентністю. Патогенність - це особлива якість мікроба, яка надає йому здатності викликати інфекційний процес і захворювання. Розрізняють мікроби патогенні, безпечні й умовно-патогенні Вірулентність - міра або ступінь патогенності.

3. Збудники інфекційних хвороб переміщаються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі інфекції. Передача збудника від джерела інфекції до сприйнятливого організму складається з трьох послідовних етапів: виділення із зараженого організму; перебування у довкіллі; проникнення у новий організм. Механізми передачі інфекційного агента мають кілька шляхів: фекально-оральний, який включає аліментарний (харчовий), водний або контактно-побутовий шляхи передачі; аерогенний (респіраторний) механізм включає повітряно-крапельний і повітряно-пиловий шляхи передачі; кров'яний (трансмісивний) механізм включає передачу збудників через укуси переносників, парентеральний і статевий шляхи передачі; контактний механізм включає раневий і контактно-побутовий шляхи передачі; вертикальний механізм забезпечує перехід збудників від матері до плода через плаценту, тобто від одного покоління до іншого.

Література

1. Андрейчин М.А. Епідеміологія: підручник / М.А. Андрейчин, В.С. Копча. Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. 382 с.

2. Вчення про інфекцію. Заняття 4. // Матеріали для підготовки до заняття з мікробіології, вірусології, імунології. Тернопільський державний медичний університет. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/internal/micbio/classes_stud/uk/med/.

3. Збудники інфекційних захворювань. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://med-center.at.ua/publ/infekcijni_zakhvorjuvannja/zbudniki_infekcijnikh_zakhvorjuvan/9-1-0-44.

4. Люта В.А. Основи мікробіології, вірусології та імунології / В.А. Люта, Г.І. Заговора. К.: Здоров'я, 2001. 280 с.

5. Медична мікробіологія, вірусологія та імунологія: підручник для студ. вищ. мед. навч. заклад. / За редакцією В.П. Широбокова / Видання 2-ге. Вінниця: Нова книга, 2011. 952 с.

6. Поняття про інфекцію та інфекційні хвороби. Основи профілактики інфекційних хвороб. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.medkol.cv.ua/1.pdf.

7.http://oppb.com.ua/articles/nayposhyrenishi-virusni-infekciyi-skilky-chasu-potribno-dlya-ostatochnoyi-peremogy-nad.

8.http://zno.academia.in.ua/mod/book/view.php?id=1969.

9.http://ru.osvita.ua/vnz/reports/biolog/23669/.

10.https://knowledge.allbest.ru/biology/3c0b65625a2bc79b4d43a88421316d26_0.html.

11. https://busk-rda.gov.ua/555/профілактика-інфекційних-захворювань,-факторм-передачі-яких-є-вода.

Размещено на Allbest.ru

...