Можливості ванкоміцину вчора і сьогодні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Можливості ванкоміцину вчора і сьогодні

С.М. Дроговоз, М.М. Бабенко, Л. Штробля, Л.С. Білик, К.Г. Щокіна, В. Штробля, Л.Б. Іванцик, Т.В. Крутських, Е.М. Вашкеба-Бітлер, М.В. Штробля

Анотація

Ванкоміцин - один із найстаріших антибіотиків, який використовують у клінічній практиці близько 70 років. Нині ванкоміцин, в основному, призначають для лікування інфекцій, викликаних метицилін-резистентним Staphylococcus (S.) aureus, метицилін-резистентним епідермальним стафілококом і амоксицилін-резистентними ентерококами, а у пероральній формі - для лікування діареї, викликаної Clostridium difficile. Ванкоміцин ефективний проти більшості грам- позитивних коків і бацил, за винятком рідкісних мікроорганізмів, а також ентерококів, які стали стійкими до ванкоміцину, в основному Enterococcus faecium. Раніше ванкоміцин асоціювався з багатьма побічними ефектами, включаючи вестибулярні та ниркові, через домішки, що містились в його складі. Останнім часом домішки вдалося видалити, тож нині ванкоміцин надає набагато менше вестибулярних побічних ефектів, але, як і раніше, може викликати нефротоксичність при введенні у більш високих дозах або при застосуванні протягом тривалого часу. Нині ванкоміцин вважається відносно безпечним препаратом, небажані явища проявляються через синдром „червоноїлюдини". Інші побічні ефекти ванкоміцину включають нейтропенію, пропасницю, флебіт, ототоксичність, тромбоцитопенію, інтерстиціальний нефрит, сльозотечу, лінійний бульозний дерматоз IgA, некротизуючий шкірний васкуліт та токсичний епідермальний некроліз. Ванкоміцин протягом багатьох десятиліть виступав цінним засобом для лікування інфекцій, а нині, як і раніше, використовується в якості основного глікопептидного антибіотика проти метицилін-резистентного S. aureus, метицилін-резистентного епідермального стафілококу та ентерококів, чутливих до ванкоміцину. Ймовірно, він залишатиметься ефективним доти, доки стійкість до ванкоміцину залишається контрольованою, доки не з'являться інші засоби з більш високою ефективністю та відсутністю побічних ефектів. Однак, незважаючи на кілька десятиліть використання, наші знання про побічні властивості ванкоміцину залишаються неповними, адже за 70 років застосування фармакологічний аналіз його безпеки значно змінився. Тому в цій статті узагальнено поточну інформацію про побічні реакції ванкоміцину, особливо заходи при його передозуванні, а також особливості підтримуючої терапії.

Ключові слова: ванкоміцин; побічні реакції; синдром „червоноїлюдини".

Аннотация

ВОЗМОЖНОСТИ ВАНКОМИЦИНА ВЧЕРА И СЕГОДНЯ

С.М. Дроговоз, доктор медицинских наук, профессор,

Заслуженный работник народного образования Украины,

Национальный фармацевтический университет, Харьков, Украина,

Кафедра фармакологии и фармакотерапии,

М.М. Бабенко, кандидат фармацевтических наук,

Государственный экспертный центр МОЗ Украины, Киев, Украина,

Л. Штробля, кандидат фармацевтических наук, доцент,

Ужгородский национальный университет, Ужгород, Украина,

Кафедра фармацевтических дисциплин,

Л.С. Билык, кандидат медицинских наук,

Заслуженный врач Украины,

Чортковский медицински профессиональный колледж, Чортков, Украина,

Е.Г. Щёкина, доктор фармацевтических наук, профессор,

Национальный фармацевтический университет, Харьков, Украина,

Кафедра фармакологии и фармакотерапии,

В. Штробля,

Ужгородский национальный университет, Ужгород, Украина,

Л.Б. Иванцик, кандидат фармацевтических наук,

Национальный фармацевтический университет, Харьков, Украина,

Кафедра фармакологии и фармакотерапии,

Т.В. Крутских, доктор фармацевтических наук, профессор,

Национальный фармацевтический университет, Харьков, Украина, Кафедра управления и обеспечения качества в фармации, Э. М. Вашкеба-Битлер, кандидат медицинских наук, доцент,

Ужгородский национальный университет, Ужгород, Украина,

Кафедра фармацевтических дисциплин,

М.В. Штробля,

Ужгородский национальный университет, Ужгород, Украина,

Ванкомицин в клинической практике используется уже около 70 лет. В настоящее время его в основном назначают для лечения инфекций, вызванных метициллин- резистентным Staphylococcus (S.) aureus, метициллин-резистентным эпидермальным стафилококком и амоксициллин-резистентными энтерококками, а в пероральной форме - для лечения диареи, вызванной Clostridium difficile. Ванкомицин эффективен при инфекциях, вызванных большинством грамположительных кокков и бацилл, за исключением некоторых микроорганизмов, а также энтерококков, устойчивых к ванкомицину, в основном Enterococcus faecium. Ранее ванкомицин ассоциировался со многими побочными эффектами, включая вестибулярные и почечные, из-за примесей, ранее содержащихся в его составе. В настоящее время примеси удалены и ванкомицин оказывает гораздо меньше вестибулярных побочных эффектов, но по-прежнему может вызвать нефротоксичность при введении в высоких дозах или при применении в течение длительного времени. Ванкомицин считается относительно безопасным препаратом. Нежелательные явления проявляются в виде синдрома „красного человека", нейтропении, лихорадки, флебита, ототоксичности, тромбоцитопении, интерстициальноог нефрита, слезотечения, линейного буллёзного дерматоза IgA, некротизирующего кожного васкулита и токсического эпидермального некролиза. Ванкомицин был незаменимым средством для лечения инфекций на протяжении многих десятилетий, а в настоящее время по-прежнему используется как основной гликопептидный антибиотик против метициллин-резистентного S. aureus, метициллин-резистентного эпидермального стафилококка и энтерококков, чувствительных к ванкомицину. Вероятно, он будет оставаться эффективным, пока устойчивость к ванкомицину остаётся контролируемой, пока не появятся другие препараты с более высокой эффективностью и без побочных эффектов. Однако, несмотря на длительное использование, наши знания о побочных свойствах ванкомицина остаются неполными, так как за 70-летнюю „жизнь" фармакологический анализ его безопасности значительно изменился. Поэтому в данной статье обобщена текущая информация о побочных реакциях ванкомицина, особенно мерах при его передозировке, а также особенностях поддерживающей терапии.

Ключевые слова: ванкомицин; побочные реакции; синдром „красного человека".

Annotation

OPPORTUNITIES OF VANCOMYCIN YESTERDAY AND TODAY

S. M. Drohovoz, Doctor of Medical Science, Professor,

National University of Pharmacy, Kharkiv, Ukraine,

Department of pharmacology and pharmacotherapy,

M. M. Babenko, PhD in Pharmaceutical Science,

State Expert Center of the Ministry of Health of Ukraine, Kyiv, Ukraine,

A. L. Shtroblia, PhD in Pharmaceutical Science, Associate Professor,

Uzhhorod National University, Uzhhorod, Ukraine,

Department of pharmaceutical disciplines,

L. S. Bilyk, PhD in Medical Science,

Chortkiv medical vocational college, Chortkiv, Ukraine

K. H. Shchokina, Doctor of Pharmaceutical Sciences, Professor,

National University of Pharmacy, Kharkiv, Ukraine,

Department of pharmacology and pharmacotherapy,

V. V. Shtroblia, Postgraduate Student,

Uzhhorod National University, Uzhhorod, Ukraine,

L. B. Ivantsyk, PhD in Pharmaceutical Science,

National University of Pharmacy, Kharkiv, Ukraine,

Department of pharmacology and pharmacotherapy,

T. V. Krutskikh, Doctor of Pharmaceutical Sciences, Professor,

National University of Pharmacy, Kharkiv, Ukraine,

Department of management and assurance of quality,

E. M. Vashkeba-Bitler, PhD in Medical Science, Associate Professor,

Uzhhorod National University, Uzhhorod, Ukraine,

Department of pharmaceutical disciplines,

M. V. Shtroblia,

Uzhhorod National University, Uzhhorod, Ukraine,

Vancomycin is one of the oldest antibiotics that has been used in clinical practice for about 70 years. Currently, vancomycin is mainly prescribed for the treatment of infections caused by methicillin-resistant Staphylococcus (S.) aureus, methicillin-resistant epidermal staphylococcus, and amoxicillin-resistant enterococci, and in oral form for the treatment of diarrhea caused by Clostridium difficile. Vancomycin is effective against most gram-positive cocci and bacilli, with the exception of rare organisms and enterococci that have become resistant to vancomycin, mainly Enterococcus faecium. Previously, vancomycin was associated with many side effects, including vestibular and renal, due to impurities contained in its early formulations. Over the years, the impurities have been removed, and vancomycin now has far fewer vestibular side effects, but can still cause nephrotoxicity at higher doses or when used over a long period. Currently, vancomycin is considered a relatively safe drug, adverse events are manifested due to red man syndrome. Other adverse effects of vancomycin include neutropenia, prostatitis, phlebitis, ototoxicity, thrombocytopenia, interstitial nephritis, lacrimation, linear IgA bullous dermatosis, necrotizing cutaneous vasculitis, and toxic epidermal necrolysis. Vancomycin has been a valuable agent in the treatment of infections for many decades and is still used today as the main glycopeptide antibiotic against methicillin-resistant S. aureus, methicillin-resistant epidermal staphylococcus, and enterococci susceptible to vancomycin. It is likely to remain effective as long as resistance to vancomycin remains controlled until other drugs with higher efficacy and fewer side effects become available. However, despite several decades of use, our knowledge of the side effects of vancomycin still needs to be completed. During its 70-year "life", the pharmacological analysis of its safety has changed significantly. Therefore, this article summarizes the current information about the side effects of vancomycin, especially measures in case of its overdose, as well as features of supportive therapy. Keywords: vancomycin; adverse reactions; red man syndrome.

Вступ

Ванкоміцин - один із найстаріших антибіотиків, виділений із ферментаційного бульйону Streptomyces orientalis [15], та використовується у клінічній практиці близько 70 років. Ванкоміцин залишився ефективним і широко застосовуваним антистафілококовим антибіотиком, який вводять внутрішньовенно для лікування потенціально небезпечних інфекцій. Це препарат вибору для лікування інфекцій, викликаних метицилін-резистентним золотистим стафілококом Staphylococcus (S.) aureus [17], індукованими антибіотиками псевдомембранозного коліту, зумовленого Clostridium (Cl.) difficile, а також внутрішньолікарняних інфекцій, викликаних різними видами стафілокока. Отже, і нині ванкоміцин залишається препаратом першої лінії при метицилін-резистентних коагулазонегативних та коагулазопозитивних стафілококових інфекціях, включаючи бактеріємію, ендокардит, пневмонію, флегмону та остеомієліт. Крім того, він використовується для лікування серйозних грампозитивних інфекцій у пацієнтів з алергією на напівсинтетичні пеніциліни чи цефалоспорини [17]. Таким чином, ванкоміцин активний щодо грампозитивних аеробних коків і бацил, наприклад стафілококів, стрептококів, ентерококів та пневмококів, а також коринебактерій, листерій, Bacillus spp., клостри- дій та пероральних грампозитивних анаеробів. Ванкоміцин активний щодо метицилін-резис- тентного S. aureus і метицилін-резистентного S. epidermidis, а також щодо стійких до пеніциліну Corynebacterium jeikeium, Streptococcus (Str.) pneumoniae та Cl. difficile. Ванкоміцин зазвичай вводять внутрішньовенно краплинно, а при лікуванні захворювань, пов'язаних із Cl. difficile, приймають перорально [8].

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Провести аналіз літератури щодо побічної дії ванкоміцину. Незважаючи на кілька десятиліть використання, наші знання про побічні властивості ванкоміцину залишаються неповними, тому у статті узагальнено поточну інформацію про побічні реакції ванкоміцину, насамперед про заходи при його передозуванні та особливості підтримуючої терапії.

МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ

Пошук наукової інформації проведений в електронних базах PubMed, Google Scholar.

Результати та їх обговорення

Механізм дії ванкоміцину пов'язаний із інгібуванням синтезу клітинної стінки бактерії, особливо під час їх поділу. Об'єктом його активності є мономери муреїну бактерій, які є попередниками пептидоглікану. Ванкоміцин зв'язується з фрагментом мономерів, після чого цей комплекс продукує конформаційні зміни в бактеріальній клітині, які блокують глікозилтрансферазу, що призводить до інгібування включення мономерів муреїну в зростаючий ланцюг пептидоглікану бактерій. Останнє запобігає подальшому синтезу клітинної стінки бактерій [24].

Ванкоміцин широко застосовується емпірично (до отримання результатів посіву) і в клінічній практиці, коли збудником є метицилін-резистентний St. aureus, включаючи інфекції шкіри і м'яких тканин та при остеомієліті. Так само він часто використовується для лікування бактеріємії та ендокардиту, коли St. aureus вважається можливою їх причиною. Крім того, він використовується для лікування грампозитивної пневмонії, насамперед у зв'язку з внутрішньолікарняними інфекціями та при лікуванні бактеріального менінгіту, викликаного резистентною до пеніциліну Str. pneumonia.

Цей антибіотик - бактеріальний глікопептид, отримав широке застосування з 1953 року, але має нефротоксичний потенціал, який давно обговорюється. Частота ураження нирок варіабельна і може становити від 5 % до 30 % залежно від супутніх факторів ризику: передозування, хронічної хвороби нирок, ожиріння, гіповолемії та застосування інших нефро- токсичних препаратів. Індукований ванкоміцином окислювальний стрес у канальцевих клітинах нирок та утворення внутрішньопросвітних циліндрів - два патологічні механізми, що пояснюють його нефротоксичність. Крім того, ванкоміцин може викликати гостре пошкодження канальців, що призводить до швидкого зниження функції нирок. Ці ураження оборотні при припиненні інфузії ванкоміцином, але іноді виникає ризик розвитку хронічної ниркової недостатності [18].

На початку застосування препарат називався „брудом Міссісіпі" та містив значні токсичні домішки, які вважалися основною причиною нефротоксичності. Завдяки покращеним процесам очищення сучасні препарати містять приблизно 90-95 % активного ванкоміцину. Рівень нефротоксичності при їх використанні варіює від 0 % до 40 % [11]. Тож нині препарат проявляє набагато менше вестибулярних побічних ефектів, але, як і раніше, має ниркову токсичність при введенні в більш високих дозах (мінімальні рівні у сироватці > 15 мкг/мл) або при введенні протягом тривалого часу.

Незважаючи на появу в останні роки нових антигрампозитивних антибіотиків та зменшення чутливості стафілококів до ванкоміцину, він залишається золотим стандартом лікування бактеріємії, спричиненої метицилін-резистентними стафілококами. Тому, при призначенні ванкоміцину, необхідно оцінити вплив способів введення та механізм його токсичності для уникнення супутніх ускладнень.

Вважається, що антибактеріальна активність ванкоміцину залежить від його часу дії, але не залежить від концентрації [14]. Отже, співвідношення фармакокінетичних та фармакоди- намічних параметрів ванкоміцину найкраще корелює з його ефективністю [25, 19, 28].

Доведено, що токсичність ванкоміцину залежить від часу загибелі клітин: через 48 годин та 72 години лікування вона вища, ніж через 24. Починаючи з 2,5 мг/мл, ванкоміцин значно збільшував загибель мікроорганізмів через 48 годин, а ще більше - через 72 години застосування. До 5 мг/мл загибель клітин близька до 100 % і різниці між 48 і 72 годинами контакту не має. Крім того, токсичність ванкоміцину та бактерій не індукується кислим рН [29].

Порівняння між безперервною та переривчастою інфузіями ванкоміцину показали, що при однаковій добовій дозі ванкоміцину при безперервній інфузії він викликає більшу клітинну токсичність, ніж при переривчатій інфузії у дозах, вище 1 г/доба. Крім того, переривчаста інфузія викликала меншу дозозалежну токсичність ванкоміцину, ніж безперервна інфузія [3].

Отже, ванкоміцин має чітку кореляцію „доза-реакція" та „доза-токсичність". Однак, незважаючи на десятиліття інтенсивного клінічного застосування, численні дослідження та публікації, оптимальну стратегію дозування ванкоміцину ще належить встановити [29].

Ванкоміцин може викликати два типи реакцій гіперчутливості: синдром „червоної людини" та анафілаксію [32]. Синдром „червоної людини" є характерною реакцією на застосування ванкоміцину. Зазвичай це свербіж та еритематозний висип, які вражають обличчя, шию та верхню частину тулуба. Рідше можуть виникати гіпотензія та ангіоневротичний набряк. Хворі скаржаться на дифузне печіння та свербіж, а також на загальний дискомфорт. Можливе швидке виникнення запаморочення, збудження, головного болю, ознобу, лихоманки та парестезії навколо рота. У тяжких випадках хворі скаржаться на біль у грудях і задишку [7]. Такі явища посилюються при одночасному прийомі опіатів, але полегшуються або ж і зовсім припиняються шляхом уповільнення швидкості інфузії ванкоміцину до < 10 мг/хв та при премедикації дифенгідраміну (50 мг перорально або внутрішньовенно), а також ранітидину (50 мг перорально або внутрішньовенно) [22].

Вважається, що ці явища опосередковані вивільненням гістаміну з опасистих клітин і є псевдоалергічною реакцією на лікарські засоби без імунологічних процесів [21]. Передбачається, що ці явища також пов'язані зі швидкістю інфузії ванкоміцину [3].

Синдром „червоної людини", пов'язаний з ванкоміцином, у інфікованих пацієнтів варіює від 3,7 % до 47 % [32]. Найтяжчі реакції на препарат виникають у пацієнтів віком до 40 років, особливо у дітей [13]. Інше дослідження показало, що від 30 % до 90 % у здорових добровольців, які отримували ванкоміцин, розвивався синдром „червоної людини", тоді як у пацієнтів з інфекціями така реакція виникла у 47 %. Одним із пояснень цих результатів є те, що інфекція викликає деяке вивільнення гістаміну як частину природної імунної відповіді [32]. Крім того, вважається, що більш високий рівень гістаміну пригнічує дію ванкоміцину на огрядні клітини та базофільні гранулоцити. Це відбувається у 5-13 % пацієнтів, особливо при проведенні інфу- зії менше ніж за 1 годину [31]. Крім того, такий синдром ванкоміцину зазвичай пов'язаний із швидкою інфузією внутрішньовенного введення препарату [2]. Ця реакція може спостерігатися за першої дії або після багаторазового впливу ванкоміцину. Синдром „червоної людини" також посилюється у пацієнтів, які отримують разом із ванкоміцином опіоїдні аналгетики, міорелаксанти або контрастну речовину, оскільки ці препарати також можуть стимулювати вивільнення гістаміну [3].

Наслідки синдрому „червоної людини" полегшуються за допомогою антигістамінних препаратів. Попереднє призначення гідроксизину може значно зменшити еритему та свербіж. Введення дифенгідраміну гідрохлориду пацієнтам до початку інфузії ванкоміцину (1 г протягом 1 години) здебільшого запобігає виникненню цього синдрому після введення першої дози ванкоміцину. Інші дослідження показали, що поєднання блокатора ^-рецепторів з блокатором Н₂-рецепторів, таким як циметидин, теж допомагає упередити або знизити ризик синдрому „червоної людини". Але з його появою інфузію ванкоміцину слід негайно припинити. Допомагає зупинити більшість інших негативних реакцій ванкоміцину доза 50 мг дифенгідраміну гідрохлориду внутрішньовенно або перорально. Як тільки висип та свербіж зникнуть, інфузію ванкоміцину можна відновити з меншою швидкістю та/або в меншому дозуванні. Гіпотензія, як побічна дія препарату, вимагатиме внутрішньовенного введення додаткової рідини, а у важких випадках - госпіталізації та лікування введеннями епінефрину або призначенням дифенгідраміну гідрохлориду та симптоматичних препаратів разом з постійним моніторингом гемодинаміки хворого [20]. Гіпотензія іноді спричиняє занепокоєння, якщо виникає під час анестезії після застосування ванкоміцину для хірургічної профілактики. Виявлено, що від гіпотензії, спричиненої інфузією ванкоміцину, перед операцією захищає терапія р-адрено- блокаторами [5].

Встановлено, що внутрішньовенну дозу ванкоміцину слід вводити з інтервалом не менше 60 хвилин для мінімізації побічних ефектів, пов'язаних з цією інфузією. Хворим, котрі отримують дози, що значно перевищують 1 г ванкоміцину, слід застовувати триваліший час інфузії. Дослідження показали, що ванкоміцин набагато краще переноситься у менших та частіших дозах. У клінічних ситуаціях, коли тривалі інфузії недоцільні, наприклад, у відділенні інтенсивної терапії чи операційній, при амбулаторних ортопедичних або невідкладних процедурах, лікування антигістамінними препаратами у поєднанні з блокаторами Н₂-рецепторів зазвичай забезпечує захист від цієї реакції (синдром „червоної людини [27].

Інші побічні ефекти ванкоміцину включають нейтропенію, пропасницю, флебіт, ототоксич- ність, тромбоцитопенію, інтерстиціальний нефрит, сльозотечу, лінійний бульозний дерматоз IgA, некротизуючий шкірний васкуліт та токсичний епідермальний некроліз [23].

Випадки втрати слуху також не виключають зв'язку з прийомом ванкоміцину, оскільки препарат безпосередньо пошкоджує слухову гілку восьмої пари черепних нервів [10].

При тривалому застосуванні ванкоміцину можливе виникнення нейтропенії, яка не пов'язана з концентрацією ванкоміцину в сироватці крові, так як зникає при відміні препарату [6], а інколи, поряд із виникненням нейтропенії, можливий розвиток лікарської лихоманки [33].

Механізм індукованої ванкоміцином нейтропенії та лихоманки не зовсім зрозумілий [26]. Декілька теорій передбачають їх імунологічну основу, яка включає імуноглобулін классу G (IgG) або імуноопосередковану реакцію гіперчутливості IgM. Ця теорія була підтверджена позитивною реакцією на антигранулоцитарні антитіла у сироватці крові пацієнта з ванкомі- цин-індукованою нейтропенією [26]. В останній реакції передбачається, що лікарська речовина або інший метаболіт спочатку зв'язується з білком-господарем, утворюючи комплекс ліки-білок, котрий діє як антиген. Затим проти цього антигену утворюються антитіла, а імунний комплекс антиген-антитіло опосередковує активізацію комплементу, що призводить до руйнування нейтрофільних гранулоцитів. Це викликає нейтропенію, сенсибілізацію лімфоцитів та вивільнення пірогенних речовин, що клінічно проявляється лихоманкою [1].

Тромбоцитопенія (імунна), а також лейкоцитоз, еозинофілія та лейкоцитокластичний васкуліт теж пов'язані з ванкоміцином [30]. Анафілактична реакція опосередкована антитілами IgE, специфічними до лікарського засобу (ванкоміцину). Пацієнти з анафілактичною реакцією на ванкоміцин часто мають в анамнезі багаторазовий попередній алергічний вплив. Деякі реакції вважаються рідкісними, хоча були описані: ангіоневротичний набряк, респіраторний дистрес та бронхоспазм [9].

Іншими дерматологічними проявами ванкоміцину є лікарський висип з еозинофілією та системними симптомами - синдром лікарської гіперчутливості. Це системна реакція, при якій висипання, ураження слизових оболонок, атипові лімфоцити, еозинофілія та лімфаденопатія зустрічаються одночасно з ураженням нирок, печінки, міокардиту/перикардиту. Лікування такого негативного комплексу включає припинення терапії ванкоміцином та відмову від її використання в майбутньому, а також короткострокове призначення глюкокортикоїдів [4].

Пов'язаний з ванкоміцином лінійний IgA-бульозний дерматоз (LABD) є рідкісною реакцією шкіри, опосередкованою аутоантитілами. Такий дерматоз легко переплутати з токсичним епідермальним некролізом. Пухирчасті бульозні ураження необхідно також диференціювати з пемфігоїдом, багатоформною еритемою та герпетиформним дерматитом. Ванкоміцин є найчастішою причиною лінійного IgA-бульозного дерматозу, спричиненого лікарськими засобами [12].

Висновки

ванкоміцин антибіотик препарат

Отже, враховуючи широке застосування ванкоміцину та його потенційні ризики, потрібно інформувати лікарів та фармацевтів про побічні ефекти, які виникають у пацієнтів, що отримують тривалу терапію ванкоміцином. Негайне припинення прийому ванкоміцину є ключем до лікування небажаного стану (негативної реакції), водночас в деяких наукових звітах рекомендується ад'ювантна терапія філграстимом для прискорення одужання хворих [16].

Пацієнти з виразною побічною реакцією на ванкоміцин потребують госпіталізації, яка забезпечить моніторинг водно-сольового балансу, ниркової функції, слуху і гематологічного статусу, особливо кількості лейкоцитів і тромбоцитів. При виникненні у таких пацієнтів гострої ниркової недостатності необхідно реєструвати кількість надходження та виділення рідини, проводити серійні визначення сироваткового креатиніну і аналіз сечі. Для збільшення діурезу застосовують фуросемід і дофамін, а для зниження критичного рівня ванкоміцину в сироватці крові використовують безперервну артеріовенозну гемофільтрацію. У стаціонарі та протягом декількох тижнів після госпіталізації необхідно слідкувати за загальною кількістю лейкоцитів, а також підраховувати кількість нейтрофільних гранулоцитів і тромбоцитів у крові таких пацієнтів.

Список використаної літератури та джерел

1. Alharbi H. H., Al-Qurainees G. I., Al-Hebshi A. Vancomycin-Induced Fever and Neutropenia in an Immunocompetent Patient With Complicated Community-Acquired Pneumonia. Cureus. 2022. Vol. 14. No. 7. P. e26630. https://doi.org/10.7759/cureus.26630

2. Arroyo-Mercado F., Khudyakov A., Chawla G. S., et al. Red Man Syndrome with Oral Vancomycin: A Case Report. American Journal of Medical Case Reports. 2019. Vol. 7. No. 1. P. 16-17. http://dx.doi. org/10.12691/ajmcr-7-1-5

3. Bailey P., Gray H.. An elderly woman with 'Red Man Syndrome' in association with oral vancomycin therapy: a case report. Cases Journal. 2008. Vol. 1. No. 1. P. 111. https://doi.org/10.1186/1757-1626- 1-111

4. Ben M'rad M., Leclerc-Mercier S., Blanche P., et al. Drug-induced hypersensitivity syndrome: clinical and biologic disease patterns in 24 patients. Medicine (Baltimore). 2009. Vol. 88. No. 3. P. 131140. https://doi.org/10.1097/md.0b013e3181a4d1a1

5. Bertolissi M., Bassi F., Cecotti R., et al. Pruritus: a useful sign for predicting the haemodynamic changes that occur following administration of vancomycin. Critical Care. 2002. Vol. 6. No. 3. P. 234239. https://doi.org/10.1186/cc1495

6. Black E., Lau T. T., Ensom M. H. Vancomycin-induced neutropenia: is it dose- or duration-related? Annals of Pharmacotherapy. 2011. Vol. 45. No. 5. P. 629-638. https://doi.org/10.1345/aph.1p583

7. Filippone E. J., Kraft W. K., Farber J. L. The Nephrotoxicity of Vancomycin. Clinical Pharmacology & Therapeutics 2017. Vol. 102. No. 3. P. 459-469. https://doi.org/10.1002/cpt.726

8. Ganetsky A., Han J. H., Hughes M. E., et al. Oral Vancomycin Prophylaxis Is Highly Effective in Preventing Clostridium difficile Infection in Allogeneic Hematopoietic Cell Transplant Recipients. Clinical Infectious Diseases. 2019. Vol. 68. No. 12. P. 2003-2009. https://doi.org/10.1093/cid/ciy822

9. Hassaballa H., Mallick N., Orlowski J. Vancomycin anaphylaxis in a patient with vancomycin- induced red man syndrome. American Journal of Therapeutics 2000. Vol. 7. No. 5. P. 319-320. https://doi.org/10.1097/00045391-200007050-00010

10. Humphrey C., Veve M. P., Walker B., Shorman M. A. Long-term vancomycin use had low risk of ototoxicity. PLoS One. 2019. Vol. 14. No. 11. P. e0224561.https://doi.org/10.1371/journal.pone.0224561

11. Jeffres M. N., Isakow W., Doherty J. A., et al. A retrospective analysis of possible renal toxicity associated with vancomycin in patients with health care-associated methicillin-resistant Staphylococcus aureus pneumonia. Clinical Therapeutics 2007. Vol. 29. No. 6. P. 1107-1115. https:// doi.org/10.1016/j.clinthera.2007.06.014

12. Klein P. A., Callen J. P. Drug-induced linear IgA bullous dermatosis after vancomycin discontinuance in a patient with renal insufficiency. Journal of the American Academy of Dermatology. 2000. Vol. 42. No. 2 Pt 2. P. 316-323. https://doi.org/10.1016/S0190-9622(00)90102-6

13. Korman T. M., Turnidge J. D., Grayson M. L. Risk factors for adverse cutaneous reactions associated with intravenous vancomycin. Journal of Antimicrobial Chemotherapy. 1997. Vol. 39. No. 3. P. 371381. https://doi.org/10.1093/oxfordjournals.jac.a020861

14. Larsson A. J., Walker K. J., Raddatz J. K., Rotschafer J. C. The concentration-independent effect of monoexponential and biexponential decay in vancomycin concentrations on the killing of Staphylococcus aureus under aerobic and anaerobic conditions. Journal of Antimicrobial Chemotherapy 1996. Vol. 38. No. 4. P. 589-597. https://doi.org/10.1093/jac/38.4.589

15. Lee K. S., Lee B. M., Ryu J. H., et al. Increased vancomycin production by overexpression of MbtH- like protein in Amycolatopsis orientalis KFCC10990P. Letters in Applied Microbiology. 2016. Vol. 63. No. 3. P. 222-228. https://doi.org/10.1111/lam.12617

16. Lintel H., Saffaf M. Neutropenia, Thrombocytopenia, and Eosinophilia: An Unusual Triad in a Patient on Long-Term Vancomycin Therapy. American Journal of Case Reports. 2021. No. 22. P. e931647. https://doi.org/10.12659/ajcr.931647

17. Liu C., Bayer A., Cosgrove S. E., et al. Clinical practice guidelines by the infectious diseases society of america for the treatment of methicillin-resistant Staphylococcus aureus infections in adults and children: executive summary. Clinical Infectious Diseas. 2011. Vol. 52. No. 3. P. 285-292. https://doi.org/10.1093/cid/cir034

18. Luque Y., Mesnard L. Nephrotoxicite de la vancomycine : frequence et mecanismes [Vancomycin nephrotoxicity: Frequency and mechanistic aspects]. Ndphrologie & Thdrapeutique. 2018. No. 14 Suppl 1. P. S133-S138. [French]. https://doi.org/10.1016/j.nephro.2018.02.009

19. Men P., Li H. B., Zhai S. D., Zhao R. S. Association between the AUC0-24/MIC Ratio of Vancomycin and Its Clinical Effectiveness: A Systematic Review and Meta-Analysis. PLoS One. 2016. Vol. 11. No. 1. P. e0146224. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0146224

20. Myers A. L., Gaedigk A., Dai H., et al. Defining risk factors for red man syndrome in children and adults. The Pediatric Infectious Disease Journal. 2012. Vol. 31. No. 5. P. 464-468. https://doi. org/10.1097/inf.0b013e31824e10d7

21. Polk R. E., Healy D. P., Schwartz L. B., et al. Vancomycin and the red-man syndrome: pharmacodynamics of histamine release. The Journal of Infectious Diseases. 1988. Vol. 157. No. 3. P. 502-507. https://doi.org/10.1093/infdis/157.3.502

22. Renz C. L., Thurn J. D., Finn H. A., et al. Antihistamine prophylaxis permits rapid vancomycin infusion. Critical Care Medicine. 1999. Vol. 27. No. 9. P. 1732-7. https://doi.org/10.1097/00003246- 199909000-00006

23. Rocha J. L., Kondo W., Baptista M. I., et al. Uncommon vancomycin-induced side effects. Brazilian Journal of Infectious Diseases. 2002. Vol. 6. No. 4. P. 196-200. https://doi.org/10.1590/s1413- 86702002000400007

24. Rubinstein E., Keynan Y. Vancomycin revisited - 60 years later. Frontiers in Public Health. 2014. No. 2. P. 217. https://doi.org/10.3389/fpubh.2014.00217

25. Rybak M., Lomaestro B., Rotschafer J. C., et al. Therapeutic monitoring of vancomycin in adult patients: a consensus review of the American Society of Health-System Pharmacists, the Infectious Diseases Society of America, and the Society of Infectious Diseases Pharmacists. American Journal of Health-System Pharmacy. 2009. Vol. 66. No. 1. P. 82-98. https://doi.org/10.2146/ ajhp080434

26. Schwartz M. D. Vancomycin-induced neutropenia in a patient positive for an antineutrophil

antibody. Pharmacotherapy. 2002. 22. No. 6. P. 783-788. https://doi.org/10.1592/phco.22.9.783.34059

27. Sivagnanam S., Deleu D. Red man syndrome. Crit Care. 2003. Vol. 7. No. 2. P. 119-20. https://doi. org/10.1186/cc1871

28. Song K. H., Kim H. B., Kim H. S., et al. Impact of area under the concentration-time curve to minimum inhibitory concentration ratio on vancomycin treatment outcomes in methicillin- resistant Staphylococcus aureus bacteraemia. International Journal of Antimicrobial Agents. 2015. Vol. 46. No. 6. P. 689-695. https://doi.org/10.1016/j.ijantimicag.2015.09.010

29. Vandecasteele S. J., De Vriese A. S, Tacconelli E. The pharmacokinetics and pharmacodynamics of vancomycin in clinical practice: evidence and uncertainties. Journal of Antimicrobial Chemotherapy. 2013. Vol. 68. No. 4. P. 743-748. https://doi.org/10.1093/jac/dks495

30. Von Drygalski A., Curtis B. R., Bougie D. W., et al. Vancomycin-induced immune thrombocytopenia. The New England Journal of Medicine. 2007. Vol. 356. No. 9. P. 904-910. https://doi.org/10.1056/ nejmoa065066

31. Wallace M. R., Mascola J. R., Oldfield E. C. 3^rd. Red man syndrome: incidence, etiology, and prophylaxis. The Journal of Infectious Diseases. 1991. Vol. 164. No. 6. P. 1180-1185. https://doi. org/10.1093/infdis/164.6.1180

32. Wazny L. D., Daghigh B. Desensitization protocols for vancomycin hypersensitivity. Annals of Pharmacotherapy. 2001. Vol. 35. No. 11. P. 1458-1464. https://doi.org/10.1345/aph.1a002

33. Yazganoglu K. D., Ozkaya E., Ergin-Ozcan P., Cakar N. Vancomycin-induced drug hypersensitivity syndrome. Journal of the European Academy of Dermatology and Venereology. 2005. Vol. 19. No. 5. P. 648-650. https://doi.org/10.1111/j.1468-3083.2005.01228.x

REFERENSES

Alharbi H. H., Al-Qurainees G. I., & Al-Hebshi A. (2022). Vancomycin-Induced Fever and Neutropenia in an Immunocompetent Patient With Complicated Community-Acquired Pneumonia. Cureus, 14(7), e26630. https://doi.org/10.7759/cureus.26630 Arroyo-Mercado F., Khudyakov A., Chawla G. S., et al. (2019). Red Man Syndrome with Oral Vancomycin: A Case Report. American Journal of Medical Case Reports, 7(1), 16-17. http://dx.doi. org/10.12691/ajmcr-7-1 -5

Bailey P., & Gray H. (2008). An elderly woman with 'Red Man Syndrome' in association with oral vancomycin therapy: a case report. Cases Journal, 1(1), 111. https://doi.org/10.1186/1757-1626-1- 111

Ben M'rad M., Leclerc-Mercier S., Blanche P., et al. (2009). Drug-induced hypersensitivity syndrome: clinical and biologic disease patterns in 24 patients. Medicine (Baltimore), 88(3), 131-140. https:// doi.org/10.1097/md.0b013e3181a4d1a1

Bertolissi M., Bassi F., Cecotti R., et al. (2002). Pruritus: a useful sign for predicting the haemodynamic changes that occur following administration of vancomycin. Critical Care, 6(3), 234-239. https:// doi.org/10.1186/cc1495

Black E., Lau T. T., & Ensom M. H. (2011). Vancomycin-induced neutropenia: is it dose- or duration- related? Annals of Pharmacotherapy, 45(5), 629-638. https://doi.org/10.1345/aph.1p583 Filippone E. J., Kraft W. K., & Farber J. L. (2017). The Nephrotoxicity of Vancomycin. Clinical Pharmacology & Therapeutics, 102(3), 459-469. https://doi.org/10.1002/cpt.726 Ganetsky A., Han J. H., Hughes M. E., et al. (2019). Oral Vancomycin Prophylaxis Is Highly Effective in Preventing Clostridium difficile Infection in Allogeneic Hematopoietic Cell Transplant Recipients. Clinical Infectious Diseases, 68(12), 2003-2009. https://doi.org/10.1093/cid/ciy822 Hassaballa H., Mallick N., & Orlowski J. (2000). Vancomycin anaphylaxis in a patient with vancomycin- induced red man syndrome. American Journal of Therapeutics, 7(5), 319-320. https://doi. org/10.1097/00045391-200007050-00010

Humphrey C., Veve M. P., Walker B., & Shorman M. A. (2019). Long-term vancomycin use had low risk of ototoxicity. PLoS One, 14(11), e0224561. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0224561 Jeffres M. N., Isakow W., Doherty J. A., et al. (2007). A retrospective analysis of possible renal toxicity associated with vancomycin in patients with health care-associated methicillin-resistant Staphylococcus aureus pneumonia. Clinical Therapeutics, 29(6), 1107-1115. https://doi. org/10.1016/j.clinthera.2007.06.014

Klein P. A., & Callen J. P. (2000). Drug-induced linear IgA bullous dermatosis after vancomycin discontinuance in a patient with renal insufficiency. Journal of the American Academy of Dermatology, 42(2 Pt 2), 316-323. https://doi.org/10.1016/S0190-9622(00)90102-6 Korman T. M., Turnidge J. D., & Grayson M. L. (1997.). Risk factors for adverse cutaneous reactions associated with intravenous vancomycin. Journal of Antimicrobial Chemotherapy, 39(3), 371-381. https://doi.org/10.1093/oxfordjournals.jac.a020861 Larsson A. J., Walker K. J., Raddatz J. K., & Rotschafer J. C. (1996). The concentration-independent effect of monoexponential and biexponential decay in vancomycin concentrations on the killing of Staphylococcus aureus under aerobic and anaerobic conditions. Journal of Antimicrobial Chemotherapy, 38(4), 589-597. https://doi.org/10.1093/jac/38.4.589

Lee K. S., Lee B. M., Ryu J. H., et al. (2016). Increased vancomycin production by overexpression of MbtH-like protein in Amycolatopsis orientalis KFCC10990P. Letters in Applied Microbiology, 63(3), 222-228. https://doi.org/10.1111/lam.12617

Lintel H., & Saffaf M. (2021). Neutropenia, Thrombocytopenia, and Eosinophilia: An Unusual Triad in a Patient on Long-Term Vancomycin Therapy. American Journal of Case Reports, 22, e931647. https://doi.org/10.12659/ajcr.931647

Liu C., Bayer A., Cosgrove S. E., et al. (2011). Clinical practice guidelines by the infectious diseases society of america for the treatment of methicillin-resistant Staphylococcus aureus infections in adults and children: executive summary. Clinical Infectious Diseas, 52(3), 285-292. https://doi. org/10.1093/cid/cir034

Luque Y., & Mesnard L. (2018). Nephrotoxicite de la vancomycine : frequence et mecanismes [Vancomycin nephrotoxicity: Frequency and mechanistic aspects]. Ndphrologie & Thdrapeutique, 14 Suppl 1, S133-S138. [French]. https://doi.org/10.1016/j.nephro.2018.02.009

Men P., Li H. B., Zhai S. D., & Zhao R. S. (2016). Association between the AUC0-24/MIC Ratio of Vancomycin and Its Clinical Effectiveness: A Systematic Review and Meta-Analysis. PLoS One, 11(1), e0146224. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0146224

Myers A. L., Gaedigk A., Dai H., et al. (2012). Defining risk factors for red man syndrome in children and adults. The Pediatric Infectious Disease Journal, 31(5), 464-468. https://doi.org/10.1097/ inf.0b013e31824e10d7

Polk R. E., Healy D. P., Schwartz L. B., et al. (1988). Vancomycin and the red-man syndrome: pharmacodynamics of histamine release. The Journal of Infectious Diseases, 157(3), 502-507. https://doi.org/10.1093/infdis/157.3.502

Renz C. L., Thurn J. D., Finn H. A., et al. (1999). Antihistamine prophylaxis permits rapid vancomycin infusion. Critical Care Medicine, 27(9), 1732-737. https://doi.org/10.1097/00003246-199909000- 00006

Rocha J. L., Kondo W., Baptista M. I., et al. (2002). Uncommon vancomycin-induced side effects. Brazilian Journal of Infectious Diseases, 6(4), 196-200. https://doi.org/10.1590/s1413-86702002000400007

Rubinstein E., & Keynan Y. (2014). Vancomycin revisited - 60 years later. Frontiers in Public Health, 2, 217. https://doi.org/10.3389/fpubh.2014.00217

Rybak M., Lomaestro B., Rotschafer J. C., et al. (2009). Therapeutic monitoring of vancomycin in adult patients: a consensus review of the American Society of Health-System Pharmacists, the Infectious Diseases Society of America, and the Society of Infectious Diseases Pharmacists. American Journal of Health-System Pharmacy, 66(1), 82-98. https://doi.org/10.2146/ajhp080434

Schwartz M. D. (2002). Vancomycin-induced neutropenia in a patient positive for an antineutrophil antibody. Pharmacotherapy, 22(6), 783-788. https://doi.org/10.1592/phco.22.9.783.34059

Sivagnanam S., & Deleu D. (2003). Red man syndrome. Crit Care, 7(2), 119-20. https://doi.org/10.1186/ cc1871

Song K. H., Kim H. B., Kim H. S., et al. (2015). Impact of area under the concentration-time curve to minimum inhibitory concentration ratio on vancomycin treatment outcomes in methicillin- resistant Staphylococcus aureus bacteraemia. International Journal of Antimicrobial Agents, 46(6), 689-695. https://doi.org/10.1016/_j.ijantimicag.2015.09.010

Vandecasteele S. J., De Vriese A. S., & Tacconelli E. (2013). The pharmacokinetics and pharmacodynamics of vancomycin in clinical practice: evidence and uncertainties. Journal of Antimicrobial Chemotherapy, 68(4), 743-748. https://doi.org/10.1093/jac/dks495

Von Drygalski A., Curtis B. R., Bougie D. W., et al. (2007). Vancomycin-induced immune thrombocytopenia. The New England Journal of Medicine, 356(9), 904-910. https://doi.org/10.1056/ nejmoa065066

Wallace M. R., Mascola J. R., & Oldfield E. C. 3^rd. (1991). Red man syndrome: incidence, etiology, and prophylaxis. The Journal of Infectious Diseases, 164(6), 1180-1185. https://doi.org/10.1093/ infdJs/164.6.1180

Wazny L. D., & Daghigh B. (2001). Desensitization protocols for vancomycin hypersensitivity. Annals of Pharmacotherapy, 35(11), 1458-1464. https://doi.org/10.1345/aph.1a002 Yazganoglu K. D., Ozkaya E., Ergin-Ozcan P., & Cakar N. (2005). Vancomycin-induced drug hypersensitivity syndrome. Journal of the European Academy of Dermatology and Venereology, 19(5), 648650. https://doi.org/10.1111/j.1468-3083.2005.01228.x

Размещено на Allbest.ru

...