Розвиток теоретичних та методологічних засад психологічної реабілітації осіб з інвалідністю по зору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток теоретичних та методологічних засад психологічної реабілітації осіб з інвалідністю по зору

Костенко Т.М.

Вступ

В сучасному світі демократичність суспільства визначається підвищенням цінності особистості з обмеженими фізичними можливостями, побудовою системи захисту її прав та створенням умов для реалізації її потенційних можливостей. Особи з інвалідністю, у тому числі з інвалідністю по зору, мають право бути повноправним учасником суспільних відносин, що в свою чергу визначає актуальність реабілітаційної діяльності на рівні держави.

Проблеми реабілітації в Україні визначається збільшенням кількості осіб з інвалідністю в соціальній структурі взагалі. Громадяни з інвалідністю по зору є серед усіх верств населення будь-якого суспільства, і їх кількість постійно зростає, що пов'язано з багатьма чинниками. Відмінною рисою осіб з інвалідністю є те, що вони, внаслідок різних причин, не в змозі брати повноцінну участь у суспільному житті країни і потребують як соціального захисту від держави так і психологічної підтримки. В Україні, зважаючи на сучасні реалії, відчутним є дефіцит праць, присвячених комплексному аналізу проблем реабілітації осіб з інвалідністю по зору. Це ускладнює реалізації психологічної реабілітації на сучасному рівні та уповільнює процес набуття рівноправного статусу в суспільстві осіб з інвалідністю по зору.

Система реабілітаційних закладів України потребує розробки і впровадження сучасної системи реабілітації осіб з інвалідністю, у тому числі і психологічної. У державній політиці України наразі відбуваються зміни у підходах до визначення та вирішення проблем інвалідності, що зумовлює реформування реабілітаційних закладів, розвиток напрямку психологічної реабілітації в структурі комплексної реабілітації.

Проте на сьогодні не достатньо розроблена, обґрунтована та реалізована система психологічної реабілітації осіб з інвалідністю по зору, що сповільнює проходження комплексної реабілітації. Для того, щоб комплексна реабілітація здійснювалася успішно, необхідно знати специфіку психічних станів, їх типізацію та закономірності протікання.

Виклад основного матеріалу

реабілітація медичний психологічний інвалідність

Традиційно перевагу в реабілітації осіб з інвалідністю по зору надається медичному аспекту, тоді як впровадження психологічної складової в практичну систему комплексної реабілітації дозволить значно підвищити її ефективність. Аналіз наукових досліджень засвідчує, що в структурі травматичних проблем осіб з інвалідністю по зору переважають проблеми соціально-психологічні (відношення з міро- та макросоціумом).

Реабілітація розглядається як комплекс медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юридичних заходів, спрямованих на відновлення чи компенсацію порушених або втрачених індивідом суспільних зв'язків і відносин внаслідок змін стану здоров'я, соціального статусу, втрати близьких людей, навичок навчальної діяльності, соціальної дезадаптації та ін., які супроводжуються стійкими розладами функцій організму (інвалідністю), захворюваннями, залежністю, втратою соціального статусу. Поняття «реабілітація» досліджувалось у таких напрямках, як реабілітація в особистісному контексті (Титаренко Т.), рольова (Горностай П.), психологічна (Холостова Є.), середовищна (Мосійчук Т.) [1]. Психологічна реабілітація розглядається як система заходів, спрямованих на відновлення, корекцію психологічних функцій, якостей, властивостей особистості, створення сприятливих умов для розвитку й утвердження особистості. Орієнтована на відновлення психічних станів, які були порушені внаслідок травмуючої дії різних факторів. Психологічна реабілітація виступає як один з найбільш пріоритетних видів реабілітації, що знайшло відображення в документах Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ).

Втрата зору призводить до певної перебудови психіки і поведінки, будується нова система переживань, порушується звичне стереотипне світосприйняття, включається новий адаптаційний режим. На початкових етапах цей процес супроводжується різкими, негативними емоційними проявами пригніченості, тривоги, страху. В структурі особистості відбувається трансформація окремих ознак психологічного неблагополуччя в стійкі психічні стани, які в подальшому можуть накласти відбиток на всю систему життєдіяльності. У значної частини осіб з інвалідністю по зору формується стигматизована («інвалідизована») ідентичність з деструктивними стратегіями соціального функціонування [2].

В історичному плані формування реабілітаційної діяльності як комплексу відновлювальних заходів і соціальної допомоги особам з фізичними та психічними порушеннями. Це пов'язується з розвитком системи громадського піклування, має величезну історію і представлену діяльністю громадських і благодійних організацій. Благодійна діяльність з надання медичної та соціальної допомоги нужденним, в тому числі і людям з фізичними та психічними порушеннями, ґрунтувалася на принципах християнської культури милосердя. У ХІХ столітті громадського піклування і християнська благодійність розглядаються як дві парадигми становлення і розвитку соціально-реабілітаційної діяльності [3].

Підвищений інтерес до проблем реабілітації осіб з інвалідністю спостерігається після прийняття в 1948 році Організацією Об'єднаних Націй (ООО) «Загальної Декларації прав людини», відповідно до якої «кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях ...», «кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини».

Формуванням нового світорозуміння, що відображає процеси демократизації і гуманізації суспільної свідомості, обумовлюють необхідністю переосмислення ставлення суспільства до людей з фізичними і психічними порушеннями. Проблеми реабілітації, визначення її сутнісних характеристик починають активно обговорюватися в науковому співтоваристві і на нарадах різних міжнародних організацій, в тому числі Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ).

Дефініції реабілітації в наукових дослідженнях ґрунтуються на визначеннях, представлених в резолюціях ВООЗ, перш за все, в руслі медичної парадигми, і розглядаються як комплекс лікувальних і оздоровчих заходів, до яких відносять методи відновного лікування, що включають в себе спадкоємне продовження медикаментозної терапії, фізичні методи активізації хворого, санаторно-курортне лікування та ін. Основною метою реабілітації розглядається відновлення хворого.

Рішення проблем реабілітації осіб з інвалідністю пов'язують, з одного боку, з комплексом медичних заходів, спрямованих на відновлення здоров'я і компенсацію втрачених функцій організму внаслідок якого-небудь захворювання або наявності фізичного і психічного порушення, з іншого боку, з комплексом заходів соціально-економічного характеру.

Принцип комплексного підходу стає одним з головних принципів реабілітації осіб з ОВЗ і осіб з інвалідністю. У той же час проблеми реабілітації даної категорії населення розглядаються в контексті медичної парадигми і нормоцентричного підходу, відповідно до якого фізичні та особистісні відмінності між людьми описуються в термінах здоров'я-хвороби, норми-патології. Суспільство по відношенню до людей з фізичними і психічними порушеннями займає позицію опіки в поєднанні з виключенням їх з основного життя соціуму; інтеграція осіб з інвалідністю у суспільство здійснюється в основному за допомогою соціальної політики як забезпечення мінімально комфортного рівня життєдіяльності через систему допомоги і пільг. У руслі даного підходу, інтеграційні процеси, передбачені законодавством, і що визначають доступність основних соціальних інститутів для осіб з ОВЗ і осіб з інвалідністю, залишаються часто декларативними.

Зміна світоглядних основ ставлення суспільства до людей з фізичними і психічними порушеннями на основі принципів особистісно орієнтованої парадигми обумовлює поширення нових підходів до реабілітаційної діяльності. Поряд з медичною, набуває поширення соціальна модель інвалідності. Інвалідність розглядається як один з варіантів розвитку людини, як один із стилів життя, а не девіація. Діяльність держав починає спрямовуватися на створення правових, економічних та соціальних умов для задоволення потреб осіб з інвалідністю в засобах реабілітації та реабілітаційних послугах; ідея соціальної інтеграції даної категорії населення протиставляється практиці їх дискримінації. Одним з головних умов соціальної інтеграції осіб з інвалідністю розглядається як необхідність адаптації предметного та соціального середовища до їх психофізіологічних особливостей [4].

Таким чином, в розвиток концептуальних основ реабілітації осіб з інвалідністю значний внесок вносять фахівці в галузі соціальної роботи. При цьому основні положення теорії і практики реабілітації даної категорії громадян збігаються з підходами до реабілітаційної діяльності в галузі медицини, дефектології (корекційної педагогіки та психології).

Важливою сферою розробки та вирішення завдань реабілітації осіб з інвалідністю на той час була дефектологія, теорія і практика навчання і виховання дітей з фізичними та психічними порушеннями. У тифлопедагогіці, сурдопедагогіці, олігофренопедагогіці формується самостійна наукова дисципліна - реабілітація осіб з інвалідністю по зору, слуху та ін. Відповідно до концепції «соціальної корисності», основна увага приділяється проблемі соціально-трудової реабілітації незрячих, нечуючих та осіб з інтелектуальними порушеннями. Соціально-трудова реабілітація розглядається як система заходів психолого-педагогічного, соціально-економічного та медичного характеру, що здійснюються при активній участі осіб з інвалідністю в діяльності. Так, в тифлопедагогіці включення в діяльність, в тому числі, в трудову діяльність розглядається як основний фактор і умова компенсації наслідків наявності у людини зорової депривації, а успішне її виконання - як найважливіший показник компенсації порушення зорових функцій, а також як фактор подолання соціальної дезадаптації. У процесі соціально-трудової реабілітації приділяється увага не тільки врахуванню психофізіологічних особливостей осіб з інвалідністю по зору, а й проведення спеціальних заходів, спрямованих на формування у незрячих людей необхідних трудових навичок, включаючи навички просторового орієнтування, спілкування, розвитку або відновлення мобільності та ін.

Як зазначає В. З. Кантор, реабілітація як самостійна наукова дисципліна найбільш повно інтегрує біологічні, психологічні і соціальні аспекти особи з інвалідністю, становище в суспільстві як цілісній соціобіологічні особистості. У представленій структурної моделі реабілітації осіб з інвалідністю В. З. Кантор виділяє кілька вимірів: морфологічний, динамічний, та інструментальний вимір, і розглядає реабілітацію як «багатовимірне явище» або «всебічну реабілітацію» [5].

Виділення динамічного вимірювання передбачає виділення основних етапів (фаз) або якісних рівнів реабілітації: первісної, яка передбачає призупинення розвитку соціальної недостатності, обумовлюється психофізичними порушенням; елементарної реабілітації, яка передбачає створення основ дієздатності особи з інвалідністю в ключових галузях суспільного практики; повної реабілітації, яка передбачає досягнення особою з інвалідністю максимальної незалежності і самостійності в основних сферах соціальної життєдіяльності.

Інструментальне вимірювання передбачає виділення різних видів реабілітаційної діяльності: медична реабілітація, як здійснення лікувально-профілактичних заходів та заходів щодо осіб з психофізичними порушеннями; інженерна (технічна) реабілітація, спрямована на розробку і впровадження спеціальних технічних засобів, що розширюють соціальні можливості; психологічна реабілітація як здійснення псіходіагностичних, психопрофілактичних і психокорекційних заходів; педагогічна реабілітація як здійснення заходів щодо формування специфічних умінь і навичок, необхідних для участі в соціальній практиці. Особлива увага в представленій моделі реабілітації приділяється педагогічним аспектам реабілітації. На основі узагальнення практичного досвіду роботи в процесі реабілітації осіб з інвалідністю, що має педагогічний характер, В. З. Кантор виділяє самостійний напрям в системі соціальної реабілітації осіб з порушеннями в розвитку - педагогічну реабілітацію.

Реалізацію рівних прав на повноцінну участь у житті суспільства осіб з інвалідністю, підвищення якості їх життя дослідники пов'язують з включенням даної категорії населення різних вікових категорій в єдиний освітній простору. В останнє десятиліття відзначається підвищений інтерес до реабілітаційної діяльності фахівців в галузі загальної педагогіки, що обумовлено процесами реформування освіти і розвитку практики інклюзивної освіти, а також зростання кількості дітей з різними формами дезадаптивних поведінки. Створення оптимальних умов навчання і виховання для всіх учнів незалежно від їх стартових можливостей можливо, на думку деяких дослідників, лише при реабілітаційній спрямованості діяльності вчителя. У зв'язку з цим, обґрунтовується необхідність виділення реабілітаційної педагогіки та реабілітаційної психології в окремї самостійні напрями. Як зазначає А. В. Гордєєва, в 90-х роках двадцятого століття яскраво окреслилася тенденція до розширення реабілітаційного аспекту за рамки спеціальної педагогічної проблематики. Розробка теоретико-методологічних основ реабілітаційної педагогіки та психології в загальноосвітньому контексті обумовлений, з одного боку, потребою шкільної практики в підвищенні ефективності діяльності служб психолого- педагогічного супроводу учнів з ООП в умовах інклюзивної освіти, з іншого боку, недостатньою усвідомленістю педагогічної спільноти в проблемах корекції порушень розвитку дітей з фізичними і психічними порушеннями [6,7].

В Україні була прийнята низка законодавчих актів щодо розвитку системи реабілітації в цілому, а найголовніше - питань надання індивідуально орієнтованих реабілітаційних послуг. Ця галузь діяльності розглядається в нашій країні як державна проблема і регламентується відповідними законодавчими актами і постановами Уряду.

Інтеграція в суспільство людей з інвалідністю в Україні за останні п'ять років стала одним із пріоритетів державної соціальної політики, в контексті якої зайнятість осіб з інвалідністю почала розглядатися не тільки як ключовий елемент їх соціальної інтеграції та забезпечення економічної незалежності.

Раціональне працевлаштування, як найважливіший критерій успішної адаптації інваліда в минулому, сьогодні є лише однією із складових повноцінної реабілітації. Згідно із сучасною концепцією медико-соціальної експертизи, інвалідність встановлюється після оцінки різних видів життєдіяльності, що порушуються внаслідок інвалідизуючого захворювання. Тому система реабілітації людини з обмеженими можливостями повинна містити заходи, спрямовані на кожен із порушених видів життєдіяльності.

Корінні зміни, що відбуваються у підходах до визначення та вирішення проблем інвалідності у державній політиці, зумовили посилення реабілітаційної спрямованості, формування мережі реабілітаційних закладів, розвиток ринку технічних засобів реабілітації.

Відсутність централізованого банку даних людей з обмеженими можливостями, їх потреб у різних видах реабілітації зумовлює складності перспективного планування комплексу реабілітаційних заходів та надання реабілітаційних послуг на державному рівні.

Кардинальних змін щодо захворюваності та інвалідності в аспекті їх зниження та профілактики неможливо досягнути без суттєвих змін у системі охорони здоров'я та соціального розвитку, спрямованих на структурну перебудову, покращення матеріально- технічного та кадрового забезпечення закладів медико- соціальної експертизи та реабілітації. Разом з цим подальший розвиток реабілітації ускладнений відсутністю Державної служби реабілітації, чіткого механізму взаємодії різних органів та закладів, що відповідають за реабілітацію осіб з інвалідністю, оптимальних моделей системи реабілітації на державному рівні з урахуванням особливостей формування захворюваності та інвалідності.

Реформування соціальної сфери, міжбюджетних відносин, адміністративна та податкові реформи не знаходять підтримки з боку організацій осіб з інвалідністю. Таким чином, у багатьох регіонах України відсутні Ради у справах осіб з інвалідністю при обласних

Державних адміністраціях, а в тих регіонах, де такі Ради створені, їх робота носить формальний характер.

На сьогодні спостерігається нерівномірний розподіл реабілітаційних відділень, особливо відчувається їх нестача у сільській місцевості, слабкий розвиток матеріально-технічної бази. Функціонування існуючих реабілітаційних відділень відбувається переважно за медичною моделлю, з недостатнім розвитком соціальної реабілітації та інтеграції.

Зайнятість населення в умовах глобалізаційних викликів, виступаючи фактором і наслідком кількості індивідуального і суспільного здоров'я, з одного боку, впливає на формування генофонду нації, на поступ держави на міжнародному ринку праці, а з іншого боку, зумовлює низку особливостей використання трудового потенціалу на внутрішньому ринку праці. Специфіка цих процесів значною мірою залежить від належного рівня сформованості системи державного управління службою медико-соціальної експертизи працездатності, адже в Україні щорічно користуються постійною медико- соціальною допомогою та потребують соціального захисту 2,5 млн. осіб з інвалідністю.

Медико-соціальна допомога у нашій країні пройшла тернистий шлях від надання соціальної підтримки інвалідам до сучасного формування системи медико- соціальної експертизи та реабілітації.

Поява Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (Відомості Верховної Ради України від 06.10.2005 р. №2961 спонукала переглянути підхід до організації державної реабілітаційної системи. Цей Закон відповідно до Конституції України визначає основні засади створення правових, соціально- економічних, організаційних умов для усунення або

компенсації обмежень життєдіяльності, забезпечує координованість системи реабілітації, доступність технічних та інших засобів реабілітації і виробів медичного призначення, реабілітаційних послуг, відповідність їх змісту, рівня та обсягу фізичним, розумовим, психічним можливостям і стану інваліда та дитини-інваліда.

Законом регламентовано державне управління системою реабілітації інвалідам, яке покладене на центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування (центральні органи у сферах праці та соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, культури, фізичної культури і спорту та інші). До їх обов'язків входить керівництво установами, закладами системи реабілітації, аналітично-прогностична діяльність, формування напрямків взаємодії різних ланок реабілітації осіб з інвалідністю.

Постановою КМУ від 10 січня 2002 р №14 Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров'я нації» на 2002-2011 роки передбачено протягом 2002 - 2003 рр. створення при управліннях охорони здоров'я обласних та міських держадміністрацій реабілітаційних рад, які повинні координувати заходи з медичної реабілітації хворих та осіб з інвалідністю та забезпечувати проведення моніторингу стану здоров'я.

Згідно зі ст. 9, повинен бути заснований Державний реєстр реабілітаційних установ, який на сьогодні не складено в повному обсязі. Ведеться лише реєстр центрів медико-соціальної реабілітації дітей осіб з інвалідністю та центрів професійної реабілітації. На жаль, не існує Державного реєстру медичних реабілітаційних установ, тому на регіональному рівні Реабілітаційними радами повинні бути створені реєстри обласних реабілітаційних установ.

Реабілітаційні установи залежно від змісту реабілітаційних заходів, які вони здійснюють, належать до таких типів: реабілітації; педагогічної професійної установи можуть мати змішаний тип медичної реабілітації; медико-соціальної соціальної реабілітації; реабілітації; реабілітації; фізичної трудової фізкультурно-спортивної реабілітації, психолого- реабілітації; реабілітації; Реабілітаційні Україна, як незалежна держава, взяла на себе конкретні зобов'язання в реалізації конституційних вимог щодо соціального захисту осіб з інвалідністю. Держава спрямовує свою соціальну політику на поліпшення їх матеріального забезпечення, докладає необхідних зусиль для створення їм належних правових, соціально-побутових умов життя.

Висновки

Отже, від самого лише соціального захисту осіб з інвалідністю треба переходити до реального забезпечення їх прав, які передбачені у Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Згідно з основними стандартами забезпечення та захисту прав і свобод людей з інвалідністю, визначеними у Конвенції, люди з інвалідністю повинні бути рівноправно включеними до загального соціального процесу. При цьому у центрі уваги має бути тепер вже не інвалідність як соціальне явище, а сама людина з інвалідністю, яка має бути здатною, наскільки це можливо, самостійно жити в суспільстві.

Проблема соціального захисту осіб з інвалідністю як багатофакторне суспільне явище, що виникло практично з появою людства і продовжує існувати й сьогодні, вирізняється з-поміж інших проблем суспільного розвитку певними особливостями, притаманними тільки цьому явищу. І пояснюється це, насамперед, тим, що проблема соціального захисту осіб з особливими потребами має надзвичайно багатогранну сутність, що дозволяє в залежності від зміни внутрішнього чи зовнішнього середовища формулювати нові суспільні запити та, відповідно до цих запитів, спонукає органи влади знаходити нові шляхи розв'язання існуючих проблем.

Одним із пріоритетних напрямів соціальної політки багатьох держав світу на сучасному етапі розвитку суспільства є вирішення проблем осіб з інвалідністю, осіб з особливими потребами. Протягом ХХ століття у світі відбулися суттєві зміни щодо ставлення суспільства до проблем інвалідності і власне самих осіб з інвалідністю. Сьогодні визнається рівність прав осіб з інвалідністю на повноцінне життя в суспільстві, а відтак державами створюються реальні умови для якісної експертизи життєдіяльності, реабілітації та соціальної інтеграції осіб з інвалідністю. Вирішення цієї проблеми значною мірою визначить ступінь соціального благополуччя як населення в цілому, так і найбільш вразливих його груп. Врешті- решт, успішне вирішення цієї медико-соціальної проблеми - це виклик сучасності, що зумовлений кризовим станом економіки та загостренням питань збереження і відтворення трудових ресурсів держави.

Список використаних джерел

1. Особенности организации работы клинического психолога в реабилитационных центрах (отделениях) психиатрической службы // Клиническая психология / Под ред. Б.Д. Карвасарского. - СПб.: Питер. 2007. - С. 777-798.

2. Реабілітація постраждалих в умовах надзвичайних ситуацій та бойових дій. Посттравматичний стресовий розлад / За ред. К.Д. Бабова, І.Я. Пінчук, В.В. Стеблюка. - Одеса: ОНУ, 2015. -- 240 с.

3. Теорія і практика медичної реабілітації / М.І. Хвисюк, О.М. Хвисюк, В.Г. Марченко [та ін.]. - Харків: Майдан, 2012. -- 360 с.

4. Титаренко Т.М. Напрями психологічної реабілітації особистості, що переживає події війни // Психологічна допомога особистості, що переживає наслідки травматичний подій: Збірник статей. - К.: Соціально - психологічний методичний реабілітаційний центр, 2015. - С. 3 - 7.

5. Тохтамиш О.М. Реабілітаційна психологія : навчально-методичний посібник / О. М. Тохтамиш. - Вінниця : Віндрук, 2014. - 100 с.

6. Кульбіда С.В. Освіта ХХІ століття. // Дефектологія, 2, 2006. - 54-56

7. Кульбіда, С. В. Функціонування мережі закладів для осіб з особливими освітніми потребами в Україні в умовах перехідного періоду реформування. Збірник наукових праць Л'ОГОЕ, 114-119. https://doi.org/10.36074/ 15.05.2020.v4.44

Размещено на Allbest.ru