Соціально небезпечні хвороби: сучасний стан, фактори поширення та їх профілактика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально небезпечні хвороби: сучасний стан, фактори поширення та їх профілактика

Вступ

За сучасних умов розвитку українського суспільства однією з важливих проблем, які потребують невідкладного вирішення, є поширення групи гострих інфекційних захворювань, напряму пов'язаних із дією цілої низки соціальних факторів. В Україні їх стан тривалий час набував масштабів епідемії.

Відповідно до загальноприйнятих підходів захворювання людини, виникнення і розповсюдження яких пов'язане переважно з несприятливими соціально-економічними умовами проживання населення, розглядаються як соціальні хвороби. До таких прийнято відносити ВІЛ/СНІД, туберкульоз, гепатити, венеричні інфекції, тобто інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), та ін. Для їх узагальненого визначення використовується термін «соціально небезпечні хвороби», який обґрунтовується тим, що поширення досліджуваної групи захворювань не лише становить суспільну небезпеку, а й активізується під впливом певних поведінкових факторів, притаманних різним соціальним групам.

Коли йдеться про соціально небезпечні хвороби, то передусім торкаємося всіх аспектів прав людини, неподільних і невід'ємних: політичних, економічних, культурних, соціальних, репродуктивних. Епідемії соціально небезпечних хвороб, таких як туберкульоз, ВІЛ / СНІД, ІПСШ, вірусні гепатити це не проблема окремої групи людей, це проблема всього суспільства загалом.

За прогнозами експертів, поширення таких соціально небезпечних хвороб, як ВІЛ / СНІД, ІПСШ, туберкульоз та вірусні гепатити, загострить і без того несприятливу демографічну ситуацію в Україні: медичної допомоги потребуватиме дедалі більша кількість людей працездатного віку; зростуть видатки на діагностування цих захворювань, лікування та утримання хворих, на лікування опортуністичних хвороб для ВІЛ-позитивних, профілактику вертикальної трансмісії (передачу ВІЛ від матері до дитини); зростуть потреби в спеціалізованому медичному персоналі, лабораторіях тестування крові, тест-системах, анонімних кабінетах обстеження, лікарнях.

До глобальних наслідків епідемій можна віднести зменшення робочої сили в країні, перерозподіл робочої сили між секторами, втрати робочого часу (прямі і побічні), зниження продуктивності праці, обмеження працездатності частини робочої сили та зміна якості робочої сили, гальмування процесу відтворення й накопичення знань. Самі підприємства стають уразливими внаслідок інфікування (втрати) менеджерського персоналу і кваліфікованих фахівців, зростають витрати на пошук, рекрутування, підготовку і накопичення досвіду. Зменшується кількість працюючих на підприємствах. Може виникати напруженість на робочому місці у зв'язку з нетолерантним ставленням (стигма і дискримінація) до ВІЛ-позитивних співробітників.

Безпосередні наслідки епідемій ВІЛ/СНІДу, ІПСШ, туберкульозу та гепатиту С можуть бути такими: зменшення тривалості життя населення, зниження економічної активності, низька ефективність праці, приріст смертності та інвалідності, зміна структури економічно активного населення (залежно від найбільш уражених статевих і вікових груп), зниження народжуваності, зросте кількість дітей-сиріт, зниження податкових надходжень до бюджету, необхідність нових витрат на соціальну сферу та охорону здоров'я.

Протидія соціально небезпечним хворобам, зокрема їх профілактика на індивідуальному та колективному рівнях, віддзеркалює суспільні цінності й очікування. Саме тому рішення в політиці охорони громадського здоров'я ґрунтуються не тільки на визначенні найістотнішої альтернативи з огляду на медичний ефект, а виходять за межі суто медичних втручань. Розглядаючи проблему поширення соціально небезпечних хвороб, виходимо на якісно нове розуміння хвороби, яке передбачає комплексне вивчення біологічних, соціокультурних, у тому числі поведінкових і політико-економічних факторів, внаслідок поєднання яких розвивається епідемічний процес.

Війна і соціально-економічна криза, що виникла в її наслідок, змінили політичні та економічні пріоритети країни. Відомо, що реальний ВВП України за 2022 р. зменшився на 29,1% [Зміна обсягу, 2022], а згідно з останнім прогнозом НБУ у 2023 р. він практично не зростатиме. Економіка України впала у 2022 р. на 29,2% [Мінекономіки, 2023], а рівень інфляції досяг 26,6% [Інфляційний звіт, 2023], що призвело до помітного зниження видатків у 2022 р. майже в усіх галузях, зокрема освіти та охорони здоров'я (включаючи протидію соціально небезпечним хворобам), окрім соціального захисту та громадського порядку, безпеки [Про Державний бюджет, 2022]. Це змусило фінансувати в першу чергу видатки воєнного стану, зумовлені повномасштабним вторгненням РФ в Україну.

Війна суттєво вплинула на саму систему охорони здоров'я в Україні, яка функціонує у надзвичайно інтенсивному кризовому режимі. Унаслідок масової міграції населення порушена медична логістика, тобто шлях від сімейного лікаря до профільного фахівця. У спільній заяві ВООЗ, ЮНІСЕФ, UNFPA [Спільна заява, 2022] наголошується на тому, що атаки на об'єкти охорони здоров'я в Україні призводять до загибелі та поранення найбільш вразливих пацієнтів, зокрема жінок і дітей, а також медичного персоналу, руйнують життєво важливу інфраструктуру системи охорони здоров'я та примушують величезну кількість людей відмовлятися від медичної допомоги, незважаючи на ургентні стани та гостру необхідність. Напади на заклади охорони здоров'я та медичних працівників безпосередньо обмежують українцям доступ до основних медичних послуг, особливо це стосується уразливих груп хворих. Профілактичні заходи упередження збільшення захворюваності та превентивна медицина для хронічно хворих взагалі унеможливлена через складні умови війни.

Окрім того, після 24 лютого 2022 р. у наслідок збройної агресії в Україні зруйновано 739 медичних закладів, з яких понад 118 відновленню вже не підлягають (дані МОЗ України станом на 17 червня) [Національна відповідь, 2022]. Тож уперше в історії незалежної України система охорони здоров'я приймає такий масштабний виклик. Колосальні ризики, нечувані досі наслідки війни торкнулись і напрямів роботи з чутливими групами населення людей з соціально небезпечними хворобами, які потребують планового постійного лікування та медичного нагляду.

Стан, тенденції та загрози поширення ВІЛ, ІПСШ, ТБ та гепатитів

ВІЛ. Поширення ВІЛ-інфекції залишається однією з важливих невирішених проблем охорони громадського здоров'я, яка стосується мільйонів людей у Європейському регіоні ВООЗ, особливо у східній його частині: за останні 30 років ВІЛ-інфекцію було офіційно зареєстровано у 2,1 млн людей.

Україна посідає одне з перших місць серед країн Європейського регіону ВООЗ за кількістю ВІЛ-позитивних осіб. Оновлені оцінки динаміки захворюваності на ВІЛ/СНІД свідчать, що на початок 2021 р. в Україні мешкало 257 548 (209 тис. 325 тис.) людей хворих на ВІЛ (ЛЖВ), з яких 209 816 людей перебувають на підконтрольних уряду територіях. Згідно з отриманими результатами у прогнозованому періоді до 2025 р. включно очікується повільне зростання оціночної кількості ЛЖВ до 267 тис. осіб. Оціночний рівень поширеності ВІЛ серед дорослих віком 15 років і старше з 2021 по 2025 р. буде залишатися без змін, на рівні 0,7%.

За оціночними даними, на кінець 2022 р. у країні проживало 245 тис. ВІЛ-позитивних людей [Епідемічна ситуація, 2023]. Станом на 01.04.2023 у закладах охорони здоров'я під медичним наглядом перебували 157 992 людини, які живуть з ВІЛ, що становить 385,2 на 100 тис. населення. За оперативними даними, впродовж перших трьох місяців 2023 р. виявлено та офіційно зареєстровано 2931 випадок ВІЛ-інфекції (7,1 на 100 тис. населення), найвищі показники захворюваності на 100 тис. населення у Дніпропетровській (23,8), Одеській (20,7), Миколаївській (11,9), Київській (9,7) та Кіровоградській (9,1) областях.

Показник захворюваності за 1-й квартал 2023 р. на 13% більший порівняно з аналогічним періодом у 2022 р., що в першу чергу зумовлено меншим охопленням скринінговими дослідженнями [Про затвердження Порядку, 2023] Визначення скринінгових досліджень та процедур їх проведення наведено у наказі МОЗ України № 794 від 05.04.2019 р. «Про затвердження Порядку проведення тестування на ВІЛ-інфекцію та забезпечення якості досліджень, форм первинної облікової документації щодо тестування на ВІЛ-інфекцію, інструкцій що до їх заповнення» [Про затвердження Порядку, 2023]. з початку війни. Найбільше ці зміни відчутні на сході та півдні країни, де у Луганській області показник зменшився на 100%, у Донецькій на 48% та Херсонській на 82%.

Туберкульоз. Туберкульоз це соціальнонебезпечна інфекційна хвороба, яка має політичні, соціальні, економічні, культурні складові, а її наслідки негативно впливають на стан здоров'я і якість життя населення, несуть у собі загрозу економіці і національній безпеці держави. Нині третина населення земної кулі інфікована мікобактеріями туберкульозу. Щорічно в світі на туберкульоз захворюють 9 млн осіб, а 3 млн не отримують належного лікування [Reachthe 3 million, 2014]. Загальна кількість хворих у світі сягає 50-60 млн [Мельник, 2013]. Туберкульоз є однією з 10 основних світових причин смертності населення.

Один хворий на туберкульоз може інфікувати в середньому 10-15 здорових осіб, а якщо він потрапить до людних місць школи, театру, громадського транспорту, то ще більше. Ось чому Всесвітня організація охорони здоров'я в 1993 р. проголосила туберкульоз глобальною небезпекою. Останнім часом щороку 24 березня всі країни світу відзначають Всесвітній день боротьби з туберкульозом.

За даними аналізу економічних показників, який готує ВООЗ, щорічні втрати світової економіки від захворювання на туберкульоз становлять близько 12 млрд дол. США. За даними економічного аналізу та розрахунків KPMG, щорічні втрати ВВП, залежно від захворюваності на туберкульоз у країнах світу, становлять до двох відсотків. За останні кілька років збитки від туберкульозу в Україні сягнули 3,7 млрд грн на рік [Островерха, Дуб: 2016].

Гепатити. Гепатит це захворювання печінки запального характеру, як правило, вірусного походження. Головні причини розвитку гепатиту: віруси гепатиту; деякі інфекційні захворювання; токсичні речовини (алкоголь, деякі наркотичні препарати); автоімунні захворювання. Існує п'ять основних типів вірусів гепатиту: А, В, С, D і Е, усі вони спричиняють захворювання печінки, але між ними є істотна відмінність. Зокрема, типи В і С призводять до розвитку хронічного запалення печінки у мільйонів людей і є однією з головних причин цирозу та раку печінки.

За даними ВООЗ, у 2015 р. вірусний гепатит став причиною смерті 1,34 млн людей [Вірусні гепатити, 2023], на сьогодні у світі живе близько 257 млн людей з діагнозом ВГВ (вірусний гепатит В). У 2017 р. в Україні було офіційно зареєстровано 20 846 осіб із хронічним гепатитом В, проте значна частина людей може не знати про свою хворобу, оскільки критерії, за якими вони можуть бути включені до групи ризику, доволі широкі [Гепатит, 2018].

За оцінками ВООЗ і національних експертів, близько 5% українців інфіковані ВГС (вірусом гепатиту С), а це близько 2 млн осіб. Станом на 1 січня 2018 р. під медичним спостереженням офіційно перебували 52 448 осіб [Гепатит, 2018].

ІПСШ. Інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), є національною проблемою для усієї системи охорони здоров'я України, яку не можна відокремлювати від епідемії ВІЛ/ СНІД, оскільки одним з основних шляхів передачі ВІЛ-інфекції є статевий. За даними МОЗ, в Україні щорічно реєструється близько 400 тис. нових випадків сифілісу, гонореї, хламідіозу, герпесу, сечостатевого мікоплазмозу, геніального кандидозу та трихомоніазу. Офіційна статистика відображає, за різними оцінками, від 30% до 40% реальної кількості випадків ІПСШ [Особливості лікування інфекцій, що передаються, 2009]. Це пов'язано з великою кількістю прихованих форм статевих інфекцій, низьким рівнем статевої культури, відсутністю просвітницько-профілактичних заходів і тим, що окремі групи населення, які входять до групи ризику, не отримують належної та своєчасної дерматовенерологічної допомоги.

Внаслідок війни в Україні складно як оцінити реальний стан епідемічної ситуації, так і впливати на епідемію в цілому, особливо на окупованих і деокупованих територіях. З початком повномасштабної війни на території України у лютому 2022 р. виникли проблеми щодо забезпечення епіднагляду за поширенням соціально небезпечних хвороб, ускладнилася логістика надання послуг із профілактики, тестування, лікування, насамперед у південно-східних регіонах. Негативні наслідки, як і відновлення послуг населенню в контексті епідемій, будуть нерівномірними з огляду на оперативні зміни, пов'язані з активністю бойових дій, наслідками руйнації медичної інфраструктури, міграцією населення, моніторингом ВІЛ-позитивних ВПО тощо. А ризики економічного характеру, пов'язані з війною, ускладнюють процеси подолання епідемій ВІЛ, туберкульозу та гепатиту С.

Попри всі проблеми і наслідки військової агресії РФ, система епіднагляду України продовжує протидіяти таким соціально небезпечним хворобам, як ВІЛ/СНІД, ТБ та вірусні гепатити В, С, оперативно розв'язуючи проблеми щодо забезпечення повноти і якості статистичних даних, профілактичних послуг, тестування населення, особливо на ВІЛ-інфекцію, реєстрації випадків ВІЛ/СНІДу (зокрема коінфекції ВІЛ/ТБ і ВІЛ/ВГ).

У зв'язку з цим у основі державних стратегій профілактики епідемії соціально небезпечних хвороб на фоні подій, пов'язаних з війною, має бути мультидисциплінарний, багаторівневий підхід, який передбачає застосування комплексних превентивних технологій, які включають методи корекції девіантної поведінки представників уразливих груп населення та просвітницької роботи щодо поширення правдивої медичної інформації про наслідки ризикованої поведінки.

Вплив соціальної нерівності на поширення соціально небезпечних хвороб в українському суспільстві

У сучасному світі за умов виникнення масових епідемій інфекційних хвороб і так званих хвороб цивілізації все більшу роль починають відігравати дослідження поведінкових факторів у детермінації захворюваності та смертності населення, які напряму пов'язані зі ставленням людини до власного здоров'я, усвідомленням нею соціальної відповідальності перед суспільством за поширення соціально небезпечних хвороб, що актуалізує вивчення індивідуальних аспектів соціальної взаємодії хворих та їх поведінкових стратегій. За даними офіційної статистики, рівень захворюваності на соціально небезпечні хвороби в Україні за останні роки суттєво зменшився (рис. 1).

Офіційні дані Міністерства охорони здоров'я України за останні 22 роки свідчать про зниження рівня захворюваності на ВІЛ/СНІД, ТБ і гепатити, що зумовлено створенням мережі профільних державних медичних установ, у яких хворі мають можливість отримувати безкоштовне лікування. Це підтверджують дані експертного опитування, проведеного співробітниками відділу соціальної експертизи Інституту соціології НАН України в червні-серпні 2022 р. Для глибшого розуміння чинників поширення соціально небезпечних хвороб в українському суспільстві, а також розкриття змісту, структури та спрямованості поведінкових моделей / стратегій населення в умовах по-ширення соціально небезпечних хвороб, співробітники відділу соціальної експертизи Інституту соціології НАН України у червні-серпні 2022 р. про-вели експертне опитування серед фахівців центрів громадського здоров'я, медичних закладів, неурядових організацій, науковців. Загалом було опи-тано 50 експертів.

Рисунок 1. Динаміка захворюваності на соціально небезпечні хвороби за даними Міністерства охорони здоров'я України в період з 2000 по 2021 р. (кількість хворих з діагнозом, що встановлений уперше в житті). Інформація за 2022 р. наведена лише по ВІЛ / СНІД і ТБ [Статистичний щорічник України, 2021: с. 131-134].

Рисунок 2. Оцінка експертами ситуації у сфері надання послуг, пов'язаних з ВІЛ, ТБ, гепатитами, ІПСШ, станом на початок 2022 р., %

Загальне задоволення рівнем надання послуг, пов'язаних з лікуванням таких соціально небезпечних хвороб, як ВІЛ, ТБ, вірусні гепатити та ІПСШ перевищує 60%, що свідчить про ефективність державної політики. Найбільший рівень якості демонструють заклади, що спеціалізовані на лікуванні ВІЛ-позитивних громадян 72% і хворих на туберкульоз 54% відповідей «добре» та «дуже добре». Найгірші показники спостерігаються у медичних установах за профілем лікування ІНПШ, оскільки 36% експертів висловили своє незадоволення, визначивши якість їх роботи як «дуже погано», «погано». Отримані результати актуалізують питання нерівності у сфері охорони здоров'я, насамперед у доступності та якості медичного обслуговування різних категорій хворих на соціально небезпечні хвороби. Спостерігається поляризація ставлення до пацієнтів за діагнозом так пріоритетним є лікування ВІЛ і ТБ, які отримують більш якісну допомогу, тоді як носії вірусних гепатитів і ІПСШ вважають своє лікування «посереднім» (50% і 34% відповідно).

У зв'язку з цим необхідно враховувати те, що для переважної більшості хворих на соціально небезпечні хвороби зовсім недоступні такі медичні послуги, як консультації вузькопрофільних фахівців, платні операції, спеціалізовані обстеження та профільна стоматологія, оскільки вони є високовартісними. Без сумніву, рівень життя відіграє важливу роль у підтриманні здоров'я пацієнтів з певним діагнозом, хоча дія цього чинника швидше не пряма, а опосередкована. Однак високі статки не є автоматичною запорукою ведення здорового способу життя та кращого здоров'я, хоча вони й дають змогу забезпечити можливість отримання певного комплексу матеріальних благ, що сприяють збереженню та зміцненню біологічного потенціалу людини, шляхом збільшення можливостей доступу до платних медичних послуг і новітніх досягнень фармакології. Низькі прибутки не дають можливості носіям соціально небезпечних хвороб забезпечити себе та свою сім'ю якісним харчуванням, ліками, спеціалізованими медичними послугами, до того ж постійна необхідність витрачати кошти на підтримувальну терапію може призвести їх до життя у злиднях, а з часом бідність набуває застійного характеру. Постійне фінансове навантаження автоматично провокує виникнення конфліктних і стресових ситуацій у сім'ях хворих, що сприяє розвитку «стресорів» і запускає механізми соціальної дезадаптації. Це підтверджують результати нашого експертного опитування (рис. 3), за якими 62% хворих на вірусні гепатити та 52% ІПСШ несуть «високі витрати на лікування за свій рахунок». Окрім того, вони ж мають труднощі з діагностуванням 52% хворих на вірусні гепатити та 36% ІПСШ, що потребує додаткових витрат та є вагомим економічним навантаженням.

Виходячи з того, що для носіїв соціально небезпечних хвороб діагноз автоматично є підтвердженням отримання особливого соціального статусу, який передбачає не тільки чітке дотримання жорстких медичних правил, а й визначає деякі соціальні обмеження, регламентуючи сценарії соціальної взаємодії, а функції соціального контролю державою покладені лише на профільні лікувальні заклади, в яких існує певний дефіцит профільного медичного персоналу неукомплектованість лікарень становить: 12% вірусні гепатити, 20% ВІЛ, 22% ІПСШ, 32% ТБ (рис. 3), то виникають високі ризики порушення хворими встановлених правил та недотримання обмежень.

За результатами опитування, на думку експертів, 66% хворих на ІПСШ, 58% ВІЛ інфікованих, 48% носіїв ТБ і 28% з діагнозом вірусних гепатитів недостатньо дотримуються режиму лікування (рис. 3). Якщо узагальнити відповіді фахівців, то виявляється, що 50% носіїв соціально небезпечних хвороб тією чи іншою мірою ведуть ризикований спосіб життя, наражаючи на небезпеку оточуюче їх середовище та порушуючи процедури лікування. Найбільш відповідальними в цьому сенсі виявляються хворі на вірусні гепатити, показник «порушників» серед яких не перевищує однієї третини. Виходячи з того, що роль хворого проявляється крізь призму таких характеристик, як позбавлення можливості ведення традиційного способу життя, наявність конкретних соціальних обов'язків і обмежень щодо нерозповсюдження хвороби та впорядкованість життя в контексті регулярного прийому препаратів підтримувальної терапії, то неминучою є трансформація самого способу життя, важливим елементом якого слід вважати гігієнічну поведінку, яка складається з відповідального ставлення до свого здоров'я та здоров'я близького оточення й інших людей. При цьому необхідно зауважити, що нестачі в ліках для підтримувальної терапії не відчуває жодна з вразливих категорій носіїв соціально небезпечних хвороб 8% хворих на ІПСШ, 10% носіїв ТБ, 16% ВІЛ інфікованих і 24% з діагнозом вірусних гепатитів (рис. 3).

Наступний аспект нерівності у сфері здоров'я можна позначити як територіально-просторове розташування центрів надання профільної допомоги хворим на соціально небезпечні хвороби. Географічна доступність медичних закладів не передбачає розподілу навантаження, оскільки основна їх маса зосереджена в обласних центрах і великих містах, тоді як на селі та в поселеннях міського типу існує виключно акушерський супровід. Отже, оснащеність медичних установ, їх укомплектованість та якість кадрових ресурси не є однорідною, у різних регіонах так чи інакше існують нерівності у сфері охорони здоров'я. Результати експертного опитування підтверджують це, констатуючи, що для 20% носіїв ВІЛ, ТБ і вірусних гепатитів існують певні транспортні труднощі, які перешкоджають регулярному відвідуванню профільних медичних закладів. Найбільш несприятлива ситуація складається з доступністю лікарняних установ для хворих на ІПСШ, 36% яких мають транспортні проблеми через складність географічного розташування медзакладів (рис. 3).

Рисунок 3. Розподіл відповідей респондентів на запитання «Назвіть основні перешкоди у сфері надання послуг, пов'язаних з ВІЛ, ТБ, гепатитами, ІПСШ до війни», %

соціальна небезпечна хвороба

Отже, результати проведеного експертного опитування підтверджують наявність нерівного доступу до отримання послуг з підтримувальної терапії навіть на рівні організації мережі профільних установ державної системи охорони здоров'я, що дає змогу зробити припущення про наявність у суспільстві явища стигматизації. Хворі на соціально небезпечні захворювання страждають не стільки від дезадаптації та стресу, пов'язаних з фактом специфічного життя з хворобою, скільки від стигматизації, яку можна поділити на дві складові зовнішню (дискримінацію) та внутрішню (самостигматизацію). Перша формується під впливом негативного ставлення до хворих з боку суспільства, а друга виникає внаслідок радикальної зміни способу життя.

Під впливом стигматизації, яка провокує перебування в постійному стресі, носії соціально небезпечних хвороб переживають соціальну дезадаптацію, яка виступає в ролі пускового механізму формування таких поведінкові стратегій, як самоізоляція, самообмеження, відмова від самозбереження. Соціальна дезадаптація характеризується переважанням у хворих конформних установок, слабким рівнем самоконтролю та відповідальності перед суспільством і високою напруженістю (стресом), схильністю переносити відповідальність за відхилення в соціальній взаємодії на найближче оточення. Цікавим є те, що, за результатами експертного опитування, рівень само стигматизації значно вищий, ніж дискримінації. Серед усіх категорій хворих без винятку найвищі показники демонструють ВІЛ-інфіковані 86% самостигматизації проти 56% фактів дискримінації та ТБ 58% самостигматизації проти 38% фактів дискримінації (рис. 4).

Рисунок 4. Розподіл відповідей респондентів на запитання «Назвіть основні перешкоди у сфері надання послуг, пов'язаних з ВІЛ, ТБ, гепатитами, ІПСШ до війни», пов'язаних з фактами стигматизації, %

Глобальна пандемія Covid-19 спричинила загострення проблем стигматизації хворих на соціально небезпечні хвороби, зокрема, це збільшило стресові впливи та підвищило рівень соціальної напруженості, в результаті чого процес стигматизації набув особливого розмаху та нових форм. В умовах виникнення світової пандемії стигма стає «тавром» не тільки для хворого, а й для всіх, хто має хоча б якесь відношення до нього: близьке оточення, лікарі, середній медичний персонал, колеги на роботі, контактні особи.

Отже, можна констатувати, що соціальні нерівності збільшують ризики дезадаптації у хворих, стимулюючи соціальні відхилення (ігнорування підтримувальної терапії, недотримання режиму лікування, порушення правил соціальних обмежень, конформізм), провокуючи дискримінацію та самостигматизацію.

Чинники, які впливають на поведінку груп ризику інфікування ВІЛ, ІПСШ, ТБ і гепатитами

Серед населення поведінковий ризик розподіляється нерівномірно. Поведінка одних груп населення може бути в середньому пов'язана з більш високим ступенем ризику, ніж поведінка інших. Дані про те, які саме групи чи спільноти виявляються вразливими, можуть значно різнитися від країни до країни та вимагати уточнення на місці в сенсі з'ясування зайнятості, міграційного статусу, сексуальної орієнтації, географічного розташування, рівня доходів чи будь-яких інших параметрів. Поведінкові дані можуть допомогти у виявленні схильних до ризику груп або спільнот на місцях і дати уявлення про можливі шляхи передання вірусу в разі, якщо не вжито заходів для припинення його поширення.

Крім того, це може свідчити про рівень поширення поведінки, пов'язаної з ризиком, у суспільстві загалом, а також на поведінкові «містки» між населенням загалом та більш уразливими групами. У разі міцності цих «містків» раннє стримування передання ВІЛ у вразливих групах чи спільнотах стає невідкладним і критично важливим компонентом у справі уповільнення поширення вірусу серед населення загалом [Сбор, 2001].

За результатами експертного опитування виявлено низку чинників, які впливають на поведінку груп ризику щодо інфікування соціально небезпечними хворобами. Серед них: ціннісно-мотиваційний фактор, шкідливі звички, соціально-економічний, економічний (фінансовий), медичний, когнітивний і соціальний фактори, стигматизація та самостигматизація (табл. 1). Виявлені чинники певною мірою впливають на поведінку всіх груп ризику, при цьому такий вплив залежить від того, у якій зоні ризику вони перебувають інфікування ВІЛ, ІПСШ, ТБ чи гепатитами. У випадку ВІЛ ризикована поведінка залежить першою чергою від ціннісно-мотиваційних факторів, у разі ІПСШ від економічних / фінансових, у разі ТБ від соціально-економічних, а в разі гепатитів від медичних факторів.

Таблиця 1

Загроза масового поширення соціально небезпечних хвороб і у ХХІ ст. не зникла і заходи протидії їм залишаються актуальними. Більше того, в Україні з початком військової агресії РФ під деструктивним впливом бойових дій епідеміологічна ситуація дещо загострилась, оскільки частина хворих втратили можливість вільного доступу до спеціалізованих медичних закладів, через порушення фармацевтичних логістичних ланцюгів вони не могли своєчасно отримувати препарати, необхідні для підтримувальної терапії, а якість роботи системи охорони здоров'я суттєво погіршилась не витримуючи великого навантаження.

Ефективна відповідь на ВІЛ, ТБ, ІПСШ і гепатити не лише потребує надання послуг і розроблення програми підтримки для груп ризику інфікування цими хворобами, а й потребує впровадження внутрішньо системних і зовнішніх змін, яких можна досягти лише спільними зусиллями. Численні чинники, що впливають на поведінку і на особистий ризик виникнення соціально небезпечних хвороб у представників ключових та уразливих груп населення, перебувають переважно поза їхнім особистим контролем. Зокрема, є ціла низка соціальних, правових, структурних та інших контекстуальних факторів, які підвищують рівень уразливості груп ризику до соціально небезпечних хвороб та обмежують їхній доступ до отримання послуг у зв'язку з цими хворобами. До таких чинників відносять стигматизацію та дискримінацію, бідність, насильство та бездомність серед певних груп населення. Ці фактори впливають на рівень захищеності від соціально небезпечних хвороб окремих осіб і груп населення; вони можуть обмежувати доступ до інформації, профілактичних послуг і засобів лікування та догляду, що певним чином впливає на їх поведінку.

Сучасна епідемічна ситуація потребує більш системного, послідовного, всеохопного та нормативно врегульованого підходу до протидії поширенню туберкульозу, ВІЛ, ІПСШ, гепатитів та інших соціально небезпечних хвороб на засадах запровадження багатовідомчого та багатосекторального підходу до протидії цим захворюванням, а також залучення до цього процесу ширшого кола зацікавлених сторін.