Національна ідея, нація, націоналізм

Переконання, що характери людей, народів та суспільні умови є взаємовпливаючими чинниками, відстоює Теофраст ("Про властивості людської моралі").

Свого часу ідеологи релігії, на основі поетизації певних рис характеру проголосили богообраним народом євреїв. Олександр Македонський на небачено високий п'єдестал підніс греків. З часу створення Римської імперії, богообраними стали зображувати римлян (у тому числі й Вергілій в "Енеїді"). Сила інерції виявилася непереборною, тож на месіанську роль стали претендувати то росіяни, то німці, то англійці. А у зв'язку з цим, питання нації із сфери історії чи філософії, етнопсихології чи етнографії перейшло у сферу політики й міжнародних відносин, набуло характеру проблеми, що охоплює вузол питань: що є нація? Які є нації? Що визначає їхню природу (сутність) і яке їхнє місце у світі, роль та місія? Які умови, чинники й шляхи реалізації?

У цьому зв'язку особливої ваги набуває наш вітчизняний прадосвід, зокрема те, що автори "Літопису Аскольда", а згодом і "Київського літопису", Галицько-Волинського, Густинського, козацьких літописів не тільки дали яскравий, характеристичний опис племен Київської Русі (чим і для сучасної науки залишили і великі джерела знань, і приклади аналітично-об'єктивного підходу та характеристики Козацької держави), а й визначили дійсно науковий підхід диференційовано-інтегративного бачення племен у державі-імперії та свого народу в системі народів світу, об'єктивного опису і позитивних рис власної народності (полян), і того, що викликало відразу ще у самих літописців (стосовно деревлян, обрів).

XVII - XVIII ст. і в Україні, і в Європі стають переломними в розгляді проблем націй. Дослідники вже не сумніваються, що кожна нація - "од бога", отже - космічно-природного походження, самодостатня й неповторна. Предметом науки стають питання: що формує нації? чи вони змінюються? яка їхня основа, роль і місія, доля?

Руссо, Кант, Монтеск'є, Гегель, Юм, Гельвецій, Гердер проблему націй переносять у систему досліджень, в якій поважне місце займають історія, філософія, соціологія, культурологія, етнопсихологія, фольклористика та, особливо, лінгвістика. Інший - базований на догматах віри, ірраціоналізмі - підхід практикують ідеологи церкви. Тому: якщо для більшості дослідників та філософів головним формотворчим чинником націй постає природа, то ідеологи церкви й політики, як правило, роблять наголос на фідеїстичній основі. Це й спонукає одних спиратися на досвід історії, інших у підході до проблеми - над усе ставити ірраціоналізм та месіанство.

Уже зазначалося, що вітчизняні автори літописів (Аскольда, а згодом і Київського та Галицько-Волинського) ще у XII - XIII ст. бачили органічний зв'язок держави та етносів. До того ж дали вражаюче яскраву характеристику племен Київської Русі.

Тепер зауважимо, що з тієї характеристики чітко проступає роль: а)"землі роду свого"; б)"закону батьків"; в) історії появи, розселення й буття племен (історії світової - від Ноєвого потопу - і власної); г) традицій, культури; д) мови. Літописці в одній державі бачать багато етносів - різних як за способом буття, так і за характерами (поляни, деревляни, обри). Легенда про "євшан-зілля" з разючою силою передає почуття патріотизму, породжуваного рідною землею, своїм етносом.

Рід - плем'я - народність - ось ланки спільноти, що в глибинах має властивості етносу, а в перспективі - нації і держави. Маємо на увазі і те, що не кожен етнос еволюціонує в націю, але при тому окремі етноси і при втраті державності не втрачають внутрішніх властивостей та рис. З цієї точки зору повчальною є історія розпаду Київської Русі: наявність різних етносів послаблювала нашу прадержаву, чим полегшила справу завойовників-монголів; але воднораз вона засвідчила їхню природну не лише силу, а й незнищенність, те, що саме з етносом пов'язані вічність та універсальнісь зв'язків людини із світом (землею і космосом, своїм народом й людством), з Буттям і Свідомістю. Саме етнічна цілісність вберегла українців від загибелі не тільки в час татаро-монгольського лихоліття, литовського партнерства, шляхетсько-польського й турецько-татарського геноциду, а й у часи російсько-імперського "благоденствія" та більшовицької асиміляції. XVIII - XIX ст. постало питання руба: бути Україні, чи не бути? Збереження її на рівні етносу не вберігало від поступового загасання і зникнення, бо етнос послідовно розмивався демографічною політикою. Але в Україні лишилися сили, що на виклик обставин відповіли: порятунок - у творенні спільноти іншого типу: нації-держави!

Не лише тоді, а й нині рух до національного відродження трактується антиукраїнськими силами як шкідливий сепаратизм, відхилення від загальнолюдських норм. Насправді ж усе йшло в руслі та в дусі саме загальноєвропейського процесу.

Свого часу рух Реформації активізує націєтворчі процеси в Європі. Капіталізм динамізує їх. Посилюється процес осмислення сутностей. Відповідаючи на питання: що є "нація", "народ"? і які чинники їх визначають та є виразниками сутності? - француз Монтеск'є категорично твердив: народи - це їхні характери. Характери ж формує географічне середовище. "Влада клімату є сильнішою за всі інші влади. Народи спекотних кліматів боязкі, як старі, народи холодних кліматів відважні, мов юнаки". До того ж клімат впливає не тільки на фізичні якості людей, а й на моральні, духовні: "У північному кліматі ви бачите людей з незначною кількістю вад, чимало доброчинності й багато щирості та відвертості. Наближаючись до півдня, ви наче віддаляєтеся від самої моралі: там з посиленням пристрастей множаться злочини, і кожен намагається перевершити в цьому іншого. В країнах помірного клімату ви бачите народи нестійкої поведінки. Клімат надмірно гарячий зовсім позбавляє тіло енергії. А розслаблення тіла перекидається і на душу: людина стає до всього байдужою, недопитливою, неспроможною на благородний вчинок. там віддають перевагу карам перед зусиллями духу. рабство здається легшим, ніж стимулювання розуму", і душа, "один раз прийнявши форму (враження), є безсилою змінити її".

Так від розуміння категорії "характер індивіда" (а він, як вважав Арістотель, виявляється в спрямуванні волі особи та в засобах досягнення мети), зафіксованого грецькими філософами, і від розуміння категорії "образ племені", зафіксованого нашою літописною історіософією, європейська наука приходить до усвідомлення категорії "характер народу" як реального суспільно-природного явища. При цьому неважко помітити, що й Монтеск'є характер, сформований географічним середовищем, не обмежує лише біологічно-фізичними якостями: вони в нього є першопричиною морально-етичних, духовних сутностей.

То було наслідком тривалої наукової еволюції. Логічно, що й англієць Д. Юм не тільки фіксує роль географічного детермінізму, а й продовжує дослідження лінії зв'язків географічних чинників із соціально-духовними, зауважуючи, що люди певної частки землі все послідовніше вступають у контакти між собою, і це породжує стійкий феномен спільності. А це закономірно веде до формування сімейно-родової, племінної, народної ідентичності, зрештою - до кристалізації політичної організації, яка займається не лише побутом, виробництвом, а й обороною, управлінням, торгівлею, освітою, вихованням, конфесіями, культурою, а отже веде до формування спільноти нової якості - етнічної чи національної держави.

Новим кроком на цьому шляху стали погляди французького філософа Гельвеція: він не відкидав ролі географічного чинника, але доводив, що природне середовище не слід абсолютизувати, бо за однакових природних умов існують народи (суспільні популяції) з різними соціальними й духовними рівнями. Філософія, соціологія, політологія, спираючись на дані історії, антропології, демографії, етнопсихології твердять: поряд з географічним величезну, а то й вирішальну роль у формуванні етносів-націй відіграють такі чинники, як геополітичний, етнокультурний, релігійний, ідеологічний, економічний і особливо - мова.

На доказ наведемо деякі твердження різних учених. Люди, наголошував великий німецький гуманіст Йоган Готфрід Гердер, - це слухняна глина в руках клімату (природного середовища загалом). "Однак пальці (природи - П. К.) створюють дуже різноманітні форми, а протидіючі закони настільки багатоманітні, що, можливо, лише геній людський може скласти формулу рівнодії усіх тих сил". Не лише природа впливає на людей (етноси), зауважує Гердер, а й люди на природу. На цій підставі, німецький мислитель розвиває концепції ліберального націоналізму (рісоджименто), згідно з якою нації - це природно-історичні феномени, які повинні мати рівні умови розвитку, а серед вирішальних чинників їхнього розквіту є як природа, так і характер, мова, дух нації, що набувають бажаної суверенності та повноти завдяки міжнаціональним контактам.

І. Кант вважав, що не тільки в природі можна шукати розгадку сутності й таємниці національного характеру. На його думку, факти, коли цілі народи переселялися на нові місця (з іншими кліматичними умовами) і зберігали себе, свідчать, що національний характер відзначається незмінністю, а народи можуть адаптуватися з природою.

Гегель дотримувався думки, що національний характер незмінний як і клімат. "Незмінність клімату, - писав він, - уся сукупність властивостей і особливостей країни, в якій та або інша нація має постійне місцезнаходження, сприяє незмінності її характеру". І хоча його увага була прикута переважно до категорії "всесвітньо-історичний народ", Гегель особливої ваги надає такому феномену, як "дух народу", і це змушує його визнати: ґрунтом і національного (як частини), і світового духу (як цілого) є природа, хоча вона й визначає це лише кількісно.

Так само і Д. Юм у праці "Про національні характери" вважав, що їх породжують чинники як фізичні, так і моральні. При цьому "до моральних чинників, - писав він, - я відношу всі обставини, спроможні впливати на розум як мотиви або основи і які роблять повний комплекс звичаїв прийнятним для нас. До таких належать форми правління, соціальні перевороти, багатство або злидні. становище нації, співвідносне з сусідами. Під фізичними причинами я розумію ті якості повітря і клімату, які, очевидно, постійно й непомітно впливають на характер". Не менш важливо те, що Юм зафіксував елемент руху, якісних змін характеру, зауваживши: "мораль народу дуже суттєво змінюється з плином часу або через величезні зміни в системі його правління, або через змішання з іншими народами.".

Теоретична думка Європи була одностайною: "кожен народ має свій особливий спосіб бачити й відчувати, який формує його характер, і у всіх народів цей характер змінюється або раптово, або поступово, в залежності від раптових або непомітних змін, що відбуваються у формі їх правління та, отже, в суспільному вихованні".

Той "дух народу" існує в масштабах сім'ї, роду, племені, а коли стає політично-духовною системою - набирає характеру загального, національного. І коли в одних випадках він набуває реального буття завдяки існуванню держави, то в інших сам стає могутньою енергією творення держави. За концепцією поборників марксизму-ленінізму, що фактично відкидали національну проблему, нації формуються лише за капіталізму й зникнуть разом з ним. "Хибність цього погляду, - зазначає В. Лісовий, полягає в тому, що процес націєстановлення, скажімо, в Європі розпочався ще до появи капіталізму". Є ще одна догма, яка міцно тримається до нашого часу: що націоналізм - це тільки зло, інструмент політики сепаратистів, та що в "націоналізмі й космополітизмі зміщуються поняття соціальних інтересів і духовних цінностей. Пріоритет прав людини над державними, національними, класовими інтересами (отже: над правами. інших людей, суспільства! - П. К) - непорушна вимога будь-якого розвитку того суспільства і тому наче". націоналізм прагне нейтралізувати загальнолюдські цінності".

Насправді було все навпаки, бо ж навіть за законами формальної логіки інтернаціональне (космополітичне) не може існувати без національного. А національне не обов'язково передбачає протиставлення, ізоляцію, стерильність.

Ось що пише з цього приводу у книзі Nationalism. Mith und Realiti (1955) Бойд Шейфер: "В Німеччині особлива роль у націєтворенні належить Лютерові і його реформаційній ідеологічно-конфесійній діяльності, зокрема й тому, що він нагадав німцям про їхню особовість, відмінність від інших. Однак треба пам'ятати, що, хоча Лютер говорив про інтереси німців як про щось протилежне інтересам італійців і віддавав перевагу німецькій мові у порівнянні з латиною вчених, він навряд чи був націоналістом. Кілька раніших реформаторів ішли ще далі - Джон Вікліф ще набагато раніше від часу Лютера хотів, аби національна церква була підпорядкована національній державі: гусистські лідери з Богемії підійшли впритул до ототожнення їхньої релігійної справи з національним інтересом. Ідентифікація релігії і нації відбулась найбільш повно й чітко в пуританському повстанні сімнадцятого століття проти роялістського католицького абсолютизму в Англії.

. Національні церкви посилено культивували простонародну мову в молитвах, ритуалах і гімнах і таким чином поширювали функціонування національних мов. Найголовнішу для більшості протестантів книгу - Біблію - було перекладено й опубліковано саме цими мовами, й вона читалася не латиною, а саме цими мовами. У Швеції і Данії публікація Біблії простонародною мовою допомогла унормувати те, що сьогодні називається шведською і датською мовами".

Як в Італії творчість Данте, в Іспанії Кальдерона і Сервантеса, так в Англії поряд з "Королівською Біблією", особливу роль у формуванні національної мови, культури та свідомості, отже й нації, відіграла творчість Шекспіра.

З огляду на роль згадуваних чинників у формуванні націоналізму як світосприйняття, інтересів, культури, самосвідомості нації, а відтак - ролі націоналізму в розвої народів, його й трактували як політичну ідеологію та поділяли на кілька типів: ліберальний (представники Й.Г. Гердер, Й.Г. Фіхте, Д. Мадзіні, А. Міцкевич, Ф. Палацький), інтегральний (з домінантною роллю в Німеччині, Англії, Італії, Бельгії, Румунії, Іспанії), реформаторський (Японія, Туреччина, Китай). Перший з них орієнтував на гармонізацію взаємин кореневих націй з представниками інших етносів; другий сповідував гегемонію націй-"месій"; третій генерував зусилля етносів, спрямовані на піднесення політичної, державної, національної свідомості та відповідних їй інституцій.

Таким чином, ще етнічна самосвідомість розрізняла "ми" і "вони". Автори літописів Києво-руської держави зафіксували це розрізнення не лише між своїми племенами та сусідніх держав (половців, хозар, варягів, візантійців), а й між племенами своєї держави, до того ж на рівні як етнічному, так і культурному, мовному, на рівні характерів племен.

Размещено на Allbest.ru