Традиційні та новацій ні підходи до формування української ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиційні та новацій ні підходи до формування української ідентичності

Розбудова модерної української нації пов'язана з формуванням розвиненої світоглядної культури і національної ідентичності її громадян. Важливою умовою формування зазначених чинників є «пропущення» знань через почуттєвий, естетичний рівень, який не лише сприяє розширенню меж пізнання оточуючого світу, а й спонукає до ціннісного переживання людиною явищ навколишньої дійсності, в тому числі, і національної культури та історії.

Зважаючи на це, до кола нашої уваги потрапляють питання, пов'язані з осмисленням особливостей формування культурно-естетичної генонеми, як ціннісної основи українського національного світогляду та духовно-ідеологічної платформи національного державотворення.

В даній роботі ми спробуємо акцентувати увагу на ролі складного і багатогранного природного фактору у творенні такої генонеми.

На початок зазначимо, що сам термін «генонема>>, взятий зі сфери біологічних наук і перекладається як «довга білкова молекула» - нитка, або їх пучок, що є основою хромосоми й носієм спадкової інформації: ген і грець. нитка [3]. Отже, в даній роботі термін «генонема» використовуватиметься нами в образно символічному аспекті, як основа спадкової інформації, в т.ч. досвіду поколінь; накопичувач енерго-інформаційних значень; носій своєрідного культурно естетичного коду нації, ціннісна платформа національного державотворення та української ідентичності.

Аналіз наукових літературних джерел, зокрема, праці В. Яніва, О. Кульчицького, Я. Яреми, Є. Юнацького, Д. Донцова, В. Липинського, А. ІПептицького, Й. Сліпого, І. Огієнка, Д. Чижевського, І. Мірчука, М. Шлемкевича, М. Костомарова, С. Кримського, О. Дарморіз, В. Сніжко, Г. Лозко, В. Коротя-Ковальської та інших дослідників, вказують на основоположну роль у формуванні, зокрема, естетичних особливостей українського національного світогляду факторів природного середовища. До них можемо віднести, насамперед, географічні, кліматичні впливи, атакож їх похідні, наприклад: культуроморфні, соціопсихічні, глибинно-психологічні та інші.

Так географічні та кліматичні чинники впливали на становлення естетичних особливостей життєдіяльності народу красою і м'якістю природних ландшафтів України [12; 13]. Тісна прив'язаність українців до природи визначила їх естетичне спрямування і вроджену потребу в гармонії. Настільки помітний вплив природи, її оточення на людину загалом, можемо судити з вислову французького вченого-філософа Кузена, на якого також в своїй праці посилається М. Боровський. Зокрема, французький мислитель стверджував: «Дайте мені мапу певної країни, її конфігурацію, підсоння, водну систему, фізичну географію, природні поклади, флору і фауну, і я зобов'язуюся вам сказати, яка буде людина цієї країни та яку роль гратиме цей край в історії» [4, с. 46].

Досліджуючи роль природного середовища у формуванні культурно - естетичної генонеми, необхідно, на наш погляд, детальніше зупинитись на ролі соціопсихічного чинника, який, в свою чергу, є похідним від вищезазначених природних впливів і характеризує людину перш за все як суб'єкта суспільних комунікацій.

Вітчизняний науковець Г. Ващенко у своїй праці «Виховний ідеал», зокрема, наголошував, що соціопсихічний чинник надає «естетичного забарвлення» українському світогляду. Він відстоював погляд, щодо зв'язку між хліборобськими заняттями і матріархатом, і, як наслідок, наявність в характері українців жіночої ніжності, чуттєвості, бажання максимально прикрасити свій життєвий простір. «Мирні хліборобські заняття, - писав Г. Ващенко, - сприяли лагідності вдачі українців і загальній інтелігентності їх… З цим пов'язана також певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання [5, с. 105]. На передньому плані тут показані почуття, що пов'язуються зі спокійною, естетично забарвленою рефлексійністю, які сприяють до творення станів постійності, незмінності, традиціоналізму в українському характері, для якого визначальним є прагнення до миру, спокою і безпеки.

Разом з тим, такий соціальний настрій зумовлював те, що людина не сповна відчувала себе частиною великої групи, тому згуртування українців в національну спільноту й усвідомлення своєї національної приналежності відбувалося зі складнощами і поступово, при цьому українська нація на певному історичному етапі зрідка лише виступала повноправним суб'єктом міжнаціональних групових відносин. Слід додати, що й до сьогодні аспекти цієї проблеми залишаються вельми актуальними для України, в тому плані, що не згуртованість, особливо політична, постають нині в якості перешкод у забезпеченні стабільності і соціально-економічного зросту нації, а відтак - у формуванні внутрішнього і зовнішнього простору безпеки.

З особливостями географічного, культурного середовища, в якому жила колись українська людина, пов'язуємо таку ознаку психічного складу людини як інтровертність. Вона, перш за все, виявляється в замкнутості, відсутності достатнього інтересу до інших, споглядальності, зверненні до власного внутрішнього світу. Захоплення красою української природи, відчуття причетності до світу первозданної величі, де панує досконалість, а також господарча самодостатність, пов'язана з родючими ґрунтами, викликає бажання продовжити перебування в ньому і небажання підтримувати комунікації з іншими представниками одного виду, котрі лише відволікають людину від споглядання прекрасного. Крім того, життя в природі підпорядковане чітким законам: несподіваного тут очікувати практично неможливо. На противагу цьому, життя в спільноті характерне частим порушенням закону і дискомфортніше для людини, ніж її існування в природному середовищі. Як зазначає дослідник української ментальності

С. Павлюк: «Саме замилування оточуючою природою, родючою землею на якій витворився український хлібороб з розкішною обрядово - традиційною гамою співжиття, стало в основі найхарактернішого архетипу колективного несвідомого, що не розбуджує суспільної активності, викликає споглядальність» [11.С..368].

Однак, умови соціального життя українців, наприклад, згуртування в малі групи, як правило не сприяли тому, щоб допускати у власне життя незнайомих, або малознайомих людей. Життєвий простір формувався з тих, кому можна довіряти і хтонеобхідний для здійснення певного роду діяльності. А. Колодний з цього приводу зазначає: «Селянське життя українця не було надто широким за своїми масштабами, формувало у нього здібність інтроспекції, тобто своєрідного занурення у свій власний духовний світ. Певною мірою воно нагадувало анабіотичний стан - відхід у звужену натуральну спільність, ізольовану від широких соціальних, у тому числі, й національних потягів і рухів» [8, с. 102]. Можливо, така психічна особливість, має певний вплив і на формування сучасного інтеграційного потенціалу української нації.

До того ж, первісна, дохристиянська культура українського народу також сприяла посиленню інтоовертності в українському світогляді. У формі традицій і обрядів вона збереглася у традиціоналістичній селянській спільноті майже в незмінному вигляді. Основні її елементи - язичницький натуралізм, коли людина розуміється частиною природи, і пантеїзм, який полягає в одухотворенні природи, наповненні її духами. Tакі особливості світобачення і світовідчуття зумовили розвиток споглядального способу мислення та філософського ставлення до світу.

Разом з тим, «український інтровертизм, - як зазначав В. Янів, - не є замкненням у собі, - він радше є тільки спрямування на себе» [15, с. 89]. Для українця, властиве, насамперед, бажання самовдосконалення через проникнення у власний внутрішній світ. Вдивляючись у себе і відшукуючи власне «я», людина прагне виявити його, стверджуючись у навколишньому світі.

Оскільки інтроверсія не схиляє до активної суспільної діяльності, то самоствердження відбувається в культурній площині, коли переживання, почуття і думки втілюються у результатах творчої діяльності.

Проте діяльність, що спрямована на творення нового, вимагає, разом з тим, подолання певної спонтанності. Тому, людина постійно змушена долати власну обмеженість, а це, в свою чергу, залежить і від природних схильностей, і від соціальних норм та умов, і від знань. Таким чином, постає необхідність в свободі, яка в процесі подолання певних перешкод стає обов'язковою передумовою творчої діяльності.

У роботі «Про призначення людини» М. Бердяев виокремив такі передумови: «Творчість людини визначається трьома елементами - елементом свободи, завдяки якій тільки й можлива творчість нового і неіснуючого, елементом дару та пов'язаного з ним призначення, й елементом створеного вже світу, в якому і здійснюється творчий акт і в якому він бере свої матеріали» [ї, с. 117-118].

Додамо, що подолання будь-яких обмежень особистої свободи зумовлене також відчуттям власної гідності, тому в українців творчий спротив набуває ознак чесноти.

Звертаючись до історії, можна побачити, що в усі періоди життя для українського народу характерне ідеалізування бунту, а ватажки повстань майже завжди ставали народними героями. Варто зазначити, що естетична складова і в таких випадках була обов'язковою. У праці «Призначення України» Ю. Липа з цього приводу зазначає: «Найвищий, найвеличні - ший провідник для українця - це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лишень треба згадати, про те, що має він бути й особисто талановитим» [9, с. 199].

Серед похідних рис інтровертності, що обумовлюють рівень гуманітарної безпеки людини, спільноти, важливе місце належить негативному ставленню до дійсності. В результаті, відбувається ізоляція особистості, звернення до світу природи, духовності, краси, моральної сили, бажання відокремитися від всього. Втеча від недосконалого світу веде у сферу панування ілюзії, фантазії та естетики, підсилює естетично-мистецькі замилування, які становлять основу хліборобського світогляду українського народу. Тому українцям притаманні ствердження ідеалів добра, краси, високої моральності, повага і любов до праці.

Розглядаючи фактор природного середовища у формуванні особливостей культурно-естетичної генонеми, підкреслимо його виключно важливу роль у накопиченні саме початкового, первинного досвіду, покликаного пробудити прагнення до гармонії чуттєво-раціональних комунікацій в подальшому.

Прагнення до гармонії між людиною і навколишнім природним середовищем викликає відповідне бажання гармоніювати стосунки. У цьому випадку прагнення до гармонійних відносин з рівня індивідуального поступово переноситься на рівень міжкультурних комунікацій, національний, що вимагає відповідності тим суспільним нормам, які діють не лише в родині чи групі з якою себе людина ототожнює, але викликає потребу зіставляти власні інтереси з інтересами людей, що мають інші культурні традиції, а також з інтересами народу, нації в цілому. Історично-наскрізне жадання соціальної гармонії пронизує, зокрема, творчість духовних провідників нації: Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки і інших. Дві надзвичайно потужні духотворчі складові - природна і суспільна, набуваючи в історичному плині певних видозмін, загалом залишаються й досі стержневими, такими що не підлягають перегляду. Звідси - і національно своєрідне переломлення християнських засад в українстві - все тут дуже привітне, радісне, рідне, близьке, таке ж як і в спілкуванні з природою [14, с. 7].

Ряд сучасних учених притримується думки про те, що політика усвідомленої державної зневіри в могутній потенціал природного в людині, особливо за радянських часів, пригнічення всього, що не узгоджувалось з ідеологічними настановами, до певної міри, ще й до сьогодні тримає у скуті менталітет багатьох громадян. Підпорядкування в тому числі, і природності людини, соціальному початку результат, можливо, нерозбірливої соціалізації, яка не находила опори в природній організації індивіду [6, с. 15]. Остання часто так і не проростала в особистість, перш за все, через нерозвиненість істинно людської чуттєвості, накопичення якої естетичним досвідом різного життєтворчого змісту проростає з часом в естетичні почуття, які розкривають індивідуальну неповторність кожної особистості, кожного етносу і нації в цілому. Тому, накопичення досвідом різноманітних за формою і змістом естетичних переживань, почуттів є однією з важливих умов побудови, відповідно, більш толерантних, чуйних, а відтак, і більш гармонійних суспільних комунікацій, які є важливим елементом безпеки суб'єктів суспільних відносин та національного державотворення.

В розгорнутій ретроспективі духовно-емоційного досвіду українства можемо спостерігати, що саме природна краса, посідає важливу роль у духовно-естетичному житті народу на різних етапах його існування. На цьому наголошує JI. Миколаєнко, досліджуючи, зокрема, український степ як естетичний феномен: «Ми не будемо установлювати тут історичну перспективу, не вважатимемо на індивідуальні відміни естетичної емоції й щодо часу, й щодо особи, а тільки беремо її об'єктивні основи. Ми можемо так робити, бо здатність відчувати прекрасне не є в якійсь безнастанній зміні, в якомусь коловороті. Навпаки, впродовж віків, тисячоліть ми находимо тут дивну згоду» [10, с. 29]. Разом з тим, учений відзначає особливу роль естетичної емоції в осягненні прекрасного. При цьому аналіз естетичних емоцій різних людей, із різних часів дає змогу, на думку дослідника, уникати суо єктивізму, небезпеки приймати власне за загальне, а охопити, водночас, об'єкт з різних сторін: «Цим шляхом ми нижче встановлюємо, що естетична емоція від природи складна, що її спричинює цілий ряд об'єктивних моментів й що вона скерована на об'єктивно прекрасне, й що вона є безпосереднє пережиття його. В цьому ми в основі розходимося з тією психологічною інтерпретацією естетичного процесу, нібито в останньому буття символічно перетворюється, нібито в ньому ми вкладаємо свою душу в природу, і природа, олюднена, одуховлена стає символом нашого власного життя, нібито це відчуття і є найспецифічніше для естетичного процесу». Все це, на погляд Л. Миколаєнка, - є «тільки одна з можливих форм поетичної творчості, і саме вона не має ваги там, де емоцію спричинює прекрасне в світі». Тут важливо ще раз відзначити характерне для естетичного світосприйняття українця ототожнення краси і добра, що находить своє підтвердження в працях вітчизняних науковців: «Краса є об'єктивне добро, що не потребує вкладу - з боку: ми переживаємо її безпосередньо, задля неї самої…» [10, с. 30].

Характерний вплив на формування почуття гармонії з природою, особливих естетичних емоцій, уявлень має відповідний клімат. Він «є той ворожбит: У країна залита світлом і теплом; життя, діставши своє optimum, радісно і пишно буяє, прокинувшись у ласці від сонця: нас уражає гармонія в природі і пориває краса…Теплу завдячуємо ми дуже багато. Від описів гарячого дня, від української ночі пашить ти м теплом, що не тільки дає для життя все потрібне, але ще й розливається в природі й людині як пестощі, приводить її в зачарований стан. Душа розкривається, щоб прийняти світло; в природі та сама гармонія, що й на серці. Там «божеська чарівна ніч», тут «на душі і несхопливо й чудово, і цілі натовпи срібних постатей виникають у глибині» [10, с. 32-32]. Ta «особливо прекрасною, питомою стороною української природи є її «темперамент», живі ритми у житті, наглі швидкі зміни діб у році. Є велика схожість у житті людини і природи». Таким чином, «це optimum, це щедре сонце викохують «прекрасне» на Україні. Душа може розкритися і збагнути казку-правду цієї природи: буйну весну й гаряче літо, небо, що «таке особливе в степу», «повне зір», що «так горить, переливається», і «славно відому «українську ніч». Природа повна світла й тепла, дихає добром, життя лагідно розкривається, чудовий лад цих сил перед очима» [10, с. 35].

Важливим аспектом у розумінні естетичних особливостей, зокрема, уявлень про прекрасне в структурі культурно-естетичної генонеми національного світогляду є поняття «живого» як естетичного фактора.

JI. Миколаєнко з цього приводу зазначає: «Правда - часто пізнається з контрастів, то ми добре зрозуміємо вагу живого як естетичного фактора, опинившись у місцевості, яка позбавлена його: пізнавши холод од мертвого, ми відчуємо тепло від життя…краса там, де життя творчі сили вільно розкриваються в гармонії навколо: життя ступає до завершення, й що вищі сили, то глибша наша емоція, то більше цінуємо ми її. Вважаємо - в гармонії з навколом лад у цілому; бо життя одне не має порушувати, нищити інше, а то буде порушена й наша естетична емоція [10, с. 39].

Доповнюють наведені міркування висновки вітчизняного ученого А. Карася, що випливають з аналізу ним життя і творчості Т.Г. Шевченка, з погляду на витоки розуміння поетом правди. Вітчизняний вчений, говорить, зокрема, про Шевченкову правду, як молитву за красу живої присутності людини у світі, за українську людину, як рівну серед рівних [7, с. 107].

З огляду на вищезазначене, можемо говорити про те, що естетично найбільш приваблюють українців ті об'єкти, які за висловом Л. Миколаєнка, «найкраще розкривають сили, загорнені в їх природі, ті які наближаються до її ідеального стану». Отже, природа виразно позначає все життя, що основується на ній. Тому, і «Українська культура що утворилась на цьому тлі, своєрідна, суцільна, й перейнята тим самим духом аж до височин своїх, утворюючи нібито піраміду національного добра, - заключав JI. Миколаєнко. «Верхи її там, де людський дух охоплює усе життя, хоче зрозуміти розум у світі, стає свідомий вічного життя й своєї мети, творить у вічному і по силі збивається до нього. Остання Правда одна, але кожний народ по-свойому ставиться до неї за своєю особливою природою, бачить скоріше ці чи ті сторони, дещо відмінно живе й розуміє сенс у житті…» [10, с. 40-41].

Поділяємо думки вчених, про те, що «по ідеї, можна пізнати народ, який її створив», а, відтак, «дану концепцію треба вважати за слушну, яка всебічніше, повно, без суперечок, критично, глибше охоплює життя», отже, і осягнути «українську філософію в її найбільших іпостасях, яка є витвором одного духу». Підтвердженням тому є інтерпретація розуміння особливостей української філософії, які пов'язують також з впливом навколишнього природного середовища: «Ми бачимо, що підсоння великою мірою сприяє усьому життю, багата земля також, і життя розкривається в ладі й лагоді. Ta сама гармонія питома й українській філософії. «Шукання», й скепсис чужі їй. І Гоголь, і Сковорода мали надійного ватажка в серці своїм. Як багато світла й тепла у природі, так і в філософії. Немає конфліктів між наукою, естетикою, філософією, релігією, бо вони служать для одної тої самої Правди, яка прекрасна. Краса освітлює шлях» [10, с. 41].

Подальший розгляд ролі природного чинника у творенні культурно - естетичної генонеми визначатимемо в контексті процесу формування національної ідентичності. Вагомим духовно-естетичним під'грунтям останнього є, зокрема, уявлення українського народу про прекрасне.

Як зазначає з цього приводу М. Боровський: «Для показу окремішності нашого народу, як нації є різні методи дослідів…», про те «одну з цікавих рис психології, на думку вченого, - «не здибаємо в інших народів», а саме: «про велику любов до природи, зокрема до рослин». М. Боровський приводить в цьому контексті думку Ратцела, котрий твердить, що «для творення нації треба брати до уваги не тільки територію даного народу, але й роль інших природних чинників тієї як-от: підсоння, топографію, фауну і флору, - цебто оточення, що має сильний вплив на творення нації…». Погоджуючись з вченим у такій думці, можемо говорити, що естетизм української природи синергетичний з естетичними уявленнями, вираженими в розмаїтті зразків народного мистецтва: «У країнський народ завдячує своїй природі, її впливові, зв'язку з нею, з своєю землею - всі духовні, мистецькі, національні скарби. Українська пісня - це, в першу чергу, хвала природі. Одуховлення природи творить заодно тло для картин поетичної уяви українського народу, джерело для його смутків і радощів та для виявів найчистіших і найглибших тремтінь його душі. І це все він виявляє в своїх невмирущих піснях, у народному мистецтві, в побуті - в традиціях» - Отже, заключає вчений, - з цієї «природної школи вийшло наше багате мистецтво, краса і гордість нашого народу. Народ скористав з благ природи, - підкреслює вчений, - і створив свою окремішню культуру» [4, с. 46-47]. Таким чином, народна пісня не лише відображає ідеали народу, а й сама, за твердженням Г. Ващенка, розглядається як естетичний ідеал, оскільки серед основних її характеристик вирізняються багатство, глибина та різноманітність переживань, мелодійність, краса. Вивчення традиційного естетичного ідеалу, зокрема, дослідник розпочинає ще з доісторичного періоду, коли «про високий рівень мистецьких здібностей старовинних українців дуже виразно свідчать залишки посуду і всякого знаряддя, зроблені прекрасними візерунками» [5, с. 105].

Отже, можемо говорити про те, що духовно-естетичне освоєння навколишнього світу українською людиною через естетичне відношення формувало консолідовану світоглядно-ціннісну платформу народу, що сприяло проходженню культуро - народо- і націєтворчих процесів.

В сучасному технократичному суспільстві, для якого характерним є брак духовності, криза ідентичностей та загострення проблем пов'язаних з гуманітарною безпекою, закономірним є звернення до естетичного фактору, зокрема, через прихований в ньому креативний, моральний потенціал, який, можливо, в більшій мірі використовувався попередніми поколіннями українців. «Наша національна духовність з її глибоким корінням у природному патріотизмі невіддільна від звичаїв, багатого фольклору, пісень, мистецтва, релігії і мови. А любов до своєї землі, до її природи так полонила психіку нашого народу, що він, де б його потім судьба не закинула в світи, старається не розлучатися з суто своїм мистецтвом, піснями, зі своїми улюбленими рослинами» [4, с. 47]. М. Боровський приводить з цього приводу спостереження англійських вчених Ціммера і Герберта, які стверджують, що «територія з її кліматом і природою є народотворчим чинником і одним з конструктивних елементів нації. Еміграція живе в постійному духовному контакті зі своєю батьківщиною, звідки черпає живі сили для свого національного існування. Коли цей контакт уривається - еміграція починає винародовлюватися» [4, с. 48].

Незважаючи на те, що в сучасний час «людина визволяється з-під сильного впливу природи», через «постійні війни, пересування народів, їх змішування через переселення», а також процеси глобалізації та інформатизації, що характеризують сучасну епоху, проте, як вважає М. Боровський, коли «лише настає так звана тиха, мирна пора, народ знову зв'язується зі своєю природою». Особливо, на думку вченого, така тенденція помічається в молодих націях, «душа яких не зіпсута ще штучною цивілізацією і культурою» [4, с. 46].

Прикметною ознакою, що визначає особливості української культурно-естетичної генонеми, зокрема, важливих в її структурі уявлень про прекрасне, є перевага виявам та ставленням чуттєвості, емоціональності в українському світогляді, а також «спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, у якому панує не холодний раціональний розсудок голови, але жагучий поклик серця», - зазначає сучасний учений І. Бичко [2, с. 325].

He випадково, на думку іншого вітчизняного вченого І. Мірчука, «прафункція серця» в житті - відзначена саме українським філософом П. Юркевичем у його творі «Серце і його значення в житті людини». У цьому творі, як пише О. Кульчицький, «Юркевич надавав домінуюче значення «серцю» як символові почуттєвості в житті людини, давши таким чином привід вважати надвартість емоціональності за констутивну ознаку своєрідної структури української духовності - побіч персоналізму і почуттєвої пов'язаності із землею». Відповідне вираження і підтвердження домінуючого становища знайшла «прафункція серця», на погляд

О. Кульчицького, в схильності до ідеалізації. Разом з нею, відзначає дослідник, «…іде в парі інша риса українського світогляду: схильність до оптимізму». Підтвердженням тому є висновки і деяких зарубіжних дослідників, на які посилається О. Кульчицький в своїй праці «Іван Мірчук - дослідник народної духовності»: «Український світогляд визначається етично і метафізично обосновании оптимізмом…». «Якось то буде»! - є не тільки виразний вислів духовної рівноваги, «що не дозволяє порушити свого супокою, але одночасно виразною познакою повної довір'я настанови у мінливому струмі випадків…» [16, с. 67-78].

Отже, в процесі безперервної, багатовікової біосоціальної еволюції, під впливом характерного природного середовища, відбувався динамічний синтез світоглядного «субстрату», який став гармонійною основою для творення своєрідної культурно-естетичної генонеми, очевидно, як домінуючої в українському світоглядному геномі, з вираженим чуттєво - емоційним, естетично насиченим світобаченням і світосприйняттям.

Тому усвідомлення кожним з нас, громадою, а також державою необхідності завдання, щодо створення умов для виховання естетичними цінностями: природною красою, гармонією, добром, що закорінені в кращих народних традиціях і суспільних естетичних ідеалах - є одним із важливих кроків на шляху становлення відповідальних громадян, які б ідентифікували себе з українською спільнотою і українською державою.

генонема культурний національний світогляд

Список використаних джерел

1. Бердяев Н. О назначении человека (Опыт парадоксальной этики) / Николай Бердяев. - М.: Республика, 1993. - 383 с.

2. Бичко I. В. Ментальна співзвучність української та європейської філософської традицій: «Кордоцентричні мотиви» / І. В. Бичко // Київські обрії: історико-філософські нариси. - K: Стилос, 1997. - С. 316-337.

3. Большая Советская Энциклопедия / [Электронный ресурс]. - режим доступа: http://bse.sci-lib.com/article009416.html, (Значение слова «Генонема»),

4. Боровський М. Любов до природи як психологічний чинник окремішнос - ті українців / М. Боровський // Україна: філософський спадок століть. - K.: Хроніка-2000. - №37-38. - С, 44-52. Ващенко Г. [Твори] / Григорій Ващенко. - К. - Полтава, 1994 - (Пед. т-во ім. Григорія Ващенка). - Т. І: Виховний ідеал: Підруч. Для педагогів, вихователів, молоді і батьків. - 3-є вид. - Полтава: Полтавський вісник, 1994. - 191 с.

5. Эстетическая культура / [Отв. ред. И.А. Коников]; РАН. Ин-т философии. - М., 1996. -200 с.

6. Карась А. Правда Тараса Шевченка і ми / Анатолій Карась // Схід. - Донецьк-Запоріжжя: Український культурологічний центр, 2007. - №2 (80).-С, 102-107.

7. Колодний А. Релігійні вияви національного буття українців / А. Колодний // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». - Львів: б.в. 1993. - С, 99-108.

8. Липа Ю. Призначення України / Ю. Липа. - Нью-Йорк: Говерля, 1953. - 305 с.

9. Миколаєнко Л. Український степ як естетичний феномен / Л. Миколаєнко // Україна: філософський спадок століть. - К.: Хроніка-2000., 2000. - №37-38. - С, 28-43.

10. Павлюк С. Ментальність українського селянства / С. Павлюк // Церква і соціальні проблеми. Енциклопедія «Сотий рік». - Львів: б.в., 1993. - С, 367-371.

11. Сніжко В.В. Україна: природа та психологія етносу /. Сніжко В.В., Кононенко М.П. - K., 2006. - 112 с.

12. Сніжко В.В. Природний міт для українців. Книга І: Шлях. - K.: НДІУ,

2006, -448 с.

13. Українські традиції / [Упоряд. та передмова О.В. Ковалевського; Худож, - оформлювач І.В. Осипов]. - Харків: Фоліо, 2004. - 573 с.

14. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / В. Янів; [Матеріяли упорядкував і підготовив до друку д-р Микола Шафовал]. - Мюнхен: Укр. вільн. ун-т., 1993. - 217 с.

15. Die geistigen Merkmale des ukrainischen Volkes. In: Geschichte der ukrainischen Kultur. - MUnchen, 1957. - S.67-68.

Размещено на Allbest.ru