Тваринницьке господарство в житті населення Східної Галичини в 20-х-30-х роках ХХ ст. (на матеріалах польових досліджень)

Размещено на http://www.аllbest.ru/

Тваринницьке господарство в житті населення Східної Галичини в 20-х-30-х роках ХХ ст. (на матеріалах польових досліджень)

Випасняк А.І.

Сезонне утримання домашньої худоби важлива складова традиційного скотарства українців, що в свою чергу являється частиною матеріальної культури народу. Інтерес до цієї тематики полягає у необхідності вивчення всього різноманіття способів сезонного утримання в різних етнографічних регіонах України. Зацікавлення передусім викликають рівнинні регіони Східної Галичини, котрі несправедливо залишаються сьогодні поза увагою сучасних дослідників.

Мета нашого дослідження полягає в з'ясуванні й виявленні особливостей сезонного утримання домашньої худоби в господарствах населення Східної Галичини, їх порівняльному аналізі й співставленні в контексті хронологічно окреслених рамок даної проблеми.

До розгляду цієї теми свого часу звертався цілий ряд вчених-етнографів, етнологів, краєзнавців, істориків серед яких слід відзначити зокрема таких як В.Шухевич [17], Р.Кайндль [8], в ХІХ ст., в другій половині ХХ ст. М.Мандибура [9], І. Могитич [10; 11] М.Тиводар [13; 14], а вже на початку ХХІ ст. М.Гладкий [7], М.Рудик [12] та інші. Як уже згадувалося, вчені займалися передусім дослідженням гірських територій, тоді як дослідження рівнинних територій до сьогодні залишається поза увагою.

Не менш важливим джерелом для розкриття досліджуваної проблеми послужили польові матеріали, зібрані на території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей.

Упродовж тривалого часу заняття скотарством в українського населення Східної Галичини сформувалася і функціонувала цілісна система утримання, годівлі домашніх тварин та догляду за ними. Її сезонний характер пов'язаний зі зміною пір року, а відтак - із різними кліматичними умовами й господарською специфікою досліджуваних етнографічних регіонів.

У процесі дослідження проблеми особливостей сезонного утримування, неможливо оминути і питання організації виробничої діяльності української селянської сім'ї. Її основою був статево-віковий розподіл праці, за яким за коровами, свинями, птицею переважно доглядали жінки. Чоловіки ж зазвичай доглядали за робочою худобою волами, кіньми тощо. Щоб тварини мали охайний вигляд, їх чистили. У 20- 30-х роках ХХ ст., за свідченням місцевого жителя Попадюка Степана Федоровича [1], на території Покуття, зокрема в гміні Чернелиця Городенківського повіту Станіславського воєводства, з цією метою використовували т. зв. «жґрембло» (щітку). утримання домашня худоба етнографічний

В утримуванні й годівлі домашньої худоби можна виділити два періоди, котрі різняться одне від одного способами догляду за тваринами і умовами ведення господарства. Маються на увазі літній та зимовий періоди. У перший період на рівнинних територіях Галичини худобу виганяли на природні пасовища, що зазвичай знаходилися поблизу населеного пункту, а на ніч тварин заганяли назад у господарські приміщення (стайня; хлів); у гірських же регіонах худобу виганяли на полонину на весь літній період. Натомість у зимовий період як в низинних, так і в гірських районах Східної Галичини тварин утримували у стайнях. У холодні зимові дні молодих телят і ягнят утримували безпосередньо у житловому приміщенні.

Стійлове утримування та розведення домашніх тварин неможливе без достатньої кількості кормів. Саме тому одним із важливих занять селян у літню пору було закладання кормової бази та вживання відповідних заходів для її зберігання.

Основу кормової бази традиційного скотарства становила землеробська продукція фуражне зерно, картопля, буряки, дині тощо. Годівля великої рогатої худоби не обходиться без використання соломи і полови. Важливе місце посідала мукомольна продукція, тобто перероблене зерно різних гатунків, а також домашні харчові відходи, які зберігали у коморі. Так доцільно відзначити, що селяни з обережністю відносились до годування великої рогатої худоби сирою картоплею, яка у великій кількості вважалася шкідливою для худоби. Якщо корова переїдала картоплі, то її ганяли і масували боки, щоби допомогти травленню і пришвидшити проходження в кишечнику з'їденого [16,116 117].

Кожний вид домашніх тварин годували в літній період традиційними кормами. Так, весною і восени великій рогатій худобі давали солому ярих культур і сіно. Влітку часто використовували зелені корми бур'яни, гичку від буряків тощо. У період польових робіт для тяглових тварин збільшували норму соковитих кормів [16,116].

Наявність достатньої кількості сінокосних угідь основа розвитку традиційного скотарства. Хоча не можна відкидати і зворотньої залежності землеробства від скотарства, адже збільшення поголів'я тварин сприяло накопиченню органічних добрив.

Заготівля сіна це загальна родинна справа, адже в ній були зад- іяні всі дорослі члени сім'ї. При годівлі великої рогатої худоби складовим компонентом була січка подрібнена солома. Її (січку) різали із соломи ярих культур, а при її нестачі з «помішки» (із соломи озимого жита та пшениці).

У кінці 20-х й упродовж 30-х років ХХ ст. на території Бойківщини, а зокрема у гміні Сваричів Рожнятівського повіту Станіславівського воєводства, за свідченнями місцевої жительки Прокопів Марії коровам давали цебри з січкою, ріпою, буряком, грисом. Коням овес, суху січку, буряк. Обом давали пити холодну воду. Зимою худобу годували двічі: рано еіно, січка з буряком, ріпою, дрібною бульбою (хто мав), а на ніч кидали лише сіна. Пити давали з цебра. В пійло також давали овочі (хто які мав). Для кормів сіяли конюшину, люцарку, овес, садили буряк, кукурудзу. Телят поїли молоком, пізніше варили «чир» з разової муки, макух, яйця били в пійло, також давали сіно [2].

У 30-ті роки ХХ ст. на території гміни Вербів Підгаєцького повіту Тернопільського воєводства (Поділля) велику рогату худобу взимку годували січкою з соломи (околоту) та кукурудзянки, яку різали на січкарні вручну, сіном, а також пшеничною половою, яку запарювали гарячою водою, додаючи варену бараболю, лупину з бараболі і грис. Давали їсти двічі на день. Напоювали холодною водою, яку приносили

з річки чи потічка на коромислі. Січку запарювали в дерев'яних цебрах з двома ручками, щоб зручно було виносити [3]. Коней годували січкою, яку різали на січкарні, додаючи трохи вівса і сіна. Напоювали їх або в річці, або в потічку, або водою з колодязя.З обережністю ставилися до годівлі великої рогатої худоби картоплею, яка у надмірних кількостях вважалася шкідливою для тварин [15,48].

В Східній Галичині, де скотарство відігравало важливу господарську роль, початок літнього випасу і підготовка худоби до відгону на полонині чи рівнинні випаси були пов'язані з багатьма підготовчими роботами і господарськими традиціями. До початку літнього випасу господарі готували худобу, організовували пастівницькі спілки, проводили контрольні заміри молока та облікували його, встановлювали почерговість видачі молока тощо.

У гміні Підбереж Долинського повіту Станіславського воєводства в період 30-х років ХХ ст., як згадувала місцева жителька Мацьків Марія Григорівна, влітку, подоївши корів, їх з невеликим підкормом виганяли на пасовисько. Гонили батогом, який робили самі. Випасали корів з сьомої аж до дванадцятої години. Обід з дванадцятої до четвертої години. Доїння проводилось о першій годині. Під час доїння давали корм, хто який мав, щоб корова спокійно стояла. З четвертої години і до вечора худобу знову виганяли на пасовисько. Пасли корів переважно діти, рідше дорослі [4].

Взимку догляд за худобою складова частина щоденного розпорядку робочого дня селянина. На догляд за домашніми тваринами витрачалося щоденно близько шести годин.

Так у гміні Добринів Рогатинського повіту Станіславського воєводства у 30-ті роки ХХ ст. на зиму стіни стайні утеплювали зазвичай сухим листям дерев. За свідченням жителя села Павла Соколовського, таке утеплення називалося «загатою». Двері стайні утеплювали соломою, з якої з допомогою шнурків виплітали солом'яні накидки, т. зв. «мати». Стелили під худобу сухим листям з дерев або соломою. Під час щоденного чищення стайні гній скидали або на купу в стайні, або на обору, яка знаходилась збоку від дверей стайні. [6].

У період з кінця 20-х і впродовж 30-х років ХХ ст. на території гміни Долішнє Стрийського повіту Львівського воєводства, за свідченнями корінного жителя Мацьківа Богдана Семеновича, взимку худобу тримали в стайні і годували сіном, січкою з соломи, відходами з фасолі, бараболі і буряка. Пити давали теплу воду, помиї, куди додавали трошки молока [5].

Щоб взимку тваринам було тепло, стайню обкладали загатою, яку робили зі «стелева», тобто з сіна, непригідного для корму, а також з листя дерев. Для чистки тварин використовували так звані «граблиці», виготовленням яких займалися спеціальні майстри.

Взимку худоба стояла в стайні. Її годували, поїли і доїли три рази на день. Для кормів на зиму влітку два рази косили траву, розбивали валки, сушили, обертали, а коли вже було сухе складали в острови на тиждень або два і потім завозили в стодоли (в кого була стодола). В кого не було стодоли, робили обороги чотири стовпи і дах, накритий соломою. Тоді ще багато хат було накрито соломою.

Капітальне чищення стайні і обори відбувалося восени і весною. Гній вивозили на город. Гноївка стікала рівчаком у відстійники, які знаходились у стайні, або ззовні стайні. Гноївку черпали раз або два рази в місяць [6].

Таким чином, із вищеподаного матеріалу можна зробити висновок, що сезонне утримання було важливою складовою традиційного скотарства українського населення Східної Галичини в досліджуваний період, при чому йому були характерні певні особливості в різних етнографічних регіонах окресленої території, що стосувалися тривалості випасу, кормової бази, породи худоби (молочна, м'ясо-молочна, м'ясна), місця випасу (пастівник, полонина, переліг, ліс) тощо.

Література та джерела

1. Науковий етнографічний архів Прикарпатського національного університету ім. Василя. Стефаника (далі НЕАПНУ). - Ф. 1 (рукописні матеріали). Оп.3. Спр.1. Свідчення Попадюка Степана Федоровича, 1925 р.н.; місце народження с. Кунисівці (Городенківського р-ну Івано-Франківської обл.); освіта: 2 класи польської школи; пенсіонер; проживає за адресою: с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано-Франківської обл., в.Горна 5. Записано Випасняком А.І. 08.01.2006 р. у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано- Франківської обл. 3 арк.

2. НЕАПНУ. Ф.1. Оп.3. Спр.5. Свідчення Прокопів Марії, 1923 р.н.; народилася у с. Сваричів Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.; освіта: 2 класи польської школи; пенсіонер; проживає за адресою: с. Сваричів Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл., в. Сибір. Записано Випасняком А.І. 5.08.2006 р. у с. Сваричів Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.

3. НЕАПНУ. Ф.1. Оп.3. Спр.8. Свідчення Іванціва Зеновія Йосиповича, 1932 р.н.; народився у с. Вербів Підгаєцького р-ну Тернопільської обл., освіта вища педагогічна (спеціальність «Біологія і хімія»); пенсіонер; проживає за адресою: с. Вербів Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. Записано Випасняком А.І. 13.12.2006 р. у с. Вербів Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. 3 арк.

4. НЕАПНУ. Ф.1. Оп.3. Спр.13. Свідчення Мацьків Марії Григорівни 1934 р.н.; народилася в с. Підбереж Долинського р-ну Івано-Франківської обл.; освіта:середня спеціальна бухгалтер; пенсіонер; проживає за адресою: м. Болехів вул. Довжанська 22. Записано Випасняком А.І. 02.12.2007 р. у м. Болехів Долинського р-ну Івано-Франківської обл.

5. НЕАПНУ. Ф.1. Оп.3. Спр.14. Свідчення Мацьківа Богдана Семеновича 1925 р.н.; народився у с. Долішнє Стрийського району Львівської області; освіта: середня спеціальна товарознавець; пенсіонер; проживає за адресою: м. Болехів вул. Довжанська 22. Записано Випасняком А.І. 02.12.2007 р. у м. Болехів Долинського р-ну Івано-Франківської обл. 2 арк.

6. НЕАПНУ. Ф.1. Оп.3. Спр.16. Свідчення Соколовського Павла Михайловича 1928 р.н.; народився в с. Добринів Рогатинського р-ну Івано- Франківської обл.; освіта: Духовна семінарія; парох УГКЦ Успіння Пресвятої Богородиці у с. Добринів. Проживає за адресою: с. Добринів вул. Гірка. Записано Випасняком А.І. 9.12.2007 р. у с. Добринів Рогатинського району Івано-Франківської області. 1 арк.

7. Гладкий М. Традиційне скотарство населення українського середнього Полісся ( друга половина ХІХ перша третина ХХ ст.). Спеціальність 07.00.05. Автореф. дис. канд іст. наук. Львів, 2004. 17 с.

8. КайндльР.Ф. Гуцули. Чернівці: «Молодий буковинець», 2003. 199 с.

9. Мандибура М. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ 30-х років ХХ ст. Історико-етнографічний нарис. К.: Наукова думка, 1978. 191 с.

10. Могитич І.Р. Полонинсъке будівництво // Народна архітектура Українських Карпат XV XX ст. - К.: Наукова думка, 1987. С. 126 161.

11. Могитыч И.Р. Жилые и хозяйственные постройки на полонинах Гу- цульщины // Карпатский сборник. - М.: Наука, 1972. С.28 38.

12. Рудик С. Тварини в житті та побуті українського народу. К.: Академія наук вищої школи України, 2005. 272 с.

13. Тиводар М. Етнологія: Навчальний посібник. Львів: Світ, 2004. 624 с.

14. Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ першої половини ХХ ст.: історико-етнологічне дослідження. Ужгород: Карпати, 1994. 556 с.

15. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. 2-е вид. / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В. Косміна та ін. К.:Либідь, 1994. 256 с.

16. Украинцы. М.: Наука, 2000. 535 с.

17. Шухевич В. Гуцульщина, Ч. 1 // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів, 1899. Т.2. 350 с.

Размещено на Аllbest.ru