Жінка в українській селянській сім'ї другої половини ХІХ – початку ХХ століття: ґендерні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича

Інститут народознавства

УДК 396.6 (09) (477) "18-19"

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Жінка в українській селянській сім'ї другої половини ХІХ - початку ХХ століття: ґендерні аспекти

Кісь Оксана Романівна

Львів - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі етнології сучасності Інституту народознавства НАН України

Науковий керівник: Павлюк Степан Петрович, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, директор Інституту народознавства НАН України

Офіційні опоненти:

- Скрипник Ганна Аркадіївна, доктор історичних наук, професор, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України;

- Маланчук-Рибак Оксана Зіновіївна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії і теорії мистецтв Львівської Академії мистецтв

Провідна установа: Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Захист відбудеться 11 червня 2002 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України (м. Львів 79035 вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України (м. Львів 79035 вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий 10.05.2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук І.Г.Патер

Анотації

Кісь О.Р. Жінка в українській селянській сім'ї другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: ґендерні аспекти. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 - етнологія. - Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. - Львів, 2002.

Обґрунтовано наукову доцільність застосування ґендерного підходу в історико-етнологічних дослідженнях української культури, що сприяє їх більшій об'єктивності та цілісності. Якісний зміст стереотипу фемінінності українців відповідає патріархальному канону внаслідок дії архаїчних та християнських світоглядних чинників. Висвітлено становище жінки у подружжі, зумовлене її значними майновими правами. Господарські обов'язки жінки визначені традиційним ґендерним розподілом праці у сім'ї. В особистих стосунках та етикеті простежено дію подвійного морального стандарту поведінки чоловіків та жінок. Процес ґендерної соціалізації дівчат завідчує етнокультурну специфіку форм та способів формування жіночої ідентичності в українській сім'ї (у ритуалах, іграх, іграшках, трудовому вихованні). Періоди життя жінки та її функції у сім'ї дозволили класифікувати базові соціально-вікові статуси (дівчинка, дівчина, жінка, баба) та ключові соціальні ролі (дружина, мати, господиня). Усталений сценарій реалізації жінкою ґендерної програми передбачав життя у подружжі, тоді як самотні жінки (вдови, покритки) розглядались як соціальна аномалія. Розкрито особливості поведінки та контактів із соціальним оточенням згаданих категорій жінок.

Ключові слова: Україна, селянська сім'я, жінка, ґендер, андроцентризм, стереотип, статус, соціальна роль.

Кись О.Р. Женщина в украинской крестьянской семье второй половины ХІХ - начала ХХ в.: гендерные аспекты. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05 - этнология. - Институт украиноведения им. И.Крипякевича НАН Украины. - Львов, 2002.

В работе обосновано научную целесообразность и эффективность введения категории гендера и использования методологии гендерного подхода в рамках историко-этнологического исследования украинской культуры. Гендер рассматривается исключительно как социокультурный конструкт, т.е. как исторически сформированный в рамках этнической культуры комплекс атрибутов и моделей поведения, предписанных женщинам и мужчинам. Значительное место уделено критике адроцентризма научного дискурса, свойственного историко-этнологическим исследованиям положения женщин. Задача диссертации состоит прежде всего в том, чтобы сделать женский культурный опыт частью социальной истории и этнологии Украины, рассматривая женщин как полноценную социальную категорию, достойную всестороннего исследования. Эта цель частично достигнута благодаря привлечению этнографических данных, предоставленных женщинами-респондентами и отражающим женский взгляд на исследуемые проблемы, что обеспечило гендерную сбалансированность эмпирического материалла.

Раскрыто содержание и особенности этнокультурного стереотипа фемининности, очерчен спектр желательных (позитивных) и неприемлемых (негативных) черт женского характера и внешности, совокупность которых указывает на близость к патриархатному канону женственности. Освещено влияние архаических верований и христианства как факторов формирования образа женщины в народном мировоззрении. Значительное внимание уделено также изучению народной морали и этикета, благодаря чему раскрыты масштабы действенности двойного стандарта моральной оценки поведения мужчин и женщин в повседневной жизни семьи и в конфликтных ситуациях.

Междисциплинарный характер исследования предопределил использование терминологического аппарата и методического инструментария многих социальных и гуманитарных наук (в частности, социологии, социальной психологии, социальной истории, этнопсихологии, социолингвистики и др.). На основе комплексного анализа кодифицированного и обычного права, этнографических сведений и фольклорных материалов произведена реконструкция положения женщины в украинской семье, четко определен круг ее прав и обязанностей, объемы полномочий в различных сферах жизнедеятельности семьи (хозяйственной, супружеской, креативной, репродуктивной, воспитательной, коммуникативной, ритуальной и др.).

Исследованы механизмы и средства репродуцирования гендера в украинской семье в процессе социализации девочек (игрушки, игры, приобщение к женскими хозяйственно-бытовым обязанностям и уходу за другими детьми и т.п.). Раскрыта роль институтов молодежной субкультуры села (вечерниц, досветок и "улицы") как основной социализирующей среды на последнем этапе подготовки девушек к семейной жизни. Установлено, что в этот период мощная установка на брак составляла главную жизненную стратегию девушки. Выявлены различия в критериях оценки девушки как подруги и как потенциальной супруги: в первом случае преобладали черты внешности и характера, тогда как брачный выбор осуществлялся преимущественно по экономическим соображениям (принимая во внимание размеры приданного, хозяйственные навыки и умения, крепкое здоровье, родословную невесты). Указано на решающую роль родителей в создании новой семьи и, в то же время, подмечено тенденцию к демократизации выбора брачной пары.

Произведена классификация базовых социально-возрастных статусов женщины на протяжении ее жизненного цикла (девочка, девушка, женщина, старуха), определены их существенные функциональные отличия и социальные параметры. Выявлены наиболее вероятные сценарии реализации женщиной своей гендерной программы. Нормативным путем при этом являлся прежде всего брак. Проанализированы ключевые социальные роли замужней женщины в рамках украинской семьи (жена, мать, хозяйка), определен характер их взаимосвязей, указано на необходимость их успешного исполнения, от чего непосредственно зависело признание женщины социально-полноценной личностью и обретение ею высокого общественного статуса (престижа). Вместе с тем воссозданы социальные портреты и ментальные образы вдовы и одинокой матери, которых соционормативная культура рассматривает как разного рода социальные аномалии. Выяснены особенности интеграции в социум этих категорий женщин, ожидаемые модели поведения, механизмы и средства социального контроля, жизненные перспективы и т.п. Рассмотрена степень действенности кодифицированного и обычного права в разрешении супружеских проблем (в частности, относительно владения частной собственностью, наследования, вступления в брак и развода и т.п.).

Ключевые слова: Украина, крестьянская семья, женщина, гендер, андроцентризм, стереотип, статус, социальная роль.

Kis, Oksana. Woman in Ukrainian Peasant Family in the Second Half of the 19th and Early 20th Centuries: Gender Aspects. - Manuscript.

Dissertation for the academic degree of the Candidate of Historical Sciences in the speciality 07.00.05 - Ethnology. Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine. Lviv, 2002.

The academic relevancy of gender approach to historical and ethnological studies of Ukrainian culture has been proved. This approach contributes to greater objectivity and integrity of the research. The content of Ukrainian stereotype of femininity corresponds with patriarchal pattern as a result of the influence of archaic and Christian mental frameworks. The condition of women in marriage concerning their property rights are revealed. Women's household duties have originated from traditional gender labor division in family. The effect of double moral standard for men and women have been traced in personal relations and in etiquette. The process of gender socialization of girls concerning forms and ways of construction of women's identity (rituals, games, toys, working education) demonstrated ethno-cultural specificity. Basic social-age statuses (little girl, girl, woman, old woman) and key social roles (wife, mother, mistress) have been classified according to women's life span and their functions in the family. Normal scenario of women's life program preferred the conjugality to solitary life, therefore widows and unwed mother have been considered as a social deviation. Peculiarities of behavior and social relations of mentioned categories of women are explored.

Key words: Ukraine, peasant family, woman, gender, androcentric, stereotype, status, social role.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми визначається потребою дослідження ґендерних аспектів суспільного буття етносу в історико-етнологічному ключі, що досі не було предметом окремої наукової праці. Питання становища жінки в сім'ї належить до фундаментальних характеристик соціальних відносин, посідає виразну етнокультурну специфіку, що дає підстави розглядати його як важливу етнодиференціальну ознаку. Серйозні дослідження становища жінки в українській сім'ї і громаді, успішно започатковані в українознавстві XIХ - початку ХХ ст., у радянський період були призупинені. Сьогодні вивчення ґендерних аспектів традиційної культури українців переживає нове піднесення, однак цей напрям ще не здобув належного визнання в академічній науці. Насамперед це зумовлено недостатньою обґрунтованістю залучення категорій ґендеру в українське народознавство та потребою адаптації відповідного інструментарію (теорій, методів, термінології). Застосування ґендерного підходу дозволяє розкрити особливості соціально-демографічних процесів, виявити важливі механізми етнопедагогіки та чинники, що визначали ґенезу етнопсихіки українців. Неупередженого аналізу потребують насамперед господарсько-майнові та особисті права жінки, її місце у структурі сім'ї, подружні взаємини, які в українському народознавстві не завжди обґрунтовано ідеалізувались. Об'єктивне висвітлення всіх аспектів повсякденного життя української жінки надає її етнокультурному портрету реалістичних рис, сприяє з'ясуванню справжньої ролі жіноцтва в українській історії та культурі, виявленню витоків гуманістичних та демократичних цінностей українства. Особливої значущості ґендерні дослідження набувають з огляду на становлення в сучасній Україні громадянського суспільства та актуалізації проблеми досягнення рівності чоловіків та жінок в усіх сферах суспільного життя.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана у відділі етнології сучасності Інституту народознавства НАН України в межах наукової програми "Історико-етнологічне дослідження традиційної української культури".

Об'єкт дослідження - українська селянська сім'я другої половини ХІХ - початку ХХ ст., предмет - базові соціально-вікові статуси, ключові соціальні ролі та функції жінки в межах селянської сім'ї, а також український етнокультурний стереотип фемінінності.

Хронологічні межі роботи - друга половина XIX - початок ХХ ст. Скасування кріпосного права в Росії та конституційні перетворення 1860-х років в Австро-Угорській імперії, до складу яких на той час входили українські землі, забезпечили нове законодавче підґрунтя для соціальних змін у середовищі селянства. Для українського народознавства це був період помітного зростання наукового інтересу до соціокультурних аспектів статі та появи перших глибоких історико-етнографічних та етнопсихологічних досліджень щодо становища жінки у сім'ї, громаді та суспільстві. Верхня часова межа роботи - розгортання так званих "соціалістичних перетворень" на селі у 1920-х роках, які призвели до руйнування традиційного укладу життя українського селянства.

Методологічною основою дослідження є ґендерний підхід до вивчення етнокультурних процесів, що заснований на теорії соціокультурного конструювання статі та спрямований передусім на подолання андроцентризму наукового дискурсу та однобічної інтерпретації етнічної культури. Міждисциплінарний характер роботи зумовив залучення методичного інструментарію соціології, соціальної психології, соціальної історії, культурології та ін. При розв'язанні окремих дослідницьких завдань використано методи: структуроване інтерв'ю, біографічний, структурно-функціональний, структурально-типологічний, історико-порівняльний, компаративний, дискурс-аналіз, деконструкція, історична реконструкція.

Термінологія. Ключовою категорією дослідження є поняття ґендер - історично та соціокультурно сконструйований комплекс суспільних уявлень про чоловіче та жіноче, що виявляється в усіх сферах життєдіяльності етносу та визначає сукупність атрибутів і моделей поведінки, приписаних чоловікові й жінці. Авторка поділяє позицію тих українських дослідників, які застосовують терміни ґендер/ґендерний та вважають недоцільним використання в суспільних та гуманітарних студіях понять стать/статевий (як співвідносних переважно з біологічними аспектами) чи рід/родовий (як надто багатозначних). Першорядною для розуміння сутності ґендерних досліджень є категорія андроцентризму - розгляд чоловіків, їх поведінки та цінностей як центральних та нормативних, щодо яких усі прояви жіночого постають як маргінальні. На рівні соціальних структур андроцентричний дискурс формує ієрархічні ґендерні відносини - патріархат. У дисертації використано також поняття ґендерні стереотипи (стереотипи фемінінності/маскуліннності), ґендерні ролі, соціально-віковий статус, соціальна роль, що є невід'ємними складовими ґендерного підходу.

Мета дисертаційного дослідження - відтворити цілісну картину становища жінки в українській сім'ї, коло її прав, обов'язків та повноважень. Ця мета передбачає вирішення таких завдань:

· обґрунтування наукової доцільності та ефективності ґендерного підходу в історико-етнологічних дослідженнях української культури та відповідна адаптація понятійного апарату і методичного інструментарію інших суспільних та гуманітарних наук (соціології, соціальної історії та демографії, соціальної психології, соціальної філософії та ін.);

· виявлення якісного змісту та особливостей стереотипу фемінінності українців, тобто спектру позитивних та негативних прикмет жіночої вдачі, а також чинників конструювання образу жінки в народному світогляді;

· аналіз механізмів відтворення ґендеру в українській сім'ї, тобто форм, способів і засобів ґендерної соціалізації дівчат різного віку;

· класифікація базових соціально-вікових статусів і ключових соціальних ролей жінки в українській сім'ї, виявлення особливостей поведінки, взаємодії з соціальним оточенням та суспільного статусу різних категорій жінок;

· порівняння дієвості кодифікованого та звичаєвого права в регулюванні повсякденного життя жінки (у господарській, подружній, репродуктивній, виховній, комунікативній, ритуальній, креативній сферах тощо).

Наукова новизна. Вперше на міждисциплінарному рівні досліджено становище, ролі та функції жінки в українській селянській сім'ї другої половини ХIХ - першої третини ХХ ст. із залученням методології ґендерного підходу; теоретично обґрунтовано та практично продемонстровано наукову доцільність залучення категорії ґендеру в дослідження традиційної української культури. Дисертація започатковує новий напрям в історичній етнології - етноґендерологію. Робота суттєво доповнює існуючі знання про права, функції та роль жінок різного віку в українській сім'ї, про образ жінки в народному світогляді. Вперше класифіковано жіночі соціально-вікові статуси та відповідні соціальні ролі.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів в узагальнюючих працях, підручниках та науково-методичних посібниках з історії українського жіноцтва, етнології та соціальної історії України. На основі цього дослідження розроблено та опубліковано авторський навчальний курс "Українське жіноцтво: етнопсихологічні та соціокультурні аспекти" для магістерської програми Львівського національного університету ім. Івана Франка (Програми навчальних курсів з ґендерної проблематики для вищих навчальних закладів Львова. - Львів: НДЦ "Жінка і суспільство", 2001. - С.9-17). Дисертація може бути використана у педагогічно-виховній та навчальній діяльності, засобами масової інформації та іншими інституціями, що впливають на ґендерну соціалізацію. Популяризація дослідження посилить теоретичне підґрунтя жіночих громадських організацій, сприятиме утвердженню в суспільній свідомості демократичних ідей ґендерної рівності, формуванню громадянського суспільства в Україні.

Результати роботи апробовані на засіданнях відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, а також на 12 міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях та семінарах. Дане дослідження стало основою монографії "Жінка в традиційній українській культурі: етнопсихологічні та соціальні аспекти" (виконана в Інституті народознавства НАН України), ключові положення якої обговорено і схвалено на засіданні відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України 20.04.2001 р. (протокол № 4). Основні положення та висновки дисертації викладено в 10 наукових публікаціях.

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (437 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 173 сторінки. Матеріали викладено за структурно-функціональним та проблемно-тематичним принципами.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, його мету та завдання, часові та територіальні межі, коротко охарактеризовано джерела, методологічні засади та методичний інструментарій, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи.

У розділі 1 "Жіночі студії в контексті історико-етнологічних досліджень" висвітлено шляхи становлення жіночих і ґендерних студій в українському народознавстві та суспільно-гуманітарних науках країн Заходу, а також розкрито сутність методології ґендерного підходу в історико-етнологічних дослідженннях, структуру ґендеру як категорії соціально-історичного аналізу культури.

Становище жінки в українському суспільстві привернуло особливу увагу дослідників у другій половині XIX - на початку ХХ ст. Увага тогочасного народознавства до вивчення сім'ї, громадського побуту, звичаєвого права зумовила появу низки розвідок, в яких висвітлено окремі сторони повсякденного побуту жінки, особливості її поведінки та вдачі, функцій та становища в сім'ї тощо. Попри відмінності в теоретичних підходах, праці М. Костомарова, В. Охримовича О. Левицького, М. Сумцова, П. Єфименка, О. Єфименко, М. Ганенко, З. Кузелі, В. Гнатюка, І. Франка, К. Грушевської, Н. Заглади розкривали питання правового та майнового становища жінок у сім'ї, укладення шлюбу та розлучення, особливості статево-вікового розподілу праці, проблеми подружніх взаємин та образ жінки у народному світогляді.

Утвердження жіночих студій як важливої ділянки українського народознавства відбулося завдяки ученим, що присвятили свої розвідки власне жіночій проблематиці. Це насамперед праці В.Гнатюка "Пісня про покритку, що втопила дитину", "Пісня про неплідну матір і ненароджені діти", "Легенда про три жіночі вдачі", В. Охримовича "Жіноча доля в скільських горах", О. Левицького "Южно-русская женщина в XVI-XVII ст.", З. Кузелі "Ярмарки на дівчата", О. Єфименко "Крестьянская женщина", І. Франка "Жіноча неволя в руських піснях народних" та інші, що засвідчили якісні зміни в українській етнографічній науці - перехід від опису фактів до їх аналізу. Ґрунтовні дослідження з етнографії дитинства (Д. Лепкого "Деякі вірування про дитину", М. Дерлиці "Селянські діти", А. Онищука "Родини і хрестини та дитина до шостого року", З. Кузелі "Дитина в звичаях і віруваннях українського народа", згодом - Н. Заглади "Побут селянської дитини") та життя сільської молоді (М. Дикаріва "Збірки сільської молоді на Україні", М. Сумцова "Досветки и посиделки") відкрили нові аспекти жіночої проблематики, пов'язані з особливостями соціалізації дівчат різного віку та увиразнили специфіку материнської ролі жінки в контексті її функцій у сім'ї.

Увага дослідників другої половини ХІХ - початку ХХ ст. до окремих тем із жіночої проблематики розподілялась нерівномірно. Зосередженість народознавства на вивченні насамперед звичайної сім'ї та сімейного побуту включила в поле досліджень переважно основні функції заміжньої жінки (мати, господиня та дружина). На узбіччі наукових зацікавлень залишились інші вікові групи жіноцтва (дівчатка, дівчата, жінки похилого віку) та деякі особливі соціальні категорії жінок (покритки, вдови, старі діви).

Розвиток жіночого руху та новітні ідеї фемінізму спричинили нову хвилю наукових зацікавлень жіночою проблематикою та стимулювали її вивчення на якісно новому теоретичному рівні. Справжнім маніфестом нових засад дослідження жіночої проблематики в контексті народознавчих студій стала стаття Катерини Грушевської "Про дослідження статевих громад в первіснім суспільстві" (1929 р.). Жорстко критикуючи властиву тогочасним дослідженням тенденцію зосереджуватись виключно на чоловічих вимірах культури, вчена стала провісницею новітнього напрямку у теорії жіночих студій (випередивши визнаних класиків світової феміністичної критики культури - Маргарет Мід та Сімону де Бовуар). Започатковані народознавцями кінця ХІХ - початку ХХ ст. дослідження жіноцтва зазнали стагнації в радянський час, відповідне коло питань вивчалось виключно в межах фамілістики. У працях О. Кравця, О. Пономарьова, Є. Сявавко, Н. Гаврилюк, незважаючи на їх ідеологічну заангажованість, є чимало цікавих статистико-демографічних, фольклорних та етнографічних даних та слушних висновків щодо типології та структури сім'ї, функцій і прав жінки, особливостей етнопедагогіки тощо.

У роки незалежності України зріс інтерес до вивчення українського жіноцтва. Українські вчені Г. Горинь та Ю. Гошко у свої працях висвітлили становище жінок у громадському побуті карпатського села на тлі чинного звичаєвого права. Р. Чмелик у монографії "Мала українська селянська сім'я другої половини XIX - початку ХХ ст. (структура і функції)" висвітлив роль жінки (господині і матері) у сім'ї, відзначив статевий розподіл господарських обов'язків та відмінності виховання хлопчиків та дівчаток у сім'ї. Публікації З. Болтарович, М. Паньківа, С. Гвоздевич, М. Стельмаховича, В. Балушка за своєю тематичною спрямованістю також щільно пов'язані з жіночими студіями. Новий етап їх піднесення в Україні відзначений появою в 1999 р. колективної монографії "Жінка в історії та сьогодні" (за редакцією Л. Смоляр). У цьому дослідженні з соціальної історії, збудованому на засадах ґендерного підходу, подано аналіз економічного, правового, соціально-політичного статусу окремих верств українського жіноцтва в різні історичні епохи (від Київської Руси до початку ХХ ст.). Того ж року з'явилася праця О. Маланчук-Рибак "Українські жіночі студії: історіографія та історіософія", де розкрито ґенезу та особливості їх теоретико-методологічного становлення, шляхи утвердження цього напряму в українознавстві. Західні вчені Б. Цимбалістий та В. Янів у своїх публікаціях зосередились на аналізі етнопсихологічних прикмет українського жіноцтва та питаннях статусу жінки-матері в родині, а К. Воробець звернулася до таких малодосліджених аспектів, як жіноча сексуальність і народний образ жінки-спокусниці.

Жіночі студії в суспільних та гуманітарних науках з 1970-х років інтенсивно розвивались у Європі та США і здобули належне визнання в академічному середовищі. Одним з ключових завдань, що стояли перед дослідницями феміністичного спрямування, стало подолання андроцентричного дискурсу в історичних науках, що спричинив нерівноцінне представлення чоловічого та жіночого досвіду в історії та етнології (так званий ефект "зникнення жінок" зі сторінок історії). Насамперед потрібно було повернути жінкам належне місце у світовій історії та створити історію самого жіноцтва. Історикам та етнологам феміністичного спрямування (Р. Брайденталь, К. Кунз, М. Цимбаліст-Розальдо, Ш. Ортнер, Г. Рубін, Р. Дуеллі Клейн, Д. Келлі та ін.) завдяки новому підходу до класичних джерел та залучення нової джерельної бази (біографій, его-документів) вдалося не лише "зробити видимими" жінок в історичному поступі людства, але й критично переосмислити підвалини історичного знання, спростувати його позірну універсальність та об'єктивність. Жінок було визнано повноцінною соціальною категорією, їх досвід почала активно вивчати соціальна історія.

Подальші дослідження повсякденного життя жінок різних верств і епох засвідчили розбіжності між уявним (часто ідеалізованим) та реальним їх становищем у суспільстві та сім'ї. Дослідження статусу жінок у різних культурних середовищах виявили помітну закономірність: чоловіки та їх досвід повсюдно посідають вищий суспільний престиж, тоді як жінки перебувають у підлеглому становищі. Практично всюди чоловік асоціюється з самою культурою, прогресом, суспільством і цивілізацією, натомість універсальною є тенденція "біологізувати" жінку, зводячи її покликання до природнього відтворення. Вивчення механізмів розмежування приватної та громадської сфер, форм закріплення їх відповідно за жінками та чоловіками, шляхів подальшого їх протиставлення та ієрархізації привело дослідниць до залучення категорії патріархату (Н. Чодоров, С. Волбі, М. Делі та ін.), яку визначено як систему чоловічого контролю і порядку, що забезпечує домінування чоловіків на всіх рівнях та підпорядкування їм жіночих інтересів. ґендерний фемінінність соціалізація етнокультурний

Нове піднесення наукового інтересу до проблем статі в культурі наприкінці ХХ ст. пов'язане із впровадженням у суспільно-гуманітарні дослідження категорії ґендеру. Прихильники розмежування термінів стать та ґендер (Р. Столлер, Р. Унгер, М. Гамм, А. Оуклі, Л. Татл та ін.) вказують на їх засадничо відмінну генезу: перший окреслює суто біологічні (анатомічні) відмінності між чоловіками та жінками, другий охоплює всі їх соціокультурні інтерпретації. Таким чином ґендер (соціокультурна стать) визначається як історично усталена певною етнічною культурою сукупність атрибутів та моделей поведінки, що приписуються жінкам і чоловікам.

Наприкінці 1980-х років у західній науці викристалізувалась теорія соціального конструювання ґендеру, що лягла в основу методології ґендерного підходу та відкрила широкі можливості для аналітичного осмислення культури як у синхронному, так і в діахронному аспекті. Сучасні ґендерні студії зосереджують головну увагу не стільки на виявах ґендеру, скільки на механізмах його відтворення. Йдеться не тільки про рівноцінне вивчення чоловічого й жіночого досвіду та аналіз функціонування усієї ґендерної системи, а насамперед про деконструкцію шляхів виникнення та закріплення суспільної нерівності статей. Таким чином, головними темами досліджень є механізми соціального конструювання ґендеру через інститути соціалізації, ґендерний розподіл праці, культуру (ґендерні ролі, стереотипи). Переконливе обґрунтування пізнавальної доцільності залучення категорії ґендеру та методології ґендерного підходу в історичних науках міститься у праці Дж. Скотт "Ґендер: корисна категорія істричного аналізу" (1986), де окреслено конкретні проблемно-тематичні зони та стратегію ґендерних досліджень.

Ґендер є складним соціокультурним утворенням, що позначається практично на всіх аспектах життєдіяльності особи та суспільства. У світогляді кожного етносу опозиція чоловіче/жіноче проявляється у формі ґендерних стереотипів (стереотипів фемінінності і маскулінності). Це стійкі комплекси уявлень, які окреслюють культурні канони (ідеальні образи) чоловіка та жінки; спектр чоловічих та жіночих рис вдачі й зовнішності; сфери, способи, стиль самореалізації чоловіка та жінки; особливості виховання хлопчиків та дівчаток; поведінкові моделі; ґендерну стратифікацію тощо. У традиційних культурах патріархального типу маскулінні та фемінінні риси вважалися протилежними. Завдяки своїй часовій стійкості та консервативності ґендерні стереотипи становлять статичну складову ґендеру. Головною структурною одиницею ґендеру є соціальний статус. Одним із підставових джерел формування соціальних статусів є вік людини, що дозволяє виділяти базові соціально-вікові статуси. Соціальна роль становить динамічний аспект ґендеру, і, водночас, є поведінковою стороною статусу. Роль - перелік норм поведінки людей, які посідають певний соціальний статус. Кожна особа виконує певні, відповідні статусу, соціальні ролі (ключові та другорядні). Ґендерні стереотипи та ґендерні ролі індивід засвоює у процесі соціалізації, яка формує його життєву ґендерну програму.

Джерельну базу дисертації становлять неопубліковані та друковані етнографічні і фольклорні матеріали, зібрані протягом ХІХ-ХХ ст. українськими народознавцями. В основі роботи - авторські польові етнографічні матеріали, зібрані під час експедицій на Бойківщину, Полтавщину, Полісся та Волинь, які зберігаються в архіві Інституту народознавства НАН України (ф.1, оп.2, од.зб. 418, 438, 454, 456). Важливе місце в дослідженні посідають етнографічні та фольклорні матеріали з відділу рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Т.Рильського (зокрема, ф.1, оп.3, од.зб. 332; ф.1, оп.6, од.зб. 581, 583, 621; ф.1, оп.7, од.зб. 790; ф.27, оп.3, од.зб. 108; ф.28, оп.3, од.зб. 174, 389; ф.29, оп. 2, од.зб. 37; ф.43, оп.5, од.зб.166; ф.43, оп.6, од.зб.248). До аналізу залучено опубліковані фольклорні матеріали: збірки прислів'їв та приказок (видання Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, праці В. Гнатюка, Ю. Чорі та ін.), народних пісень (К. Квітки, І. Колесси, І. Франка, І. Вагилевича, О. Дея, М. Гордійчука, З. Василенка, Н.С. Шумади) та прозового фольклору (І. Чендея, П. Медведика, І. Хланти, Ю. Чорі, П. Іванова). Важливим джерелом дослідження соціально-правового статусу жінки в сім'ї є тогочасне законодавство Росії, зокрема "Свод законов гражданских". До особливого типу джерел належать локальні розвідки народознавців ХІХ ст. описового характеру.

У розділі 2 "Базові соціально-вікові статуси української жінки" розкрито соціально-правовий та світоглядний контекст ґендерної cамореалізації української жінки, зміст етнокультурного стереотипу фемінінності, а також особливості прав, обов'язків, повноважень, поведінкових норм та приписів для жінки на різних етапах її життя.

Юридично-правове регулювання сімейних питань відбувалось на підставі законодавства тих країн, до складу яких входили українські землі, а саме Конституції Австро-Угорщини 1860 року (з поправками 1861 року) - для Галичини, Буковини та Закарпаття, та "Свода законов гражданских" Російської Імперії, що був чинний на Наддніпрянщині. Важливим аспектом правового статусу української жінки була її правосуб'єктність. Засадниче значення для становища жінки в українській селянській сім'ї мало те, що в українців переважним її типом була мала (часто нуклеарна) сім'я з характерним демократичним стилем взаємин. Життя жінки складалось із кількох вікових етапів, кожен з яких визначав не лише певний соціальний статус, але й впливовість у сім'ї та громаді. Жінка почергово здобувала базові соціально-вікові статуси дівчинки, дівчини, жінки та баби і поступово проходила шлях від об'єкта соціалізації до агента соціалізації, від об'єкта ритуальних дій до їх виконавця, від особи, поведінка якої перебувала під постійним соціальним контролем до особи, що має повноваження морального цензора поведінки оточуючих. Лише успішне виконання низки соціальних ролей, властивих кожному статусу (зокрема, дружини, матері, господині) забезпечувало жінці визнання її соціально-повноцінною особою, а відхилення від усталених взірців спричиняло відповідні соціальні санкції та зарахування до особливої соціальної категорії (вдова, покритка тощо).

Аналіз світоглядного образу жінки засвідчив дієвість як архаїчних (дохристиянських) уявлень і вірувань, так і християнського віровчення у його формуванні. Заснований на протиставленні жіночого та чоловічого начал як протилежних та взаємовиключних, народний світогляд зближує жінку з природою з огляду на її репродуктивні функції. Аналіз якісного змісту та структури етнокультурного стереотипу фемінінності засвідчує його спорідненість із патріархатним взірцем. У ньому оцінюються як позитивні для жінки та заохочуються такі риси, як терпіння, покірність, стриманість, скромність, жертовність, доброта, ніжність, м'якість, працьовитість, покора; натомість жіноча самостійність, незалежність, прагнення до домінування чи бажання висловити власну думку набуває негативних оцінок і обов'язково подається у супроводі таких рис, як заздрість, корисливість, підступність, зрадливість, брехливість, гординя, лінь, розбещеність, аморальність та ін. Таке розмежування бажаних і небажаних жіночих рис відбувається шляхом протиставлення двох базових образів "доброї жінки" та "лихої жінки" із тенденцією поширювати ознаки останнього на все жіноцтво. У народній свідомості жінка постає як не зовсім самостійна, вона потребує опіки, контролю та керівництва зі сторони чоловіка і підлегла йому. Шлюб та материнство у фольклорній традиції українців визначаються для жінки як основні цінності та головні чесноти, як мета життя та найвища винагорода за дотримання бажаних моделей поведінки.

Розгляд етнокультурних механізмів конструювання ґендеру засвідчив поступове засвоєння ґендерних стереотипів та опанування відповідних моделей поведінки у процесі виховання дівчаток. Ґендерна соціалізація починалася від самого моменту народження, коли шляхом ритуально-магічних дій кодували та програмували майбутню успішність дівчинки у головних сферах жіночої самореалізації (подружній, материнській та господарській). Протягом дитинства завдяки дівочим іграм та іграшкам, які наслідували жіночі функції у сім'ї, а також шляхом залучення дівчаток до виконання суто жіночих господарських обов'язків (зокрема, побутових) вони здобували необхідний досвід і навички. Характерно, що передача спеціальних знань і технік (вишивка, прядіння, ткання, приготування їжі тощо) відбувалась винятково по жіночій лінії: переважно від матері до дочки, інколи - від інших жінок (бабусі, сусідки, родички, старшої сестри, подруги). Важливо, що самі дівчатка виявляли велику зацікавленість у якнайшвидшому здобутті відповідних умінь, що підвищувало їх статус у сім'ї та серед однолітків.

Аналіз соціалізації дівчат-підлітків та молоді засвідчує, що цей етап характеризувався значним розширенням особистої свободи та зростанням особистої відповідальності за вчинки. Основним осередком соціалізації дівчат на значній території України був інститут вечорниць/досвіток/вулиці, де цей процес набував якісно нових вимірів, змінювалась його загальна спрямованість: головний акцент зміщувався з трудового виховання на спілкування (провідними темами були кохання та одруження), відбувалося поступове пізнання статевої сфери. Аналіз еталону дівочої вроди засвідчив, що він лише частково збігався з домінуючим в українців антропологічним типом зовнішності. У поведінці молоді помічено ґендерні відмінності: позицію дівчат можна охарактеризувати як статично-очікувальну (вони були "прикріплені" до своєї вечорничної хати) на противагу до динамізму та активності хлопців (вони могли вільно пересуватись селом та відвідувати різні вечорниці). З іншого боку, саме дівчата відігравали головну роль в організації вечорничних зібрань: знаходили приміщення, дбали про все необхідне, готували частування і т.п., що вказує на їх значну активність. Розгляд форм та змісту вечорничного спілкування молоді (спільні праця, розваги, споживання їжі, святкування, любощі, інколи спільне спання) дає підстави вважати його завершальним етапом підготовки дівчат та юнаків до сімейного життя.

Розгляд варіантів подальшої жіночої долі дозволяє виділити три типових шляхи: одруження і здобуття статусу молодиці, самотнє материнство та овдовіння. Заміжжя було тією засадничою передумовою, яка визначала долю жінки. Лише заміжня жінка (молодиця) могла реалізувати свою ґендерну програму й досягти визнання як соціально-повноцінна особа. Установка на ранній шлюб залишалась головним смислоутворюючим та цілепокладаючим чинником поведінки дівчини, становила її життєву стратегію. У шлюбному виборі дівчина посідала, як правило, очікувально-пасивну, об'єктну позицію, оскільки зазвичай ініціатива одруження належала парубкові. Невизначеність подальшої долі зумовила виникнення і значне поширення саме дівочої шлюбної мантики. З іншого боку, соціонормативна культура допускала активність дівчини в окремих виняткових випадках (звичай сватання дівчини до парубка та шлюб із злочинцем, засудженим до страти), однак така практика на даний період практично зникла. Серед головних критеріїв оцінки дівчини як потенційної дружини першорядне місце посідали її господарські навички, стан здоров'я, родовід. Виняткове значення мала позиція батьків молодих, які при обранні подружньої пари своєму синові чи дочці керувались, як правило, господарсько-майновими міркуваннями, здебільшого дотримуючись настанови на максимальну соціально-вікову рівність молодят. Хоча одруження з батьківського примусу траплялись доволі часто, факти свідчать про поступову демократизацію процесу обрання подружньої пари.

Одним із порушень очікуваного життєвого сценарію жінки вважалось самотнє материнство. Покритка посідала особливе місце у сім'ї та громаді, її становище можна окреслити як маргінальне, зважаючи на обмеження в поведінці та спілкуванні. Провина за такий вчинок покладалась переважно на дівчину, однак громадська думка не знімала цілковито відповідальності і з парубка, подекуди застосовуючи щодо нього фізичні чи матеріальні стягнення. Попри звичайні соціальні санкції (фізичне покарання, висміювання, обструкція, бойкот, уникання тощо) до порушниці моральних норм з боку батьків та громади, очевидною є гуманістична настанова на збереження життя матері та дитини, неприйнятність переривання вагітності та вбивства позашлюбних дітей. Неоднозначне ставлення до таких дітей виявлялось у зневажливому ставленні до них та наданні незвичного імені, з одного боку, та віруваннях у їх щасливу долю і можливість хресних батьків її розділити, з іншого. Вигнання покритки зі села чи з батьківського дому було доволі рідкісним явищем. Здебільшого вона мала можливість змінити свій соціальний статус шляхом одруження (як правило, з удівцем) та перейти до категорії соціально-повноцінних заміжніх жінок. Важливо, що її шанси на це зростали за наявності значного посагу.

Неоднозначним було становище в селянській громаді та сім'ї жінки-вдови. З одного боку, цей стан розцінювався як соціальна аномалія, що формувало дещо упереджене ставлення до вдовиці (зокрема, обмежувалась її участь в деяких сімейних обрядах). З іншого боку, значні особисті, господарські, майнові права забезпечували вдові порівняно високий суспільний статус, підриваючи усталені ґендерні стереотипи. Існувала потужна суспільна настанова на повторний шлюб вдови. У народному світогляді образ вдови як потенційної дружини оцінювався негативно. Однак у повсякденному житті селяни не виявляли ворожості до вдів: керуючись принципом християнського милосердя, вони, як правило, співчутливо ставились до важкої вдовиної долі, допомагали самотнім жінкам у господарських справах.

Жінки старшого віку посідали особливе місце у статево-віковій стратифікації селянської сім'ї та громади. Через часткове зниження фізичних можливостей коло їх господарських обов'язків поступово звужувалось до праці вдома та біля дому (переважно, приготування їжі та догляду онуків), однак впливовість у прийнятті господарських та сімейних рішень зростала. Скорочення функціонального навантаження на старших жінок позначалось також на їх зовнішності: переважав одяг простого крою, темних кольорів, з мінімальним оздобленням. Водночас, жінки похилого віку, що протягом життя успішно виконали жіночу ґендерну програму, здобували особливий авторитет, посідали статус морального цензора поведінки оточуючих.

У розділі 3 "Ключові соціальні ролі заміжньої жінки" висвітлено особливості жіночої самореалізації в ролі дружини, матері та господині.

Жінка посідала доволі поважні господарські та майнові права і обов'язки в подружжі. Згідно з тогочасним кодифікованим та звичаєвим правом дружина могла володіти рухомим та нерухомим майном (зокрема, отриманими у посаг речами "скринею" та землею "материзною"). Для тогочасного селянського господарства характерна доволі сувора ґендерна диференціація праці. Внаслідок цього господиня практично повністю контролювала так зване "жіноче діло" і посідала значну автономію в господарсько-виробничій сфері, що сприяло формуванню партнерських відносин у подружжі. Натомість на рівні особистих стосунків, у площині етикету та повсякденних поведінкових норм зберігалася ґендерна асиметрія, що виявлялась насамперед у подвійному стандарті моральної оцінки та різних очікуваннях щодо поведінки чоловіків і жінок (особливо в ситуації конфлікту чи подружньої зради). Формальним головою сім'ї повсюдно визнавали чоловіка; здобуття жінкою лідерських позицій хоч і допускалось, усе ж розглядалось як небажаний виняток. У подружжі простежувалась тенденція встановлення рівноправних взаємин. Це дає підстави говорити про особливий тип українського патріахату: ієрархічність ґендерних відносин не означала однозначно деспотичного характеру чоловічої влади у сім'ї, передбачала повагу до жінки та її думки. Фізичне насильство над жінкою, що часом траплялось у сім'ях, тогочасне звичаєве право оцінювало різко негативно, караючи винуватця. Попри практичну неможливість формального розлучення, певного поширення набуло явище тимчасового розходження та окремого проживання подружжя. За будь-яких обставин громадська думка і звичаєве право засуджували ініціатора розпаду сім'ї, розглядаючи шлюб як довічний.

Розгляд теми материнства зосереджений переважно на розкритті його соціальних аспектів (виховання і догляд дітей). Для українців успішне виконання ролі матері було соціально престижним, становило одну з необхідних передумов для здобуття жінкою статусу соціально-повноцінної особи. Материнство належало до тих соціокультурних цінностей, які визначали спрямованість особистості жінки на виконання головної її функції - репродукції. Проблеми безпліддя, з одного боку, та контролю над народжуваністю, з іншого, зумовлювали неоднознчне ставлення жінки до дітей. Дитину не розглядали як абсолютну цінність, вартість її життя зростала відповідно до можливості використання дитячої праці в господарстві сім'ї. Водночас не лише мати займалась доглядом та вихованням дитини (поруч із дітьми старшого віку та бабусею), оскільки їй доводилося поєднувати материнську роль із виконанням інших важливих для всієї сім'ї господарських функцій. У стосунках із дітьми мати керувалася гуманістичними принципами народної педагогіки, які передбачали розумне поєднання заохочення та покарання у виховному процесі.

Роль жінки-господині розкрита на підставі аналізу її господарсько-виробничих прав і обов'язків та соціовікових особливостей жіночої побутової творчості. Внаслідок ґендерної диференціації господарсько-виробничих функцій у сім'ї, сфера жіночої компетенції охоплювала насамперед побутові обов'язки, переробку сільськогосподарської сировини, а також відповідні ділянки рільництва і тваринництва, допоміжних господарських занять. Більшість жіночих робіт виконувались у межах дому та поблизу нього, відтак сама оселя є майже виключною жіночою цариною, виповнена предметами, які функціонально та символічно належали до жіночої субкультури. Серед них особливе місце посідала скриня, що становила неподільну власність господині та була символом спадкоємності жіночої долі. Важливою ознакою певної господарської автономності жінки було її право самостійно продавати частину продуктів домашнього господарства (молокопродукти, яйця, полотно тощо) та використовувати отримані кошти на свій огляд.

Розвиток творчих здібностей жінки, можливості та сфери їх застосування, інтенсивність креативної діяльності безпосередньо залежали від її соціально-вікового статусу, а ці етапи суттєво відрізнялися за характером, об'ємами та мотивацією творчої активності. Апогей реалізації креативного потенціалу жінки припадав на молодість, поступово згасаючи з віком. Традиційними вимогами щодо умов творчості були тиша (або спів), усамітнення, душевна рівновага.

Висновки

1. Ґендерний підхід є ефективною методологією історико-етнологічного дослідження традиційної української культури, застосування якого сприяє об'єктивності аналізу емпіричного матеріалу, цілісності відтвореної картини, подоланню андроцентричного наукового дискурсу. Ключові категорії ґендерного підходу наповнюються конкретним смислом у певному соціокультурному контексті.

2. Образ жінки в народному світогляді ХІХ - початку ХХ ст. є складним поєднанням архаїчних та християнських уявлень, ґрунтується на ієрархічному протиставленні чоловічого та жіночого начал. За якісним змістом та структурою український етнокультурний стереотипу фемінінності значною мірою співвідноситься з патріархатним каноном.

3. Реалії повсякденного життя українського жіноцтва засвідчують, що соціонормативна культура допускала відхилення від ієрархічної моделі ґендерних відносин у повсякденному житті. Законодавство визнавало правосуб'єктність жінки, її право обстоювати свою безпеку, гідність та майнові права в суді.

4. Упродовж життя жінка проходила декілька вікових етапів, які визначали її базові соціально-вікові статуси (дівчинка, дівчина, молодиця, баба) та передбачали виконання відповідних соціальних ролей. Повноцінна реалізація жінкою ґендерної програми була можливою за умови успішного виконання нею ключових соціальних ролей - дружини, матері, господині.

5. Самотні жінки (вдова, покритка) розглядались як соціальна аномалія, що зумовлювало їх окремішнє становище у суспільстві. Вдова посідала доволі високий суспільний статус, що підривало патріархальні ґендерні стереотипи та зумовлювало неоднозначне ставлення оточуючих до неї. Самотня мати-покритка посідала маргінальне становище у сім'ї та громаді, які застосовували до неї соціальні санкції за порушення усталених норм. Водночас головним принципом у ставленні до покритки та позашлюбної дитини була гуманність. Моральні, фізичні і матеріальні покарання парубка-батька засвідчують поступове подолання подвійних поведінкових стандартів.

6. Становище жінки в українській сім'ї зумовлене типом її структури (переважно мала сім'я), а також особливими господарсько-майновими правами жінки. Володіння рухомим і нерухомим майном, контроль над певною господарсько-виробничою сферою та змога розпоряджатися деякими грошовими сумами сприяли доволі високому статусу заміжньої жінки-господині. У сім'ї зберігався ґендерний розподіл праці.

Сфери активності чоловіка та жінки розглядалися як взаємодоповнюючі, однаково значущі для повноцінного функціонування сім'ї як господарської одиниці, що спричинилось до партнерських стосунків у сім'ї.

7. На рівні особистих стосунків подружжя помітною була ґендерна ієрархія, що виявлялась у подвійних стандартах моральної оцінки поведінки чоловіка та дружини.

Особливість українського сімейного патріархату полягає в тому, що соціонормативна культура допускала можливість здобуття дружиною лідерських позицій, хоч такий стан сприймався як виняток та соціальна аномалія. Попри формальне верховенство чоловіка, у повсякденному житті формувався егалітарний стиль подружніх взаємин.

8. Процес ґендерної соціалізації охоплював декілька етапів, що відрізнялись за змістом і формою та були спрямовані на підготовку дівчини до виконання ключових жіночих соціальних ролей - дружини, матері, господині. Найвищий суспільний статус (соціальний престиж) посідали жінки похилого віку, яким вдалося протягом життя повноцінно реалізувати ці ролі.

9. Статус заміжньої жінки-молодиці відкривав легітимний доступ до широкого спектру прав та повноважень у сім'ї, громадській та звичаєво-обрядовій царинах. Одруження становило життєву стратегію жінки.

До фундаментальних життєвих установок жінки належить також материнство. Світоглядний образ матері наділений рисами ідеалу, що є для українців втіленням усіх людських чеснот та самої ідеї гуманізму. У догляді та вихованні дітей поряд з матір'ю важливою була роль інших членів сім'ї.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях