Етнічна історiя Криму у ранньому залiзному вiцi

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦIОНАЛЬНА АКАДЕМIЯ НАУК УКРАIНИ

IНСТИТУТ АРХЕОЛОГIЇ

Спеціальність- 07.00.04 - Археологiя

Автореферат

дисертацiї на здобуття наукового ступеня

доктора iсторичних наук

Eтнічна історiя Криму у ранньому залiзному вiцi

Храпунов Iгор Миколайович

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі скіфо-сарматської археології Інституту археології Національної академії наук України.

Науковий консультант: доктор історичних наук,

старший науковий співробітник

Мурзін В'ячеслав Юрійович,

Інститут археології НАН України,

провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор історичних наук,

старший науковий співробітник

Русяєва Анна Станіславівна,

Інститут археології НАН України,

провідний науковий співробітник

доктор історичних наук,

Масленніков Олександр Олександрович,

Інститут археології Російської Академіїї наук,

провідний науковий співробітник

Доктор історичних наук, професор

Буров Григорій Михайлович,

Таврійський національний університет

імені В.І.Вернадського,

професор кафедри стародавнього світу

та середніх віків

Провідна установа: Харківський Національний університет,

iменi В. I. Каразiна, кафедра історії стародавнього світу та середніх віків,

Міністерство освіти та науки України, м. Харкiв

Захист відбудеться “12” травня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті археології НАН України за адресою: 04210, м. Київ, вул. Героїв Сталінграду, 12.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту археології НАН України за адресою 04210, м. Київ, вул. Героїв Сталінграду, 12.

Автореферат розісланий “ 24 ” лютого 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Архипова є. I.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Першi свiдчення писемних джерел про народи, що мешкали в Криму, вiдносять до середини I тисячолiття до н. е. В них йдеться про таврiв та скiфiв, пiзнiше -- сарматiв. Археологiчнi данi дозволяють вивчити iсторiю цих етносiв ще бiльш раннього часу. Згiдно археологiчній перiодизацiї iсторiї, їхнi культури відносяться до раннього залiзного вiку. Скiфи, а згодом сармати, понад тисячу рокiв були основною етно-полiтичною силою степової смуги сучасної України. Крим був для них лише окраїнною територiєю. Iсторiя таврiв почалася i закiнчилася в Криму. Судячи за писемними та археологiчними джерелами, за межі пiвострова вони нiколи не виходили. У III ст. н. е. в Криму з'являються угруповання готського союзу племен, якi прийшли з пiвночi, а слiдом за ними -- алани, що мiгрували з Пiвнiчного Кавказу.

Актуальнiсть теми дисертацiйної роботи визначається видатною роллю, яку зiграли перелiченi вище народи в iсторичному розвитку пiвдня сучасної України. Тисячі опублiкованих робiт свiдчать про непослабний iнтерес науковцiв до iсторiї таврiв, скiфiв, сарматiв та iнших народiв, якi жили в Криму. Аналiз свiдчень писемних джерел, i численного археологiчного матерiалу, що безперервно поповнюється, дозволив встановити належнiсть певних культур таврам, скiфам, сарматам, аланам та готам. Однак, незважаючи на значнi успiхи, досягнутi у вивченнi iсторiї цих етносiв, слiд констатувати вiдсутнiсть загальної роботи з етнiчної iсторiї Криму в ранньому залiзному вiцi. Дослiдники, на жаль, обмежуються вивченням тiєї чи iншої археологiчної культури.

Географiчне мiсцезнаходження Кримського пiвострова, розмаїтість його ландшафтних зон сприяли iнтенсифiкацiї етнiчних процесiв, в яких брали участь рiзнi народи. Актуальнiсть теми визначає необхiднiсть реконструювати етнiчну iсторiю Криму протягом усього раннього залiзного вiку як єдиний процес.

Дослiдження динамiчних етнiчних процесiв, які вiдбувалися за участю багатьох народiв у рiзних iсторичних та географiчних умовах протягом майже 1200 рокiв, дозволяє торкнутися тем, важливих не лише для iсторiї конкретного регiону, яким у даному випадку постає Крим, але й для етнологiї в цілому. Зокрема, йдеться про взаємодiю кочовикiв i землеробiв, цивiлiзованих грекiв i “варварiв”, горян i степовикiв.

Етнiчна iсторiя Криму є улюбленою темою полiтизованих псевдонаукових спекуляцiй, що розповсюджуються багатьма виданнями. Таври i скiфи досить часто фiгурують в них як предки рiзних сучасних народiв. Об'єктивне викладення їхньої етнiчної iсторiї має стати на перешкодi розповсюдженню мiфологiзованих версiй походження сучасних етносiв.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Робота виконана в рамках науково-дослiдницьких тем вiддiлу скiфо-сарматської археологiї Iнституту археологiї НАН Украни “Велика Скiфiя” (державний рєєстрацiйний № 0199V002115) та “Поховальні пам'ятки Надчорноморщини доби раннього залiза” (державний реєстрацiйний № 0102U002592).

Мета дисертаційної роботи -- реконструкція та узагальнення етнiчної iсторiї півострова у VIII ст. до н. е. -- IV ст. н. е. Для цього необхідно було вирiшити досить важливi проблеми, зокрема: етнiчну належнiсть кизил-кобинської культури; причину формування рiзних варiантiв культури кочових скiфiв у степовому, передгiрному та Схiдному Криму; спадкоємнiсть пізньоскiфської культури вiд ранньоскiфської; етнiчний змiст дефiнiцiї “пiзнi скiфи”; час появи у Криму сарматiв; сарматськi мiграцiї на територiї пiвострова; докорiннi змiни етнiчної ситуацiї в серединi -- другiй половинi III ст. н. е.; проникнення до Криму аланів та племен, якi входили до готського союзу.

У відповідності до мети дослідження були поставлені такі завдання:

а) критичний огляд iснуючих у науцi поглядів на рiзні аспекти теми;

б) аналiз та iнтерпретацiя писемних джерел про народи, що мешкали в Криму за античної доби; етнічна історiя крим народ

в) аналiз археологiчних матеріалiв;

г) спiвставлення даних, отриманих у результатi дослiдження археологiчних пам'яток та синхронних писемних джерел для реконструкцiї етнiчної iсторiї Криму в ранньому залiзному вiцi.

Об'єктом дослiдження є iсторiя таврiв, скiфiв, сарматiв, готiв i аланів, якi жили на територiї Криму, а також етнiчнi процеси, що вiдбувалися в результатi контактiв цих народiв мiж собою і з античними греками.

Предметом дослiдження стали стародавнi наративнi писемнi джерела, епiграфiчнi документи, поселення та могильники, які залишили по собі згадані вище народи, а також численні артефакти, отриманi завдяки археологiчним дослiдженням.

Джерельна база дослiдження охоплює всi опублiкованi наративнi, епiграфiчнi, нумiзматичнi, антропологiчнi та археологiчнi матерiали, що стосуються обраної теми. Крiм того, у повному обсязi використанi результати власних розкопок автора.

Хронологiчнi рамки роботи обмеженi, з одного боку, VIII ст. до н. е., коли у передгiр'ях Криму вiдбувалося формування кизил-кобинської культури, а в степу кочовики залишали поховання, якi переважна бiльшiсть дослiдникiв називає кiммерiйськими, а з іншого, -- кiнцем IV -- початком V ст. н. е., коли до Криму проникли гуни, закiнчився раннiй залiзний вiк i почалася нова епоха -- епоха Великого переселення народiв.

Географiчнi рамки дослiдження обмеженi Кримським пiвостровом, за винятком територiй античних держав -- Боспорського царства i Херсонесу Таврiйського, окрiм тих випадкiв, коли варвари складали в них компактнi групи населення з притаманною їм культурою (зокрема, скiфи на Боспорi).

Базовим методом дослiдження є порiвняльно-iсторичний метод, пiдкрiплений типологiчним методом археологiп. Перш за все, було проаналiзовано писемнi джерела, якi висвiтлюють iсторiю того чи iншого народу, потiм вивчалися данi археологiї. Результати незалежного аналiзу кожної з основних груп джерел зiставлялися мiж собою. У бiльшостi випадкiв висновки спiвпадали. Якщо цього не вiдбувалося, як, наприклад, при розгляді початкового етапу формування пiзньоскiфської культури, доводилось вдаватися до побудови рiзних гiпотез, якi не суперечать даним джерел. Перебування аланів у Криму за римських часів писемними джерелами не зафiксовано, тому при реконструкцiї їхньої етнiчної iсторiї довелося користуватися лише даними археологiї, що надає будь-яким висновкам гiпотетичного характеру.

Постiйнi суперечки автохтоністiв і алохтоністiв, якi повною мiрою використовують кримськi матерiали, в роботi не враховувалися, оскiльки в цьому немає наукової доцiльностi. В будь-якiй кримськiй культурi завжди присутнi як традицiйнi для неї елементи, так i iнновацiї, привнесенi носiями iнших культур. Теоретично припустимi випадки повної одноразової змiни населення або цiлковитої автаркiчностi будь-якого етносу в Криму не зафiксованi.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в нiй вперше реконструюються етнiчнi процеси, якi вiдбувалися за участю багатьох народiв у рiзних ландшафтних зонах на Кримському пiвостровi впродовж тривалого часу. Вивчено етнічну історію таврів, шляхи їх міграцій з передгір'їв, де сформувалось ядро етносу, у південному, північно-східному та південно-західному напрямках. Виділено передгірський локальний варіант скіфської культури. Простежено спадковість пізньоскіфської культури від ранньоскіфської. Вiдокремлено найраніші сарматські пам'ятки на території Криму. Описано різні варіанти сарматизації пізньоскіфської культури. Простежено ранні стадії процесу взаємодії германців з пізніми скіфами та сарматами. Реконструйовано процес міграції північнокавказьких аланів до Криму. Iсторичнi реконструкцiї значною мiрою базуються на нових археологiчних матерiалах, отриманих внаслiдок розкопок, проведених пiд керiвництвом автора дисертацiйної роботи.

Теоретична цiннiсть роботи полягає в отриманнi нових iсторичних знань завдяки порiвняльному аналiзу писемних i археологiчних джерел, а також застосуванню теоретичних положень етнологiї до вивчення конкретних археологiчних культур.

Практичне значення. Загальнi висновки та окремi розробки дисертацiї можуть бути використанi при написаннi узагальнюючих наукових робiт та пiдручникiв з археологiї i стародавньої iсторiї України, при пiдготовцi i читаннi курсiв лекцiй, а також при створеннi музейних експозицiй та виставок.

Особистий внесок здобувача. Здобувачем особисто проведені широкі дослідження ряду археологічних пам'яток Криму, а також виконано наукові розробки та обгрунтовано основні положення, що знайшли відображення у дисертації. У навчальному посiбнику “Древний и средневековый Крым” разом з М. I. Храпуновим написано три роздiли (“Каменный век”, “Бронзовый век”, “Крым в античную эпоху”). Здобувачем висвiтлювались питання соцiально-полiтичної та етнiчної iсторiї племен та народiв, про яких розповiдається в цих роздiлах. У колективнiй монографiї “Великая Скифия” (2002) здобувачу належить розділ “Поздние скифы в Крыму”. У 13 статтях написаних у спiвавторствi з iншими дослiдниками, головним чином учнями здобувача, йому належать переважно аналiтичнi роздiли.

Апробацiя основних положень дисертацiї проводилась у формi наукових доповiдей на конференцiях у Душетi (1984), Сiмферополi (1988; 1991), Севастополi (1988; 1994; 1997), Запорiжжi (1989; 1994; 1999), Херсонi (1990), Мелiтополi (1992), Харковi (1992; 1995; 1997; 1998), Геленджику (1992), Лодзi (1993; 1996), Адлерi (1994), Антибi (1996), Желєзноводську (1998), Асодi - Нiредьхазi (2000) та Керчi (2000; 2002).

Публікацiї. Основнi результати дисертацiйного дослiдження викладено у 87 наукових роботах. Серед них -- двi авторськi, одна колективна монографiї, навчальний посiбник, 29 статей у фахових виданнях. Решта робіт видана в журналах рiзного профілю, каталогах виставок, тезах i матерiалах конференцiй.

Структура і обсяг роботи. Дисертацiя складається iз вступу, шести роздiлiв, висновкiв, якi являють собою основний текст (375 сторiнок), а також додаткової iнформацiї на 186 сторiнках, до якої входять список джерел (741 позиція), список скорочень, 100 таблиць графiчних iлюстрацiй з окремим описом пiдтекстівок до них (додаток А). Загальний обсяг рукопису - 561 сторiнка.

ОСНОВНИЙ ЗМIСТ ДИСЕРТАЦII

У вступi обґрунтовано актуальнiсть обраної теми, визначено хронологiчнi та географiчнi рамки дослiдження, його методика, сформульовано головну мету i завдання дисертацiї, її практичне значення.

Досьогодні немає теоретичного вирiшення проблеми спiввiдношення понять (як i тих реалiй, що за ними стоять) “етнос” та “археологiчна культура”. Бiльш того, навiть термiн “археологiчна культура”, яким постiйно користуються спеціалісти, не має задовiльного пояснення (докладно див. Клейн 1991, с. 125 -208). Треба визнати, що археологи не володiють необхiдною методикою i змушенi кожного разу по-новому вирiшувати, чи спiвпадає ареал того чи iншого етносу з ареалом тiєї чи iншої археологiчної культури.

Труднощi методичного характеру повною мiрою вiдбилися i в нашiй роботi. Проте, якщо стосовно таврiв, скiфiв, сарматiв, германцiв та аланiв вони переборюються шляхом вивчення конкретного матерiалу, то в ставленнi до ще одного народу -- кiммерiйцiв -- треба зробити спецiальне зауваження.

У науцi iснує двi конкуруючi точки зору. Згiдно однiєї з них кiммерiйцi були найдавнiшим доскiфським населенням схiдноєвропейських степiв з вiдомим на той час етнонiмом. Згiдно іншої -- кiммерiйцi нiколи не жили у Пiвнiчному Причорномор'ї, вони сформувалися в районi Iранського плато, звiдки й здiйснювали свої вiдомi походи до Передньої та Малої Азiї.

У степовому Криму вiдомi поховання, якi хоч і вiдносять вже до раннього залiзного вiку, але ще до передскiфського часу. Вони чiтко подiляються на двi обрядовi групи. Перша вiдрiзняється скорченим положенням на боцi i схiдною орiєнтацiєю похованих, друга -- витягнутим положенням на спинi i захiдною орiєнтацією. За всiма ознаками цi поховання вiдносяться, вiдповiдно, до чорногорiвського та новочеркаського “етапу”, “ступеню” або “культури” населення схiдноєвропейських степiв передскiфського часу. В Криму класичним чорногорiвським може вважатися поховання поблизу с. Целiнне, а новочеркаським -- бiля с. Зольне. Нез'ясованiсть етнiчної належностi цих поховань i неможливiсть навести новi арґументи на користь однiєї з iснуючих гiпотез змусили вiдмовитися вiд намiру включити роздiл про кiммерiйцiв до основного тексту роботи.

Етнiчна iсторiя античних грекiв -- мешканцiв Боспорського царства i Херсонесу, в роботi спецiально не розглядається, оскiльки це об'єкт спецiального дослiдження фахiвцiв з античної iсторiї та археологiї.

Роздiли дисертацiї поiменованi, головним чином, відповідно етнонiмiчного принципу. Винятки зроблено лише в двох випадках. Роздiл IV названо “Пiзнi скiфи”. Етнос з такою назвою iсторичним джерелам, зрозумiло, не вiдомий. Штучний етнонiм “пiзнi скiфи” введено для того, щоб, з одного боку, пiдкреслити генетичну спадкоємнiсть цього народу вiд кочових предкiв, а з іншого, - вiдзначити докорiннi вiдмiнноcтi останнього етапу скiфської iсторiї вiд попереднiх. При цьому виникає дещо двозначна ситуацiя, яка потребує пояснення. В сучаснiй iсторiографiї дефiнiцiя “пiзнi скiфи” має два значення. Деякi дослiдники подiляють iсторiю кочових скiфiв на три етапи: раннiй (VII-V ст. до н. е.), середнiй (V ст. до н. е.) i пiзнiй (IV-III ст. до н. е.). Таким чином, пiд пiзнiми скiфами вони розумiють кочовикiв схiдноєвропейських степiв IV-III ст. до н. е. Iншi автори називають пiзнiми скiфами нащадкiв кочових скiфiв, якi перейшли до осiлостi i мешкали у III ст. до н. е. - III ст. н. е. у Нижньому Приднiпров'ї та Криму. Така iсторiографiчна традицiя. Змiнити її, незважаючи на всi очевиднi недолiки, неможливо. Тому залишається лише умовитися, що в запропонованiй роботi пiзнiми скiфами зветься народ, що жив у передгiр'ях та пiвнiчно-захiднiй частинi Криму у III ст. до н. е. - III ст. н. е., а раннiми скiфами - племена, якi кочували схiдноєвропейськими степами в VII-IV ст. до н. е.

Також неетнонiмiчна назва VI роздiлу “Населення Криму у другiй половинi III-IV ст. н. е.”. Вона зумовлена такими обставинами. У серединi III ст. н. е. в Криму з'являється нове населення -- германцi, якi входили до складу готського племінного союзу, та алани. Такi висновки зроблено в ході аналiзу археологiчних даних. Синхроннi писемнi джерела не згадують таких народiв на передгiр'ях та Пiвденному березі Криму. Етнологiчнi реконструкцiї, що ґрунтуються лише на вивченнi залишкiв матерiальної культури, завжди недостатньо вiрогiднi, гiпотетичнi. До того ж неможливо сказати, яке саме з германських племен, що належало до готського племінного союзу, залишило могильники в кримських передгiр'ях i на Пiвденному березі. Саме тому, згадувати конкретнi етнонiми у назвi останнього роздiлу недоцiльно.

Роздiл I. Iсторiографiя.

У зв'язку з вiдсутнiстю узагальнюючих робiт з етнiчної iсторiї Криму періоду раннього залiзного вiку, iсторiографiю доцiльно викласти по окремих народах у п'яти пiдроздiлах.

I.1. Таври. Завдяки безпосереднiм свідченням Геродота (IV, 99), вже першi освiченi мандрiвники по Криму знали, що в гiрськiй частинi пiвострова за античної доби жили таври. Дюбуа де Монпере (1839) визначив як таврськi тi могильники, що складаються з кам'яних ящикiв.

Перші спроби осмислення проблеми походження таврів привели їх авторів (Брун, 1868; Караулов, 1872; Подберезский, 1872) до думки про те, що таври були нащадками кіммерійців, яких витіснили в гори скіфи. Ця гіпотеза розвивалася і пізніше (Lehmann-Haupt, 1922; Жебелев, 1953).

У 1907 р. М. І. Репнiков досліджував могильник Мал-Муз, який насьогодні залишається єдиним не розграбованим таврським могильником. Були зафіксовані відмінні риси поховального обряду таврів: скорченість похованих і багаторазовість поховань у кожному кам'яному ящику. Пізніше (1927) М. І. Репнiков виділив п'ять груп таврських старожитностей. Після публікації роботи М. І. Репнiкова більше не виникало питань про етнічну належність могильників з кам'яних ящиків, розташованих в межах Головного пасма Кримських гір і Південного берега Криму -- всі дослідники визнали їх таврськими.

На початку 1920-х рр. Г. А. Бонч-Осмоловський відкрив на північних схилах Головного пасма і в передгір'ях більше десятка поселень невідомої до тієї пори археологічної культури. Він назвав цю культуру кизил-кобинською і припустив, що вона належала історичним таврам (1926).

По закінченню Великої Вітчизняної війни розвідками і розкопками таврських пам'яток спеціально займалися співробітники Тавро-скіфської експедиції АН СРСР. Підсумки робіт підбив у спеціально написаній статті П. М. Шульц (1959). На його думку, таври сформувалися як етнос на самому початку I тисячоліття до н. е. Вони населяли гірський і передгірний Крим до раннього середньовіччя включно. Їм належала кизил-кобинська культура. П. М. Шульц розробив періодизацію історії таврів і класифікував їхні старожитності. Він виділив п'ять районів, де, можливо, жили різні таврські племена. У статті П. М. Шульца не тільки сформульовано висновки з найважливіших проблем, але й намічено перспективи досліджень різних аспектів історії таврів, що частково не реалізовано досі. Ця робота мала значний вплив на багатьох дослідників наступних поколінь.

Важливий етап у вивченні історії і археології таврів знаменувала монографія О. М. Лєскова (1965). В ній були зібрано всі накопичені на той час археологічні дані, а також відомості писемних джерел. Автор виклав нову концепцію формування таврської культури, реконструювавши процес переселення до Криму частини населення гірських районів Північного Кавказу. Вельми детально О. М. Лєсков вивчив хронологію таврської культури, до якої він відносив і кизил-кобинську.

На думку А. О. Щепинського (1977), в гірському і передгірному Криму водночас мешкали два етноси, які залишили дві різні археологічні культури: таврськую і кизил-кобинську.

Х. Й. Крiс видала монографію (1981), де узагальнила археологічні матеріали про таврів, що існували на той час. Вона вважала, що кизил-кобинська культура залишена не таврами, а якимось етносом, назва якого не збереглася в писемних джерелах.

Надзвичайно перспективним убачається застосування досягнень етнології до конкретного археологічного матеріалу, що відносно таврів зробив О. М. Щеглов (1988). Він виділив всередині таврського ареалу зони, які відрізнялися ландшафтом і особливостями пам'яток, пояснивши ці особливості не етнічними відмінностями їх населення, а особливими господарсько-культурними типами, що сформувалися в середовищі горян і степовиків.

В. О. Колотухін завершив серію своїх досліджень виданням монографії (1996), майже цілком присвяченої історії таврів. В ній опубліковано значний новий матеріал, який дозволив автору дiйти найважливішого для нашої теми висновку. В кінці епохи бронзи частина населення степу перейшла до кочового способу життя, інша частина, розселившись у кримських передгір'ях, утворила новий етнос, який став відомий античним авторам під ім'ям таврів.

Дослідники приділили увагу своєрідним могильникам, розташованим на Азовському узбережжі Керченського півострова. Вони складаються, в основному, з різних кам'яних поховальних споруд без курганних насипів. Е. В. Яковенко вважала, що їх залишили скіфи (1974). В. М. Корпусова і Р. С. Орлов звернули увагу на їх подібність до поховальних споруд синдів (1978). С. С. Бессонова, К. П. Бунятян та Н. О. Гаврилюк на основі вивчення Ак-Ташського могильника реконструювали процес асиміляції таврів скіфами і формування нового етносу, що складався з двох компонентів (1988; 1990). О. О. Масленников у спеціальній монографії простежив еволюцію кам'яних гробниць і висловив думку про заселення приазовських земель етносом, близьким до кизил-кобинського або скіфо-кизил-кобинського (1995).

I.2. Скіфи. Перший розкопаний поблизу Керчі у 1830 р. курган Куль-Оба познайомив дослідників з яскравою, самобутньою культурою, яка явно відрізнялася від еллінської. Свідчення писемних джерел про те, що в Криму, в тому числі і на берегах Боспора Кіммерійського, жили скіфи (Her. IV, 99) не залишали сумнівів щодо етнічної належності похованих у кургані.

Пізніше, упродовж тривалого часу, всі археологи, відкриваючи поховання античного періоду в передгірному Криму і на Керченському півострові, визначали їх як скіфські, не задаючись, до пори, проблемою дати більш точну етнічну характеристику.

Перша спроба виділити локальний кримський варіант скіфської культури була зроблена О. О. Спiциним (1918).

М. І. Ростовцев (1925) виділив на території поширення скіфської культури декілька “округів”, серед них -- кримський.

Наступна робота, де автор спеціально ставив перед собою найважливіші питання етнічної історії скіфів, з'явилася більш ніж через 20 років після публікації “Скіфії і Боспору”. М. І. Артамонов (1949) чітко розрізняв придніпровських і кримських скіфів. На його думку, Крим входив до території розселення скіфів-номадів.

Т. М. Троїцька спеціально займалася дослідженням кримських скіфських пам'яток. В першій своїй роботі (1951) вона опублікувала дуже цінне зведення про розкопки в Криму скіфських курганів. Пізніше (1957) дослідниця виділила два варіанти скіфської культури в Криму -- центрально- і східнокримський.

Б. М. Граков розглядав Крим як частину етнічно однорідної Скіфії. У V ст. до н. е. на півострові, на його думку, жили царські скіфи. В кінці століття до Криму були переселені скіфи-землероби, які стали данниками кочовиків (1954).

Підсумки величезних за обсягом досліджень підкурганних поховань в глибинних районах Керченського півострова підбито у монографії Е. В. Яковенко (1974). Ліпна кераміка, підкурганний обряд поховання з тризною, західна орієнтація похованих, напутня їжа, основні предмети матеріальної культури не залишили у дослідниці сумнівів у тому, що під могильними насипами поховані скіфи.

Завдяки публікації В. О. Колотухіна більше ніж удвічі збільшилась кількість скіфських поховань, відомих у кримському степу. Відзначимо його спостереження про те, що появу скіфів у другій половині VII ст. до н. е. фіксує зміна поховального інвентаря, в той час як поховальні обряди рядових поховань новочеркаського часу та ранньоскіфського практично ідентичні. Можливо, таким чином проявилася участь кіммерійських племен у формуванні населення скіфського часу. Дуже важливим є відкриття склепів з багаторазовими похованнями і ґрунтового могильника IV ст. до н. е. у Центральному Криму. Вони, безперечно, відбивають факт переходу скіфів до осілості і різноманітні, у тому числі етнічні, трансформації у скіфському суспільстві.

I.3. Пізні скіфи. Пам'ятки, які ми тепер називаємо пізньоскіфськими, відомі з 1827 р. Однак археологічні дослідження XIX -- початку XX ст. майже не супроводжувалися спробами історичних інтерпретацій. У 1927 р. М. Л. Ернст виділив “неапольську культуру”, представлену городищами передгірного Криму. Вона складалася з грецьких, скіфських та таврських елементів.

Б. М. Граковим (1947) і М. І. Артамоновим (1948) майже одночасно було сформульовано думку про безперервність існування скіфського етносу до римського часу включно. Можна сказати, що на її обґрунтування і деталізацію із залученням нових, головним чином археологічних, матеріалів були спрямовані зусилля подальших поколінь дослідників, аж до нинішнього часу.

У 1945 р. П. М. Шульц організував і очолив Тавро-скіфську експедицію, яка протягом майже 15 років планомірно вивчала пізньоскіфські пам'ятки. У результаті, фонд джерел з історії пізніх скіфів збільшився у кілька разів. Сама дефініція “пізні скіфи” і похідні від неї були введені до наукового обiгу співробітниками експедиції для позначення останнього етапу скіфської історії, коли кочовики перетворилися на жителів довготривалих укріплених поселень.

У спеціально написаній статті П. М. Шульц підбив підсумки перших шести років розкопок головного міста пізніх скіфів, яке, на його думку, у давню давнину безумовно іменувалося Неаполем. Основний висновок щодо складу населення скіфської столиці сформульовано так: “…місто було скіфським протягом усього свого розвитку як за етнічним складом, так і за культурою” (1957). Судячи з написаної багато років потому іншої узагальнюючої статті (1971), погляди дослідника кардинальних змін не зазнали. Пізньоскіфська культура розглядається як завершальний етап культури скіфів. Її своєрідність пояснюється, головним чином, переходом скіфів до осілості. Елементи синкретизму, властиві пізньоскіфській культурі, виникли під впливом греків і сарматів.

Багато писала про етнічний склад пізньоскіфського царства Т. М. Висотська. Вона повністю поділяла ідею П. М. Шульца про те, що основу населення цієї держави протягом всієї її історії складали нащадки кочових скіфів. За еллінiстичний період вони зазнали помітного впливу греків, а в перші століття нашої ери -- сарматів. У багатьох роботах Т. М. Висотська прагнула виділити ознаки, які характеризують пізньоскiфську культуру як своєрідний феномен, а також вплив, якого вона зазнала вiд ранньоскiфських та іншоетнічних традицій (1972; 1979; 1983; 1994).

І. І. Гущiна (1967; 1974; 1982) та Н. О. Богданова (1982; 1989), які вивчали могильники Південно-Західного Криму, дiйшли висновку про змішаний скіфо-сарматський склад населення цього регіону в перші століття н. е.

О. М. Щеглов (1988; 1998) сформулював кардинальну для етнічної історії пізніх скіфів проблему. Справа в тому, що між найпізнішими ранньоскіфськими і найбільш ранніми пізньоскіфськими пам'ятками існує хронологічний розрив приблизно в століття, а спадкоємність пізньоскіфської культури від ранньоскіфської зовсім не очевидна. Тому у пізньоскіфській культурі і в населенні, що її залишило, необхідно, крім скіфського, шукати інші компоненти. Цю ідею розвивали О. Є. Пуздровський (1999) та Ю. П. Зайцев (1999), які прагнули відшукати різні культурні та етнічні джерела пізньоскіфської культури.

I.4. Сармати. Інтерес до історії сарматів, які брали участь у політичних подіях, що відбувалися на Кримському півострові, виник на початку XX ст. Найбільший внесок до аналізу наративних та епіграфічних джерел, на підставі яких можна було зробити висновок про участь сарматів у воєнних діях, що відбувалися на території Криму у II ст. до н. е., зробив М. І. Ростовцев (1915; 1917).

Першу спробу виявити серед розкопаних підкурганних поховань пам'ятки сарматів, які жили в Криму, здійснив О. О. Спiцин (1918). Після цього, до початку 1950-х рр., ніхто з дослідників спеціально даною темою не займався. Лише у 1956 р. І. І. Лобовою (Гущiною) було захищено кандидатську дисертацію “Сарматы в Крыму”. У цій роботі повною мірою виявлено особливості сарматської культури в Криму і труднощі, з якими стикаються її дослідники. Якщо в основних регіонах розселення сарматів археологи досліджують власне сарматські могильники і підкурганні поховання, то в Криму, як з'ясувалося, таких майже немає. Тому їхню культуру доводиться вивчати опосередковано, враховуючи вплив, який вона мала на культуру пізніх скіфів і населення Боспору. У цьому напрямі працювало багато дослідників пізньоскіфських старожитностей (І. І. Гущiна, Н. О. Богданова, Д. С. Раєвський, Т. М. Висотська, А. Є. Пуздровський), а також істориків та археологів, які вивчали історію Боспорського царства (історіографічний огляд див. Масленников, 1990).

У 1974 р. у північному, степовому Криму А. О. Щепинський розкопав Ногайчинський курган. В ньому виявлено впускне поховання I ст. н. е. з численними коштовними речами, яке належить групі найбагатших сарматських поховань, досліджених також на Дону і Південному Бузі. Всі ці поховання жіночі і, як вважають багато дослідників, жрецькі (Sиepinskij, 1994).

У монографії О. В. Симоненка (1993) зібрані відомості про всі сарматські поховання півдня України. Виявилося, що в степовому Криму їх дослiджено лише близько десяти.

I.5. Населення Криму у другій половині III--IV ст. н. е. Писемні джерела, які б називали етноніми населення внутрішніх районів Кримського півострова у другій половині III--IV ст. н. е., відсутні. Однак непрямі дані дозволили припустити переселення на півострів готів (Васильев, 1921) і аланів (Кулаковский, 1899).

Розкопки могильників Нейзац (М. Л. Ернст), Харакс (В. Д. Блаватський; К. К. Орлов), Інкерман (С. Ф. Стржелецький, Є. В. Веймарн), Чорноріченський (В. П. Бабенчиков), Радгосп № 10 (С. Ф. Стржелецький), Озерне III (І. І. Лобода) дозволили накопичити археологічний матеріал відповідного часу. Перші спроби його інтерпретації привели до невдалого, з точки зору сучасних дослідників, висновку про належність поховань з кремаціями пізньоримського часу слов'янам, які розселилися на Кримському півострові (Веймарн, Стржелецкий, 1952; Смирнов, 1953).

В 1970-1980-ті рр. серію статей про населення Криму в пізньоримський час опублікував І. С. Піоро. Результати своїх досліджень він узагальнив у монографії (1990). Могильники з трупоспаленнями (Харакс, Чатирдаг, ділянка Чорноріченського), на його думку, були залишені готами, а могильники, що складалися зі склепів і підбійних могил (Інкерманський, Чорноріченський, Озерне III, Нейзац тощо), -- сармато-аланами (Пиоро, 1990).

У 1984 р. свою першу роботу по хронології могильників Криму пізньоримського часу опублікував О. І. Айбабін. Пізніше він ще не раз звертався до цієї теми і підсумував її вивчення виданням монографії (1999). Для обґрунтування своєї концепції історії населення Криму пізньоримського часу він проаналізував значний археологічний матеріал, головним чином, закриті поховальні комплекси. В результаті з'ясувалося, що всі пізньоскіфські поселення загинули не пізніше середини III ст. н. е. у зв'язку з появою в Криму готів. Тільки після цього на Південному березі Криму з'являються могильники з кремаціями, а в передгір'ях - некрополi, що складаються, переважно, зі склепів і підбійних могил. За обрядом трупоспалення ховали германці, а в склепах - алани, що прийшли з Північного Кавказу.

На широкому хронологічному і культурному фоні євразійських старожитностей вивчав кримські матеріали А. К. Амброз, який не знаходив місця в історії Криму північнокавказьким аланам. За А. К. Амброзом поховальний обряд, споруди та інвентар Харакса не мають аналогій серед германських старожитностей. Цей могильник залишило місцеве населення, що перебувало під римським впливом, джерелом якого був Херсонес. Готи, можливо, з'явилися в Криму в середині III ст. н. е., але археологічно вони виявили себе особливими прикрасами жіночого костюму, які розповсюдились лише у V ст. н. е. Доти, якщо судити з археологічних даних, Крим належав місцевому скіфо-сарматському населенню.

Протягом останніх років в передгірному Криму розкопано кілька могильників пізньоримського часу (О. Є. Пуздровський, Ю. П. Зайцев, І. М. Храпунов). Накопичений внаслідок цих досліджень матеріал значно перевершує отриманий упродовж попередніх десятиліть, що дозволяє уточнити деякі уявлення про етнічні процеси, які відбувалися в Криму.

Розділ II. Таври

Останніми роками в ареалі, зайнятому пізніше кизил-кобинською культурою, відкрито могильники фінального етапу епохи бронзи Суучхан і Донське, близькі за поховальними спорудами і обрядом кизил-кобинським похованням. Спеціально проведені дослідження продемонстрували генетичну спадкоємність кизил-кобинського комплексу ліпного посуду від пізньобілозерського (Колотухин, 1996). Отакі найважливіші факти, якi дозволяють стверджувати, що племена -- носії кизил-кобинської культури, були нащадками населення передгірного Криму самого початку I тисячоліття до н. е.

Динаміка розселення в передгір'ях кизил-кобинських племен постає такою. Найраніші знахідки, що датуються VIII ст. до н. е., концентруються на трьох пам'ятках кизил-кобинській культури: Уч-Баш, Кизил-Коба, Дружне 1 (Власов, 1997). Досить ранніми, приблизно синхронними Келермесським курганам в Передкавказзі, виглядають знахідки з двох кам'яних ящиків могильника Дружне 2 (Колотухін 1996).

До VI--V ст. до н. е. відноситься переважна більшість поселень і могильників. Вони розташовані суцільною смугою від Севастополя на заході до Старого Криму і Коктебеля на сході. Очевидно, передгірний Крим можна розглядати як територію, де сформувалося ядро етносу, який залишив кизил-кобинську культуру. Звідти відбувалося розселення носіїв культури до іншіх регіонів.

Поселення IV ст. до н. е. відкриті в усій смузі передгір'їв. Вони досить нечисленні, але слід враховувати, що датування їх ґрунтується майже виключно на знахідках грецької кераміки. Можливо, деякі пам'ятки, де відсутні фрагментів амфор і чорнолакових посудин, помилково відносять до більш раннього часу.

Кизил-кобинська культура являє собою своєрідний феномен. Вона різко відрізняється від суміжних культур еллінів і скіфів. Якщо теоретично припустити, що територія розселення етносу може співпадати з ареалом археологічної культури, то кизил-кобинська культура є яскравим прикладом такого збігу. В дисертації зроблено короткий огляд кизил-кобинських старожитностей.

Звертає на себе увагу автаркічність, замкненість економіки передгірних племен відносно античних міст. До IV ст. до н. е. ми майже не маємо археологічних свідчень про торговельні або інші контакти населення передгірного Криму з еллінами. У цьому значенні становище кизил-кобинської культури дуже своєрідне. У північнопонтійському регіоні майже всі інші варварські культури зазнавали помітного еллінського впливу. Зі скіфами, на відміну від греків, кизил-кобинці підтримували, ймовірно, постійні відносини. Поховання, відкриті у долині р. Салгiр, дозволяють говорити про проникнення у VI ст. до н. е. нечисленних контингентів скіфів на кизил-кобинську територію і про міжетнічні контакти, що призводили до формування маргінальних груп, в культурі яких поєднувалися скіфські і кизил-кобинські елементи.

У VI ст. до н. е. почалося розселення передгірних племен у різних напрямках. Найбільш могутній міграційний потік був спрямований на Головне пасмо Кримських гір і Південний берег Криму. Повсюди у цьому регіоні (включаючи Байдарськую долину) виникають могильники з кам'яних ящиків. Жоден дослідник не сумнівається у тому, що пам'ятки VI-- V ст. до н. е. на Головному пасмі Кримських гір і на Південному березі Криму залишені таврами. Цей висновок витікає з вельми ясної локалізації таврів Геродотом (IV, 99).

Власне, всі свідчення писемних джерел про таврів можна застосувати і щодо жителів передгірної зони. Принаймні, локалізація таврів Геродотом включає і передгірну провінцію гірського Криму. Однак у науці вже давно точиться дискусія про етнічну належність кизил-кобинської культури. Аналіз арґументів, які висувають автори різних гіпотез, призвів до висновку, що кизил-кобинська культура була залишена історичними таврами. Відмінності гірських і передгірних пам'яток пояснюються так: таври -- етнос, сформований шляхом консолідації частини племен, які населяли передгірний Крим епохи пізньої бронзи -- спочатку концентрувалися в передгірному Криму, займаючись землеробством і випасним скотарством. В VI ст. до н. е. деякі таврські племена переселилися в гори і на Південний берег Криму, де в їх середовищі сформувався господарсько-культурний тип, пов'язаний з відгінно-пасовищним скотарством та, ймовірно, піратством. Відмінності в господарській діяльності і деяка територіальна відокремленість призвели до формування особливостей в матеріальній та духовній культурі. Таким чином, в VI--V ст. до н. е. таври були розділені на дві субетнічні групи, які відповідали двом господарсько-культурним типам. В IV ст. до н. е. відбувся зворотний відтік населення в передгір'я і нова консолідація таврських племен на базі осілого землеробсько-скотарського господарювання.

В кінці VI або на початку V ст. до н. е. група таврів переселилася з передгір'їв на північ Керченського півострова, де збереглися могильники з кам'яних ящиків та інших поховальних споруд з каменя. Ймовірно, вони не мали можливості підтримувати контакти з передгірними племенами, але вступали в різного роду стосунки зі скіфами та греками. Їхня культура трансформувалася незалежно від кизил-кобинської аж до I ст. до н. е.

Поблизу західного узбережжя Криму біля озера Донузлав В. О. Колотухін відкрив і частково розкопав могильники з кам'яних ящиків, обкладених камінням, але не перекритих курганним насипом (Колотухин 2000). Всі вони пограбовані, але за окремими знахідками датуються переважно IV ст. до н. е. Подібність цих споруд до кизил-кобинських і відсутність аналогій в інших культурах дозволяють припустити, що відбувалося переселення якоїсь групи таврів з передгір'їв у північно-західному напрямі.

Таври, ймовірно, жили в боспорських містах. Індикатором їх присутності є лощена кераміка з врізним орнаментом. Незначну її кількiсть археологи знаходять при розкопках кожного міста в шарах VI-- V ст. до н. е. У Німфеї розкопано дві землянки і пов'язані з ними ями, що відносяться до другої половини VI ст. до н. е. і належать кизил-кобинській культурі (Butjagin, 1997). В умовах античних міст таври асимілювалися греками і втрачали властиві їм етнічні особливості. Ситуація, подібна до боспорської, склалася, певно, і в Північно-Західному Криму. Там немає окремих кизил-кобинських поселень, але типова для цієї культури ліпна кераміка була знайдена в різних населених пунктах. Лише Херсонес був закритий для таврів, як, власне, і для інших варварів.

Не пізніше III ст. до н. е. кизил-кобинська культура припиняє своє існування. Таким чином, ми майже повністю втрачаємо археологічні джерела з історії таврів. Але це не означає, що вони повнiстю зникли як етнос. Таврів згадують писемні джерела II ст. до н. е. -- I ст. н. е., які заслуговують повної довіри.

Починаючи з I ст. до н. е., у наративних та епіграфічних джерелах з'являється новий етнонім “тавроскіфи” або “скіфотаври”, який правив за назву населення Криму (Соломонiк, 1962). Скорiш за все, його поява відбиває процес злиття двох етносів. В останні століття до нової ери -- перші століття нашої ери в кримських передгір'ях існували численні пізньоскіфські поселення, а у горах пам'ятки цього часу не виявлені, отже, таври входили до числа мешканців цих поселень. Асиміляційні явища, які породили штучний етнонім “тавроскіфи”, розвивалися поступово. Саме тому боспорський цар Аспург (КБН № 39, 40) і навіть римляни з Херсонеса, що воювали зі своїми сусідами (Соломоник 1983, № 13), відрізняли їх одне від одного. Для письменників, які жили далеко від Криму, в перші століття нашої ери таври вже не існували, залишалися лише “тавроскіфи”.

Розділ III. Скіфи

Писемні джерела надто рідко згадують скіфів, що жили на території Кримського півострова. Тому їх етнічні відмінності можна встановити, лише досліджуючи особливості матеріальної культури і поховального обряду.

У степовому Криму відомо два скіфські поховання, надійно датовані другою половиною VII ст. до н. е. Одне з них розкопане в кургані Темир-гора поблизу Керчі (Яковенко, 1972), інше -- в кургані біля с. Філатівка на півночі Криму (Корпусова, 1980).

Поодинокість поховань демонструє той факт, що у другій половині VII ст. до н. е. до степової смуги Криму зрідка проникали кочовики -- носiї сформованої незадовго до того скіфської культури. Стан справ мало змінився i у VI ст. до н. е. До цього часу відносять окремі підкурганні, частіше за все впускні поховання, здійснені в простих могильних ямах або в підбійних могилах. Незважаючи на нечисленність скіфських поховань, що датуються VI ст. до н. е. і свідчать про крайню рідкість населення, не виникає сумніву, що кочові скіфи були єдиними мешканцями кримських степів.

У V ст. до н. е. кількість скіфських поховань у кримському степу помітно зростає, що повністю відповідає північнопричорноморській ситуації (Виноградов, Марченко, 1991).

Біля межі Боспорського царства, на Ак-Монайському перешийку, розкопано могильник Фронтове I. Від інших скіфських цей могильник відрізняє наявність багаторазових поховань в одній могилі і відсутність курганного насипу. І те, й інше свідчить про осілість населення (Корпусова, 1972). Найраніші поховання датуються V ст. до н. е., тобто саме в цей час почала формуватися особлива етнографічна група осілих скіфів, яка залишила численні пам'ятки IV ст. до н. е., розташовані в межах Боспорського царства.

Ймовірно, в Німфеї або в найближчих околицях міста в V ст. до н. е. мешкала відокремлена група скіфів, матеріальна і духовна культура яких зазнала помітних змін під еллінським впливом. Тісні контакти скіфів саме з Німфеєм, можливо, пояснюються політичними причинами.

Незважаючи на майже повну відсутність письмових джерел, у V ст. до н. е. можна зафіксувати дві тенденції, повний розвиток яких прийшовся на наступне століття. По-перше, почався процес седентаризації скіфів, що кінець-кінцем завершився формуванням етнографічної групи, яка вирізнялась не лише особливою матеріальною та духовною культурою, але, можливо, й етнічною самосвідомістю. По-друге, деякі угруповання кочовиків вступали у тісні контакти з еллінами і навіть жили серед них. Результатом цього стало формування особливої, притаманної лише Боспору культури, яка включала грецькі та скіфські елементи.

Аналіз свідчень Геродота дозволяє виділити в середовищі північнопричорноморських кочовиків три рівні етнiчностi. Макроендоетнонім “сколоти” і екзоетнонім “скіфи”, певно, фіксували усвідомлення спільності за найважливішими етнічними показниками всього населення степового Північного Причорномор'я. Ті етнічні спільноти, які Геродот називає племенами (царські скіфи, скіфи-кочовики тощо), такими у сучасному розумінні цього терміну не були. Величезні території, які вони займали, дозволяють говорити про племінні об'єднання. Царські скіфи, які, напевно, населяли Крим, завжди виступали як єдине ціле і протиставляли себе іншим скіфам (Хазанов, 1975). Але їх особливості проявилися у таких елементах культури, які не вдається уловити археологічно.

Ймовірно, існували інші племена, які ані Геродот, ані інші автори на ім'я не називають. Поховання їх вождів, очевидно, супроводжувалися коштовними й іншими соціально значущими речами. Такими є, наприклад, поховання, виявлені у Золотому, Кара-Меркитському, Іллічівському курганах, а також у кургані, розкопаному Ю. А. Кулаковським у межиріччі Альми і Качі.

У передгір'ях скіфи контактували з таврами. Завдяки цьому, таври були озброєні мечами і стрілами виключно скіфського виробництва, а у скіфських похованнях знаходять таврську кераміку.

У IV ст. до н. е. на порядок збільшується кількість скіфських поховань у Криму, порівняно з попереднім сторіччям. Саме в цей час виявляються істотні відмінності між кримськими та розташованими на більш північних територіях пам'ятками. Крім того, локальні особливості скіфської культури простежуються i в різних регіонах Криму.

Найістотніша особливість кримських пам'яток полягає в майже повній відсутності катакомб, які в IV ст. до н. е. стають пануючим типом поховальних споруд в степах на північ від Перекопу. Ймовірно, існувала перешкода для проникнення до Криму носіїв катакомбного обряду, яку логічно пояснити етнічними відмінностями. Племена у степовому Криму не сприйняли обряд, що розповсюджувався з півночі і вимагав трансформації релігійних уявлень. Вони і в IV ст. до н. е. продовжували ховати одноплемінників, дотримуючись звичаїв, що здавна склалися в їх середовищі. Створюється враження, що степ, який примикав до Перекопу, був зоною з нестабільним населенням, яке періодично проникало туди з півночі.

Пам'ятки передгірного Криму IV ст. до н. е. на підставі особливостей поховальних споруд, які не мають аналогій за межами цього регіону, можна виділити в локальний варіант скіфської культури. Ймовірно, на межі степу з передгір'ями кочували племена, що усвідомлювали свою відмінність від північних сусідів. Їхні вожді поховані в курганах Дорт-Оба і Талаєвський.

Керченський півострів, на відміну від решти Криму, насичений поселеннями, де жили люди, які займалися землеробством і придомним скотарством. Поруч з ними відкриті підкурганні могильники, що складалися з кам'яних ящиків або склепів з багаторазовими похованнями. Безумовно, ці пам'ятки залишені осідаючими на землях Боспорського царства скіфами, які ще зберегли деякі традиційні для кочовиків звичаї.

Найбагатше поховання в кургані Куль-Оба демонструє поєднання ознак, властивих як скіфській, так і грецькій культурам. Воно дуже добре ілюструє уявлення про багатого і знатного скіфа, можливо, царя, який мав найтісніші зв'язки з Пантікапеєм, а, можливо, і жив у цьому місті. Зауважимо також, що зафіксовані розкопками кургану елементи грецької культури концентруються, головним чином, в жіночому похованні.

Міжетнічні контакти на Керченському півострові не обмежувалися для скіфів лише взаємовідносинами з греками. На узбережжі Азовського моря з VI ст. до н. е. жила група таврів, яка переселилася туди з передгір'їв. Взаємодія двох етнічних груп, осілих таврів і кочових скіфів, на першому етапі стимулювалася, очевидно, відмінностями у господарській діяльності і, як наслідок, необхідністю обміну виробленими продуктами. Конкретні механізми цього процесу невідомі, але в результаті, до IV ст. до н. е. поховальні споруди і обряд приазовських могильників трансформувалися так, що деякі дослідники припускають створення нового етносу, в формуванні якого взяли участь таври і скіфи (Бунятян, Бессонова, 1990).

Особливою активністю етнічні процеси відрізнялись на території варварського світу, в зоні контактів з греками та таврами. Основна маса степових скіфів демонструє стабільність традицій та непорушність кочового способу життя у VII-- IV ст. до н. е.

Розділ IV. Пізні скіфи

Найраніші знахідки на пізньоскіфських пам'ятках датують IV ст. до н. е. До цього століття відносять уламки амфор, черепиці (у тому числі з клеймами), чорнолакової кераміки, виявлені у Неаполі, Кермен-Кирi і Булганакському городищі. На цих трьох найбільших пізньоскіфських фортецях, та на багатьох невеликих поселеннях знайдено фрагменти кераміки ІІІ ст. до н. е.

Існують два археологічнi факти, які не дозволяють вивести проблему часу виникнення пізньоскіфських поселень з розряду дискусійних. По-перше, на жодній пізньоскіфській пам'ятці не виявлено шар IV--III ст. до н. е. В усіх випадках у найнижчому нашаруванні ранні знахідки зустрічаються разом з матеріалами II ст. до н. е. По-друге, в некрополях, що примикають до пізньоскіфських поселень, не вдалося виявити жодного поховання, яке датувалося б часом більш раннім, ніж II ст. до н. е.

Поховання, що відносять до початкового етапу пізньоскіфського періоду, відкриті в курганах (в маєтку Тавель, на землях Черкеса і Пастака, Беш-Оба), розташованих в передгірному Криму.

III ст. до н. е. можна визначити як перехідний період, коли скіфи, осідаючи на землю, створювали тим самим передумови формування пізньоскіфської культури. Дані, що є, дозволяють лише здогадуватися про існування в Криму двох груп населення. Одна з них залишила багаторазові поховання в кам'яних підкурганних гробницях, інша оселилась на вершинах пагорбів, де пізніше виникли пізньоскіфські укріплення. Невідомо, чи різнилися ці групи етнічно або за господарськими особливостями. У формуванні обох груп могли брати участь і скіфи, і таври.

У писемних джерелах III і більшій частині II ст. до н. е. населення Криму майже не згадується. Лише іноді замість конкретних етнонімів використовується узагальнюючий термін “варвари”. Відповідні за часом археологічні пам'ятки відрізняються крайньою нечисленністю і малою інформативністю, принаймні, з точки зору можливостей етнологічних інтерпретацій. Апріорно можна зробити припущення, що загальнопівнічнопричорноморська криза III ст. до н. е. проявилася, поряд з іншим, у зменшенні чисельності і збільшенні рухливості населення. Остання обставина повинна була призвести до активізації контактів між різними, не обов'язково одноетнічними групами. Греки, очевидно, не завжди орієнтувалися в нестабільній етнічній ситуації і для позначення тих племен, з якими їм доводилося мати справу, вдавалися до безпомилкового визначення “варвари”.

Стан справ кардинально змінюється з середини II ст. до н. е. До кінця століття відноситься безпрецедентна для всієї історії пізніх скіфів кількість писемних джерел. До цього часу античні автори, у тому числі й ті, хто жили у Криму, вже не сумнівалися у визначенні етнічної належності мешканців внутрішніх районів півострова. Багато разів і в різних контекстах для її позначення вживається етнонім “скіфи”. Вони населяли країну, названу укладачами декрету на честь Діофанта Скіфією. У тих випадках, коли йдеться про інші племена, у тому числі союзні скіфам (сармати або савромати, роксолани), такі, що займали нейтральну позицію (таври) або протистояли їм (саторхеї), стародавні автори недвозначно відокремлюють їх від населення скіфського царства і називають власними іменами. Варвари, що жили серед греків, як у випадку з Савмаком на Боспорі, також іменуються скіфами. Ймовірно, у II ст. до н. е. у Криму завершився процес консолідації різних племен. Населення пізньоскіфського царства, незважаючи на важко, але все-таки розрізнювані за писемними джерелами племінні особливості, усвідомлювало себе єдиним народом -- скіфами.

...