Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ-ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

На правах рукопису

ГУЗІЙ РОМАН БОГДАНОВИЧ

УДК 393 (477.8) ``18-19''

ПОХОРОННІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ УКРАЇНЦІВ КАРПАТ (ХІХ _ ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті народознавства НАН України.

Науковий керівник: Гошко Юрій Григорович, доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту народознавства НАН України.

Офіційні опоненти:

Макарчук Степан Арсенович, доктор історичних наук, професор кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка;

Паньків Михайло Ілліч, кандидат історичних наук, доцент кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Провідна установа - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра етнології та краєзнавства.

Захист відбудеться 14 травня 2002 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Автореферат розіслано 13 квітня 2002 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

похоронний звичай карпати

Актуальність теми. Усе більше зацікавлення етнокультурною спадщиною народу, зумовлене пожвавленням суспільно-національних процесів в Україні, актуалізувало ґрунтовне пізнання всіх аспектів традиційної народної культури та побуту. Особливе місце в дослідженні українських старожитностей посідає вивчення сімейних звичаїв і обрядів, які пов'язані з ключовими подіями життєвого циклу людини і містять чимало самобутніх і давніх явищ. Деякі складові цієї ділянки духовної культури народу (родильні, весільні звичаї та обряди) уже висвітлено в окремих монографіях. Натомість узагальнених історико-етнографічних праць про українські похоронні традиції та їх етнолокальні особливості у вітчизняній етнології й досі немає.

Тому вивчення похоронних обрядів українців, зокрема їхньої регіональної специфіки, є одним із невідкладних наукових завдань. Оскільки похоронна звичаєвість через свою виняткову консервативність зберігає багато реліктів давньої обрядової культури, спеціальне її дослідження актуальне також з погляду перспективних напрямків українознавчих і загалом слов'янознавчих студій, а саме - в ділянці етногенезу, ритуалістики, культурології. Украй важливе вивчення традицій населення Українських Карпат, які є регіоном доброго збереження побутовообрядової архаїки.

Дослідження проведено в контексті наукових робіт Інституту народознавства НАН України й пов'язано з комплексною програмою “Історико-етнологічне дослідження традиційної культури українців” і темами “Загальнонаціональні риси та локальні особливості традиційної культури українців Карпат і Прикарпаття”, “Традиційна культура українців у її історичному розвитку”.

Об'єктом дослідження є похоронна обрядовість українців Карпат ХІХ - ХХ ст. в усьому спектрі її звичаєво-ритуальних реалій, пов'язаних зі смертю, похованням і вшануванням пам'яті померлої людини, а предметом - структурні, світоглядні, вербальні одиниці похоронного обряду, його атрибутика та символіка, траурні звичаї й ритуали, охоронні й очищальні обрядодії, ритуальні заборони, поминальні звичаї.

Мета дослідження - історико-етнографічна реконструкція похоронної обрядовості українців Карпат ХІХ - ХХ ст. та комплексна наукова характеристика її звичаєво-ритуальних і світоглядних елементів.

Основними завданнями дисертації є дослідити:

- доробок українських і зарубіжних етнографів у вивченні теми;

- структурно-функціональні особливості та семантику компонентів похоронного обряду;

- ареальні й хронологічні межі побутування похоронних звичаїв, обрядів, вірувань та, по змозі, їхні генетичні витоки;

- регіональну й локальну специфіку, всеукраїнські та загальнослов'янські риси похоронної обрядовості горян;

- сучасний стан функціонування похоронних традицій та обрядові іновації.

Територія дослідження охоплює ареал проживання автохтонного населення трьох історико-етнографічних районів України - Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини. При цьому похоронну обрядовість горян ХІХ - першої третини ХХ ст. розглядаємо в усьому масиві їхнього компактного розселення включно з історичними українськими землями, які тепер знаходяться в межах сусідніх держав. Функціонування похоронної традиції в другій половині ХХ ст. через об'єктивні труднощі (брак фактичих матеріалів з теренів українського зарубіжжя), в основному, досліджуємо за даними, які зібрано в гірських районах західних областей сучасної України.

Хронологічні межі роботи: початок ХІХ ст. (час появи перших народознавчих описів похоронної звичаєвості верховинців) - останні десятиліття ХХ ст., тобто сучасний період побутування народних традицій. У праці часто практикуємо розширення хронологічних, а також територіальних меж дослідження, що продиктовано необхідністю здійснити діахронні й синхронні порівняння аналізованих явищ, з'ясувати їхні історичні витоки й семантику.

Джерельною базою дослідження є опубліковані етнографічні праці українських та зарубіжних народознавців ХІХ - ХХ ст., які містять відомості про похоронні звичаї й обряди українців Карпат, а також зібрані в 1992-1998 рр. у 55 населених пунктах Сколівського, Турківського, Старосамбірського р-нів Львівської обл., Воловецького, Міжгірського, Перечинського, Рахівського р-нів Закарпатської обл., Верховинського, Косівського р-нів Івано-Франківської обл. та Путильського р-ну Чернівецької обл. матеріали власних польових обстежень. У дисертації використано також значний обсяг порівняльних даних про похоронні звичаї населення різних регіонів України і загалом багатьох слов'янських та інших народів світу, праці з фольклористики, історії, археології, етнолінгвістики, культурології.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вона є першим спеціальним історико-етнографічним дослідженням похоронної обрядовості українців Карпат. У праці вперше застосовано комплексний підхід до вивчення теми (із використанням різних методів аналізу, залученням значного фактичного й теоретичного матеріалу та даних інших історичних дисциплін); різнобічно проаналізовано сукупність звичаєво-ритуальних явищ у широкому етнокультурному контексті, на загальноукраїнському, всеслов'янському, загальноєвропейському фоні та в історико-генетичній ретроспективі; з'ясовано походження й первісне значення багатьох елементів народного похорону, простежено їхні міжобрядові й позаобрядові паралелі тощо. У науковий обіг уведено велику кількість нових емпіричних даних, які накопичено в результаті польових пошукувань, у т.ч. й на досі малодосліджених територіях.

Практичне значення отриманих результатів. Фактичний матеріал та наукові висновки дисертації можуть бути використані при підготовці узагальненої монографії про похоронну звичаєвість українців чи для спеціального дослідження деяких її компонентів (наприклад, похоронних ігор, голосінь, поминальних звичаїв); для розробки окремих тем у ділянці української етнографії, фольклористики, етнолінгвістики, культурології; при вивченні народознавчих і краєзнавчих тем у дидактичній практиці середньої й вищої школи.

Результати дисертації апробовано на засіданнях відділу етнології сучасності та вченої ради Інституту народознавства НАН України. Її основні положення виголошено на науковій сесії НТШ (Львів, 1998), науковому семінарі “Наукова спадщина Зенона Кузелі” (Львів, 1999), конференції “Українська етнологічна наука на межі ХХ - ХХІ століть” (Львів, 2001) і викладено в 6 публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (508 одиниць). Загальний обсяг праці - 242 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено предмет і об'єкт дослідження, окреслено його територіальні та хронологічні межі, джерельну базу, наукову новизну і практичне значення.

Перший розділ “Похоронна обрядовість українців Карпат як об'єкт етнологічного дослідження” складається з двох підрозділів: “Етнографічне вивчення похоронної звичаєвості українців Карпат: основні напрямки досліджень та їхні наукові результати” і “Методологічні засади дисертаційної роботи”.

Вивчення похоронних традицій горян розпочалося вже в перші десятиліття ХІХ ст., і завдяки тривалій та плідній праці багатьох українських і зарубіжних учених ця ділянка духовної культури верховинців здобула широке висвітлення в народознавчій літературі. Важливим етапом цієї копіткої роботи було нагромадження теренового матеріалу, більша частина якого зібрана в другій половині ХІХ - у першій третині ХХ ст. За обсягом і повнотою відомостей праці різних авторів є неоднорідними. Проте й докладні описи похоронних звичаїв жителів окремих сіл чи територій, і принагідні фіксації окремих елементів поховального обряду однаково вартісні як неоціненне джерело інформації про народні традиції певного історичного періоду.

Перші відомості про деякі похоронні й поминальні звичаї населення окремих місцевостей Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини на початку й у 30-40-х рр. ХІХ ст. зібрали І. Любич-Червінський, Я. Головацький, І. Вагилевич, В. Поль. Дослідники звернули увагу на побутування таких явищ, як похоронні ігри, траурне трембітання, обрядове биття посуду, виключне використання саней для перевезення мерця і т.ін.

У 50-70-х рр. ХІХ ст. інформація про похоронні звичаї горян поповнилась даними польових досліджень С. Витвицького, О. Торонського, А. Кралицького, Г. Бідермана, Т. Злоцького. Незважаючи на певну фрагментарність, вона цінна першими фіксаціями побутування на теренах Закарпаття похоронних ігор, цікавими деталями траурних звичаїв лемків, обрядових жертвоприношень у похороні гуцулів, охоронних звичаїв закарпатських бойків.

Стараннями багатьох дослідників значно більше фактів про похоронну звичаєвість горян з'явилося у 80-90-х рр. ХІХ ст. та на початку ХХ ст. Найповнішими відомостями про звичаї бойків та лемків вирізняються розвідки Д. Лепкого, Ю. Жатковича, О. Кольберга, а найдокладніші описи обрядів гуцулів із фіксаціями великої кількості похоронних ігор та голосінь подали у своїх працях В.Шухевич і В. Козарищук.

Унаслідок кількарічної збирацької роботи, яку організували члени Етнографічної комісії НТШ (В. Гнатюк, З. Кузеля, І. Свєнціцький), 1912 року вийшов друком збірник матеріалів про похоронні звичаї та обряди населення різних регіонів України. Чимало нових і надзвичайно вартісних фактів було зібрано на теренах Карпат (описи Т. Перейми, М. Зубрицького, О. Охримович, А. Онищука, П. Шекерика-Дониківа та ін.). Доповнюють їх і записи інших місцевих збирачів, які помістив З.Кузеля в додатку своєї відомої праці про похоронні ігри.

Роботу над збиранням й узагальненням польового матеріалу проводили і в 20-30-х рр. ХХ ст. Тоді з'явились дописи про похоронні звичаї бойків на сторінках журналів “Підкарпатська Русь” і “Літопис Бойківщини” (найґрунтовнішими з них є розвідки Л. Дем'яна й М. Зинича) та праці Я. Фальковського, Ю. Тарновича, Д. Бандрівського, П. Донченка, які подали короткі відомості про обряди лемків і гуцулів.

Поряд із роботами фактографічного характеру іншу, щоправда, менш численну, групу праць про похоронну обрядовість горян складають спеціальні аналітичні розсліди окремих її фрагментів. Перші такі розвідки з'явилися на початку ХХ ст. Це, зокрема, стаття В.Гнатюка “Забави при мерци”, у якій автор коротко охарактеризував громадські зібрання біля мерця на західноукраїнських теренах та відзначив широке побутування на Закарпатті похоронних ігор. Докладніше ігри та інші елементи похоронних чувань проаналізував З. Кузеля у праці “Посижінє і забави в українськім похороннім обряді” (Львів, 1914-1915). На основі аналізу численних джерел учений простежив витоки й пізніші видозміни звичаю обрядових чувань і веселощів біля мерця, окреслив ареал поширення на теренах України та поза її межами похоронних ігор, подав різнобічну оцінку зафіксованих забав, з'ясував причини згортання цього звичаю і т.ін. Побіжно дослідник звернув увагу й на інші явища (оплакування мерця, використання оберегів тощо).

Незважаючи на деякі дискусійні моменти (наприклад, щодо визначальності румунського впливу на похоронні звичаї гуцулів), за своїми методологічними підходами, глибиною аналізу та ґрунтовністю теоретичних узагальнень розвідка З. Кузелі і дотепер є найвагомішою аналітичною розробкою з указаної проблематики. Поява цієї роботи підняла пізнання предмета на якісно новий рівень та пожвавила подальші пошукування в цьому напрямку. Так, уже в 20-х рр. ХХ ст. власне бачення генези й семантики окремих похоронних ігор запропонували у своїх працях К. Грушевська і П. Богатирьов. Крім того, дослідники розглянули деякі інші похоронні звичаї горян (биття посуду, обрядодії, пов'язані з охороною від мерця добробуту родини тощо).

На відміну від багатьох похоронних звичаїв, які лише почасти інтерпретовані чи взагалі не висвітлені в науковій літературі, дослідження ігор виявилось продуктивним і в подальші часи. У другій половині ХХ ст. питанням їхнього походження та первісної обрядово-магічної суті приділили увагу І. Симоненко, Б. Кобилянський, Н. Вєлєцкая. Роботи ж Г.Ігнатовича та І. Волицької вартісні ґрунтовним аналізом такого виду похоронних ігор, як драматичні забави. З інших новітніх праць відзначимо короткі узагальнені статті Н. Здоровеги, Є. Сявавко, М. Сивицького, М. Мушинки, К. Кутельмаха про похоронні традиції горян у колективних монографіях “Бойківщина”, “Гуцульщина”, “Лемківщина”, “Украинские Карпаты. Культура” та розсліди В. Ярошевича й В.Гривни поховальних обрядів жителів Самбірщини та Бардіївщини. Розширення спектра дослідницьких пошукувань і їхнє узагальнене спрямування, поповнення джерельної бази про похоронні звичаї верховинців новими польовими даними стало значним поступом на шляху їх вивчення.

У другому підрозділі окреслено методологію дисертаційної роботи та обґрунтовано застосовані в ній способи наукового аналізу. Методологічною основою дослідження є засадничі підходи до вивчення народної культури, які задекларовані в працях багатьох провідних сучасних етнологів, а також видатних вітчизняних учених ХІХ - початку ХХ ст. - М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Ф. Вовка, З. Кузелі, В. Гнатюка. При висвітленні широкого кола питань власне похороннообрядової тематики враховуємо підходи в її дослідженні таких знаних українських і зарубіжних учених, як З. Кузеля, І. Свєнціцький, Ф. Вовк, О. Котляревський, Л. Нідерле, Д. Анучін, А. Фішер, Х. Вакарелски, а також спираємось на вагомі теоретичні розробки в ділянці ритуалістики А. Ван-Геннепа, В. Тернера, О. Топорова, А. Байбуріна та ін.

Ключовими засадами дисертації є розгляд і трактування етнографічних реалій з позицій наукової об'єктивності та критичного аналізу якнайширшого кола достовірних джерельних відомостей; поєднання фактографічного й теоретичного рівнів пізнання предмета; використання різних методів при його вивченні та узгодження результатів етнологічного розсліду з даними суміжних історичних дисциплін; комплексність дослідження явищ у всьому спектрі їхніх формально-функціональних, психологічно-світоглядних ознак, в історико-генетичному й порівняльно-типологічному аспектах, з урахуванням локальних особливостей, іноетнічних впливів та інновацій. Засадничими вважаємо також положення про автохтонність і давню історичну й етнокультурну єдність населення різних регіонів України, його локально-етнографічну самобутність.

Дослідження здійснено із застосуванням таких методів: польового спостереження, порівняльно-історичного, структурно-функціонального, типологічного, комплексного аналізу. Метод польового спостереження й фіксацій використано для розширення фактологічної бази праці, уточнення семантики окремих обрядово-світоглядних одиниць, чіткішого окреслення ареалу побутування явищ, з'ясування сучасного стану їх функціонування. Порівняльно-історичний метод дав змогу виявити загальноетнічні і специфічні риси похоронної обрядовості українців Карпат, визначити територіальні та хронологічні межі побутування конкретних звичаїв і обрядів, простежити ступінь іноетнічних впливів, розглянути синхронні обрядові явища на загальнослов'янському та європейському фоні. Своєю чергою комплексний аналіз фактичних даних і висновків різних наукових дисциплін (фольклористики, етнолінгвістики, археології, джерелознавства) дозволив розглянути їх у ширшому етнокультурному контексті та в історико-генетичному розрізі. Структурно-функціональний метод застосовуємо в роботі з огляду на потребу означити загальну синтагматику й функції похоронної звичаєвості та виокремити основні етапи й компоненти обряду. Для виявлення в похоронних традиціях горян і загалом українців універсальних звичаєво-обрядових явищ та реконструкції їхнього глибинного змісту послуговуємось прийомами типологічного аналізу.

Другий розділ дисертації “Передпохоронні звичаї та обряди” складається з дев'яти підрозділів: “Звичаї, пов'язані з наближенням смерті”, “Традиційні способи повідомлення про смерть”, “Ритуальне обмивання та обряджання покійника”, “Виготовлення труни і підготовка могили: звичаї, обрядові дії та вірування”, “Траурні звичаї”, “Ритуальне оплакування небіжчика”, “Обрядові заборони та охоронні звичаї”, “Громадські зібрання та ритуальні нічні чування в домі мерця”, “Обрядові ігри біля померлого”.

У першому підрозділі в порівняльно-історичному й типологічному аспектах розглянуто звичаєво-світоглядні явища, пов'язані з наближенням смерті. Зокрема традицію влаштовувати прощання односельців з помираючим, способи полегшення агонії (звичаї перекладати людину на долівку, за допомогою імітативних дій - відкривання вікон, дверей, часткове зривання стріхи і т.ін. - пришвидшувати вихід душі з тіла, використовувати різні обереги тощо), деякі охоронні звичаї (виносити з хати, де помирає людина, ті чи інші предмети та ін.).

Поряд зі своєрідними деталями (ритуалізоване прощання з помираючим, його досмертне обмивання та обряджання, звичай свердлити отвір у стіні дому, оберегове використання маку, свічки з першого причастя, пасхальної скатертини тощо) ці реалії мають певні відповідники у традиціях населення всієї України і загалом багатьох народів Європи. Те саме стосується й властивих горянам світоглядних інтерпретацій “легкої” та “важкої” смерті, заборон на оплакування помираючого, вірувань про його передсмертне спілкування з предками. Значне поширення цих звичаїв і вірувань, згадки про окремі з них у ранніх писемних пам'ятках індоєвропейських народів, типологічні відповідники в інших ділянках народної звичаєвості вказують на їхнє давнє походження.

Як і скрізь в Україні, у Карпатах повідомлення про смерть передавали усно та за допомогою певних звукових сигналів і візуальних знаків. Особливо багатою на різні способи траурного інформування є звичаєвість гуцулів, у яких ще на початку ХХ ст. побутували такі самобутні явища, як розпалювання вогнища біля дому померлого, вивішування на вікні хати перемітки, трембітання. Звичай повідомляти трембітою про смерть, який і досі зберігся в гуцулів, зафіксовано також у деяких селах бойківсько-лемківського пограниччя.

У різних районах Бойківщини та почасти Гуцульщини й Буковини сигнальну функцію виконували голосіння. Звичай сповіщати ними про смерть побутував також у деяких південнослов'янських народів. Похоронній звичаєвості румунів притаманні трембітання та розпалювання вогнищ. Відомішою в народів Європи є традиція повідомляти про смерть церковними дзвонами.

В українців Карпат, насамперед у бойків та лемків, із траурним подзвоном пов'язані деякі своєрідні звичаї та повір'я: практика по-різному дзвонити небіжчикам різного віку і статі, цікаві пояснення заборони дзвонити самогубцям, оригінальні звуконаслідування “подзвінного”, низка прикмет-віщувань смерті тощо. У фольклорі гуцулів збереглися згадки про давній звичай використовувати на похороні т.зв. била, які фігурують у середньовічних джерелах як сигнальні предмети церковного культу. Від доби середньовіччя в горян побутувало й позаобрядове сигнальне застосування дзвонів, трембіт, вогнищ.

Першими ритуальними заходами підготовчої стадії похоронного обряду є закривання очей і вуст померлому, його обмивання та перевдягання в нову одежу. Важливе значення, якого в народі здавен надають цим обрядодіям, зумовлене синкретичними уявленнями про потойбічне буття душі чи майбутнє тілесне воскресіння людини. Своєю чергою низка охоронних заходів та заборон, пов'язаних із обрядженням небіжчика, ґрунтується на архаїчних уявленнях про згубний вплив покійника на довкілля й занечищеність та смертоносність предметів, які дотикалися його тіла. Ці та деякі інші світоглядні мотиви лежать в основі звичаїв виливати в “незахідне місце” воду, якою обмили мерця, знищувати предмети, якими користувалися в підготовчих обрядах, закривати очі померлому монетами, завчасу готувати “смертний” одяг, шити його з дотриманням давніх способів викрійки, вбирати покійника в “легку” одежу, уникати в ній вузлів, прикрас, червоного кольору, використовувати елементи шлюбного вбрання та одягати неодружених у весільний стрій тощо.

У цілому вказані звичаї належать до загальноукраїнських і мають чимало відповідників у традиціях слов'янських та інших народів Європи. Характерними деталями, які вказують на локальні відмінності побутування таких звичаїв у мешканців різних місцевостей Карпат, є уникання в похоронному одязі ременя, звичай споряджати мерця торбиною, гаманцем, практика прикрашати саморобні воскові перстені позліткою, традиція вбирати небіжчика тільки в білі шати, деякі заборони і катарсичні акти (не торкатися покійника рукою, якою сіють, не використовувати для обмивання криничну воду, звичаї виливати “мертву” воду в річку, з очищальною метою доторкатися трави чи ясеня тощо). Іншими своєрідними звичаями є практика використовувати для оформлення похоронного ложа деякі предмети зі сфери весільної й родильної обрядовості (у гуцулів і бойків), традиція класти біля тіла неодруженого весільне деревце, світити біля небіжчика дерев'яні скіпки, запалювати т.зв. “сточок” - велику кільчасту свічку (на Гуцульщині). Останній звичай був притаманний й жителям буковинських, покутських та деяких закарпатських сіл і має свої аналоги в обрядовості румунів і болгар. Як і мешканці різних регіонів України (Гуцульщини, Покуття, Буковини, Поділля, Полісся), болгари, румуни, серби, словаки використовували в похоронному обряді неодружених весільне деревце.

Аналіз порівняльних етнографічних відомостей засвідчив тривале збереження в українців Карпат давніх звичаєво-обрядових явищ, пов'язаних із виготовленням труни та підготовкою місця поховання. Це насамперед часткове збереження в обрядовому побуті домовин архаїчного типу (довбана труна, домовина з плоским чи двосхилим віком), застосування деяких старовинних технологічних прийомів при їх виготовленні (наприклад скріплювання дощок дерев'яними клинцями), звичай гуцулів робити отвори-“віконця” в труні тощо. Відзначимо й самобутні охоронні, очищальні й жертовні обрядодії в гуцулів, часткове побутування традиції почергового виконання односельцями місії гробарів на теренах Бойківщини й Лемківщини, оригінальне магічне використання т. зв. “міри” в лемків, низку вірувань, пов'язаних із підготовкою могили і труни. Архаїчність деяких звичаїв (виготовляти домовину з цільної колоди, без використання цвяхів, з отвором для “виходу” душі) підтверджують археологічні дані.

Траур, тобто різні форми вираження смутку з приводу смерті людини, є пракультурним обрядовим явищем, походження якого пов'язано з ритуалізацією афективних проявів горя, а також із архаїчними уявленнями про обрядову доцільність та морально-етичне значення актів привселюдного розпачу. Як і в багатьох інших етнотрадиціях, в українців, і зокрема в мешканців Карпат, у ХІХ - на початку ХХ ст. головною ознакою жалоби родичів померлого слугували певні особливості їхнього зовнішнього вигляду: відсутність або, навпаки, наявність в одежі тих чи інших компонентів та її колірні особливості (використання білого й чорного кольорів, уникання червоного, прикрас і головних уборів тощо). Специфікою траурних традицій горян є звичаї використовувати в одязі деякі відзнаки (чорне намисто, чорні хустини, білі намітки), заборони голитися (у бойків, гуцулів), розчісувати волосся і вмиватися та практика вдягати на похорон тільки буденний одяг (у гуцулів). І досі в горян частково побутує архаїчний звичай, за яким на знак жалоби дівчата з родини померлого (у давнину й жінки) розпускають волосся, збереглися й своєрідні народні вмотивування цієї дії як магічного засобу забезпечення переходу душі до потойбіччя. Цікавими є й автентичні пояснення траурної традиції закривати дзеркало, яка, як показують типологічні зіставлення, первісно мала охоронне значення. До самобутніх локальних звичаїв, які пов'язані з предметним вираженням трауру, належить традиція знімати зі стін рушники та ікони (Центральна Бойківщина).

Архаїчним загальнокультурним обрядовим явищем є траурна традиція оплакувати померлих, яка має глибинні психофізіологічні, морально-етичні й світоглядні основи і відзначається у слов'янських та інших народів Європи значними збіжностями. Характерною особливістю її функціонування в українців, і зокрема в мешканців Карпат, є тривале збереження голосінь (подекуди й донині), а також низки особливо давніх звичаєво-обрядових явищ: залишки практики чоловічих голосінь, звичаї спеціального найму на похорони плачок і натуральна оплата їхніх послуг, пісенні діалоги (від імені мерця та родичів) двох груп голосільниць, ритуалізація траурної поведінки плачки тощо.

У традиційній та сучасній похоронній звичаєвості українців Карпат збереглося чимало своєрідних охоронних обрядодій та ритуальних заборон. Світоглядною основою більшості з них є переконання про небезпечну для живих присутність духу мерця та уявлення про згубну силу, яка виходить від нього й може негативно вплинути на самопочуття людей, зашкодити плідності худоби, урожайності землі, вегетації рослин, занечистити побутові предмети.

Охоронні й табуальні звичаї гуцулів вирізняються на загальнокарпатському й почасти загальноукраїнському фоні такими реаліями, як заборона користуватися впродовж похоронного періоду хатніми речами, які “занечищені” покійником; табу, пов'язані зі скотарством (заборони виганяти вівці на полонину, формувати отару, проводити контрольне доїння та ін.), тощо. На теренах Бойківщини й Лемківщини зафіксовано тривале збереження практики, за якою певних господарських заборон дотримуються широке коло осіб чи взагалі всі мешканці села; охоронне використання односельцями низки оберегів, побутування такого архаїчного явища, як магічно-охоронне заклинання небіжчика. Варто відзначити й оригінальні уявлення бойків та гуцулів про річку як межу занечищеної території, а також різні народні засоби уповільнення розкладу мертвого тіла.

Деякі з цих звичаїв та інші реалії (заборони замітати оселю, спати в момент агонії чи похорону, використовувати воду, яка залишилася в домі від часу настання смерті, тощо) мають відповідники у звичаєвості населення інших українських земель і загалом у багатьох народів Європи. Відомим явищем є й обрядові обмеження господарської діяльності, які, як свідчить аналіз порівняльних даних, належать до давніх форм табу й первісно поширювались на всіх членів громади.

Смерть людини українці Карпат здавен уважають загальногромадською, соціально значимою подією. Поміж іншим, це виявляється у традиції передпохоронних зібрань, і зокрема нічних чувань односельців у домі мерця. Як свідчать етнографічні дані ХІХ - початку ХХ ст., головними їхніми елементами були “савтиря” (читання дяком Псалтиря), обрядові ігри та поминальна вечеря. На Гуцульщині зафіксовано також обов'язкове оплакування мерця під час “посижіня” й використання в траурному та ігровому контексті музики. На Лемківщині та Західній Бойківщині особливого поширення набула традиція співати біля покійника релігійні та похоронні пісні.

Однією з найхарактерніших особливостей похоронної звичаєвості верховинців є тривале збереження в ній такого давнього обрядового явища, як ігри біля покійника. Затрачування цього звичаю відбувалося протягом усього ХХ ст. Під впливом культурно-освітнього поступу та активних заходів духовенства (подекуди й членів товариства “Просвіта”) в деяких селах Гуцульщини, Північної Лемківщини, Центральної й Західної Бойківщини він зник уже на початку - у першій третині ХХ ст. В інших - похоронні ігри було полишено лише в час лихоліть другої світової війни або ж у 50-70-х рр. В окремих селах Верховинського, Косівського, Путильського, Рахівського, Великоберезнянського, Міжгірського, Сколівського районів її залишки (окремі ігри та жарти, гра в карти) зберігалися ще в 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст.

Крім теренів Карпат, похоронні ігри побутували також на Покутті, Підгір'ї, в низинних районах Буковини й Закарпаття та частково на Поділлі. Різні форми обрядових веселощів і їхні рудименти зберігалися в похоронній звичаєвості багатьох народів Європи (у хорватів, болгар, чорногорців, сербів, словенців, молдаван, румунів, німців та ін.) ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Наявність подібних реалій у похоронних і поминальних традиціях народів інших континентів, а також у давніх слов'ян, гунів, греків, римлян, германців, франків, балтів дозволяє вважати їх типовими явищами архаїчної обрядової культури.

З огляду на універсальне сприйняття ритуального сміху та інших елементів оргіастичних обрядів як засобів охоронно-продукуючої магії, гадаємо, що первісне значення похоронних ігор та гіпертрофованих веселощів полягало в захисті живих та самого мерця від злих сил, протистоянні смерті та магічному продукуванні життя в його найрізноманітніших проявах. З іншого боку, ігри, які насамперед улаштовували задля покійника (на його честь), можна розглядати і як акти, спрямовані на його “воскресіння” (нове народження), “розважання”, що також могло сприйматися як засіб охорони від смерті та забезпечення позитивного впливу мерця на побут живих.

Як свідчить аналіз опублікованих й архівних даних, самі учасники чувань здебільшого сприймали ігри як засіб, покликаний розвіяти смуток, страх і сон. Подекуди на Бойківщині й Лемківщині збереглись і давніші уявлення про те, що веселощами можна прогнати від живих смерть чи “розважити” самого мерця.

Про первісне обрядове значення похоронних ігор свідчить участь у них осіб різного віку й статі (подекуди й родичів), проведення забав саме біля мерця, ігрові дії, у яких об'єктом жартів ставав і сам покійник, заборони жартувати після завершення забав. На це ж указує й порівняльно-типологічний аналіз семантики окремих ігор. Так, з ідеєю позитивного магічно-охороного впливу на життєздатність і репродуктивність людей і тварин, забезпечення родючості рослин, очевидно, первісно були пов'язані еротичні й сороміцькі забави, ігри з деякими рядженими зооморфними та антропоморфними образами (“коза”, “медвідь”, “дід і баба”). Магічно-охоронне значення могли мати в давнину ігри з використанням води й вогню, а інсценізація поєдинку міфологічних персонажів - космологічний підтекст.

Низка змагальних (силових) ігор, у яких засвідчували свою силу, спритність та витривалість парубки, можливо, генетично пов'язана з обрядами ініціацій. Спираючись на деякі відомості про посвячувальний характер участі в чуваннях і конкретних іграх юнаків та розглядаючи ці дані в ширшому ритуально-світоглядному контексті, висловлюємо здогад, що й найвідоміша похоронна гра “лопатка” (“лубок”, “грушка”), від якої в багатьох місцевостях отримали назву зібрання біля мерця, первісно також мала ініціаційний характер.

Третій розділ дисертації “Похоронні звичаї та обряди” складається із семи підрозділів: “Початок похорону: традиційні обрядодії в траурному домі та на подвір'ї”, “Звичаї та обряди, пов'язані з охороною добробуту родини померлого”, “Традиційні способи перепровадження покійника на кладовище”, “Траурна процесія. Обряди, які здійснюють дорогою на цвинтар”, “Обрядові заборони, охоронні звичаї та вірування, пов'язані з “проводами” померлого на кладовище”, “Ритуал поховання: звичаї, обрядові дії та вірування”, “Особливості похоронного обряду самогубців, упирів, чаклунів, нехрещених дітей”.

Традиційні чинності початкового етапу похорону поєднують у собі елементи народної й церковно-християнської обрядовості: відправа заупокійної панахиди, прощання родичів і односельців з небіжчиком, спорядження покійника до потойбіччя всіма необхідними предметами, обрядодії, спрямовані на охорону людей, тварин і рослин від шкідливого впливу мерця тощо. Чимало з цих явищ відомі не тільки мешканцям Карпат і загалом українцям, а й багатьом іншим народам Європи. Це, зокрема, звичай класти до труни різні побутові предмети, їжу, гроші, що зумовлено збереженням пракультурних уявлень про потойбічне буття як продовження земних форм існування; обряд доторкання труною до хатніх порогів, який символізує прощання небіжчика з власною оселею та домашніми духами-предками; різні магічні обрядодії, покликані унеможливити повторну смерть у родині та зберегти добробут сім'ї (практика бити посуд, перевертати похоронне ложе, замикати двері, замітати хату, розсипати зерно і т.ін.) тощо.

Поряд із цим у різних місцевостях Карпат зафіксовано побутування низки інших своєрідних явищ. Наприклад, звичаю класти до труни дернину (Північна Лемківщина, Західна Бойківщина), знаряддя праці (Закарпатська Бойківщина), вовну (Гуцульщина); традиції виголошувати від імені мерця “прощальні” фрази на порозі дому (Лемківщина, Західна Бойківщина), доторкатися домовиною до печі (Південна Лемківщина), жертвувати учасникам похорону майно покійника, в т.ч. й худобу, та влаштовувати в допоховальний період поминальний обід (Гуцульщина) тощо.

З-поміж численних передпоховальних охоронних обрядодій відзначимо магічні обходи родичами стола; використання залізних предметів, солі; різні способи захисту від впливу небіжчика врожайності хліба, вегетації рослин, утримання худоби (особливо в населення Бойківщини й Лемківщини). Чимало охоронних та інших звичаїв (розбивати горщик, рухати збіжжя й розкидати зерно, споряджати мерця грішми, передавати заупокійний дар через труну та ін.) мають оригінальні народні пояснення.

Як свідчить аналіз етнографічних джерел ХІХ - початку ХХ ст., залежно від місцевої традиції, певних природних і соціальних чинників, на кладовище переносили труну безпосередньо на плечах або перевозили саньми чи возом. Ще в 20-30-х рр. ХХ ст. в багатьох місцевостях Карпат побутувала практика виключного використання (у будь-яку пору року, в т.ч. й улітку) для цієї мети саней. Подекуди в горах залишки цієї традиції зберігались ще в 70 - 80-х, а в окремих селах Великоберезнянського, Рахівського, Косівського р-нів і на початку 90-х рр. ХХ ст.

Тривале збереження в українських горян такого звичаю зумовлено консервативністю їхньої обрядової традиції, а також, значною мірою, певними природними чинниками, зокрема незадовільним станом доріг та особливостями гірського ландшафту. Цим же зумовлена відома на теренах Гуцульщини практика звозити труну зі стрімких схилів примітивними волокушами (“пластами”), переправляти її річкою за допомогою плоту (останній звичай зафіксовано на Буковині в середині ХІХ ст.). У сучасну пору домовину несуть на церковних ношах-“марах” або (рідше) везуть возом (саньми, машиною).

Одним з відомих і давніх похоронних звичаїв є переважне використання волів для перевезення померлих. У Карпатах така традиція широко побутувала ще в 30-х рр. ХХ ст. Насамперед це було зумовлено тим, що через певні соціально-економічні чинники в побуті верховинців воли довший час залишалися єдиною тягловою силою. Іншою причиною, мабуть, належить уважати характерне для горян упереджене ставлення до будь-яких обрядових нововведень, зокрема й до використання на похороні коней, сприйняття коня як “нечистої”, “демонічної” тварини (напротивагу сакралізованому ставленню до волів).

У ХІХ - на початку ХХ ст. виключне використання волів для запрягу “похоронних” саней чи воза побутувало й у населення інших українських регіонів і загалом у багатьох народів Європи. Відомою в різних етнотрадиціях була й практика повсякчасного перевезення небіжчиків саньми. Джерельні свідчення про її існування в середньовічних слов'ян та в деяких інших ранньоісторичних традиціях дають підстави вважати, що своїм корінням цей звичай сягає часів, коли полозні засоби пересування були єдиним чи домінуючим видом транспорту і використовували їх в обряді відповідно до практичних потреб чи уявлень про потойбічну мандрівку мерця.

Із відпровадженням померлого до могили в українців Карпат пов'язані й інші своєрідні звичаї та обряди. Це, зокрема, акти символічного прощання покійника зі власною господою й полем - триразове доторкання труною воріт (Закарпатська Бойківщина) чи землі на межі угіддя (Гуцульщина); деякі особливості ритуалізованого оплакування мерця - голосіння родички над труною на возі (Гуцульщина, Бойківщина); обрядові “прощі” та жертвування учасникам похоронної процесії певних предметів (Гуцульщина); заходи, покликані полегшити душі “переправу” до потойбіччя через міфічну ріку чи міст: звичаї кидати в річку т.зв. “перевізну” монету, стелити на дорогу рушник-“місток” (Гуцульщина) тощо. Певну специфіку спостерігаємо й у траурній процесії та її зовнішній атрибуції: участь у поході трембітарів і музикантів, які підігравали голосінням на сопілці та скрипці (Гуцульщина), весільних музик (при похороні парубка чи дівчини - Південна Лемківщина); перев'язування рушниками трембітарів, поводиря волів, осіб, які несуть домовину, церковних атрибутів, “мар”, кінської збруї, ярма волів та запалювання смолоскипів (у надвечір'я при віддаленості кладовища - Гуцульщина); використання в траурній процесії померлої молодої особи весільної хоргуви (Південна Лемківщина), “гільця” (Гуцульщина), подушечки зі шлюбним вінком і перснем (Центральна і Західна Бойківщина) тощо.

Звичай влаштовувати тим, що померли неодруженими, “похорон-весілля” має давні індоєвропейські витоки й у різних формах побутував у мешканців усієї України й загалом слов'янських та інших народів світу. У багатьох етнотрадиціях зафіксовано широке використання в похоронних обрядах полотна чи рушників (архаїчний засіб оплати обрядової праці та певний символ й оберег), а у словаків, сербів, македонців, болгар - музики при похованні молоді. У болгар, а також румунів, молдаван існував і звичай заупокійного жертвування учасникам процесії різних дарів та традиція вистеляти на дорогу т.зв. “містки”.

У звичаєвості деяких балканських народів зустрічаємо обрядові обмеження участі в похованні мерця деяких категорій осіб (наприклад, вдови чи вдівця), які також зафіксовано в Карпатах, зокрема на теренах Західної Бойківщини. Інше, відоміше в українців і загалом слов'ян, обрядове застереження стосується присутності матері при похованні першої дитини, що зумовлено турботою про подальше материнство жінки та долю її майбутніх дітей. Через уявлення про згубний вплив мерця на плідність, традиційно табуюється присутність на похороні породіллі та вагітної.

Охоронними мотивами зумовлені й деякі інші заборони - проходити траурним походом через засіяне поле, везти селом небіжчика-самогубця у відкритій труні, “переходити дорогу” похоронній процесії та спостерігати за нею з вікна тощо. Такі явища також здавна відомі мешканцям різних регіонів України та іншим слов'янським народам. Меншою мірою це стосується деяких заходів, пов'язаних із оберіганням від мерця господарського добробуту односельців та захистом тварин, якими його везуть на цвинтар. До них належать: заборона здійснювати рільничі роботи, коли в селі похорон, звичай рухати запаси збіжжя та картоплі в господі, повз яку проходить траурна процесія (Західна Бойківщина); традиція перевертати волам ярмо, яка побутувала в різних місцевостях Карпат, подекуди на Опіллі й Буковині та, наприклад, у Молдавії та Румунії; практика вивертати кінську упряж (шлеї, хомут) та міняти місцями волів у “похоронній” упряжі (Бойківщина).

Певні локальні особливості простежуємо й у традиційних чинностях завершального етапу похорону (церемонії в церкві та на кладовищі). Це, зокрема, символічне прощання небіжчика з церквою (обряд торкання труною до порога), різночасове здійснення обряду “останнього цілування”, тривале збереження й різні інтерпретації звичаїв кидати в могилу землю та гроші тощо. Відзначимо також гуцульські традиції востаннє трембітати померлому на цвинтарі, сипати в могилу зерно, обмивати над нею руки “погрібавникам” і “несіникам”, роздавати присутнім певні дари та пригощати їх поминальними стравами. У гуцулів та бойків зафіксовано також звичаї класти в могилу посудину з водою для потреб мерця, залишати на могилі весільні атрибути. У жителів окремих лемківських сіл побутували своєрідні охоронні обрядодії (биття посуду біля церкви чи на цвинтарі та ін.).

Спеціальні охоронні заходи горяни здійснювали при похованні т.зв. “злих” мерців (самогубців, потопельників, упирів, відьом, чаклунів, нехрещених дітей). Як свідчать джерельні дані ХІХ - початку ХХ ст., найпоширенішими з них були: вкладання до труни оберегів, охоронне використання маку, застосування деяких радикальних дій (практика зв'язувати руки і ноги самогубцеві чи упиреві ожиною, протикати язик цвяхами, забивати в п'яти голки, а в голову чи груди - залізний зуб з борони і т.ін.). Найрізноманітніше такі та інші охоронні заходи виражено в обрядовості бойків і лемків. На Лемківщині зафіксовано також звичаї, пов'язані з “ошуканням” мерця: ховати відьму на чужому кладовищі, витягувати труну самогубця через отвір, зроблений під порогом та ін.

Характерною особливістю похорону померлих передчасною смертю було їхнє поховання в куті кладовища чи поза його огорожею або, за давнішою традицією, на місцях трагічної загибелі чи самогубства, на межі земельних угідь села, у лісових хащах тощо. За численними порівняльно-історичними даними, ця традиція, а також звичаї закидати могилу “злого” мерця хмизом, камінням, у певний час спалювати таку “наміть”, використовувати для нейтралізації покійників різні обереги (передусім гострі, колючі предмети й рослини), зв'язувати померлих, у перед- чи післяпохоронний час нівечити трупи сягають своїм корінням язичницької епохи і є подібні до звичаїв населення різних регіонів України і загалом багатьох народів Європи.

Четвертий розділ дисертації “Післяпохоронні звичаї та обряди” складається з п'яти підрозділів: “Очищальні обрядодії та охоронні звичаї”, “Поминальний обід”, “Післяпохоронні нічні чування в домі померлого”, “Звичаєво-ритуальні елементи річного циклу поминання покійника”, “Траурні звичаї та обрядові заборони”.

Комплекс післяпоховальних звичаєво-ритуальних заходів охоплює низку очищальних, охоронних, поминальних і траурних чинностей і традиційно розпочинається обрядодіями, які спрямовані на ліквідацію учасниками ритуалу уявного занечищення. Основними з них є миття рук (у річці чи біля дому) перед початком поминок, а також своєрідно вмотивована традиція доторкатися руками до печі. У закарпатських бойків (на Міжгірщині) ще наприкінці ХХ ст. побутував звичай торкатися ясеня.

Практика ритуального очищення учасників обряду за допомогою води та дотику до печі є однією з традиційних реалій українського похорону. Подібні явища, в основі яких лежать прадавні уявлення про очищально-охоронні властивості води та вогню (домашнього вогнища), наявні в звичаєвості багатьох європейських та інших народів світу. Архаїчність таких обрядодій підтверджується низкою історичних відомостей про їхнє побутування в традиціях давніх індусів, євреїв, греків, римлян. Імовірно, вони були відомі й язичницьким слов'янам.

Порівняльно-історичні дані показали, що елементами давньої обрядової культури є також практика знищення або ізолювання, очищення предметів, використаних на похороні, та певні профілактичні дії щодо упряжних тварин, якими доставляли мерця до могили. Наявні такі явища й у похоронній звичаєвості українців Карпат. Іншими, менш відомими, охоронними заходами є традиція мешканців сіл Західної Бойківщини та Північної Лемківщини перевертати після похорону віз, яким везли небіжчика на цвинтар (задля його очищення чи для магічного відвертання негативних проявів у побуті родини), звичай “перевертати” в домі вікна і двері, щоб завадити померлому повертатися до власної оселі (Західна Бойківщина) тощо.

Післяпохоронні поминки, якими розпочинається річний цикл обрядів, пов'язаних із ушануванням пам'яті людини, також відбувалися з дотриманням багатьох своєрідних звичаїв. Це, зокрема, зафіксована в населення деяких місцевостей Бойківщини та Лемківщини традиція першочергового споживання учасниками трапези часнику чи обрядового хліба, що мало певне магічно-охоронне та символічне значення; архаїчний звичай пити хмільне почергово однією чаркою (Бойківщина, Гуцульщина); практика гуцулів, покутян, буковинців обдаровувати учасників поминок певними жертовними предметами.

До традиційних елементів поминальної звичаєвості мешканців Гуцульщини та інших місцевостей України належить першочергове обрядове споживання на поминках колива. Первісне значення такого звичаю, гадаємо, полягало в опосередкованому жертвуванні душі покійника цієї архаїчної “страви померлих”. Імовірно, із заупокійним жертвуванням пов'язаний і обряд підіймання наприкінці поминок т.зв. “погрібавної миски” або обрядового хліба, що й досі зберігся в гуцульських та бойківських селах.

Післяпохоронні нічні чування родичів й односельців у домі померлого - один із давніх і загальновідомих звичаїв, основою якого є вірування про відвідини душею власної домівки. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. такі зібрання в цілому проходили за сценарієм допоховальних “посижінь”, у т.ч. і з улаштуванням похоронних ігор (переважно на Гуцульщині й Бойківщині). Тепер у деяких селах увечері після похорону відбувається “савтиря” та поминальна трапеза. Почасти збереглись у горян заборони гасити вночі світло, спати, а також архаїчна практика класти для потреб душі воду та їжу, посипати долівку попелом чи борошном для виявлення “слідів померлого” тощо.

Чимало архаїчних явищ пов'язано з річними поминками небіжчика. Насамперед це різні форми обрядового жертвування йому їжі, яке проникло й у церковні обряди та зумовлено прадавніми універсальними віруваннями про збереження душею “матеріальних” потреб. Характерним компонентом поминальної обрядовості горян було заупокійне дарування учасникам поминок певних предметів та худоби померлого, що, очевидно, є рудиментом архаїчних похоронних жертвоприношень.

Найвиразніше такі звичаї та своєрідні інтерпретації їхньої семантики (уявлення про земну й потойбічну реальність жертви) виражені в жителів Гуцульщини. Іншими локальними особливостями їхньої поминальної звичаєвості є широкий набір річних пам'ятних дат і часткове збереження практики поминати мерця й після роковин; традиція влаштовувати в дні річних чи календарних поминок обрядові трапези на кладовищі (побутує й досі), жертвувати померлим предкам “первини” садовини, городини, перші продукти полонинського господарства тощо. З поминальних традицій, побутування яких у ХІХ - на початку ХХ ст. зафіксовано на теренах Бойківщини та Лемківщини, виділимо звичаї жертвувати учасникам поминок, убогим речі небіжчика, дарувати священикові худобу померлого господаря, влаштовувати в честь предків обіди для жебраків тощо.

Із річним поминальним циклом чи принаймні окремими його датами пов'язано дотримання родичами померлого трауру. За етнографічними відомостями ХІХ - початку ХХ ст., основними його проявами були певні особливості щоденного одягу членів сім'ї, обмеження щодо здійснення ними окремих господарських робіт, участі в розвагах і святкових урочистостях тощо. Дотриманню таких настанов горяни й досі надають важливого обрядового й етичного значення, засуджуючи будь-який прояв неповаги до пам'яті покійника.

З-поміж звичаїв, пов'язаних із зовнішнім вираженням трауру, найпоширенішими були заборони вбирати святкову одежу, прикраси, використовувати компоненти червоного кольору. Жителі деяких сіл Північної Лемківщини та гуцульсько-бойківського пограниччя натомість мали в одязі певні траурні відзнаки (чорну волічку на капелюсі, сорочку з чорним вишиттям). У буковинських гуцулів дотепер збереглася традиція, за якою протягом певного періоду дівчата з родини померлого не заплітають кіс, а чоловіки та парубки не вдягають головні убори, не стрижуть волосся та не голяться. На Старосамбірщині (Західна Бойківщина) й нині побутує звичай знімати на період жалоби зі стін рушники.

Найвідомішими господарськими табу, які зумовлені уявленнями про присутність у домі (господі) душі мерця та певними охоронними й етичними міркуваннями, були заборони працювати на ріллі й біля сіна, молотити, прясти, прати (кілька днів чи тиждень), до року мити й мазати стіни (у курній хаті), білити оселю, зводити дім і т.ін. Найрізноманітніше такі явища та їхні своєрідні вмотивування представлені у звичаєвості лемків і бойків.

Незважаючи на певні відмінності (різні способи вираження основних форм трауру, неоднакова тривалість дії заборони тощо), настанови щодо зовнішнього вияву жалоби, дотримання норм траурної поведінки та господарських регламентацій у цілому є однотипними для мешканців усієї України і загалом слов'янських та багатьох інших народів Європи. Порівняння таких реалій із низкою подібних явищ, які були притаманні давнім і т.зв. примітивним народам, указує, що післяпохоронні траурні звичаї та заборони зародились у надрах архаїчної культури і здавна були зумовлені охоронними й морально-етичними мотивами.

Висновки

Результати вивчення похоронних звичаїв українців Карпат представлено в народознавчій літературі численними фактографічними описами (найдокладнішими з них є розвідки Д. Лепкого, Ю. Жатковича, В. Козарищука, В. Шухевича, О. Кольберга, А. Онищука, П. Шекерика-Дониківа, М. Зубрицького, Ю. Кміта, Л. Дем'яна), низкою аналітичних робіт про окремі фрагменти похоронного обряду та узагальненими статтями в колективних монографіях (праці В. Гнатюка, З. Кузелі, П. Богатирьова, Н. Вєлєцкої, Г. Ігнатовича, І. Волицької, Н. Здоровеги, Є. Сявавко, К. Кутельмаха, М. Сивицького, М. Мушинки та ін.). Відмінні за характером, новизною та повнотою матеріалу і способами його аналізу, праці цих та інших дослідників мають непересічну наукову вартість і є ґрунтовною фактологічною й теоретичною основою для дослідження похоронно-поминальних традицій українців.