Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема)

Запряг із трьох і чотирьох коней не був властивий селянському господарству. Ним користувалися лише купці та заможна верхівка українського суспільства у виїзному транспорті. Найдавніші достовірні історичні свідчення про побутування кожного з них в Україні також датуються XVI ст.

Загалом, аналіз матеріалів про види запрягу коня поки що залишив без відповіді головне питання - чому тривалий історичний період на теренах України домінував однокінний, а не парний, як вважали наші попередники.

У п'ятому розділі “Тяглові засоби” проаналізовано дію м'язової сили робочої худоби на об'єкти запрягу.

У першому підрозділі “Типи тяглових засобів” зосереджено увагу на народних назвах і семантиці, типах та варіантах, зовнішніх формах, конструкції і технології виготовлення тяглових приладів, а також на скеровуючих засобах.

Спершу розглядаємо низку назв, якими українці означали ці пристрої в минулому - “дишель”, “війя”, “оглоблі”, “розкіп”, “двойло” та “руд”. Дві з цих лексем (германізм “дишель” і мадяризм “руд”) закріпилися у говірках українців досить пізно, щонайраніше у XVIII ст., відповідно й означені ними реалії. Дишлем служить завжди пряма жердина, за допомогою якої тяглові тварини (коні) лише скеровують напрямок руху воза чи саней, пригальмовують їх на спусках. “Руд” виготовляли також із прямої жердини, але служив він тягловим дишлем, зокрема дерев'яного воза. У контексті сказаного стає очевидним і те, що витоки однотварин- ного запрягу (кінного і волового) в Україні були пов'язані з одним з автохтонних тяглових засобів, який означали іншими термінами.

Найдавнішою за походженням вважається назва “війя”, генетичне коріння якої сягає індоєвропейської епохи. З'ясувавши значення цього слова в усіх слов'ян, було встановлено, що воно стосується тяглового приладу як сухопутного транспорту, так і орних знарядь праці (рала, сохи, плуга). Термін “голобля” (“оглобля”, “оголобля”) фахівці-мовознавці виводять із праслов'янського *о-globja, що пов'язане з “globa” (жердина). Множинна форма “голоблі” (“оглоблі”) у народнорозмовній та сучасній літературній мові вживається на означення тяглового засобу із двох паралельних жердин, в які запрягають одного коня. Однак, таке тлумачення семантики цього слова лінґвістами виявилося неповним, оскільки в аналогічний прилад також запрягали одного вола. Крім того, і найголовніше, пристрій, який означали терміном “оглоблі”, використовували й для запрягу пари волів. Однак тоді він мав форму трійні, а не паралельних жердин. Стосовно терміна “розкіп” як означення тяглового приладу, то основний ареал його поширення зосереджувався у Середньому Поліссі. За межами цього масиву він побутував спорадично (історико-етнографічна Волинь, Поділля, Середнє Подніпров'я, Слобожанщина). Під час дослідження теж з'ясува- лося, що це слово поліщуки вживали для диференціації тяглових засобів різних видів сухопутного транспорту. Нарешті, назва “двойло” (“двуйло”) як означення тяглового пристрою побутувала в Україні спорадично (Середнє Полісся, Чернігів- щина, Бойківщина) і має цілком прозору семантику (прилад цей виготовляли із двох частин).

Загалом, виявлену автором семантико-термінологічну диференціацію тяглових пристроїв зумовили об'єктивні фактори, передовсім їхня конструкція і форма. Особливе зацікавлення у цьому плані становлять ті засоби, які означали найдавнішими за походженням і найбільш вживаними у народі лексемами “війя” та “оглоблі”.

Аналіз фактичного матеріалу засвідчив: наприкінці XIX - у 30-х рр. XX ст. українці використовували два типи тяглових засобів - у формі паралельних жердин (“оглоблі”) і трійні (“війя”, “оглоблі”, “розкіп”, “двойло”); залежали вони безпо- середньо від видів запрягу робочої худоби. Так, при однотваринному запрягу голоблями служили дві паралельно розміщені жердини, причому тягловий прилад саней був переважно довшим (до 0,5 м), ніж воза, що спричинили відмінні способи його кріплення до ходу. Крім того, з метою забезпечення маневровості передка колісного транспорту кожну голоблю доповнював один додатковий елемент - “отеса” (“отоса” тощо).

Для запрягу пари волів трійню-дишель виготовляли двох зразків - із суцільної заготівки та із двох окремих частин. Першу модель (“війя”) застосовували як для воза, так і для санного транспорту; відрізнялися вони лише розмірами задньої розвилки. Побутувала вона на всій території України, за винятком деяких районів південних схилів Східних Карпат, невеликої смуги північних районів Волинської і Рівненської областей, а також Олевського району і західної частини Овруччини, що на Житомирщині.

Для тяглового приладу саней українців Карпат була властива ще одна особливість - його задня розвилка становила не більше 1/3 частини.

Друга модель цього тяглового засобу була двох варіантів: а) зі стаціонарним переднім кінцем, який творили за допомогою кількох горизонтальних кілків і гужви кінці двох жердин; б) з рухомим передком, що його становили скріплені за допомо- гою одного поперечного кілка тонші кінці жердин. Перший варіант пристрою означався термінами “розкіп”, “оглоблі”, “двойло”, а також спорадично лексемою “війя” та описовим словосполученням (“воловий дишель”). Причому “війєм” чи “оглоблями” називали засіб, який використовувався лише для господарських саней, “розкопом” чи “двойлом” - для полозного і колісного транспорту. У другій половині XIX - на початку XX ст. цей тягловий прилад був розповсюджений переважно на теренах Середнього Полісся (у возі та санях), Покуття та південних схилів Східних Карпат (у санях). Зацікавлення становить також те, що покутяни, гуцули і бойки вживали для його означення лише один термін - “оглоблі”.

Тягловий прилад з рухомим передком побутував на обмеженій території України - у Західному Поліссі, де його означали тільки лексемою “оглоблі”. З погляду конструкції і функціонального призначення цей засіб був універсальним, оскільки міг застосовуватися незалежно від виду робочої худоби (віл чи кінь) і способів її запрягу (парний чи одинарний).

Залучивши порівняльні відомості про давні типи тяглових засобів з теренів України (Кам'яна Могила) та інших реґіонів Європи (з Російської Федерації, Угорщини, Швеції, Італії та ін.), а також із Закавказзя (з Вірменії), автор дійшов попереднього висновку: “війя” - трійня зі суцільним природним передком є найдавнішим за походженням тягловим приладом, “оглоблі” у формі паралельних жердин - найпізнішим. Проміжне місце між цими різновидами займають два варіанти моделі волового дишля, що його монтували із двох окремих жердин. Причому тягловий прилад зі статично з'єднаним передком (поліський “розкіп”, покутські і карпатські “оглоблі”), або, іншими словами, санне “війє” (“розкіп” тощо) є генетично давнішим, ніж рухомі “оглоблі” Західного Полісся.

Висловлені міркування підтверджують “Традиційні способи кріплення тяглових приладів до ходу сухопутних засобів пересування”, які є предметом окремої уваги у другому підрозділі. Самий підрозділ складається із двох параграфів.

У першому - “З'єднувальні системи тяглових засобів колісного транспорту” - на основі конкретного матеріалу доводимо, що, незалежно від кількості запряжених у віз коней і способів їх запрягу (однокінний чи парний, трійка чи четверик), “дишель” кріпився до його ходу завжди нерухомо. Відмінності спосте- рігалися лише в наявності деяких додаткових складників, які, однак, не впливали на його загальну форму, конструкцію та з'єднувальну систему. У цілому ж, аналіз етнографічних та мовознавчих матеріалів засвідчив: відповідний спосіб кріплення дишля, як і передок новітнього воза, українці запозичили у сусідніх етносів, передовсім у поляків.

На відміну від парокінного дишля, традиційні тяглові прилади (дишель-трійню і паралельно розміщені жердини - голоблі) кріпили до ходової частини воза безпосередньо і, найголовніше, лише рухомо. Для цього на обох задніх кінцях засобу робили великі горизонтальні дірки, за допомогою яких пристрій закладали на “рукави” передньої осі. Саме ця система з'єднання дозволяла йому рухатися вверх-вниз і тим самим зменшувати навантаження на гужових тварин під час поїздки, передовсім пересіченою місцевістю.

Водночас докладно аналізуються новітні (XX ст.) з'єднувальні вузли та локальні риси зовнішнього вигляду тяглових приладів залежно від історичних традицій, природно-географічних умов, функціонального призначення тощо. Значну увагу приділено виявленню аналогічних чи подібних систем кріплення тяглових засобів до ходу воза в інших народів - білорусів, росіян, прибалтійських, скандинавських і закавказьких етносів. Зіставлення географії поширення кожного з них, а також їх аналіз в діахронії, дозволило нам дійти висновку про те, що ідею рухомого кріплення тяглового засобу до воза застосовували вже індоєвропейці України.

У другому - “Методи кріплення тяглових засобів до ходу полозного транспорту” - з'ясовано походження і витоки традиційних з'єднувальних систем та вузлів, які застосовували для приєднання тяглових приладів до ходу саней. Зібраний автором етнографічний матеріал засвідчив, що у першій половині XX ст. на теренах південних схилів і частково північних схилів Східних Карпат воловий дишель-трійню кріпили до круглої палиці (“веретена”), яку вставляли у просвердлені в головках полозів отвори, на решті території України - до вдовбаних у полозах передніх стояків (“копил”). В останньому випадку з'єднувальним засобом дишля-трійні та однотваринних (кінних і волових) голобель служила дерев'яна гужва, за одним винятком, коли за 10-15 см від торця кожного заднього кінця при- строю продовбували прямокутний отвір таких розмірів, щоб через нього тягловий засіб вмістився безпосередньо на передньому стояку. Загалом, у зазначений час на теренах України побутувало п'ять різних варіантів другого методу приєднання тяглових приладів до ходу саней, причому всі з них застосовувалися на теренах правобережного Полісся.

Проаналізувавши специфіку конструкції кожного з цих варіантів з'єдну- вальної системи залежно від різних видів запрягу тяглових тварин (вола і коня), з'ясувавши межі їх розповсюдження в цьому реґіоні, а також в Україні, Східній та Центральній Європі загалом, автор дійшов кількох важливих висновків. Перший. З'єднувальні елементи та вузли тяглових приладів приховують різний час їх походження та етапи розвитку, а водночас і витоки різних видів запрягу гужових тварин. Другий. Найдавніший засіб тяги на пару волів мав форму трійні зі суцільним передком. Кріпили його до ходу колісного та полозного транспорту за допомогою продовбаних на задніх кінцях розвилки отворів. З розвитком санного транспорту східноєвропейської моделі почали застосовувати тягловий дишель, який монтували із двох збитих передніми кінцями окремих стовбурів. Цей же тип тяглового приладу послужив основою паралельних “оглобель”, що дозволило запрягати у сани не тільки пару волів, а й одну тяглову тварину. Третій. У процесі розвитку однотва- ринного запрягу вдосконалили з'єднувальну систему: замість двох просвердлених на кінцях розвилки “війя” (“розкопу”, “оглобель”) отворів (варіант I) довбали один прямокутний (варіант II). В обох випадках невід'ємним елементом з'єднувальної системи була гужва. Згодом потреба в гужві відпала: кінець кожної “оглоблі” насаджували на передні стояки саней безпосередньо (варіант V). Тоді ж передки жердин тяглового пристрою почали кріпити рухомо - за допомогою лише одного горизонтального кілка-клина, що дозволило використовувати засіб незалежно від виду і способів запрягу робочої худоби. Четвертий. Визначення ареалів побутування різних типів тяглових засобів та їх з'єднувальних систем, головних етапів розвитку цих компонентів сухопутного транспорту та орної техніки створюють надійний ґрунт для з'ясування однієї з ключових проблем - походження та первісного ареалу поширення однотваринного запрягу в Україні, Східній і Центральній Європі в цілому.

У шостому розділі “Упряж тяглових тварин” на основі етнографічного, лінґвістичного та історичного фактичного матеріалу з'ясовується походження різних моделей парних й одинарних волових ярем та збруї коня як тяглової сили, які в минулому використовували українці та слов'яни загалом, інші етноси Європи.

У першому підрозділі - “Типи парного ярма” - проаналізовано конструкцію, технологію виготовлення складових частин та функціональні переваги і недоліки різних моделей ярма на пару волів. Спершу визначається головний реґіон поширення у Європі терміна “ярмо” та його межування з іншим словом як назвою волової упряжі - “igo”. Саме з цим словом учені пов'язують найдавніше за походженням (енеолітичне) приріжне ярмо, побутування якого в Україні у віддалену дописемну добу засвідчують деякі археологічні пам'ятки (Кам'яна Могила, Бахчи-Елі), а також викопні залишки в інших реґіонах Центральної Європи (Познань). Задовго до нашої ери на українських етнічних землях його витіснило парне нашийне ярмо, яке слов'яни означають, власне, терміном “ярмо”.

Спираючись на запропоновану К. Мошинським типологію волової упряжі цього виду (“каблучне”, “щабельне”, “підгорличне” чи “рамкове” і “кульбачне”), автор докладно розглядає конструкцію кожного з них, зовнішню форму основних складників і традиційні способи їх з'єднання тощо. Значну увагу приділено українській народній упряжній термінології, серед якої ключове значення посідають дві назви - “кульбака” та “сноза” - відповідно пра- та ранньослов'янського походження. Перший з цих термінів вживався на означення різних предметів та деталей із природною чи штучною кривизною, зокрема й одного з головних компонентів (кривулі, в якій замикали шию вола) генетично найдавнішого з відомих в Україні парного ярма так званого “кульбачного” типу. Наприкінці XIX - початку XX ст. його використовували поліщуки північних районів нинішніх Волинської і Рівненської областей, а також Олевського району Житомирської області, поза межами України - жителі північно-східного і східного масивів Польщі, Західної Білорусії і спорадично південних районів Литви. Як встановив автор, до міґрації ґотів у Північне Причорномор'я це ярмо було основним видом парної упряжі у населення більшої частини чи й усієї території сучасної України.

У III-IV ст. н. е. cлов'янські племена черняхівської культури винайшли нову модель ярма - з “підгорлицею” (з паралельною нашийній частині суцільною планкою) і “снозами” (вертикальними палицями, які з'єднували нашийник і під- шийну деталь; на стадії становлення упряжі з'єднувальним елементом служив довгий розпарений пагін). Відповідну гіпотезу підтверджує ціла низка прямих та опосередкованих фактів: райони розповсюдження самого ярма в Україні та поза її межами, виявлена автором взаємозалежність між поширенням терміна “сноза” та ярма з “підгорлицею” в українців на певній території, виведена нами нова ети- мологія слова “сноза” (виникло на основі лексеми “заноза”, яке, у свою чергу, є похідним від праслов'янського nozъ <*nozjъ - “ніж”) та інші.

Відтак цей тип ярма поступово витіснив традиційну модель (з “кульбаками”), за винятком зазначених вище реґіонів, а також південних схилів Східних Карпат, де внаслідок етнокультурних контактів місцевих українців із сусідніми етносами набула поширення зовсім інша волова упряж - зі суцільним підшийником і плоскими “дощечками”. Порівняльний аналіз конструкції ярма цього типу всього Карпатського реґіону та суміжних західних земель Центральної Європи засвідчив, що виникло воно на основі того ж “кульбачного” ярма, але значно пізніше, ніж упряж зі “снозами”.

Конструктивні відмінності, місце генезису та основні райони розповсюдження кожного з цих типів ярма в XIX - на початку XX ст. дають змогу авторові по-новому їх інтерпретувати, зокрема як “кульбачне”, “загальноукраїнське” і “центральноєвропейське”. За часом походження два перших типи ярма можна кваліфікувати теж як “праслов'янське” і “ранньослов'янське” чи “черняхівське”.

У другому підрозділі “Бовкун” як етнокультурний феномен” у центрі уваги перебуває передовсім народний термін “бовкун” як означення ярма на одного вола, про що вже йшлося. Розглянувши два основні семантичні значення цього слова (віл і ярмо) в українській мові, а також низку інших семантик, реґіони їх поширення в Україні та поза її сучасними межами тощо, автор дійшов двох важливих попередніх висновків: 1) належність цього терміна народнорозмовній мові саме українців; 2) поширення його наприкінці XIX - початку XX ст. переважно у лісовій зоні України (Східне і Середнє Полісся).

Зазначені висновки дозволили з'ясувати природу походження конструктивної різниці між трьома тутешніми типами одинарного ярма: 1) з двома нерухомими стержнями, які замінили “снозу” і “занозу” парного ярма, та з прямою рухомою підшийною планкою, або з однією рухомою боковою палицею та двома нерухомими брусками - боковим (“снозою”) і підшийним; 2) з підковоподібною каблучкою; 3) з нерухомою кривулею (“кульбакою”) і прямою палицею (“занозою”). Перша з цих моделей “бовкуна” нагадує половинку парної волової упряжі загальноукраїнського типу, друга - “каблучного” (за К. Мошинським), третя - “кульбачного” ярма. Взяв- ши до уваги інші важливі моменти (райони розповсюдження і ступінь побутування кожного ярма відповідного типу на Поліссі, вживання назв “бовкун” та “яремце” на їх означення тощо), було встановлено: найдавнішою за походженням упряжжю одного вола є ярмо з природною кривулею (“кульбакою”) і належав цей винахід праслов'янам.

Це ж підтверджує виведена нами на основі почерпнутих із мовознавчих праць Ф. Славського та Г. Циганенко лінґвістичних даних нова етимологія праслов'янського за походженням терміна “бовкун” (стосувався предмета, який волокли), а також зафіксована автором у колишньому Чорнобильському районі Київської області досі не відома науковцям народна семантика лексеми “бовкун” - “сані на одного вола”.

Отже, у контексті сказаного зрозумілою стає багатосемантичність самого слова “бовкун”. Спочатку воно стосувалося або тільки саней як приладу, або всієї сукупності пов'язаних з ним об'єктів - саней, одного вола та ярма, тобто полозного транспорту з одноволовим запрягом. Згодом, коли виник та утвердився однокінний запряг, який побутував паралельно з одноволовим, їхнє розмежування відбулося шляхом акцентування уваги на традиційній тягловій тварині (волові) та упряжі (ярмі). Тобто, за допомогою терміна “бовкун” жителі Полісся розрізняли, з одного боку, одноволовий та однокінний запряг, з іншого - парне та одинарне ярма. Реконструкція змісту цього слова та прихованих за ним первісних предметів дозволяє зробити ще один логічний і важливий висновок: прототипом однокінного запрягу так званого східнослов'янського типу послужив одноволовий, а не навпаки.

У третьому підрозділі “Традиційні методи кріплення волової упряжі” з'ясовуються три пов'язані з виявленими у процесі дослідження типами ярма (парного й одинарного) питання: 1) системи їх кріплення до тяглових приладів; 2) співпадання районів розповсюдження систем кріплення з ареалами поширення відповідної упряжі; 3) конструктивно-технологічні характеристики, властиві для систем кріплення кожного типу ярма до різних видів тяглових засобів (дишля-трійні і паралельних голобель).

Докладний аналіз з'єднувальних елементів і вузлів волової упряжі українців та сусідніх етносів (слов'янських і неслов'янських) засвідчив, що наприкінці XIX - початку XX ст. на території України кріпили ярма до тяглових приладів сухопутного транспорту трьома основними методами: 1) за допомогою гужви, з якої виготовляли кільце (“тяж”, “потяг” тощо), та горизонтального поперечного дере- в'яного кілка (“паля”); 2) за допомогою подібного кільця (“розкрута”, “привою”, “калача” тощо) та вертикального клиноподібного бруска (“притики”, “затилка” тощо); 3) за допомогою вертикального дерев'яного кілка та спеціальної накладки (“нащеки”, “надчохи”, “коцура” тощо). Кільце як з'єднувальний елемент робили таких розмірів, щоб можна було його надіти на передній кінець тяглового приладу, а накладку монтували на передку засобу тяги зверху. Першим з цих методів кріпили ярмо з “кульбаками”, другим - загальноукраїнського типу, третім - центрально-європейського. Крім того, автор виявив низку первісних та перехідних варіантів з'єднувальної системи, властивих для праслов'янських за походженням парного та одинарного ярем (з “кульбаками”), різні способи їх застосування при наявності різних типів волових тяглових приладів - дишля-трійні для пари тварин, однотваринних паралельних голобель і суцільної прямої жердини-тягла (соха).

У цілому ж, дослідження засвідчило, що кожний з описаних з'єднувальних методів у територіальному плані співпадав з основними ареалами розповсюдження у XIX - на початку XX ст. трьох різних за походженням типів парного нашийного ярма (праслов'янського, ранньослов'янського чи черняхівського і центрально- європейського), а в діахронії відтворював становлення і поетапність їх розвитку. Водночас аналіз елементів і вузлів з'єднувальних систем парного й одинарного ярем підтвердив визначене положення стосовно генезису та еволюції запрягу вола як робочої худоби в Україні.

Четвертий підрозділ - “Види кінної упряжі та їх витоки” - один із ключових. Розглянувши різницю і спільне в конструкції двох головних типів хомута (східно- і центральноєвропейського) та ареали їх розповсюдження на українських етнічних землях у минулому, а також походження інших складових кінної збруї (дуги, посторонок, барка, шлеї тощо), автор дійшов висновку про те, що кожний із них теж підтверджує два окремі шляхи розвитку тут кінного запрягу - одинарного та парного. Найсуттєвіша різниця між останніми спостерігалася в тому, що зі східноєвропейським хомутом з дугою (перша згадка про її застосування у Східній Європі датується XV ст.) та іншими предметами упряжі кінь не тільки перетягав сухопутний транспорт, а й пригальмовував його за допомогою голобель, натомість при наявності дишля такої можливості тварина вже не мала. Гальмував у цьому випадку кінь за допомогою так званого “нашийника” із сирця, який надівали на його шию. Західноєвропейське походження компонентів упряжі для запрягу пари коней безпосередньо засвідчують германізми “орчик”, “шори”, півшорки” та інші назви, які писемні пам'ятки української мови фіксують лише у XVII-XVIII ст.

У сучасній європейській науковій літературі сукупність усіх названих предметів, за допомогою яких запрягають одного чи пару коней, називають “новою упряжжю”, а сам запряг - “новим запрягом”. Відповідним поняттям підкреслюють відмінні риси нової упряжі перед давнішою - “античною”. З'ясувавши специфіку конструкції останньої та вплив цієї упряжі на фізичний стан тяглової тварини, автор аналізує різні погляди науковців стосовно походження хомута як основи “нової упряжі” - концепції Я. Жака, Ю. Матушевського, Є. Ґрохольського та інших учених.

На відміну від європейських науковців (археологів та етнологів), котрі витоки хомута шукали в культурі азіатських кочівників або ґотів, ми пропонуємо нову концепцію щодо часу, місця і шляхів його становлення. Зокрема, спираючись на результати цього дослідження, а також прийнявши до уваги перше зображення хомута (приблизно 800 р. н. е.) у Європі (м. Трір - Франція) та достовірні архео- логічні свідчення про використання коня як упряжної тварини у Східній Європі (III-IV ст. н. е.), автор констатує: 1) прототипом східноєвропейського однокінного запрягу послужив одноволовий; 2) одного коня вперше запрягли у сани у Східній Європі, причому слов'янські племена черняхівської культури; 3) первісною упряж- жю коня у Східній Європі могло служити лише одинарне ярмо (з “кульбакою”), на основі якого згодом виникла первісна модель хомута - зовсім іншого типу кінної упряжі у Старому Світі.

Відповідні висновки підтверджує аналіз впливу первісної упряжі (ярма як прототипу остова первісного хомута) на здоров'я і тяглові можливості коня крізь призму виведених Ф. Славським та К. Мошинським етимологій трьох слов'янських за походженням лексем “кобила”, “кляча” та “шкапа” як означень саме робочої тварини. Більше того, первісна семантика цих слів (означала насамперед важку, незграбну ходу) та пов'язані з нею явища дають підставу припустити, що черняхівці вперше запрягли, найімовірніше, самку коня, котра ожеребилася. Щодо самця, то етимологія слова “konъ” засвідчує його довготривале застосування лише як верхової тварини.

Сьомий розділ “Прогрес тваринного запрягу - основа розвитку сухопут- ного транспорту та орного хліборобства” - підсумковий. У першому підрозділі “Становлення та етапи розвитку тваринного запрягу в Україні” розглядаються передовсім дискусійні питання і “темні” моменти з досліджуваної теми. Зокрема, у центрі уваги перебуває літописна фраза “коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь”, яку всі без винятку наші попередники протрактували як свідчення застосування коня в рільництві на теренах України вже у княжу добу. З'ясувавши різницю між конструкцією двох різних типів сохи (односторонки чи “московки” і поліської), першу згадку про кожне знаряддя в українських писемних пам'ятках та райони їх побутування в Україні в XIX - на початку XX ст., а також соціальний статус смердів (за даними Б. Рибакова), котрі фіґурують у літописних діалогах між князями Володимиром Мономахом і Святославом (1103 і 1111 рр.), терени їх проживання і поселення (“погости”) на початку XII ст. тощо, автор дійшов однозначного висновку: зацитована вище фраза українських етнічних земель не стосувалася. Отже й витоки кінного запрягу в українців, як і слов'янства в цілому, не були пов'язані з розвитком орного хліборобства. Це, у свою чергу, спростовує думку тих учених (М. Брайчевського, В. Цалкіна та ін.), які використання коня для обробітку землі приписували племенам черняхівської культури, тим паче давнішим автохтонам України.

З'ясувавши причини відсутності на скельному комплексі Кам'яної Могили зображення запрягу волів у знаряддях обробітку ґрунту, інші важливі моменти, а також зіставивши ареали розповсюдження дитячих колядок (щедрівок) зі символічним волом і терени поширення кривогрядильного рала в Україні в дописемну добу (за Ю. Красновим), автор підтримує думку тих науковців, котрі виникнення орного хліборобства у Східній Європі пов'язують з племенами шнурової кераміки і датують це явище щонайшвидше кінцем III - початком II тис. до н. е. Водночас на основі отриманих у нашій праці наукових результатів, зокрема і щодо форми та конструкції первісного тяглового приладу, спростовуємо міркування про наявність на нещодавно (2000 р.) виявленому археологами черепку схематич- ного зображення кривогрядильного рала (так званого Демидівського), а відповідно й припущення про можливість виникнення рільництва вже у племен лендельсько-полгарської етноісторичної спільності (IV тис. до н. е.).

Нарешті, уточнюємо місце формування та шляхи поширення однотипного однокінного запрягу в українців та інших східних слов'ян, що має принципове наукове значення. Зокрема, знову зосередившись на тяглових засобах, особливо на їхніх з'єднувальних системах, доводимо: по-перше, запряг одного коня виник на західноукраїнських теренах, а не де-небудь інде, звідки відтак розповсюдився скрізь у лісовій зоні Східної Європи - у процесі переселення та освоєння ранніми сло-в'янами нових земель; по-друге, становленню наприкінці VIII - у IX ст. в районі північно-західної окраїни сучасної Російської Федерації (околиці Ільменського озера та м. Стара Ладога) сохи-односторонки передував набутий тутешніми слов'ян- ськими племенами досвід запрягу одного коня в санях.

Отже, все в сукупності окреслює таку послідовність виникнення і розвитку тваринного запрягу в Україні і Східній Європі в цілому: I-й етап - парний запряг волів: 1) у полозний транспорт; 2) у колісний транспорт; 3) в орне знаряддя праці (рало); II-й етап - запряг двох і більше пар волів: 1) у колісний транспорт; 2) в орне знаряддя праці (плуг); III-й етап - однотваринний: 1) одного вола в сани; 2) одного коня в сани; 3) запряг цих тварин у колісний транспорт; 4) одного коня в орне знаряддя праці (соху); 5) одного вола в соху-“московку”; IV-й етап - парний запряг коня: 1) у сухопутний транспорт; 2) в орне знаряддя праці (плуг); V-й етап - запряг двох і більше пар коней: 1) у сухопутний транспорт (колісний і виїзні сани).

У другому підрозділі “Запряг робочої худоби - складовий аспект культуро- та етногенезу українців”, проаналізувавши різні концепції учених (археологів, істориків, мовознавців) стосовно походження українців та їхні арґументи, зіставивши ці міркування з конкретними результатами пропонованої праці, доходимо кількох висновків. По-перше, пошуки праукраїнців в історичний період до нашої ери безперспективні, оскільки становлення більшості предметів та явищ, що стосуються запрягу робочої худоби (вола і коня) як одного з визначальних чинників розвитку відтворюючого господарства, завершилося тільки у ранніх слов'ян черняхівської доби. По-друге, серед сучасних слов'янських етносів відповідні предмети і явища повністю успадкували лише українці. По-третє, оскільки досліджені нами предмети і явища набули завершального вигляду у черняхівських племен, котрі проживали на західноукраїнських землях, то це дозволяє автору висунути гіпотезу: первісні протоукраїнці як культурна спільнота почали формува- тися саме в їхньому середовищі і саме на цих теренах, що потребує ще нового наукового доведення.

Висновки

1. Появу нових типів і варіантів у галузі народного транспорту та знарядь обробітку ґрунту, впровадження конструктивно важливих елементів, вузлів та ідей, а також посилення в цих ділянках нових етнокультурних взаємозв'язків та різних трансформаційних процесів спричиняли лише епохально значні зміни в еконо- мічному та суспільному житті етнічних спільнот.

2. Комплексний аналіз археологічних, мовознавчих, етнографічних і писемних першоджерел дозволив виділити три основних етапи формування та розвитку різних видів запрягу гужових тварин і пов'язаних з ними галузей народної культури в Україні і Східній Європі загалом.

В епоху енеоліту-бронзи єдиною тягловою силою був віл, якого запрягали лише парою, причому в приріжне ярмо (“igo”). Тоді ж було реалізовано на практиці одну з найпринциповіших конструктивних ідей сухопутного транспорту - ідею рухомого кріплення до його передка тяглового приладу (“війя”).

Новим визначальним етапом у розвитку різних видів запрягу робочої худоби, а заодно і в удосконаленні конструкції пов'язаних з ними предметів та об'єктів матеріальної культури, була доба пра- і ранніх слов'ян. Найбільший винахід пра- слов'ян - застосування як тяглової сили лише одного вола. З цим же явищем пов'язаний ще ряд нових винаходів праслов'ян: одинарного ярма як упряжі, однотваринних “оглобель” як тяглового пристрою, нового з'єднувального вузла для кріплення їх до передка ходу полозного транспорту тощо. Праслов'яни також удосконалили упряж на пару волів - їм належить винахід ярма з так званими “кульбаками”.

Все це підготувало ґрунт для поступу у досліджуваній ділянці матеріальної культури, який здійснили їхні спадкоємці - ранні слов'яни (археологічні черня- хівці). Найбільший винахід представників цієї етнокультурної спільності - засто- сування як тяглової сили лише одного коня, а також первісного хомута чи його прототипу як кінної упряжі нового типу та винахід парного ярма з паралельною нашийнику планкою (“підгорлицею”) і “снозами” (ярма “загальноукраїнського” типу).

Третій етап розвитку тваринного запрягу на українських етнічних землях припадає на пізнє середньовіччя, коли тут розповсюджуються випробувані вже іншими етносами Європи винаходи: запряг двох і більше пар коней, “дишель” як скеровуючий і гальмівний засіб, шлея, “шори” та “півшорки” з барками (“орчиками”) і посторонками тощо, а також західноєвропейська за походженням модель воза та російська за походженням соха з “вобжами” (односторонка).

3. Тяглову спроможність пари волів, одного вола та одного коня населення України спершу випробувало в полозному транспорті, потім - у колісному засобі пересування (у возі), і лише відтак - в орних знаряддях праці.

4. В українців, на відміну від інших слов'ян, найдовше і найкраще збереглися архаїчні за походженням явища та елементи, пов'язані із запрягом робочої худоби, притому майже первісних форм: запряг одного вола в одинарне ярмо з “кульбакою”, праслов'янське за походженням парне нашийне ярмо, семантика праслов'янських за походженням термінів “бовкун” й “оглоблі” і приховані за ними конкретні реалії та ряд інших, що засвідчує, з одного боку, зародження кожного з них саме в межах української етнічної території, з іншого - наявність протягом довгого історичного періоду в середовищі українського народу інтенсивних і безперервних діахронних та синхронних етнокультурних зв'язків як однієї з головних умов його збереження і розвитку, а також давні генетичні витоки цього етносу.

5. Споконвіку терени України були важливим реґіоном Східної і Центральної Європи, де зароджувалися і набували подальшого розвитку історично непересічні явища як у галузі тваринного запрягу, так і безпосереднього пов'язаних з ними реалій народної культури - сухопутних засобів пересування та рільничої техніки. Відтак значна частка нових винаходів стала надбанням традиційної культури інших етносів Європи.

6. Результати дослідження визначили цілу низку проблем, які потребують наукової розробки різних фахівців - археологів, етнологів, істориків, лінґвістів, фольклористів.

віл кінь упряжний сухопутний

Основні положення роботи викладені в таких публікаціях

Монографії:

1. Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема) / Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2003. - 444 с.

Рец.: Кріль М. Михайло Глушко. Генезис тваринного запрягу в Україні (культурно-історична проблема). - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2003. - 448 с.; іл., карти, рез. англ. // Вісник Львівського університету: Серія історична. - Львів, 2003. - Вип. 38. - С. 780-785; Остапик І. Слово не для презентації, або ще раз про коня і вола // Дзвін. - Львів, 2004. - № 3. - С. 148-150; [Дем'ян Г.] Фундаментальна етнографічна праця // За вільну Україну. - Львів, 2004. - 18 травня. - № 52 (2165). - С. 6.

2. Шляхи сполучення і транспортні засоби в Українських Карпатах другої половини XIX - поч. XX ст. / Інститут народознавства АН України. - К.: Наукова думка, 1993. - 226 с.

Рец.: Горленко В. У добру путь // Народна творчість та етнографія. - К., 1996. № 1. - С. 80-84; Дацун П. Куди і як мандрували українці Карпат // Неділя: Культурно-громадський тижневик. - Львів, 1996. - 14-20 жовтня. - № 33 (138). С. 2; Гладкий М. Перше комплексне дослідження проблем традиційного транспорту українців Карпат // Народознавчі Зошити. - Львів, 1997. - № 6. - С. 724-726.

Колективні видання, статті:

3. Средства связи и транспорт // Украинские Карпаты: Культура / Львовское отделение ИИФЭ им. М. Ф. Рыльского АН УССР. - К.: Наукова думка, 1989. - С. 54-61.

4. Засоби пересування // Поділля: Історико-етнографічне дослідження / Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. - К.: Вид-во НКЦ “Доля”, 1994. - С. 313-322.

5. Основні типи тяглових засобів колісного транспорту поліщуків XVI-
XVIII століть // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1995. Т. 230: Праці Секції етнографії і фольклористики. - С. 107-121.

6. Невідомі аспекти тяглових засобів полозного транспорту населення Центрального Полісся // Народознавчі Зошити. - Львів, 1996. - № 2. - С. 110-116.

7. Традиційні запряги тварин і тяглові засоби колісного транспорту поліщуків Древляни: Збірник статтей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1996. - Вип. 1. - С. 109-120.

8. “Норовистому коневі і майдан тісний” (З дискусійних проблем про об'єкти деяких східнослов'янських зворотів) // Народознавчі Зошити. - Львів, 1997. - № 1. - С. 57-62.

9. Традиційний сухопутний транспорт // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1997. - Вип. 1: Київське Полісся. 1994. - С. 25-52.

10. Зимовий виїзний транспорт українського селянства // Народознавчі Зошити. - Львів, 1997. - № 5. - С. 283-291.

11. Системи запрягу коня у транспортні засоби українського селянства XVI-XX ст.: Проблеми походження // Народознавчі Зошити. - Львів, 1998. - № 4. - С. 359-375.

12. Засоби зв'язку і транспорт // Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. - Т. 1: Матеріальна культура. - С. 193-217.

13. Бовкун як етнокультурний феномен українців // Вісник Львівського університету: Серія історична. - Львів, 1999. - Вип. 34. - С. 501-516.

14. Полозні і колісні засоби пересування // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. - Вип. 2: Овруччина. 1995. - С. 59-76.

15. Системи запрягу гужових тварин та упряж // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. - Вип. 2: Овруччина. 1995. - С. 77-86.

16. Типи тяглових засобів як диференціююча ознака сухопутного транспорту українців (проблеми комплектування музейних збірок) // Народознавчі Зошити. - Львів, 1999. - № 6. - С. 824-828.

17. Генетичні витоки традиційного транспорту населення Східних Карпат // Народознавчі Зошити. - Львів, 2000. - № 1. - С. 47-64.

18. Віл у різвяно-новорічній обрядовості українців: Реконструкція первісного образу та історичного змісту // Вісник Львівського університету: Серія історична. - Львів, 2000. - Вип. 35-36. - С. 399-425.

19. Семантика лексеми “оглобля” в говорах української мови // Народознавчі Зошити. - Львів, 2000. - № 6. - С. 983-987.

20. Походження традиційного парного ярма в українців (нова концепція) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 2001. - Т. 242: Праці Секції етнографії та фольклористики. - С. 154-188.

21. Витіснення вола конем як упряжної тварини в господарстві українців: соціально-економічні аспекти // Народознавчі Зошити. - Львів, 2001. - № 3. - С. 563-569.

22. Види упряжі коня як тяглової сили в Україні та їх генетичні витоки // Народознавчі Зошити. - Львів, 2002. - № 1-2. - С. 32-40.

23. “Коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь”: нове прочитання літописного факту // Вісник Львівського університету: Серія історична. - Львів, 2002. - Вип. 37. - Ч. 1. - С. 513-524.

24. Оглобля: слово і реалія // Діалектологічні студії. 2: Мова і культура. - Львів: Вид-во Ін-ту українознавства ім. І. Крип'якевича, 2003. - С. 103-111.

25. Кінь у світогляді українців: дохристиянські мотиви // Народознавчі Зошити. - Львів, 2003. - № 1-2. - С. 90-93.

26. Походження “полазника” як звичаю зимової календарної обрядовості українців (нова концепція) // Народна творчість та етнографія. - К., 2003. - № 3. - С. 83-89.

27. Упряж тяглових тварин в Україні доби енеоліту та бронзи: сучасні наукові інтерпретації з погляду етнолога // Вісник Львівського університету: Серія історична. - Львів, 2003. - Вип. 38. - С. 501-522.

28. Сухопутний транспорт поліщуків // Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2003. - Вип. 3: У межиріччі Ужа і Тетерева. 1996. - С. 57-80.

29. Традиційний транспорт українців // Радянська школа. - К., 1990. - № 7. - С. 32-38.

30. Без вола подвір'я голе // Берегиня: Історія, звичаї, традиції українського народу. - К., 1992. - № 1. - С. 63-68.

31. Взявся за гуж, то не кажи: не дуж // Берегиня: Історія, звичаї, традиції українського народу. - К., 1993-1994. - № 2-3. - С. 80-92.

32. Традиційний транспорт // Українське народознавство / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й Горинь, Р. Ф. Кирчіва.- Львів: Фенікс, 1994.- С. 409-436.

33. Традиційний транспорт // Українознавство. - К.: Зодіак-ЕКО, 1994. - С. 142-154.

Матеріали конференцій:

34. Традиційний транспорт лемків у публікаціях XX століття // Мистецтво і традиційна культура українського зарубіжжя: Матеріали міжнародної наукової конференції, Івано-Франківськ, 10-12 листопада 1992 року. - Львів, 1996. - С. 91-97.

35. Перспективи і наукові засади реконструкції сухопутного транспорту Галицької землі княжої доби // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України (Матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції). Івано-Франківськ; Галич: Плай, 1998. - С. 76-79.

36. Типы и динамика развития традиционного гужевого транспорта украинцев Карпат XIX - начала XX вв. // Етнографічна спадщина і національне відродження: Тези доповідей та повідомлень міжнародної наукової конференції. - К., 1992. - С. 108-110.

37. Вплив природно-географічного середовища на шляхи сполучення, гужовий транспорт та етнокультурні взаємозв'язки (на матеріалі українських Карпат) // Природа. Людина. Етнос (Тези Теоретичного семінару “Природа і культура”, Луцьк, травень 1992 р.). - Луцьк, 1992. - Ч. 1. - С. 49-50.

38. Генетичні витоки санного транспорту гуцулів // Проблеми Гуцульщини (Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції. Косів, 27-28 травня 1993 р.). - Чернівці, 1993. - Ч. 3. - С. 71-74.

39. Проблеми становлення гужового транспорту України періоду енеоліту // Тези доповідей і повідомлень міжнародної наукової конференції “Трипільська культура України” (до 100-річчя відкриття). - Львів, 1993. - С. 10-11.

40. Внесок Володимира Кобільника в дослідження традиційного транспорту бойків // Бойківщина: історія і сучасність. Матеріали Міжнародного історико-народознавчого семінару “Населення Бойківщини у контексті загальнокарпатського етнокультурного розвитку”. Самбір, 14-16 вересня 1995 р. - Львів; Самбір, 1995. - С. 110-112.

41. Способи запрягу волів прикарпатськими прасолами XVI-XIX ст. та їх витоки // Бойківщина: Історія і сучасність.- Львів: Фіра-люкс, 1996. - Ч. 2. -
С. 71-73.

АНОТАЦІЯ

Глушко М.С. Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема). - Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.05 - Етнологія. - Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України, Львів, 2004.

У дисертації на міждисциплінарному рівні досліджено функціональне використання вола і коня як тяглової сили в Україні, поетапний розвиток парного, одинарного й інших видів їх запрягу в сухопутних засобах пересування та знаряддях обробітку ріллі від доби енеоліту до XX ст. включно, конструкцію, форми, технологію виготовлення та способи застосування різних типів і варіантів тяглових, гальмівних і скеровуючих приладів, волової та кінної упряжі, відображення у традиційній обрядовості та світогляді українців конкретного функціонального використання робочої худоби в минулому тощо.

Ключові слова: Україна, слов'яни, віл, кінь, запряг, генезис, тяглові засоби, упряж, транспорт, рільнича техніка.

АННОТАЦИЯ

Глушко М. С. Генезис запряжки животных в Украине (Культурно-историческая проблема). - Монография.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.05 - Етнология. - Институт украиноведения им. И. Крипьякевича НАН Украины, Институт народоведения НАН Украины, Львов, 2004.

Диссертационное исследование представляет авторскую концепцию о возникновении и поэтапном развитии запряжки животных разных видов (вола и лошади) у сухопутных средствах транспорта и пахотных орудиях в эпоху энеолита - XX в. н. э. На основе археологических, исторических, этнографических, лингвистических и других источников особое внимание уделяется происхождению, истокам и конструкции различных типов и вариантов тягловых, направляющих и тормозящих средств, воловьей упряжи (парному и единичному ярмам), конской сбруе “нового” вида и прочему - конкретным свидетельствам возможного функционального применения мускульной силы этих животных у хозяйстве и быту населения Украины, Восточной и Центральной Европы вообще. Важное место занимают традицинные представления и верования о воле и лошади, семантика рабочего скота в календарной обрядности и фольклоре украинцев, других славян.

Ключевые слова: Украина, славяне, вол, конь, запряжка, генезис, тягловые средства, упряжь, транспорт, землепашеская техника.

SUMMARY

Hlushko M. S. The origin of animal harness in Ukraine (cultural-historical apporoach). - Monograph.

Thesis submitted for a scientific degree of the doctor of historical sciences on speciality 07.00.05 - Ethnology. - The I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine, Ethnology Institute, National Academy of Sciences of Ukraine, Lviv, 2004.

The research is devoted to the origin and development of different types of ox and horse harness during the Eneolithic Period to XX c. in Ukraine and their constituents such as draught equipment, harness, connecting systems, which is the basic evidence of their industrial use as labour force. The work addresses the issue of the equipment construction, mainly means of land traffic to which these animals were harnessed.

The documentary basis of the research consists of several kinds of the primary sources such as written and archeological documents, the descriptions of traffic carriers and tillage machinery, ox and horse harness done by the scholaks in XIX and the first half of XX cc., ethnographical material found by the author in different regions of Ukraine, linguistic and ethnic data. The comparative factual material on the draught animals harness by other Slavic peoples and their neighbors has been widely used to clarify the most controversial issues addressed.

As far as scholaks hold widely differing views on the dating of the horse harness in Ukraine and in other Slavic countries, we have considered the quantitative ratio of working cattle in different historical periods and scientists' views on its use in the industrial sphere.

The qualitative characteristics and historical tendency to the functional application of oxen and horses are represented in the traditional ceremonies and world outlook of the Ukrainians. Having analysed the ethnographic and folkloric data of eastern, western and southern Slavs, the author has revealed that in the Ukrainian children's carols the symbolic image of oxen (archaic in origin) can be found, which performs a ploughing function. Also the word horn can be traced which implies the very animal.

The analysis of the factual material showed that till the beginning of XX c. the harness of the yoke of oxen had been most widely used in Ukraine dating back the Eneolithic Period. It served as the prototype of a pair or single kind of horse harness (in the Early Iron Age or Scythian). The numerous facts, esp. statistical ones revealed that one horse harness totally dominated among other kinds in XVI-XVII cc. The one-horse harness to wheeled and sleigh traffic was used mainly by the population of the forest zone of Ukraine - Polisia and historic-ethnographic Volhynia. According to the documents it has been ascertained that all types of ox and horse harness including a pair and single one were primarily used with land means of transportation.

This was confirmed by the primary sources concerning draft equipment being the medium between the animal and working part of tools to which it was harnessed. Besides, at the end of XIX to 30s of XX c. the Ukrainians used two types of draft tools with land traffic such as in the form of triplet (for harnessing the yoke) and parallel thills. The triplet-shaft for the yoke was of two kinds made of one billet and of two separate parts. The Ukrainians called such an ox means by the word viya Indo-European in origin or by its dialectal variants. The second modification of the draft tool was of two kinds: with the fixed front end made of the two poles (in sleigh) connected by means of several horizontal pegs and a wooden collar-trap; with the moving front made of the thinner ends of the poles (in sleigh and carts) fixed by one crosscut peg. The first modification of the tool was called rozkip, ohlobli (shafts), dvoilo, also sporadically viya. The second one was called by the protoSlavic in origin lexeme ohlobli. The analysis of the ethnographic material showed that the ohlobli of the second model were of multi purpose as far as they could be used both for harnessing the yoke (in the form of triplet) and one ox or horse (in the form of parallel poles) due to their remade construction.

The usage of a number of names to designate different types and modifications of draft tools implied not only the specificity of their construction but different coupling systems by means of which they were fixed to the running gear of land traffic.

The aforementioned has been confirmed by the thorough analysis of the ox harness construction, namely a pair and single one, its constituent parts, the traditional ways of their coupling, the connecting to other draft tools, folk harness terminology, etc. Besides, in the late XIX - early XX cc. the Ukrainian peasants used three types of the pair horse-collar. The Polishchuks of the northern districts of Volhynia and Rivne regions, also the Olevsk district in Zhytomyr region used one of the most ancient horse-collars, namely the collar with natural crooked sticks (called kulbaky), which was the main type of harness in the ProtoSlavic Period. Thus, in the third-forth millenium AD the tribes of Cherniakhiv culture invented the new modification of collar with the straight under neck lath (called pidhorlytsya) and straight connecting sticks (called snozy), which gradually replaced the traditional one. Later the Western Slavs made another type of the collar on the basis of kulbaky collar - the collar with an inseparable bar (pidhorlytsya) and flat connecting small boards (called doshchechky), which replaced the ox harness of general Ukrainian type in Eastern Carpathians. The characteristic systems of their coupling to draft equipment and the coincidence of the regions of their spread with the areas of each type expansion has been confirmed by the author.

The ProtoSlavic as well as the General Ukrainian modification of the pair collar served the basis of the two modifications of the single collar (so called bovkun), used by the Polishchuks in Ukraine. The analysis of the folk semantics of the term bovkun, the expansion areas of its key meanings (a single collar, one ox, etc.) in Polisia and Left-Bank Ukraine in XIX - 30s XX cc. allowed the author to restore the origin and the original object implied by the word, namely one-ox sleigh. It gave grounds for drawing the main conclusion, namely the one-ox harness was the prototype of the one-horse harness of the Eastern European type, but not otherwise. The single ox collar (with kulbaka) was the first ever harness fitted to a draught horse in Eastern Europe, which was also used by the tribes of Cherniakhiv culture. The primary semantics of the lexemes kobyla (mare), klyacha (jade), shkapa (jade) used to designate a female horse as a cart animal in Medieval Ukraine is the evidence of it while the word konъ would designate a male riding horse. All this simplifies our predecessors' hypotheses that the horse as a draught animal was harnessed in the Eneolithic Period in Eastern Europe while the horse-collar was made on the basis of a packsaddle by the Asian tribes.