Звичаєво-правова традиційна культура українців ХІХ – початку ХХ ст.

Проаналізовані матеріали свідчать про національну специфіку українського звичаєво-правового інституту власності, доводячи, що українці - народ, котрий тяжіє до приватновласницьких форм господарювання: історична форма первісного набування власності через вільне займання землі, подвірне землеволодіння, подільність сімейств і, відповідно, земельних наділів, нерівномірність земельних наділів, акцент на сімейній власності, специфічні форми гуртової і громадської власності - це ті особливості, які роблять звичаєво-правову практику українців неповторним явищем у соціальній культурі народів світу.

У третьому розділі - „Сімейні звичаї у селянському середовищі", що складається з чотирьох підрозділів, досліджується сфера сімейно-майнових відносин у сільській традиції українців ХІХ - початку ХХ ст., яка переважно ігнорувала офіційне право і мала звичаєво-правовий характер.

У першому підрозділі “Сімейна власність” аналізуються народно-правові уявлення про спільність і цілісність сімейного майна в селянській родині. У процесі дослідження виникли певні застереження: існують відмінності в розумінні сімейної власності науковцями і правниками-нормативістами ХІХ ст., з одного боку, та народною правосвідомістю, з другого. Спільну сімейну власність народна правосвідомість усе-таки уявляла синкретично, з погляду патріархальних традицій: хоч майно і спільне, воно називалося „батьківським”. У ХІХ ст. активно проникають у селянське середовище елементи офіційно-правових положень щодо приватної, індивідуальної власності тощо. Поділ на „рухоме” і “нерухоме” майно для народної правосвідомості не характерний. Їй притаманне не абстрактне, а конкретно-прикладне бачення свого майна: предметне (хата, господарчі будови, земля), за статевою приналежністю, відповідно до розподілу робіт за статтю („жіноче” („бабське”) і „господарське”, „хазяйське” (тобто чоловіче) майно), відповідно до походження (яким чином майно потрапило у двір) та ідеальної приналежності майна („батьківщина”, „материзна”) тощо. У народному побуті особливий тип майна складало „придане” („посаг”). Оскільки його основна ознака - перехідність з однієї родини в іншу з прив'язкою до людини, яка здійснює цей перехід із сім'ї в сім'ю на основі шлюбної угоди (жінка-невістка, зять-приймак), то в дисертації запропоновано називати його „трансферним” майном. У цій сфері є такі застереження: не варто вбачати в розумінні посагу якусь гендерну символіку. Зважаючи на прагматичність селянської свідомості, посаг жінки (невістки) нічим не відрізнявся за своєю функціональністю від посагу зятя-приймака; більше того, вони становлять один функціональний тип з майном приймака-робітника, який переходить жити у двір господаря зі своїми речами особистого користування, інструментами, знаряддями праці, хлібом (тобто зерном) тощо, котрі під час спільного проживання і господарювання „працюють” на спільне господарство.

У підрозділі “Звичаї поділу та спадкування майна” досліджуються основні майнові процедури в українській селянській родині ХІХ-початку ХХ ст. Специфікою української звичаєво-правової традиції було домінування виділу (як частки господарства синові, так і трансферного майна за донькою) над спадковими поділами. Актуальними для розгляду справ є два принципи: давності й особистої праці (особистого внеску в господарство, надбання і примноження майна).

Українське село досліджуваного періоду належало до типу патріархального. Це означає, що найвищий статус мала особа чоловічої статі, яка була главою сім'ї („домогосподарем”). Хоча останній і не був повним власником сімейного майна, а лише його розпорядником, проте його господарські функції створювали ілюзію цього, крім того, родове майно („батьківське”) переходило по чоловічій лінії. Стандартний патріархальний варіант сімейних поділів (виділів і спадкових поділів) вважав синів головними претендентами на сімейне („батьківське”) майно. Лише за відсутністю або неповноцінністю синів (у фізичному, моральному плані) першочергове право на сімейне майно мали інші члени родини. І ось тут, на цьому ієрархічному рівні, принцип диференціації за статтю (а, відповідно, і трудовий принцип) виходить на перший план: перевага надається нерідній особі чоловічої статі (приймакові будь-якої з категорій, в основному зятю-приймаку) перед кровним родичем жіночої статі (донькою). Це зумовлювалося передусім господарською доцільністю.

Що стосується юридичних прав жінок, які досліджуються у третьому підрозділі “Жіноче право”, то специфіка подільності сімейств в Україні спричинила ситуацію, при якій після смерті домогосподаря його юридичні права переходили не старшому синові, а переважно вдові. Тобто дружина була головною правонаступницею домогосподаря при умові, якщо вона була в змозі виконувати не лише господарські, а й фіскальні обов'язки. Статус жінки-невістки, відповідно, був на порядок нижчим. Що стосується неодружених жінок (дівчат), то єдине майнове право, яке мали вони в сім'ї батька - це було право на отримання приданого. Участь у спадкуванні була нестабільною і непевною. І навіть коли донькам наділялася частка нерухомого майна, то вона була умовною (формальною, символічною), автоматично додаючись до чоловічої (наприклад, частка незаміжньої сестри - до братових часток; частка вдови або старого батька - до частки того сина, у якого вони лишаються на утриманні). Специфікою ХІХ ст. є активізація заробітчанського руху, у зв'язку з чим жінки мали більше можливостей заробити своєю працею вдома або на стороні. Ці заробітки, звичайно ж, використовувалися по-різному: дівчина складала собі на придане, мати могла додавати їй до приданого, визначеного батьком, частку зароблених нею особисто коштів.

У четвертому підрозділі “Інститут приймацтва” йдеться про те, що специфікою української звичаєво-правової традиції був розвинений інститут приймацтва, який включав у себе не лише приймацтво за шлюбом, а й усиновлення, опіку над неповнолітніми і старими. Його навіть можна вважати українською звичаєвою специфікою, хоча в інших культурах він також побутував. Особлива популярність інституту приймацтва в Україні пояснюється подільністю сімейств і переважанням малої сім'ї. Дослідники звичаєвого права ще в ХІХ ст. зазначали, що інститут опіки - таким, яким він вважається за канонами права (з особливим акцентом на майновому аспекті - опіка над майном), - звичаю не притаманний. Після докладного вивчення джерел напрошується висновок, що з погляду народно-звичаєвого, усиновлення, опікунство над малолітніми і перестарілими мають розглядатися в комплексі явищ інституту приймацтва. В українській соціальній культурі „приймацтво” передбачало, що певні люди (діти, підлітки, зяті, престарілі) приймалися в іншу сім'ю на тих чи інших умовах, часом зі своїми сім'ями.

Народна правосвідомість і правотворчість, базована на ідеальному принципі справедливості, гнучко пристосовуючись до різноманітних змін - демографічних, політичних, соціальних, екологічних, законодавчих - успішно регулювала майнові відносини сільської родини.

У четвертому розділі „Договірно-зобов'язальні звичаєво-правові відносини", що складається з трьох підрозділів, досліджуються: внутрішньосімейні угоди (про власне шлюб, про придане, про приймацтво, заповіти, угоди про всиновлення й опіку) та позасімейні угоди, трудові угоди (про найм або оренду) тощо. Договірне та зобов'язальне звичаєве право становить одну з найменш досліджених галузей народної звичаєвої традиції.

Перший підрозділ “Угоди за звичаєм” присвячений загальній характеристиці угод всіх типів - сімейним, позасімейним, угодам купівлі-продажу, обміну, позичці. Аналіз договірно-зобов'язальних відносин в українському традиційному суспільстві виявив ряд закономірностей. Для всіх перерахованих вище типів договірних і договірно-зобов'язальних відносин характерні такі спільні риси: 1) угода (“умова”) укладалася переважно усно, збільшення в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. числа письмових угод не применшило значення усної; 2) умова складалася в присутності свідків, причому в деяких місцевостях за свідків були не лише приватні особи, а й офіційні (з громадського уряду, волосного правління); 3) обов'язковим для більшості угод було її закріплення через могорич; 4) при розірванні угоди існували санкції проти винної сторони тощо. Це - “кістяк” звичаєвих угод різного типу. При цьому кожна з “умов” мала свою специфіку, зокрема кількарівневій шлюбній угоді притаманна особлива обрядовість та символічність окремих дій; трудові ж угоди відзначалися прагматичною лаконічністю.

У другому підрозділі “Сімейні угоди”, вивчаються угоди про шлюб та приймацтво, заповіти. Сімейні угоди становлять важливу галузь звичаєвого договірно-зобов'язального права, яке, в свою чергу, регулювало переважно майнові відносини в селянському середовищі. Чільне місце серед них займало укладення шлюбу, що являло собою складний обрядовий символіко-правовий комплекс. У шлюбній угоді важливу роль мало обговорення та узгодження між двома сторонами майнових питань: приданого молодої, огляд господарства молодого, видатки на весілля.

Домовленості про приймацтво тісно переплетені зі шлюбними угодами (приймацтво зятя), а також зі звичаями спадкування і виділу майна. Зі спадковим звичаєвим правом пов'язані також селянські заповіти. Це найчастіше виявлялося в тому, що, за народною традицією, усний заповіт був переважно обрядовою фіксацією звичаєвої норми спадкоємності, за якою сини, здебільшого, отримували рівні частини, а донькам забезпечувалося придане, тоді як письмовий заповіт закріплював особисту волю заповідача, яка “не вписувалася” в елементарний звичай. Сам факт складення письмового заповіту і форму, за якою він складався, можна вважати цілковито відповідними до законодавства.

У третьому підрозділі “Економічні позасімейні договірно-зобов'язальні звичаї” розглядаються різні типи зобов'язально-договірних позасімейних відносин, зокрема, звичаї сусідської взаємодопомоги, звичаї, базовані на праві користування і володіння (звичаї винайму). Існували також комбіновані варінти на основі специфічно-звичаєвого поєднання або синкретизму першої і другої груп.

Звичаї сусідської взаємодопомоги передбачали рівнозначний/ рівноправний обмін працею або послугами між двома (кількома) суб'єктами, коли обидва (всі) суб'єкти спільно почергово виконували (переважно ту саму) роботу спершу в господарстві одного, потім іншого. Ці звичаї не мали юридичних наслідків. Невиконання одним суб'єктом своєї частки роботи не спричиняло ніяких санкцій.

Позасімейні звичаї, базовані на праві користування і володіння, передбачали винайм одним суб'єктом землі, нерухомості, рухомості, робочої сили іншого суб'єкта. Порушення домовленості зумовлювало певні правові та економічні санкції, щоправда не лише звичаєві. Нерідко справи щодо виконання трудової угоди (зокрема найму) розглядалися не за звичаєм, а за законом. Класичним прикладом народних землеробських економічних звичаїв є „супряга” („спряжка”, „толока”), яка побутувала практично в усіх реґіонах України на всіх етапах аграрної історії. „Супряга” застосовувалася у середовищі тяглих селян, тобто в межах одного селянського стану.

Специфіка економічної ситуації на українських землях, зумовлена поділом селян на різнорідні за майновим станом та фіскальною приналежністю групи („тяглих”, „піших”, „халупників”), подільністю сімейств, нерівномірністю земельних наділів, значною кількістю малоземельних і безземельних, - усе це створило підгрунтя для широкого побутування економічних звичаїв найму в найрізноманітніших формах, нерідко синкретичних і комбінованих.

В Україні здавна практикувалися економічні відносини, за якими один господар віддавав іншому рухоме або нерухоме майно в тимчасове користування чи володіння на певних умовах. Народна юридична термінологія, звичайно, не знала слова “оренда”, такі дії позначалися в мові дієслівними конструкціями типу “наймати”, “винаймати” або ще простіше: “віддавати” (комусь щось на такий-то термін за те-то) чи “брати” ("взяти”). З цієї точки зору, природа оренди (у тому сенсі, в якому її розуміли селяни) була тотожна природі позик. Ця своєрідність народної економічної правосвідомості кваліфікується як синкретизм звичаєво-правових економічних уявлень. Більше того, навіть поняття купівлі-продажу, знову ж таки, за народною економічною правосвідомістю, як це не парадоксально звучить, також є тотожним поняттю позички: нерідко термін “продавати” у документах XVIII-ХІХ ст. позначав насправді віддачу в оренду, під заставу або в позику (наприклад, той-то продав тому-то свою землю на рік); водночас сама процедура “купівлі-продажу” позначалася іншими дієслівними конструкціями: “віддати”, “уступити”.

Звичаї, базовані на праві користування і володіння, вкладалися в досить просту схему: право користування надавалося або за відробіток, або за платню (натуральну, грошову, натурально-грошову). При натуральній оплаті розрахунок вівся переважно з урожаю (наприклад, з „копи” (скіпщина) або „зі снопа”); часом - з площі землі, зрідка встановлювалася фіксована платня натурою. „Скіпщині” і „спольщині” навіть у кінці ХІХ ст. надавалася перевага при оренді орної землі, частково при оренді сінокосів. Пасовища здебільшого віддавалися за грошову оплату, хоча побутували й комбіновані варіанти. Грошові форми оплати за оренду переважали при винаймі будівель (хати, господарських будов, млинів, корчм тощо).

Сільськогосподарський найм на роботу в Україні побутував завжди. Це також пов'язано з подільністю сімейств, нерівномірністю земельних наділів і, відповідно, нерівномірністю статків селян, значна частина яких задля виживання мусила підробляти на стороні, а заможніші - користалися послугами наймитів. Особливо популярними були звичаї „зажону” і „замолоту”. Наймана праця за фіксовану платню (натуральну, натурально-грошову чи грошову) широко практикувалася саме в досліджуваний період. Цій формі договірно-зобов'язальних відносин передували більш архаїчні, які фігурують в українських джерелах під такими назвами, як “підсусідництво”, “приймацтво” або під дієслівними конструкціями типу “прийти (взяти) в сім'ю” тощо. Простежується спадкоємність між цими двома формами надання сільськогосподарських послуг, яка виявляється в побутуванні синкретичних звичаєвих форм.

Чиншові правовідносини, що також значною мірою керувалися звичаєм, повчальні не лише з погляду економічного, а й загальнотеоретичного та регіонального: чиншовиками у більш ранні історичні періоди (ХVІІ-XVIII ст.) були неукраїнці (поляки, німці-колоністи), і власне, чиншові відносини є за своїм походженням неукраїнськими, проте в досліджуваний період внаслідок повної етнічної асиміляції нащадків перших чиншовиків самі економічні договірно-зобов'язальні відносини стають окремою складовою саме української звичаєво-правової культури.

Звичаєві економічні договірно-зобов'язальні відносини в Україні відзначаються різноманітністю та варіативністю. Це зумовлено соціальною структурою господарства, зокрема поділом стану селянства на різні категорії, внаслідок чого виникала економічна потреба взаємодії та кооперації поміж різними селянськими, з одного боку, і селянськими та поміщицькими господарствами (економіями), з другого. В основі звичаєвих економічних відносин лежить принцип обміну. Власне, економічна народна правосвідомість якраз і бачила всі розглянуті у цьому розділі економічні відносини як відносини обміну в різних формах: як взаємний обмін послугами, обмін тяглової худоби на селянську працю, селянської праці - на частину врожаю тощо. Саме завдяки цим відносинам українське село змогло вижити у надзвичайно складних умовах натурального господарства та перехідного етапу від натурального господарства до товарно-грошових відносин. Якраз у ХІХ та початку ХХ ст. виробився складний симбіоз традиційних звичаєвих форм економічного співробітництва з новими капіталістичними формами. Загалом же в селянських договірно-зобов'язальних відносинах оначуваного періоду переважає стихія звичаю.

У Висновках подано основні науково-теоретичні положення та результати фактологічного аналізу проблеми звичаєво-правової традиційної культури українців ХІХ-початку ХХ ст., підведено підсумки дослідження відповідно його завдань, які виносяться на захист:

- доведено, що звичаєво-правова культура - це наукова тема, котра потребує інтердисциплінарного вивчення, широкого залучення історичного, правового, лінгвістичного, етнографічного, фольклорного матеріалу. Простежено багаті традиції вивчення окремих аспектів означеної теми в різні періоди, виявлено, що здобутком дослідників ХІХ ст. є передусім величезна збирацька і класифікаторська робота, вироблення класифікаційних та методичних принципів збирання, систематизації та первинного аналізу польового матеріалу. У цей час встановилися дві основні тенденції у трактуванні звичаю - нормативістська і соціологічна. Показано, що початок ХХ ст. характеризується сплеском наукового поступу; активізується пригасла на початку століття збирацька діяльність, продукуються нові ідеї, з'являються грунтовні теоретичні розробки з питань звичаю і права. У подальші радянські часи, зокрема після репресій 1930-х, тема звичаєвого права не була популярною, тим вагомішими є окремі праці цього періоду;

- доведено, що звичаєво-правовий інститут власності має суттєві відмінності від правового. Народна правосвідомість не розрізняла понять “власність”, “володіння”, “користування”, натомість у народній мові побутували такі народно-юридичні термінологічні дієслівні конструкції, як “своїти” (землю), “купити землю на рік” у значенні “взяти в оренду”, класифікаційні терміни на позначення різних категорій землі, зокрема, “держава”, “поле”, “садиба”, “новина”, “різова”, “ляди”, “розтреби”, “отчизна”, “материзна”, “вольниця”, “сяберська земля” тощо. З'ясовано, що народна правосвідомість ХІХ-початку ХХ ст. є синкретичною, їй був притаманний своєрідний класифікаційний підхід, базований не на абстрактних категоріях, а на конкретно-прикладних поняттях;

- підтверджено, що найбільш природною для української ментальності та народної економічної культури була подвірна форма землеволодіння; доведено, що при ній виразніше, ніж при урівняльно-общинному типі, виявляються результати особистої ініціативи та підприємливості селянина, його здатності виживати в різних умовах і адаптуватися до політичних, економічних, природно-кліматичних змін; спростовано ототожнення українських земельних відносин з "общинними"; запропоновано принципово новий підхід до вивчення народно-юридичних уявлень про спільну власність, а також нову класифікацію її історичних форм (“вольниця”, “гуртова власність”, “громадська власність”); показано, як у ХІХ ст. стереотип народної правосвідомості щодо „спільної власності“ виявляв себе у сервітутних суперечках;

- обгрунтовано положення про те, що подільність земельних наділів - генеральна ознака української звичаєво-правової та економічної культури, - зачіпає не лише суто економічну сферу, а й систему сімейних відносин; доведено, що українці, по суті, тяжіють не до колективних, а до індивідуальних, а точніше, - сімейних форм буття, що виявлялося в особливій неприязні до общинного і громадського землеупорядкування, до великих патріархальних форм сімей. Доведено, що специфікою української звичаєво-правової культури є те, що головною майновою процедурою в селянській родині був саме виділ майна, а не його успадкування. Продемонстровано, що в українській родині майновий статус окремих її членів виявляє всі ознаки статево-вікової стратифікації, а також базується на системі спорідненості, яка в народному середовищі актуалізувала не лише біологічні та шлюбні зв'язки, а й трудові, засновані на принципі господарської доцільності. Показано, що хоча здійснення основних майнових процедур (виділ майна, спадковий поділ) в українському селянському середовищі відбувалося за патріархальним правом (при якому чоловіча стать мала перевагу перед жіночою; повнолітні перед неповнолітніми і перестарілими; рідні (в межах однієї родини) перед напіврідними, нерідними, “законні” родичі перед фіктивними), усе-таки українській звичаєвій традиції притаманна своя специфіка: особливий статус жінки-вдови як правонаступниці, розвинений інститут приймацтва тощо;

- проаналізовано українські сімейні договірно-зобов'язальні відносини, показано, як у цю традиційно консервативну сферу в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. починають проникати нові правовідносини, які пов'язуються зі зростанням заробітчанства, письмового закріплення угод, заповітів. Доведено, що превалювання комбінованих форм договірно-зобов'язальних відносин на селі складало специфіку саме ХІХ ст. і демонструвало гнучкість та адаптивність звичаєвої системи; визначено причини різноманітності українських економічних звичаїв: по-перше, це значна питома вага натурального господарства в економіці українського села ХІХ ст., що створювало сприятливі умови для тривалого побутування „скіпщини”, „спольщини”, „зажону” з натуральною і комбінованими формами оплати; по-друге, це стабільність звичаєвої практики подільності сімейств та земельних наділів в Україні; по-третє, такий стан речей був зумовлений і соціальною структурою українського села, зокрема поділом стану селянства на різні категорії (тяглі, піші, халупники), внаслідок чого виникала економічна потреба взаємодії і кооперації поміж різними селянськими, з одного боку, і селянськими та поміщицькими господарствами (економіями), - з другого;

- науково обґрунтовано, що при всій відмінності історичних доль Волині, Полісся, Поділля, Подніпров'я, „Малоросії” (у вузькому розумінні слова, тобто Полтавщини й Чернігівщиин), Слобожанщини, Півдня України, звичаєво-правові відносини є ідентичними на всіх етнічних землях українців. Що стосується Галичини, то хоча відмінність джерел (польська мова, посилання на польську та австрійську правову дійсність тощо) і створює враження інакшості, насправді ж по суті загальні риси звичаєво-правової традиції подібні: подвірна форма землеволодіння, подільність сімейств, подрібнення земельних наділів, загальні риси спільної сімейної власності, переважання звичаїв виділів над спадковими звичаями, важлива роль жінки як правонаступниці домогосподаря, стабільні народно-правові уявлення про спільність угідь, розвиненість інституту приймацтва у різних формах, практика договірно-зобов'язальних відносин, подібність звичаїв взаємодопомоги з принципом обміну, синкретичність народної правосвідомості, активні процеси правотворчості в пореформений період тощо. Ці явища, а точніше їх комплекс, можна вважати звичаєво-правовою специфікою українського села ХІХ - початку ХХ ст. на всій етнічній території;

- виявлено, що такий стан речей не виключає регіональної та локальної специфіки реалізації перерахованих явищ. В деяких районах існували своєрідні місцеві звичаї та окремі специфічні групи селянства (наприклад, „десятинщики” на Півдні України, буковинські гуцули „шляхетського походження”, чиншовики Поділля, „місячники” в маєтках Лівобережної та Правобережної України, „парові”, „поєдинки”, „комірники” Галичини тощо. А Західна Україна взагалі демонструє вищий рівень правового регулювання питань, пов'язаних з селянством, та особливу розвиненість інституту громадського землеволодіння і самоуправління. На Півдні України в означений період ширше застосовуються прогресивніші методи господарювання і, відповідно, активізуються товарно-грошові відносини в селянському побуті, в той час як “старі” українські регіони тяжіють до консерватизму та архаїчних звичаїв. Лівобережна Україна і Слобожанщина демонструють особливу живучість звичаєво-правових явищ, пов'язаних із власністю на землю, за якими ділянка, набута на праві першої заїмки або розчищена від лісу (“ляди”, “розтреби”) є незаперечною власністю селянина. Він мав право розпоряджатися нею на власний розсуд, що суперечило офіційному статусу цих земель як “казенних”. Поділля показове щодо специфіки звичаєво-правової традиції чиншового права. Полісся і “озерна” Волинь виявляють неординарні звичаї користування лісовими та водоймищними угіддями. Специфікою Карпатського та Прикарпатського регіонів є особлива варіабельність і розвиненість скотарських економічних та соціальних звичаїв. Проте навіть своєрідні місцеві форми звичаєво-правової традиції селянства не порушували загальноукраїнської картини селянського укладу;

- з'ясовано, що часова диференціація економічних звичаїв виявляється в наявності певних особливостей дореформеної (щодо кріпацьких сіл) та пореформеної доби; запропоновано задля певної специфікації виділяти так звані „панські” економічні звичаї, які регулювали позаправові відносини між поміщиком і залежним селянином, однак наголошено, що при всій їх „етнографічності” (наприклад, звичаї відробітку за „гарнці”, „шарварки”, „даровщини”, „толоки” тощо), вони цілком вписуються у моделі договірно-зобов'язальних звичаєвих відносин. Продемонстровано, що реформування на селі, недосконалість законодавства щодо устрою селян були сприятливим грунтом для побутування звичаю: навіть на західноукраїнських землях, де процес реформування селянського устрою розпочався раніше і реалізувався за чіткими німецькими схемами, закон не міг передбачити всіх нюансів різноманітного селянського побуту, а що стосується території, котра перебувала в правовому полі Російської імперії, то тут, як видно з „Місцевих Положень”, прийнятих у комплексі реформи 1861 р., формулювалися положення цілковито „мертвонароджені” як для української дійсності, тому ситуація де-факто не збігалася з ситуацією де-юре. Показано, що пореформений період демонструє активне входження капіталістичних відносин у село і впертий опір консервативної селянської дійсності, саме в цьому періоді виявляє себе не стільки консервативна правосвідомість, скільки народна правотворчість;

- проаналізований доробок науковців ХІХ-ХХ ст. щодо звичаєво-правової культури українців ХІХ ст., а також джерела, вперше введені в науковий обіг, свідчать про те, що звичаєво-правові відносини українців в означений період значною мірою базувалися і регулювалися звичаєм, часто всупереч закону; активно побутували архаїчні економічні звичаї, часом витворювався своєрідний симбіоз звичаю і права, активно виявляла себе народна правотворчість. Саме звичай став для українського села, та й узагалі - для всієї етнічної культури українців - ефективною формою самовиживання у складних політичних та соціально-економічних умовах в межах іноетнічних держав.

Публікації, що відображають основний зміст та висновки дисертації

1. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців. - К., 2000. - 379 с. (22,08 др. арк.).

2. Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ-початку ХХ ст. - К., 2004. - 587 с. (36,62 др. арк.).

3. Типологія етнічних процесів (комунікативна методика) // Етнічна історія народів Європи. - К., 1999. - С. 15-19.

4. Основні напрями вивчення гендерних проблем в традиційному українському суспільстві // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. - Серія: Історія. - 1999. - № 45. - С. 4-9.

5. Два виміри українського образу // Українці: історико-етнографічна монографія: У 2 кн. - К., 1999. - Кн. 2. - С. 161-177.

6. З історії української системи спорідненості // Етнічна історія народів Європи. - К., 2000. - № 4. - С. 59-65.

7. Міжетнічні контакти в Галичині в сфері звичаєвого права // Етнічна історія народів Європи. - К., 2000. - № 5. - С. 81-87.

8. Методологічні засади вивчення систем спорідненості // Етнічна історія народів Європи. - К., 2000. - № 6. - С. 35-39.

9. До питання про статус жінки в традиційному українському суспільстві // Етнічна історія народів Європи. - К., 2000. - № 7. - С. 16-21.

10. Дискусійні аспекти трактування терміна “звичаєве право” // Етнічна історія народів Європи. - К. - 2001. - № 8. - С. 4-9.

11. Звичаєве право у дослідженнях Олександра Кістяківського // Етнічна історія народів Європи. - К., 2001. - № 9. - С. 28-33.

12. Литовський Статут і звичаєве право // Етнічна історія народів Європи. - К., 2001. - № 10. - С. 4-9.

13. Сучасний погляд на проблему волоського права // Етнічна історія народів Європи. - К., 2001. - № 11. - С. 110-116.

14. До поняття “звичай” // Народознавчі зошити. - Львів, 2001. - № 3. - С. 525-528.

15. Звичаєве право українців у дослідженнях Івана Франка // Етнічна історія народів Європи. - К., 2002. - № 12. - С. 4-8.

16. Теоретичний доробок “Комісії для виучування звичаєвого права України” // Етнічна історія народів Європи. - К., 2002. - № 13. - С. 13-17.

17. Матеріали наукової експедиції для вивчення етнічної історії та етнокультури населення Криму // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. - Серія: Історія. - Вип. 67: Етнокультура сучасного Криму. - К., 2003. - С. 27-49.

18. Вплив соціоантропологічних чинників на інститут власності в традиційному українському суспільстві // Соціум: альманах соціальної історії. - Вип. 2. - К., 2003. - С. 135-148.

19. Customary Law Conceptions of Ukrainians regarding 19th Century Land Law (on the basis of legal cases concerning the “starozayimochni” (seized long time ago) in Slobozhanshchyna) // Ethnic History of European Nations” (Етнічна історія народів Європи”. - № 14. - К., 2003. - С. 11-17).

20. Угоди за звичаєвим правом українців в ХІХ - на початку ХХ ст. // Етнічна історія народів Європи. - К., 2003. - № 15. - С. 11-18.

21. Народно-правові уявлення українців про спільну власність у ХІХ ст. і селянські сервітути // Вісник Київського університету. - Серія: Історія. - Вип.74/76. - К., 2004. - С. 72-76.

22. Звичаї обміну в українській шлюбній обрядовості // Етнічна історія народів Європи. - К., 2004. - № 17. - С. 5-11.

23. Терміни спорідненості: новий погляд на старі проблеми // Українська мова та література. - Число 3, січень, 2001 р.

Размещено на Allbest.ru