Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

КОСТЮЧОК Петро Леонтійович

УДК 39(477.85/.87)”1890/1939”

ЕТНОПОЛІТИЧНІ ТА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ НА ГУЦУЛЬЩИНІ В КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ (кінець ХІХ ст. - 1939 р.)

Спеціальність 07.00.05 - Етнологія

Автореферат

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор КУГУТЯК Микола Васильович, завідувач кафедри всесвітньої історії і етнології, директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, профессор КОЖОЛЯНКО Георгій Костянтинович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри етнології, античної та середньовічної історії;

кандидат історичних наук БАЛАГУТРАК Микола Петрович, Інститут народознавства НАН України, науковий співробітник відділу етнології сучасності.

Провідна установа: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.

Захист відбудеться 3 липня 2006 р. об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 20.051.05 Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка,79).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

Автореферат розіслано 2 червня 2006 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради І.Я. Райківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У світлі сучасних глобалізаційних та модернізаційних процесів спостерігається посилений інтерес до етнонаціональної площини життєдіяльності людства. Процес вимивання етнокультурних цінностей та поширення масової культури призводить до нівелювання етнічності, поступового її розчинення, втрати своєрідності та неповторності. Саме тому вивчення національної історії на локальному рівні є одним із важливих аспектів пізнання власної етнокультурної багатоманітності, особливостей життєдіяльності етнографічних груп та розвитку етнографічних реґіонів, районів, зон. У зв'язку з цим актуальності набуває дослідження духовно-ціннісного пласту, оскільки воно виводить на проблему збереження етнічного колориту та культурної самобутності, формування та становлення національної ідентичності, її складових елементів.

Багатовікове перебування українців під іноетнічною владою та адміністративно-територіальний поділ українських етнічних територій між різними державами гальмували етноконсолідаційні та національно-державницькі тенденції. З огляду на це виникає потреба дослідження особливостей процесу становлення української нації та національної ідентичності в окремих етнографічних реґіонах. Одним із таких є Гуцульський етнографічний район. У цьому аспекті зростає значення етнополітичних та національно-культурних процесів, які безпосередньо впливали на формування, становлення та утвердження національної ідентичності гуцулів. Важливість досліджуваної теми посилюється також на фоні розігрування певними політичними силами сепаратизму окремих територій і реґіонів.

Актуальність теми зумовлена також тим, що на сьогодні проблема комплексного вивчення етнополітичних процесів на Гуцульщині в контексті становлення української нації в 90-х рр. ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. залишається малодослідженою. У зв'язку з цим постала потреба виокремити особливості етнополітичного та національно-культурного розвитку історико-етнографічних районів та національної життєдіяльності етнографічних груп. Одним з таких досліджень є дана робота.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснено згідно з науковою проблематикою кафедри всесвітньої історії і етнології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні процеси у Центрально-Східній Європі”.

Об'єктом дослідження дисертації виступає гуцульська етнографічна група та Гуцульський історико-етнографічний район.

Предметом дослідження є етнополітичні та національно-культурні процеси в Гуцульському історико-етнографічному районі, які активували або гальмували чинники національної ідентичності.

Мета роботи полягає у вивченні трансформації та особливостей національної ідентичності населення Гуцульщини у контексті етнополітичних та етнокультурних процесів. Відповідно до окресленої мети визначено такі основні завдання:

проаналізувати зміст, динаміку, основні напрями та особливості суспільно-політичних, етносоціальних та культурно-освітніх процесів на Гуцульщині в 90-х рр. ХІХ - 30-х рр. ХХ ст.;

висвітлити роль національно-культурних чинників у становленні національної ідентичності гуцулів;

дослідити етнополітичні фактори розвитку Гуцульського етнографічного району;

простежити участь гуцулів в загальноукраїнських етноінтеграційних та державотворчих процесах;

охарактеризувати сутність, форми та наслідки денаціоналізації гуцулів окупаційними режимами;

визначити роль і місце провідної верстви - місцевої інтелігенції - в етно- та соціополітичній життєдіяльності Гуцульщини;

з'ясувати становлення української національної ідеї та її консолідуючий вплив на гуцулів у досліджуваний період;

на прикладі гуцульської етнографічної групи виявити особливості складного процесу становлення єдиного національного організму при збереженні своєї етнографічної самобутності.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 90-ті рр. ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст. Вони зумовлені специфікою загальноісторичних процесів, які відбувалися на теренах Буковини, Галичини та Закарпаття. Нижня межа - 90-ті рр. ХІХ ст. - визначена початком національно-культурного відродження на Гуцульщині та активізацією суспільно-політичного життя. Верхня межа - 30-ті рр. ХХ ст. - окреслена масовою політизацією населення Гуцульщини та формуванням виразної етнодомінантної української національної ідентичності гуцульської етнографічної групи.

Територіальні межі дисертації охоплюють Гуцульський історико-етнографічний район Карпатської зони Західного етнографічного реґіону України, який у кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. перебував у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Його територія охоплює сучасні Верховинський та Косівський, частково Коломийський і Надвірнянський райони Івано-Франківської області, Вижницький та Путильський райони Чернівецької області, Рахівський район Закарпатської області та частково Румунські Карпати.

Методологічною основою роботи є застосування як загальнонаукових, так і спеціальних наукових методів. Спираючись на принцип історизму, об'єктивності, критичної оцінки джерел, методи аналізу та синтезу, в дослідженні широко використані етнологічні методи: порівняльно-історичний, аналітично-типологічний, історичної реконструкції, статистичний. Комплексність використання принципів і методів сприяло чіткому обґрунтуванню наукового пошуку через відповідну джерельну базу.

Наукова новизна результатів дослідження. У дисертації вперше здійснено спробу науково обґрунтувати особливості етнополітичного та національно-культурного розвитку Гуцульського історико-етнографічного району, комплексно дослідити чинники, механізми та динаміку національної ідентичності гуцулів. На основі систематизації архівних джерел відтворено зміст, напрям та особливості суспільно-політичних, соціально-економічних та культурно-освітніх процесів на Гуцульщині. Проаналізовано сутність та основні фактори етнізації і політизації гуцульської етнографічної групи. Етнополітичні процеси на Гуцульщині зводилися до боротьби двох тенденцій: становлення української нації, її національної консолідації та асиміляційної політики окупаційних режимів. Етнополітика Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини щодо гуцулів мала яскраво виражений реґіональний характер. У зв'язку з чим вони зробили спробу денаціоналізувати гуцулів. Встановлено, що етнополітика вказаних держав негативно позначилася на національному розвитку гуцулів, що відобразилось на нерівномірному протіканні ідентифікаційних процесів у середовищі гуцульської етнографічної групи. Доведено, що незважаючи на значні національно-політичні, культурно-освітні та господарсько-економічні перешкоди, населення Гуцульщини спершу крізь призму етнокультурних факторів, а згодом через політизацію етнічності ідентифікувало себе як невід'ємну частину української нації.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що представлений у дисертації матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні робіт з історії України, зокрема Буковини, Галичини, Закарпаття, етнографії Гуцульщини, історичної та політичної реґіоналістики. Результати дослідження використовуються при підготовці і під час викладання нормативних й спеціалізованих курсів з історії України та етнології, при проведенні лекційних і практичних занять, у краєзнавчій роботі.

Особистий внесок дисертанта полягає у проведенні масштабної пошукової роботи, обробці та узагальненні матеріалів, формулюванні наукових положень і висновків роботи. Наукові розробки дисертанта викладені у 5 публікаціях.

Апробація результатів дисертації. Рукопис дисертаційної роботи обговорений на засіданнях кафедри всесвітньої історії і етнології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Матеріали дослідження апробовані на Першій Міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина - Наддніпрянщина - Донеччина” (Івано-Франківськ, 24-26 червня 2004 р.), ХІІ щорічній міжнародній Міждисциплінарній конференції з юдаїки (Москва, Російська Федерація, 1-3 лютого 2005 р.), Другій Міжнародній науковій конференції “Соборність України: історична спадщина і виклики часу” (Переяслав-Хмельницький, 19-20 травня 2005 р.), Другому Міжнародному науковому семінарі “Кайндлівські читання” (Чернівці, 28-29 травня 2005 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні партії і вибори в Україні: історія та сучасність” (Івано-Франківськ, 14-15 жовтня 2005 р.), Третій Міжнародній науковій конференції “Соборна Україна: історична ретроспектива” (Черкаси, 9-10 грудня 2005р.), ХІІІ щорічній міжнародній Міждисциплінарній конференції з юдаїки (Москва, Російська Федерація, 31 січня-3 лютого 2006 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Українська державність: генеза, історичний розвиток, традиція” (Житомир, 23-24 березня 2006 р.). Основні положення роботи виносилися на обговорення щорічних науково-звітніх конференцій кафедри всесвітньої історії і етнології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 2004 - 2006 рр.).

Структура дисертації визначена характером дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (654 найменування), додатків. Основний обсяг дисертаційного дослідження становить 183 сторінки.

активізація національний самобутність культурний

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, зв'язок роботи з науковими програмами та планами, сформульовано мету і завдання, визначено об'єкт, предмет, географічні та хронологічні межі, методологічні засади та методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи, подано відомості про апробацію отриманих результатів, структуру дисертації та публікації з теми.

У першому розділі “Теоретико-методологічні аспекти і джерельно-історіографічна база дослідження” проаналізовано теоретико-методологічні засади дослідження, охарактеризовано джерела, використані автором, та стан наукової розробки теми.

У першому підрозділі “Методологічні засади дослідження” з'ясовано, що становлення будь-якої нації проходить кілька етапів. Не є винятком і українська нація. Вітчизняні та зарубіжні дослідники виділяють три етапи (фази) становлення нації: 1) науково-етнографічний; 2) культурницький; 3) політичний. Національне відродження на Гуцульщині, на відміну від інших українських етнічних територій, зокрема Галичини та Наддніпрянщини, було запізнілим. Тому особливістю етнополітичного та національно-культурного розвитку Гуцульщини є накладання культурницького та політичного етапів (фаз) національного поступу.

Для розуміння предметного поля дисертаційного дослідження встановлено сутність етнополітичних та національно-культурних процесів і національної ідентичності.

Під етнополітичними та національно-культурними процесами розуміємо сукупність суспільно-політичних і частково етнокультурних процесів, які відбувалися на території проживання певної етнічної чи етнографічної групи та впливали на її етнонаціональну ідентифікацію. У практичній площині етнополітичну ситуацію можна дослідити, аналізуючи індикатори, якими виступають механізми панування, економіка, культура, географія, етнічність, мова і релігія.

Загалом широке коло питань, пов'язаних із вивченням сутності, маркерів, ролі, типів національної ідентичності, висвітлено у працях зарубіжних (Б.Андерсон, П.Ван Дер Берг, Г.Ганс, Е.Гобсбаум, А.Дашевський, Р.Джон, В.Ісаїв, Дж.Маккей, Ф.Льюїс, Д.Найт, Е.Сміт, Б.Р.Холл, Г.Шапіро), радянських (В.Козлов, А.Гофман, В.Левкович, Л.Дробіжева, П.Кушнер, Ю.Бромлей, В.Піменов), сучасних вітчизняних (М.Балагутрак, І.Варзар, М.Варій, Т.Воропай, П.Гнатенко, О.Гриб, В.Кирилич, І.Кресіна, Л.Нагорна, О.Нельга, М.Обушний, В.Павленко, О.Симончук, М.Шульга, М.Юрій) та російських (В.Бабаков, Т.Іларіонова, Н.Лебєдєва, В.Семенов, Г.Солдатова, Г.Стефаненко, В.Тішков) вчених.

У роботі національну ідентичність розглянуто як комплекс етнічних ознак, якими володіють етнофори (як представники етнічної групи) та етнічна спільнота. З огляду на етнічні ознаки можна довести приналежність до певного національного організму, зокрема через сприйняття певних нормативно-ціннісних і функціональних маркерів певної нації та ототожнення себе з ними; рівень політичної солідарності; перцепцію національної ідеології і готовності стати репрезентантами нації.

У зв'язку з цим вивчення етнополітичних процесів на Гуцульщині в контексті становлення української нації та національної ідентичності здійснено з урахуванням двох методологічних принципів. По-перше, враховано те, що процес національного відродження будь-якої нації, зокрема української, має хвилеподібний характер. На периферійних територіях він здебільшого нерівномірний і не співвідноситься із загальнонаціональним. Саме тому дослідження задекларованої проблеми окреслено аналізом культурницької та політичної фаз (періодів) національного відродження, що на теренах Гуцульщини припадає на кінець ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст. По-друге, вивчаючи становлення національної ідентичності слід розуміти, що вона ґрунтується на двох чинниках - культурному та політичному.

У другому підрозділі “Джерельна база” зазначено, що основу джерельної бази становлять матеріали архівних установ, опубліковані джерела, спогади сучасників та очевидців, матеріали періодичних видань, науково-інформаційні статистичні видання. Більшість джерел знаходиться в різноманітних закладах системи Національного архівного фонду України.

У фондах 146 “Галицьке намісництво”, 178 “Крайова Шкільна Рада”, 309 “Наукове товариство імені Шевченка” та 348 “Товариство “Просвіта” Центрального державного історичного архіву України у м. Львові містяться повідомлення місцевої влади, листування, звіти староств і державної поліції, звернення українських депутатів до центрального уряду, матеріали, що відображають суспільно-політичні настрої населення, становлення та діяльність українських культурно-освітніх товариств і партійних осередків.

Документальні фонди 361 “Канцелярія військового генерал-губернатора областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни”, 702 “Управління окружного начальника дорожніх робіт Південно-Західного Фронту Головного управління військових сполучень” та 722 “Управління гідротехнічних робіт при арміях Південно-Західного Фронту” Центрального державного історичного архіву України у м. Києві розкривають особливості етнополітики російського окупаційного режиму та його наслідки для населення.

У фондах 12 “Начальник Косівського повіту, 1916 - лютий 1917 рр. Комісар Косівського повіту, березень 1917 - липень 1917 р.”, 604 “Начальник Печеніжинського повіту, 1916 - лютий 1917 рр. Комісар Печеніжинського повіту, березень 1917 - липень 1917 р.” та 605 “Начальник Коломийського повіту, 1914 - лютий 1917 рр. Комісар Коломийського повіту, березень 1917 - січень 1918 рр.” Державного архіву Івано-Франківської області містяться матеріали, які репрезентують специфіку російської окупації та взаємовідносини окупаційної влади з місцевим населенням. У фондах 2 “Станіславське воєводське управління”, 11 “Печеніжинське повітове староство”, 73 “Надвірнянське повітове управління державної поліції”, 76 “Косівське повітове управління державної поліції”, 90 “Коломийський окружний суд” знаходяться офіційні огляди, звіти, донесення, які відображають суспільно-політичне становище етнографічного масиву та національно-культурний рух гуцулів. Всебічну інформацію про діяльність польського “Товариства приятелів Гуцульщини” на теренах Галицької Гуцульщини в 1934-1938 рр. подає фонд 370 “Станіславське відділення головного управління товариства “Друзі Гуцульщини”.

У фондах 2 “Президія Крайового управління Підкарпатської Русі”, 21 “Крайове управління Підкарпатської Русі”, 28 “Реферат просвіти Підкарпатської Русі”, 33 “Рахівський районний нотаріат”, 63 “Громадянське управління Підкарпатської Русі”, 109 “Міністерство шкіл і народної освіти Карпатської України”, 217 “Рахівське окружне управління” Державного архіву Закарпатської області представлені офіційні донесення, звіти листування місцевих органів влади, які висвітлюють український суспільно-політичний рух і стан національної освіти на Закарпатській Гуцульщині.

Багато документальних матеріалів знаходяться у фондах 3 “Крайове управління Буковини”, 12 “Секретаріат Міністерства внутрішніх справ Буковини”, 17 “Префектура Вижницького повіту”, 37 “Окружне статистичне управління Буковини”, 91 “Прімарія комуни Виженка Сторожинецького повіту”, 283 “Канцелярія Чернівецького губернатора, м. Чернівці”, 320 “Митрополія Буковини”, 881 “Управління начальника Вижницького повіту”, 882 “Управління комісара Вижницького повіту”, 923 “Управління, яке спостерігало за навчальною частиною в областях Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни” Державного архіву Чернівецької області. Вони відображають політичні і національні орієнтації буковинських гуцулів.

У фонді Барвінських Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України зберігаються окремі справи, які стосуються становлення українського початкового шкільництва на Гуцульщині.

Поряд з архівними матеріалами у роботі використано низку мемуарної літератури. Австро-угорський період висвітлений у спогадах О.Волянського, Т. Галіпа, Л. Гарматія, М. Джурика, Д. Дорошенка, М. Ломацького, К. Обуха, В. Охримовича; національно-визвольну боротьбу українців у 1918-1920 рр. М. Горбового, Й.Задіка, братів Клемпушів, С.Клочурака; міжвоєнний період М. Березюка, В. Гренджи-Донського, С. Клочурака, С. Росохи, Ю. Химинця, П. Шекерика-Дониківа.

Багато інформації з проблеми дослідження почерпнуто зі шпальт тогочасних газет: “Діло”, “Буковина”, “Громадський вісник”, “Нова Буковина”, “Народна воля”, “Народний голос”, “Новини”, “Покутський вісник”, “Републіка”, “Русин”, “Свобода”, “Український вістник”, “Український Верховинець”,“Урядови вісти Косівського повіту”, “Час”, “Хліборобська Правда”, “Czernowitzer Allgemeine Zeitung”, “Czernowitzer Morgenblatt”, “Gazeta Pokucka”, “Gazeta Koіomyjska”, “Gіos Pokucia”, “Morgenblatt”, “Tygodnik pokucki”, “Vorwдrts”.

Особливе місце в джерельній базі дисертації посідають науково-довідкові і статистичні матеріали.

Наявна джерельна база є достатньою для вивчення етнополітичних та національно-культурних процесів на Гуцульщині в кінці ХІХ ст. - 1939 р.

Третій підрозділ “Історіографія проблеми” присвячений аналізу теми у наукових дослідженнях. У ньому на основі застосування хронологічно-проблемного підходу з'ясовано стан і ступінь наукового вивчення проблеми в Україні та за її межами.

Важливе місце в історіографії дослідження займають праці, які вийшли в досліджуваний період. Здебільшого це узагальнювальні роботи, в яких акцентовано на етнокультурній самобутності гуцулів і побіжно висвітлено різні аспекти суспільно-політичного життя Гуцульщини. Серед них особливу цінність становлять роботи українських (Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Франко, В.Шухевич) і зарубіжних (А.Вайгель, В.Завадзький, Р.Ф.Кайндль, О.Кольберг, Я.Коперніцький, А.Петров, Л.Роленберг, С.Сімігіновіч-Штауфе, Ю.Шнайдер) дослідників, які дають можливість простежити світоглядні уявлення гуцулів та їхню участь у громадському житті в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Так, у публікаціях вітчизняних вчених (О.Карашкевич, І.Крип'якевич, В.Кубійович, Г.Піддубний, В.Терпелюк, С.Томашівський, В.Шухевич) розкрито окремі аспекти громадсько-політичного та соціально-економічного життя гуцулів, їх соціальні та національні установки і прагнення.

Проте більшість праць, незважаючи на науково-аналітичну інформативну значущість, відзначаються певною публіцистичністю, що особливо характерно для зарубіжної історіографії (Б.Баранова, К.Бескід, Л.Васілевський, С.Вінценз, К.Гжимала, Г.Гонсьоровський, А.Зєлінський, К.Крофта, Й.Краль, М.Літвіновіч, І.Ністор, М.Орловіч, Ф.Оссендовський, А.Ранда, Я.Фальковський).

Радянські дослідники етнополітичні процеси на Гуцульщині розглядали виключно в контексті історичного розвитку західноукраїнських земель. Лише у працях 70-80-х рр. ХХ ст. (В.Ботушанський, І.Васюта, В.Грабовецький, В.Курило, С.Макарчук, М.Мандибура, колективна монографія “Гуцульщина”) започатковано розгляд впливу національно-культурних та політичних чинників на розвиток етнополітичної та етносоціальної сфери.

Окремі аспекти суспільно-політичного та культурно-освітнього життя Гуцульщини дослідили вчені української діаспори: М.Домашевський, І.Новосівський, В.Попадюк, І.Сеньків, В.Свободян, П.Трильовський, П.Р.Магочій та В.Шандор.

За роки незалежності України вийшло кілька праць, присвячених проблематиці дослідження. Частково питання суспільно-політичного, соціально-економічного та етнокультурного розвитку Гуцульського етнографічного району розглянуті в узагальнювальних розвідках М.Вегеша, В.Грабовецького, О.Добржанського, О.Красівського, М.Кугутяка, о. С.Папа, Б.Савчука, які присвячені націо- та соціополітичним процесів на Буковині, в Галичині та Закарпатті. Вони дають змогу зрозуміти суть локальних проблем та особливостей етнополітичного розвитку Гуцульського етнографічного масиву в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. на тлі реґіональних та загальноукраїнських процесів.

Важливе значення мають публікації, в яких висвітлено окремі аспекти становлення української нації, значення складових її національної ідентичності (національної свідомості, історичної та державотворчої пам'яті) крізь призму діяльності культурно-освітніх та господарсько-економічних товариств на Гуцульщині. Значний інтерес становлять праці П.Арсенича, Г.Білавич, Г.Горинь, А.Грицана, М.Гуйванюка, М.Дядюк, Г.Кожолянка, П.Сіреджука, які висвітлюють практичну діяльність вчителів і священиків, роль і значення культурно-освітніх організацій та товариств.

Серед сучасних публікацій, які висвітлюють події 1914-1920 рр., виділяються праці В.Великочого, В.Гранчака, В.Заполовського, М.Мушинки, С.Попика, В.Піпаша.

Особливе місце займають роботи, присвячені розгляду сутності та практичної реалізації польської, румунської та чехо-словацької національної політики. Так, публікації О.Жерноклеєва та В.Комара висвітлюють суть польської етнополітики на Гуцульщині та втілення гуцульського реґіоналізму.

Наукові доробки зарубіжних вчених здебільшого носять узагальнювальний характер. Процеси та події на Гуцульщині висвітлені в них у загальноісторичному контексті.

У зв'язку з цим для досягнення мети і розв'язання поставлених завдань роботи основна увага була зосереджена на узагальненні інформації, почерпнутої з першоджерел. Вивчення архівних та науково-інформаційних матеріалів, наукових праць та періодичних видань дало змогу розкрити сутність та особливості етнополітичних та національно-культурних процесів на Гуцульщині в кінці ХІХ ст. - 1939 р.

Другий розділ дисертації “Особливості етносоціального та національно-культурного розвитку Гуцульського історико-етнографічного району” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Утвердження традиційної культурної самобутності та особливості соціального буття гуцулів” підкреслено, що незавершеність етноконсолідаційних процесів зумовлювали суспільно-політичні фактори, які гальмували в етнічному плані розвиток доцентрових тенденцій. Усе це впливало на стан етнізації населення та його участь у національному житті. Протее, незважаючи на різнобічні впливи, локальна культура гуцулів розвивалася в загальноукраїнському руслі, характеризувалася традиційністю та архаїчністю.

В етнічному плані гуцульська етнографічна група завжди була інтегральною частиною української нації. Внаслідок тісної етнокультурної взаємодії окремі дослідники та публіцисти (І.Вагилевич, О.Кольберг, А.Моргенбессер, Е.Нойбауер, К.Е.Францоз) пропагували теорію неукраїнського походження етнографічної групи. Натомість вітчизняні (Ф.Вовк, В.Гнатюк, Я.Головацький, І.Крип'якевич, В.Шухевич) та зарубіжні (Р.Ф.Кайндль) вчені на основі широкого етнокультурного матеріалу обґрунтували українське походження гуцулів.

Етноісторичний та соціоекономічний розвиток Гуцульщини, природно-географічне середовище істотно вплинули на традиційний матеріально-побутовий та духовний бік життєдіяльності гуцульської етнографічної групи.

У сфері суспільно-сімейних відносин основною формою життєдіяльності гуцулів виступала громада, якій притаманні були традиційність і звичаєвість. Головною ланкою громадського життя Гуцульщини була сім'я, яка виконувала роль етнокультурноного носія і чинника збереження національної ідентичності.

На світогляд гуцулів значний вплив мали консерватизм, буденний рівень свідомості та художнє сприйняття навколишньої дійсності. Непересічну роль у житті гуцулів відіграла традиційно-побутова та духовна обрядовість, яка характеризувалася циклічністю. Важливий вплив на світогляд гуцулів мала Греко-католицька церква та місцеві священики.

Етнокультурна специфіка Гуцульщини ґрунтується на низці самобутніх аспектів життєдіяльності, які виробилися у процесі етноісторичного розвитку та під впливом природно-географічних обставин.

У другому підрозділі “Початки національного відродження у ХІХ ст. та специфіка соціального і політичного розвитку” проаналізовано значення і вплив соціального фактору та особливості національно-політичного життя гуцулів у ХІХ ст.

Гуцульщина завжди вирізнялася соціальним радикалізмом. Великий вплив на соціальний розвиток та світогляд гуцулів мав опришківський рух, який особливо активізувався у ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.

Зацікавлення Гуцульщиною з боку етнографів на початку ХІХ ст. започаткувало національне відродження в етнографічному районі. Революція 1848 р. та соціополітичні зміни істотно вплинули на національне і політичне усвідомлення гуцулів. Вони сприяли пробудженню національно-політичного життя і початку культурницького етапу українського національного відродження.

Упродовж другої половини ХІХ ст. у суспільному житті гуцулів переважали проблеми соціально-економічної площини життєдіяльності, які стали каталізатором змін світоглядних установок. У результаті цього відбулися трансформації світосприйняття та світобачення соціальної дійсності. Так, у 60-70-х рр. ХІХ ст. на Гуцульщині поширилося москвофільство та народовство. Невисокий рівень розвитку національної самосвідомості та брак освітніх кадрів сприяло поширенню москвофільства. Однак внаслідок зростання та активізації українсько свідомих елементів, їх культурно-освітньої праці, місцеве населення поступово суспільно-політично переорієнтувалося, що було пов'язано з процесами національного самоусвідомлення та національної ідентичності.

Позитивну роль у цьому процесі відіграло створення товариств “Просвіта” та “Рідна школа”, відкриття українських шкіл та створення національної освітньої мережі. У 1880-1890-х рр. значного поширення набула радикальна ідея. В 90-х рр. ХІХ ст. розпочалась організаційна робота щодо створення осередків радикальної партії на Гуцульщині.

Важливе значення у процесі національного усвідомлення відігравала греко-католицька церква, практична і публіцистична діяльність місцевих священиків та інтелігенції, просвітницька праця М.Павлика, І.Франка, Ю.Федьковича.

Певна національно-політична інертність гуцулів та суспільно-політичне становище у ХІХ ст. не сприяло визначенню чіткої національної ідентичності. До кінця ХІХ ст. гуцули ідентифікували себе виключно з “русинами”, “руснаками”, “руськими людьми”. В цей час основним її механізмом виступав культурний пласт.

Третій розділ “Активізація національної самоідентифікації гуцулів (90-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст.)” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Національний рух та етноідентифікація через культурно-освітню і суспільно-політичну сфери на зламі ХІХ - ХХ ст.” показано, що у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбулася трансформація світобачення та сприйняття навколишньої дійсності у гуцулів, що впродовж першої третини ХХ ст. поглиблювалися та видозмінювалися. У цей час значно інтенсифікувався процес національного усвідомлення.

На етнізацію та політизацію гуцулів істотно вплинули зміни, які проходили в загальноукраїнському контексті. Основними механізмами, що сприяли підсиленню національної ідентичності, були освіта, література, преса, товариства. Протікання процесів етнізації та політизації було неоднаковим у Гуцульському етнографічному районі. Так, Закарпатська Гуцульщина, на відміну від Буковинської та Галицької частин, характеризувалися доволі низьким рівнем етнізації і політизації.

Важливе значення у процесі етнізації та політизації гуцулів відіграла інтелігенція, особливо сільські вчителі та священики.

У кінці ХІХ ст. гуцули зацікавилися громадсько-політичним життям. На початку ХХ ст. політичні симпатії місцевого населення еволюціонували в бік національно-державницької ідеї. Гуцули солідаризувалися з позиціями українських політичних партій щодо відстоювання національно-політичних та соціально-економічних прав. Політична робота на Буковинській та Галицькій Гуцульщині здійснювалася завдяки діяльності політичних осередків радикальної та народно-демократичної партій. Вони поширювали українські національні та соціально-політичні ідеї серед гуцулів.

На початку ХХ ст. відбувся різкий зріст політичної та національної активності гуцулів, свідченням чого стала боротьба за національно-політичні і культурно-освітні права. Вічевий рух, парламентські вибори, боротьба за загальне виборче право, українську освіту та створення товариств сприяло поширенню доцентрових консолідаційних тенденцій серед гуцулів. Організація осередків культурно-освітніх (“Просвіта”, “Руська Бесіда”, “Січ”) і господарсько-економічних товариств сприяло формуванню національної свідомості гуцулів, громадянського суспільства загалом і національно-політичній консолідації гуцулів, їх етнокультурній та соціально-політичній мобілізації.

Одним із головних факторів національної самоідентифікації гуцулів залишалася греко-католицька церква. Активна діяльність партійних осередків і культурно-освітніх товариств об'єктивно сприяла поглибленню процесу національної самоідентифікації серед гуцулів.

У другому підрозділі “Етнополітичний розвиток та національна свідомість гуцулів у роки Першої світової війни” зазначається, що під час війни Гуцульщина стала ареною військових дій. На початку війни здійснювалася масова мобілізація гуцулів. Велика кількість добровольців зумовлена зростом національної свідомості гуцулів та розуміння того, які національні і політичні наслідки для українства матиме протиборство між Австро-Угорською та Російською імперіями. Одним із виявів зросту політичної і національної солідарності гуцулів стало створення військових формувань: Коломийського полку (1914 р.), Гуцульського куреня (1915 р.), Гуцульської сотні (1916 р.).

У роки війни населення Гуцульщини зазнало національної та соціально-економічної дискримінації, морально-силові утиски (страти, вислання, арешти, реквізиції) з боку австро-угорської влади та російської окупаційної адміністрації.

Суспільно-політичне і культурно-освітнє життя на Гуцульщині від кінця 1914 р. до середини 1916 р. було загальмованим. Лише з кінця 1916 р. у краї пожвавилася громадська та соціокультурна діяльність гуцулів, основними напрямами якої були боротьба проти реквізицій і відновлення шкіл. Її результатом стало поступове звільнення гуцульських сіл від реквізицій. Восени 1916 - навесні 1917 рр. більшість гуцульських громад виступили за відкриття та діяльність шкіл з “русинською” (українською) мовою викладання. Форпостом національної ідеї залишалась Греко-католицька церква як єдина діюча суспільна інституція, яка і надалі сприяла значному піднесенню національного самоусвідомлення гуцулів.

У роки війни продовжилось становлення української національної ідентичності. Поширення етнонімів “український”, “українець” сприяло зростанню національної свідомості та поглибленню національної самоідентифікації серед гуцулів. Так, за даними австрійської військової розвідки в травні 1915 р. гуцули села Татарова на Надвірнянщині називали себе українцями. Таким чином, військові дії та реквізиційна політика австрійської і російської адміністрацій опосередковано вплинули на процес національного самоусвідомлення населення Гуцульщини.

У третьому підрозділі “Гуцульщина в етноінтеґраційних процесах 1917-1920 рр.” показано, що національно-визвольні змагання та державотворчі процеси на Наддніпрянській Україні вагомо вплинули на суспільно-політичне становище на Гуцульщині. На теренах етнографічного району відбулося піднесення українських настроїв серед населення, що спричинило політичну солідаризацію гуцулів навколо ідеї українського державотворення, актуалізацію національних почуттів і національних установок.

Етнополітична ситуація на Гуцульщині в 1917-1920 рр. характеризувалися масовою національною і політичною консолідацією місцевого населення. Національний поступ та вплив національно-визвольних процесів сприяли значному зростанню серед гуцулів національної свідомості та утвердженню ідеї національної єдності. У свою чергу австрійська адміністрація прагнула обмежити вплив соборницької ідеї і вдалася до заборони публічних заходів (мітингів, аґітацій та інших суспільних дій). Незважаючи на це, упродовж 1918 р. на всій території Гуцульщини розгорнулися політична аґітація за українську соборницьку ідею. Наслідком проведеної роботи стало піднесення українського національно-політичного руху на Гуцульщині.

Загалом перебіг національно-визвольних змагань на Буковинській, Галицькій і Закарпатській Гуцульщині зводився до практичного втілення ідеї загальнонаціональної та політичної консолідації українців у межах соборної Української держави. Свідченням цього стала масова підтримка та активна участь гуцулів у практичній діяльності місцевих органів влади Західно-Української Народної Республіки, намагання відстояти її незалежність, у створенні самоврядної Гуцульської (Української) Народної Ради на Закарпатській Гуцульщині, проголошенні та діяльності Гуцульської республіки. Важливим аспектом підтримки українських державотворчих процесів стала участь гуцулів у боротьбі за соборну Україну на Наддніпрянщині. Отже, підтримка української національної ідеї та її державотворче втілення сприяло “перетворенню” гуцула в національно свідомого українця-державника.

Четвертий розділ “Боротьба за утвердження та збереження української національної ідентичності гуцулів у 20-30-х рр. ХХ ст.” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Опір денаціоналізації місцевого населення у 20-х рр. ХХ ст.” досліджено форми, методи і засоби протидії національній та державній асиміляції окупаційних режимів на Гуцульщині. Етнополітика Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини зводилася до національної асиміляції новоприєднаних територій, нівелювання українського руху. На даних теренах це втілилося в спробу денаціоналізації гуцулів. У зв'язку з цим окупаційні власті намагалися паралізувати центри національної роботи на Гуцульщині, якими виступали школи, читальні, товариства, кооперативи та греко-католицькі церкви.

У 20-х рр. ХХ ст. втрата української державності сприяла посиленню етноконсолідаційних і доцентрових тенденцій. Серед гуцулів поширилися антиокупаційні настрої, які вилилися в масовий (інколи збройний) антиурядовий рух. Свідченням цього стали Гуцульське повстання 1920 р. та підготовка загальноукраїнського повстання в 1921-1923 рр.

Соціальний, політичний та національний тиск, економічний визиск сприяли радикалізації гуцулів та наростанню антиокупаційних настроїв. Майже в кожному гуцульському селі відбувалися антиурядові та саботажні дії, спрямовані проти окупації. Національна і політична консолідація гуцулів, його солідаризація з українським рухом виявилися у протидії та повному несприйнятті державних заходів окупаційної влади на теренах Гуцульщини.

Основними аспектами національно-політичної життєдіяльності були розбудова культурно-освітніх товариств, боротьба за освітні та етнокультурні права українців, відродження кооперативного руху. Внаслідок цього активізувались етнокультурні чинники національної ідентичності. На Гуцульщині це виявилось у проведенні національних свят, вшануванні видатних постатей і значущих дат вітчизняної історії. Отже, політизація суспільного життя сприяла мобілізації гуцулів навколо національної державотворчої ідеї.

У другому підрозділі “Посилення національної консолідації гуцулів на тлі етнополітики окупаційних режимів у 30-х рр. ХХ ст.” відзначено, що у 30-х рр. ХХ ст. яскраво виявилася сутність національної політики Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, які вдалися до відкритого проведення політичних експериментів етнічного змісту.

У кінці 20-30-х рр. ХХ ст. на Гуцульщині, крім Буковинської частини, відбулося налагодження системи національної освіти. На громадську життєдіяльність гуцулів, утвердження їх національної ідентичності, як і в 1920-ті рр. значний вплив мали Греко-католицька церква, українські партійні осередки та культурно-освітні товариства.

У 1930-х рр. відбулось посилення державної і національної асиміляції. Найактивніше і найповніше реалізувати асиміляторську політику на Гуцульщині спробувала Польща, задля чого було організовано Товариство Приятелів Гуцульшини. Головною його метою стало зближення та ідейний національно-політичний зв'язок Гуцульщини з Річчю Посполитою. Суть політики реґіоналізму на Гуцульщині, як і на Волині, Поліссі, Бойківщині і Лемківщині, зводилася до протидії та нейтралізації українських впливів на даних теренах, пропагуванні пропольських, державницько-лояльних настроїв.

Проте польська політика асиміляції гуцулів не дала бажаних результатів. За дієвої позиції місцевої інтелігенції гуцули бойкотували урочистості (“Свята Гуцульщини”, “Свята гір”, “Свята зими”), організовані поляками. В той же час представники українського національного руху з великим успіхом проводили власні святкування (“Свята Просвіти”) та відзначення визначних історичних дат, вшанування видатних постатей.

Зростання національної свідомості гуцулів позначилося на всіх аспектах суспільно-політичної та культурно-освітньої життєдіяльності. Проводячи просвітню роботу, місцева інтелігенція підкреслювала, що гуцули є невід'ємною частиною українського народу, а гуцульський діалект - складова частина української мови. Вона закликала гуцулів до спротиву асиміляційним діям влади.

У зв'язку з цим у другій половині 30-х рр. ХХ ст. на Буковинській, Галицькій та Закарпатській Гуцульщині посилився політичний рух українців. На кінець 30-х рр. ХХ ст. спостерігалася масштабна активізація суспільно-політичної, культурно-освітньої та господарсько-економічної діяльності, яка проходила в національному дусі. Вона сприяла масовості участі гуцулів в українському національному русі.

Особливо масова національна консолідація та мобілізація гуцулів мала місце наприкінці 30-х рр. ХХ ст. Її виявом стало державницьке існування Карпатської України та сподівання на українську незалежність у межах ідеї соборної незалежної України.

Державницьке будівництво за Карпатами спричинило політичну і національну солідаризацію з боку гуцулів, які активно відгукнулися на заклик створення Карпатської Січі. Під час виборів до карпатоукраїнського парламенту абсолютна більшість населення (99,18%) Рахівської Гуцульщини підтримало українську владу.

Підтримка Карпатської України гуцулами остаточно показала надуманість теорії окремішності гуцульського народу. Вона засвідчила справжнє національне обличчя гуцульської етнографічної групи, яка, незважаючи на всі перешкоди з боку польської, румунської та чехо-словацької влади, довела свою політичну, національну, суспільну єдність з українською нацією.

Результатом національної роботи на Гуцульщині в 30-х рр. ХХ ст. стала виразна національна самоідентифікація гуцулів з українською нацією.

У “Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження. Етнополітичні та національно-культурні процеси на Гуцульщині відбувалися в руслі тих історичних, політичних, соціально-економічних умов розвитку, в яких знаходилася та чи інша частина історико-етнографічного масиву. Тому національно-політичний розвиток Гуцульщини відзначався нерівномірністю.

Головними чинниками національного розвитку гуцулів у 1890-1930-х рр. були етнізація як процес набуття національних цінностей та політизація як процес політичної мобілізації на основі національної консолідації.

Процес національного усвідомлення гуцулів інтенсифікувався у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Активних обертів він набрав у кінці 1910-х - на початку 1920-х рр., що було об'єктивно пов'язано з національно-визвольними змаганнями українського народу. У другій половині 30-х рр. ХХ ст. він охопив віддаленні гірські райони, де був доволі низький рівень комунікацій.

Носіями національної свідомості на початковому етапі виступила провідна верства - священики та вчителі, через яких проникали національні цінності в етнічне середовище, відбувалось їх переосмислення та актуалізація. Однак із розвитком національно-політичних та етнокультурних чинників поступово носіями національних інтересів стала й національно свідома, вихована в українському дусі, селянська верства.

У кінці ХІХ - в перше десятиліття ХХ ст. на національну ідентичність населення Гуцульщини істотно впливали національно-культурні процеси та позиція греко-католицької церкви. У даний час вона проходила на рівні збереження етнокультурного символізму, звичаїв, традицій, мови, відстоювання позицій щодо власної системи освіти, а саме: відкриття шкіл, читалень, товариств.

Важливим етапом національного усвідомлення стали 1914-1920 рр., коли значний вплив на розвиток та поглиблення національного руху та ідентифікаційних процесів справили військові дії, політика національної дискримінації, які викликали посилення та розвиток консолідаційних доцентрових тенденцій серед гуцулів. Події Першої світової війни та національно-визвольні змагання, їх вплив на місцеве населення сприяли максимальному усвідомленню гуцулами свого національного єства. Вони спричинили консолідацію гуцулів навколо політичних і державотворчих інтересів, наслідком чого стала їх активна участь у боротьбі за українську державність та відстоювання її незалежності.

У міжвоєнний період, незважаючи на перешкоди національного розвитку та політику національної асиміляції, гуцули брали активну участь у суспільно-політичному та національно-культурному житті. У 1920-х рр. відбулося наростання національно-політичного руху, внаслідок чого серед гуцулів значного поширення набули ідеї збройної боротьби за українську державність, свідченням чого було Гуцульське повстання 1920 р. Незважаючи на жорстку протидію та політику денаціоналізації, у 1930-х рр. продовжилася активна національна мобілізація гуцулів навколо ідеї української державності та соборної незалежної України. Саме тому національна самоідентифікація гуцулів Буковинської, Галицької та Закарпатської Гуцульщини в кінці 30-х рр. ХХ ст. була виразно українською. Загалом у даний період національна ідентичність гуцулів простежувалась через відстоювання національно-політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх інтересів, які були нерозривно пов'язані з потребами і цілями української нації в контексті здобуття власної незалежності.

Таким чином, упродовж кінця ХІХ ст. - 1939 рр. етнополітичні та національно-культурні процеси на Гуцульщині зводилися до формування, виховання, зміцнення та опанування українських національних орієнтирів, установок та ідей. Національна ідентифікація у процесі національного розвитку та якісного посилення національного руху, починаючи з 90-х рр. ХІХ ст. і завершуючи 30-ми рр. ХХ ст., поступово і остаточно поглинула всі соціальні прошарки. Політика денаціоналізації у всіх її формах та виявах, незважаючи на всю її політичну та соціально-економічну спрямованість, зазнала невдачі. Долаючи труднощі і перепони процес національної ідентичності гуцулів був поступальним. Пройшовши етапи становлення національної свідомості, гуцули вийшли на усвідомлення національної консолідації та українського державотворення.