Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І.І. МЕЧНИКОВА

УДК 94(477.74-14):323.2,"10/12" (043.3)

УЛИЧІ І ТИВЕРЦІ В КАРПАТО-ПРИЧОРНОМОРСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (ДРУГА ПОЛОВИНА ІХ - ПЕРША ПОЛОВИНА Х СТОРІЧЧЯ)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

САПЕЛЬНЯК ТЕТЯНА ІВАНІВНА

Одеса - 2006

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі історії України Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

ДОБРОЛЮБСЬКИЙ Андрій Олегович, доктор історичних наук, професор, Південноукраїнський державний педагогічний університет (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського МОН України, професор кафедри всесвітньої історії.

Офіційні опоненти:

ДЗИГОВСЬКИЙ Олександр Миколайович, доктор історичних наук, професор, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова МОН України, професор кафедри археології і етнології.

СМИРНОВ Ігор Олександрович, кандидат історичних наук, доцент, Миколаївський державний університет ім. В.О. Сухомлинського МОН України, доцент кафедри народознавства та спеціальних історичних дисциплін.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історії України.

Захист відбудеться "29" вересня 2006 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 в Одеському національному університеті ім.І.І. Мечникова за адресою: 65082, м. Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. № 9.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (65082, м. Одеса, вул. Преображенська,24).

Автореферат розісланий "28"серпня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради А.К. Лозовський.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на те, що історія Карпато-Причорноморських земель є невід'ємною частиною середньовічної історії України, ця територія як самостійний історико-культурний регіон раніше спеціально не досліджувалася. Історія цього краю в середні віки також майже не вивчена з погляду взаємодії племен і народів, що тут мешкали. Вона вивчалася лише як периферійна частина історії східнослов'янського світу, зокрема Київської Русі, а також Угорщини, Болгарії, Візантії, або ж кочового світу. тиверець етнічне походження

Зазначене безпосередньо стосується племен уличів і тиверців, що населяли землі між Карпатами та Чорним морем у ІХ-Х ст. Важливість і актуальність вивчення їхньої історії зумовлена, з одного боку, особливим значенням цих давніх народів у загальнослов'янській історичній свідомості літописців і істориків, а з іншого боку - суперечливістю свідчень про них у письмових джерелах. Неясними залишаються версії про походження цих народів, їхні етноніми, їхню локалізацію, взаємовідносини з іншими народами та державами, зокрема з Київською Руссю. Це не дозволяє визначити місце й роль уличів і тиверців в історії народів України та Східної Європи. Саме тому спроба подібного дослідження здається доцільною та своєчасною.

Невизначеність свідчень про тиверців й уличів у літописах та інших письмових джерелах спричинила надзвичайну суперечливість традиції їхнього історико-культурного вивчення. Дореволюційна історіографія відзначається розмаїтістю ідей, припущень і гіпотез. На більшість питань, які стосуються історії уличів і тиверців, що були поставлені ще в XIX ст., не дали відповідей і сучасні історики. Кількість письмових джерел, які залучались до вивчення, суттєво не збільшилась, і нові текстологічні дослідження в цьому напрямі практично не проводилися.

Археологи залучають свідчення письмових джерел вибірково і, в основному, для підтвердження власних типологічних ідей. "Чисті" історики використовують висновки археологів довільно, а також для ілюстрації своїх поглядів. Історики й археологи взаємно посилаються один на одного, причому одні й ті самі чинники знаходять різну спрямованість залежно від ідеологічних і політичних настанов. На самостійні роботи лінгвістів про походження етнонімів "уличі" та "тиверці" більшість істориків і археологів звертають мало уваги. А лінгвісти переконані в безсумнівності історико-археологічних інтерпретацій і сліпо до них апелюють.

Описаний стан пов'язаний і з тим, що в ХХ ст. історія Карпато-Причорноморських земель у середні віки стала вивчатися в руслі двох історико-культурних полярних тенденцій: або як складова частина історії імперської Росії, або як така ж частина історії Румунії та Молдови - з відповідною патріотичною акцентуацією. Зі свого боку, українські вчені вважають уличів і тиверців споконвічно слов'янськими, українськими племенами. Всі ці обставини й визначили калейдоскопічний характер історіографії теми: це слабко пов'язані між собою і майже не пересічні вузькофахові або ж національні напрями. Часта несумісність і полярність різноманітних думок з питань локалізації та походження уличів і тиверців створює суперечливе враження. Зрозумілою є необхідність упорядкування цих наукових позицій і думок, пошук "точок дотику", раціональних і загальновизнаних наукових позицій з різних питань, а також вироблення комплексного та задовільного пояснення всієї джерелознавчої ситуації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з плановою тематикою кафедри історії України Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського "Етнонаціональний та соціокультурний розвиток Півдня України" (затверджена на засіданні вченої ради університету 27.12.2001 р., протокол № 5) і є одним з напрямів дослідження етногенетичної і політичної історії народів у Карпато-Причорноморських землях середньовічної доби.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження походження уличів і тиверців, висвітлення основних моментів й етапів їхньої історії, а також історичних обставин їхнього перебування в Карпато-Причорноморських землях.

Для досягнення поставленої мети в дисертації розв'язуються такі наукові завдання:

1) встановлення локалізації уличів і тиверців у Карпато-Причорномор'ї та Східній Європі; 2) виявлення етнічного походження уличів і тиверців і їхніх етнонімів; 3) висвітлення основних моментів та етапів історії уличів і тиверців; 4) з'ясування ролі уличів і тиверців у етнополітичній ситуації в Карпато-Причорноморських землях у другій половині ІХ - першій половині Х століття, а також їхніх взаємовідносин з Київською Руссю.

Об'єктом дослідження є уличі та тиверці в Карпато-Причорноморських землях як особливі етнокультурні спільності.

Предметом дослідження є етногенетична й політична історія уличів і тиверців на цій території.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є підхід до історичних явищ і процесів із позицій вивчення взаємозв'язків між ними, а також принцип наукової всебічності й об'єктивності. Ці принципи узгоджуються з загальним концептуальним уявленням про нерозривний зв'язок історичного процесу з тією конкретною територією, на якій він відбувається.

Тому теоретичною основою дослідження є розгляд території між Карпатами й Чорним морем як "природної географічної структури" (Ф. Бродель) - особливої зони контакту різноманітних культур і цивілізацій з характерними лише для неї особливостями історико-культурного розвитку (А. Добролюбський). Такі положення узгоджуються з теорією "генераторів народів" (Л. Клейн), згідно з якою Карпато-Причорноморський регіон розташований на перетині трьох потужних демографічних потоків - кочівників зі сходу, землеробів з півночі, заходу і північного заходу, а також морських колоністів - з півдня. Теорія "генераторів народів" узгоджується і з висновками лінгвістів про три головних "осередки" у Європі, що періодично надсилали міграційні "імпульси" населення: північний (прибалтійський) "осередок" і два південних - східно- і західнобалканський (О. Трубачов).

Хронологічні рамки дослідження - друга половина ІХ - перша половина Х ст. - обумовлені згадками про уличів і тиверців у руському літописанні: від 854 (864) р. до 944 р. Разом з тим, для вирішення питань, пов'язаних з походженням уличів і тиверців, а також їхніх етнонімів, і їхнім можливим мешканням на інших територіях і під іншими іменами, необхідним є істотне розширення хронологічних меж джерел, відповідно від ІV ст. до XV ст.

Територіальні рамки дослідження - землі Карпато-Причорномор'я - охоплюють території з заходу й південного заходу від Східних Карпат, що прилягають до Чорного моря. Конкретно це - Подністров'я, Нижнє Побужжя, а також Нижнє Подунав'я. У політико-адміністративному відношенні ці землі нині належать Румунії, Молдові та Україні.

В той же час, для встановлення можливих переміщень уличів і тиверців та розв'язання питань їхньої локалізації, ми залучаємо велике коло джерел західноєвропейського походження. У зв'язку з тим, регіон, що досліджується, охоплює територію від Центральної Європи до Подніпров'я.

У дослідженні використані наукові методи: проблемно-хронологічний, порівняльно-джерелознавчий, порівняльно-історіографічний, ретроспективний, системний і описовий. Вони передбачають зіставлення письмових повідомлень з археологічними й лінгвістичними висновками, спрямовані на компаративне вивчення різноманітних історіографічних позицій і традицій, виявлення протиріч між ними та встановлення можливостей наукової взаємодії. Вони також спрямовані на узагальнення всієї інформації, що ми маємо про уличів і тиверців. За допомогою описового методу характеризуються різні категорії джерел, що стосуються предмета дослідження. Використання ретроспективного методу дозволило визначити чинники й характер проникнення уличів і тиверців у Карпато-Причорноморські землі та їх заселення ними, виявити можливих "родичів" цих племен у Східній і Центральній Європі та на Балканах.

Наукова новизна дослідження. Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному перегляді двовікової історіографічної традиції й у спробі несуперечливого впорядкування даних письмових і археологічних джерел, а також лінгвістичних розробок. Це дозволило по-новому визначити й вирішити проблеми походження та локалізації уличів і тиверців. Виявлені та переосмислені відомості про ці народи, археологічні й лінгвістичні дані співвіднесені з письмовими свідченнями. Розкриті головні причини переселення уличів з Нижнього Дніпра, а тиверців - з Балканського півострова. Встановлені основні моменти й етапи їх "долітописної" та "літописної" історії. Робота становить розробку кола питань, пов'язаних з появою, заселенням і перебуванням уличів і тиверців на землях між Карпатами та Чорним морем.

Особистий внесок здобувача полягає у тому, що комплексна методологія "природної історико-географічної структури" вперше застосована до вивчення історії уличів і тиверців у Карпато-Причорноморських землях.

Практична значимість роботи. Одержані результати дослідження розширюють спектр наших знань з історії уличів і тиверців. Матеріали, спостереження, висновки роботи можуть бути використані в узагальнюючих працях з історії племен і народів, що перебували на цих землях у середньовічну добу, у читанні загальних курсів і спецкурсів на історичних факультетах вищих навчальних закладів України, Молдови, Росії, а також у краєзнавчій роботі.

Апробація результатів дослідження проводилася на засіданнях кафедр історії України і всесвітньої історії Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, кафедри філософії, історії та українознавства Херсонського державного аграрного університету, кафедри філософії та соціально-гуманітарних наук Херсонського державного університету, міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях: "Історіографія в системі історичної науки" (Херсон, 1999), "Українська історична наука: сучасний стан та перспективи розвитку (Херсон, 2000), VIII та IX наукових конференціях студентів і аспірантів ПДПУ "Історичний досвід та сучасність" (Одеса, 2002, 2003, 2004), "Мир - зеркало для Молдовы" (Кишинів, 2003), "Історіосфера" (Одеса, 2006).

Публікації. Матеріали, залучені до наукового обігу, висновки та теоретичні узагальнення дослідження відображені в 5 наукових статтях загальним обсягом 2,5 д.а., уміщених у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації - 187 сторінок, 19 сторінок з яких складає список використаних джерел (246 найменувань).

У Вступі обґрунтовується актуальність дослідження, його зв'язок з науковими програмами, визначаються методологічні та теоретичні принципи роботи, її наукова новизна, хронологічні та територіальні рамки, практичне значення дисертації. Визначається мета й основні завдання, що спрямовані на її досягнення, наведено дані про форми апробації та публікації.

У першому розділі "Джерельна база та історія дослідження" послідовно розглядаються різні групи письмових джерел. Виділяються джерела давньоруського походження та писемні джерела іноземного походження, де уперше узагальнено увесь відомий фонд наративних відомостей про уличів і тиверців. Також розглядається історія вивчення проблеми. У окремих підрозділах характеризуються археологічні та лінгвістичні концепції.

У першому підрозділі "Відомості писемних джерел" розглядаються групи писемних джерел. З давньоруських джерел "Повесть временных лет" (далі ПВЛ) локалізує в Карпато-Причорномор'ї племена уличів і тиверців і 6 разів їх згадує під 854 (864), 885, 907, 940 (922) і 944 рр. Звістки про ці племена пов'язані або з боротьбою проти них київських князів, або з участю тиверців у походах київських князів на Візантію. Такі звістки є в Лаврентіївському, Радзивілівському, I-му Софіївському, Никонівському (Патріаршому), Воскресенському, Новгородському I, Новгородському IV, Тверському та деяких інших літописах. До непрямих відомостей належать звістки про перебування князя Святослава на Дунаї, його промову (969 р.) про значення Переяславця та поради Свенельда Святославові про шлях додому в Київ; звістки про останній похід руських на Константинополь у 1043 р.; промову киян про можливість "перейти в грецьку землю" (1069 р.). Термін "толковини", під яким розуміються тиверці, згадується в "Слове о полку Игореве".

Серед джерел іноземного походження розглядаються грекомовні твори візантійських істориків і письменників, латиномовні твори європейських авторів (польських, германських, угорських, англійських, скандинавських тощо), а також повідомлення східних авторів (арабських, перських, вірменських, єврейських, сирійських тощо). Доводиться, що в них уличі і тиверці або їхні племінні родичі виступають під досить різними етнонімами: вільці, унлізи, атторози, кацири, луколани, серавіци, лучани, лютичі, ультинзури, ультини, ули, тибіанці, тервуняни, толковини тощо.

У другому підрозділі "Уличі й тиверці в історіографії" розглядається історія вивчення проблеми. З кінця ХVIII ст. російські, а потім радянські й українські історики були переконані в "споконвічній слов'янській" приналежності уличів і тиверців. Основними питаннями, які обговорювались, були такі: походження цих племен, їхня локалізація, значення етнонімів "тиверці" та "уличі". Робилися спроби: з'ясувати місце початкового розселення уличів; місцезнаходження літописного Пересіченя; час скорення Києвом тиверців і уличів; статус тиверців у складі київського війська в поході 907 р. на Візантію і значення слова "толковини", ужитого літописцем стосовно тиверців; зміст терміна "Велика Скуфь".

С. Соловйов, М. Барсов, П. Голубовський, І. Срезневський, О. Шахматов та М. Ламбін вважали, що уличі та тиверці є нащадками антів. А на думку Д. Іловайського і В. Венеліна, ці племена були слов'янами-болгарами. На думку А. Веселовського, уличі й тиверці походять від кельтів і аланів, А. Соболевський вважав тиверців плем'ям печенізьким, О. Шахматов писав про тиверців як про плем'я, змішане зі слов'ян і печенігів.

В. Татищев, М. Карамзін, М. Надєждін, П. Брун і А. Веселовський початковою формою імені "уличів" вважали "угличі", С. Соловйов, М. Барсов і С. Середонін - "улучі", І. Філевич і А. Соболевський - "улучичі" М. Ламбін - "ульці" ("ульчі"). П. Шафарик, М. Грушевський, О. Шахматов вважали початковим термін "уличі". П. Шафарик зазначав, що назва "уличі" походить від назви річки Ула - притоки Західної Двіни. Форму "улучі" С. Соловйов і М. Барсов утворювали від "лукомор'я", а форму "улучичі" А. Соболевський та І. Філевич - від "улуччя".

"Кут" "угличів" вибирався дослідниками в різних місцевостях. В. Татищев, М. Карамзін і С. Соловйов назву "угличі" вважали створеною від назви лівої притоки Дніпра - річки Угол (Орель). Інший кут між берегами Дніпра й Азовського моря запропонував П. Брун. Від річки Інгул виводив назву "угличі" Д. Іловайський. На кут (ріг), утворений плином Дніпра й Інгулу, вказував М. Ламбін. Від "кута" - Онглоса (Буджака), вважали похідним варіант "угличі" М. Надєждін і О. Шахматов.

Ім'я "тиверці" П. Брун вважав похідним від назви "тервінги", а А. Веселовський - від "теуриски". П. Шафарик, К. Грот, М. Грушевський, С. Середонін і О. Шахматов пов'язували це ім'я або з грецькою назвою Дністра - Тирас, або з його тюркською назвою - Турла. А. Соболевський вважав, що ім'я тиверців походить від тюркського "tiv-ar" - перекладач.

Уличі первісно розташовувались на: річці Угол (Орель) (В. Татищев, М. Карамзін); лівому березі Дніпра, (П. Брун, І. Філевич); правому березі Дніпра (С. Соловйов, К. Грот, М. Грушевський, Л. Нідерле); від Дунаю і Дністра до Бугу та Дніпра (П. Батюшков, О. Шахматов, М. Надєждін). А потім уличі розселилися на таких територіях: лівобережжя Дніпра (М. Карамзін); Південний Буг (П. Шафарик); між Дніпром і Дністром (Д. Іловайський); між Бугом і Дністром (П. Брун, М. Ламбін, К. Грот, М. Грушевський); правий берег Дністра (П. Батюшков, С. Соловйов, М. Барсов).

Щодо тиверців, то вони розташовувались: між Нижнім Дніпром і Азовським морем (Д. Іловайський); між Південним Бугом і Дністром (П. Батюшков); на лівому березі Дністра і до Південного Бугу (М. Барсов, П. Шафарик, А. Соболевський); між Дністром і Дунаєм (М. Грушевський); на Дніпровській луці разом з уличами (Л. Нідерле).

"Головний" центр уличів Пересічень знаходився: на лівому березі Дніпра в його пониззях (П. Брун); на правому березі Дніпра в районі порогів (С. Соловйов, М. Ламбін); в Молдавії, біля сучасного села Пересічено (М. Надєждін, П. Батюшков, Л. Нідерле, О. Шахматов та ін.).

У "примучуванні" уличів київським воєводою Свенельдом вбачали причини їх переселення на захід С. Соловйов і П. Брун, а у печенізькій або угорській загрозі - П. Шафарик, М. Ламбін, П. Батюшков, М. Грушевський, Л. Нідерле, М. Молчановський, М. Барсов, О. Шахматов, К. Грот. А. Соболевський і С. Середонін вважали, що переселення уличів взагалі не було, а літописна розповідь про Свенельда є легендою.

С. Середонін і О. Шахматов вважали, що князь Олег не підкоряв ні уличів, ні тиверців. П. Батюшков припускав, що тиверці були союзниками київського князя, а С. Соловйов і М. Барсов вважали, що вони були ним підпорядковані. Це спростовував К. Грот. Тиверці-"толковини" розуміються або як "союзники" (В. Григорович, П. Батюшков, П. Голубовський), або як "тлумачі", "перекладачі" (А. Соболевський, О. Шахматов, В. Істрін). А вислів "Велика Скуфь" може тлумачитись або як міста уличів і тиверців, або як всі давньоруські племена.

М. Карамзін співвідносив літописних тиверців із тибіянцями польських джерел, а П. Шафарик ототожнював уличів і тиверців ПВЛ з ультинами і тевервянами Константина Багрянородного та унлізами й атторозами Баварського Аноніма.

У радянській історіографії Б. Рибаков пов'язав уличів з уругундами, ургами та зі старожитностями черняхівської культури. Не згадуючи своїх попередників, Б. Рибаков вважав початковою землею уличів район Дніпровської Луки. Звідси вони перемістилися на північ під тиском печенігів. Тут, біля ріки Стугни, на початку Х ст. уличами було побудоване місто Пересічень. Після втрати Пересіченя уличі пересуваються до межиріччя Бугу й Дністра, поряд із тиверцями. Цю думку прийняли П. Третьяков, В. Сєдов, а також українські історики й археологи Д. Березовець, П. Хавлюк, А. Сміленко, В. Петрашенко.

Українські дослідники виділили південно-західну спілку слов'янських племен археологічними методами. Однак нечіткість археологічної атрибуції різних слов'янських груп створює широкий простір для довільних історичних тлумачень. Деякі румунські та молдавські історики (А. Болдур) вважають, що уличі й тиверці були дако-романськими кельтськими племенами фракійського походження. Інші (І. Хинку, В. Спіней) відносять уличів до східних слов'ян, тиверців же вважають змішаним слов'яно-волоським етносом.

У характеристиці археологічних концепцій доводиться, що уличі й тиверці відносяться до культури Луки-Райковецької. Але археологічні особливості їхніх культур залишаються не дослідженими. Це унеможливлює територіальний розподіл пам'яток на "тиверські" і "улицькі". Лише молдавські археологи (Р. Рабінович) пропонують категорійний поділ: різні типи пам'яток культури Луки-Райковецької - неукріплені селища варто пов'язувати з уличами, а укріплені городища - із тиверцями. Ця пропозиція нам видається продуктивною.

Розгляд лінгвістичних версій показує, що етнонім "тиверці" виводиться з тюркського етноніму "turk" ("turik") і був запозичений у болгар (І. Добродомов, Г. Харбугаєв). Тиверці вважаються слов'янізованими нащадками тюркомовних племен. Термін "толковини" первісно також тюркський, пояснюється як "tolmac" ("перекладач") (М. Фасмер, О. Львов). Термін "тиверці" походить від назви ріки "Tivras" - "швидкий" (Дністер). Уличі (ультини) вважаються слов'янізованими нащадками гунського племені ультинзурів. Такими є незалежні висновки лінгвістів про неслов'янське походження етнонімів тиверців і уличів.

У другому розділі "Уличі й тиверці: історико-географічна локалізація та етнокультурне походження" робиться спроба задовільного упорядкування історіографічних гіпотез, що стосуються походження й локалізації уличів і тиверців. Спеціально зумовлюється їхнє особливе місце в ПВЛ. У підрозділах, присвячених окремо уличам і тиверцям, розглядаються нові джерелознавчі, археологічні й лінгвістичні можливості розв'язання визначених завдань, встановлюються основні моменти й етапи їхньої історії. Окремий підрозділ присвячено з'ясуванню ролі уличів і тиверців в етнополітичній ситуації в Карпато-Причорноморських землях у другій половині ІХ - першій половині Х ст. та їхнім взаємовідносинам з Київською Руссю.

У першому підрозділі ""Особливе місце" уличів і тиверців у "Повести временных лет" доводиться, що уличі і тиверці ПВЛ відсутні в деяких переліках слов'янських племен. Тому уличі та тиверці до "власне словен" не віднесені і виділяються дослідниками в окрему групу автохтонів. Вони сприймалися літописом не як "свої", а як "чужі" племена, що лише періодично входять до складу Русі, як "союзники" Києва. "Особливе місце" уличів і тиверців у руському літописі може пояснюватися їхнім "особливим" етнічним походженням.

У другому підрозділі "Уличі" доводиться, що спочатку "уличі" жили частиною на Нижньому Дніпрі (південніше р. Орель, яка тут становить ріг - "кут" - з Дніпром), а частиною в Онглосі (Буджаці) - місцевості, що лежить у куті між Дністром і Дунаєм. Наприкінці IX ст. дніпровські уличі з "орельського рогу" перемістилися до своїх одноплемінників - у Подністров'я та на Нижній Дунай. Причинами переселення були: тиск угорців, печенігів, хозар, а також прагнення возз'єднатися зі своїми одноплемінниками на Дністрі і Дунаї. Тому Пересічень, узятий Свенельдом в 940 р., розташовувався не на Дніпрі, а на правобережжі Дністра, у районі сучасного молдавського села Пересічено (Р. Рабінович). Сказане дозволяє несуперечливо пояснити різночитання ПВЛ, літописів і інших джерел.

Автори VI ст. (Агафій, Йордан) вказують на плем'я "ультинзурів" ("ultinzures"), яке було в числі гунських племен, що виявилися на Дунаї і в Європі в V ст. "Головною" тотемною твариною ультинзурів був вовк. Д. Іловайський вважав ультинзурів тотожними ультинам візантійських джерел і уличам ПВЛ. Такий висновок повністю збігається з незалежними спостереженнями лінгвістів - коренева твірна основа в назвах обох племен тотожна, а флексія "-зури" у візантійських авторів VIII-X ст. відкидається. Етнонім "ультинзури", зафіксований в VІ ст., був відзначений для IX-Х ст. Костянтином Багрянородним як "ультини" і ПВЛ - як "уличі".

Під час розпаду держави Аттіли ультинзури-"вовки" опинилися під владою його сина - Динтцика. Після розгрому Динтцика готами на початку 60-х рр. V ст. ультинзури були витіснені готами зі своїх територій. Вони частково вирушили на північ, до витоків Вісли й Одри, а частково повернулись у Північне Причорномор'я (Р. Рабінович).

Слов'янізація ультинзурів полягала у підкоренні ними якогось слов'янського народу й у "переданні" йому свого імені. Так ультинзури здійснили "етнічне перевтілення", подібне до протоболгар-оногурів Аспаруха. "Первісне неслов'янство" ультинзурів-ультинів-уличів робить реальним їхній генетичний зв'язок з антами. Коли анти Божа наприкінці IV ст. були переможені остготами, гуни взяли антів під свій захист. Тими антами були ультинзури-"вовки" - саме вони були підпорядковані гунам у VI ст. У цей час анти вже були істотно слов'янізованими.

Подальші долі ультинзурів-ультинів-уличів встановлюються при співставленні варіантів імені уличів в давньоруських літописах - "лутичі" ("лютичі") і "ульці" - з тотожними етнонімами західнослов'янського світу. Загальну племінну назву "лутичі" (liutici, lutici) або "вільці" (wilzi, wiltzi, wilti, uuiltze, vuilci) мала спілка слов'янських одерсько-прибалтійських племен VIII - ХII ст. Ця спілка відома і під самоназвою "велети" (velti, veleti, veletabi). Сказане означає кревність уличів ПВЛ і лутичів поморських, які "за свою хоробрість називаються вільцями ("вовками"), або лютичами" (Гельмольд) і "на власній мові звуться велетами" (велетні). Найменування "лютичі" і "вільці" надані велетам сусідніми народами (Л. Нідерле) і пояснюються особливою войовничістю лютичів.

Етимологія імені "лютичі" виводиться від старослов'янського "лють" (жорстокий), зближається з грецьким "лікос" - "вовк", "вовчий сказ" і з назвою "вільці" ("вовки"). Ім'я "вільці" первісно походить від праслов'янського vьlkъ, співвідноситься з готським wulfs, албанським ulk, латинським lupus (або vulcus, volcus) "вовк" у Vulcanus "бог Вулкан". Етнонім "вільці" практично синонімічний слову "велети", "вельти". Тоді від слова "вовки" первісно походить і етнонім "вільці", а також ім'я лутичів - уличів - ульців ПВЛ (О. Трубачов).

Таким чином, та частина ультинзурів-"вовків", що в V ст. перемістилась у межиріччя Одри та Вісли, "потрапила" на сторінки джерел під назвою лютичів, вільців тощо. Інша їхня частина повернулась у Північне Причорномор'я. Частково ультинзури залишились у Карпато-Причорноморських землях, а інші опинилися на Дніпрі. Придніпровські ультинзури були відзначені як "ультини" Константином Багрянородним і як "уличі" ПВЛ у IX-X ст., а придністровські - тією ж ПВЛ й іншими літописами як ульці-уличі, або "угличі". Останній етнонім міг отримати "слов'янське" забарвлення від "кута" - Онглоса (Буджака). Наприкінці ІХ ст. придніпровські уличі під тиском хозар, угорців і печенігів "повертаються" до своїх "родичів" у Подністров'я. Саме тут у середині Х ст. Свенельд узяв місто уличів Пересічень. Уличі були підпорядковані Києву.

Культ вовка входив в універсальну систему вірувань і ритуалів військових братств молодих вояків (Ф. Кардіні). Їхній ритуальний епітет - "вовки" переноситься на все плем'я. У всіх міфологічних уявленнях вовк завжди тісно пов'язаний із собакою. У скіфів і слов'ян були поширені уявлення про поперемінне перетворення людей то у вовків, то в собак.

Скандинавська назва порогу Ulvorsi ("Вовче горло") відбиває перебування уличів "по Дніпру вниз". "Вовчий" острів Хортиця згаданий Константином Багрянородним як острів Св. Григорія. У східних слов'ян з ім'ям цього святого пов'язаний період розгулу вовків (хортів). Перші запорозькі козаки пов'язували себе з вовками. Згодом Запорозька Січ стала "заповідником" "вовчого" культу. Чаклуном, що вмів перетворюватися в собаку й у вовка, вважався кошовий отаман Сірко. Прізвисько "отаман" має вовчо-собачу етимологію (В. Балушок).

Грецькі та європейські автори VI-XII ст. свідчать про особливу войовничість вовків-псів у вільців і лютичів. Літописи підтверджують таку ж войовничість у лютичів-уличів: вони не сплачували данину хозарам і віддали перевагу вигнанню, а не залежності. Усі відомості про уличів пов'язані з їхньою боротьбою проти Аскольда й Діра, Олега й Свенельда.

Походження "уличів-вовків" від ультинзурів і їхня наступна слов'янізація відповідають культурно-історичним реаліям епохи Великого переселення народів. "Вовча" топоніміка Подніпров'я пов'язана з перебуванням тут саме ультинзурів-ультинів-уличів у V - наприкінці IX ст. Їх "вовча" ментальність тут була згодом відтворена запорозькими козаками.

У третьому підрозділ "Тиверці" встановлюється, що саме в Подністров'ї уличі й тиверці жили не окремими племінними масивами, а черезсмужно, тобто анклавами, у сусідстві один з одним. Уличі тут відомі з 864 р., а тиверці - з 885 р., вони з'явилися тут пізніше. Це підтверджується й археологічно - неукріплені поселення культури Лука-Райковецька, що пов'язуються з уличами, з'явилися раніше городищ із земляними валами, що пов'язуються з тиверцями (Р. Рабінович).

За лінгвістичними даними, "тиверці" - це слов'янізована назва племені, яке у долітописний період носило самоназву "тюрьци". Під час запозичення слов'янами тюрксько-болгарського етноніма "tuurik" його могли передати як "тивьрьць". Такі витоки племінної назви "тиверці" свідчать про родинний зв'язок між ними й уличами -"колишніми" ультинзурами (І. Добродомов). А термін "толковин" означає "товмач" ("перекладач"), або "чаклун", "чарівник", "тлумач" (О. Потебня).

"Тезки" тиверців знаходяться серед "тервунян" ("травунян"), що жили в "країні Тервунії" в VII ст. - середині ІХ ст. в Далмації і були підпорядковані Візантії. Частина тервунян через сербсько-болгарські війни (840-860 рр.) і наступну християнізацію покинула Далмацію. Джерела вказують на заняття тервунян мореплавством. Не виключено, що вони переселились у Причорномор'я саме морем.

Таке датування збігається з часом появи тиверців у Карпато-Причорноморських землях, у період між війною з уличами Аскольда та Діра - 864 (854) р. і війною Олега з уличами й тиверцями 885 р. Це підтверджує більш пізнішу появу тут тиверців порівняно з уличами. Назва "тиверці" була запозичена східними слов'янами до кінця IX ст.

Етимологія назви "тервуняни" виводиться від "жертовника", "святилищ". Городища-святилища тервунян мали сакральні функції. Ці дані збігаються зі звістками джерел про країну "багатьох укріплень" Тервунію і з висновками про тиверців як жителів укріплених поселень ("твердей") (Г. Федоров). Справді, поширення "круглих" городищ у Карпато-Причорноморських землях наприкінці IX - першій половині Х ст. пов'язане з приходом тиверців. Ці городища у тиверців виконували сакральну функцію.

"Первісний тюркізм" тервунян-тиверців пов'язується і з "первісним тюркізмом" ультинзурів-уличів. Тиверці, як і уличі, були близькі тюрксько-болгарським утригурам і кутригурам, назва "Тервунія" пов'язується з іменем болгарського хана Тербеля. Зв'язок уличів-"вовків" з тевунянами-тиверцями-жерцями виводиться з амбівалентності міфологеми "вовк-віл (цар-жрець)", а також зі сполучення - "т-р" ("знак бика"). Припускається розподіл військових ("вовки"-уличі) і сакральних ("бики"-тиверці) функцій між племенами. Значення терміну "толковини" як "тлумачі" існувало паралельно зі значенням "перекладати" і мало сакральний смисл. Тому тиверці в поході Олега були особливою групою тлумачів, віщунів, провісників тощо.

Таким чином, тюркські предки тиверців потрапили в Європу разом з гунами й ультинзурами. Вони переміщаються на Балкани разом з аварами й болгарами Аспаруха, оселяються в Далмації, де і відомі під ім'ям "тервунян" з VII ст. Тервуняни утворили релігійну общину під керівництвом жерців-тлумачів. Вони вже були значно слов'янізовані. У результаті сербсько-болгарських воєн 840-860-х рр. і християнізації 860-880 рр., що загрожувала владі жерців-тлумачів, частина тервунян переселяється у Карпато-Причорноморські землі. Тут вони вперше згадуються у руському літописі під 885 р. як супротивники князя Олега. Тервуняни-тиверці-толковини у Придністров'ї жили черезсмужно з "первинно родинними" їм уличами наприкінці ІХ - у першій половині Х ст. Уличі виконували військові функції, а тиверці - сакральні, жрецькі.

У четвертому підрозділі "Уличі й тиверці в етнополітичній історії Карпато-Причорноморських земель" розглядається мінливе історико-політичне становище уличів і тиверців у контексті боротьби за Карпато-Причорноморські землі Київської Русі, Візантії і Болгарії, а також кочівників - угорців і печенігів.

Болгарія знаходилась у постійній конфронтації з Візантією. Угорці, що з'являються в степах у 830-х рр., використовуються Візантією проти болгар на Нижньому Дунаї. Проте в останній чверті ІХ ст. у степах між Дніпром і Дунаєм з'являються печеніги. Вони домовляються з болгарами і в 896 р. змушують угорців піти у Паннонію. Угорці пройшли двома шляхами - через Нижній Дунай і через Трансильванію. Та частина угорських племен, що проходила в Паннонію через Трансильванію, пройшла і через землі уличів та тиверців (А. Добролюбський).

Тому поход Олега на уличів і тиверців у 885 р. не міг бути успішним - у ті роки тут господарюють угорці, що підкорили уличів і тиверців. Лише у 907 р., коли угорці пішли далеко за межі Карпато-Причорномор'я, Олег іде походом на Візантію. У той час тут головну роль вже відіграють печеніги й Болгарія, які після вигнання угорців у першій третині X ст. поперемінно господарюють у Карпато-Балканському просторі. Згодом, з поступовим ослабленням Болгарії з 920-х рр. і посиленням в регіоні Візантії і Русі, київські князі активізуються у Карпато-Причорноморських землях. Звістки джерел вказують на підпорядкованість уличів і тиверців Київській державі з кінця 930 - початку 940 рр. - був узятий Пересічень.

Боротьба Києва з уличами й тиверцями завершилася їх підпорядкуванням у 940-х рр. Київ зберігає свій контроль над їхніми землями до кінця Х ст. - з цього часу тут панують кочівники.

Після 940-х рр. уличі й тиверці в джерелах не згадуються.

ВИСНОВКИ

У висновках наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, сутність якого полягає у встановленні локалізації уличів і тиверців, виявленні їх етнічного походження, висвітленні основних етапів історії цих народів, а також у з'ясуванні ролі уличів і тиверців в етнополітичній ситуації в Карпато-Причорноморських землях. Здійснене дослідження дає можливість зробити такі висновки:

1) Уличі жили одночасно частиною на Дністрі та частиною на Дніпрі. У середині IX в., під тиском хозар, угорців і печенігів, уличі переселилися з Нижнього Дніпра в Карпато-Причорноморські землі. Місто уличів Пересічень розташовувалося на правобережжі Дністра. Тиверці жили в Подністров'ї черезсмужно з уличами. Тиверці тут оселилися пізніше уличів - між 854 (864) і 885 рр.

2) Назви уличів - "ульці" ("уличі") і "лутичі" - тотожні назвам "вільці"-"лутичі" у прибалтійських слов'ян. Ім'я "уличі" означає "вовки", походить від тотемних уявлень тюрків і слов'ян. Походження уличів було первісно тюркським. При асиміляції зі слов'янами в Карпато-Причорномор'ї уличі можуть вважатися вже слов'янським етносом. Тюркська етимологія імені "тиверці" також означає, що останні первісно були не слов'янами, а тюркським етносом. Термін "толковини" означає "перекладачі" і "чарівники".

3) Уличі-"вовки" первісно походять від ультинзурів, які у V ст. разом з гунами пішли у Західну Європу і потім повернулись у Середнє Подунав'я і розділилися. Одна їхня частина перемістилась у межиріччя Одри та Вісли, де відома під назвами лютичів, вільців тощо. Інша їхня частина повернулася разом з гунами у Північне Причорномор'я. Тут, в VI ст. вони знову розділилися - частина ультинзурів залишилась у Карпато-Причорноморських землях, а інші опинились на Дніпрі.

Тюркські предки тиверців також потрапили в Європу разом з гунами й ультинзурами. Вони поселяються в Далмації, де відомі під ім'ям "тервуняни" ("тервуніотів") з VII ст. У 840-860-х рр. частина тервунян переселяється у Карпато-Причорноморські землі. Тут тервуняни-тиверці-толковини жили черезсмужно з "первинно родинними" їм уличами. Уличі виконували військові функції, а тиверці - сакральні.

4) Уличі і тиверці у другій половині ІХ - першій половині Х ст. знаходилися в епіцентрі боротьби за Карпато-Причорноморські землі між Київською Руссю, Візантією, Болгарією, угорцями й печенігами, що не дозволяло Києву до 940-х рр. поширити свій політичний вплив на уличів і тиверців. І лише після зазначеного часу останні були підпорядковані Київській державі. Київ втрачає свій контроль над цими племенами у першій половині ХІ ст. Подальші долі уличів і тиверців не встановлені.

Отримані результати дозволять істотно розширити можливості вивчення походження уличів і тиверців, а також історичних обставин їхнього перебування в Карпато-Причорноморських землях. Конкретне використання концепції щодо Карпато-Причорномор'я як "природної історико-географічної структури" може сприяти її застосуванню для вивчення історії інших народів південного заходу України в значно розширених хронологічних межах.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. А.О. Добролюбський, Т.І. Сапельняк. Характерні риси історико-культурного процесу на південному заході України // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 3. - Херсон: Айлант, 2000. - с. 46-49.

2. Сапельняк Т.І. Уличі і тиверці у сучасних археологічних концепціях // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 4. - Херсон: Айлант, 2001. - с. 10-14.

3. Т.І. Сапельняк. Уличі та тиверці у "доархеологічній" історіографії (кінець ХVIII - перша половина ХХ ст. // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 5. - Херсон: Айлант, 2001. - с. 233-242.

4. Т.І. Сапельняк. Уличі і тиверці в історіографії другої половини ХХ сторіччя // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 15. - Херсон: Айлант, 2004. - с. 36-43.

5. Т.І. Сапельняк. Писемні відомості про уличів та тиверців (огляд джерел) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Випуск XVIII. - Запоріжжя: Просвіта, 2004. - С. 9-17.

АНОТАЦІЯ

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Одеський державний університет. - Одеса, 2006.

У дисертації на основі концепції "природної історико-географічної структури", комплексного аналізу усієї сукупності джерел і перегляду історіографічної традиції досліджується історія уличів і тиверців у Карпато-Причорноморських землях. Виявлено етнічне походження, локалізація та основні етапи історії цих народів. Встановлено, що уличі походять первісно від тюрків-ультинзурів, які у V ст. разом з гунами пішли в Європу. Одна їхня частина перемістилась у межиріччя Одри та Вісли (вільці, лютичі), а інша - повернулася у Північне Причорномор'я. Вони частково залишились у Карпато-Причорноморських землях (угличі), а частково - на Дніпрі (ультини-уличі). Тюркські предки тиверців також потрапили в Європу разом з ультинзурами. Вони мешкають у Далмації (тервуняни), а потім переселяються у Карпато-Причорноморські землі (тиверці-толковини). Тут тиверці жили черезсмужно з первинно родинними їм уличами. Уличі виконували військові функції, а тиверці - сакральні. Боротьба за Карпато-Причорноморські землі у другій половині ІХ - першій половині Х ст. між Київською Руссю, Візантією, Болгарією, угорцями й печенігами дозволила Києву лише після 940-х рр. підкорити уличів і тиверців.

Ключові слова: Карпато-Причорноморські землі, уличі, тиверці, ультинзури, вільці-лютичі, ультини, тервуняни, толковини.

АННОТАЦИЯ

Сапельняк Т.И. Уличи и тиверцы в Карпато-Причерноморских землях (вторая половина ІХ - первая половина Х вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Одесский государственный университет. - Одесса, 2006.

В диссертации на основе концепции "естественной историко-географической структуры", комплексного анализа всей совокупности источников и пересмотра историографической традиции исследуется история летописных уличей и тиверцев в Карпато-Причерноморских землях. Выясняются этнокультурное происхождение, локализация и основные этапы истории этих народов.

Установлено, что уличи происходят изначально от тюрков-ультинзуров, которые в V в. вместе с гуннами пошли в Европу. Одна их часть переместилась в междуречье Одера и Вислы (вильцы, лютичи), а другая - вернулась в Северное Причерноморье. Они частично остались в Карпато-Причерноморских землях (угличи), а частично - на Днепре (ультины-уличи). Город уличей Пересечен, который осаждался и был взят в 940 г. воеводой Свенельдом, располагался на правобережье Днестра. Наиболее вероятна его идентификация с современным селом Пересечено в Молдове. "Тюркская" этимология имени "тиверцы" также представляется самой предпочтительной. Это означает, что тиверцы также "изначально" не были славянами, а вероятнее всего этносом тюркского происхождения.

Предыстория появления тиверцев на страницах русских летописей связывается с переселением этого племени из района юго-западных Балкан, где они известны под именами тервуняне, травуняне, тервуниоты, требине и др. Причиной ухода части тервунян в Карпато-Причерноморские земли могли быть сербско-болгарские войны и активная христианизация середины 50-х - нач. 80-х гг. IX в., которые вызвали активные миграции и перемещения населения.

Тиверцы проживали в Поднестровье, по обоим берегах Днестра. Южная граница их расселения низовья Днестра и Дуная, а на северо-востоке до среднего течения Южного Буга. Значительная часть тиверских поселений располагалась в области расселения уличей. На части этой территории уличи и тиверцы жили чересполосно. Тиверцы поселились на указанной территории позднее уличей, очевидно между 854 (864) и 885 гг.

Двумя самыми древними названиями уличей были "ульци" ("уличи") и "лутичи". Тождественные названия в таком же сочетании обнаруживаются у одерско-прибалтийского племенного союза - "вильцы"-"лутичи". Данные письменных источников дают надежные основания предполагать общее происхождение обеих этнических групп и наличие общей прародины, уйдя с которой племена разделились.

Имя "уличи", означающее "волки", является самоназванием, восходящим к тотемическим представлениям ряда тюркских и славянских племен. Приведенные материалы свидетельствуют о распространении в славянской среде в эпоху средневековья "воинских братств" - объединений молодых воинов, совершавших инициационные обряды ритуального перевоплощения в "волков", подобных "братствам" воинов-"волков" у других индоевропейских народов - даков, греков, германцев и др.

Рассмотрение значения термина "толковины" не только как "переводчики", но и как "толкователи" и "прорицатели" соответствует археологическим реалиям, которые связывают с тиверцами их сакральные центры - городища с земляными валами. Феномен совместного, "чересполосного" проживания уличей и тиверцев был обусловлен, видимо, их изначальной этнической близостью. Очевидно, это были не союзнические отношения, а лишь распределение функций между двумя племенами - военной у уличей и сакральной - у тиверцев.

Особое место уличей и тиверцев в ПВЛ может объясняться не только своеобразием их этнического происхождения, отличающегося от "остальных словен", но и восприятием этих племен летописцем не как "своих", а как "чужих". Эти племена во второй половине ІХ - первой половине Х в. находились в эпицентре активной политической борьбы за Карпато-Причерноморские земли между Киевской Русью, Византией, Болгарией, а также венграми и печенегами. Поэтому окончательное подчинение этих племен Киеву произошло только после 940 гг.

Ключевые слова: Карпато-Причерноморские земли, уличи, тиверцы, ультинзуры, вильцы-лютичи, ультины, тервуняне, толковины.

SUMMARY

Sapelnyak T.I. The Ulychians and the Tyvertsians tribes in the Carpathians and the Black Sea region (the second half of the IX - the first half of the X century). - Manuscript

Thesis on the competing for a scientific degree of the candidate of Historical Studies by specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Odessa State University. - Odessa, 2006.

The thesis displays the investigation of the history of the Ulychians and the Tyvertsians in the Carpathians and the Black Sea region on the basis of the concept of "the natural historical and geographical structure", of the complex analyses of the whole set of sources and the revision of the historiography tradition. The ethnic origin, localization and the major stages of history of these peoples have been revealed. It has been established that the Ulychians descend originally from the Turkmans-Ultunzur who went to Europe with the Huns in the V century. One part of them removed to the area between the Oder and the Vistula rivers (the Viltsy and the Liutychians), and the other part returned to the Northern Black Sea region. They remained partly in the Carpathians and the Black Sea region (the Uhlychians), and partly on the Dnieprez - river (the Ultynians-Ulychians). The Turkic ancestors of the Tyvertsians found themselves in Europe with the Ultynzur as well. They lived in Dalmatia (the Tervunians) and then migrated to the Carpathians and the Black Sea region (the Tyvertsians-Tolkovynians). The Tyvertsians lived there next to the Ulychians who were primarily related to them. The Ulychians exercised military functions and the Tyvertsians exercised sacral ones. Kiev managed to conquer the Ulychians and Tyvertsians only after the 940's during the fight for the Carpathians and the Black Sea region between Kyiv Rus, Byzantine, Bulgaria, the Hungarians, and the Pechenegs.

Key words: the Carpathians and the Black Sea region, the Ulychians, the Tyvertsians, the Ultynzur, the Viltsy-Liutychians, the Ultynians, the Tyvertsians, the Tolkovynians.

Размещено на Allbest.ru