Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району

Огляд розвитку гончарства в ХІХ-ХХ століттях. Обґрунтування основних етапів промислу впродовж цього періоду. Нарис асортименту глиняних виробів та особливостей професійних знань гончарів. Оцінка ролі народної кераміки в традицій культурі Полтавщини.

Рубрика Краеведение и этнография
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 24.10.2013
Размер файла 43,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна Академія Наук України ІНСТИТУТ українознавства Імені І. КРИП'ЯКЕВИЧА Інститут народознавства

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району

Спеціальність: Етнологія

Міщанин Віктор Данилович

ЛЬВІВ, 2007 РІК

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Самостійна українська держава потребує не тільки утвердження політичної й економічної незалежності, але й науково-культурного поступу, що неможливо без фундаментальних досліджень матеріальної і духовної культури українців, одним із найприкметніших явищ якої є гончарство. Наприк. ХІХ - поч. ХХ ст., в Україні налічувалося близько 700 гончарних осередків із самобутніми традиціями організації виробництва, історично сформованими системами формотворення й оздоблення виробів, асортиментним складом продукції та ареалами її поширення. Кожний історично-етнографічний регіон України мав провідні гончарні центри, які були своєрідними монополістами в галузі й певним чином диктували “правила гри” на ринку збуту глиняних виробів, формували регіональні етнічні особливості (Адамівка, Дибинці, Коломия, Косів, Олешня, Опішне, Цвітне, Шатрище та інші). Саме вони з другої пол. ХІХ ст., привертали до себе увагу земських діячів, учених, були об'єктом досліджень і публікацій у періодиці.

Першими дослідженнями про окремі гончарні осередки (Косів, Пістинь, Кути) були праці Ю. Лащука (1956, 1957).

Пізніше захистили дисертації: О. Клименко про гончарство Опішного (1995), О. Слободян - села Пістинь (2001), Н. Кубицька - Кульчина та Рокити (2006).

Отже, в Україні є чимало мистецтвознавчих праць про гончарство та його головні центри. Проте ще немає комплексних етнологічних досліджень жодного малого осередку з докладним аналізом загальних закономірностей його становлення, розвитку й занепаду, технології виробництва, професійних знань та звичаїв майстрів.

Саме тому в дисертації досліджуються малі гончарні осередки, відокремлені за сукупністю таких основних ознак:

- малою чисельністю гончарів (від трьох до кількох десятків), які задовольняли потреби в глиняних виробах населення переважно навколишніх сіл і хуторів, рідше - сусідніх повітів;

- посуд у віддалені регіони (повітові й губернські міста) продавали тільки випадково, а за межі держави ніколи не експортували.

Основним джерелом дослідження малих осередків гончарства України є матеріали, зібрані на Полтавщині, багатій якісними глинами та самобутньою народною культурою. Упродовж останніх двох століть вона - один із провідних регіонів українського гончарного творення, а загальновизнаним лідером Лівобережної України є Опішненський гончарний район з населеними пунктами: Батьки, Безруки, Великі Будища, Вільхове, Глинське, Диканька, Заїченці, Зайцеві хутори, Лазьки, Малі Будища, Міські Млини, Опішне, Півні, Попівка, Старі Млини, Хижняківка, Чернечий Яр, Шкідинівка, Яблучне. У ХХ ст., гончарство Опішного стало всесвітньо відомим. Містечко часто називають столицею українського гончарства. Проте на фоні провідної ролі Опішного в українському гончарстві майже незнаними залишалися малі осередки гончарного творення, що знаходилися довкола нього.

За щільністю місцезнаходження гончарних осередків керамолог К. Матейко виділяла окремі райони, а в них - “видатні” центри гончарювання, до яких на Полтавщині віднесла Опішне та Хомутець, і “невеликі”, розташовані побіля них. Зокрема, довкола Опішного дослідниця звертала увагу на такі осередки як Кижняки, Лазьки, Малі Будища, Куземин, Міські Млини та Зайці (1955-1959). Розвиваючи ідеї К. Матейко, керамолог Ю. Лащук докладно визначив районування осередків гончарства України. Картографування дозволило йому окреслити загальнонаціональну та регіональну специфіку гончарства. Уклавши карту осередків (понад 600), учений виокремив зони народної кераміки. На основі систематизації типологічних і стилістичних особливостей народної кераміки він, зокрема, виділив 3 смуги та 11 зон гончарства в Україні. До середньої смуги відніс і Полтавську зону, в якій виділив два гончарні райони (групи), один із них - найбільш сконцентроване гончарне виробництво на правому березі річки Ворскли в трикутнику Диканька-Котельва-Зіньків, усередині якого знаходиться Опішне. Окрім провідних гончарних осередків Ю.Лащук охарактеризував “менші осередки гончарства”: у Опішненському гончарному районі - Лазьки, Малі Будища, Хижняківка, Глинське (1969). Ці малі гончарні осередки досліджував і керамолог Олесь Пошивайло (1993, 1996).

З огляду на те, що дослідники гончарства, описуючи осередки, подібні до тих, які стали предметом дослідження в даній дисертації, називали їх “дрібними” (М. Фріде), “невеликими” (К. Матейко), “меншими” (Ю. Лащук), дисертант послуговувався синонімічним терміном “малі”, що не суперечить висновкам відомих дослідників гончарства, а водночас взяв до уваги рекомендації дискусії круглого столу “Осередок народного мистецтва: термінологічне визначення і можливість сучасного виникнення”, проведеного під час Міжнародної науково-практичної конференції “Відродження визначних центрів народного мистецтва України: блеф романтиків чи прогноз аналітиків?” (2001).

Саме необхідність ґрунтовного вивчення виникнення, розвитку та занепаду гончарства в малих осередках і визначає актуальність дисертаційного дослідження.

Дисертація є складовою частиною відомчої наукової теми “Гончарство України ХХ - поч. ХХІ століття: історія, сучасність, перспективи”, яка виконується Інститутом керамології - відділенням Інституту народознавства НАН України (державний реєстраційний №0103U001998), та однойменного дослідницького проекту, що фінансувався Державним фондом фундаментальних досліджень Міністерства освіти і науки України (№ф.7/323-2001).

Мета дисертаційної роботи - дослідити гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району як суттєвого компонента традиційно-побутової культури Полтавщини другої пол. ХІХ-ХХ ст. Для досягнення мети дисертант ставив перед собою такі завдання:

- відтворити історичні умови виникнення, розвитку та занепаду малих осередків гончарства;

- проаналізувати соціально-економічний розвиток гончарства впродовж другої пол. ХІХ-ХХ ст.;

- дослідити технологію виготовлення глиняних виробів, пов'язані з нею професійні знання і звичаї гончарів;

- з'ясувати місце й роль глиняних виробів у системі традиційно-побутової культури Полтавщини;

- вивчити домашній побут майстрів малих осередків гончарства;

- дослідити економічний стан гончарських господарств на різних етапах розвитку місцевого ремесла;

- вивчити формування гончарських династій та родоводів для створення довідника гончарів Опішненського гончарного району.

Об'єкт дослідження - гончарство в системі традиційно-побутової культури українців другої пол. ХІХ-ХХ ст., а предмет - малі осередки Опішненського гончарного району та їх роль у розвитку традиційної культури Полтавщини й України загалом.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу пол. ХІХ-ХХ ст., час як інтенсивного розвитку гончарного виробництва, так і його занепаду.

Територіальні межі - шість поселень у північно-східній частині нинішнього Зіньківського району Полтавської області, локалізованих поблизу селища Опішного - Безруки, Глинське, Лазьки, Малі Будища, Старі Млини, Хижняківка.

Методологічна основа дослідження - загальні принципи історизму в поєднанні з проблемно-аналітичним підходом. Малі осередки гончарства розглядаються як невід'ємна частина всього українського гончарства. За основу інтерпретації історичних, етнографічних і логічних матеріалів узято порівняльно-історичний метод, який дозволив виявити спільне й відмінне в розвитку й занепаді малих осередків гончарства. Застосовано також комплексний аналіз і структурно-функціональний метод. Матеріали здобувалися як у стаціонарних умовах (Малі Будища), так і під час польових досліджень (Безруки, Глинське, Лазьки, Старі Млини, Хижняківка).

Наукова новизна роботи. Уперше в українській етнології досліджено гончарство малих осередків, більшість із яких припинили своє існування наприк. 1970-х років, визначено їх характерні ознаки, технологічний процес і професійні знання гончарів, звичаєвість і домашній побут, роль гончарства в системі традиційно-побутової культури Полтавщини. Історію гончарних осередків уперше досліджено від їх виникнення до занепаду. Окрім того, до наукового обігу залучено нові польові матеріали, імена та твори гончарів, що дозволило з'ясувати локальні етнографічні прикмети гончарства не узагальнене, а через внесок конкретних осіб до культурно-етнологічного процесу локальної групи гончарних осередків, і таким чином атрибутувати значну кількість гончарних виробів, розширити наукові уявлення про асортимент та художні особливості місцевої кераміки.

Практичне значення одержаних результатів. Докладний аналіз умов розвитку та причин занепаду гончарства в малих осередках має важливе значення для нинішнього етапу культурного будівництва в нашій країні, бо дозволяє врахувати досвід минулого при визначенні державної політики щодо збереження та примноження етнічних традицій, особливо народних художніх промислів.

Результати роботи можуть бути використані для патріотичного виховання молоді, музеєфікації окремих гончарних садиб, у навчальних закладах, при укладанні Національного словника “Українські гончарі”, енциклопедії “Українське гончарство” та підручника “Українська керамологія”. Культурно-історичне значення має зібрана під час польових експедицій збірка глиняних виробів (близько 300 шт.), передана на постійне збереження до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. У майбутньому вона дозволить відтворити в музейній експозиції мистецькі досягнення майстрів малих осередків гончарства.

Основні результати дослідження апробовано Вченою радою Інституту керамології - відділення Інституту народознавства НАН України (2004) та відділом етнології сучасності Інституту народознавства НАН України (2006), а проміжні результати дослідження - ученими радами Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Короленка (1999) та Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1998), на 15 наукових конференціях, конгресах і семінарах: у Донецьку (2004), Києві (1999), Луганську (2005), Одесі (1998, 2002), Опішному (1998, 1999, 2000, 2001, 2006), Полтаві (2000, 2003), Харкові (1997, 2002, 2003), Херсоні (2000), у тому числі на Всеукраїнській науковій конференції “Українське гончарство на порозі третього тисячоліття” (Опішне, 1999), Міжнародній науковій конференції “Вивчення, збереження, популяризація пам'яток традиційної народної культури” (Київ, 1999), Міжнародній науково-теоретичній конференції “Духовна культура в інформаційному суспільстві” (Харків, 2002), Міжнародному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи: крок молоді у ХХІ ст.” (Донецьк, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Криза традиційних осередків народного мистецтва України: трансгресія “мистецтва сутінків” як виклик національній ідентичності” (Опішне, 2006), та у 2 фахових і 2 науково-популярних монографіях, 26 статтях, з яких 15 опубліковано у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України.

Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів з підрозділами, висновків, списку використаних джерел та літератури (237 поз.) і додатків (“Довідник гончарів Безруків, Глинського, Лазьків, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки”, генеалогічні схеми гончарських родоводів, ілюстративні матеріали). Основний текст - 155 с., загальний обсяг рукопису - 506 с.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність вибору теми, сформульовано мету й завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки й територіальні межі, наукову новизну, практичне значення, апробацію та структуру дисертації.

У першому розділі проаналізовано історіографію, методику та джерела дослідження проблеми.

Досі не вдалося віднайти писемних свідчень про гончарство досліджених поселень за період до 1870-х рр. Отже, доти вони не були предметом зацікавлення дослідників гончарства в Україні. Перші описи цих осередків є тільки з другої пол. ХІХ ст. Вони належали перу місцевих священнослужителів і були надруковані в “Полтавских епархиальных ведомостях”. Зокрема, П. Курдиновський опублікував матеріали власного обстеження промислу з добування глини в с. Лазьки, зазначивши місця її збуту (1872). І. Михайлець описав побутові умови життя та працю гончарів с. Малі Будища (1887).

Вивчаючи гончарство Полтавської губ., 1880 р. Глинське і Малі Будища відвідав учений-природознавець А. Зайкевич. 1893 р., гончарство Лазьків, Глинського та Малих Будищ досліджував археолог і керамолог І. Зарецький. У монографії “Гончарный промысел в Полтавской губернии” (1894) він проаналізував етнічні та соціально-економічні процеси в гончарстві малих осередків Зіньківського повіту. 1893 р., в “Энциклопедическом словаре” Ф.А. Брокгауза і І.А. Єфрона з'явилася перша інформація про гончарство у селі Глинське та місцеві запаси якісної глини.

Про гончарство хутора Хижняківка є короткі повідомлення в багатотомній серії “Полное географическое описание нашего Отечества” (1903), а про кількість гончарів перші відомості було обнародувано в “Списке населённых мест Зеньковского уезда Полтавской губернии”, укладеному за даними подвірно-господарського перепису 1910 р.

Гончарний промисел у хуторах Безруки й Старі Млини існував упродовж короткого проміжку часу, бо відігравав допоміжну роль у житті хуторян. Саме тому в літературі й архівних документах немає згадок про них як гончарні осередки.

Упродовж 1910-1925 рр., гончарні осередки побіля Опішного випали з поля зору дослідників, а тому жодних відомостей про них за цей час не виявлено. Ситуація докорінно змінилася 1926 р., коли активні польові обстеження проводив Полтавський державний музей. В Опішному та навколишніх селах і хуторах комплексно досліджував гончарство керамолог Я. Риженко. Результати його експедицій було відображено в узагальнюючій праці “Кустарно-реміснича промисловість” (1927), де є інформація про кількість гончарних господарств у Глинському та в Малих Будищах. У іншій праці - “Техника гончарного производства” (1929) - Я. Риженко охарактеризував Хижняківку як одне з місць видобутку гончарної глини, звернувши при цьому увагу на неефективне використання сировини.

Наприк. 1920-х рр., почалося втілення більшовицької політики поступового знищення кустарно-ремісничої промисловості. Внаслідок цього повсюдно занепадало, а згодом у більшості осередків і зникло домашнє гончарство. Оскільки тоді майже всі українські етнографи й керамологи були репресовані, припинилося вивчення економічних та етнографічних особливостей побутування гончарства. Майже на 40 років науковці забули про гончарство в досліджуваних селах. Тільки наприк. 1950-х рр., згадки про них з'явилися в науковій літературі, насамперед у книзі К. Матейко “Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ-ХХ ст.” (1959). У 1960-х рр. у окремих осередках побував Ю. Лащук. Результати його досліджень тільки частково відображені в докторській дисертації “Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст.” (1969), яка залишилася неопублікованою.

У 1986 р., з експедицією в Лазьках побував керамолог О. Пошивайло, результати якої опубліковано в праці “Розвідки з історії лівобережного гончарства” (1993). 1986 р., Олесь і Юрко Пошивайли організували керамологічну експедицію в гончарні осередки - Глинське, Старі Млини, Більськ і Хижняківку - та оприлюднили свої спостереження в статті “Гончарство Зіньківського та Котелевського районів Полтавської області” (1996). Періодичні польові обстеження Опішного й навколишніх осередків упродовж 1979, 1985-1994 рр., проводила мистецтвознавець О. Клименко, авторка рукописного “Словника гончарів Опішні та навколишніх сіл” (1995), у якому подала імена деяких гончарів із Малих Будищ, Лазьків та Хижняківки. На цьому поодинокі обстеження малих гончарних осередків ненадовго припинилися: до сер. 1990-х рр., комплексно їх ніхто не досліджував. Тільки у зв'язку з розгортанням керамологічних студій Національним музеєм-заповідником українського гончарства в Опішному, упродовж 1994-2005 рр., дисертант комплексно досліджував гончарство Глинського, Лазьків, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки, а 1999 р., виявив ще один колишній осередок гончарства - хутір Безруки.

Дослідження проблеми значно ускладнювалося тим, що вже до початку наукових студій малі гончарні осередки припинили своє існування, а глиняні вироби майже вийшли з ужитку. Тому в роботі широко застосовувався метод польових досліджень, який передбачає як просте, так і включене спостереження, опитування (у тому числі анкетування), інтерв'ю, які проводилися за розробленою керамологом О. Пошивайлом “Програмою-запитальником для дослідження традиційного гончарства та збирання етнографічних матеріалів”, а збір інформації про гончарів і малювальниць - за анкетою, розробленою істориком мистецтва В. Ханком. Одночасно проводилося фотографування та збирання виробів і документів, більшість із яких передано на постійне зберігання в Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.

Здобута в польових експедиціях інформація, а також вироби й інструменти гончарів були опрацьовані та проаналізовані за допомогою типологічного й статистичного методів. Це дало змогу згрупувати та осмислити поодиноку розрізнену інформацію про давнє ремесло гончарних сіл і хуторів, а водночас зосередити чільну увагу й на персоналіях. Адже досі вчені не надавали особливого значення повній фіксації біографічних даних майстрів, не з'ясовували їх родоводів та не завжди зазначали авторів виробів, якими комплектували музейні колекції, також украй рідко фіксували на фотоплівку бачене в середовищі гончарів.

Для теоретичного осмислення здобутих матеріалів автор послуговувався методикою керамологічних студій, ґрунтовно розробленою й апробованою відомими українськими й зарубіжними дослідниками гончарства: І. Зарецьким, Ю. Лащуком, К. Матейко, Л. Мельничук, І. Пошивайлом, О. Пошивайлом, Я. Риженком, Є. Спаською, Л. Шульгиною, О. Бобринським, С. Мілюченковим, О. Салтиковим та іншими вченими.

Джерельну основу дисертаційної роботи становили польові матеріали, зібрані впродовж 1994-2005 рр., для чого було застосовано методику дослідницької роботи в Бубнівці (Поділля) у 1920-х рр.

Експедиційні дані доповнено матеріалами з музеїв, бібліотек та архівів, зокрема з Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Полтавського краєзнавчого музею, Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Державного архіву Полтавської області, архівів Малобудищанської сільської ради й Управління СБУ в Полтавській області.

Значну групу джерел становлять різноманітні статистичні звіти, матеріали подвірних опитувань, переписів кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Вони містять дані про кількість гончарів в осередках, розміри їх землеволодінь, способи й ареали збуту виробів, що загалом дозволяє охарактеризувати повсякденне життя, побут і стан здоров'я майстрів, а отже й сформувати адекватне уявлення про гончарство малих осередків не лише як про певний технологічний процес ремесла, а й як про локальне історико-культурне явище традиційної культури українців.

У другому розділі - “Малі осередки гончарства XV-ХХ століть” - на основі вивчення архівних і літературних джерел, польових матеріалів проаналізовано періоди виникнення, розвитку й занепаду гончарства у малих осередках, з'ясовано адміністративно-територіальне підпорядкування населених пунктів від сер. XVII - до кін. ХХ ст.

Хутір Безруки засновано козаком Безруком, найвірогідніше, у першій чверті ХІХ ст. Найдавніші віднайдені статистичні дані про нього стосуються кінця 1850-х рр. На основі аналізу по господарських книг прослідковано динаміку демографічного стану хутора впродовж 1940-х -1980-х рр. До 1989 р., хутір припинив своє існування. У відомих нині джерелах він не згадується як гончарний осередок. Уперше такі відомості виявлено в результаті польових досліджень 1999 р.

Село Глинське одержало назву від місцевих покладів глини. Точну дату його заснування з'ясувати не вдалося. Найімовірніше, воно виникло ще до поч. XV ст., коли навколишні землі були південним кордоном Литовсько-Української держави. У другій пол. ХІХ ст., гончарство у Глинському набуло значного розвитку, чому сприяли якісна глина та малоземелля. 1893 р. в селі налічувалося 27 гончарських господарств. На зламі ХІХ-ХХ ст. кількість гончарів у селі сягнула найбільшої чисельності - 30 осіб, що виявило пік розвитку місцевого гончарства. 1910 р., їх чисельність зменшилася до 21 особи. На поч. 1930-х рр. гончарство продовжувало занепадати. Нетривалий період його пожвавлення відзначено в другій пол. 1940-х рр., а на поч. 1950-х рр., гончарство в селі зникло.

Село Лазьки виникло у XVII ст. і, очевидячки, одержало назву від імені першого поселенця Лазька, або ж від важкого в'їзду в село із-за високої гори, внаслідок чого першим лазьківцям доводилося “лазити по горі”. Як засвідчують джерела, на поч. 1870-х рр., у селі розвивалося й гончарство, що цілком закономірно з огляду на місцеві запаси якісної глини. Перша статистична інформація про гончарів с. Лазьки 1893 р., зафіксувала 12 гончарських господарств; на зламі ХІХ-ХХ ст. - їх було 8. До 1910 р., чисельність гончарів дещо зросла й становила 10 осіб. У зв'язку з колективізацією гончарство почало занепадати аж до повного зникнення в 1930-х рр.

Про походження назви с. Малі Будища, заснованого наприк. XVI - на поч. XVII ст., зафіксовано дві версії. За однією, вона походить від назви місця, де видобували селітру або поташ - буди, за іншою - від “будок”, у яких мешкали переселенці з півдня. Поява гончарів пов'язується з часом виникнення села. Цьому сприяло вдале знаходження поблизу значних покладів гончарної глини. 1893 р. там були 63 гончарські господарства, на зламі ХІХ-ХХ ст. - 32, на поч. 1910-х рр. - 76, у сер. 1920-х рр. - 73. Події 1930-х рр. (колективізація, розкуркулення, репресії) негативно позначилися на місцевому гончарстві. На той час у Малих Будищах діяли філія Опішненської артілі “Червоний гончар” та гончарня колгоспу “ХІ-річчя КНС”. Нетривале пожвавлення гончарства характерне для другої пол. 1940-х рр. Однак, непосильні податки, переслідування з боку фінагентів, а також примусові державні позички призвели до того, що тільки окремі гончарі-кустарі протрималися до кін. 1960-х рр.

Хутір Старі Млини виник після скасування кріпосництва, приблизно в 1870-ті рр., а назву одержав від старих млинів, що колись знаходилися на річці Ворскла. Населення займалося землеробством. Гончарі в хуторі з'явилися невдовзі після його заснування: цьому сприяло розташування поміж двома гончарними осередками - Глинським і Хижняківкою, а також наявність значного масиву якісної глини. Гончарство у Старих Млинах існувало до сер. 1930-х рр.

Хутір Хижняківка засновано наприк. XVIII ст., а назву одержав від першого поселенця - козака Хижняка. Гончарі з'явилися невдовзі після заснування хутора. Їх кількість збільшувалася одночасно зі зростанням чисельності населення, чому сприяла наявність якісної глини. 1910 р., в Хижняківці гончарством займалися 9 осіб, хоча ця цифра не відображає справжньої кількості зайнятих виготовленням глиняних виробів. Під час польових експедицій вдалося встановити імена 14 місцевих майстрів, які 1910 р. були у віці понад 18 років, тобто вже самостійно гончарювали. У 1930-х - 1940-х рр., у хуторі функціонував колгоспний завод з виробництва тонкої вогнетривкої цегли. Гончарство проіснувало до поч. 1950-х рр. Останнім гончарем був Василь Ємець, який як кустар-одноосібник працював до поч. 1980-х рр.

Третій розділ - “Виготовлення глиняних виробів у другій половині ХІХ-ХХ столітті” - складається з трьох підрозділів: “Професійні знання гончарів”, “Звичаєвість”, “Спеціалізація”. Відтворено основні етапи виготовлення глиняного посуду: видобуток сировини, приготування формувальної маси, виготовлення виробів, сушіння, декорування, скління і обсипка, випалювання. З'ясовано, які глини використовували гончарі, місця та способи їх видобування (відкритий і закритий), шляхи надходження сировини до гончарських господарств (особисте і громадське глинища, глинище власника), звичаї купівлі-продажу глини. Видобутком займалися як гончарі, так і окремі поселяни, для яких ця робота була своєрідним промислом.

Формування посуду відбувалося на гончарних кругах двох типів: “шльонському” (до сер. ХІХ ст.) і “волоському” (з другої пол. ХІХ ст.), які різнилися між собою конструктивно. Сформовані вироби сушили на соснових дошках (“п'ятрах”), узимку в хаті, а влітку часто на подвір'ї. Повністю висушені вироби складали в сінях, коморі чи у хліві.

Проаналізовано різноманітні способи оздоблення глиняних виробів. Посуд, який мав бути теракотовим, декорували (“писали”), не знімаючи з круга. Наприк. ХІХ ст. у Лазьках, а в 1920-х рр. - і в Хижняківці, почали виготовляти димлений посуд. Гончарі запозичили цю технологію в майстрів слобожанського містечка Котельва. У ХІХ ст. поширилося крайкування виробів - покриття поливою лише вінець. Посуд, призначений для підполивного малювання, спочатку трохи просушували, а вже потім декорували. Предмети, оздоблені в такий спосіб, називали “мальовкою”. Від поч. ХХ ст., рослинним орнаментом оздоблювали не лише миски, а й інший посуд. Іноді орнамент на поверхні виробів прокреслювали “стекою” з наступним заповненням потрібними кольорами.

Зафіксовано два способи покриття виробів поливою - рідкою і сухою, та різні способи їх приготування. Для отримання поливи використовували пісок і свинець, які розмелювали на спеціальних жорнах. Попередньо пісок замочували у великій макітрі, щоб гарно намокнув, а свинець перетворювали в оксид за допомогою перепалювання. Один із найвідповідальніших етапів гончарної технології - випалювання - проводилося в спеціальних печах - горнах. У Малих Будищах, Лазьках, Глинському побутували горни двох типів: круглі та чотирикутні. Перші призначалися для випалювання посуду, кахель, цегли тощо. Їх називали “горшечними”. У чотирикутних горнах випалювали полив'яні миски. Звідси і їх назва - “мискові”. На основі польових матеріалів описано способи виготовлення різних видів глиняних виробів.

Реконструйовано звичаї видобування глини та пов'язані з цим світоглядні уявлення гончарів. Вони були переконані, що глина на вибраних місцях могла знову наростати як кам'яне вугілля. Перш ніж спуститися до глинища, майстри обов'язково хрестилися. Традиційно копання глини відбувалося в часовому проміжку від пізньої осені до ранньої весни, оскільки вважалося, що саме в цей час у ній накопичується максимальна кількість плодотворної енергії. Суворо заборонялося копати глину напередодні й під час Дмитрієвих субот. Перед опусканням у старий колодязь, глинокопи перевіряли його безпечність за допомогою ехолокації. Глина вважалася чистою і святою, нею не гріх було вимазатися.

Досліджено професійну звичаєвість під час роботи за кругом та випалювання посуду. Перед початком роботи за кругом гончарі хрестилися й виголошували коротку молитву, прохаючи допомогу в надприродних сил. Після завершення роботи знову зверталися до Бога зі словами подяки. Гончар особисто випалював; перед початком хрестився сам і хрестив горно; часто в піч клав гілочку свяченої верби.

У досліджених осередках здавна існував звичай писати хрестик на глечиках з метою оберігання молока від псування відьмами. Дисертант віднайшов фрагмент миски з хрестиком, що дозволяє стверджувати, що будищанські гончарі використовували хрестик і для означення мисок, які, у такому випадку, могли використовуватися в обрядових дійствах. Окрім “хрещення” глечиків, гончарі робили на внутрішньому боці денця невеликий конусоподібний виступ - “пуп”. З його величиною й наявністю пов'язувалася кількість і якість молочних продуктів, які зберігали в таких глечиках.

Залежно від переважаючого виду продукції, який виготовляло те чи інше кустарне господарство, гончарі поділялися на “горщечників” (виготовляли не полив'яний посуд), “посудників” (полив'яний посуд), “мисочників” (полив'яні миски), “кахельників” (кахлі), “цегельників” (цеглу).

Досліджено особливості технології виготовлення кахель, з'ясовано імена відомих кахельників Глинського, Лазьків, Малих Будищ. Відтворено технологічний процес виробництва цегли. За етнографічними матеріалами реконструйовано специфічний технологічний процес будівництва печей і груб пічниками Малих Будищ та звичаї, пов'язані з роботою пічників.

Четвертий розділ - “Глиняні вироби в системі традиційно-побутової культури” - складається з двох підрозділів: “Асортимент” та “Ареал і способи збуту глиняних виробів”.

Встановлено асортимент глиняних виробів, які виготовляли майстри досліджених осередків, їх різновиди та призначення. Серед них: горщики, миски, макітри, ринки, чашки, кухлі, чарки, носатки, глечики, тиквасті глечики, тикви, чайники, квітники, покришки, бродильники, слоїки, зооморфний посуд, куришки, дитячі іграшки тощо. Проаналізовано особливості асортименту глиняної продукції впродовж року, залежно від календарних потреб населення та річних хліборобських циклів. Традиційною одиницею лічби під час продажу глиняного посуду була гончарська сотня. Гончарі застосовували два типи сотні: рядову сотню (сотню без укладу) і сотню кругову (сотню з укладом). Виявлено місця та напрямки збуту виробів майстрами наприк. ХІХ - у першій пол. ХХ ст. Ареал продажу виробів у другій пол. ХІХ - поч. ХХ ст., в кожного осередку був свій, але здебільшого він обмежувався навколишніми повітами. Тільки в 1910-1920-х рр., внаслідок зростання конкуренції між гончарями, відзначено незначне розширення географії збуту за рахунок окремих заможних майстрів, які возили свої вироби на продаж у інші губернії. Починаючи з 1930-х рр., і особливо в другій пол. У 1940-х - першій пол. 1950-х рр., коли гончарне виробництво занепадало, відбувався зворотній процес щодо ринків збуту: вони обмежувалися місцевими базарами та навколишніми селами й хуторами. Для гончарів досліджених осередків упродовж кін. ХІХ - першої чверті ХХ ст., переважаючими способами збуту продукції були: продаж виробів удома своїм односельцям; продаж або безгрошовий обмін жителям віддалених поселень, куди вироби возили власним або найнятим гужовим транспортом; оптовий збут місцевим та чужим перекупникам.

П'ятий розділ - “Домашній побут гончарів” - складається з трьох підрозділів: “Умови життя та домашнє виробництво”, “Економічний стан гончарських господарств”, “Вплив професійного заняття на здоров'я гончарів”.

Виявлено характерні особливості гончарських обійсть та хат. Ознакою гончарського двору були горно та купи накопаної глини. До особливостей гончарського житла слід віднести, насамперед, наявність “грубки”:

- спеціально влаштованої ями для зберігання глини;

- дерев'яного помосту, на якому набивали глину;

- гончарного круга;

- спеціальних дощок (“п'ятра”) для сушіння виробів;

- постійної вогкості в помешканні, внаслідок висихання виробів.

Проаналізовано рівень забезпеченості наприк. ХІХ - сер. 1920-х рр., землею гончарських господарств; присадибними ділянками, орною землею та сінокосом гончарських і негончарських господарств у с. Малі Будища 1926 р. Внаслідок малоземелля й безземелля, а також жорсткої конкуренції провідного гончарного осередку - Опішного, чимало гончарів із досліджених поселень змушені були йти на заробітки в південні губернії України.

Специфічні умови домашнього виготовлення глиняних виробів негативно впливали на стан здоров'я гончарів та членів їхніх родин. Постійними супутниками гончарських родин були вогкість і мокрота в їх помешканнях, що позначалося й на здоров'ї. Але найбільший негативний вплив справляла робота зі свинцем під час його перепалювання та при обсипанні посуду. Характерною ознакою майстрів, що мали справу зі свинцем, були надмірна худорлявість та жовтизна лиця. Вони також часто скаржилися на задишку, головний біль, оніміння пальців, набряки ніг. Саме тому наприк. ХІХ ст. найбільш заможні майстри почали робити окремі від житлового приміщення майстерні (“гончарні”), куди переносили гончарне виробництво.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження:

1. Малі осередки гончарства частково засновано в XV-XVII ст. (Глинське, Лазьки, Малі Будища), а частково - наприк. XVІІI - поч. ХІХ ст. (Безруки, Старі Млини, Хижняківка). Основними факторами, які сприяли виникненню гончарства були:

- наявність місцевих покладів якісних гончарних глин;

- близькість до містечка Опішного як метрополії гончарного виробництва Лівобережної України;

- зростаючі потреби в гончарних виробах різноманітного призначення;

- малоземелля, яке спонукало хліборобів шукати додаткові джерела до виживання.

Найбільшого розвитку гончарство досягло саме в пунктах, які виникли в XV-XVII ст. Після занепаду гончарного осередку реанімувати його в більшості випадків було неможливо. Тому нині в Україні вкрай важливо не закликати відроджувати подібні осередки, а насамперед загальмувати негативні тенденції до занепаду визначних центрів гончарства, вчасно перетворивши їх на значущі чинники формування й утвердження сучасної повсякденної національної культури українців.

2. Виділено чотири основні етапи розвитку гончарства:

1) 1861-1890-ті рр. - інтенсифікації (зростання кількості майстрів, розширення асортименту виробів та обсягів виробництва, поширення полив'яного й мальованого посуду);

2) 1900-1920-ті рр. - стагнації (посилення конкуренції з боку фабрично-заводської промисловості, негативний вплив суспільно-політичних подій, скорочення чисельності гончарів, звуження асортименту виробів та ареалу їх масового збуту);

3) 1930-ті - 1950-ті рр. - занепаду (жорстка фіскальна політика держави щодо кустарів, погіршення якості виробів, спрощення декоративних елементів, мінімальний асортимент);

4) 1960-ті - 1970-ті рр. - припинення функціонування малих осередків гончарства (нерегулярна приватна діяльність одного-двох гончарів, виготовлення кількох типів глиняних виробів для мешканців свого та кількох сусідніх поселень, максимальне спрощення форм та оздоблення виробів).

3. Технологія гончарства була традиційною для району загалом, і переважно тотожною з технологічними особливостями виробництва в інших гончарних центрах України. Основними ланками процесу виготовлення виробів були: видобуток сировини, приготування формувальної маси, виготовлення, сушіння, декорування, скління та випалювання виробів. Окрім загальних технологічних прийомів, характерних для Полтавщини, у досліджених малих осередках виявлено окремі локальні особливості, насамперед консерватизм технології гончарного виробництва, яка завжди відставала в своєму розвитку, порівняно з провідними центрами; місцевим гончарям, за поодинокими винятками, не були притаманні пошуки нових технологічних прийомів і форм виробів. Заняття гончарством формувало певні звичаї, пов'язані з професійною діяльністю майстрів.

4. Продукція гончарів малих осередків складалася з таких типологічних груп виробів: кухонний посуд, столовий посуд, господарські вироби, іграшки, будівельна кераміка. Основу традиційного асортименту становили горщики, глечики, макітри, ринки, тикви, слоїки, миски, кухлі, свистунці, кахлі та цегла. З другої пол. ХІХ ст., набули поширення різних розмірів чайники, чашки та квітники, а від поч. ХХ ст. - зооморфний посуд. Загалом же, асортимент гончарних виробів майстрів осередків був мінімальним, зорієнтованим переважно на основні потреби сільського населення. Місцеві гончарі не створили власних самобутніх форм виробів та орнаментальних систем їх оздоблення, їхні вироби майже завжди мали ознаки вторинності, бо повторювали найпростіші форми й орнаментику, що розвивалися в провідному осередку району (Опішне).

5. Самобутністю був позначений збут глиняних виробів, у якому виявлялися як особливості гончарних осередків, так і кожного гончаря. Осередки спеціалізувалися на виготовленні певних видів виробів, що визначалося наявними запасами висхідної сировини. У середовищі гончарів виробилися своєрідні прийоми лічби посуду, які, маючи певні локальні особливості, загалом були тотожні з тими, що побутували в інших гончарних осередках Лівобережної України.

6. Специфічною ознакою гончарського подвір'я була наявність гончарної печі та куп накопаної глини посеред дворища. Житло гончарів конструктивно нічим не відрізнялося від хат, прикметних для сільського поселення. Упродовж ХІХ - поч. ХХ ст., для мешканців досліджених осередків найбільш поширеним типом житла була однокамерна хата-мазанка з плетеною або очеретяною хижею. Заможніші майстри мали рублені хати, а замість хижі облаштовували комору. Тільки окремі гончарі мали хату на дві половини. Інтер'єр житла гончарів був пов'язаний зі специфікою професійної діяльності.

7. Для більшості гончарних господарств виробництво глиняних виробів було єдиним засобом до існування. У той же час, відсоток тих, які поєднували гончарство із землеробством неухильно зростав упродовж 1910-х - 1930-х рр., що було викликано ускладненням збуту виробів і зменшенням прибутковості гончарної справи.

8. Дисертаційне дослідження засвідчило можливість та актуальність керамологічних студій малих гончарних осередків й інших регіонів України не тільки з точки зору узагальнення їх досвіду, але й у зв'язку з тим, що з кожним роком усе менше залишається живих носіїв традиційних гончарних знань та швидкими темпами нівелюється народна культура, виходять з ужитку етнічні форми глиняних виробів та самобутні стилі їх оздоблення, які утворюють своєрідну знакову систему про давні й сучасні етноси. Тому дослідження гончарства північної групи малих осередків Опішненського гончарного району постає важливим джерелом для наукового вивчення внеску хуторів, сіл і містечок України у формування локальних етнічних особливостей матеріальної й духовної культури українців.

основний зміст і результати дослідження викладено
в таких публікаціях

Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижня-ківки. - Опішне: Українське Народознавство, 1999. - 368 с.

Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району. - Опішне: Українське Народознавство, 2005. - 304 с.

Гончарська династія Герасименків // Українське Гончарство: Націо-нальний культурологічний щорічник. За рік 1994. - Опішне: Українське Народознавство, 1995. - Кн. 2. - С. 293-299.

Репресовані гончарі Малих Будищ // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. - Опішне: Українське Народознавство, 1996. - Кн. 3. - С. 301-309.

Кустарі-цегельники та пічники сіл Малі Будища, Глинське, Хижняківка і Старі Млини // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996-1999. - Опішне: Українське Народознавство, 1999. - Кн. 4. - С. 90-107.

Гончарі-мисковики у Малих Будищах // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996-1999. - Опішне: Українське Народознавство, 1999. - Кн.4. - С. 331-342.

Гончарський рід Різників. - 2001. - №2. - С. 127-134.

Лазьківські гончарі // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. - К.: УНІСЕРВ, 2001. - С. 77-81.

Землекористування гончарських господарств села Малі Будища Опішненського району Полтавської округи (середина 1920-х років) // Український керамологічний журнал. - 2001. - №1. - С. 76-78.

Хутір Безруки - ще один осередок українського гончарства // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2002. - Опішне: Українське Народознавство, 2002. - Кн. 2. - С. 200-204.

Відзначення Дня хутора на Полтавщині // Народна творчість та етнографія. - 2001. - №1-2. - С. 102-104. гончарство народний традиційний

“Хижняківські університети” Івана Білика // Український керамологічний журнал. - 2002. - №2. - С. 30-37.

Спогади про гончарство з вуст вишивальниці // Український керамологічний журнал. - 2002. - №3. - С. 80-84.

Сторінки з історії гончарського роду Пічок // Український керамо-логічний журнал. - 2002. - №4. - С. 110-121.

На спогад про гончаря Лаврентія Онищенка // Український керамологічний журнал. - 2003. - №1. - С. 158-160.

Збут виробів гончарями малих осередків Опішненського гончарного регіону наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ століття // Український керамологічний журнал. - 2004. - №1. - С. 112-118.

Малобудищанський гончарський рід Чуприн // Український керамологічний журнал. - 2004. - №4. - С. 101-107.

Хутори ви мої, хутори. Минуле та сьогодення хуторів Безруки і Хижняківка. - Полтава: Верстка, 2002. - 400 с.

Храми землі нашої: Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Малих Будищечках. - Полтава: Рік, 2006. - 248 с.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Шедеври ранньослов'янської кераміки. Застосування ножного гончарського круга. Виробництво сучасної народної кераміки. Миски центральних і східних областей України та система випалу сірої кераміки. Творчість опішнянської майстрині О.Ф. Селюченко.

    реферат [21,8 K], добавлен 20.02.2011

  • Архітектурні пам'ятки і визначні місця Полтави. Соціально-економічне становище Полтавщини в ХІХ ст. Розвиток ремесел та промислів на Полтавщині в І пол. XIX ст. Ярмарки та їх роль у розвитку торгівлі в області. Культура та освіта Полтавщини в ХІХ ст.

    реферат [410,1 K], добавлен 15.04.2012

  • Опис найрозповсюджених на Україні художніх промислів: вишивки, виробництва художніх тканин, килимарства, різьбярства, гончарного мистецтсва. Особливості мисливства, рибальства, художньої обробки шкіри. Розвиток народного промислу художньої обробки металу.

    контрольная работа [52,2 K], добавлен 29.11.2009

  • Демидівський край: згадки періоду неоліту, таємниці вільбарської культури східно-германських племен готів, археологічні знахідки. Герб і Прапор Демидівського району; історичні, культурні та природні пам'ятки сіл; туристичні маршрути. Видатні люди району.

    научная работа [7,4 M], добавлен 12.11.2013

  • Славне минуле села Зінькова. Село під час визвольної війни. Виступи селян проти поміщиків. Розвиток ремісництва і торгівлі. Слава зіньківських гончарів. Зіньків на початку XX століття, до і після другої світової війни. Відродження села та його традицій.

    реферат [45,6 K], добавлен 29.09.2009

  • Архітектура підземних споруд. Мережа покинутих печер і тунелів. Споруди у Києво-Печерській Лаврі. Відомості про підземні ходи Полтавщини. Випадки провалів і виявлення підземель у межах Старого міста. Місця, пов'язані з полтавськими підземеллями.

    реферат [24,3 K], добавлен 13.05.2012

  • Загальний стан риболовецького промислу Півдня України останньої чверті XVIII ст. Риболовство за часів Нової Січі. Особливості термінології рибальського промислу Півдня України останньої чверті XVIII ст. Козацька традиція у південноукраїнському рибальстві.

    курсовая работа [76,3 K], добавлен 07.02.2012

  • Дослідження історії походження та особливостей розвитку села Соснівка Конотопського району Сумської області. Конотопська або Соснівська битва - битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди з одного боку і московським військом з іншого.

    реферат [975,6 K], добавлен 23.12.2010

  • "Домострой" як своєрідний кодекс соціально-економічних норм цивільного життя російського суспільства. Жінка епохи Домострою. Будні та свята російських людей XVI століття. Праця в житті російської людини. Унікальність "Домострою" в російській культурі.

    реферат [31,9 K], добавлен 25.08.2010

  • Систематизація та узагальнення усіх відомих матеріалів трипільської культури з території Барського району, загальна картина стану розвитку археологічної науки на території краю. Опис місця розташування поселень, закладених розкопів, знайдених матеріалів.

    реферат [28,2 K], добавлен 29.11.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.