Становлення і розвиток наукових засад українознавства (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.)

На основі аналізу значної кількості джерел, що відображають якісні зміни, які відбулися в результаті активізації національно-визвольного руху та проголошення Української держави, зроблено висновок про нарощування потенціалу українознавчих студій, зростання їхньої інтенсивності, розширення територіальних меж, а також кристалізацію наукових основ українознавства.

У п'ятому розділі "Деформація змісту українознавчих досліджень та їхнє згортання в умовах тоталітаризму і масових репресій" проаналізовано суперечливу політику радянського уряду та її вплив на розвиток українознавства. У першому з трьох його підрозділів - "Вплив політики "українізації" та повернення діячів еміграції на розвиток українознавства" - на основі джерельно підтверджених фактів доведено, що "українізація" ("коренізація") по-сталінськи мала характер замаскованого маневру, спрямованого на радянізацію українського суспільства та послаблення національного руху спротиву більшовицькому режиму. Незважаючи на її заідеологізованість і суперечливість, на першому етапі вона сприяла розширенню сфери вживання української мови, розвитку національної освіти, науки і культури, залученню українців до політичного життя і державного управління. За інерцією доби Української революції, в процесі "українізації" було здійснено низку заходів щодо підтримки українознавчих досліджень і впровадження українознавства в систему освіти. Важливу роль у цих процесах відіграли українські націонал-комуністи, зокрема М. Скрипник.

Повернення з еміграції М. Грушевського, К. Грушевської, А. Ніковського, С. Рудницького та інших науковців, українознавчі студії Д. Багалія, М. Василенка, О. Гермайзе, О. Грушевського, В. Данилевича, І. Житецького, В. Романовського, М. Слабченка, Є. Тимченка, В. Харламповича, Д. Яворницького, долучення до досліджень молодої генерації науковців сприяли поступу українознавства, формуванню його нових осередків, зосередженню зусиль на опрацювання вузлових проблем історії та культури України, інтеграції історичних, етнографічних, правових, економічних, лінгвістичних знань про етногенез українського народу, самобутність його мови, традицій і звичаїв, про національно-визвольні змагання за незалежність і власну державність. Закцентовано увагу на аналізі діяльності українознавчих установ Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Ніжина, Чернігова та інших міст. Наголошено на активній участі науковців ВУАН у реалізації українознавчих програм, зокрема установ, котрі очолював М. Грушевський, що дало змогу опрацювати нові методи пізнання, насамперед соціологічні, сформувати документальну базу українознавства, оприлюднити історичні джерела, поєднати науково-дослідницьку роботу з педагогічною та виховною. Наукова концепція українознавства передбачала органічну єдність і цілісність системи знань про Україну та українців, сприяння відродженню національних традицій не лише в УСРР, а й на західноукраїнських землях. Проте реалізації цієї концепції перешкодив сталінський режим одноособової влади.

У другому підрозділі - "Радянізація та ідеологізація українознавчих досліджень" - розкрито насильницькі способи запровадження марксистської парадигми і відображено такі негативні наслідки в суспільних науках та українознавстві, як формаційна теорія, класовий підхід, більшовицька візія національного питання та ін. З'ясовано теоретико-методологічний і організаційно-практичний аспекти цього процесу: наступ більшовицької влади на Всеукраїнську Академію наук та інші структури, підпорядковані наркомату освіти, створення Всеукраїнського інституту марксизму, кафедр ленінізму, реформація кафедр історії України за марксистською періодизацією, заміна керівників установ. Звернуто увагу на українське "обличчя" марксистської історіографії, що найбільш яскраво відображає науковий доробок М. Яворського. Окреслено найголовніші теми, що стали визначальними для української науки в умовах ідеологізації та радянізації всього суспільства. Наголошено, що втручання у внутрішні справи наукових установ, проведення виборів до ВУАН та організація її діяльності під жорстким партійним контролем, перехід до тотальної ідеологізації всієї науки, розгортання кампанії з "викриття ворогів і шкідників на культурному і науковому фронті", масових репресій проти вчених, насамперед українознавців, спричинило згортання українознавства.

У третьому підрозділі - "Політичні репресії та нищення українознавства" - охарактеризовано поетапний наступ більшовицького режиму як на окремих українознавців, так і наукові установи загалом. Зазначено, що з гучного судового процесу над українською елітою, звинуваченою в належності до "підпільної контрреволюційної організації - Спілки визволення України (СВУ)", розпочалися масові репресії стосовно провідних українознавців, зокрема С. Єфремова, О. Гермайзе, М. Слабченка, А. Ніковського, а отже, проти "правого крила", що уособлювало історичну секцію ВУАН, яку очолював М. Грушевський, наукових осередків Д. Багалія та О. Оглоблина, а також проти "лівого", марксистського крила, репрезентованого М. Яворським. Доведено, що найбільш жорстокий удар сталінізму був спрямований проти українознавчих установ і постатей, які мали найважливіший вплив на національне відродження, насамперед проти М. Грушевського і його співробітників, звинувачених у керівництві контрреволюційною організацією "Український національний центр" і зв'язках з нею. Поряд з фізичним і моральним нищенням українознавців, оголошенням їх "прислужниками капіталізму", "фашистами" та "націоналістами" тотального характеру набула ідеологізація української науки, фальсифікація історії України, деформація поняття "українознавство", його підміна народознавством, якому відводилася роль знаряддя у боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом". Зроблено висновок, що політика "українізації" була єдиним шансом для розвитку українознавства в умовах утвердження одноосібної влади. Її ліквідація спричинила деформацію змісту українознавчих досліджень, а поширення тоталітаризму і масових репресій, включаючи голодомор, призвело до остаточного згортання українознавчих студій та їхньої заборони в УСРР. наукова фундатор українознавство

У двох підрозділах шостого розділу "Українознавство як чинник легітимації українства у світовому просторі" проаналізовано розвиток українознавства в міжвоєнний період на території Західної України та в діаспорі. В першому підрозділі - "Українознавчі студії у Західній Україні" - вказано, що на західноукраїнських землях, окупованих Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною, сформувалася несприятлива ситуація для українознавчих досліджень. Проте українознавці західних земель мали змогу повніше дослідити ті проблеми, вивчення яких було заборонено в УСРР. Проаналізовано особливості діяльності НТШ, виокремлено внесок історика І. Крип'якевича, історика літератури М. Возняка, мовознавця І. Зілинського, археолога Я. Пастернака, економіста І. Витановича, музикознавця Ф. Колесси, географа В. Кубійовича, правника В. Старосольського, філолога К. Студинського та інших науковців у скарбницю знань про Україну та українство. Досліджено проблематику "Записок НТШ", нових книг і наукових збірників. Зазначено, що за умов згортання українознавчих студій у радянській Україні тривали дослідження на основі схем українського історичного процесу М. Грушевського, дедалі ширшого розмаху набули дискурси державницького спрямування під впливом наукового доробку Д. Дорошенка та В. Липинського. Державницьку парадигму українознавства утверджено у розвідках І. Крип'якевича, М. Кордуби, С. Томашівського, М. Чубатого та ін. Зроблено акцент на вивченні українознавчих предметів у таких навчальних закладах, заснованих у Львові, як Українська таємна політехнічна школа, Богословська академія, Український таємний університет та ін. Наголошено на значній ролі у поширенні знань про Україну та українців часопису "Літературно-науковий вісник", газети "Діло", періодичних видань та іншої преси УНДО. На базі аналізу наукових і публіцистичних праць як особливість міжвоєнного українознавства в Західній Україні визначено його взаємозв'язок із зарубіжними країнами. Вказано, що контакти з іноземними інституціями відбувалися шляхом обміну науковими працями, участі у наукових форумах, реалізації спільних науково-дослідних програм, публікування розвідок українських учених у зарубіжних виданнях і навпаки, що слугувало поступу українознавчої науки, легітимації українства у світовому просторі.

У другому підрозділі - "Діяльність осередків українознавства в еміграції" - виокремлено головні напрямки українознавчих студій за межами материкової України, їхнє значення для розбудови наукових засад українознавства та поширення інформації про українство у світі. Наголошено на результативності наукової діяльності Д. Антоновича, В. Біднова, В. Винниченка, Н. Григоріїва, С. Дністрянського, Д. Дорошенка, Б. Крупницького, З. Кузелі, В. Кубійовича, О. Колесси, Р. Лащенка, Б. Лепкого, В. Липинського, О. Лотоцького, С. Наріжного, І. Огієнка, Д. Олянчина, В. Старосольського, С. Смаль-Стоцького, М. Шаповала, С. Шелухіна, В. Щербаківського, Д. Чижевського, А. Яковліва та інших учених, що дало змогу вирішити проблеми етногенезу українців, націотворення, державотворення, з'ясовувати походження української мови, утвердити українське право як право самобутнього і самостійного народу, виокремити особливості й закономірності української ментальності та культури. Зазначено, що особистий досвід участі багатьох науковців у державотворенні доби Української революції дав можливість для об'єктивного аналізу національно-визвольних змагань й обґрунтування перспектив української справи. У дискурсах учених діаспори з різних галузей українознавства, які базувалися на матеріалах іноземних архівів і літератури, враховано надбання західноєвропейської науки, що водночас сприяло формуванню цілісного знання про Україну та українців на основі модерної методології.

Висвітлено роль Українського вільного університету у розвитку українознавства та українознавчу спрямованість навчального процесу в ньому, значення лекційних курсів з української історіографії, історії України, історії українського права тощо. Проаналізовано українознавчу діяльність Української господарської академії у Подєбрадах, Українського соціологічного інституту (Відень), його спадкоємця Українського інституту громадознавства (Прага), Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (Прага), а також Українського наукового інституту в Берліні (УНІ-Б) та Українського наукового інституту у Варшаві (УНІ-В). Закцентовано увагу на важливості українознавчих курсів, наукових і науково-популярних видань, міжнародних конгресів і симпозіумів для поширення знань про Україну, її легітимації у світовому інформаційному просторі.

ВИСНОВКИ

У висновках подано загальні підсумки дослідження, теоретичні узагальнення щодо тенденцій і закономірностей утвердження наукових засад українознавства, з'ясовано повчальні уроки й актуалізовано проблеми подальших студій. На основі аналізу становлення і розвитку наукових засад українознавства сформульовано такі узагальнюючі положення:

· історіографічний аналіз опублікованих праць з історії українознавства, виявлена і сформована джерельна база дали змогу визначити три етапи цього історичного процесу: визрівання, становлення та розвиток його наукових засад. Перший з них пов'язаний із виокремленням у структурі науки українознавчого сегмента (90-ті рр. ХІХ ст.); другий - це концептуальне оформлення українознавства на засадах наукового синтезу та інтеграції знань (початок ХХ ст.); третій - інституціалізація українознавства в період Української революції та відновлення національної державності України, яке зазнало деформацій і було згорнено в умовах радянського тоталітаризму, діяльність українознавчих осередків на території Західної України та в діаспорі;

· у 90-х рр. ХІХ ст. на тлі нового етапу українського національно-визвольного руху, інтелектуальних надбань Т. Шевченка, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, В. Антоновича, розвитку освіти, науки і культури у контексті провідних тенденцій європейської прогресивної думки визріли наукові засади українознавства. Їхнє формування і становлення пов'язані з діяльністю вчених Львівського, Харківського, Київського, Одеського та Чернівецького університетів, наукових товариств, що сприяли виведенню студій про Україну й українців на рівень наукових узагальнень і синтезу. Дослідження вирізнялися ознаками комплексного характеру, базуючись на історичних, етнографічних, фольклорних, правових та інших джерелах;

· новий рівень наукового українознавства започаткувало Наукове товариство ім. Т. Шевченка як перша українознавча фундація академічного типу, в якій провідну роль відіграли І. Франко та М. Грушевський. Діяльність НТШ і наукової школи М. Грушевського у Львові стала переломним рубежем у розвитку українознавства, сприяла процесу продукування знань про Україну й українство на основі інтеграції та синтезу як цілісної наукової системи;

· важлива роль в утвердженні наукових засад українознавства як синтезу знань про Україну належала Українському науковому товариству, яке започаткував М. Грушевський у Києві. Наукові праці його членів (Ф. Вовка, В. Антоновича, Б. Грінченка, М. Грушевського, П. Житецького та ін.) збагатили українознавство ґрунтовними дослідженнями з різних його концентрів. Крім цього, товариство підготувало базу для створення Української Академії наук;

· значний вплив на інституціоналізацію українознавства, новий рівень історіософського осмислення національного буття, виокремлення національно-державницьких устремлінь українського народу здійснили державотворчі процеси доби Української революції. Рубіжне значення для розвитку наукового українознавства мало заснування в 1918 р. Української Академії наук, участь в її діяльності таких видатних учених, як Д. Багалій, В. Вернадський, М. Василенко, К. Воблий, М. Грушевський, С. Єфремов, А. Кримський, М. Слабченко, С. Смаль-Стоцький та інші, чиї українознавчі студії охоплювали широке коло проблем українства, вирізнялися системністю і цілісністю. Поряд із багаточисленними якісними змінами з'явилися кількісні, що насамперед виявилося у розширенні географії українознавчих студій, появі нових освітніх і наукових центрів українознавчої думки на місцях;

· суперечливі наслідки для українознавства мала політика "українізації" як маневр для утвердження більшовицького режиму в Україні, впровадження в науку й освіту нової світоглядної монопарадигми - марксизму-ленінізму та партійно-класового трактування суспільного і національного розвитку. Проте розширення сфери вживання української мови, створення мережі національних навчальних і культурних закладів, підготовка наукових кадрів, а також повернення з еміграції М. Грушевського, діяльність очолюваних ним українознавчих установ у структурі ВУАН сприяли впровадженню наукових засад, нових дослідницьких методів в українознавство, формуванню знань про Україну та українців на основі системних історичних, етнографічних, філологічних, географічних, правничих, економічних, культурологічних, археографічних та інших досліджень;

· нищівні наслідки для всіх ланок українознавства, зокрема історії, філології, мовознавства, археології, етнографії, антропології та правознавства, мали адміністративно-ідеологічні й репресивні заходи тоталітарного режиму, здійснювані в УСРР з кінця 1920-х і впродовж 1930-х рр. Шляхом "чисток", кривавих репресій, голодомору, кампаній боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" утверджувалося так зване марксистське трактування українського буття, нівелювалися його національні цінності й особливості, було розгромлено наукову школу М. Грушевського, засуджено його наукову схему, заборонено саме поняття "українознавство";

· збереженню традицій українознавства сприяли еміграція частини дослідників за межі України, діяльність українознавчих осередків на західноукраїнських землях, а також в Австрії, Польщі, Чехословаччині, Німеччині та інших державах, створення в них українських навчальних і наукових установ, культурно-освітніх товариств. Наукові праці Д. Антоновича, В. Біднова, С. Дністрянського, Д. Дорошенка, О. Колесси, Б. Крупницького, Р. Лащенка, Б. Лепкого, В. Липинського, О. Лотоцького, С. Наріжного, І. Огієнка, В. Старосольського, В. Щербаківського, А. Яковліва та інших учених здійснили значний поступ у збереженні, примноженні та поширенні наукової інформації про Україну за кордоном, стали важливим чинником легітимації українства у світовому просторі.

У підсумковій частині дисертаційної роботи на основі узагальнення досвіду сформульовано пропозиції та рекомендації, спрямовані на подальше утвердження українознавства як науки, навчальної дисципліни і філософії державної політики:

· українознавство потребує належної підтримки з боку владних структур як осердя стратегії Української держави;

· вивчення історії розвитку українознавства, засвоєння його надбань дає змогу убезпечити суспільство від самоізоляції та невизнання національних традицій і світової цивілізації;

· популяризація українознавства як науки самопізнання українського народу, носія національної ідеї та філософії прогресивного мислення має важливе значення для консолідації суспільства, утвердження української ідентичності, що є значимим з огляду на історико-регіональні та ментальні особливості українців успадковані від минулого стереотипи, сепаратистські збочення, які штучно підтримуються деякими політичними силами;

· нагромаджений у досліджуваний період досвід організації українознавчої науки, її світоглядні цінності та концептуальні ідеї - це позитивний приклад для сучасників, покликаних здійснювати національно-патріотичне виховання молоді, починаючи з найнижчих освітньо-виховних ланок;

· українознавчий підхід має стати методологічною основою опрацювання державної концепції національної освіти, складання навчальних програм, а подальшому розвитку українознавства як науки сприятиме чітка система підготовки науково-педагогічних кадрів, опрацювання нових навчальних підручників і посібників, публікація термінологічних і понятійних довідників, створення сучасної енциклопедії українознавства;

· апелювання українознавства до складових українського буття - держави, мови, етнографії, фольклору, права, культури - дасть змогу стимулювати інтерес громадськості до пізнання національних традицій, звичаїв, обрядів, народного мистецтва, забезпечить повноцінне функціонування української мови, що має стати внутрішньою потребою українського народу, а також сприятиме національно-культурному розвитку етнічних груп, які проживають в Україні;

· українознавство - це не лише наука для науки, оскільки воно покликане сприяти українознавчої спрямованості інших галузей знань, інститутів громадянського суспільства, всього суспільно-політичного та економічного життя.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія:

1. Гомотюк О. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ ст. - перша третина ХХ ст.). - Тернопіль: Економічна думка, 2007. - 550 с. (33,2 друк. арк.).

Рецензії:

2. Алексієвець М. Нова книга з українознавства // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2007. - Вип. 2. - С. 224-226; Клапчук С. Унікальне дослідження з українознавства // Українознавство. - 2007. - № 4. - С. 307-309; Розовик Д. Рец. на: "Гомотюк О. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ ст. - перша третина ХХ ст.). - Тернопіль: Економічна думка, 2007. - 550 с. " // Часопис української історії. - 2008. - Вип. 9. - С. 130-132.

Колективна наукова праця:

3. Історія України (Х-ХІ кл.) / Гомотюк О. та ін.: Навчальний посібник. - 2-е вид., допов. і доопрац. - Тернопіль: Тайп, 2007. - 291 с. (особистий внесок - 7 друк. арк.).

Статті у наукових фахових виданнях:

4. Конституційні та інституційні гарантії прав національних меншин в УНР // Українська наука: минуле, сучасне і майбутнє: Щорічник / Ред. кол.: Б. Лановик (гол. ред.) та ін. - Тернопіль: Економічна думка, 1999. - С. 152-155 (співавт. Є. Паньків, особистий внесок - 0,3 друк. арк.).

5. Національно-визвольні змагання українського народу в соціально-економічному аспекті (березень 1917 - квітень 1918 рр.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2001. - Вип. 13. - С. 113-117 (співавт. Л. Давидович, особистий внесок - 0,4 друк. арк.).

6. Зовнішньополітична діяльність Української держави (період Гетьманату) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2001. - Вип. 14. - С. 176-179 (співавт. Л. Давидович, особистий внесок - 0,4 друк. арк.).

7. Українознавчі студії І.Я. Франка // Українознавство. - 2003. - Число 2-3. - С. 211-217 (0,6 друк. арк.).

8. Роль М. Драгоманова у поширенні знань про український народ // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2003. - Вип. 3. - С. 246-251 (0,5 друк. арк.).

9. Наукове товариство імені Т. Шевченка - перший науковий осередок українознавства // Історичний журнал. - 2004. - № 5(11). - С. 64-73 (0,5 друк. арк.).

10. Українознавчі погляди Лесі Українки // Українознавство. - 2004. - Число 1-2. - С. 273-276 (0,5 друк. арк.).

11. Українознавчий доробок М. Максимовича // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2004. - Вип. 2. - С. 13-20 (0,5 друк. арк.).

12. Університети - центри українознавчих досліджень (Харківський університет у І пол. ХІХ ст.) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2005. - Вип. 1. - С. 221-225 (0,5 друк. арк.).

13. М. Грушевський - фундатор наукового українознавства // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю. Пінчук. - К.: НАН України, Ін-т історії України, 2005. - Вип. 16: Михайло Максимович і українська історична наука (М-ли круглого столу, провед. в Ін-ті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народж. М.О. Максимовича). - С. 288-312 (0,7 друк. арк.).

14. Історико-економічні дослідження І. Франка // Наукові записки Тернопільського національного економічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2005. - Вип. 2. - С. 50-56 (0,5 друк. арк.).

15. Експорт більшовицького тоталітарного режиму в Україну та ідеологізація українознавства (1917-1920) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль, 2005. - Вип. 3. - С. 47-52 (0,5 друк. арк.).

16. Співпраця української інтелігенції в роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) // Військово-науковий вісник. - Львів: ЛВІ, 2005. - Вип. 7. - С. 46-56 (0,5 друк. арк.).

17. Наукове товариство імені Т. Шевченка у роки Другої світової війни // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2005. - Вип. 2. - С. 233-236 (0,5 друк. арк.).

18. Повернення діячів еміграції як чинник піднесення науковості українознавства (середина 1920-х - поч. 1930-х рр.) // Українознавство. - 2006. - № 1. - С. 66-72 (0,5 друк. арк.).

19. Згортання українознавства в умовах утвердження сталінського тоталітарного режиму // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2006. - Вип. 1. - С. 39-45 (0,5 друк. арк.).

20. Суперечливість політики "українізації" та її впливу на розвиток українознавства // Українознавство. - 2006. - № 4. - С. 127-134 (0,5 друк. арк.).

21. Здобутки міжвоєнного українознавства на теренах Західної України // Мандрівець. - 2006. - № 4. - С. 47-55 (0,5 друк. арк.).

22. Українознавчі вектори еміграційних досліджень у 20-30-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка, 2006. - Вип. 2. - С. 50-55 (0,5 друк. арк.).

23. Утворення Академії наук як координатора українознавчих досліджень // Сторінки історії. Зб. наук. пр. / Відп. ред. Н. Гнатюк. - К.: ІВЦ "Політехніка", 2006. - Вип. 22. - С. 63-75 (0,5 друк. арк.).

24. Внесок НТШ у розвиток мови // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства МОН України. - К.: ПЦ "Фоліант", 2006. - Т. VІІІ. - С. 148-155 (0,5 друк. арк.).

25. Українознавство як світоглядний чинник утвердження соборності України // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства МОН України. - К.: ПЦ "Фоліант", 2007. - Т. ХІV. - С. 135-151 (0,5 друк. арк.).

26. Методологічні аспекти дослідження становлення наукових засад українознавства (90-ті рр. ХІХ - перша третина ХХ ст.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства МОН України: На пошану професора Я.С. Калакури / За заг. ред. П. Кононенка. - К.: Рада, 2007. - Т. ХVІ. - С. 53-67 (0,6 друк. арк.).

Інші публікації, які відображають результати дисертаційної роботи:

27. "Воєнний комунізм" та його законодавче оформлення // Актуальні проблеми правознавства. Наук. зб. юрид. ін-ту Терноп. акад. народ. госп. - Вип. 1 / Редкол.: З. Гладун та ін. - Тернопіль: Терно-граф, 2000. - С. 14-21 (співавт. Є. Паньків, особистий внесок - 0,3 друк. арк.).

28. Науковий підхід до поняття "феодалізм" як необхідна умова до з'ясування витоків правової держави // Актуальні проблеми правознавства. Наук. зб. юрид. ін-ту Терноп. акад. народ. госп. - Вип. 2 / Редкол.: З. Гладун та ін. - Тернопіль: Терно-граф, 2001. - С. 38-44 (співавт. Є Паньків, особистий внесок - 0,3 друк. арк.).

29. Центральна Рада в державотворчому процесі (березень 1917 - квітень 1918 рр.): висновки та уроки // Актуальні проблеми правознавства. Наук. зб. юрид. ін-ту Терноп. акад. народ. госп. - Вип. 3 / Редкол.: З. Гладун та ін. - Тернопіль: Терно-граф, 2001. - С. 51-58 (співавт. Л. Давидович, Є. Паньків, особистий внесок - 0,2 друк. арк.).

30. Державотворчість української інтелігенції доби Центральної Ради // Інтелігенція і влада. Зб. наук. пр. Одес. нац. політехн. ун-ту / Голова ред. кол. Г. Гончарук. - Одеса: Астропринт, 2001. - С. 189-193 (0,5 друк. арк.).

31. Гальмівні чинники процесу утвердження незалежності України // Актуальні проблеми правознавства. Наук. зб. юрид. ін-ту Терноп. акад. народ. госп. - Вип. 4 / Редкол.: З. Гладун та ін. - Тернопіль: Терно-граф, 2002. - С. 22-27 (співавт. Є. Паньків, особистий внесок - 0,3 друк. арк.).

32. Національно-культурна політика Української Центральної Ради як складова державотворення (березень 1917 - квітень 1918 рр.) // Актуальні проблеми правознавства. Наук. зб. юрид. ін-ту Терноп. акад. нар. госп. - Тернопіль, 2002. - Вип. 5. - С. 27-35 (співавт. Є. Паньків, особистий внесок - 0,3 друк. арк.).

33. Внесок Івана Франка у розвиток українознавства // Інтелігенція і влада.

34. М-ли Третьої Всеукр. наук. конф. / Голова ред. кол. Г. Гончарук. - Одеса: Астропринт, 2003. - Вип. 2. - С. 19-25 (0,6 друк. арк.).

35. Громадянське суспільство очима М. Драгоманова // Українознавство у розбудові громадянського суспільства. Зб. наук. пр. Науково-дослід. ін-ту українознавства МОН України. - К.: Міленіум, 2004. - Т. ІІІ. - С. 310-318 (0,6 друк. арк.).

36. Українське наукове товариство у Києві - провідний центр українознавства // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства МОН України. - К.: Міленіум, 2005. - Т. 3-4. - С. 150-160 (0,5 друк. арк.).

37. Українознавча місія осередків "Просвіти" на рубежі ХІХ-ХХ століть // Українці: світова нація перед викликами ХХІ століття. Зб. ст. конф. - К.: Смолоскип, 2006. - С. 304-320 (0,5 друк. арк.).

38. Ідеї української державності в українознавчих дослідженнях української діаспори міжвоєнного періоду // Діаспора як чинник утвердження держави України у міжнародній спільноті. Зб. допов. - Львів: Сполом, 2006. - С. 128-136. (0,5 друк. арк.).

39. Українознавча діяльність Богдана Лепкого як чинник легітимації українства у європейському інтелектуальному просторі // Проблеми інтерпретації творчої спадщини Богдана Лепкого: М-ли міжнар. наук. конф. (Тернопіль, 2-3 листопада 2007 р.) / За ред. М. Ткачука, Н. Білик. - Тернопіль: Рада, 2007. - С. 284-290 (0,4 друк. арк.).

АНОТАЦІЯ

Гомотюк О.Є. Становлення і розвиток наукових засад українознавства (90-ті рр. ХІХ - перша третина ХХ ст.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 09.00.12 - українознавство, Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України. - К., 2008.

У дисертації досліджено процес визрівання, становлення і розвитку наукових засад українознавства у 90-ті рр. ХІХ - першій третині ХХ ст. Основний сегмент праці становить аналіз концептуальних досліджень фундаторів українознавства, які сприяли науковій систематизації знань про Україну та українців і зробили вагомий внесок в опрацювання його теоретичних і методологічних основ. З'ясовано процес формування парадигми українознавчої думки, простежено роль наукових осередків та інституцій, їхніх друкованих органів як на території України, так й української діаспори. Проаналізовано вплив національно-визвольних змагань і українського державотворення 1917-1920 рр. на інституціалізацію українознавства як науки і навчальної дисципліни, причини та наслідки згортання українознавчих студій в умовах радянського тоталітаризму.

У центрі дослідження - провідні тенденції утвердження українознавства як інтегративної системи і синтезу знань про Україну й українців, як способу вираження історичної місії українства. На основі дослідження обґрунтовано феномен українознавства, його зростаючу роль на сучасному етапі розвитку і трансформації українського суспільства на засадах національної ідеї, демократії та права.

Ключові слова: українознавство, наукові засади, українознавчі центри, українознавчі школи, наукові товариства, синтез, інтегрованість, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Всеукраїнська Академія наук, українізація, діаспора.

АННОТАЦИЯ

Гомотюк О.Е. Становление и развитие научных основ украиноведения (90-е гг. ХІХ - первая треть ХХ вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 09.00.12 - украиноведение, Научно-исследовательский институт украиноведения Министерства образования и науки Украины.

В диссертации исследован процесс вызревания, становления и развития научных основ украиноведения в 90-е гг. ХІХ - первой трети ХХ века. На базе широкого круга источников: архивных документов, рукописных и опубликованных трудов украинских ученых впервые проанализирован генезис украиноведения как целостного синтетического знания об Украине и украинцах, выделены ведущие тенденции и наиболее характерные особенности трех периодов его развития. Первый - посвящен становлению научного украиноведения и связан с деятельностью университетских центров в Харькове, Киеве, Одессе, Львове, Черновцах, Киевской археографической комиссии, Исторического общества Нестора Летописца, Одесского общества истории и древностей, Харьковского историко-филологического общества, Львовского исторического общества, историко-филологических обществ при университетах и др. Они положили начало научно-академическим формам украиноведческих исследований, вывели их на уровень синтеза, аккумулировали археографическую базу для дальнейших изучений украинского народа. Рассматривается роль наследия М. Максимовича, М. Костомарова, П. Кулиша, М. Драгоманова, И. Франко, В. Антоновича и других ученых в обосновании идеи самостоятельности украинского народа, самобытности его языка, истории и культуры.

Второй этап взаимосвязан с деятельностью Научного общества им. Т. Шевченко во Львове - первой научной организацией академического типа, с концептуальным оформлением украиноведения на основе синтеза и интеграции знаний. Главную роль в развитии научного украиноведения сыграл М. Грушевский, возглавивший НТШ и основавший Украинское научное общество в Киеве. Его заслуга состоит в определении предмета украиноведения, обосновании его историософской основы как целостной системы знаний, разработке новой схемы украинского исторического процесса, принципов и методов украиноведческих исследований.

Начало третьему этапу (1917-1930-е гг.) положила Украинская революция и возобновление украинской государственности, а также основание Всеукраинской Академии наук. Украиноведение получило официальный статус науки и учебной дисциплины. Показан вклад в развитие украиноведения Д. Багалия, Н. Василенко, М. Грушевского, С. Ефремова, А. Крымского, А. Лободы и др. Насаждение тоталитарного режима, марксистской парадигмы и партийно-классового подхода в науке, свертывание политики украинизации привело к деформации и идеологизации, прекращению украиноведческих исследований в УССР. Ведущие центры оставались лишь в Западной Украине и диаспоре, которые продолжили традиции развития научного украиноведения. Раскрыта роль Н. Григорьева, Д. Дорошенко, И. Крипьякевича, В. Липинского, И. Огиенко, В. Старосольского, С. Томашивского, Д. Чижевского, Н. Шаповала А. Яковлива, и других ученых в развитии научного украиноведения за рубежом.

На основании проведенного анализа сделаны выводы и рекомендации для будущих исследований и утверждения украиноведения как науки и учебной дисциплины, как философии государственной политики.

Ключевые слова: украиноведение, научные основы, украиноведческие центры, украиноведческие школы, научные общества, синтез, интегрированность, Научное общество им. Т. Шевченко, Всеукраинская Академия наук, украинизация, диаспора.

SUMMARY

Homotuk O. Ye. Establishing and confirmation the scientific grounds of science about Ukraine and about Ukrainians (the 90-s of the 19th century - the one third of the 20th century). - Manuscript.

Thesis on competition for the doctor degree of historical sciences on a specialty 09.00.12 - Science about Ukraine and about Ukrainians. - Research institute of science and about Ukraine and about Ukrainians, Kyiv, 2008.

The researching is dedicated to the history problem of establishing and confirmation the scientific grounds of science about Ukraine and about Ukrainians in 90 years of the 19th century and in the one third of the 20th century. The considerable part of work is the analysis of conceptionable researches of Ukrainian history, culture and ethnography founders who favored to the scientific substantiations of knowledge about Ukraine and about Ukrainians as distinctive, separate, independent and united nation and has an important positive influence on the society. The contribution of the leading Ukrainian ethnographers is looked into forming the paradigm of Ukrainian ethnographical option and the role of the scientific canters and institutions are retraced and their printed parts not only on the territory of continental Ukraine but in the Ukrainian Diaspora. The causes and results of folding the Ukrainian ethnographical studios are analyzed in the Soviet Ukraine too. The way of confirming the Ukrainian ethnography as integrative system, as knowledge synthesis about Ukraine and about Ukrainians as the way of expressing the Ukrainian historic mission are in the center of the author's vision. The conclusions are made on the base of researching the scale and intensity of the science substantiating the Ukrainian phenomenon adequeted to the modern stage of the society and national science development.

Key words: science about Ukraine and about Ukrainians, university's canters, science associations, Ukrainian ethnographical canters, scientific grounds, synthesis, integrant, Taras Shevchenko science association, Academy of Sciences, emigration, propagation of Ukrainian traditions.

Размещено на Allbest.ru